Читання й аналіз тексту
Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання
Квітка на асфальті
(1-4) Далеко не всім у нас відома Квітка Цісик — американка українського походження,
майже містична співачка. Ця аудіомісіонерка зробила для пропаганди української душі
у світі, мабуть, більше, ніж президенти. Її неповторне виконання — просвітлена
приреченість, а її доля — фатальний відхід майже на зльоті.
(5-9) Ті, хто чув її композиції (а це відомі пісні, у тому числі «Два кольори», «Я піду в
далекі гори», «Чуєш, брате мій»), не можуть звільнитися від їхнього енергетичного
впливу. Перший диск записаний 1980-го, другий — через дев’ять років. Кожен з
«утаємничених» у її творчість може розповісти, як уперше почув і здивувався:
«А звідки тут янголи?».
(10-13) Виявилося, янгол поселився у старій касеті. Хіба вгадаєш, у якій подобі
Творець відправляє на землю своїх гінців, і хіба завбачиш, якої миті він покличе
їх назад? От тільки ті 1990-ті були не янгольські. І ніщо не віщувало появи цього
голосу «нізвідки» — на диво місцевій естраді.
(14-16) Зірок тоді наплодилося необлікована кількість. Більше, ніж на небі. Творець
навіть розгубився... Але ж душа все одно лишалася байдужою до підступів.
Тріскотіть, співайте, вийте! А ми, можливо, й дочекаємося свого — янгола?
(17-19) …І тут доведеться згадати добрим словом свідомих українських піратів.
Спасибі, друзі, за те, що з далекого берега доставляли в тривожний час не тільки
товари народного вжитку, а й перлини у вигляді касет — цю саму Квітку.
(20-28) Після того, як її записи стали проникати в місцеві програвачі й у деякі серця,
з’явилися легенди. Адже багато хто чув, але ніхто не бачив, а голос хвилював.
Казали, ніби її предки — із аристократичного музичного роду, наче в Америці вона
вмирає від хвороби. І співає на паперті українських пісень, бо «не має на що жити!».
І то правда: у деяких її піснях проривалося щось зрошене сльозою розлуки, благанням
про милість. Ніби стоїть ця гарна дівчина посеред Брукліна, коханим покинута, долею
скривджена, батьківщиною забута, і виводить пісню знетямлено, протяжно, жалібно.
І я навіть уявляв собі її самозаглиблений погляд і відсторонену байдужість до світу.
Оскільки і світ байдужий до неї, бо в ньому місце не квіткам, а будякам.
(29-33) Згодом усе виявилося не таким драматичним. У дівчини справді було
романтичне минуле. Її родина ніколи не забувала про рідну землю, на якій тільки
у мріях і ростуть виняткові квіти. І долю доньки, названої вигадливо, як для
техногенної Америки, — Квіткою, її батьки бачили виключно в музичному
орнаменті.
(34-38) Квітка вступила до нью-йоркської консерваторії. Та розчарую
шанувальників американської мрії. Оперне майбутнє не склалося, а її
мериканською «дійсністю» стає... рекламний конвеєр, і ось вона —
цей янгол — співає дивним тембром сто мільйонів разів якісь «трелі»-заставки
для кока-коли.
(39-43) Було в її кар’єрі й залучення до «великого» кіно. Але це так – мимохідь –
так і не розквітла для «Оскара». Але родичі чітко усвідомили: призначення цього
херувима не кока-кола, а щось неземне. Те, що залишається тільки у творчості.
Тому і сподобилися допомогти їй у «сімейній вигадці» — записі українських пісень,
які вона ввібрала з материнським молоком.
(44-49) Свої кревні 200 тисяч доларів ця вродлива й розкута американка вкладає
в «український проект». У сімейні альбоми. Ніби «не для продажу». Українська —
не найдосконаліша в її розмовній мові (м’яко кажучи). Але вимову контролює мама.
У результаті народжується щось ніким не очікуване... Наче «відкриваючи» для
себе українську мову, Квітка «з чистого аркуша» розповідає відомі пісенні сюжети.
А ми сприймаємо їх — «як уперше».
(50-54) Виконує хрестоматійні «Два кольори». Мільярд разів чуті. Але небесний
тембр — мимохіть — ніби вириває зі строфи одне слово: «Червоне — то любов,
а чорне — то-о-о-о… журба». І в «то-о-о» — горе знання і небажання зустріти
«журбу». Вона немовби відтягує цю зустріч і хоче залишитися на іншому кінці
«кольору» — тільки в любові.
(55-57) «Чуєш, брате мій...» — про смерть на чужині. Співає, як поминальну
молитву. Голос злегка тремтить. У кожній інтонації — прощання. І це, скажете,
не передчуття янгола, якому невдовзі доведеться... «повернутися»?
(58-59) 1998-го вона й розтанула свічкою на «рідній чужині» — від невиліковної
хвороби.
(60-67) ...Ще вона фантастично записала за дев’ять років до смерті «Я піду в
далекі гори». І саме в американської українки виявилося найбагатше змістове
й емоційне аранжування. Так виходить... коли «як уперше». Магнетичний
тембр летить над Карпатами, а там — загублений Іван із «Тіней забутих
предків» усе шукає і шукає свою Марічку. Вслухайтеся — пригадаєте фільм...
До речі, хто знав, що вже інший янгол зовсім в інший час пролетить над
Карпатами і торкнеться крилом тоді ще маловідомого режисера, і в результаті
народиться «кіномелодія» на всі часи. І ніхто ніколи переспівати її не зможе.
(68-71) Саму Квітку дехто намагався «переспівати». Тільки без усіляких реклам
поціновувач якщо шукає, то знаходить не удаваних, а справжню. Ніякі продюсери
не «прорахували» б подібну Квітку, яка співає. Співає за океаном, а українську
душу відчуває глибше, ніж ті, що з нашого «асфальту».
(72-73) Як і раніше, вона існує не «всупереч», а просто окремо. Хто почує — той
молодець. У її голосі — туга за надіями марними, гарними, такими — як у «раю».
За О. Вергелісом, газета «Дзеркало тижня» (764 сл.)
Пишучи, що Квітка Цісик стоїть «посеред Брукліна, коханим покинута, долею скривджена, батьківщиною забута, і виводить пісню знетямлено, протяжно, жалібно» (рядки 25-26), автор прагне
