Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання
Василь Симоненко
(1–3) Жив вiн у нашiй благословеннiй провiнцiї, де люди так невибагливi до слiв,
де так швидко заокруглюються в колi найпримiтивнiших iнтересiв. Де так легко
потонути в тенетах усіляких дрiбниць i заблукати мiж деревами, за якими не видно лiсу.
(4–8) Ось був, скажiмо, чоловiк як чоловiк, закiнчив аспiрантуру, поїхав до Черкас,
у найжвавiший центр їх — педiнститут, — i десь дiлися борозни з мозку й навiть
зморшки на обличчi. Натренувався жити — i все заокруглилося: голова кругла,
обличчя кругле, думки круглi, почуття круглi — iдеальний м’яч, який котиться
без перешкод асфальтом кар’єри!..
(9–14) Василь уперто, насуплено дивився в корiнь. Сам вiн, наче корiнь, вийшов із
землi, з органiчною любов’ю до неї i свого селянського роду. Вiн добре знав, чим
i як глибоко вона напоєна, i не забував про це нi на хвилину. Вiн знав народ у його
побутi як селянський син. Знав село по своїх заболочених чоботях як працiвник
газети. Але вiн дивився на життя не як «представник», а як людина, як син дивиться
на безпорадну матiр.
(15–19) Вiн пiднявся до верхнiх щаблiв сучасної культури i вмiв бачити
колгоспника на тлi космiчного вiку — весь дiапазон крайностей життя та
«парадоксiв доби»:
Цiлую руки, що крутили жорна
У переддень космiчної доби.
(20–23) Громадянське кредо Симоненка пiдноситься над тисячами дзвiнких
патрiотичних декларацiй! У його простотi ви вiдчуваєте людину високої
iнтелектуальної культури — масштабний розум, який умiє вiдсiвати дрiбницi й
оголювати суть.
(24–29) Пригадую вечiр у Черкаському педiнститутi. Виступ Василя був
найцiкавiшим, найяскравiшим. Але хтось із тих, які не дуже заслухуються
вiршами, завдяки вродженій або натренованій пильності зафiксував непевний
звук i, щоб налякати, послав записку: «Яку це Ви самостiйну Україну маєте
на увазi, коли пишете: «Хай мовчать Америки й Росiї...»; «Маю я святе синiвське
право з матiр’ю побуть на самотi»?
(30–32) Василь спокiйно i наче недбало прочитав цю записку та сказав: «У мене
Україна одна. Якщо автор запитання знає другу — хай скаже. Будемо вибирати».
Ось його лаконiчна й по-справжньому народна простота й мудрiсть.
(33–38) З ним не можна було сперечатися. Вiн не висловлював квапливих
напiвдумок, вiн про все подумав i там, де iншi багато й неясно балакають,
мовчав. Уся наша втiха, що його стиль вiдбився в тому, що вiн залишив нам.
Але вiн залишив для нас тiльки свiй початок сходження на верховину. У
важкiй боротьбi з собою, з атмосферою дрiмотної байдужості й мертвого
стандарту вiн вибився на свiй шлях i тiльки почав ним iти.
(39–44) Вiн тiльки навчився всупереч усiм вiтрам вiдчувати радiсть боротьби
й силу, що переливається в людину вiд сили земного тяжiння:
Земле рiдна! Мозок мiй свiтлiє
I душа нiжнiшою стає,
Як твої сподiванки i мрiї
У життя вливаються моє.
(45–51) Вiн тiльки навчився вичленовувати з пороху буденності великi проблеми
життя — проблему збереження людської iндивiдуальності i нової думки у свiтi
категоричних стандартiв, проблему красивої ходи i власної дороги серед камiнних
потвор, що
Роззявляли пащi, мов кратери,
I гукали: — Ми символ доби!
Хто не з нами — той проти всiх!
(52–53) Вiн навчився i тим самим навчив нас. Вiн житиме невiд’ємною часткою
нас самих, як живий розум i совiсть, що не гасне.
(54–57) А між тим Василь Симоненко абсолютно доступний формою кожнiй
грамотнiй людинi і глибоко хвилюючий змiстом. Вiн постійно говорить про те,
що тривожить людей, про що й вони говорять, але без тiєї громадянської висоти,
ясності розуму і пристрасті слова.
(58–60) Кожен його вiрш нагадуватиме нам i тим, які будуть пiсля нас, елементарнi
iстини, без яких не можна змiстовно жити –
Ти знаєш, що ти людина...
(61–63) Дорогою цiною дався йому прорив. Але за свою коротку і вбогу юнiсть
вiн зумiв назавжди утвердити свою неповторнiсть. Свою важку, але цiлком
усвiдомлену дорогу до правди.
(64–66) Це — життя. Нашi прадiди запорожцi вимiрювали його, не роздрiбнюючи.
Вони клали життя для життя, не дозуючи крові. Той, хто виходить на поле честі,
виносить усе життя.
(67–70) То яке ж моральне право маємо ми гратися в правду, гратися в слова, як
паяц на аренi цирку грається в серйознiсть. Симоненко гидував духовними карликам
й паяцами. Вiн просто йшов на повен зрiст, вiн красиво йшов, як його «перехожий», —
i дивився перед себе мужнiми очима мужицького сина.
(71) Стежка його має чарiвну силу випрямляти горбатi душi.
За Є. Сверстюком (728 слів)
Одним з аргументів до тези «Василь уперто, насуплено дивився в корінь» (рядок 9) є слова про те, що він
