Текст А
(1) Після розпаду СРСР проблема інтерпретації історії та переформатування історичної пам’яті стала надзвичайно актуальною як для України, так і для всього пострадянського простору, що було пов’язано з необхідністю конструювання сучасної ідентичності новопосталих незалежних держав. Переосмислення минулого мало консолідувати суспільство, виправдати обраний варіант посткомуністичної трансформації й легітимізувати владу політичних режимів. Відтак історична політика, політика пам’яті стали важливою складовою політики багатьох постсоціалістичних держав.
(2) Після відновлення суверенітету України вітчизняні історики інтенсифікували дослідження національного історичного процесу, відтворюючи сукупність його політичних, соціальних, економічних і культурних аспектів. Однак запропонувати суспільству цілісний, консолідуючий концепт бачення минулого поки що не вдалося.
(3) Одна із серйозних перешкод на цьому шляху полягала в тому, що державна історична політика в Україні була не системною, а ситуативною й формувалася на основі міксації радянської та української інтерпретацій історії. Пострадянська Україна так і не завершила критичного переосмислення своєї історії. Відсутність об’єднувального історичного наративу, регіоналізація інтерпретацій історії України, постійні маніпуляції з мовним питанням – усе це істотно вплинуло на поглиблення політичних і соціокультурних міжрегіональних суперечностей, мало негативні наслідки для формування загальноукраїнської ідентичності, дестабілізувало суспільство, послаблювало державу.
(4) У країні немає загальносуспільної згоди щодо «чужого», антиукраїнського характеру імперської та комуністичної влади, нав’язаної ззовні. Тому відбувалися запеклі політичні дискусії щодо інтерпретації російсько-імперського й тоталітарного радянського минулого між носіями різних конфліктних моделей пам’яті – «радянської», «національно-патріотичної» та «ліберальної».
(5) Антиукраїнські політики ділили країну масовими маніпуляціями історії, які десуверенізували свідомість, підважували основи державності. Криза ідентичності стала виявом стану невизначеності щодо усталеної загальноукраїнської системи суспільно-політичних цінностей, гострої конфронтації різновекторних політичних сил і, як наслідок, – неможливості визначення оптимального напряму розвитку суспільства. Проблема вироблення концепту історичної пам’яті та формування національної ідентичності ускладнювалася ще й тим, що в Україні тривав затяжний перехідний період, спостерігалися постійні коливання стосовно вибору напряму цивілізаційного розвитку і свого місця в міжнародному співтоваристві.
(6) На сьогодні історія перестала бути предметом лише наукових дискусій і перетворилася на справжню зброю. Зважаючи на розвиток останніх подій у країні, коли російській пропаганді, що використовувала препаровані факти минулого, удалося нав’язати частині населення сепаратистські погляди, антиукраїнські історичні стереотипи, переконуємося, наскільки важливе місце посідає політика історичної пам’яті.
(7) Тому дієвим чинником консолідації суспільства та зміцнення держави буде формування нової системи історичної освіти. Її осереддям має стати наратив, який би нівелював суперечності між різними регіонами та сегментами суспільства й однаково викладався б в усій України. Одним із провідних завдань історичної освіти має стати формування в молоді національних суспільно- державницьких цінностей як ідейного підґрунтя української громадянської ідентичності.
(8) Влада та громадянське суспільство України мають активніше використовувати потенціал історичної політики як основи формування та збереження національної ідентичності, консолідації соціуму, зміцнення держави.
З аналітичної доповіді
Текст Б
(9) Історія все частіше стає політичним інструментом. Спробуймо розібратися, як нам досягти загальнонаціонального консенсусу у ставленні до тих чи тих історичних постатей, подій, інтерпретацій.
(10) Ключовий момент для досягнення такого консенсусу – роль держави у формуванні підходів для аналізу історичних подій має бути мінімальною. Надто в Україні, де зміна влади призводить до перегляду всієї державної «політики пам’яті».
(11) Звичайно, мусить бути певний перелік історичних постатей і подій, яким держава надає статусу національних символів, але це стосується лише тих осіб і подій, щодо оцінки яких існує широкий консенсус у суспільстві. Логічна послідовність у формуванні переліку «національних святощів» мала б бути такою: професійна дискусія істориків, далі – широке громадське обговорення, де історики мали б авторитетне слово, і лише після досягнення достатньо широкого консенсусу – державні рішення.
(12) Це моя точка зору як громадянина. А як представник професійної корпорації істориків я зацікавлений у тому, щоб ані держава, ані будь-хто інший не диктували мені «єдино правильний» підхід до аналізу історичних подій.
(13) Згоди досягти можна. І подія, яка по- різному сприймається в різних частинах України, стане прийнятною в межах країни. Основна засада – це відкрите громадське обговорення, без спроб замовчування, без спроб нав’язати якусь офіційну чи іншу точку зору. Це відкрите обговорення, де всі зацікавлені сторони чи навіть конкретні особи – історики, публіцисти, громадські діячі, можуть висловити авторитетну думку з того чи того приводу. І тільки результатом такого відкритого громадського обговорення може бути якийсь національний консенсус стосовно національної історії.
(14) Якщо подивитися на світовий досвід, то тут ми бачимо два можливих підходи до вирішення таких проблем. Один із таких підходів – авторитарний, коли влада через освітню систему чи медіа, накидає суспільству прийнятну для неї самої концепцію національної історії, певну національну історичну міфологію. Другий, характерний для демократичних країн, коли вироблення такого національного консенсусу формується в умовах дискусії, яка може тривати роками, навіть десятиліттями, але в результаті досягається певний рівень національного консенсусу.
(15) Зрозуміло, він ніколи не буде стовідсотковим, тому що завжди є якісь опозиційні групи (це для плюралістичного суспільства є нормальним). Але принаймні існує якийсь досить високий рівень національної згоди стосовно питань національної історії, який дає змогу говорити – так, це єдина нація, вона має якесь своє спільне бачення.
(16) Гадаю, що для України тільки цей другий шлях є прийнятним. Проте, на жаль, ми перебуваємо тільки на початку цього шляху, тому що є значні розбіжності в поглядах на національних героїв, на події, які є символічними для української історії. Лише принципова деміфологізація, десакралізація й раціоналізація історії може привести до якогось національного консенсусу. Тож його доведеться дуже довго шукати.
За О. Зайцевим
Автор тексту Б в останньому абзаці констатує, що в Україні «є значні розбіжності в поглядах на національних героїв, на події, які є символічними для української історії». Існування цих розбіжностей можна пов’язати з усім, означеним у наведених нижче фрагментах тексту А, ОКРІМ
