ЗНО онлайн 2010 року з української мови та літератури – 3 сесія

Прочитайте текст і виконайте завдання 1–7.

(1) У моїй батьківщині на/світанні колишуться польовими доріжками навантажені хлібом вози. (2) Удосвіта часом кукурікають півні, вечорами линуть до/гори сині димочки. (3) У моїй батьківщині осінь по/тихеньку ступає в червоних чобітках заквітчана в соняшники й китиці винограду. (4) Вечірні тумани заступають хороводи русалок, і зорі, на диво, сяють близько над землею, що/б можна було говорити до них. (5) У моїй батьківщині сонце ходить босоніж, підперезане бабиним літом, з червоною калиною в русявому волоссі.

Фразеологізмом є вислів

Прочитайте текст і виконайте завдання 1–7.

(1) У моїй батьківщині на/світанні колишуться польовими доріжками навантажені хлібом вози. (2) Удосвіта часом кукурікають півні, вечорами линуть до/гори сині димочки. (3) У моїй батьківщині осінь по/тихеньку ступає в червоних чобітках заквітчана в соняшники й китиці винограду. (4) Вечірні тумани заступають хороводи русалок, і зорі, на диво, сяють близько над землею, що/б можна було говорити до них. (5) У моїй батьківщині сонце ходить босоніж, підперезане бабиним літом, з червоною калиною в русявому волоссі.

Окремо в цьому тексті пишеться сполука слів

Прочитайте текст і виконайте завдання 1–7.

(1) У моїй батьківщині на/світанні колишуться польовими доріжками навантажені хлібом вози. (2) Удосвіта часом кукурікають півні, вечорами линуть до/гори сині димочки. (3) У моїй батьківщині осінь по/тихеньку ступає в червоних чобітках заквітчана в соняшники й китиці винограду. (4) Вечірні тумани заступають хороводи русалок, і зорі, на диво, сяють близько над землею, що/б можна було говорити до них. (5) У моїй батьківщині сонце ходить босоніж, підперезане бабиним літом, з червоною калиною в русявому волоссі.

Прислівник виділено в словосполученні з тексту

Прочитайте текст і виконайте завдання 1–7.

(1) У моїй батьківщині на/світанні колишуться польовими доріжками навантажені хлібом вози. (2) Удосвіта часом кукурікають півні, вечорами линуть до/гори сині димочки. (3) У моїй батьківщині осінь по/тихеньку ступає в червоних чобітках заквітчана в соняшники й китиці винограду. (4) Вечірні тумани заступають хороводи русалок, і зорі, на диво, сяють близько над землею, що/б можна було говорити до них. (5) У моїй батьківщині сонце ходить босоніж, підперезане бабиним літом, з червоною калиною в русявому волоссі.

Складним безсполучниковим є речення

Прочитайте текст і виконайте завдання 1–7.

(1) У моїй батьківщині на/світанні колишуться польовими доріжками навантажені хлібом вози. (2) Удосвіта часом кукурікають півні, вечорами линуть до/гори сині димочки. (3) У моїй батьківщині осінь по/тихеньку ступає в червоних чобітках заквітчана в соняшники й китиці винограду. (4) Вечірні тумани заступають хороводи русалок, і зорі, на диво, сяють близько над землею, що/б можна було говорити до них. (5) У моїй батьківщині сонце ходить босоніж, підперезане бабиним літом, з червоною калиною в русявому волоссі.

Вставне слово є в реченні

Прочитайте текст і виконайте завдання 1–7.

(1) У моїй батьківщині на/світанні колишуться польовими доріжками навантажені хлібом вози. (2) Удосвіта часом кукурікають півні, вечорами линуть до/гори сині димочки. (3) У моїй батьківщині осінь по/тихеньку ступає в червоних чобітках заквітчана в соняшники й китиці винограду. (4) Вечірні тумани заступають хороводи русалок, і зорі, на диво, сяють близько над землею, що/б можна було говорити до них. (5) У моїй батьківщині сонце ходить босоніж, підперезане бабиним літом, з червоною калиною в русявому волоссі.

Пунктуаційну помилку допущено в реченні

Апостроф треба писати на місці обох пропусків у рядку

Подвоєні букви треба писати на місці обох пропусків у рядку

Граматичну помилку допущено в рядку

Закінчення -ий має прикметник, утворений від слова

Правила вживання великої літери дотримані в уривку з афіші

Граматичну помилку допущено в рядку

Граматичну помилку допущено в реченні

Правильну відмінкову форму числівника шістсот дев’яносто вісім наведено в рядку

Прочитайте уривок.

Сонце мало(1)помалу хилилося до заходу. Воно поволі червонило край(2)небо й робило його ясно(3)червоним. Ген(4)ген до обрію насторожено шумів неозорий ліс, оточений біляво(5)сивою мрякою.

Дефіс треба ставити на місці всіх цифр, окрім

Правильно утворено форму третьої особи множини від інфінітива

Складносурядне речення утвориться, якщо серед варіантів продовження речення «Ще виблискують кришталеві роси...» обрати

Однакова кількість звуків і букв у кожному слові рядка

Розділові знаки при передачі чужої мови правильно вжито в реченні

Частка не пишеться разом у варіанті

Звертання є в реченні

Виділена буква позначає однаковий звук у кожному слові рядка

З’ясуйте, який вид підрядного речення відповідає кожному фрагментові складного речення.

Доберіть приклад до кожного випадку вживання коми.

З’ясуйте вид поданих простих речень.

Доберіть антоніми до поданих слів.

З’ясуйте, якими частинами мови є виділені слова в реченні (цифра позначає наступне слово).

Тільки діждав Чіпка тепла, (1)зараз накупив дерева, (2)найняв майстрів і заложив над (3)самим шляхом цілий (4)невеличкий будинок.

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання 29–36.

Сергій Параджанов

(1–3) Геній — поняття, що давно стало книжним. Кажемо так про людей, які зоріють у недосяжному часі та просторі. Довідуємося про них із легенд і підручників. Серед нас вони давно не живуть.

(4–15) Тим, хто знав режисера фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, фантастично пощастило. Вони бачили живого генія. Це зрозуміло було з того, як усе від його слова сповнювалося краси та значення. Це зрозуміло було з тієї бентежної енергії, що неослабно променіла з нього. Це зрозуміло було настільки, що в жартівливих розмовах слово «геній» стало синонімом його імені та й сам він залюбки вдавався до цього титулу. Треба було знати Параджанова, щоб за цим не шукати марнославства чи несмаку. Він жив іншими стимулами, у його світі тон задавали дитяча великодушність та оповитий артистизмом гумор. Смак до жарту, «жертвою» якого ставав він сам, передавався його друзям. «У ці дні ми будемо насолоджуватися присутністю найгеніальнішого режисера всіх часів — Параджанова. Це я його жартома так називаю», — писав приятель. Авжеж, усі ми так жартували. Але добре знали, що в тих жартах — правда.

(16–20) Книжок у його хаті майже не було, а як щось з’являлося — на другий день комусь дарував. Здавалося, нічого не читав, а насправді все знав і давав непомильну, на рівні «абсолютного слуху» оцінку всім помітним явищам літератури та мистецтва. Часом допомагала інтуїція генія: досить було кинути оком, проглянути кілька сторінок — і суть схоплено.

(21–26) Він сприймав світ через красу. І мав дивовижну здатність надавати всьому краси: інтер’єрові, букетові квітів, святковому столу. Здавалося, не було чогось такого, чого він не міг зробити. І все — красиве. Де був Параджанов — там чинилося мистецьке дійство: море насолоди для друзів і гостей. Якби можна було прихованою камерою зняти його життя —
це був би найфантастичніший витвір Параджанова.

(27–30) Так виходило, що він завжди дбав про інших, не залишаючи місця для віддяки. Був щедрим до самознищення — усім роздавав ідеї, задуми, мистецькі дрібнички. Дарувати — було його щастям. Не меншим, ніж творити. Може, це його й тримало вжитті, коли не давали творити. Він усіх залишив заборгованими й винними.

(31–38) У боргу та провині перед ним залишилася й уся Україна. Вона, позбавлена самої себе, віддана на поталу тим, хто, виступаючи від її імені, нищив її, — не змогла його захистити. А він приріс до неї серцем і не втрачав надії повернутися, дістати дозвіл працювати на Київській кіностудії…І, може, трохи звеселило останні його місяці оте бодай часткове (але яке вагоме!) повернення в українське кіно — створення сценарію фільму Леоніда Осики «Етюди про Врубеля» та співавторство у фільмі світового визнання «Лебедине озеро. Зона», який за його сценарієм поставив Юрій Іллєнко, друг і добрий творчий суперник з часів «Тіней забутих предків».

(39–43) Та скільки ще він хотів зробити для України! Фільм «Київські фрески» мав стати феєричною картиною життя сучасного міста, за яким стоїть тисячолітня історія. Не став: зйомки заборонили. «Інтермецо» за шедевром його улюбленого Михайла Коцюбинського мало стати натхненною поемою про невмирущий дух українського народу. Але такий фільм не повинен був з’явитися.

(44–48) Любов до української культури й народного мистецтва, тонке їх розуміння, солідарний відгук на них породжували оригінальні задуми фільмів, які б мовою кіно інтерпретували світ нашої духовної спадщини, змагалися з його художнім генієм. Пам’ятаю поїздку до Марії Приймаченко — про неї Сергій також хотів робити фільм. Та не ті були часи…

(49–58) Та, може, найбільше, що ми втратили, — нездійснений задум фільму
«Марія». До Шевченка Параджанов звертався незмінно, хотів поставити біографічну
картину «Дорога в безсмертя». А пізніше — неймовірна ідея: зробити кіноверсію
Шевченкової «Марії». Таки неймовірна, бо як можна перекласти мовою кінокадрів річ,
у якій майже немає зовнішнього руху, стосунків персонажів, а вся сила якої —
у пристрасному внутрішньому монолозі, в етичній дії слова? Але саме це й
було близьке Параджанову, і для нього не було нічого неможливого. Він уже
мав у голові не лише сценарій, а й зоровий ряд, точне бачення майбутнього
фільму. Це мав бути твір високої мистецької умовності, з імітацією українського
вертепу, різдвяної містерії…

(59–66) Великий Довженко мучився нездарністю київського проспекту Перемоги, складав проекти його реконструкції та мріяв повернути Києву його неспотворену красу. Через кільканадцять років на тому ж проспекті житиме Сергій Параджанов і мучитиметься тим самим. Олександр Довженко посадив на Київській кіностудії сад, яким вона пишається. Що реального залишилося б від Довженка на цій студії, крім саду та меморіальних знаків, якби не прийшли люди, здатні причаститися його духом, які прагнули творити мистецтво його міри? Вони почали відроджувати кіно, і не їхня вина, що їх зупинили
на півдорозі.

(67–72) Як тут не нагадати, що «Тіні забутих предків» — це було не просто свято українського мистецтва. Це було свято української душі, підтвердження того, що Україна може стати естетичною й духовною величиною у світі. Отже — величиною повною. І знаменно, що саме на прем’єрі фільму в кінотеатрі «Україна» вчинено публічний протест проти політичних арештів, перший у нашій повоєнній історії акт масової
непокори.

(73–75) … Сьогодні в українському кіномистецтві все доводиться починати заново. Але є досвід і є уроки. І провідною зорею тепер світитиме поряд з образом Довженка образ Параджанова.

За І. Дзюбою

Синонім до фразеологізму, виділеного в реченні «Досить було кинути оком, проглянути кілька сторінок — і суть схоплено» (рядки 19–20) –

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання 29–36.

Сергій Параджанов

(1–3) Геній — поняття, що давно стало книжним. Кажемо так про людей, які зоріють у недосяжному часі та просторі. Довідуємося про них із легенд і підручників. Серед нас вони давно не живуть.

(4–15) Тим, хто знав режисера фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, фантастично пощастило. Вони бачили живого генія. Це зрозуміло було з того, як усе від його слова сповнювалося краси та значення. Це зрозуміло було з тієї бентежної енергії, що неослабно променіла з нього. Це зрозуміло було настільки, що в жартівливих розмовах слово «геній» стало синонімом його імені та й сам він залюбки вдавався до цього титулу. Треба було знати Параджанова, щоб за цим не шукати марнославства чи несмаку. Він жив іншими стимулами, у його світі тон задавали дитяча великодушність та оповитий артистизмом гумор. Смак до жарту, «жертвою» якого ставав він сам, передавався його друзям. «У ці дні ми будемо насолоджуватися присутністю найгеніальнішого режисера всіх часів — Параджанова. Це я його жартома так називаю», — писав приятель. Авжеж, усі ми так жартували. Але добре знали, що в тих жартах — правда.

(16–20) Книжок у його хаті майже не було, а як щось з’являлося — на другий день комусь дарував. Здавалося, нічого не читав, а насправді все знав і давав непомильну, на рівні «абсолютного слуху» оцінку всім помітним явищам літератури та мистецтва. Часом допомагала інтуїція генія: досить було кинути оком, проглянути кілька сторінок — і суть схоплено.

(21–26) Він сприймав світ через красу. І мав дивовижну здатність надавати всьому краси: інтер’єрові, букетові квітів, святковому столу. Здавалося, не було чогось такого, чого він не міг зробити. І все — красиве. Де був Параджанов — там чинилося мистецьке дійство: море насолоди для друзів і гостей. Якби можна було прихованою камерою зняти його життя —
це був би найфантастичніший витвір Параджанова.

(27–30) Так виходило, що він завжди дбав про інших, не залишаючи місця для віддяки. Був щедрим до самознищення — усім роздавав ідеї, задуми, мистецькі дрібнички. Дарувати — було його щастям. Не меншим, ніж творити. Може, це його й тримало вжитті, коли не давали творити. Він усіх залишив заборгованими й винними.

(31–38) У боргу та провині перед ним залишилася й уся Україна. Вона, позбавлена самої себе, віддана на поталу тим, хто, виступаючи від її імені, нищив її, — не змогла його захистити. А він приріс до неї серцем і не втрачав надії повернутися, дістати дозвіл працювати на Київській кіностудії…І, може, трохи звеселило останні його місяці оте бодай часткове (але яке вагоме!) повернення в українське кіно — створення сценарію фільму Леоніда Осики «Етюди про Врубеля» та співавторство у фільмі світового визнання «Лебедине озеро. Зона», який за його сценарієм поставив Юрій Іллєнко, друг і добрий творчий суперник з часів «Тіней забутих предків».

(39–43) Та скільки ще він хотів зробити для України! Фільм «Київські фрески» мав стати феєричною картиною життя сучасного міста, за яким стоїть тисячолітня історія. Не став: зйомки заборонили. «Інтермецо» за шедевром його улюбленого Михайла Коцюбинського мало стати натхненною поемою про невмирущий дух українського народу. Але такий фільм не повинен був з’явитися.

(44–48) Любов до української культури й народного мистецтва, тонке їх розуміння, солідарний відгук на них породжували оригінальні задуми фільмів, які б мовою кіно інтерпретували світ нашої духовної спадщини, змагалися з його художнім генієм. Пам’ятаю поїздку до Марії Приймаченко — про неї Сергій також хотів робити фільм. Та не ті були часи…

(49–58) Та, може, найбільше, що ми втратили, — нездійснений задум фільму
«Марія». До Шевченка Параджанов звертався незмінно, хотів поставити біографічну
картину «Дорога в безсмертя». А пізніше — неймовірна ідея: зробити кіноверсію
Шевченкової «Марії». Таки неймовірна, бо як можна перекласти мовою кінокадрів річ,
у якій майже немає зовнішнього руху, стосунків персонажів, а вся сила якої —
у пристрасному внутрішньому монолозі, в етичній дії слова? Але саме це й
було близьке Параджанову, і для нього не було нічого неможливого. Він уже
мав у голові не лише сценарій, а й зоровий ряд, точне бачення майбутнього
фільму. Це мав бути твір високої мистецької умовності, з імітацією українського
вертепу, різдвяної містерії…

(59–66) Великий Довженко мучився нездарністю київського проспекту Перемоги, складав проекти його реконструкції та мріяв повернути Києву його неспотворену красу. Через кільканадцять років на тому ж проспекті житиме Сергій Параджанов і мучитиметься тим самим. Олександр Довженко посадив на Київській кіностудії сад, яким вона пишається. Що реального залишилося б від Довженка на цій студії, крім саду та меморіальних знаків, якби не прийшли люди, здатні причаститися його духом, які прагнули творити мистецтво його міри? Вони почали відроджувати кіно, і не їхня вина, що їх зупинили
на півдорозі.

(67–72) Як тут не нагадати, що «Тіні забутих предків» — це було не просто свято українського мистецтва. Це було свято української душі, підтвердження того, що Україна може стати естетичною й духовною величиною у світі. Отже — величиною повною. І знаменно, що саме на прем’єрі фільму в кінотеатрі «Україна» вчинено публічний протест проти політичних арештів, перший у нашій повоєнній історії акт масової
непокори.

(73–75) … Сьогодні в українському кіномистецтві все доводиться починати заново. Але є досвід і є уроки. І провідною зорею тепер світитиме поряд з образом Довженка образ Параджанова.

За І. Дзюбою

Слово, виділене у вислові з тексту «прийшли люди, здатні причаститися його духом» (рядки 64–65), означає

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання 29–36.

Сергій Параджанов

(1–3) Геній — поняття, що давно стало книжним. Кажемо так про людей, які зоріють у недосяжному часі та просторі. Довідуємося про них із легенд і підручників. Серед нас вони давно не живуть.

(4–15) Тим, хто знав режисера фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, фантастично пощастило. Вони бачили живого генія. Це зрозуміло було з того, як усе від його слова сповнювалося краси та значення. Це зрозуміло було з тієї бентежної енергії, що неослабно променіла з нього. Це зрозуміло було настільки, що в жартівливих розмовах слово «геній» стало синонімом його імені та й сам він залюбки вдавався до цього титулу. Треба було знати Параджанова, щоб за цим не шукати марнославства чи несмаку. Він жив іншими стимулами, у його світі тон задавали дитяча великодушність та оповитий артистизмом гумор. Смак до жарту, «жертвою» якого ставав він сам, передавався його друзям. «У ці дні ми будемо насолоджуватися присутністю найгеніальнішого режисера всіх часів — Параджанова. Це я його жартома так називаю», — писав приятель. Авжеж, усі ми так жартували. Але добре знали, що в тих жартах — правда.

(16–20) Книжок у його хаті майже не було, а як щось з’являлося — на другий день комусь дарував. Здавалося, нічого не читав, а насправді все знав і давав непомильну, на рівні «абсолютного слуху» оцінку всім помітним явищам літератури та мистецтва. Часом допомагала інтуїція генія: досить було кинути оком, проглянути кілька сторінок — і суть схоплено.

(21–26) Він сприймав світ через красу. І мав дивовижну здатність надавати всьому краси: інтер’єрові, букетові квітів, святковому столу. Здавалося, не було чогось такого, чого він не міг зробити. І все — красиве. Де був Параджанов — там чинилося мистецьке дійство: море насолоди для друзів і гостей. Якби можна було прихованою камерою зняти його життя —
це був би найфантастичніший витвір Параджанова.

(27–30) Так виходило, що він завжди дбав про інших, не залишаючи місця для віддяки. Був щедрим до самознищення — усім роздавав ідеї, задуми, мистецькі дрібнички. Дарувати — було його щастям. Не меншим, ніж творити. Може, це його й тримало вжитті, коли не давали творити. Він усіх залишив заборгованими й винними.

(31–38) У боргу та провині перед ним залишилася й уся Україна. Вона, позбавлена самої себе, віддана на поталу тим, хто, виступаючи від її імені, нищив її, — не змогла його захистити. А він приріс до неї серцем і не втрачав надії повернутися, дістати дозвіл працювати на Київській кіностудії…І, може, трохи звеселило останні його місяці оте бодай часткове (але яке вагоме!) повернення в українське кіно — створення сценарію фільму Леоніда Осики «Етюди про Врубеля» та співавторство у фільмі світового визнання «Лебедине озеро. Зона», який за його сценарієм поставив Юрій Іллєнко, друг і добрий творчий суперник з часів «Тіней забутих предків».

(39–43) Та скільки ще він хотів зробити для України! Фільм «Київські фрески» мав стати феєричною картиною життя сучасного міста, за яким стоїть тисячолітня історія. Не став: зйомки заборонили. «Інтермецо» за шедевром його улюбленого Михайла Коцюбинського мало стати натхненною поемою про невмирущий дух українського народу. Але такий фільм не повинен був з’явитися.

(44–48) Любов до української культури й народного мистецтва, тонке їх розуміння, солідарний відгук на них породжували оригінальні задуми фільмів, які б мовою кіно інтерпретували світ нашої духовної спадщини, змагалися з його художнім генієм. Пам’ятаю поїздку до Марії Приймаченко — про неї Сергій також хотів робити фільм. Та не ті були часи…

(49–58) Та, може, найбільше, що ми втратили, — нездійснений задум фільму
«Марія». До Шевченка Параджанов звертався незмінно, хотів поставити біографічну
картину «Дорога в безсмертя». А пізніше — неймовірна ідея: зробити кіноверсію
Шевченкової «Марії». Таки неймовірна, бо як можна перекласти мовою кінокадрів річ,
у якій майже немає зовнішнього руху, стосунків персонажів, а вся сила якої —
у пристрасному внутрішньому монолозі, в етичній дії слова? Але саме це й
було близьке Параджанову, і для нього не було нічого неможливого. Він уже
мав у голові не лише сценарій, а й зоровий ряд, точне бачення майбутнього
фільму. Це мав бути твір високої мистецької умовності, з імітацією українського
вертепу, різдвяної містерії…

(59–66) Великий Довженко мучився нездарністю київського проспекту Перемоги, складав проекти його реконструкції та мріяв повернути Києву його неспотворену красу. Через кільканадцять років на тому ж проспекті житиме Сергій Параджанов і мучитиметься тим самим. Олександр Довженко посадив на Київській кіностудії сад, яким вона пишається. Що реального залишилося б від Довженка на цій студії, крім саду та меморіальних знаків, якби не прийшли люди, здатні причаститися його духом, які прагнули творити мистецтво його міри? Вони почали відроджувати кіно, і не їхня вина, що їх зупинили
на півдорозі.

(67–72) Як тут не нагадати, що «Тіні забутих предків» — це було не просто свято українського мистецтва. Це було свято української душі, підтвердження того, що Україна може стати естетичною й духовною величиною у світі. Отже — величиною повною. І знаменно, що саме на прем’єрі фільму в кінотеатрі «Україна» вчинено публічний протест проти політичних арештів, перший у нашій повоєнній історії акт масової
непокори.

(73–75) … Сьогодні в українському кіномистецтві все доводиться починати заново. Але є досвід і є уроки. І провідною зорею тепер світитиме поряд з образом Довженка образ Параджанова.

За І. Дзюбою

У тексті немає мікротеми

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання 29–36.

Сергій Параджанов

(1–3) Геній — поняття, що давно стало книжним. Кажемо так про людей, які зоріють у недосяжному часі та просторі. Довідуємося про них із легенд і підручників. Серед нас вони давно не живуть.

(4–15) Тим, хто знав режисера фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, фантастично пощастило. Вони бачили живого генія. Це зрозуміло було з того, як усе від його слова сповнювалося краси та значення. Це зрозуміло було з тієї бентежної енергії, що неослабно променіла з нього. Це зрозуміло було настільки, що в жартівливих розмовах слово «геній» стало синонімом його імені та й сам він залюбки вдавався до цього титулу. Треба було знати Параджанова, щоб за цим не шукати марнославства чи несмаку. Він жив іншими стимулами, у його світі тон задавали дитяча великодушність та оповитий артистизмом гумор. Смак до жарту, «жертвою» якого ставав він сам, передавався його друзям. «У ці дні ми будемо насолоджуватися присутністю найгеніальнішого режисера всіх часів — Параджанова. Це я його жартома так називаю», — писав приятель. Авжеж, усі ми так жартували. Але добре знали, що в тих жартах — правда.

(16–20) Книжок у його хаті майже не було, а як щось з’являлося — на другий день комусь дарував. Здавалося, нічого не читав, а насправді все знав і давав непомильну, на рівні «абсолютного слуху» оцінку всім помітним явищам літератури та мистецтва. Часом допомагала інтуїція генія: досить було кинути оком, проглянути кілька сторінок — і суть схоплено.

(21–26) Він сприймав світ через красу. І мав дивовижну здатність надавати всьому краси: інтер’єрові, букетові квітів, святковому столу. Здавалося, не було чогось такого, чого він не міг зробити. І все — красиве. Де був Параджанов — там чинилося мистецьке дійство: море насолоди для друзів і гостей. Якби можна було прихованою камерою зняти його життя —
це був би найфантастичніший витвір Параджанова.

(27–30) Так виходило, що він завжди дбав про інших, не залишаючи місця для віддяки. Був щедрим до самознищення — усім роздавав ідеї, задуми, мистецькі дрібнички. Дарувати — було його щастям. Не меншим, ніж творити. Може, це його й тримало вжитті, коли не давали творити. Він усіх залишив заборгованими й винними.

(31–38) У боргу та провині перед ним залишилася й уся Україна. Вона, позбавлена самої себе, віддана на поталу тим, хто, виступаючи від її імені, нищив її, — не змогла його захистити. А він приріс до неї серцем і не втрачав надії повернутися, дістати дозвіл працювати на Київській кіностудії…І, може, трохи звеселило останні його місяці оте бодай часткове (але яке вагоме!) повернення в українське кіно — створення сценарію фільму Леоніда Осики «Етюди про Врубеля» та співавторство у фільмі світового визнання «Лебедине озеро. Зона», який за його сценарієм поставив Юрій Іллєнко, друг і добрий творчий суперник з часів «Тіней забутих предків».

(39–43) Та скільки ще він хотів зробити для України! Фільм «Київські фрески» мав стати феєричною картиною життя сучасного міста, за яким стоїть тисячолітня історія. Не став: зйомки заборонили. «Інтермецо» за шедевром його улюбленого Михайла Коцюбинського мало стати натхненною поемою про невмирущий дух українського народу. Але такий фільм не повинен був з’явитися.

(44–48) Любов до української культури й народного мистецтва, тонке їх розуміння, солідарний відгук на них породжували оригінальні задуми фільмів, які б мовою кіно інтерпретували світ нашої духовної спадщини, змагалися з його художнім генієм. Пам’ятаю поїздку до Марії Приймаченко — про неї Сергій також хотів робити фільм. Та не ті були часи…

(49–58) Та, може, найбільше, що ми втратили, — нездійснений задум фільму
«Марія». До Шевченка Параджанов звертався незмінно, хотів поставити біографічну
картину «Дорога в безсмертя». А пізніше — неймовірна ідея: зробити кіноверсію
Шевченкової «Марії». Таки неймовірна, бо як можна перекласти мовою кінокадрів річ,
у якій майже немає зовнішнього руху, стосунків персонажів, а вся сила якої —
у пристрасному внутрішньому монолозі, в етичній дії слова? Але саме це й
було близьке Параджанову, і для нього не було нічого неможливого. Він уже
мав у голові не лише сценарій, а й зоровий ряд, точне бачення майбутнього
фільму. Це мав бути твір високої мистецької умовності, з імітацією українського
вертепу, різдвяної містерії…

(59–66) Великий Довженко мучився нездарністю київського проспекту Перемоги, складав проекти його реконструкції та мріяв повернути Києву його неспотворену красу. Через кільканадцять років на тому ж проспекті житиме Сергій Параджанов і мучитиметься тим самим. Олександр Довженко посадив на Київській кіностудії сад, яким вона пишається. Що реального залишилося б від Довженка на цій студії, крім саду та меморіальних знаків, якби не прийшли люди, здатні причаститися його духом, які прагнули творити мистецтво його міри? Вони почали відроджувати кіно, і не їхня вина, що їх зупинили
на півдорозі.

(67–72) Як тут не нагадати, що «Тіні забутих предків» — це було не просто свято українського мистецтва. Це було свято української душі, підтвердження того, що Україна може стати естетичною й духовною величиною у світі. Отже — величиною повною. І знаменно, що саме на прем’єрі фільму в кінотеатрі «Україна» вчинено публічний протест проти політичних арештів, перший у нашій повоєнній історії акт масової
непокори.

(73–75) … Сьогодні в українському кіномистецтві все доводиться починати заново. Але є досвід і є уроки. І провідною зорею тепер світитиме поряд з образом Довженка образ Параджанова.

За І. Дзюбою

Твердження «Тим, хто знав … Сергія Параджанова, фантастично пощастило. Вони бачили живого генія» (рядки 4–5) ілюструють усі наведені речення, окрім

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання 29–36.

Сергій Параджанов

(1–3) Геній — поняття, що давно стало книжним. Кажемо так про людей, які зоріють у недосяжному часі та просторі. Довідуємося про них із легенд і підручників. Серед нас вони давно не живуть.

(4–15) Тим, хто знав режисера фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, фантастично пощастило. Вони бачили живого генія. Це зрозуміло було з того, як усе від його слова сповнювалося краси та значення. Це зрозуміло було з тієї бентежної енергії, що неослабно променіла з нього. Це зрозуміло було настільки, що в жартівливих розмовах слово «геній» стало синонімом його імені та й сам він залюбки вдавався до цього титулу. Треба було знати Параджанова, щоб за цим не шукати марнославства чи несмаку. Він жив іншими стимулами, у його світі тон задавали дитяча великодушність та оповитий артистизмом гумор. Смак до жарту, «жертвою» якого ставав він сам, передавався його друзям. «У ці дні ми будемо насолоджуватися присутністю найгеніальнішого режисера всіх часів — Параджанова. Це я його жартома так називаю», — писав приятель. Авжеж, усі ми так жартували. Але добре знали, що в тих жартах — правда.

(16–20) Книжок у його хаті майже не було, а як щось з’являлося — на другий день комусь дарував. Здавалося, нічого не читав, а насправді все знав і давав непомильну, на рівні «абсолютного слуху» оцінку всім помітним явищам літератури та мистецтва. Часом допомагала інтуїція генія: досить було кинути оком, проглянути кілька сторінок — і суть схоплено.

(21–26) Він сприймав світ через красу. І мав дивовижну здатність надавати всьому краси: інтер’єрові, букетові квітів, святковому столу. Здавалося, не було чогось такого, чого він не міг зробити. І все — красиве. Де був Параджанов — там чинилося мистецьке дійство: море насолоди для друзів і гостей. Якби можна було прихованою камерою зняти його життя —
це був би найфантастичніший витвір Параджанова.

(27–30) Так виходило, що він завжди дбав про інших, не залишаючи місця для віддяки. Був щедрим до самознищення — усім роздавав ідеї, задуми, мистецькі дрібнички. Дарувати — було його щастям. Не меншим, ніж творити. Може, це його й тримало вжитті, коли не давали творити. Він усіх залишив заборгованими й винними.

(31–38) У боргу та провині перед ним залишилася й уся Україна. Вона, позбавлена самої себе, віддана на поталу тим, хто, виступаючи від її імені, нищив її, — не змогла його захистити. А він приріс до неї серцем і не втрачав надії повернутися, дістати дозвіл працювати на Київській кіностудії…І, може, трохи звеселило останні його місяці оте бодай часткове (але яке вагоме!) повернення в українське кіно — створення сценарію фільму Леоніда Осики «Етюди про Врубеля» та співавторство у фільмі світового визнання «Лебедине озеро. Зона», який за його сценарієм поставив Юрій Іллєнко, друг і добрий творчий суперник з часів «Тіней забутих предків».

(39–43) Та скільки ще він хотів зробити для України! Фільм «Київські фрески» мав стати феєричною картиною життя сучасного міста, за яким стоїть тисячолітня історія. Не став: зйомки заборонили. «Інтермецо» за шедевром його улюбленого Михайла Коцюбинського мало стати натхненною поемою про невмирущий дух українського народу. Але такий фільм не повинен був з’явитися.

(44–48) Любов до української культури й народного мистецтва, тонке їх розуміння, солідарний відгук на них породжували оригінальні задуми фільмів, які б мовою кіно інтерпретували світ нашої духовної спадщини, змагалися з його художнім генієм. Пам’ятаю поїздку до Марії Приймаченко — про неї Сергій також хотів робити фільм. Та не ті були часи…

(49–58) Та, може, найбільше, що ми втратили, — нездійснений задум фільму
«Марія». До Шевченка Параджанов звертався незмінно, хотів поставити біографічну
картину «Дорога в безсмертя». А пізніше — неймовірна ідея: зробити кіноверсію
Шевченкової «Марії». Таки неймовірна, бо як можна перекласти мовою кінокадрів річ,
у якій майже немає зовнішнього руху, стосунків персонажів, а вся сила якої —
у пристрасному внутрішньому монолозі, в етичній дії слова? Але саме це й
було близьке Параджанову, і для нього не було нічого неможливого. Він уже
мав у голові не лише сценарій, а й зоровий ряд, точне бачення майбутнього
фільму. Це мав бути твір високої мистецької умовності, з імітацією українського
вертепу, різдвяної містерії…

(59–66) Великий Довженко мучився нездарністю київського проспекту Перемоги, складав проекти його реконструкції та мріяв повернути Києву його неспотворену красу. Через кільканадцять років на тому ж проспекті житиме Сергій Параджанов і мучитиметься тим самим. Олександр Довженко посадив на Київській кіностудії сад, яким вона пишається. Що реального залишилося б від Довженка на цій студії, крім саду та меморіальних знаків, якби не прийшли люди, здатні причаститися його духом, які прагнули творити мистецтво його міри? Вони почали відроджувати кіно, і не їхня вина, що їх зупинили
на півдорозі.

(67–72) Як тут не нагадати, що «Тіні забутих предків» — це було не просто свято українського мистецтва. Це було свято української душі, підтвердження того, що Україна може стати естетичною й духовною величиною у світі. Отже — величиною повною. І знаменно, що саме на прем’єрі фільму в кінотеатрі «Україна» вчинено публічний протест проти політичних арештів, перший у нашій повоєнній історії акт масової
непокори.

(73–75) … Сьогодні в українському кіномистецтві все доводиться починати заново. Але є досвід і є уроки. І провідною зорею тепер світитиме поряд з образом Довженка образ Параджанова.

За І. Дзюбою

Як відзначено в тексті, нереалізованим задумом режисера став фільм

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання 29–36.

Сергій Параджанов

(1–3) Геній — поняття, що давно стало книжним. Кажемо так про людей, які зоріють у недосяжному часі та просторі. Довідуємося про них із легенд і підручників. Серед нас вони давно не живуть.

(4–15) Тим, хто знав режисера фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, фантастично пощастило. Вони бачили живого генія. Це зрозуміло було з того, як усе від його слова сповнювалося краси та значення. Це зрозуміло було з тієї бентежної енергії, що неослабно променіла з нього. Це зрозуміло було настільки, що в жартівливих розмовах слово «геній» стало синонімом його імені та й сам він залюбки вдавався до цього титулу. Треба було знати Параджанова, щоб за цим не шукати марнославства чи несмаку. Він жив іншими стимулами, у його світі тон задавали дитяча великодушність та оповитий артистизмом гумор. Смак до жарту, «жертвою» якого ставав він сам, передавався його друзям. «У ці дні ми будемо насолоджуватися присутністю найгеніальнішого режисера всіх часів — Параджанова. Це я його жартома так називаю», — писав приятель. Авжеж, усі ми так жартували. Але добре знали, що в тих жартах — правда.

(16–20) Книжок у його хаті майже не було, а як щось з’являлося — на другий день комусь дарував. Здавалося, нічого не читав, а насправді все знав і давав непомильну, на рівні «абсолютного слуху» оцінку всім помітним явищам літератури та мистецтва. Часом допомагала інтуїція генія: досить було кинути оком, проглянути кілька сторінок — і суть схоплено.

(21–26) Він сприймав світ через красу. І мав дивовижну здатність надавати всьому краси: інтер’єрові, букетові квітів, святковому столу. Здавалося, не було чогось такого, чого він не міг зробити. І все — красиве. Де був Параджанов — там чинилося мистецьке дійство: море насолоди для друзів і гостей. Якби можна було прихованою камерою зняти його життя —
це був би найфантастичніший витвір Параджанова.

(27–30) Так виходило, що він завжди дбав про інших, не залишаючи місця для віддяки. Був щедрим до самознищення — усім роздавав ідеї, задуми, мистецькі дрібнички. Дарувати — було його щастям. Не меншим, ніж творити. Може, це його й тримало вжитті, коли не давали творити. Він усіх залишив заборгованими й винними.

(31–38) У боргу та провині перед ним залишилася й уся Україна. Вона, позбавлена самої себе, віддана на поталу тим, хто, виступаючи від її імені, нищив її, — не змогла його захистити. А він приріс до неї серцем і не втрачав надії повернутися, дістати дозвіл працювати на Київській кіностудії…І, може, трохи звеселило останні його місяці оте бодай часткове (але яке вагоме!) повернення в українське кіно — створення сценарію фільму Леоніда Осики «Етюди про Врубеля» та співавторство у фільмі світового визнання «Лебедине озеро. Зона», який за його сценарієм поставив Юрій Іллєнко, друг і добрий творчий суперник з часів «Тіней забутих предків».

(39–43) Та скільки ще він хотів зробити для України! Фільм «Київські фрески» мав стати феєричною картиною життя сучасного міста, за яким стоїть тисячолітня історія. Не став: зйомки заборонили. «Інтермецо» за шедевром його улюбленого Михайла Коцюбинського мало стати натхненною поемою про невмирущий дух українського народу. Але такий фільм не повинен був з’явитися.

(44–48) Любов до української культури й народного мистецтва, тонке їх розуміння, солідарний відгук на них породжували оригінальні задуми фільмів, які б мовою кіно інтерпретували світ нашої духовної спадщини, змагалися з його художнім генієм. Пам’ятаю поїздку до Марії Приймаченко — про неї Сергій також хотів робити фільм. Та не ті були часи…

(49–58) Та, може, найбільше, що ми втратили, — нездійснений задум фільму
«Марія». До Шевченка Параджанов звертався незмінно, хотів поставити біографічну
картину «Дорога в безсмертя». А пізніше — неймовірна ідея: зробити кіноверсію
Шевченкової «Марії». Таки неймовірна, бо як можна перекласти мовою кінокадрів річ,
у якій майже немає зовнішнього руху, стосунків персонажів, а вся сила якої —
у пристрасному внутрішньому монолозі, в етичній дії слова? Але саме це й
було близьке Параджанову, і для нього не було нічого неможливого. Він уже
мав у голові не лише сценарій, а й зоровий ряд, точне бачення майбутнього
фільму. Це мав бути твір високої мистецької умовності, з імітацією українського
вертепу, різдвяної містерії…

(59–66) Великий Довженко мучився нездарністю київського проспекту Перемоги, складав проекти його реконструкції та мріяв повернути Києву його неспотворену красу. Через кільканадцять років на тому ж проспекті житиме Сергій Параджанов і мучитиметься тим самим. Олександр Довженко посадив на Київській кіностудії сад, яким вона пишається. Що реального залишилося б від Довженка на цій студії, крім саду та меморіальних знаків, якби не прийшли люди, здатні причаститися його духом, які прагнули творити мистецтво його міри? Вони почали відроджувати кіно, і не їхня вина, що їх зупинили
на півдорозі.

(67–72) Як тут не нагадати, що «Тіні забутих предків» — це було не просто свято українського мистецтва. Це було свято української душі, підтвердження того, що Україна може стати естетичною й духовною величиною у світі. Отже — величиною повною. І знаменно, що саме на прем’єрі фільму в кінотеатрі «Україна» вчинено публічний протест проти політичних арештів, перший у нашій повоєнній історії акт масової
непокори.

(73–75) … Сьогодні в українському кіномистецтві все доводиться починати заново. Але є досвід і є уроки. І провідною зорею тепер світитиме поряд з образом Довженка образ Параджанова.

За І. Дзюбою

Зазначаючи, що фільм «Інтермецо» «не повинен був з’явитися» (рядок 43), автор підкреслює

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання 29–36.

Сергій Параджанов

(1–3) Геній — поняття, що давно стало книжним. Кажемо так про людей, які зоріють у недосяжному часі та просторі. Довідуємося про них із легенд і підручників. Серед нас вони давно не живуть.

(4–15) Тим, хто знав режисера фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, фантастично пощастило. Вони бачили живого генія. Це зрозуміло було з того, як усе від його слова сповнювалося краси та значення. Це зрозуміло було з тієї бентежної енергії, що неослабно променіла з нього. Це зрозуміло було настільки, що в жартівливих розмовах слово «геній» стало синонімом його імені та й сам він залюбки вдавався до цього титулу. Треба було знати Параджанова, щоб за цим не шукати марнославства чи несмаку. Він жив іншими стимулами, у його світі тон задавали дитяча великодушність та оповитий артистизмом гумор. Смак до жарту, «жертвою» якого ставав він сам, передавався його друзям. «У ці дні ми будемо насолоджуватися присутністю найгеніальнішого режисера всіх часів — Параджанова. Це я його жартома так називаю», — писав приятель. Авжеж, усі ми так жартували. Але добре знали, що в тих жартах — правда.

(16–20) Книжок у його хаті майже не було, а як щось з’являлося — на другий день комусь дарував. Здавалося, нічого не читав, а насправді все знав і давав непомильну, на рівні «абсолютного слуху» оцінку всім помітним явищам літератури та мистецтва. Часом допомагала інтуїція генія: досить було кинути оком, проглянути кілька сторінок — і суть схоплено.

(21–26) Він сприймав світ через красу. І мав дивовижну здатність надавати всьому краси: інтер’єрові, букетові квітів, святковому столу. Здавалося, не було чогось такого, чого він не міг зробити. І все — красиве. Де був Параджанов — там чинилося мистецьке дійство: море насолоди для друзів і гостей. Якби можна було прихованою камерою зняти його життя —
це був би найфантастичніший витвір Параджанова.

(27–30) Так виходило, що він завжди дбав про інших, не залишаючи місця для віддяки. Був щедрим до самознищення — усім роздавав ідеї, задуми, мистецькі дрібнички. Дарувати — було його щастям. Не меншим, ніж творити. Може, це його й тримало вжитті, коли не давали творити. Він усіх залишив заборгованими й винними.

(31–38) У боргу та провині перед ним залишилася й уся Україна. Вона, позбавлена самої себе, віддана на поталу тим, хто, виступаючи від її імені, нищив її, — не змогла його захистити. А він приріс до неї серцем і не втрачав надії повернутися, дістати дозвіл працювати на Київській кіностудії…І, може, трохи звеселило останні його місяці оте бодай часткове (але яке вагоме!) повернення в українське кіно — створення сценарію фільму Леоніда Осики «Етюди про Врубеля» та співавторство у фільмі світового визнання «Лебедине озеро. Зона», який за його сценарієм поставив Юрій Іллєнко, друг і добрий творчий суперник з часів «Тіней забутих предків».

(39–43) Та скільки ще він хотів зробити для України! Фільм «Київські фрески» мав стати феєричною картиною життя сучасного міста, за яким стоїть тисячолітня історія. Не став: зйомки заборонили. «Інтермецо» за шедевром його улюбленого Михайла Коцюбинського мало стати натхненною поемою про невмирущий дух українського народу. Але такий фільм не повинен був з’явитися.

(44–48) Любов до української культури й народного мистецтва, тонке їх розуміння, солідарний відгук на них породжували оригінальні задуми фільмів, які б мовою кіно інтерпретували світ нашої духовної спадщини, змагалися з його художнім генієм. Пам’ятаю поїздку до Марії Приймаченко — про неї Сергій також хотів робити фільм. Та не ті були часи…

(49–58) Та, може, найбільше, що ми втратили, — нездійснений задум фільму
«Марія». До Шевченка Параджанов звертався незмінно, хотів поставити біографічну
картину «Дорога в безсмертя». А пізніше — неймовірна ідея: зробити кіноверсію
Шевченкової «Марії». Таки неймовірна, бо як можна перекласти мовою кінокадрів річ,
у якій майже немає зовнішнього руху, стосунків персонажів, а вся сила якої —
у пристрасному внутрішньому монолозі, в етичній дії слова? Але саме це й
було близьке Параджанову, і для нього не було нічого неможливого. Він уже
мав у голові не лише сценарій, а й зоровий ряд, точне бачення майбутнього
фільму. Це мав бути твір високої мистецької умовності, з імітацією українського
вертепу, різдвяної містерії…

(59–66) Великий Довженко мучився нездарністю київського проспекту Перемоги, складав проекти його реконструкції та мріяв повернути Києву його неспотворену красу. Через кільканадцять років на тому ж проспекті житиме Сергій Параджанов і мучитиметься тим самим. Олександр Довженко посадив на Київській кіностудії сад, яким вона пишається. Що реального залишилося б від Довженка на цій студії, крім саду та меморіальних знаків, якби не прийшли люди, здатні причаститися його духом, які прагнули творити мистецтво його міри? Вони почали відроджувати кіно, і не їхня вина, що їх зупинили
на півдорозі.

(67–72) Як тут не нагадати, що «Тіні забутих предків» — це було не просто свято українського мистецтва. Це було свято української душі, підтвердження того, що Україна може стати естетичною й духовною величиною у світі. Отже — величиною повною. І знаменно, що саме на прем’єрі фільму в кінотеатрі «Україна» вчинено публічний протест проти політичних арештів, перший у нашій повоєнній історії акт масової
непокори.

(73–75) … Сьогодні в українському кіномистецтві все доводиться починати заново. Але є досвід і є уроки. І провідною зорею тепер світитиме поряд з образом Довженка образ Параджанова.

За І. Дзюбою

Засобом міжфразового зв’язку 1-го та 2-го речень тексту є

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання 29–36.

Сергій Параджанов

(1–3) Геній — поняття, що давно стало книжним. Кажемо так про людей, які зоріють у недосяжному часі та просторі. Довідуємося про них із легенд і підручників. Серед нас вони давно не живуть.

(4–15) Тим, хто знав режисера фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, фантастично пощастило. Вони бачили живого генія. Це зрозуміло було з того, як усе від його слова сповнювалося краси та значення. Це зрозуміло було з тієї бентежної енергії, що неослабно променіла з нього. Це зрозуміло було настільки, що в жартівливих розмовах слово «геній» стало синонімом його імені та й сам він залюбки вдавався до цього титулу. Треба було знати Параджанова, щоб за цим не шукати марнославства чи несмаку. Він жив іншими стимулами, у його світі тон задавали дитяча великодушність та оповитий артистизмом гумор. Смак до жарту, «жертвою» якого ставав він сам, передавався його друзям. «У ці дні ми будемо насолоджуватися присутністю найгеніальнішого режисера всіх часів — Параджанова. Це я його жартома так називаю», — писав приятель. Авжеж, усі ми так жартували. Але добре знали, що в тих жартах — правда.

(16–20) Книжок у його хаті майже не було, а як щось з’являлося — на другий день комусь дарував. Здавалося, нічого не читав, а насправді все знав і давав непомильну, на рівні «абсолютного слуху» оцінку всім помітним явищам літератури та мистецтва. Часом допомагала інтуїція генія: досить було кинути оком, проглянути кілька сторінок — і суть схоплено.

(21–26) Він сприймав світ через красу. І мав дивовижну здатність надавати всьому краси: інтер’єрові, букетові квітів, святковому столу. Здавалося, не було чогось такого, чого він не міг зробити. І все — красиве. Де був Параджанов — там чинилося мистецьке дійство: море насолоди для друзів і гостей. Якби можна було прихованою камерою зняти його життя —
це був би найфантастичніший витвір Параджанова.

(27–30) Так виходило, що він завжди дбав про інших, не залишаючи місця для віддяки. Був щедрим до самознищення — усім роздавав ідеї, задуми, мистецькі дрібнички. Дарувати — було його щастям. Не меншим, ніж творити. Може, це його й тримало вжитті, коли не давали творити. Він усіх залишив заборгованими й винними.

(31–38) У боргу та провині перед ним залишилася й уся Україна. Вона, позбавлена самої себе, віддана на поталу тим, хто, виступаючи від її імені, нищив її, — не змогла його захистити. А він приріс до неї серцем і не втрачав надії повернутися, дістати дозвіл працювати на Київській кіностудії…І, може, трохи звеселило останні його місяці оте бодай часткове (але яке вагоме!) повернення в українське кіно — створення сценарію фільму Леоніда Осики «Етюди про Врубеля» та співавторство у фільмі світового визнання «Лебедине озеро. Зона», який за його сценарієм поставив Юрій Іллєнко, друг і добрий творчий суперник з часів «Тіней забутих предків».

(39–43) Та скільки ще він хотів зробити для України! Фільм «Київські фрески» мав стати феєричною картиною життя сучасного міста, за яким стоїть тисячолітня історія. Не став: зйомки заборонили. «Інтермецо» за шедевром його улюбленого Михайла Коцюбинського мало стати натхненною поемою про невмирущий дух українського народу. Але такий фільм не повинен був з’явитися.

(44–48) Любов до української культури й народного мистецтва, тонке їх розуміння, солідарний відгук на них породжували оригінальні задуми фільмів, які б мовою кіно інтерпретували світ нашої духовної спадщини, змагалися з його художнім генієм. Пам’ятаю поїздку до Марії Приймаченко — про неї Сергій також хотів робити фільм. Та не ті були часи…

(49–58) Та, може, найбільше, що ми втратили, — нездійснений задум фільму
«Марія». До Шевченка Параджанов звертався незмінно, хотів поставити біографічну
картину «Дорога в безсмертя». А пізніше — неймовірна ідея: зробити кіноверсію
Шевченкової «Марії». Таки неймовірна, бо як можна перекласти мовою кінокадрів річ,
у якій майже немає зовнішнього руху, стосунків персонажів, а вся сила якої —
у пристрасному внутрішньому монолозі, в етичній дії слова? Але саме це й
було близьке Параджанову, і для нього не було нічого неможливого. Він уже
мав у голові не лише сценарій, а й зоровий ряд, точне бачення майбутнього
фільму. Це мав бути твір високої мистецької умовності, з імітацією українського
вертепу, різдвяної містерії…

(59–66) Великий Довженко мучився нездарністю київського проспекту Перемоги, складав проекти його реконструкції та мріяв повернути Києву його неспотворену красу. Через кільканадцять років на тому ж проспекті житиме Сергій Параджанов і мучитиметься тим самим. Олександр Довженко посадив на Київській кіностудії сад, яким вона пишається. Що реального залишилося б від Довженка на цій студії, крім саду та меморіальних знаків, якби не прийшли люди, здатні причаститися його духом, які прагнули творити мистецтво його міри? Вони почали відроджувати кіно, і не їхня вина, що їх зупинили
на півдорозі.

(67–72) Як тут не нагадати, що «Тіні забутих предків» — це було не просто свято українського мистецтва. Це було свято української душі, підтвердження того, що Україна може стати естетичною й духовною величиною у світі. Отже — величиною повною. І знаменно, що саме на прем’єрі фільму в кінотеатрі «Україна» вчинено публічний протест проти політичних арештів, перший у нашій повоєнній історії акт масової
непокори.

(73–75) … Сьогодні в українському кіномистецтві все доводиться починати заново. Але є досвід і є уроки. І провідною зорею тепер світитиме поряд з образом Довженка образ Параджанова.

За І. Дзюбою

Стиль тексту –

Словами «Чи не той то хміль» починається

Вислів «Випускає він десять соколів на стадо лебедів» («Слово про похід Ігорів») означає

Автором твору «Всякому місту — звичай і права» є

Першим твором нової української літератури є

«Матінко моя ріднесенька! Утінко моя, перепілочко, голубонько!… Не розлучайте мене з моїм Василечком», — просить героїня твору

Рядками «У всякого своя доля, і свій шлях широкий» починається твір

В Україні під заголовком «Пропаща сила» опубліковано твір

Афера Терентія Пузиря («Хазяїн») полягала в тому, щоб

Рядки

Являйся, зіронько, мені!
Хоч в сні!

є в творі

«Ні, любий, я тобі не дорікаю, а тільки — смутно, що не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись», — так звертається до свого коханого героїня твору

Імпресіонізм є основним стильовим струменем у творчості

Любов до природи є провідним мотивом твору

До інтимної лірики належить вірш

Героїню п’єси М.Куліша «Мина Мазайло» Мотрону Розторгуєву (тьотю Мотю) терміново викликали з Курська, тому що

Тематично близьким до вірша «Пісня про рушник» є твір

В основу твору Ліни Костенко «Маруся Чурай» покладено події

Схожа проблема — «нерівня душ — це гірше, ніж майна» — наявна в творах рядка

Трагедію голодомору українського народу зображено в творі

Рядки «І собором дзвінким Україна написалась на стінах тюрми» є в творі

Максима Рильського названо «Краси веселим кондотьєром» у творі

Установіть відповідність між назвою та автором твору

Установіть відповідність між назвою та персонажами твору

Установіть відповідність між жанром і назвою твору

Установіть відповідність між присвятою та назвою твору

Частина 3

Власне висловлення

Підтримайте чи спростуйте думку:

Помилка – шлях до самовдосконалення.

Сформулюйте тезу, наведіть два-три переконливі аргументи, які найкраще підтвердять Ваші міркування. Проілюструйте Ваші думки прикладами з художньої літератури (зазначте назву твору, укажіть проблему, порушену письменником, художній образ, за допомогою якого проблему розкрито, наведіть цитату з твору тощо), історичними фактами або випадками з життя. Не переказуйте змісту, не давайте повної характеристики образів. Сформулюйте висновки.