Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання
Детектив як інтелектуальна вправа
(1-4) Літо – найкращий час, щоб читати детективи. Чому? А тому, що рівень комфорту, який ми з вами намагаємося собі забезпечити на цю пору, завжди трохи вищий, ніж упродовж року: відпустка, можливо, морське узбережжя чи просто гамак і склянка лимонаду.
(5-10) Детектив занурює читача в атмосферу страху та непевності. Зненацька трапляється дещо, що розриває звичний стан речей. Наприкінці приходить людина, яка дізналася про все: чому б не кумедний товстун Еркюль Пуаро чи стримана старенька міс Марпл? І злочинців викрито, жах відступає, а ми можемо далі пити свій коктейль у шезлонгу. Детектив – таки ідеальний продукт для літнього споживання.
(11-20) Доведено, що читач детективів ототожнює себе з особою, яка веде розслідування. Інтерес тут суто інтелектуальний: хто скоїв злочин? Твір буде слабким, якщо ми дізнаємося про це задовго до завершення роману й, навпаки, якщо так і не дізнаємося до фіналу, коли нам все розкажуть. Як бонус додається ще одна втіха: часто детектив (особливо класичний) побудований на протистоянні яскравого приватного розслідувача та недолугого поліцейського, якого гріх назвати професіоналом, - ліберальному читачеві приємна така банальність представника влади. На відміну від давнього радянського кінематографа класичні детективи не знають образів героїчних майорів карного розшуку чи прокурорів. Класика взагалі по-консервативному скептичніша до людей у кабінетах.
(21-29) Читати детективи набагато страшніше, ніж дивитися їхні екранізації. Уява працюватиме на повну! Власне, твори Агати Крісті якраз і є найкращим її тренінгом, бо їх 80, тобто кількісно більше за написане іншими майстрами жанру: Едгаром По, Артуром Конан Дойлом, Гілбертом Честертоном, і вони, ризикну стверджувати, майстерніші від 200 історій Жоржа Сіменона, протеже якого, комісара Мегре, перемагає в детективному двобої витворений Агатою Крісті суперінтелектуальний денді Еркюль Пуаро. Романів про Пуаро 33, а про міс Марпл – 12. Агата Крісті першою запропонувала не лише образ жінки-детектива, а й пари слідчих: якби не її Томмі та Таппенс, то не було б агентів Фокса Малдера та Дани Скаллі.
(30-48) У 1916 році 26-річна Агата, на той час уже Крісті (після одруження дівоче прізвище Міллер вона більше не використовувала), працює фармацевтом добровольцем в одному з британських госпіталів і чекає з фронту чоловіка – військового льотчика. Рутина й очікування нудять, а звичний ландшафт довкола розбавляють хіба що бельгійські емігранти, які сховалися від війни в британській глибинці. Дивні справи має розслідувати дивний чоловік. Так народжується Еркюль Пуаро – геніальний детектив і невротик, зациклений на зовнішньому вигляді своїх вусів і внутрішньому стані «сірих клітиночок» власного мозку. Найвідоміший з-поміж літературних бельгійців від часів Тіля Уленшпігеля. Навіщо він такий дивний? Чому розслідувати не може інтелектуал, лікар, священик, як у Конан Дойла або Честертона? Проста відповідь: жінка Агата Крісті не може ототожнювати себе з такими персонажами. Їй потрібен хтось зовсім інший, як Марії Вілінській була потрібна чоловіча постава Марка Вовчка. Пуаро, як і більшість чепурунів-денді, «жіночий», як і сама Крісті, усе життя вирощує троянди й дістає за них призи на виставках. Він – точка розриву з консерватизмом старої Англії з її вікторіанською мораллю й недовірою до розумових можливостей представниць прекрасної статі. Мине лише 10 років – і Крісті зважиться на переворот: на авансцені одного з її оповідань з’явиться міс Марпл – перша жінка-детектив зі світовим ім’ям, найінтелектуальніша в художній літературі.
(49-57) Дотепер українською перекладено вже кілька романів серії: «Тіло в бібліотеці», «Перст провидіння», «Гра дзеркал», «Забуте вбивство», «Немезида». Якщо ж вам пощастило прочитати їх ще в ранньому підлітковому віці, маєте унікальну нагоду, коли робитимете це вдруге, замість сюжету звернути увагу на соціально-побутову деталізацію: у час повсюдної присутності мереж такою милою ностальгією звучить оте «…телефонувати пізніше аніж о пів на десяту вечора вважалося ознакою поганого тону». Власне, усе «Тіло в бібліотеці», крім смертельної інтриги, розгортає перед нами дискусію, що ж воно таке, отой «поганий тон». А паралельно маємо конфлікт поколінь – ця проблема фактично наскрізна в усіх її детективних творах.
(58-68) Та найцікавіше перечитувати романи Крісті після ознайомлення з її біографією. Для цього можна зазирнути в написану нею «Автобіографію» або книжку Річарда Гека «Герцогиня смерті: неофіційна біографія Агати Крісті». Адже її детективні історії так резонують із поворотами особистого життя! У 1916-му вона чекає нареченого, військового льотчика, як героїня її «Будинку на околиці». У 1921-му молода пара подорожує світом, як персонажі «Смерті на Нилі», а в 1922-му купує великий будинок у малому містечку, як у «Персті провидіння». Зрештою, зі своїм другим чоловіком, археологом, Крісті вже в 1930-х мандрує на Близький Схід – так з’являється «Убивство в Месопотамії». Фобії самої авторки стають очевидними, коли проаналізуємо, кого вона робить у своїх романах жертвами, а кого вбивцями. Але тут про це годі, адже в детективі головна річ – інтрига!
(69-76) Біографи Агати Крісті, маю враження, намагаються наголосити нам на її щасті в обох шлюбах: спершу як вірної жінки, що чекає свого героя, потім як надійної асистентки в розкопках чоловіка-професора. Натомість здається, що література цікавила її набагато більше: художній світ повсякчас перемагав світ реальний. Напевне, саме тому вона так часто усамітнювалася в готелі на морському узбережжі, де їй потрібна була лише друкарська машинка. Там тривіальні біографічні епізоди ставали непересічними сюжетами, а інтелектуальні вправи авторки оберталися інтелектуальною пригодою для читачів.
Правильними є наведені пари "автор і його герой", ОКРІМ
