Новела «Impromptu phantasie» (уривок)

Коли мала десять років, строїв у її родичів якийсь переїжджий стройник фортеп’ян… Врешті мусив вже бути задоволений з інструмента, бо почав грати… Те, що грав, була пристрасть, як грав – зраджувало його як людину...

Тобі сподобалась музика? – питав він голосом чогось зміненим.

– Я... не знаю...

– Штука, котру я тепер грав, зветься «Impromtu phantasie» Шопена. Чи затямиш собі сю назву?

– Наколи повторю... то затямлю.

– Коли будеш вчитися музики, то зможеш її грати, одначе пам’ятай – грати її тоді як будеш вже мати більше як двадцять років... Чуєш?

– Чую...

– Я думаю, – говорив він більше до себе, – що ти будеш її краще грати, ніж я, далеко краще!..

Опісля оглянув її руки і поцілував їх.

– Мені можеш позволити, будуча славо! – сказав він.

* * *

Я сама – то та «звихнена слава»…

Я не вчилася музики ніколи.

Я ніколи, ніколи не могла «Imprоmtu phantasie» сама грати!! Але коли чую її, як другі грають, то душа моя наповнюється слізьми. Що се таке?

Що се є, що крізь усей той блиск, котрий хвилює так розкішно крізь мою душу... в’ється щось, немов жалібний креповий флер! 

* * *

Коли чую музику – готова вмирати.

Стаю тоді божевільно-відважна, стаю велика, погорджуюча, любляча...

Що й залежить на мені, коли лиш музику чую!..

Ольга Кобилянська 

Здатність музики розкривати емоції людей найкраще відображають рядки

Новела «Impromptu phantasie» (уривок)

Коли мала десять років, строїв у її родичів якийсь переїжджий стройник фортеп’ян… Врешті мусив вже бути задоволений з інструмента, бо почав грати… Те, що грав, була пристрасть, як грав – зраджувало його як людину...

Тобі сподобалась музика? – питав він голосом чогось зміненим.

– Я... не знаю...

– Штука, котру я тепер грав, зветься «Impromtu phantasie» Шопена. Чи затямиш собі сю назву?

– Наколи повторю... то затямлю.

– Коли будеш вчитися музики, то зможеш її грати, одначе пам’ятай – грати її тоді як будеш вже мати більше як двадцять років... Чуєш?

– Чую...

– Я думаю, – говорив він більше до себе, – що ти будеш її краще грати, ніж я, далеко краще!..

Опісля оглянув її руки і поцілував їх.

– Мені можеш позволити, будуча славо! – сказав він.

* * *

Я сама – то та «звихнена слава»…

Я не вчилася музики ніколи.

Я ніколи, ніколи не могла «Imprоmtu phantasie» сама грати!! Але коли чую її, як другі грають, то душа моя наповнюється слізьми. Що се таке?

Що се є, що крізь усей той блиск, котрий хвилює так розкішно крізь мою душу... в’ється щось, немов жалібний креповий флер! 

* * *

Коли чую музику – готова вмирати.

Стаю тоді божевільно-відважна, стаю велика, погорджуюча, любляча...

Що й залежить на мені, коли лиш музику чую!..

Ольга Кобилянська 

У рядках «Що се є, що крізь усей той блиск, котрий хвилює так розкішно крізь мою душу... в’ється щось, немов жалібний креповий флер!» є всі художні засоби, зазначені в рядку

Новела «Impromptu phantasie» (уривок)

Коли мала десять років, строїв у її родичів якийсь переїжджий стройник фортеп’ян… Врешті мусив вже бути задоволений з інструмента, бо почав грати… Те, що грав, була пристрасть, як грав – зраджувало його як людину...

Тобі сподобалась музика? – питав він голосом чогось зміненим.

– Я... не знаю...

– Штука, котру я тепер грав, зветься «Impromtu phantasie» Шопена. Чи затямиш собі сю назву?

– Наколи повторю... то затямлю.

– Коли будеш вчитися музики, то зможеш її грати, одначе пам’ятай – грати її тоді як будеш вже мати більше як двадцять років... Чуєш?

– Чую...

– Я думаю, – говорив він більше до себе, – що ти будеш її краще грати, ніж я, далеко краще!..

Опісля оглянув її руки і поцілував їх.

– Мені можеш позволити, будуча славо! – сказав він.

* * *

Я сама – то та «звихнена слава»…

Я не вчилася музики ніколи.

Я ніколи, ніколи не могла «Imprоmtu phantasie» сама грати!! Але коли чую її, як другі грають, то душа моя наповнюється слізьми. Що се таке?

Що се є, що крізь усей той блиск, котрий хвилює так розкішно крізь мою душу... в’ється щось, немов жалібний креповий флер! 

* * *

Коли чую музику – готова вмирати.

Стаю тоді божевільно-відважна, стаю велика, погорджуюча, любляча...

Що й залежить на мені, коли лиш музику чую!..

Ольга Кобилянська 

Про творчість автора йдеться у висловлюванні

Проаналізуйте прозовий твір і виконайте завдання до нього

Новела «Сини» (уривок)

Старий Максим волочив яру пшеницю кіньми добрими, молодими. Борони літали по землі, як пера. Максим кинув капелюх на ріллю, сорочка розіпнялася і впала аж на плечі. Хмара куряви з-під борін засипала його сивий чупер на голові і на грудях. Він галасував, лютився, а люди з сусідніх нив говорили до себе:

– Старий пес, все лютий, але молоді коні ще міцно тримає; богатир, іззамолоду добре годований, та втратив обох синів і відтогди все кричить і на полі, і в селі…

До самого вечора Максим водив коні по ниві та не кричав уже, геть замовк. Діти, що вівці гнали, люди, що плугами попри нього дзвонили, з ляку не поздоровляли його. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю.

* * *

Пізнім вечором, як Максим пообходив корови та коні та подоїв вівці, увійшов до хати.

– Ти, небого, геть затихла, замертвіла, як би в тебе хто ніж упхав, не годна-с слова сказати... Та я в тобі ще розгрібу трохи вогню...

Він зварив кулешу, убрав білу сорочку, повечеряв і затих. Потім прикляк до землі і молився:

– А ти, мати боже, будь мойов газдинев, ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках... Ти дала сина одного, а я двох.

Василь Стефаник

Автор започаткував в українській літературі стильову течію

Новела «Сини» (уривок)

Старий Максим волочив яру пшеницю кіньми добрими, молодими. Борони літали по землі, як пера. Максим кинув капелюх на ріллю, сорочка розіпнялася і впала аж на плечі. Хмара куряви з-під борін засипала його сивий чупер на голові і на грудях. Він галасував, лютився, а люди з сусідніх нив говорили до себе:

– Старий пес, все лютий, але молоді коні ще міцно тримає; богатир, іззамолоду добре годований, та втратив обох синів і відтогди все кричить і на полі, і в селі…

До самого вечора Максим водив коні по ниві та не кричав уже, геть замовк. Діти, що вівці гнали, люди, що плугами попри нього дзвонили, з ляку не поздоровляли його. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю.

* * *

Пізнім вечором, як Максим пообходив корови та коні та подоїв вівці, увійшов до хати.

– Ти, небого, геть затихла, замертвіла, як би в тебе хто ніж упхав, не годна-с слова сказати... Та я в тобі ще розгрібу трохи вогню...

Він зварив кулешу, убрав білу сорочку, повечеряв і затих. Потім прикляк до землі і молився:

– А ти, мати боже, будь мойов газдинев, ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках... Ти дала сина одного, а я двох.

Василь Стефаник

Твір написано у такому ж жанрі, що й

Новела «Сини» (уривок)

Старий Максим волочив яру пшеницю кіньми добрими, молодими. Борони літали по землі, як пера. Максим кинув капелюх на ріллю, сорочка розіпнялася і впала аж на плечі. Хмара куряви з-під борін засипала його сивий чупер на голові і на грудях. Він галасував, лютився, а люди з сусідніх нив говорили до себе:

– Старий пес, все лютий, але молоді коні ще міцно тримає; богатир, іззамолоду добре годований, та втратив обох синів і відтогди все кричить і на полі, і в селі…

До самого вечора Максим водив коні по ниві та не кричав уже, геть замовк. Діти, що вівці гнали, люди, що плугами попри нього дзвонили, з ляку не поздоровляли його. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю.

* * *

Пізнім вечором, як Максим пообходив корови та коні та подоїв вівці, увійшов до хати.

– Ти, небого, геть затихла, замертвіла, як би в тебе хто ніж упхав, не годна-с слова сказати... Та я в тобі ще розгрібу трохи вогню...

Він зварив кулешу, убрав білу сорочку, повечеряв і затих. Потім прикляк до землі і молився:

– А ти, мати боже, будь мойов газдинев, ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках... Ти дала сина одного, а я двох.

Василь Стефаник

Кульмінацією твору є рядк

Новела «Сини» (уривок)

Старий Максим волочив яру пшеницю кіньми добрими, молодими. Борони літали по землі, як пера. Максим кинув капелюх на ріллю, сорочка розіпнялася і впала аж на плечі. Хмара куряви з-під борін засипала його сивий чупер на голові і на грудях. Він галасував, лютився, а люди з сусідніх нив говорили до себе:

– Старий пес, все лютий, але молоді коні ще міцно тримає; богатир, іззамолоду добре годований, та втратив обох синів і відтогди все кричить і на полі, і в селі…

До самого вечора Максим водив коні по ниві та не кричав уже, геть замовк. Діти, що вівці гнали, люди, що плугами попри нього дзвонили, з ляку не поздоровляли його. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю.

* * *

Пізнім вечором, як Максим пообходив корови та коні та подоїв вівці, увійшов до хати.

– Ти, небого, геть затихла, замертвіла, як би в тебе хто ніж упхав, не годна-с слова сказати... Та я в тобі ще розгрібу трохи вогню...

Він зварив кулешу, убрав білу сорочку, повечеряв і затих. Потім прикляк до землі і молився:

– А ти, мати боже, будь мойов газдинев, ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках... Ти дала сина одного, а я двох.

Василь Стефаник

Провідною в уривку є тема / проблема

Новела «Сини» (уривок)

Старий Максим волочив яру пшеницю кіньми добрими, молодими. Борони літали по землі, як пера. Максим кинув капелюх на ріллю, сорочка розіпнялася і впала аж на плечі. Хмара куряви з-під борін засипала його сивий чупер на голові і на грудях. Він галасував, лютився, а люди з сусідніх нив говорили до себе:

– Старий пес, все лютий, але молоді коні ще міцно тримає; богатир, іззамолоду добре годований, та втратив обох синів і відтогди все кричить і на полі, і в селі…

До самого вечора Максим водив коні по ниві та не кричав уже, геть замовк. Діти, що вівці гнали, люди, що плугами попри нього дзвонили, з ляку не поздоровляли його. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю.

* * *

Пізнім вечором, як Максим пообходив корови та коні та подоїв вівці, увійшов до хати.

– Ти, небого, геть затихла, замертвіла, як би в тебе хто ніж упхав, не годна-с слова сказати... Та я в тобі ще розгрібу трохи вогню...

Він зварив кулешу, убрав білу сорочку, повечеряв і затих. Потім прикляк до землі і молився:

– А ти, мати боже, будь мойов газдинев, ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках... Ти дала сина одного, а я двох.

Василь Стефаник

У реченні «Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю» провідним художнім засобом є 

Проаналізуйте прозовий твір і виконайте завдання до нього

Новела «Мадонна» (уривок)

У нашім раї на землі
Нічого кращого немає – 
Як тая мати молодая
З своїм дитячочком малим.

Т. Шевченко

На станції шум завис під потолком зали… Наштрикнувся на люстри і у конвульсіях шелестів крильми, царапав замурзані барельєфи. День рюмсав розрізаний на рейках, і текли сльози по вікнах. Розплаканий день підпоїв і людей своїми слізьми…

Спішать… Липнуть на ослони… Метушаться… Такі ділові, такі розумні…

Он там хтось сидить на асфальті!.. Вона сидить на холоднім полу; в біблейській позі, під біблейським плащем на асфальті.

Розвісила свою намоклу нудьгу на бильці, свою порепану печаль на скронях… і – під станційний шум – колисає дитя.

Лице в чорних плямах, а вії нагадують юність… По горбатому носі скотилась сльоза і впала на личко – іскорка загнаної любови крапає з очей. О! – кап… на голівку…

Сірий день відокремив її сіру на сірі полотнища грубих панелів. – Мадонно моя на асфальті!.. На лиці тавро матері… Тавро порожніх вулиць… підтиння і людського глуму.

– Мадонно моя на асфальті!.. 

На кучі мусору, озираючись, колисає дитину. А крізь щілину дивиться шум. А у вікно барабане дощ.

– Мадонно на смітті…

– Мадонно моя.

Іван Багряний

За епіграф узято слова автора твору