Національний мультитест з української літератури – Тренувальні мультитести НМТ 2026

Коли б я знав, що розлучусь з тобою, 

О краю мій, о земленько свята, 

Що я, отруєний журбою, 

В світах блукатиму літа;

Коли б я знав про муки люті, 

Про сміх і глум на чужині, 

Що в мене будуть руки скуті 

І в мури замкнені пісні, —

Я попрощався б хоч з тобою, 

До лона рідного припав, 

Прислухався б до шуму трав 

І зник…

Ні! Не пішов би я з ганьбою 

Шукать ганьби на чужині… 

На хрест?! Однаково мені!

Олександр Олесь

Ключові образи поезії містить рядок

Коли б я знав, що розлучусь з тобою, 

О краю мій, о земленько свята, 

Що я, отруєний журбою, 

В світах блукатиму літа;

Коли б я знав про муки люті, 

Про сміх і глум на чужині, 

Що в мене будуть руки скуті 

І в мури замкнені пісні, —

Я попрощався б хоч з тобою, 

До лона рідного припав, 

Прислухався б до шуму трав 

І зник…

Ні! Не пішов би я з ганьбою 

Шукать ганьби на чужині… 

На хрест?! Однаково мені!

Олександр Олесь

Вірш є тематично близьким до твору 

Коли б я знав, що розлучусь з тобою, 

О краю мій, о земленько свята, 

Що я, отруєний журбою, 

В світах блукатиму літа;

Коли б я знав про муки люті, 

Про сміх і глум на чужині, 

Що в мене будуть руки скуті 

І в мури замкнені пісні, —

Я попрощався б хоч з тобою, 

До лона рідного припав, 

Прислухався б до шуму трав 

І зник…

Ні! Не пішов би я з ганьбою 

Шукать ганьби на чужині… 

На хрест?! Однаково мені!

Олександр Олесь

У рядках «Що в мене будуть руки скуті / І в мури замкнені пісні» провідним художнім засобом є

Коли б я знав, що розлучусь з тобою, 

О краю мій, о земленько свята, 

Що я, отруєний журбою, 

В світах блукатиму літа;

Коли б я знав про муки люті, 

Про сміх і глум на чужині, 

Що в мене будуть руки скуті 

І в мури замкнені пісні, —

Я попрощався б хоч з тобою, 

До лона рідного припав, 

Прислухався б до шуму трав 

І зник…

Ні! Не пішов би я з ганьбою 

Шукать ганьби на чужині… 

На хрест?! Однаково мені!

Олександр Олесь

Автор написав також твір

Прочитайте поезію та виконайте завдання.

Коли б я знав, що розлучусь з тобою, 

О краю мій, о земленько свята, 

Що я, отруєний журбою, 

В світах блукатиму літа;

Коли б я знав про муки люті, 

Про сміх і глум на чужині, 

Що в мене будуть руки скуті 

І в мури замкнені пісні, —

Я попрощався б хоч з тобою, 

До лона рідного припав, 

Прислухався б до шуму трав 

І зник…

Ні! Не пішов би я з ганьбою 

Шукать ганьби на чужині… 

На хрест?! Однаково мені!

Олександр Олесь

Провідним у творі є мотив

Прочитайте поезію Василя Стуса та виконайте завдання до неї.

Терпи, терпи – терпець тебе шліфує,
сталить твій дух – тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб’є з власної тропи.
На ній і стій, і стій – допоки скону,
допоки світу й сонця – стій і стій.
Хай шлях – до раю, пекла чи полону –
усе пройди і винести зумій.
Торуй свій шлях – той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе навіки вік.
До нього змалку ти заповідався
до нього сам Господь тебе прирік.

Автор твору належить до

Прочитайте поезію Василя Стуса та виконайте завдання до неї.

Терпи, терпи – терпець тебе шліфує,
сталить твій дух – тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб’є з власної тропи.
На ній і стій, і стій – допоки скону,
допоки світу й сонця – стій і стій.
Хай шлях – до раю, пекла чи полону –
усе пройди і винести зумій.
Торуй свій шлях – той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе навіки вік.
До нього змалку ти заповідався
до нього сам Господь тебе прирік.

Ідею твору найкраще передано рядками

Прочитайте поезію Василя Стуса та виконайте завдання до неї.

Терпи, терпи – терпець тебе шліфує,
сталить твій дух – тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб’є з власної тропи.
На ній і стій, і стій – допоки скону,
допоки світу й сонця – стій і стій.
Хай шлях – до раю, пекла чи полону –
усе пройди і винести зумій.
Торуй свій шлях – той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе навіки вік.
До нього змалку ти заповідався
до нього сам Господь тебе прирік.

Автору твору також належать слова

Прочитайте поезію Івана Франка та виконайте завдання

Як почуєш вночі край свойого вікна,
Що щось плаче і хлипає важко,
Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна.
Не дивися в той бік, моя пташко!

Се не та сирота, що без мами блука,
Не голодний жебрак, моя зірко;
Се розпука моя, невтишима тоска,
Се любов моя плаче так гірко.

Автору твору також належать слова

Прочитайте поезію Івана Франка та виконайте завдання

Як почуєш вночі край свойого вікна,
Що щось плаче і хлипає важко,
Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна.
Не дивися в той бік, моя пташко!

Се не та сирота, що без мами блука,
Не голодний жебрак, моя зірко;
Се розпука моя, невтишима тоска,
Се любов моя плаче так гірко.

Ідею твору найкраще передано рядками

Повість «Гуси-лебеді летять»

Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. Дід говорить, що так співають лебедині крила. Я придивляюсь до їхнього маяння, прислухаюсь до їхнього співу, і мені теж хочеться полетіти за лебедями, тому й підіймаю руки, наче крила...

Я стаю ніби меншим, а навколо більшає, росте і міниться увесь світ: і загачене білими хмарами небо, і одноногі скрипучі журавлі, що нікуди не полетять, і полатані веселим зеленим мохом стріхи, і блакитнава діброва під селом, і чорнотіла, туманцем підволохачена земля, що пробилася з-під снігу.

І цей увесь світ тріпоче-міниться в моїх очах і віддаляє та й віддаляє лебедів. Але я не хочу, щоб вони одлітали від нас. От коли б якимсь дивом послухали мене: зробили круг над селом і знову пролетіли над нашою хатою. Аби я був чародієм, то хіба не повернув би їх? Сказав би таке таємниче слово! Я замислююсь над ним, а навколо мене починає кружляти видіння казки, її нерозгадані дороги, дрімучі праліси і ті гуси-лебедята, що на своїх крилах виносять з біди малого хлопця.

… ранком я вже мало не розкошував: мати на часинку позичила в сусідів чоботи і, шмаруючи їх березовим дьогтем, заходилася повчати, щоб я у церкві не лобурясничав, не шморгав носом, не крутився дзигою, не ловив гав, не перся наперед, не сміявся, не пирхав, не ліз на крилас та частіше хрестив лоба.

Бабуся перед якимсь втемнілим образом поставила саморобну свічечку й ревно почала молитися доти, поки не згадала, що мені доконче треба показати грізний і страшний суд — господа нашого Ісуса Христа друге пришестя. Це пришестя було намальоване за бабинцем прямо на дерев'яній стіні. Через те що з вогкого дерева капало, страшний суд видавався ще страшнішим: на ньому плакали і праведники, і грішники.

Хоча й страшнувато було дивитися на все це людинопадіння, але я таки придивлявся до нього. На моє щастя, тут нікого не було з тих дурноп'ятих, які босоніж спускалися б у ночовках, і це мене трохи заспокоїло...

Михайло Стельмах

Особливостями твору є всі, ОКРІМ

Повість «Гуси-лебеді летять»

Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. Дід говорить, що так співають лебедині крила. Я придивляюсь до їхнього маяння, прислухаюсь до їхнього співу, і мені теж хочеться полетіти за лебедями, тому й підіймаю руки, наче крила...

Я стаю ніби меншим, а навколо більшає, росте і міниться увесь світ: і загачене білими хмарами небо, і одноногі скрипучі журавлі, що нікуди не полетять, і полатані веселим зеленим мохом стріхи, і блакитнава діброва під селом, і чорнотіла, туманцем підволохачена земля, що пробилася з-під снігу.

І цей увесь світ тріпоче-міниться в моїх очах і віддаляє та й віддаляє лебедів. Але я не хочу, щоб вони одлітали від нас. От коли б якимсь дивом послухали мене: зробили круг над селом і знову пролетіли над нашою хатою. Аби я був чародієм, то хіба не повернув би їх? Сказав би таке таємниче слово! Я замислююсь над ним, а навколо мене починає кружляти видіння казки, її нерозгадані дороги, дрімучі праліси і ті гуси-лебедята, що на своїх крилах виносять з біди малого хлопця.

… ранком я вже мало не розкошував: мати на часинку позичила в сусідів чоботи і, шмаруючи їх березовим дьогтем, заходилася повчати, щоб я у церкві не лобурясничав, не шморгав носом, не крутився дзигою, не ловив гав, не перся наперед, не сміявся, не пирхав, не ліз на крилас та частіше хрестив лоба.

Бабуся перед якимсь втемнілим образом поставила саморобну свічечку й ревно почала молитися доти, поки не згадала, що мені доконче треба показати грізний і страшний суд — господа нашого Ісуса Христа друге пришестя. Це пришестя було намальоване за бабинцем прямо на дерев'яній стіні. Через те що з вогкого дерева капало, страшний суд видавався ще страшнішим: на ньому плакали і праведники, і грішники.

Хоча й страшнувато було дивитися на все це людинопадіння, але я таки придивлявся до нього. На моє щастя, тут нікого не було з тих дурноп'ятих, які босоніж спускалися б у ночовках, і це мене трохи заспокоїло...

Михайло Стельмах

Картину страшного суду роздивлявся також герой твору

Повість «Гуси-лебеді летять»

Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. Дід говорить, що так співають лебедині крила. Я придивляюсь до їхнього маяння, прислухаюсь до їхнього співу, і мені теж хочеться полетіти за лебедями, тому й підіймаю руки, наче крила...

Я стаю ніби меншим, а навколо більшає, росте і міниться увесь світ: і загачене білими хмарами небо, і одноногі скрипучі журавлі, що нікуди не полетять, і полатані веселим зеленим мохом стріхи, і блакитнава діброва під селом, і чорнотіла, туманцем підволохачена земля, що пробилася з-під снігу.

І цей увесь світ тріпоче-міниться в моїх очах і віддаляє та й віддаляє лебедів. Але я не хочу, щоб вони одлітали від нас. От коли б якимсь дивом послухали мене: зробили круг над селом і знову пролетіли над нашою хатою. Аби я був чародієм, то хіба не повернув би їх? Сказав би таке таємниче слово! Я замислююсь над ним, а навколо мене починає кружляти видіння казки, її нерозгадані дороги, дрімучі праліси і ті гуси-лебедята, що на своїх крилах виносять з біди малого хлопця.

… ранком я вже мало не розкошував: мати на часинку позичила в сусідів чоботи і, шмаруючи їх березовим дьогтем, заходилася повчати, щоб я у церкві не лобурясничав, не шморгав носом, не крутився дзигою, не ловив гав, не перся наперед, не сміявся, не пирхав, не ліз на крилас та частіше хрестив лоба.

Бабуся перед якимсь втемнілим образом поставила саморобну свічечку й ревно почала молитися доти, поки не згадала, що мені доконче треба показати грізний і страшний суд — господа нашого Ісуса Христа друге пришестя. Це пришестя було намальоване за бабинцем прямо на дерев'яній стіні. Через те що з вогкого дерева капало, страшний суд видавався ще страшнішим: на ньому плакали і праведники, і грішники.

Хоча й страшнувато було дивитися на все це людинопадіння, але я таки придивлявся до нього. На моє щастя, тут нікого не було з тих дурноп'ятих, які босоніж спускалися б у ночовках, і це мене трохи заспокоїло...

Михайло Стельмах

У рядках «А в цей час наді мною твориться диво: хтось невидимим смичком провів по синьому піднебессі, по білих хмарах, і вони забриніли, як скрипка. Я тягнусь догори і сам собі не вірю: від зарічки знову над нашою хатою пролітають лебеді!» є всі художні засоби, зазначені в рядку

Повість «Гуси-лебеді летять»

Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. Дід говорить, що так співають лебедині крила. Я придивляюсь до їхнього маяння, прислухаюсь до їхнього співу, і мені теж хочеться полетіти за лебедями, тому й підіймаю руки, наче крила...

Я стаю ніби меншим, а навколо більшає, росте і міниться увесь світ: і загачене білими хмарами небо, і одноногі скрипучі журавлі, що нікуди не полетять, і полатані веселим зеленим мохом стріхи, і блакитнава діброва під селом, і чорнотіла, туманцем підволохачена земля, що пробилася з-під снігу.

І цей увесь світ тріпоче-міниться в моїх очах і віддаляє та й віддаляє лебедів. Але я не хочу, щоб вони одлітали від нас. От коли б якимсь дивом послухали мене: зробили круг над селом і знову пролетіли над нашою хатою. Аби я був чародієм, то хіба не повернув би їх? Сказав би таке таємниче слово! Я замислююсь над ним, а навколо мене починає кружляти видіння казки, її нерозгадані дороги, дрімучі праліси і ті гуси-лебедята, що на своїх крилах виносять з біди малого хлопця.

… ранком я вже мало не розкошував: мати на часинку позичила в сусідів чоботи і, шмаруючи їх березовим дьогтем, заходилася повчати, щоб я у церкві не лобурясничав, не шморгав носом, не крутився дзигою, не ловив гав, не перся наперед, не сміявся, не пирхав, не ліз на крилас та частіше хрестив лоба.

Бабуся перед якимсь втемнілим образом поставила саморобну свічечку й ревно почала молитися доти, поки не згадала, що мені доконче треба показати грізний і страшний суд — господа нашого Ісуса Христа друге пришестя. Це пришестя було намальоване за бабинцем прямо на дерев'яній стіні. Через те що з вогкого дерева капало, страшний суд видавався ще страшнішим: на ньому плакали і праведники, і грішники.

Хоча й страшнувато було дивитися на все це людинопадіння, але я таки придивлявся до нього. На моє щастя, тут нікого не було з тих дурноп'ятих, які босоніж спускалися б у ночовках, і це мене трохи заспокоїло...

Михайло Стельмах

Тема уривка суголосна з мотивом твору

Прочитайте прозовий твір і виконайте завдання до нього.

Повість «Гуси-лебеді летять»

Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. Дід говорить, що так співають лебедині крила. Я придивляюсь до їхнього маяння, прислухаюсь до їхнього співу, і мені теж хочеться полетіти за лебедями, тому й підіймаю руки, наче крила...

Я стаю ніби меншим, а навколо більшає, росте і міниться увесь світ: і загачене білими хмарами небо, і одноногі скрипучі журавлі, що нікуди не полетять, і полатані веселим зеленим мохом стріхи, і блакитнава діброва під селом, і чорнотіла, туманцем підволохачена земля, що пробилася з-під снігу.

І цей увесь світ тріпоче-міниться в моїх очах і віддаляє та й віддаляє лебедів. Але я не хочу, щоб вони одлітали від нас. От коли б якимсь дивом послухали мене: зробили круг над селом і знову пролетіли над нашою хатою. Аби я був чародієм, то хіба не повернув би їх? Сказав би таке таємниче слово! Я замислююсь над ним, а навколо мене починає кружляти видіння казки, її нерозгадані дороги, дрімучі праліси і ті гуси-лебедята, що на своїх крилах виносять з біди малого хлопця.

… ранком я вже мало не розкошував: мати на часинку позичила в сусідів чоботи і, шмаруючи їх березовим дьогтем, заходилася повчати, щоб я у церкві не лобурясничав, не шморгав носом, не крутився дзигою, не ловив гав, не перся наперед, не сміявся, не пирхав, не ліз на крилас та частіше хрестив лоба.

Бабуся перед якимсь втемнілим образом поставила саморобну свічечку й ревно почала молитися доти, поки не згадала, що мені доконче треба показати грізний і страшний суд — господа нашого Ісуса Христа друге пришестя. Це пришестя було намальоване за бабинцем прямо на дерев'яній стіні. Через те що з вогкого дерева капало, страшний суд видавався ще страшнішим: на ньому плакали і праведники, і грішники.

Хоча й страшнувато було дивитися на все це людинопадіння, але я таки придивлявся до нього. На моє щастя, тут нікого не було з тих дурноп'ятих, які босоніж спускалися б у ночовках, і це мене трохи заспокоїло...

Михайло Стельмах

Уривок належить до того ж жанру, що й твір

Метелик

Бідний нічний сірий метелик сидів в темному вогкому льоху за бочкою з капустою. Сидів він сумно, стуливши свої темні крильця. Так смутно йому було, дарма що не був він там самотнім, – мав-таки сусіда; сусід той був лилик; та з того сусідства невелика була користь для метелика: лилик був неговіркий, понурий собі, та до того ще з якимсь презирством дивився на бідного метелика, – сказано, нерівня!

Лилик сидів тихо в своєму кутику, ні за чим він не жалкував, та нічого й не бажав, хіба тільки кутка ще темнішого, щоб міг сидіти там спокійно і ніколи того прикрого, разливого світла не бачити…

Метелик на своїм недовгім віку ще не бачив світла, душею тільки чув він, що десь-то єсть сторона краща, ясніша, ніж його рідний льох, бо часом з малого віконця, що було в льоху, падав блідесенький промінь, та не міг метелик і розібрати, що то воно таке теє світло і яке воно повинно бути…

Хто знає, може, наш метелик так і вік свій короткий звікував би у темряві самотній, – та інша доля судилася йому. Якось прийшла служниця по капусту до льоху та поставила свічку долі, якраз навпроти метелика. Боже! яким величним, блискучим, повабним здалось метеликові те світло!..

Аж ось він опинився у великій кімнаті – там сиділо за столом велике товариство. На столі була ясна-ясна лампа, – метелик аж оторопів від того блискучого проміння і безсильний впав на стіл, тріпочучи крильцями… «Дурне сотворіння! – мовив дехто з товариства. – Хто велів йому летіти на вогонь? І женуть його, так ні, таки лізе! дурному дурна й смерть!»

А хіба ж розумніша була б його смерть, якби він навіки заснув у темнім льоху? Те світло спалило його, – але він рвався на простір! Він шукав світла!

Леся Українка

За жанром твір є

Метелик

Бідний нічний сірий метелик сидів в темному вогкому льоху за бочкою з капустою. Сидів він сумно, стуливши свої темні крильця. Так смутно йому було, дарма що не був він там самотнім, – мав-таки сусіда; сусід той був лилик; та з того сусідства невелика була користь для метелика: лилик був неговіркий, понурий собі, та до того ще з якимсь презирством дивився на бідного метелика, – сказано, нерівня!

Лилик сидів тихо в своєму кутику, ні за чим він не жалкував, та нічого й не бажав, хіба тільки кутка ще темнішого, щоб міг сидіти там спокійно і ніколи того прикрого, разливого світла не бачити…

Метелик на своїм недовгім віку ще не бачив світла, душею тільки чув він, що десь-то єсть сторона краща, ясніша, ніж його рідний льох, бо часом з малого віконця, що було в льоху, падав блідесенький промінь, та не міг метелик і розібрати, що то воно таке теє світло і яке воно повинно бути…

Хто знає, може, наш метелик так і вік свій короткий звікував би у темряві самотній, – та інша доля судилася йому. Якось прийшла служниця по капусту до льоху та поставила свічку долі, якраз навпроти метелика. Боже! яким величним, блискучим, повабним здалось метеликові те світло!..

Аж ось він опинився у великій кімнаті – там сиділо за столом велике товариство. На столі була ясна-ясна лампа, – метелик аж оторопів від того блискучого проміння і безсильний впав на стіл, тріпочучи крильцями… «Дурне сотворіння! – мовив дехто з товариства. – Хто велів йому летіти на вогонь? І женуть його, так ні, таки лізе! дурному дурна й смерть!»

А хіба ж розумніша була б його смерть, якби він навіки заснув у темнім льоху? Те світло спалило його, – але він рвався на простір! Він шукав світла!

Леся Українка

Символічне навантаження образу вогню є також у творі

Метелик

Бідний нічний сірий метелик сидів в темному вогкому льоху за бочкою з капустою. Сидів він сумно, стуливши свої темні крильця. Так смутно йому було, дарма що не був він там самотнім, – мав-таки сусіда; сусід той був лилик; та з того сусідства невелика була користь для метелика: лилик був неговіркий, понурий собі, та до того ще з якимсь презирством дивився на бідного метелика, – сказано, нерівня!

Лилик сидів тихо в своєму кутику, ні за чим він не жалкував, та нічого й не бажав, хіба тільки кутка ще темнішого, щоб міг сидіти там спокійно і ніколи того прикрого, разливого світла не бачити…

Метелик на своїм недовгім віку ще не бачив світла, душею тільки чув він, що десь-то єсть сторона краща, ясніша, ніж його рідний льох, бо часом з малого віконця, що було в льоху, падав блідесенький промінь, та не міг метелик і розібрати, що то воно таке теє світло і яке воно повинно бути…

Хто знає, може, наш метелик так і вік свій короткий звікував би у темряві самотній, – та інша доля судилася йому. Якось прийшла служниця по капусту до льоху та поставила свічку долі, якраз навпроти метелика. Боже! яким величним, блискучим, повабним здалось метеликові те світло!..

Аж ось він опинився у великій кімнаті – там сиділо за столом велике товариство. На столі була ясна-ясна лампа, – метелик аж оторопів від того блискучого проміння і безсильний впав на стіл, тріпочучи крильцями… «Дурне сотворіння! – мовив дехто з товариства. – Хто велів йому летіти на вогонь? І женуть його, так ні, таки лізе! дурному дурна й смерть!»

А хіба ж розумніша була б його смерть, якби він навіки заснув у темнім льоху? Те світло спалило його, – але він рвався на простір! Він шукав світла!

Леся Українка

Порушену у творі проблему можна передати рядками

Метелик

Бідний нічний сірий метелик сидів в темному вогкому льоху за бочкою з капустою. Сидів він сумно, стуливши свої темні крильця. Так смутно йому було, дарма що не був він там самотнім, – мав-таки сусіда; сусід той був лилик; та з того сусідства невелика була користь для метелика: лилик був неговіркий, понурий собі, та до того ще з якимсь презирством дивився на бідного метелика, – сказано, нерівня!

Лилик сидів тихо в своєму кутику, ні за чим він не жалкував, та нічого й не бажав, хіба тільки кутка ще темнішого, щоб міг сидіти там спокійно і ніколи того прикрого, разливого світла не бачити…

Метелик на своїм недовгім віку ще не бачив світла, душею тільки чув він, що десь-то єсть сторона краща, ясніша, ніж його рідний льох, бо часом з малого віконця, що було в льоху, падав блідесенький промінь, та не міг метелик і розібрати, що то воно таке теє світло і яке воно повинно бути…

Хто знає, може, наш метелик так і вік свій короткий звікував би у темряві самотній, – та інша доля судилася йому. Якось прийшла служниця по капусту до льоху та поставила свічку долі, якраз навпроти метелика. Боже! яким величним, блискучим, повабним здалось метеликові те світло!..

Аж ось він опинився у великій кімнаті – там сиділо за столом велике товариство. На столі була ясна-ясна лампа, – метелик аж оторопів від того блискучого проміння і безсильний впав на стіл, тріпочучи крильцями… «Дурне сотворіння! – мовив дехто з товариства. – Хто велів йому летіти на вогонь? І женуть його, так ні, таки лізе! дурному дурна й смерть!»

А хіба ж розумніша була б його смерть, якби він навіки заснув у темнім льоху? Те світло спалило його, – але він рвався на простір! Він шукав світла!

Леся Українка

Авторці належать слова

Проаналізуйте прозовий твір і виконайте завдання до нього.

Метелик

Бідний нічний сірий метелик сидів в темному вогкому льоху за бочкою з капустою. Сидів він сумно, стуливши свої темні крильця. Так смутно йому було, дарма що не був він там самотнім, – мав-таки сусіда; сусід той був лилик; та з того сусідства невелика була користь для метелика: лилик був неговіркий, понурий собі, та до того ще з якимсь презирством дивився на бідного метелика, – сказано, нерівня!

Лилик сидів тихо в своєму кутику, ні за чим він не жалкував, та нічого й не бажав, хіба тільки кутка ще темнішого, щоб міг сидіти там спокійно і ніколи того прикрого, разливого світла не бачити…

Метелик на своїм недовгім віку ще не бачив світла, душею тільки чув він, що десь-то єсть сторона краща, ясніша, ніж його рідний льох, бо часом з малого віконця, що було в льоху, падав блідесенький промінь, та не міг метелик і розібрати, що то воно таке теє світло і яке воно повинно бути…

Хто знає, може, наш метелик так і вік свій короткий звікував би у темряві самотній, – та інша доля судилася йому. Якось прийшла служниця по капусту до льоху та поставила свічку долі, якраз навпроти метелика. Боже! яким величним, блискучим, повабним здалось метеликові те світло!..

Аж ось він опинився у великій кімнаті – там сиділо за столом велике товариство. На столі була ясна-ясна лампа, – метелик аж оторопів від того блискучого проміння і безсильний впав на стіл, тріпочучи крильцями… «Дурне сотворіння! – мовив дехто з товариства. – Хто велів йому летіти на вогонь? І женуть його, так ні, таки лізе! дурному дурна й смерть!»

А хіба ж розумніша була б його смерть, якби він навіки заснув у темнім льоху? Те світло спалило його, – але він рвався на простір! Він шукав світла!

Леся Українка

Ідею твору найкраще розкривають рядки

Новела "Сойчине крило"

Із записок відлюдька.

Завтра Новий рік і заразом сорокові роковини моїх уродин. Подвійний празник. А бодай подвійний пам’ятковий день. І я надумав стрітити його незвичайно, празнично…

Дзінь-дзінь-дзінь!

А се що? Дзвінок у передпокою? В сю пору? До мене хтось? Се не може бути! … Тихі кроки в салоні…

— Листонос. Лист до пана радника.

— До мене?

Ось він у мене в руках, той лист. Не лист, а чималий пакет…

Моя рука тремтить! Якесь холодне чуття пробігає по всьому тілі...

Фаталізм! Лист прочитаю, хоч би моє серце мало тріснути з гніву, з жалю чи з обурення.

*

«Чи тямиш мене?

Ха, ха, ха! Ха, ха, ха!

Тямиш мій сміх? Ти колись любив його слухати. Чув його здалека і приходив до мене. Чи чуєш його тепер через океани, та степи, та гори? Чи тремтить він у твоїм вусі разом з шумом вітру? Чи мерехтить разом із промінням заходового сонця? Ха, ха, ха! Ха, ха, ха!

Чи тямиш мене?

Тямиш ту весну з її пурпуровими сходами сонця, з її теплом і ясністю, з її бурями, мов сварки закоханих, з її громами, мов крики любих дітей, що пустують у широких покоях? Се я була…

Чи тямиш мене?..

О, я знаю, що ти тямиш мене! Мусиш тямити! Неможливо, щоб ти забув мене! Я ж сконцентрувала всю силу своєї волі, весь огонь своєї пристрасті, всі чари своєї душі й тіла, щоб навіки, незатертими буквами вписатися в твою тямку. Як добрий режисер, я брала до помочі все, що було під рукою: сонце й ліс, пурпури сходу, чари полудня і меланхолію вечора. Оповідання батька і шум лісу. Рев бурі і тихі шепти дружньої розмови. Все, все те була штафажа, були декорації для моєї ролі, яку я хотіла відіграти перед тобою, щоб лишити в твоїй душі незатерте, незабутнє, високоартистичне вражіння, таке вражіння, де ілюзія ані на волосок не різнилася від найпоетичнішої дійсності. Ха, ха, ха, пане артисте, вдячний ти мені за мою ролю?»

Іван Франко

Підзаголовок твору вказує на те, що 

Новела "Сойчине крило"

Із записок відлюдька.

Завтра Новий рік і заразом сорокові роковини моїх уродин. Подвійний празник. А бодай подвійний пам’ятковий день. І я надумав стрітити його незвичайно, празнично…

Дзінь-дзінь-дзінь!

А се що? Дзвінок у передпокою? В сю пору? До мене хтось? Се не може бути! … Тихі кроки в салоні…

— Листонос. Лист до пана радника.

— До мене?

Ось він у мене в руках, той лист. Не лист, а чималий пакет…

Моя рука тремтить! Якесь холодне чуття пробігає по всьому тілі...

Фаталізм! Лист прочитаю, хоч би моє серце мало тріснути з гніву, з жалю чи з обурення.

*

«Чи тямиш мене?

Ха, ха, ха! Ха, ха, ха!

Тямиш мій сміх? Ти колись любив його слухати. Чув його здалека і приходив до мене. Чи чуєш його тепер через океани, та степи, та гори? Чи тремтить він у твоїм вусі разом з шумом вітру? Чи мерехтить разом із промінням заходового сонця? Ха, ха, ха! Ха, ха, ха!

Чи тямиш мене?

Тямиш ту весну з її пурпуровими сходами сонця, з її теплом і ясністю, з її бурями, мов сварки закоханих, з її громами, мов крики любих дітей, що пустують у широких покоях? Се я була…

Чи тямиш мене?..

О, я знаю, що ти тямиш мене! Мусиш тямити! Неможливо, щоб ти забув мене! Я ж сконцентрувала всю силу своєї волі, весь огонь своєї пристрасті, всі чари своєї душі й тіла, щоб навіки, незатертими буквами вписатися в твою тямку. Як добрий режисер, я брала до помочі все, що було під рукою: сонце й ліс, пурпури сходу, чари полудня і меланхолію вечора. Оповідання батька і шум лісу. Рев бурі і тихі шепти дружньої розмови. Все, все те була штафажа, були декорації для моєї ролі, яку я хотіла відіграти перед тобою, щоб лишити в твоїй душі незатерте, незабутнє, високоартистичне вражіння, таке вражіння, де ілюзія ані на волосок не різнилася від найпоетичнішої дійсності. Ха, ха, ха, пане артисте, вдячний ти мені за мою ролю?»

Іван Франко

Епізод, коли герой отримує листа, є 

Новела "Сойчине крило"

Із записок відлюдька.

Завтра Новий рік і заразом сорокові роковини моїх уродин. Подвійний празник. А бодай подвійний пам’ятковий день. І я надумав стрітити його незвичайно, празнично…

Дзінь-дзінь-дзінь!

А се що? Дзвінок у передпокою? В сю пору? До мене хтось? Се не може бути! … Тихі кроки в салоні…

— Листонос. Лист до пана радника.

— До мене?

Ось він у мене в руках, той лист. Не лист, а чималий пакет…

Моя рука тремтить! Якесь холодне чуття пробігає по всьому тілі...

Фаталізм! Лист прочитаю, хоч би моє серце мало тріснути з гніву, з жалю чи з обурення.

*

«Чи тямиш мене?

Ха, ха, ха! Ха, ха, ха!

Тямиш мій сміх? Ти колись любив його слухати. Чув його здалека і приходив до мене. Чи чуєш його тепер через океани, та степи, та гори? Чи тремтить він у твоїм вусі разом з шумом вітру? Чи мерехтить разом із промінням заходового сонця? Ха, ха, ха! Ха, ха, ха!

Чи тямиш мене?

Тямиш ту весну з її пурпуровими сходами сонця, з її теплом і ясністю, з її бурями, мов сварки закоханих, з її громами, мов крики любих дітей, що пустують у широких покоях? Се я була…

Чи тямиш мене?..

О, я знаю, що ти тямиш мене! Мусиш тямити! Неможливо, щоб ти забув мене! Я ж сконцентрувала всю силу своєї волі, весь огонь своєї пристрасті, всі чари своєї душі й тіла, щоб навіки, незатертими буквами вписатися в твою тямку. Як добрий режисер, я брала до помочі все, що було під рукою: сонце й ліс, пурпури сходу, чари полудня і меланхолію вечора. Оповідання батька і шум лісу. Рев бурі і тихі шепти дружньої розмови. Все, все те була штафажа, були декорації для моєї ролі, яку я хотіла відіграти перед тобою, щоб лишити в твоїй душі незатерте, незабутнє, високоартистичне вражіння, таке вражіння, де ілюзія ані на волосок не різнилася від найпоетичнішої дійсності. Ха, ха, ха, пане артисте, вдячний ти мені за мою ролю?»

Іван Франко

Уривок належить до того ж жанру, що й твір

Новела "Сойчине крило"

Із записок відлюдька.

Завтра Новий рік і заразом сорокові роковини моїх уродин. Подвійний празник. А бодай подвійний пам’ятковий день. І я надумав стрітити його незвичайно, празнично…

Дзінь-дзінь-дзінь!

А се що? Дзвінок у передпокою? В сю пору? До мене хтось? Се не може бути! … Тихі кроки в салоні…

— Листонос. Лист до пана радника.

— До мене?

Ось він у мене в руках, той лист. Не лист, а чималий пакет…

Моя рука тремтить! Якесь холодне чуття пробігає по всьому тілі...

Фаталізм! Лист прочитаю, хоч би моє серце мало тріснути з гніву, з жалю чи з обурення.

*

«Чи тямиш мене?

Ха, ха, ха! Ха, ха, ха!

Тямиш мій сміх? Ти колись любив його слухати. Чув його здалека і приходив до мене. Чи чуєш його тепер через океани, та степи, та гори? Чи тремтить він у твоїм вусі разом з шумом вітру? Чи мерехтить разом із промінням заходового сонця? Ха, ха, ха! Ха, ха, ха!

Чи тямиш мене?

Тямиш ту весну з її пурпуровими сходами сонця, з її теплом і ясністю, з її бурями, мов сварки закоханих, з її громами, мов крики любих дітей, що пустують у широких покоях? Се я була…

Чи тямиш мене?..

О, я знаю, що ти тямиш мене! Мусиш тямити! Неможливо, щоб ти забув мене! Я ж сконцентрувала всю силу своєї волі, весь огонь своєї пристрасті, всі чари своєї душі й тіла, щоб навіки, незатертими буквами вписатися в твою тямку. Як добрий режисер, я брала до помочі все, що було під рукою: сонце й ліс, пурпури сходу, чари полудня і меланхолію вечора. Оповідання батька і шум лісу. Рев бурі і тихі шепти дружньої розмови. Все, все те була штафажа, були декорації для моєї ролі, яку я хотіла відіграти перед тобою, щоб лишити в твоїй душі незатерте, незабутнє, високоартистичне вражіння, таке вражіння, де ілюзія ані на волосок не різнилася від найпоетичнішої дійсності. Ха, ха, ха, пане артисте, вдячний ти мені за мою ролю?»

Іван Франко

Лист також є композиційним елементом у творі

Проаналізуйте прозовий твір і виконайте завдання до нього.

Новела "Сойчине крило"

Із записок відлюдька.

Завтра Новий рік і заразом сорокові роковини моїх уродин. Подвійний празник. А бодай подвійний пам’ятковий день. І я надумав стрітити його незвичайно, празнично…

Дзінь-дзінь-дзінь!

А се що? Дзвінок у передпокою? В сю пору? До мене хтось? Се не може бути! … Тихі кроки в салоні…

— Листонос. Лист до пана радника.

— До мене?

Ось він у мене в руках, той лист. Не лист, а чималий пакет…

Моя рука тремтить! Якесь холодне чуття пробігає по всьому тілі...

Фаталізм! Лист прочитаю, хоч би моє серце мало тріснути з гніву, з жалю чи з обурення.

*

«Чи тямиш мене?

Ха, ха, ха! Ха, ха, ха!

Тямиш мій сміх? Ти колись любив його слухати. Чув його здалека і приходив до мене. Чи чуєш його тепер через океани, та степи, та гори? Чи тремтить він у твоїм вусі разом з шумом вітру? Чи мерехтить разом із промінням заходового сонця? Ха, ха, ха! Ха, ха, ха!

Чи тямиш мене?

Тямиш ту весну з її пурпуровими сходами сонця, з її теплом і ясністю, з її бурями, мов сварки закоханих, з її громами, мов крики любих дітей, що пустують у широких покоях? Се я була…

Чи тямиш мене?..

О, я знаю, що ти тямиш мене! Мусиш тямити! Неможливо, щоб ти забув мене! Я ж сконцентрувала всю силу своєї волі, весь огонь своєї пристрасті, всі чари своєї душі й тіла, щоб навіки, незатертими буквами вписатися в твою тямку. Як добрий режисер, я брала до помочі все, що було під рукою: сонце й ліс, пурпури сходу, чари полудня і меланхолію вечора. Оповідання батька і шум лісу. Рев бурі і тихі шепти дружньої розмови. Все, все те була штафажа, були декорації для моєї ролі, яку я хотіла відіграти перед тобою, щоб лишити в твоїй душі незатерте, незабутнє, високоартистичне вражіння, таке вражіння, де ілюзія ані на волосок не різнилася від найпоетичнішої дійсності. Ха, ха, ха, пане артисте, вдячний ти мені за мою ролю?»

Іван Франко

Авторові належать також слова

Новела «Мадонна» (уривок)

У нашім раї на землі
Нічого кращого немає – 
Як тая мати молодая
З своїм дитячочком малим.

Т. Шевченко

На станції шум завис під потолком зали… Наштрикнувся на люстри і у конвульсіях шелестів крильми, царапав замурзані барельєфи. День рюмсав розрізаний на рейках, і текли сльози по вікнах. Розплаканий день підпоїв і людей своїми слізьми…

Спішать… Липнуть на ослони… Метушаться… Такі ділові, такі розумні…

Он там хтось сидить на асфальті!.. Вона сидить на холоднім полу; в біблейській позі, під біблейським плащем на асфальті.

Розвісила свою намоклу нудьгу на бильці, свою порепану печаль на скронях… і – під станційний шум – колисає дитя.

Лице в чорних плямах, а вії нагадують юність… По горбатому носі скотилась сльоза і впала на личко – іскорка загнаної любови крапає з очей. О! – кап… на голівку…

Сірий день відокремив її сіру на сірі полотнища грубих панелів. – Мадонно моя на асфальті!.. На лиці тавро матері… Тавро порожніх вулиць… підтиння і людського глуму.

– Мадонно моя на асфальті!.. 

На кучі мусору, озираючись, колисає дитину. А крізь щілину дивиться шум. А у вікно барабане дощ.

– Мадонно на смітті…

– Мадонно моя.

Іван Багряний

У першому абзаці провідним художнім засобом є

Новела «Мадонна» (уривок)

У нашім раї на землі
Нічого кращого немає – 
Як тая мати молодая
З своїм дитячочком малим.

Т. Шевченко

На станції шум завис під потолком зали… Наштрикнувся на люстри і у конвульсіях шелестів крильми, царапав замурзані барельєфи. День рюмсав розрізаний на рейках, і текли сльози по вікнах. Розплаканий день підпоїв і людей своїми слізьми…

Спішать… Липнуть на ослони… Метушаться… Такі ділові, такі розумні…

Он там хтось сидить на асфальті!.. Вона сидить на холоднім полу; в біблейській позі, під біблейським плащем на асфальті.

Розвісила свою намоклу нудьгу на бильці, свою порепану печаль на скронях… і – під станційний шум – колисає дитя.

Лице в чорних плямах, а вії нагадують юність… По горбатому носі скотилась сльоза і впала на личко – іскорка загнаної любови крапає з очей. О! – кап… на голівку…

Сірий день відокремив її сіру на сірі полотнища грубих панелів. – Мадонно моя на асфальті!.. На лиці тавро матері… Тавро порожніх вулиць… підтиння і людського глуму.

– Мадонно моя на асфальті!.. 

На кучі мусору, озираючись, колисає дитину. А крізь щілину дивиться шум. А у вікно барабане дощ.

– Мадонно на смітті…

– Мадонно моя.

Іван Багряний

Автор належав до письменників

Новела «Мадонна» (уривок)

У нашім раї на землі
Нічого кращого немає – 
Як тая мати молодая
З своїм дитячочком малим.

Т. Шевченко

На станції шум завис під потолком зали… Наштрикнувся на люстри і у конвульсіях шелестів крильми, царапав замурзані барельєфи. День рюмсав розрізаний на рейках, і текли сльози по вікнах. Розплаканий день підпоїв і людей своїми слізьми…

Спішать… Липнуть на ослони… Метушаться… Такі ділові, такі розумні…

Он там хтось сидить на асфальті!.. Вона сидить на холоднім полу; в біблейській позі, під біблейським плащем на асфальті.

Розвісила свою намоклу нудьгу на бильці, свою порепану печаль на скронях… і – під станційний шум – колисає дитя.

Лице в чорних плямах, а вії нагадують юність… По горбатому носі скотилась сльоза і впала на личко – іскорка загнаної любови крапає з очей. О! – кап… на голівку…

Сірий день відокремив її сіру на сірі полотнища грубих панелів. – Мадонно моя на асфальті!.. На лиці тавро матері… Тавро порожніх вулиць… підтиння і людського глуму.

– Мадонно моя на асфальті!.. 

На кучі мусору, озираючись, колисає дитину. А крізь щілину дивиться шум. А у вікно барабане дощ.

– Мадонно на смітті…

– Мадонно моя.

Іван Багряний

Ключовими для розуміння теми твору є слова

Новела «Мадонна» (уривок)

У нашім раї на землі
Нічого кращого немає – 
Як тая мати молодая
З своїм дитячочком малим.

Т. Шевченко

На станції шум завис під потолком зали… Наштрикнувся на люстри і у конвульсіях шелестів крильми, царапав замурзані барельєфи. День рюмсав розрізаний на рейках, і текли сльози по вікнах. Розплаканий день підпоїв і людей своїми слізьми…

Спішать… Липнуть на ослони… Метушаться… Такі ділові, такі розумні…

Он там хтось сидить на асфальті!.. Вона сидить на холоднім полу; в біблейській позі, під біблейським плащем на асфальті.

Розвісила свою намоклу нудьгу на бильці, свою порепану печаль на скронях… і – під станційний шум – колисає дитя.

Лице в чорних плямах, а вії нагадують юність… По горбатому носі скотилась сльоза і впала на личко – іскорка загнаної любови крапає з очей. О! – кап… на голівку…

Сірий день відокремив її сіру на сірі полотнища грубих панелів. – Мадонно моя на асфальті!.. На лиці тавро матері… Тавро порожніх вулиць… підтиння і людського глуму.

– Мадонно моя на асфальті!.. 

На кучі мусору, озираючись, колисає дитину. А крізь щілину дивиться шум. А у вікно барабане дощ.

– Мадонно на смітті…

– Мадонно моя.

Іван Багряний

Автор працював у царині 

Проаналізуйте прозовий твір і виконайте завдання до нього

Новела «Мадонна» (уривок)

У нашім раї на землі
Нічого кращого немає – 
Як тая мати молодая
З своїм дитячочком малим.

Т. Шевченко

На станції шум завис під потолком зали… Наштрикнувся на люстри і у конвульсіях шелестів крильми, царапав замурзані барельєфи. День рюмсав розрізаний на рейках, і текли сльози по вікнах. Розплаканий день підпоїв і людей своїми слізьми…

Спішать… Липнуть на ослони… Метушаться… Такі ділові, такі розумні…

Он там хтось сидить на асфальті!.. Вона сидить на холоднім полу; в біблейській позі, під біблейським плащем на асфальті.

Розвісила свою намоклу нудьгу на бильці, свою порепану печаль на скронях… і – під станційний шум – колисає дитя.

Лице в чорних плямах, а вії нагадують юність… По горбатому носі скотилась сльоза і впала на личко – іскорка загнаної любови крапає з очей. О! – кап… на голівку…

Сірий день відокремив її сіру на сірі полотнища грубих панелів. – Мадонно моя на асфальті!.. На лиці тавро матері… Тавро порожніх вулиць… підтиння і людського глуму.

– Мадонно моя на асфальті!.. 

На кучі мусору, озираючись, колисає дитину. А крізь щілину дивиться шум. А у вікно барабане дощ.

– Мадонно на смітті…

– Мадонно моя.

Іван Багряний

За епіграф узято слова автора твору

Новела «Сини» (уривок)

Старий Максим волочив яру пшеницю кіньми добрими, молодими. Борони літали по землі, як пера. Максим кинув капелюх на ріллю, сорочка розіпнялася і впала аж на плечі. Хмара куряви з-під борін засипала його сивий чупер на голові і на грудях. Він галасував, лютився, а люди з сусідніх нив говорили до себе:

– Старий пес, все лютий, але молоді коні ще міцно тримає; богатир, іззамолоду добре годований, та втратив обох синів і відтогди все кричить і на полі, і в селі…

До самого вечора Максим водив коні по ниві та не кричав уже, геть замовк. Діти, що вівці гнали, люди, що плугами попри нього дзвонили, з ляку не поздоровляли його. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю.

* * *

Пізнім вечором, як Максим пообходив корови та коні та подоїв вівці, увійшов до хати.

– Ти, небого, геть затихла, замертвіла, як би в тебе хто ніж упхав, не годна-с слова сказати... Та я в тобі ще розгрібу трохи вогню...

Він зварив кулешу, убрав білу сорочку, повечеряв і затих. Потім прикляк до землі і молився:

– А ти, мати боже, будь мойов газдинев, ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках... Ти дала сина одного, а я двох.

Василь Стефаник

У реченні «Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю» провідним художнім засобом є 

Новела «Сини» (уривок)

Старий Максим волочив яру пшеницю кіньми добрими, молодими. Борони літали по землі, як пера. Максим кинув капелюх на ріллю, сорочка розіпнялася і впала аж на плечі. Хмара куряви з-під борін засипала його сивий чупер на голові і на грудях. Він галасував, лютився, а люди з сусідніх нив говорили до себе:

– Старий пес, все лютий, але молоді коні ще міцно тримає; богатир, іззамолоду добре годований, та втратив обох синів і відтогди все кричить і на полі, і в селі…

До самого вечора Максим водив коні по ниві та не кричав уже, геть замовк. Діти, що вівці гнали, люди, що плугами попри нього дзвонили, з ляку не поздоровляли його. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю.

* * *

Пізнім вечором, як Максим пообходив корови та коні та подоїв вівці, увійшов до хати.

– Ти, небого, геть затихла, замертвіла, як би в тебе хто ніж упхав, не годна-с слова сказати... Та я в тобі ще розгрібу трохи вогню...

Він зварив кулешу, убрав білу сорочку, повечеряв і затих. Потім прикляк до землі і молився:

– А ти, мати боже, будь мойов газдинев, ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках... Ти дала сина одного, а я двох.

Василь Стефаник

Провідною в уривку є тема / проблема

Новела «Сини» (уривок)

Старий Максим волочив яру пшеницю кіньми добрими, молодими. Борони літали по землі, як пера. Максим кинув капелюх на ріллю, сорочка розіпнялася і впала аж на плечі. Хмара куряви з-під борін засипала його сивий чупер на голові і на грудях. Він галасував, лютився, а люди з сусідніх нив говорили до себе:

– Старий пес, все лютий, але молоді коні ще міцно тримає; богатир, іззамолоду добре годований, та втратив обох синів і відтогди все кричить і на полі, і в селі…

До самого вечора Максим водив коні по ниві та не кричав уже, геть замовк. Діти, що вівці гнали, люди, що плугами попри нього дзвонили, з ляку не поздоровляли його. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю.

* * *

Пізнім вечором, як Максим пообходив корови та коні та подоїв вівці, увійшов до хати.

– Ти, небого, геть затихла, замертвіла, як би в тебе хто ніж упхав, не годна-с слова сказати... Та я в тобі ще розгрібу трохи вогню...

Він зварив кулешу, убрав білу сорочку, повечеряв і затих. Потім прикляк до землі і молився:

– А ти, мати боже, будь мойов газдинев, ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках... Ти дала сина одного, а я двох.

Василь Стефаник

Кульмінацією твору є рядк

Новела «Сини» (уривок)

Старий Максим волочив яру пшеницю кіньми добрими, молодими. Борони літали по землі, як пера. Максим кинув капелюх на ріллю, сорочка розіпнялася і впала аж на плечі. Хмара куряви з-під борін засипала його сивий чупер на голові і на грудях. Він галасував, лютився, а люди з сусідніх нив говорили до себе:

– Старий пес, все лютий, але молоді коні ще міцно тримає; богатир, іззамолоду добре годований, та втратив обох синів і відтогди все кричить і на полі, і в селі…

До самого вечора Максим водив коні по ниві та не кричав уже, геть замовк. Діти, що вівці гнали, люди, що плугами попри нього дзвонили, з ляку не поздоровляли його. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю.

* * *

Пізнім вечором, як Максим пообходив корови та коні та подоїв вівці, увійшов до хати.

– Ти, небого, геть затихла, замертвіла, як би в тебе хто ніж упхав, не годна-с слова сказати... Та я в тобі ще розгрібу трохи вогню...

Він зварив кулешу, убрав білу сорочку, повечеряв і затих. Потім прикляк до землі і молився:

– А ти, мати боже, будь мойов газдинев, ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках... Ти дала сина одного, а я двох.

Василь Стефаник

Твір написано у такому ж жанрі, що й

Проаналізуйте прозовий твір і виконайте завдання до нього

Новела «Сини» (уривок)

Старий Максим волочив яру пшеницю кіньми добрими, молодими. Борони літали по землі, як пера. Максим кинув капелюх на ріллю, сорочка розіпнялася і впала аж на плечі. Хмара куряви з-під борін засипала його сивий чупер на голові і на грудях. Він галасував, лютився, а люди з сусідніх нив говорили до себе:

– Старий пес, все лютий, але молоді коні ще міцно тримає; богатир, іззамолоду добре годований, та втратив обох синів і відтогди все кричить і на полі, і в селі…

До самого вечора Максим водив коні по ниві та не кричав уже, геть замовк. Діти, що вівці гнали, люди, що плугами попри нього дзвонили, з ляку не поздоровляли його. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю.

* * *

Пізнім вечором, як Максим пообходив корови та коні та подоїв вівці, увійшов до хати.

– Ти, небого, геть затихла, замертвіла, як би в тебе хто ніж упхав, не годна-с слова сказати... Та я в тобі ще розгрібу трохи вогню...

Він зварив кулешу, убрав білу сорочку, повечеряв і затих. Потім прикляк до землі і молився:

– А ти, мати боже, будь мойов газдинев, ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках... Ти дала сина одного, а я двох.

Василь Стефаник

Автор започаткував в українській літературі стильову течію

Новела «Impromptu phantasie» (уривок)

Коли мала десять років, строїв у її родичів якийсь переїжджий стройник фортеп’ян… Врешті мусив вже бути задоволений з інструмента, бо почав грати… Те, що грав, була пристрасть, як грав – зраджувало його як людину...

Тобі сподобалась музика? – питав він голосом чогось зміненим.

– Я... не знаю...

– Штука, котру я тепер грав, зветься «Impromtu phantasie» Шопена. Чи затямиш собі сю назву?

– Наколи повторю... то затямлю.

– Коли будеш вчитися музики, то зможеш її грати, одначе пам’ятай – грати її тоді як будеш вже мати більше як двадцять років... Чуєш?

– Чую...

– Я думаю, – говорив він більше до себе, – що ти будеш її краще грати, ніж я, далеко краще!..

Опісля оглянув її руки і поцілував їх.

– Мені можеш позволити, будуча славо! – сказав він.

* * *

Я сама – то та «звихнена слава»…

Я не вчилася музики ніколи.

Я ніколи, ніколи не могла «Imprоmtu phantasie» сама грати!! Але коли чую її, як другі грають, то душа моя наповнюється слізьми. Що се таке?

Що се є, що крізь усей той блиск, котрий хвилює так розкішно крізь мою душу... в’ється щось, немов жалібний креповий флер! 

* * *

Коли чую музику – готова вмирати.

Стаю тоді божевільно-відважна, стаю велика, погорджуюча, любляча...

Що й залежить на мені, коли лиш музику чую!..

Ольга Кобилянська 

Про творчість автора йдеться у висловлюванні

Новела «Impromptu phantasie» (уривок)

Коли мала десять років, строїв у її родичів якийсь переїжджий стройник фортеп’ян… Врешті мусив вже бути задоволений з інструмента, бо почав грати… Те, що грав, була пристрасть, як грав – зраджувало його як людину...

Тобі сподобалась музика? – питав він голосом чогось зміненим.

– Я... не знаю...

– Штука, котру я тепер грав, зветься «Impromtu phantasie» Шопена. Чи затямиш собі сю назву?

– Наколи повторю... то затямлю.

– Коли будеш вчитися музики, то зможеш її грати, одначе пам’ятай – грати її тоді як будеш вже мати більше як двадцять років... Чуєш?

– Чую...

– Я думаю, – говорив він більше до себе, – що ти будеш її краще грати, ніж я, далеко краще!..

Опісля оглянув її руки і поцілував їх.

– Мені можеш позволити, будуча славо! – сказав він.

* * *

Я сама – то та «звихнена слава»…

Я не вчилася музики ніколи.

Я ніколи, ніколи не могла «Imprоmtu phantasie» сама грати!! Але коли чую її, як другі грають, то душа моя наповнюється слізьми. Що се таке?

Що се є, що крізь усей той блиск, котрий хвилює так розкішно крізь мою душу... в’ється щось, немов жалібний креповий флер! 

* * *

Коли чую музику – готова вмирати.

Стаю тоді божевільно-відважна, стаю велика, погорджуюча, любляча...

Що й залежить на мені, коли лиш музику чую!..

Ольга Кобилянська 

У рядках «Що се є, що крізь усей той блиск, котрий хвилює так розкішно крізь мою душу... в’ється щось, немов жалібний креповий флер!» є всі художні засоби, зазначені в рядку

Новела «Impromptu phantasie» (уривок)

Коли мала десять років, строїв у її родичів якийсь переїжджий стройник фортеп’ян… Врешті мусив вже бути задоволений з інструмента, бо почав грати… Те, що грав, була пристрасть, як грав – зраджувало його як людину...

Тобі сподобалась музика? – питав він голосом чогось зміненим.

– Я... не знаю...

– Штука, котру я тепер грав, зветься «Impromtu phantasie» Шопена. Чи затямиш собі сю назву?

– Наколи повторю... то затямлю.

– Коли будеш вчитися музики, то зможеш її грати, одначе пам’ятай – грати її тоді як будеш вже мати більше як двадцять років... Чуєш?

– Чую...

– Я думаю, – говорив він більше до себе, – що ти будеш її краще грати, ніж я, далеко краще!..

Опісля оглянув її руки і поцілував їх.

– Мені можеш позволити, будуча славо! – сказав він.

* * *

Я сама – то та «звихнена слава»…

Я не вчилася музики ніколи.

Я ніколи, ніколи не могла «Imprоmtu phantasie» сама грати!! Але коли чую її, як другі грають, то душа моя наповнюється слізьми. Що се таке?

Що се є, що крізь усей той блиск, котрий хвилює так розкішно крізь мою душу... в’ється щось, немов жалібний креповий флер! 

* * *

Коли чую музику – готова вмирати.

Стаю тоді божевільно-відважна, стаю велика, погорджуюча, любляча...

Що й залежить на мені, коли лиш музику чую!..

Ольга Кобилянська 

Здатність музики розкривати емоції людей найкраще відображають рядки

Новела «Impromptu phantasie» (уривок)

Коли мала десять років, строїв у її родичів якийсь переїжджий стройник фортеп’ян… Врешті мусив вже бути задоволений з інструмента, бо почав грати… Те, що грав, була пристрасть, як грав – зраджувало його як людину...

Тобі сподобалась музика? – питав він голосом чогось зміненим.

– Я... не знаю...

– Штука, котру я тепер грав, зветься «Impromtu phantasie» Шопена. Чи затямиш собі сю назву?

– Наколи повторю... то затямлю.

– Коли будеш вчитися музики, то зможеш її грати, одначе пам’ятай – грати її тоді як будеш вже мати більше як двадцять років... Чуєш?

– Чую...

– Я думаю, – говорив він більше до себе, – що ти будеш її краще грати, ніж я, далеко краще!..

Опісля оглянув її руки і поцілував їх.

– Мені можеш позволити, будуча славо! – сказав він.

* * *

Я сама – то та «звихнена слава»…

Я не вчилася музики ніколи.

Я ніколи, ніколи не могла «Imprоmtu phantasie» сама грати!! Але коли чую її, як другі грають, то душа моя наповнюється слізьми. Що се таке?

Що се є, що крізь усей той блиск, котрий хвилює так розкішно крізь мою душу... в’ється щось, немов жалібний креповий флер! 

* * *

Коли чую музику – готова вмирати.

Стаю тоді божевільно-відважна, стаю велика, погорджуюча, любляча...

Що й залежить на мені, коли лиш музику чую!..

Ольга Кобилянська 

Уривок має схожі настрої, художні образи, що й твір 

Проаналізуйте прозовий твір і виконайте завдання до нього

Новела «Impromptu phantasie» (уривок)

Коли мала десять років, строїв у її родичів якийсь переїжджий стройник фортеп’ян… Врешті мусив вже бути задоволений з інструмента, бо почав грати… Те, що грав, була пристрасть, як грав – зраджувало його як людину...

Тобі сподобалась музика? – питав він голосом чогось зміненим.

– Я... не знаю...

– Штука, котру я тепер грав, зветься «Impromtu phantasie» Шопена. Чи затямиш собі сю назву?

– Наколи повторю... то затямлю.

– Коли будеш вчитися музики, то зможеш її грати, одначе пам’ятай – грати її тоді як будеш вже мати більше як двадцять років... Чуєш?

– Чую...

– Я думаю, – говорив він більше до себе, – що ти будеш її краще грати, ніж я, далеко краще!..

Опісля оглянув її руки і поцілував їх.

– Мені можеш позволити, будуча славо! – сказав він.

* * *

Я сама – то та «звихнена слава»…

Я не вчилася музики ніколи.

Я ніколи, ніколи не могла «Imprоmtu phantasie» сама грати!! Але коли чую її, як другі грають, то душа моя наповнюється слізьми. Що се таке?

Що се є, що крізь усей той блиск, котрий хвилює так розкішно крізь мою душу... в’ється щось, немов жалібний креповий флер! 

* * *

Коли чую музику – готова вмирати.

Стаю тоді божевільно-відважна, стаю велика, погорджуюча, любляча...

Що й залежить на мені, коли лиш музику чую!..

Ольга Кобилянська 

Твір написано у такому ж жанрі, що й 

Цвітові яблуні (уривок)

Годинник у столовій пробив другу. Голосно, різко. Ці два дзвінки впали мені на голову, як грім із неба, як ніж гільйотини. Вони мене мало не забили.

Коли ви в горі, коли ви щохвилини сподіваєтесь якогось лиxa i душа ваша напружена, мов струна на струменті, раджу вам зупинити годинники. Якщо ви стежите за ними, вони без кінця продовжують ваші муки. Коли ж забуваєте за них, вони нагадують про себе, як цегла, що падає на голову. Вони байдуже рахують ваші терпіння й довгими стрілами-пальцями наближають хвилину катастрофи…

Я роблюсь занадто чутким, мої очі помічають те, чого раніш не бачили. Я бачу навіть себе, як я ходжу з кутка в куток поміж не потрібними мені й наче не моїми меблями; бачу своє серце, в якому немає найменшого горя. Що ж, смерть – то й смерть, життя – то й життя!..

Цвітуть яблуні. Сонце вже встало і золотить повітря. Так тепло, так радісно. Птахи щебечуть під блакитним небом. Я машинально зриваю цвіт яблуні і прикладаю холодну од роси квітку до лиця. Рожеві платочки од грубого дотику руки обсипаються і тихо падають додолу. Хіба не так сталося з життям моєї дитини?

A проте природа радіє.

I чого не змогла зробити картина горя, те викликала paдість природи…

Михайло Коцюбинський 

У другому абзаці є художні засоби, зазначені в рядку

Цвітові яблуні (уривок)

Годинник у столовій пробив другу. Голосно, різко. Ці два дзвінки впали мені на голову, як грім із неба, як ніж гільйотини. Вони мене мало не забили.

Коли ви в горі, коли ви щохвилини сподіваєтесь якогось лиxa i душа ваша напружена, мов струна на струменті, раджу вам зупинити годинники. Якщо ви стежите за ними, вони без кінця продовжують ваші муки. Коли ж забуваєте за них, вони нагадують про себе, як цегла, що падає на голову. Вони байдуже рахують ваші терпіння й довгими стрілами-пальцями наближають хвилину катастрофи…

Я роблюсь занадто чутким, мої очі помічають те, чого раніш не бачили. Я бачу навіть себе, як я ходжу з кутка в куток поміж не потрібними мені й наче не моїми меблями; бачу своє серце, в якому немає найменшого горя. Що ж, смерть – то й смерть, життя – то й життя!..

Цвітуть яблуні. Сонце вже встало і золотить повітря. Так тепло, так радісно. Птахи щебечуть під блакитним небом. Я машинально зриваю цвіт яблуні і прикладаю холодну од роси квітку до лиця. Рожеві платочки од грубого дотику руки обсипаються і тихо падають додолу. Хіба не так сталося з життям моєї дитини?

A проте природа радіє.

I чого не змогла зробити картина горя, те викликала paдість природи…

Михайло Коцюбинський 

Життєствердна думка твору найповніше виражена в рядках

Цвітові яблуні (уривок)

Годинник у столовій пробив другу. Голосно, різко. Ці два дзвінки впали мені на голову, як грім із неба, як ніж гільйотини. Вони мене мало не забили.

Коли ви в горі, коли ви щохвилини сподіваєтесь якогось лиxa i душа ваша напружена, мов струна на струменті, раджу вам зупинити годинники. Якщо ви стежите за ними, вони без кінця продовжують ваші муки. Коли ж забуваєте за них, вони нагадують про себе, як цегла, що падає на голову. Вони байдуже рахують ваші терпіння й довгими стрілами-пальцями наближають хвилину катастрофи…

Я роблюсь занадто чутким, мої очі помічають те, чого раніш не бачили. Я бачу навіть себе, як я ходжу з кутка в куток поміж не потрібними мені й наче не моїми меблями; бачу своє серце, в якому немає найменшого горя. Що ж, смерть – то й смерть, життя – то й життя!..

Цвітуть яблуні. Сонце вже встало і золотить повітря. Так тепло, так радісно. Птахи щебечуть під блакитним небом. Я машинально зриваю цвіт яблуні і прикладаю холодну од роси квітку до лиця. Рожеві платочки од грубого дотику руки обсипаються і тихо падають додолу. Хіба не так сталося з життям моєї дитини?

A проте природа радіє.

I чого не змогла зробити картина горя, те викликала paдість природи…

Михайло Коцюбинський 

Творчість автора має ознаки

Цвітові яблуні (уривок)

Годинник у столовій пробив другу. Голосно, різко. Ці два дзвінки впали мені на голову, як грім із неба, як ніж гільйотини. Вони мене мало не забили.

Коли ви в горі, коли ви щохвилини сподіваєтесь якогось лиxa i душа ваша напружена, мов струна на струменті, раджу вам зупинити годинники. Якщо ви стежите за ними, вони без кінця продовжують ваші муки. Коли ж забуваєте за них, вони нагадують про себе, як цегла, що падає на голову. Вони байдуже рахують ваші терпіння й довгими стрілами-пальцями наближають хвилину катастрофи…

Я роблюсь занадто чутким, мої очі помічають те, чого раніш не бачили. Я бачу навіть себе, як я ходжу з кутка в куток поміж не потрібними мені й наче не моїми меблями; бачу своє серце, в якому немає найменшого горя. Що ж, смерть – то й смерть, життя – то й життя!..

Цвітуть яблуні. Сонце вже встало і золотить повітря. Так тепло, так радісно. Птахи щебечуть під блакитним небом. Я машинально зриваю цвіт яблуні і прикладаю холодну од роси квітку до лиця. Рожеві платочки од грубого дотику руки обсипаються і тихо падають додолу. Хіба не так сталося з життям моєї дитини?

A проте природа радіє.

I чого не змогла зробити картина горя, те викликала paдість природи…

Михайло Коцюбинський

Цій новелі присвячено твір

Проаналізуйте прозовий твір і виконайте завдання до нього

Цвітові яблуні (уривок)

Годинник у столовій пробив другу. Голосно, різко. Ці два дзвінки впали мені на голову, як грім із неба, як ніж гільйотини. Вони мене мало не забили.

Коли ви в горі, коли ви щохвилини сподіваєтесь якогось лиxa i душа ваша напружена, мов струна на струменті, раджу вам зупинити годинники. Якщо ви стежите за ними, вони без кінця продовжують ваші муки. Коли ж забуваєте за них, вони нагадують про себе, як цегла, що падає на голову. Вони байдуже рахують ваші терпіння й довгими стрілами-пальцями наближають хвилину катастрофи…

Я роблюсь занадто чутким, мої очі помічають те, чого раніш не бачили. Я бачу навіть себе, як я ходжу з кутка в куток поміж не потрібними мені й наче не моїми меблями; бачу своє серце, в якому немає найменшого горя. Що ж, смерть – то й смерть, життя – то й життя!..

Цвітуть яблуні. Сонце вже встало і золотить повітря. Так тепло, так радісно. Птахи щебечуть під блакитним небом. Я машинально зриваю цвіт яблуні і прикладаю холодну од роси квітку до лиця. Рожеві платочки од грубого дотику руки обсипаються і тихо падають додолу. Хіба не так сталося з життям моєї дитини?

A проте природа радіє.

I чого не змогла зробити картина горя, те викликала paдість природи…

Михайло Коцюбинський

Художнім образом, що символізує життя, є 

Собака і Вовк

У Тітира, пастуха, жили Левкон та Фірідам, два пси, у великій дружбі. Вони прославились і серед диких, і серед домашніх звірів. Вовк, від заздрості на їхню славу, вишукав хвилю і став набиватися до них у друзі.

– Прошу мене любити та жалувати, панове мої, – казав Вовк з удаваною чемністю. – Ви мене надзвичайно вщасливите, коли дозволите мені бути третім вашим товаришем. Вважатиму це собі за велику честь.

Потім понарозказував їм про славних і багатих предків своїх, про модні науки, в яких стараннями батьків був вихований.

– Коли ж, – додав Вовк, – родом та науками хвалитися серед розумних вважається за дурість, то маю кращі гідності, щоб ви мене оцінили і полюбили. Я на обох вас схожий, а голосом і волосом – на пана Фірідама… В одному лише не криюся, що маю хвіст лисячий, а погляд вовчий.

Левкон відповів, що хоч Тітир на них зовсім не схожий, однак є третім для них другом, що він без Фірідама ніякого діла не починає. Тоді Фірідам сказав таке:

– Голосом і волосом ти справді на нас схожий, але серце твоє далеко стоїть. Ми стережемо вівці, задоволені вовною і молоком, а ви з овець шкуру здираєте і їсте їх замість хліба. Найбільше ж не подобається нам дзеркало душі твоєї – хитрий погляд твій, що скоса на баранця позирає, який онде ходить неподалік.

Сила: І рід, і багатство, і чин, і споріднення, і тілесні принади, й науки не спроможні утвердити дружбу. Лише серця, думками єдині, й однакова чесність людяних душ, що у двох чи трьох тілах живуть, – ось де справжня любов і єдність…

Григорій Сковорода

Автор написав також твір

Собака і Вовк

У Тітира, пастуха, жили Левкон та Фірідам, два пси, у великій дружбі. Вони прославились і серед диких, і серед домашніх звірів. Вовк, від заздрості на їхню славу, вишукав хвилю і став набиватися до них у друзі.

– Прошу мене любити та жалувати, панове мої, – казав Вовк з удаваною чемністю. – Ви мене надзвичайно вщасливите, коли дозволите мені бути третім вашим товаришем. Вважатиму це собі за велику честь.

Потім понарозказував їм про славних і багатих предків своїх, про модні науки, в яких стараннями батьків був вихований.

– Коли ж, – додав Вовк, – родом та науками хвалитися серед розумних вважається за дурість, то маю кращі гідності, щоб ви мене оцінили і полюбили. Я на обох вас схожий, а голосом і волосом – на пана Фірідама… В одному лише не криюся, що маю хвіст лисячий, а погляд вовчий.

Левкон відповів, що хоч Тітир на них зовсім не схожий, однак є третім для них другом, що він без Фірідама ніякого діла не починає. Тоді Фірідам сказав таке:

– Голосом і волосом ти справді на нас схожий, але серце твоє далеко стоїть. Ми стережемо вівці, задоволені вовною і молоком, а ви з овець шкуру здираєте і їсте їх замість хліба. Найбільше ж не подобається нам дзеркало душі твоєї – хитрий погляд твій, що скоса на баранця позирає, який онде ходить неподалік.

Сила: І рід, і багатство, і чин, і споріднення, і тілесні принади, й науки не спроможні утвердити дружбу. Лише серця, думками єдині, й однакова чесність людяних душ, що у двох чи трьох тілах живуть, – ось де справжня любов і єдність…

Григорій Сковорода

Ознаками твору є всі, ОКРІМ

Собака і Вовк

У Тітира, пастуха, жили Левкон та Фірідам, два пси, у великій дружбі. Вони прославились і серед диких, і серед домашніх звірів. Вовк, від заздрості на їхню славу, вишукав хвилю і став набиватися до них у друзі.

– Прошу мене любити та жалувати, панове мої, – казав Вовк з удаваною чемністю. – Ви мене надзвичайно вщасливите, коли дозволите мені бути третім вашим товаришем. Вважатиму це собі за велику честь.

Потім понарозказував їм про славних і багатих предків своїх, про модні науки, в яких стараннями батьків був вихований.

– Коли ж, – додав Вовк, – родом та науками хвалитися серед розумних вважається за дурість, то маю кращі гідності, щоб ви мене оцінили і полюбили. Я на обох вас схожий, а голосом і волосом – на пана Фірідама… В одному лише не криюся, що маю хвіст лисячий, а погляд вовчий.

Левкон відповів, що хоч Тітир на них зовсім не схожий, однак є третім для них другом, що він без Фірідама ніякого діла не починає. Тоді Фірідам сказав таке:

– Голосом і волосом ти справді на нас схожий, але серце твоє далеко стоїть. Ми стережемо вівці, задоволені вовною і молоком, а ви з овець шкуру здираєте і їсте їх замість хліба. Найбільше ж не подобається нам дзеркало душі твоєї – хитрий погляд твій, що скоса на баранця позирає, який онде ходить неподалік.

Сила: І рід, і багатство, і чин, і споріднення, і тілесні принади, й науки не спроможні утвердити дружбу. Лише серця, думками єдині, й однакова чесність людяних душ, що у двох чи трьох тілах живуть, – ось де справжня любов і єдність…

Григорій Сковорода

Сила також є композиційною частиною твору 

Собака і Вовк

У Тітира, пастуха, жили Левкон та Фірідам, два пси, у великій дружбі. Вони прославились і серед диких, і серед домашніх звірів. Вовк, від заздрості на їхню славу, вишукав хвилю і став набиватися до них у друзі.

– Прошу мене любити та жалувати, панове мої, – казав Вовк з удаваною чемністю. – Ви мене надзвичайно вщасливите, коли дозволите мені бути третім вашим товаришем. Вважатиму це собі за велику честь.

Потім понарозказував їм про славних і багатих предків своїх, про модні науки, в яких стараннями батьків був вихований.

– Коли ж, – додав Вовк, – родом та науками хвалитися серед розумних вважається за дурість, то маю кращі гідності, щоб ви мене оцінили і полюбили. Я на обох вас схожий, а голосом і волосом – на пана Фірідама… В одному лише не криюся, що маю хвіст лисячий, а погляд вовчий.

Левкон відповів, що хоч Тітир на них зовсім не схожий, однак є третім для них другом, що він без Фірідама ніякого діла не починає. Тоді Фірідам сказав таке:

– Голосом і волосом ти справді на нас схожий, але серце твоє далеко стоїть. Ми стережемо вівці, задоволені вовною і молоком, а ви з овець шкуру здираєте і їсте їх замість хліба. Найбільше ж не подобається нам дзеркало душі твоєї – хитрий погляд твій, що скоса на баранця позирає, який онде ходить неподалік.

Сила: І рід, і багатство, і чин, і споріднення, і тілесні принади, й науки не спроможні утвердити дружбу. Лише серця, думками єдині, й однакова чесність людяних душ, що у двох чи трьох тілах живуть, – ось де справжня любов і єдність…

Григорій Сковорода

Ідею твору найкраще розкриває прислів’я (приказка)

Проаналізуйте прозовий твір і виконайте завдання до нього

Собака і Вовк

У Тітира, пастуха, жили Левкон та Фірідам, два пси, у великій дружбі. Вони прославились і серед диких, і серед домашніх звірів. Вовк, від заздрості на їхню славу, вишукав хвилю і став набиватися до них у друзі.

– Прошу мене любити та жалувати, панове мої, – казав Вовк з удаваною чемністю. – Ви мене надзвичайно вщасливите, коли дозволите мені бути третім вашим товаришем. Вважатиму це собі за велику честь.

Потім понарозказував їм про славних і багатих предків своїх, про модні науки, в яких стараннями батьків був вихований.

– Коли ж, – додав Вовк, – родом та науками хвалитися серед розумних вважається за дурість, то маю кращі гідності, щоб ви мене оцінили і полюбили. Я на обох вас схожий, а голосом і волосом – на пана Фірідама… В одному лише не криюся, що маю хвіст лисячий, а погляд вовчий.

Левкон відповів, що хоч Тітир на них зовсім не схожий, однак є третім для них другом, що він без Фірідама ніякого діла не починає. Тоді Фірідам сказав таке:

– Голосом і волосом ти справді на нас схожий, але серце твоє далеко стоїть. Ми стережемо вівці, задоволені вовною і молоком, а ви з овець шкуру здираєте і їсте їх замість хліба. Найбільше ж не подобається нам дзеркало душі твоєї – хитрий погляд твій, що скоса на баранця позирає, який онде ходить неподалік.

Сила: І рід, і багатство, і чин, і споріднення, і тілесні принади, й науки не спроможні утвердити дружбу. Лише серця, думками єдині, й однакова чесність людяних душ, що у двох чи трьох тілах живуть, – ось де справжня любов і єдність…

Григорій Сковорода

Кульмінацією твору є рядки

Як варити і їсти суп з дикої качки (уривок)

(М. Т. Рильському)

Був такий славнозвісний орнітолог Мензбiр, який на підставі багатолітніх спостережень i наукових досліджень остаточно визначив, що дикi качки, крім базару, водяться ще на лугових озерцях та по очеретах i тихих-тихих плесах, по річках-колисках смарагдової Батьківщини…

…Словом, ви поїхали на лугові озера, на очерети й на тихi-тихi плеса.

Само собою розуміється, що ви берете з собою рушницю (це така штука, що стріляє), набої i всілякий інший мисливський реманент, без якого не можна правильно націлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огірки, помідори, десяток укруту яєць i стопку… Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече…

Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами, коли сонце вже сковзнуло з вечірнього пруга, минуло криваво-багряний горизонт, послало вам останній золотий привіт i пішло спать… Це ввечері… А вранці дика качка зривається шукати вашого пострілу рано-рано, тільки-но починає на світ благословлятись.

Звуться ці часи у мисливців «зорьками» – вечірньою й ранковою…

Остап Вишня

Висловлювання «своєрідний синтез народного анекдоту з пейзажною лірикою в прозі» поєднує запропонований для аналізу текст із твором

Як варити і їсти суп з дикої качки (уривок)

(М. Т. Рильському)

Був такий славнозвісний орнітолог Мензбiр, який на підставі багатолітніх спостережень i наукових досліджень остаточно визначив, що дикi качки, крім базару, водяться ще на лугових озерцях та по очеретах i тихих-тихих плесах, по річках-колисках смарагдової Батьківщини…

…Словом, ви поїхали на лугові озера, на очерети й на тихi-тихi плеса.

Само собою розуміється, що ви берете з собою рушницю (це така штука, що стріляє), набої i всілякий інший мисливський реманент, без якого не можна правильно націлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огірки, помідори, десяток укруту яєць i стопку… Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече…

Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами, коли сонце вже сковзнуло з вечірнього пруга, минуло криваво-багряний горизонт, послало вам останній золотий привіт i пішло спать… Це ввечері… А вранці дика качка зривається шукати вашого пострілу рано-рано, тільки-но починає на світ благословлятись.

Звуться ці часи у мисливців «зорьками» – вечірньою й ранковою…

Остап Вишня

У другому й третьому абзацах автор створює комічний ефект за допомогою того, що 

Як варити і їсти суп з дикої качки (уривок)

(М. Т. Рильському)

Був такий славнозвісний орнітолог Мензбiр, який на підставі багатолітніх спостережень i наукових досліджень остаточно визначив, що дикi качки, крім базару, водяться ще на лугових озерцях та по очеретах i тихих-тихих плесах, по річках-колисках смарагдової Батьківщини…

…Словом, ви поїхали на лугові озера, на очерети й на тихi-тихi плеса.

Само собою розуміється, що ви берете з собою рушницю (це така штука, що стріляє), набої i всілякий інший мисливський реманент, без якого не можна правильно націлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огірки, помідори, десяток укруту яєць i стопку… Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече…

Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами, коли сонце вже сковзнуло з вечірнього пруга, минуло криваво-багряний горизонт, послало вам останній золотий привіт i пішло спать… Це ввечері… А вранці дика качка зривається шукати вашого пострілу рано-рано, тільки-но починає на світ благословлятись.

Звуться ці часи у мисливців «зорьками» – вечірньою й ранковою…

Остап Вишня

Уривок характеризують усі твердження, ОКРІМ

Як варити і їсти суп з дикої качки (уривок)

(М. Т. Рильському)

Був такий славнозвісний орнітолог Мензбiр, який на підставі багатолітніх спостережень i наукових досліджень остаточно визначив, що дикi качки, крім базару, водяться ще на лугових озерцях та по очеретах i тихих-тихих плесах, по річках-колисках смарагдової Батьківщини…

…Словом, ви поїхали на лугові озера, на очерети й на тихi-тихi плеса.

Само собою розуміється, що ви берете з собою рушницю (це така штука, що стріляє), набої i всілякий інший мисливський реманент, без якого не можна правильно націлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огірки, помідори, десяток укруту яєць i стопку… Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече…

Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами, коли сонце вже сковзнуло з вечірнього пруга, минуло криваво-багряний горизонт, послало вам останній золотий привіт i пішло спать… Це ввечері… А вранці дика качка зривається шукати вашого пострілу рано-рано, тільки-но починає на світ благословлятись.

Звуться ці часи у мисливців «зорьками» – вечірньою й ранковою…

Остап Вишня

Твір присвячено авторові вірша

Проаналізуйте прозовий твір і виконайте завдання до нього

Як варити і їсти суп з дикої качки (уривок)

(М. Т. Рильському)

Був такий славнозвісний орнітолог Мензбiр, який на підставі багатолітніх спостережень i наукових досліджень остаточно визначив, що дикi качки, крім базару, водяться ще на лугових озерцях та по очеретах i тихих-тихих плесах, по річках-колисках смарагдової Батьківщини…

…Словом, ви поїхали на лугові озера, на очерети й на тихi-тихi плеса.

Само собою розуміється, що ви берете з собою рушницю (це така штука, що стріляє), набої i всілякий інший мисливський реманент, без якого не можна правильно націлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огірки, помідори, десяток укруту яєць i стопку… Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече…

Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами, коли сонце вже сковзнуло з вечірнього пруга, минуло криваво-багряний горизонт, послало вам останній золотий привіт i пішло спать… Це ввечері… А вранці дика качка зривається шукати вашого пострілу рано-рано, тільки-но починає на світ благословлятись.

Звуться ці часи у мисливців «зорьками» – вечірньою й ранковою…

Остап Вишня

Автор започаткував жанр

Новела «Зав’язь» (уривок)

У степу ще дужче розжеврілось, і на грядках, у кого вже зорано, червоно виблискують скиби, а в борознах, як сніг у проваллі, біліє опалий цвіт. Листя в садках ще тільки проклюнулося, тому в гіллі рясно миготять дрібні, мов роса, прозеленкуваті крапельки: то зав'язь.

– От якби мені отаке намисто, – каже Соня, – зроду б не знімала…
– Купимо, – обіцяю впевнено. – Ось як тільки вивчусь на шофера, так і купимо.
– А я тобі сорочки вишиватиму. Гарні-прегарні…

Розходимося десь уже далеко за північ, ледве переступаючи зомлілими ногами і несучи на губах солодку пекучу спрагу. На порозі я ще трохи пристоюю, наслухаючи, як Соня клацає засовом і тихо, мабуть, щоб не розбудити маму, причиняє двері. Коли це чую в садку у нас: шориг-шориг... Із-за сажа вивертаються дід, у куфайці й з вилами. А над деревами синіє, клубочиться дим. 

– Ану, лишень, парубче, помагай скурювати садок, бо пропаде к лихій годині уся зав'язь.

Я прожогом кидаюся в садок, нагрібаю п'ятірнями сякого такого труску і розкладаю вогонь аж на межі, щоб тягло дим і на Сонин садок. 

– Та не там, ближче до сажа розкладай! – сердито гукають дід.
– Нічого, – одказую так, як вони мене вчили, – буде в людей – буде і в нас... 

А сам собі думаю: за чим би його сьогодні забігти до сусідів, бо до вечора, либонь, не дотерплю, не доживу… 

Григір Тютюнник

Автор написав також твір

Новела «Зав’язь» (уривок)

У степу ще дужче розжеврілось, і на грядках, у кого вже зорано, червоно виблискують скиби, а в борознах, як сніг у проваллі, біліє опалий цвіт. Листя в садках ще тільки проклюнулося, тому в гіллі рясно миготять дрібні, мов роса, прозеленкуваті крапельки: то зав'язь.

– От якби мені отаке намисто, – каже Соня, – зроду б не знімала…
– Купимо, – обіцяю впевнено. – Ось як тільки вивчусь на шофера, так і купимо.
– А я тобі сорочки вишиватиму. Гарні-прегарні…

Розходимося десь уже далеко за північ, ледве переступаючи зомлілими ногами і несучи на губах солодку пекучу спрагу. На порозі я ще трохи пристоюю, наслухаючи, як Соня клацає засовом і тихо, мабуть, щоб не розбудити маму, причиняє двері. Коли це чую в садку у нас: шориг-шориг... Із-за сажа вивертаються дід, у куфайці й з вилами. А над деревами синіє, клубочиться дим. 

– Ану, лишень, парубче, помагай скурювати садок, бо пропаде к лихій годині уся зав'язь.

Я прожогом кидаюся в садок, нагрібаю п'ятірнями сякого такого труску і розкладаю вогонь аж на межі, щоб тягло дим і на Сонин садок. 

– Та не там, ближче до сажа розкладай! – сердито гукають дід.
– Нічого, – одказую так, як вони мене вчили, – буде в людей – буде і в нас... 

А сам собі думаю: за чим би його сьогодні забігти до сусідів, бо до вечора, либонь, не дотерплю, не доживу… 

Григір Тютюнник

Ідею уривка найкраще відображають рядки

Новела «Зав’язь» (уривок)

У степу ще дужче розжеврілось, і на грядках, у кого вже зорано, червоно виблискують скиби, а в борознах, як сніг у проваллі, біліє опалий цвіт. Листя в садках ще тільки проклюнулося, тому в гіллі рясно миготять дрібні, мов роса, прозеленкуваті крапельки: то зав'язь.

– От якби мені отаке намисто, – каже Соня, – зроду б не знімала…
– Купимо, – обіцяю впевнено. – Ось як тільки вивчусь на шофера, так і купимо.
– А я тобі сорочки вишиватиму. Гарні-прегарні…

Розходимося десь уже далеко за північ, ледве переступаючи зомлілими ногами і несучи на губах солодку пекучу спрагу. На порозі я ще трохи пристоюю, наслухаючи, як Соня клацає засовом і тихо, мабуть, щоб не розбудити маму, причиняє двері. Коли це чую в садку у нас: шориг-шориг... Із-за сажа вивертаються дід, у куфайці й з вилами. А над деревами синіє, клубочиться дим. 

– Ану, лишень, парубче, помагай скурювати садок, бо пропаде к лихій годині уся зав'язь.

Я прожогом кидаюся в садок, нагрібаю п'ятірнями сякого такого труску і розкладаю вогонь аж на межі, щоб тягло дим і на Сонин садок. 

– Та не там, ближче до сажа розкладай! – сердито гукають дід.
– Нічого, – одказую так, як вони мене вчили, – буде в людей – буде і в нас... 

А сам собі думаю: за чим би його сьогодні забігти до сусідів, бо до вечора, либонь, не дотерплю, не доживу… 

Григір Тютюнник

У першому абзаці є всі художні засоби, зазначені в рядку

Новела «Зав’язь» (уривок)

У степу ще дужче розжеврілось, і на грядках, у кого вже зорано, червоно виблискують скиби, а в борознах, як сніг у проваллі, біліє опалий цвіт. Листя в садках ще тільки проклюнулося, тому в гіллі рясно миготять дрібні, мов роса, прозеленкуваті крапельки: то зав'язь.

– От якби мені отаке намисто, – каже Соня, – зроду б не знімала…
– Купимо, – обіцяю впевнено. – Ось як тільки вивчусь на шофера, так і купимо.
– А я тобі сорочки вишиватиму. Гарні-прегарні…

Розходимося десь уже далеко за північ, ледве переступаючи зомлілими ногами і несучи на губах солодку пекучу спрагу. На порозі я ще трохи пристоюю, наслухаючи, як Соня клацає засовом і тихо, мабуть, щоб не розбудити маму, причиняє двері. Коли це чую в садку у нас: шориг-шориг... Із-за сажа вивертаються дід, у куфайці й з вилами. А над деревами синіє, клубочиться дим. 

– Ану, лишень, парубче, помагай скурювати садок, бо пропаде к лихій годині уся зав'язь.

Я прожогом кидаюся в садок, нагрібаю п'ятірнями сякого такого труску і розкладаю вогонь аж на межі, щоб тягло дим і на Сонин садок. 

– Та не там, ближче до сажа розкладай! – сердито гукають дід.
– Нічого, – одказую так, як вони мене вчили, – буде в людей – буде і в нас... 

А сам собі думаю: за чим би його сьогодні забігти до сусідів, бо до вечора, либонь, не дотерплю, не доживу… 

Григір Тютюнник

Наскрізною деталлю в уривку є