Читання й аналіз тексту
Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання.

Ветеран неба

(1–6) АН-2 потрапив до книги рекордів Гіннеса як єдиний у світі літак, виробництво якого триває понад 60 років. А нещодавно легендарний «кукурудзник» відсвяткував свій ювілей: йому виповнилося 70!

(7–16) Щодо АН-2 доречні всі слова,  з префіксом най-, і не лише тому, що він найбільший у світі одномоторний біплан. Сімдесят років цей літак був найпопулярнішим у світі серед аеропланів такої конструкції, універсальним і надзвичайно потрібним в усіх галузях господарства. Він літав на різних висотах за будь-яких природно-кліматичних і погодних умов, зрошував ліси й обробляв добривами поля (якийсь час це були переважно посіви кукурудзи), доправляв пошту й вантажі, перевозив людей (від парашутистів до селян, бувало, разом зі свійськими тваринами), допомагав дістатися місця геологам, рятував життя мешканцям віддалених районів.

(17–21) Уперше АН-2 здійнявся в небо 31 серпня 1947 року. Маленький, легкий, здатний швидко змінювати напрям руху, він був улюбленцем пілотів і першим захопленням свого творця – Олега Антонова. Однак народження первістка легендарної серії АН не було легким. Щоразу, коли авіаконструктор пропонував розробку, вона йшла врозріз із головною тенденцією в розвитку авіації.

(22–26) На початку 30-х років минулого століття біплани були чи не єдиним типом літака. Тихохідні, але доволі маневрові, вони мали надзвичайно короткі розбіг та зліт і таку ж посадку, здіймалися в повітря з будь-яких аеродромів та навіть із міських вулиць! У 1940 році Олег Антонов заявив про ідею сконструювати власний літак із такими ж характеристиками.

(27–35) Це була епоха яскравих рекордів і дальніх перельотів. Олег Антонов же прагнув побудувати машину не для досягнення найвищих результатів, а для повсякчасних потреб людини. Він бачив, як мало в країні доріг і як багато населених пунктів, відрізаних від цивілізації, і тому з надією дивився в небо, розумів, що потрібний тихохідний літак, який здійснював би рейси місцевого значення, не потребуючи добре обладнаних аеродромів. Конструктор був упевнений в очевидній користі свого задуму, але несподівано проект було відхилено: запропоновану модель сприйняли як анахронізм. Передвоєнний час вимагав високих швидкостей, притаманних радше винищувачам, ніж транспортним літакам.

(36–43) У воєнні роки попри надзвичайну зайнятість О. Антонов не полишав ідеї створення нешвидкісного біплана й до найменших деталей розробив креслення майбутнього літака. Другу спробу реалізувати свій задум авіаконструктор здійснив уже після війни. У 1946 році він звернувся до Олександра Яковлєва – на той час заступника народного комісара авіаційної промисловості. Крок був майже безнадійним: пропозиція О. Антонова знову не потрапляла до авіаційного тренду, адже наставав час реактивної ери. Та несподівано О. Яковлєв, який у країні опікувався дослідним літакобудуванням, затвердив проект.

(44–47) Олег Антонов запропонував модель із двигуном, що розвивав би швидкість до 300 км/год. А ще цей біплан міг брати на борт від 800 до 1500 кілограмів вантажу або ж 12 пасажирів. Поєднання таких характеристик надавало літаку великі переваги порівняно з іншими транспортними тихоходами.

(48–52) Лише рік знадобився для створення першого дослідного зразка: 31 серпня 1947 року літак успішно здійснив тріумфальний політ. Інакше й бути не могло, адже в одній машині О. Антонов поєднав відразу кілька важливих характеристик: простоту, невибагливість і надійність. Невдовзі серійне виробництво АН-2 було розпочато на Київському авіаційному заводі.

(53–63) Сьогодні в музеї ДП «АНТОНОВ» експонують численні модифікації АН-2. Одна з них, не «перевзуваючись», здійснює посадку як на ґрунт, так і на воду, а заміна шасі на лижі дає змогу їй приземлятися ще й на сніг. Справжній «усюдиліт»! Також створено нове втілення цього довгожителя – АН-2-100. У нього дещо гостріший ніс, під яким розміщено в півтора раза потужніший двигун українського виробництва. Завдяки цьому в біплана більші вантажопідйомність і висота польотів, зросла й швидкість. Ця модель уже встановила світовий рекорд із підйому найбільшої ваги для машин такого класу: три тонни двісті кілограмів на висоту майже 3 кілометри за 12 секунд. Натомість звичайний АН-2 піднімає удвічі менший вантаж та ще й у два рази довше. Ба більше, новий АН працює на дешевшому авіаційному пальному порівняно з іншими «залізними птахами».

(64–66) Створений Олегом Антоновим літак і через 70 років по-справжньому потрібний. Новий мотор дав йому друге життя, тож можемо бути впевненими: свій столітній ювілей цей унікальний небесний тихохід святкуватиме в повітрі.

За матеріалами Інтернет-джерел

Літак АН-2 мав переваги над іншими моделями завдяки всім названим у тексті проектним характеристикам, ОКРІМ

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
 і виконайте завдання

Буккросинг: перетворюємо світ на суцільну бібліотеку

Історична довідка

(2-10) Якось у Парижі меценат закупив 250 велосипедів і розкидав їх по
 місту. Кожен охочий міг узяти двоколісний транспортний засіб і доїхати туди,
 куди потрібно, а потім залишити його там для наступного подорожнього… Згодом
 схожий рух набув популярності й з іншими речами. У 2001 році в американського
 інтернет-технолога Рона Хорнбекера з’явилася ідея буккросингу (з англ.
 bоок – книга, crossing — рух). На одному із сайтів він прочитав про систему
 циркуляції по всьому світу залишених фотоапаратів і вирішив повторити цей експеримент з іншими речами. Тоді ж поклав 20 книг у холі одного готелю. А за півроку було вже 300 активістів, які «відпускали» своїх друкованих друзів у подорож…

(11-15) – Буккросинг – це міжнародний рух за «звільнення» книжок, – розповідає
 арт-менеджер книгарні «Є» Оксана Васьків. — Суть його полягає в тому,
 щоб «звільнити» книгу від господаря й пустити її у вільне плавання. В Україні він
з’явився 2005 року. Щоб книжка не загубилася, а знайшла свій шлях до читача,
 було створено буккросингові полиці.

(16—21) – Наприклад, у Львові перша така поличка виникла наприкінці літа
 2009 року в галереї «Ом». На той час була лише група ентузіастів, яка спробувала залишати книжки на вулицях або в кав’ярнях міста, — говорить активіст
 львівського буккросингу Тарас Бейзик. – Але в таких випадках через незнання
львів’ян часто траплялося, що буккросер відпускав книжку, а той, хто знаходив,
 просто забирав її собі. Тож ризик, що вона зійде з маршруту, був дуже високий.

(22-24) – Спершу на нашій полиці було кілька десятків книг, – пригадує Галина
 Кулик, одна із засновниць й активісток буккросингу у Львові. – За три місяці їх кількість зросла до двох сотень.

(25-27) – Невдовзі після прем’єрної полиці з’явилася ще одна – у книгарні «Є». Уміст її з часу відкриття крамниці суттєво змінився, — наголошує Оксана Васьків.

(28-31) – Величезний попит має популярна сучасна література, – долучається
 до розмови Тарас Бейзик. – Класика й так є в кожного вдома. Найбільш
 читабельними залишаються наші сучасники: Любко Дереш, Сергій Жадан, Тарас Прохасько…

(32-39) – До речі, книжки, учасниці буккросингу, переносять інформацію про
 враження тих, хто їх читав, – продовжує Оксана Васьків. – Люди залишають на
 форзацах або на сторінках свої рекомендації й контакти, щоб згодом обмінятися
 враженнями чи просто знайти нових друзів за інтересами. Зазвичай полиці обладнано
 спеціальними наліпками, які дають зрозуміти, що цю книгу не продають, а
 її просто можна взяти почитати. А ще позначками, що прикріплюють на форзац.
 Це буккросинговий лист, де в спеціальній графі вказують контакти й поради
 наступному читачеві.

(40-47) – Для мене буккросинг – це насамперед геніальна ідея, яка стирає
 рамки соціально усталених норм на зразок «я – тобі, а ти – мені», – каже Тарас
 Бейзик. — Це можливість просто віддавати. Показати людям, що буває «просто
 так», щиро, відкрито, без реклами, без спонсорів… Справжній буккросер, який
 зумів зрозуміти всю глибину руху, «звільняє» книжки й отримує від цього задо­волення. Дехто думає, що буккросинг — це можливість знайти собі якусь цікаву
 книжечку задарма. Можливо. Але суть у тому, аби «відпускати» її в мандрівку, перетворюючи світ на відкриту бібліотеку…

 Коментар

(49-57) Галина Бабій, радіожурналіст: Буваючи на відпочинку чи у відрядженнях
 за кордоном, зауважила, що вільний обмін книжками там дуже поширений.
 Ідеться не лише про книгарні, а й про готелі, де зупиняється люд з усього світу!
 На жаль, наші видання мені жодного разу не траплялися… Відтоді завжди беру
 в подорож кілька книжок і журналів українською мовою, які залишаю почитати
 всім охочим саме на таких поличках із написом «Bookcrossing». Буккросинг –
своєрідний народний рух. Я з тих людей, які не чекають на допомогу ані від
 міністерств, ані від дипломатів, ані від спонсорів. Якщо багато хто з нас
 робитиме так само, української книжки у світі побільшає…

За Б. Городницькою

Найбільшою популярністю на вітчизняних буккросингових полицях користуються книги

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
 і виконайте завдання

Буккросинг: перетворюємо світ на суцільну бібліотеку

Історична довідка

(2-10) Якось у Парижі меценат закупив 250 велосипедів і розкидав їх по
 місту. Кожен охочий міг узяти двоколісний транспортний засіб і доїхати туди,
 куди потрібно, а потім залишити його там для наступного подорожнього… Згодом
 схожий рух набув популярності й з іншими речами. У 2001 році в американського
 інтернет-технолога Рона Хорнбекера з’явилася ідея буккросингу (з англ.
 bоок – книга, crossing — рух). На одному із сайтів він прочитав про систему
 циркуляції по всьому світу залишених фотоапаратів і вирішив повторити цей експеримент з іншими речами. Тоді ж поклав 20 книг у холі одного готелю. А за півроку було вже 300 активістів, які «відпускали» своїх друкованих друзів у подорож…

(11-15) – Буккросинг – це міжнародний рух за «звільнення» книжок, – розповідає
 арт-менеджер книгарні «Є» Оксана Васьків. — Суть його полягає в тому,
 щоб «звільнити» книгу від господаря й пустити її у вільне плавання. В Україні він
з’явився 2005 року. Щоб книжка не загубилася, а знайшла свій шлях до читача,
 було створено буккросингові полиці.

(16—21) – Наприклад, у Львові перша така поличка виникла наприкінці літа
 2009 року в галереї «Ом». На той час була лише група ентузіастів, яка спробувала залишати книжки на вулицях або в кав’ярнях міста, — говорить активіст
 львівського буккросингу Тарас Бейзик. – Але в таких випадках через незнання
львів’ян часто траплялося, що буккросер відпускав книжку, а той, хто знаходив,
 просто забирав її собі. Тож ризик, що вона зійде з маршруту, був дуже високий.

(22-24) – Спершу на нашій полиці було кілька десятків книг, – пригадує Галина
 Кулик, одна із засновниць й активісток буккросингу у Львові. – За три місяці їх кількість зросла до двох сотень.

(25-27) – Невдовзі після прем’єрної полиці з’явилася ще одна – у книгарні «Є». Уміст її з часу відкриття крамниці суттєво змінився, — наголошує Оксана Васьків.

(28-31) – Величезний попит має популярна сучасна література, – долучається
 до розмови Тарас Бейзик. – Класика й так є в кожного вдома. Найбільш
 читабельними залишаються наші сучасники: Любко Дереш, Сергій Жадан, Тарас Прохасько…

(32-39) – До речі, книжки, учасниці буккросингу, переносять інформацію про
 враження тих, хто їх читав, – продовжує Оксана Васьків. – Люди залишають на
 форзацах або на сторінках свої рекомендації й контакти, щоб згодом обмінятися
 враженнями чи просто знайти нових друзів за інтересами. Зазвичай полиці обладнано
 спеціальними наліпками, які дають зрозуміти, що цю книгу не продають, а
 її просто можна взяти почитати. А ще позначками, що прикріплюють на форзац.
 Це буккросинговий лист, де в спеціальній графі вказують контакти й поради
 наступному читачеві.

(40-47) – Для мене буккросинг – це насамперед геніальна ідея, яка стирає
 рамки соціально усталених норм на зразок «я – тобі, а ти – мені», – каже Тарас
 Бейзик. — Це можливість просто віддавати. Показати людям, що буває «просто
 так», щиро, відкрито, без реклами, без спонсорів… Справжній буккросер, який
 зумів зрозуміти всю глибину руху, «звільняє» книжки й отримує від цього задо­волення. Дехто думає, що буккросинг — це можливість знайти собі якусь цікаву
 книжечку задарма. Можливо. Але суть у тому, аби «відпускати» її в мандрівку, перетворюючи світ на відкриту бібліотеку…

 Коментар

(49-57) Галина Бабій, радіожурналіст: Буваючи на відпочинку чи у відрядженнях
 за кордоном, зауважила, що вільний обмін книжками там дуже поширений.
 Ідеться не лише про книгарні, а й про готелі, де зупиняється люд з усього світу!
 На жаль, наші видання мені жодного разу не траплялися… Відтоді завжди беру
 в подорож кілька книжок і журналів українською мовою, які залишаю почитати
 всім охочим саме на таких поличках із написом «Bookcrossing». Буккросинг –
своєрідний народний рух. Я з тих людей, які не чекають на допомогу ані від
 міністерств, ані від дипломатів, ані від спонсорів. Якщо багато хто з нас
 робитиме так само, української книжки у світі побільшає…

За Б. Городницькою

У тексті згадано всі аспекти буккросингу, ОКРІМ

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
 і виконайте завдання

Буккросинг: перетворюємо світ на суцільну бібліотеку

Історична довідка

(2-10) Якось у Парижі меценат закупив 250 велосипедів і розкидав їх по
 місту. Кожен охочий міг узяти двоколісний транспортний засіб і доїхати туди,
 куди потрібно, а потім залишити його там для наступного подорожнього… Згодом
 схожий рух набув популярності й з іншими речами. У 2001 році в американського
 інтернет-технолога Рона Хорнбекера з’явилася ідея буккросингу (з англ.
 bоок – книга, crossing — рух). На одному із сайтів він прочитав про систему
 циркуляції по всьому світу залишених фотоапаратів і вирішив повторити цей експеримент з іншими речами. Тоді ж поклав 20 книг у холі одного готелю. А за півроку було вже 300 активістів, які «відпускали» своїх друкованих друзів у подорож…

(11-15) – Буккросинг – це міжнародний рух за «звільнення» книжок, – розповідає
 арт-менеджер книгарні «Є» Оксана Васьків. — Суть його полягає в тому,
 щоб «звільнити» книгу від господаря й пустити її у вільне плавання. В Україні він
з’явився 2005 року. Щоб книжка не загубилася, а знайшла свій шлях до читача,
 було створено буккросингові полиці.

(16—21) – Наприклад, у Львові перша така поличка виникла наприкінці літа
 2009 року в галереї «Ом». На той час була лише група ентузіастів, яка спробувала залишати книжки на вулицях або в кав’ярнях міста, — говорить активіст
 львівського буккросингу Тарас Бейзик. – Але в таких випадках через незнання
львів’ян часто траплялося, що буккросер відпускав книжку, а той, хто знаходив,
 просто забирав її собі. Тож ризик, що вона зійде з маршруту, був дуже високий.

(22-24) – Спершу на нашій полиці було кілька десятків книг, – пригадує Галина
 Кулик, одна із засновниць й активісток буккросингу у Львові. – За три місяці їх кількість зросла до двох сотень.

(25-27) – Невдовзі після прем’єрної полиці з’явилася ще одна – у книгарні «Є». Уміст її з часу відкриття крамниці суттєво змінився, — наголошує Оксана Васьків.

(28-31) – Величезний попит має популярна сучасна література, – долучається
 до розмови Тарас Бейзик. – Класика й так є в кожного вдома. Найбільш
 читабельними залишаються наші сучасники: Любко Дереш, Сергій Жадан, Тарас Прохасько…

(32-39) – До речі, книжки, учасниці буккросингу, переносять інформацію про
 враження тих, хто їх читав, – продовжує Оксана Васьків. – Люди залишають на
 форзацах або на сторінках свої рекомендації й контакти, щоб згодом обмінятися
 враженнями чи просто знайти нових друзів за інтересами. Зазвичай полиці обладнано
 спеціальними наліпками, які дають зрозуміти, що цю книгу не продають, а
 її просто можна взяти почитати. А ще позначками, що прикріплюють на форзац.
 Це буккросинговий лист, де в спеціальній графі вказують контакти й поради
 наступному читачеві.

(40-47) – Для мене буккросинг – це насамперед геніальна ідея, яка стирає
 рамки соціально усталених норм на зразок «я – тобі, а ти – мені», – каже Тарас
 Бейзик. — Це можливість просто віддавати. Показати людям, що буває «просто
 так», щиро, відкрито, без реклами, без спонсорів… Справжній буккросер, який
 зумів зрозуміти всю глибину руху, «звільняє» книжки й отримує від цього задо­волення. Дехто думає, що буккросинг — це можливість знайти собі якусь цікаву
 книжечку задарма. Можливо. Але суть у тому, аби «відпускати» її в мандрівку, перетворюючи світ на відкриту бібліотеку…

 Коментар

(49-57) Галина Бабій, радіожурналіст: Буваючи на відпочинку чи у відрядженнях
 за кордоном, зауважила, що вільний обмін книжками там дуже поширений.
 Ідеться не лише про книгарні, а й про готелі, де зупиняється люд з усього світу!
 На жаль, наші видання мені жодного разу не траплялися… Відтоді завжди беру
 в подорож кілька книжок і журналів українською мовою, які залишаю почитати
 всім охочим саме на таких поличках із написом «Bookcrossing». Буккросинг –
своєрідний народний рух. Я з тих людей, які не чекають на допомогу ані від
 міністерств, ані від дипломатів, ані від спонсорів. Якщо багато хто з нас
 робитиме так само, української книжки у світі побільшає…

За Б. Городницькою

Автор долучає до тексту коментар Галини Бабій, щоб показати, що

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
 і виконайте завдання

Буккросинг: перетворюємо світ на суцільну бібліотеку

Історична довідка

(2-10) Якось у Парижі меценат закупив 250 велосипедів і розкидав їх по
 місту. Кожен охочий міг узяти двоколісний транспортний засіб і доїхати туди,
 куди потрібно, а потім залишити його там для наступного подорожнього… Згодом
 схожий рух набув популярності й з іншими речами. У 2001 році в американського
 інтернет-технолога Рона Хорнбекера з’явилася ідея буккросингу (з англ.
 bоок – книга, crossing — рух). На одному із сайтів він прочитав про систему
 циркуляції по всьому світу залишених фотоапаратів і вирішив повторити цей експеримент з іншими речами. Тоді ж поклав 20 книг у холі одного готелю. А за півроку було вже 300 активістів, які «відпускали» своїх друкованих друзів у подорож…

(11-15) – Буккросинг – це міжнародний рух за «звільнення» книжок, – розповідає
 арт-менеджер книгарні «Є» Оксана Васьків. — Суть його полягає в тому,
 щоб «звільнити» книгу від господаря й пустити її у вільне плавання. В Україні він
з’явився 2005 року. Щоб книжка не загубилася, а знайшла свій шлях до читача,
 було створено буккросингові полиці.

(16—21) – Наприклад, у Львові перша така поличка виникла наприкінці літа
 2009 року в галереї «Ом». На той час була лише група ентузіастів, яка спробувала залишати книжки на вулицях або в кав’ярнях міста, — говорить активіст
 львівського буккросингу Тарас Бейзик. – Але в таких випадках через незнання
львів’ян часто траплялося, що буккросер відпускав книжку, а той, хто знаходив,
 просто забирав її собі. Тож ризик, що вона зійде з маршруту, був дуже високий.

(22-24) – Спершу на нашій полиці було кілька десятків книг, – пригадує Галина
 Кулик, одна із засновниць й активісток буккросингу у Львові. – За три місяці їх кількість зросла до двох сотень.

(25-27) – Невдовзі після прем’єрної полиці з’явилася ще одна – у книгарні «Є». Уміст її з часу відкриття крамниці суттєво змінився, — наголошує Оксана Васьків.

(28-31) – Величезний попит має популярна сучасна література, – долучається
 до розмови Тарас Бейзик. – Класика й так є в кожного вдома. Найбільш
 читабельними залишаються наші сучасники: Любко Дереш, Сергій Жадан, Тарас Прохасько…

(32-39) – До речі, книжки, учасниці буккросингу, переносять інформацію про
 враження тих, хто їх читав, – продовжує Оксана Васьків. – Люди залишають на
 форзацах або на сторінках свої рекомендації й контакти, щоб згодом обмінятися
 враженнями чи просто знайти нових друзів за інтересами. Зазвичай полиці обладнано
 спеціальними наліпками, які дають зрозуміти, що цю книгу не продають, а
 її просто можна взяти почитати. А ще позначками, що прикріплюють на форзац.
 Це буккросинговий лист, де в спеціальній графі вказують контакти й поради
 наступному читачеві.

(40-47) – Для мене буккросинг – це насамперед геніальна ідея, яка стирає
 рамки соціально усталених норм на зразок «я – тобі, а ти – мені», – каже Тарас
 Бейзик. — Це можливість просто віддавати. Показати людям, що буває «просто
 так», щиро, відкрито, без реклами, без спонсорів… Справжній буккросер, який
 зумів зрозуміти всю глибину руху, «звільняє» книжки й отримує від цього задо­волення. Дехто думає, що буккросинг — це можливість знайти собі якусь цікаву
 книжечку задарма. Можливо. Але суть у тому, аби «відпускати» її в мандрівку, перетворюючи світ на відкриту бібліотеку…

 Коментар

(49-57) Галина Бабій, радіожурналіст: Буваючи на відпочинку чи у відрядженнях
 за кордоном, зауважила, що вільний обмін книжками там дуже поширений.
 Ідеться не лише про книгарні, а й про готелі, де зупиняється люд з усього світу!
 На жаль, наші видання мені жодного разу не траплялися… Відтоді завжди беру
 в подорож кілька книжок і журналів українською мовою, які залишаю почитати
 всім охочим саме на таких поличках із написом «Bookcrossing». Буккросинг –
своєрідний народний рух. Я з тих людей, які не чекають на допомогу ані від
 міністерств, ані від дипломатів, ані від спонсорів. Якщо багато хто з нас
 робитиме так само, української книжки у світі побільшає…

За Б. Городницькою

У варіантах відповідей наведено коментарі ентузіаста буккросингу з Нікополя, який пише під ніком Rayan Riener​. Прочитайте їх. У тексті є підтвердження всіх наведених нижче думок, ОКРІМ

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
 і виконайте завдання

Буккросинг: перетворюємо світ на суцільну бібліотеку

Історична довідка

(2-10) Якось у Парижі меценат закупив 250 велосипедів і розкидав їх по
 місту. Кожен охочий міг узяти двоколісний транспортний засіб і доїхати туди,
 куди потрібно, а потім залишити його там для наступного подорожнього… Згодом
 схожий рух набув популярності й з іншими речами. У 2001 році в американського
 інтернет-технолога Рона Хорнбекера з’явилася ідея буккросингу (з англ.
 bоок – книга, crossing — рух). На одному із сайтів він прочитав про систему
 циркуляції по всьому світу залишених фотоапаратів і вирішив повторити цей експеримент з іншими речами. Тоді ж поклав 20 книг у холі одного готелю. А за півроку було вже 300 активістів, які «відпускали» своїх друкованих друзів у подорож…

(11-15) – Буккросинг – це міжнародний рух за «звільнення» книжок, – розповідає
 арт-менеджер книгарні «Є» Оксана Васьків. — Суть його полягає в тому,
 щоб «звільнити» книгу від господаря й пустити її у вільне плавання. В Україні він
з’явився 2005 року. Щоб книжка не загубилася, а знайшла свій шлях до читача,
 було створено буккросингові полиці.

(16—21) – Наприклад, у Львові перша така поличка виникла наприкінці літа
 2009 року в галереї «Ом». На той час була лише група ентузіастів, яка спробувала залишати книжки на вулицях або в кав’ярнях міста, — говорить активіст
 львівського буккросингу Тарас Бейзик. – Але в таких випадках через незнання
львів’ян часто траплялося, що буккросер відпускав книжку, а той, хто знаходив,
 просто забирав її собі. Тож ризик, що вона зійде з маршруту, був дуже високий.

(22-24) – Спершу на нашій полиці було кілька десятків книг, – пригадує Галина
 Кулик, одна із засновниць й активісток буккросингу у Львові. – За три місяці їх кількість зросла до двох сотень.

(25-27) – Невдовзі після прем’єрної полиці з’явилася ще одна – у книгарні «Є». Уміст її з часу відкриття крамниці суттєво змінився, — наголошує Оксана Васьків.

(28-31) – Величезний попит має популярна сучасна література, – долучається
 до розмови Тарас Бейзик. – Класика й так є в кожного вдома. Найбільш
 читабельними залишаються наші сучасники: Любко Дереш, Сергій Жадан, Тарас Прохасько…

(32-39) – До речі, книжки, учасниці буккросингу, переносять інформацію про
 враження тих, хто їх читав, – продовжує Оксана Васьків. – Люди залишають на
 форзацах або на сторінках свої рекомендації й контакти, щоб згодом обмінятися
 враженнями чи просто знайти нових друзів за інтересами. Зазвичай полиці обладнано
 спеціальними наліпками, які дають зрозуміти, що цю книгу не продають, а
 її просто можна взяти почитати. А ще позначками, що прикріплюють на форзац.
 Це буккросинговий лист, де в спеціальній графі вказують контакти й поради
 наступному читачеві.

(40-47) – Для мене буккросинг – це насамперед геніальна ідея, яка стирає
 рамки соціально усталених норм на зразок «я – тобі, а ти – мені», – каже Тарас
 Бейзик. — Це можливість просто віддавати. Показати людям, що буває «просто
 так», щиро, відкрито, без реклами, без спонсорів… Справжній буккросер, який
 зумів зрозуміти всю глибину руху, «звільняє» книжки й отримує від цього задо­волення. Дехто думає, що буккросинг — це можливість знайти собі якусь цікаву
 книжечку задарма. Можливо. Але суть у тому, аби «відпускати» її в мандрівку, перетворюючи світ на відкриту бібліотеку…

 Коментар

(49-57) Галина Бабій, радіожурналіст: Буваючи на відпочинку чи у відрядженнях
 за кордоном, зауважила, що вільний обмін книжками там дуже поширений.
 Ідеться не лише про книгарні, а й про готелі, де зупиняється люд з усього світу!
 На жаль, наші видання мені жодного разу не траплялися… Відтоді завжди беру
 в подорож кілька книжок і журналів українською мовою, які залишаю почитати
 всім охочим саме на таких поличках із написом «Bookcrossing». Буккросинг –
своєрідний народний рух. Я з тих людей, які не чекають на допомогу ані від
 міністерств, ані від дипломатів, ані від спонсорів. Якщо багато хто з нас
 робитиме так само, української книжки у світі побільшає…

За Б. Городницькою

Основну думку тексту відображає твердження

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Поетка українського відродження

(1-3) Є постаті, забуті сучасниками, зроджені для інших часів, які вириваються
нащадками з пазурів минулого і ставляться на недосяжну височину. До таких належить і
Леся Українка.

(4-12) Її життя було цілою проблемою. Вона на голову переростала хистом майже всіх
сучасних письменників, а лишилася дивно незрозумілою. Вона мала чи не найглибшу
освіту в крузі товаришів пера, а залишилась особою, якою найменше займалася освічена
критика. Людина інтенсивного шукання і впертої думки не прикувала чомусь до себе
уваги тих, хто цікавився тайнами поетичної творчості. Письменниця, яку Франко назвав
одиноким мужчиною серед поетів соборної України, лишилася якимось сфінксом для
покоління, для якого відвага, завзяття, воля – всі мужські чесноти повинні були б стати
конечними, коли воно хотіло вистояти в тій страшній завірюсі, що несподівано впала на
нього.

(13-18) Як це могло статися? Я думаю, це сталося через те, що Леся Українка своїми
уподобаннями, пристрастями і вдачею з’явилася на світ завчасно. Вона жила й діяла в
добу, яка на місце невидимого Бога поставила релігію розуму. На місце абсолютної
моралі – етику, прописи якої, як математичні формули, доводилися доказами розсудку.
На місце великих пристрастей – поміркованість. На місце віри, що рушає горами, – сліпе
упокорення перед так званим богом подій.

(19-24) Це був час, коли ніхто не підіймався вже за свої переконання ні на ешафот, ні на
кострище, коли людське життя стало важити більше, ніж людська честь, коли на зміну
безпосередності прийшов зарозумілий, але зблазований сноб. Це був час, коли поетичну
легенду заступила проза щоденного життя, коли на зміну непокірливих дідів прийшли
врівноважені внуки, що „садили картопельку”, і котрим байдуже було, «... чиєю кров’ю
ота земля напоєна, що картоплю родить». В таку добу з’явилася в нас Леся Українка.

(25-32) «На шлях я вийшла ранньою весною», – зачинає вона один із своїх молодечих
віршів. І дійсно, найтемніші дні цієї доби вже упливали. Тривога, непевність, туга за
великим всеочищаючим поривом огортала маси. Пробуджена туга людського «я» за
чимось великим, що довго, придушене, таїлось на дні душі, вибухаючи раз на кількасот
років, тоді, коли зачиналися нові розділи в історії. Коли б Леся Українка прийшла трохи
пізніше, коли й безжурних огортав переляк перед катастрофою, що йшла, її скоріше
зрозуміли би. Та майже ніхто з її сучасників не відчував бурі, якої так пристрасно
прагнула вона.

(33-37) В тузі за моментом боротьби і подвигу писала вона в одній своїй поемі, з якою
насолодою вона б «упилася щастям перемоги», але це упоєння їй не судилося. Те, про що
вона мріяла в безсонні ночі, її не торкнулося. Вона «себе вогнем спалила власним», не
дочекавшись сподіваного моменту щастя. Тому була її поезія тугою за щастям, а не
насолодою ним.

(38-40) Вона мріяла віддати себе цілу справі нації, «спалити молодість і полягти при
зброї», але в тисячний раз справдилася на ній знана оповідка: немає пророків у своїй
землі!

(41-45) Кажуть, що Леся Українка вмерла на сухоти. Думаю, що це неправда, або не ціла
правда. Бо це засмішна назва на ту хворобу, що жерла її. Вона вмерла від того
внутрішнього вогню, що гонив її до чину, тоді ще нездійснимого, – цю маленьку жінку з
душею скованого Прометея. Вона вмерла прудко, бо люди, що живуть так інтенсивно,
живуть коротко.

(46-56) Її голосу не дочували за життя, і вона була в нім застрашаючо самотньою. Тією
самотою, котру зносити можуть лише люди, повні глибокої віри в своє покликання. Але
подібно багатьом трагічним постатям, умираючи, вона перемогла. Іскра людської і
національної гідності перейде в кожного з її духовних нащадків. Всі, навіть духовні
противники поетки, що не зрозуміли її пророчого шалу й жорстокої правди, муситимуть
скорше чи пізніше зложити вінець із написом: «Ти переміг!» Тоді нація визнає як одного
зі своїх духовних вождів ту слабу жінку, чий вищий дух ще в темну ніч перед
пробудженням народу вказував йому страшну і величну путь безумства й слави. Тоді
останки Лесі Українки в день великого свята перенесуть до українського пантеону,
збудованого своїм великим людям вільною нацією, яку вона так немилосердно картала і
так безумно любила.

За Д. Донцовим
633 слова

Висловлювання «Є постаті, забуті сучасниками, зроджені для інших часів, які вириваються нащадками з пазурів минулого і ставляться на недосяжну височину. До таких належить і Леся Українка» (рядки 1-3) є в тексті

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Поетка українського відродження

(1-3) Є постаті, забуті сучасниками, зроджені для інших часів, які вириваються
нащадками з пазурів минулого і ставляться на недосяжну височину. До таких належить і
Леся Українка.

(4-12) Її життя було цілою проблемою. Вона на голову переростала хистом майже всіх
сучасних письменників, а лишилася дивно незрозумілою. Вона мала чи не найглибшу
освіту в крузі товаришів пера, а залишилась особою, якою найменше займалася освічена
критика. Людина інтенсивного шукання і впертої думки не прикувала чомусь до себе
уваги тих, хто цікавився тайнами поетичної творчості. Письменниця, яку Франко назвав
одиноким мужчиною серед поетів соборної України, лишилася якимось сфінксом для
покоління, для якого відвага, завзяття, воля – всі мужські чесноти повинні були б стати
конечними, коли воно хотіло вистояти в тій страшній завірюсі, що несподівано впала на
нього.

(13-18) Як це могло статися? Я думаю, це сталося через те, що Леся Українка своїми
уподобаннями, пристрастями і вдачею з’явилася на світ завчасно. Вона жила й діяла в
добу, яка на місце невидимого Бога поставила релігію розуму. На місце абсолютної
моралі – етику, прописи якої, як математичні формули, доводилися доказами розсудку.
На місце великих пристрастей – поміркованість. На місце віри, що рушає горами, – сліпе
упокорення перед так званим богом подій.

(19-24) Це був час, коли ніхто не підіймався вже за свої переконання ні на ешафот, ні на
кострище, коли людське життя стало важити більше, ніж людська честь, коли на зміну
безпосередності прийшов зарозумілий, але зблазований сноб. Це був час, коли поетичну
легенду заступила проза щоденного життя, коли на зміну непокірливих дідів прийшли
врівноважені внуки, що „садили картопельку”, і котрим байдуже було, «... чиєю кров’ю
ота земля напоєна, що картоплю родить». В таку добу з’явилася в нас Леся Українка.

(25-32) «На шлях я вийшла ранньою весною», – зачинає вона один із своїх молодечих
віршів. І дійсно, найтемніші дні цієї доби вже упливали. Тривога, непевність, туга за
великим всеочищаючим поривом огортала маси. Пробуджена туга людського «я» за
чимось великим, що довго, придушене, таїлось на дні душі, вибухаючи раз на кількасот
років, тоді, коли зачиналися нові розділи в історії. Коли б Леся Українка прийшла трохи
пізніше, коли й безжурних огортав переляк перед катастрофою, що йшла, її скоріше
зрозуміли би. Та майже ніхто з її сучасників не відчував бурі, якої так пристрасно
прагнула вона.

(33-37) В тузі за моментом боротьби і подвигу писала вона в одній своїй поемі, з якою
насолодою вона б «упилася щастям перемоги», але це упоєння їй не судилося. Те, про що
вона мріяла в безсонні ночі, її не торкнулося. Вона «себе вогнем спалила власним», не
дочекавшись сподіваного моменту щастя. Тому була її поезія тугою за щастям, а не
насолодою ним.

(38-40) Вона мріяла віддати себе цілу справі нації, «спалити молодість і полягти при
зброї», але в тисячний раз справдилася на ній знана оповідка: немає пророків у своїй
землі!

(41-45) Кажуть, що Леся Українка вмерла на сухоти. Думаю, що це неправда, або не ціла
правда. Бо це засмішна назва на ту хворобу, що жерла її. Вона вмерла від того
внутрішнього вогню, що гонив її до чину, тоді ще нездійснимого, – цю маленьку жінку з
душею скованого Прометея. Вона вмерла прудко, бо люди, що живуть так інтенсивно,
живуть коротко.

(46-56) Її голосу не дочували за життя, і вона була в нім застрашаючо самотньою. Тією
самотою, котру зносити можуть лише люди, повні глибокої віри в своє покликання. Але
подібно багатьом трагічним постатям, умираючи, вона перемогла. Іскра людської і
національної гідності перейде в кожного з її духовних нащадків. Всі, навіть духовні
противники поетки, що не зрозуміли її пророчого шалу й жорстокої правди, муситимуть
скорше чи пізніше зложити вінець із написом: «Ти переміг!» Тоді нація визнає як одного
зі своїх духовних вождів ту слабу жінку, чий вищий дух ще в темну ніч перед
пробудженням народу вказував йому страшну і величну путь безумства й слави. Тоді
останки Лесі Українки в день великого свята перенесуть до українського пантеону,
збудованого своїм великим людям вільною нацією, яку вона так немилосердно картала і
так безумно любила.

За Д. Донцовим
633 слова

Серед суджень, що підтверджують думку «... В тисячний раз справдилася на ній (Лесі Українці) знана оповідка: немає пророків у своїй землі!» (рядки 39-40), зайвим є судження

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Поетка українського відродження

(1-3) Є постаті, забуті сучасниками, зроджені для інших часів, які вириваються
нащадками з пазурів минулого і ставляться на недосяжну височину. До таких належить і
Леся Українка.

(4-12) Її життя було цілою проблемою. Вона на голову переростала хистом майже всіх
сучасних письменників, а лишилася дивно незрозумілою. Вона мала чи не найглибшу
освіту в крузі товаришів пера, а залишилась особою, якою найменше займалася освічена
критика. Людина інтенсивного шукання і впертої думки не прикувала чомусь до себе
уваги тих, хто цікавився тайнами поетичної творчості. Письменниця, яку Франко назвав
одиноким мужчиною серед поетів соборної України, лишилася якимось сфінксом для
покоління, для якого відвага, завзяття, воля – всі мужські чесноти повинні були б стати
конечними, коли воно хотіло вистояти в тій страшній завірюсі, що несподівано впала на
нього.

(13-18) Як це могло статися? Я думаю, це сталося через те, що Леся Українка своїми
уподобаннями, пристрастями і вдачею з’явилася на світ завчасно. Вона жила й діяла в
добу, яка на місце невидимого Бога поставила релігію розуму. На місце абсолютної
моралі – етику, прописи якої, як математичні формули, доводилися доказами розсудку.
На місце великих пристрастей – поміркованість. На місце віри, що рушає горами, – сліпе
упокорення перед так званим богом подій.

(19-24) Це був час, коли ніхто не підіймався вже за свої переконання ні на ешафот, ні на
кострище, коли людське життя стало важити більше, ніж людська честь, коли на зміну
безпосередності прийшов зарозумілий, але зблазований сноб. Це був час, коли поетичну
легенду заступила проза щоденного життя, коли на зміну непокірливих дідів прийшли
врівноважені внуки, що „садили картопельку”, і котрим байдуже було, «... чиєю кров’ю
ота земля напоєна, що картоплю родить». В таку добу з’явилася в нас Леся Українка.

(25-32) «На шлях я вийшла ранньою весною», – зачинає вона один із своїх молодечих
віршів. І дійсно, найтемніші дні цієї доби вже упливали. Тривога, непевність, туга за
великим всеочищаючим поривом огортала маси. Пробуджена туга людського «я» за
чимось великим, що довго, придушене, таїлось на дні душі, вибухаючи раз на кількасот
років, тоді, коли зачиналися нові розділи в історії. Коли б Леся Українка прийшла трохи
пізніше, коли й безжурних огортав переляк перед катастрофою, що йшла, її скоріше
зрозуміли би. Та майже ніхто з її сучасників не відчував бурі, якої так пристрасно
прагнула вона.

(33-37) В тузі за моментом боротьби і подвигу писала вона в одній своїй поемі, з якою
насолодою вона б «упилася щастям перемоги», але це упоєння їй не судилося. Те, про що
вона мріяла в безсонні ночі, її не торкнулося. Вона «себе вогнем спалила власним», не
дочекавшись сподіваного моменту щастя. Тому була її поезія тугою за щастям, а не
насолодою ним.

(38-40) Вона мріяла віддати себе цілу справі нації, «спалити молодість і полягти при
зброї», але в тисячний раз справдилася на ній знана оповідка: немає пророків у своїй
землі!

(41-45) Кажуть, що Леся Українка вмерла на сухоти. Думаю, що це неправда, або не ціла
правда. Бо це засмішна назва на ту хворобу, що жерла її. Вона вмерла від того
внутрішнього вогню, що гонив її до чину, тоді ще нездійснимого, – цю маленьку жінку з
душею скованого Прометея. Вона вмерла прудко, бо люди, що живуть так інтенсивно,
живуть коротко.

(46-56) Її голосу не дочували за життя, і вона була в нім застрашаючо самотньою. Тією
самотою, котру зносити можуть лише люди, повні глибокої віри в своє покликання. Але
подібно багатьом трагічним постатям, умираючи, вона перемогла. Іскра людської і
національної гідності перейде в кожного з її духовних нащадків. Всі, навіть духовні
противники поетки, що не зрозуміли її пророчого шалу й жорстокої правди, муситимуть
скорше чи пізніше зложити вінець із написом: «Ти переміг!» Тоді нація визнає як одного
зі своїх духовних вождів ту слабу жінку, чий вищий дух ще в темну ніч перед
пробудженням народу вказував йому страшну і величну путь безумства й слави. Тоді
останки Лесі Українки в день великого свята перенесуть до українського пантеону,
збудованого своїм великим людям вільною нацією, яку вона так немилосердно картала і
так безумно любила.

За Д. Донцовим
633 слова

Загальним відносно інших є зміст висловлювання