Прочитайте уважно текст і виконайте завдання

Хто є ми самі?

(1–5) Це питання не дає нам спокою. Воно врізається в нашу свідомість,
воно переслідує нас удома, на вулиці, в установі... На кожному кроці ба-
чимо чорним по білому писане: хто ми – народ чи чернь, нація чи маса?...
Організована, свідома одиниця чи юрба без’язиких і безликих постатей?
І дати на це виразну відповідь ми вагаємося.

(6–12) Чому? Бо ми не переконані внутрішньо, що вповні і беззастережно
заслуговуємо на назву народ. Бачимо явища, бачимо обличчя, чуємо мову,
оцінюємо вчинки і з приголомшливим жалем стверджуємо, що величезна
маса громадян не розуміє і не усвідомлює в собі двох дуже важливих і ос-
новних елементів: людську гідність і національну свідомість. Що таке люд-
ська гідність? Що таке національна свідомість, і для чого її можна прак-
тично вжити? Не всім це ясно.

(13–22) За певних обставин нам було б це абсолютно байдуже. Це явище не
нове. Воно вже спрадавна існує на нашій планеті. Є людські громади, які
живуть споконвіку своїм первісним життям. І нам, європейцям, це явище
свідчить лише про те, що ні на одну хвилину ми не бажали б опинитися в
стані тих людських істот. Наша душа готова для сприйняття лише тих сус-
пільних форм, у яких може вільно діяти і розвиватися наша людська гід-
ність. Почувати себе людиною, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках –
ось основна заповідь людини-європейця. Зламати цю заповідь – значить
зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це зна-
чить перекреслити своє моральне обличчя.

(23–30) Що за національна свідомість? Багатьом ця справа видається ту-
манною. Діди наші цілком вільно жили, бувши в національному тумані, то
чому ж не можемо лишитись і ми такими? Поганий, фальшивий, розрахо-
ваний на самознищення ідеал. Хто цього не розуміє, той насамперед засуд-
жує себе на небуття. Національна свідомість – це перша передумова широкої
свідомої і творчої діяльності взагалі. Без цієї передумови немислима ніяка
велика творчість. Денаціоналізована людина не може бути сильною, не може
мати міцного морального хребта, не може бути повним характером.

(31–41) І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його
історія – постійне намагання зробити з нас не те, чим призначила нас при-
рода. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту.
Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на на-
шій землі, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми – не ми,
а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас. І тоді не деінде,
а в наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах нам зала-
зили в саму душу, нищили там усе, що є для нас святого, не давали змоги
боронитися. Останні роки панування більшовизму особливо яскраво дове-
ли нам, що значить таке втручання. Навіть ті чи інші літери казали нам
вимовляти так, як хочуть вони.

(42–55) Наслідки з усього цього на сьогодні такі, що величезна частина на-
шого, особливо міського, населення з національного погляду не належить
ні до якого народу, не говорить ні одною мовою. Це не є народ. Це – безли-
ка, без’язика юрба. Особливо це стосується нашої молоді. Соромно, боляче
бачити таке явище на європейському суходолі, на берегах Дніпра, на вули-
цях Києва! Це боляче ранить наше людське самолюбство. Це принижує нас
в очах свідомих іноземців. Це, нарешті, відбирає у нас безліч творчої актив-
ності й енергії. Тому – не все одно, хто як говорить, яким богам молиться,
які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст,
не все одно, хто домінуючим є для нас: Шевченко чи Пушкін. Не все одно,
як це часто доводиться чути, кого ми вчимо в школі. Ні! Це не все одно...
А коли – все одно, то це значить, що все одно для вас, хто є ми самі! Це зна-
чить, що ми не народ, не якась спільна історична сила, а невиразна юрба,
вічно принижена, без всяких ідеалів сіра маса.

За У. Самчуком
(602 слова)

Текст «Хто є ми самі?» за типом мовлення є

Прочитайте уважно текст і виконайте завдання

Хто є ми самі?

(1–5) Це питання не дає нам спокою. Воно врізається в нашу свідомість,
воно переслідує нас удома, на вулиці, в установі... На кожному кроці ба-
чимо чорним по білому писане: хто ми – народ чи чернь, нація чи маса?...
Організована, свідома одиниця чи юрба без’язиких і безликих постатей?
І дати на це виразну відповідь ми вагаємося.

(6–12) Чому? Бо ми не переконані внутрішньо, що вповні і беззастережно
заслуговуємо на назву народ. Бачимо явища, бачимо обличчя, чуємо мову,
оцінюємо вчинки і з приголомшливим жалем стверджуємо, що величезна
маса громадян не розуміє і не усвідомлює в собі двох дуже важливих і ос-
новних елементів: людську гідність і національну свідомість. Що таке люд-
ська гідність? Що таке національна свідомість, і для чого її можна прак-
тично вжити? Не всім це ясно.

(13–22) За певних обставин нам було б це абсолютно байдуже. Це явище не
нове. Воно вже спрадавна існує на нашій планеті. Є людські громади, які
живуть споконвіку своїм первісним життям. І нам, європейцям, це явище
свідчить лише про те, що ні на одну хвилину ми не бажали б опинитися в
стані тих людських істот. Наша душа готова для сприйняття лише тих сус-
пільних форм, у яких може вільно діяти і розвиватися наша людська гід-
ність. Почувати себе людиною, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках –
ось основна заповідь людини-європейця. Зламати цю заповідь – значить
зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це зна-
чить перекреслити своє моральне обличчя.

(23–30) Що за національна свідомість? Багатьом ця справа видається ту-
манною. Діди наші цілком вільно жили, бувши в національному тумані, то
чому ж не можемо лишитись і ми такими? Поганий, фальшивий, розрахо-
ваний на самознищення ідеал. Хто цього не розуміє, той насамперед засуд-
жує себе на небуття. Національна свідомість – це перша передумова широкої
свідомої і творчої діяльності взагалі. Без цієї передумови немислима ніяка
велика творчість. Денаціоналізована людина не може бути сильною, не може
мати міцного морального хребта, не може бути повним характером.

(31–41) І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його
історія – постійне намагання зробити з нас не те, чим призначила нас при-
рода. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту.
Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на на-
шій землі, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми – не ми,
а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас. І тоді не деінде,
а в наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах нам зала-
зили в саму душу, нищили там усе, що є для нас святого, не давали змоги
боронитися. Останні роки панування більшовизму особливо яскраво дове-
ли нам, що значить таке втручання. Навіть ті чи інші літери казали нам
вимовляти так, як хочуть вони.

(42–55) Наслідки з усього цього на сьогодні такі, що величезна частина на-
шого, особливо міського, населення з національного погляду не належить
ні до якого народу, не говорить ні одною мовою. Це не є народ. Це – безли-
ка, без’язика юрба. Особливо це стосується нашої молоді. Соромно, боляче
бачити таке явище на європейському суходолі, на берегах Дніпра, на вули-
цях Києва! Це боляче ранить наше людське самолюбство. Це принижує нас
в очах свідомих іноземців. Це, нарешті, відбирає у нас безліч творчої актив-
ності й енергії. Тому – не все одно, хто як говорить, яким богам молиться,
які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст,
не все одно, хто домінуючим є для нас: Шевченко чи Пушкін. Не все одно,
як це часто доводиться чути, кого ми вчимо в школі. Ні! Це не все одно...
А коли – все одно, то це значить, що все одно для вас, хто є ми самі! Це зна-
чить, що ми не народ, не якась спільна історична сила, а невиразна юрба,
вічно принижена, без всяких ідеалів сіра маса.

За У. Самчуком
(602 слова)

Тезу, яку доводять інші висловлення, сформульовано в рядку

Прочитайте уважно текст і виконайте завдання

Хто є ми самі?

(1–5) Це питання не дає нам спокою. Воно врізається в нашу свідомість,
воно переслідує нас удома, на вулиці, в установі... На кожному кроці ба-
чимо чорним по білому писане: хто ми – народ чи чернь, нація чи маса?...
Організована, свідома одиниця чи юрба без’язиких і безликих постатей?
І дати на це виразну відповідь ми вагаємося.

(6–12) Чому? Бо ми не переконані внутрішньо, що вповні і беззастережно
заслуговуємо на назву народ. Бачимо явища, бачимо обличчя, чуємо мову,
оцінюємо вчинки і з приголомшливим жалем стверджуємо, що величезна
маса громадян не розуміє і не усвідомлює в собі двох дуже важливих і ос-
новних елементів: людську гідність і національну свідомість. Що таке люд-
ська гідність? Що таке національна свідомість, і для чого її можна прак-
тично вжити? Не всім це ясно.

(13–22) За певних обставин нам було б це абсолютно байдуже. Це явище не
нове. Воно вже спрадавна існує на нашій планеті. Є людські громади, які
живуть споконвіку своїм первісним життям. І нам, європейцям, це явище
свідчить лише про те, що ні на одну хвилину ми не бажали б опинитися в
стані тих людських істот. Наша душа готова для сприйняття лише тих сус-
пільних форм, у яких може вільно діяти і розвиватися наша людська гід-
ність. Почувати себе людиною, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках –
ось основна заповідь людини-європейця. Зламати цю заповідь – значить
зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це зна-
чить перекреслити своє моральне обличчя.

(23–30) Що за національна свідомість? Багатьом ця справа видається ту-
манною. Діди наші цілком вільно жили, бувши в національному тумані, то
чому ж не можемо лишитись і ми такими? Поганий, фальшивий, розрахо-
ваний на самознищення ідеал. Хто цього не розуміє, той насамперед засуд-
жує себе на небуття. Національна свідомість – це перша передумова широкої
свідомої і творчої діяльності взагалі. Без цієї передумови немислима ніяка
велика творчість. Денаціоналізована людина не може бути сильною, не може
мати міцного морального хребта, не може бути повним характером.

(31–41) І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його
історія – постійне намагання зробити з нас не те, чим призначила нас при-
рода. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту.
Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на на-
шій землі, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми – не ми,
а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас. І тоді не деінде,
а в наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах нам зала-
зили в саму душу, нищили там усе, що є для нас святого, не давали змоги
боронитися. Останні роки панування більшовизму особливо яскраво дове-
ли нам, що значить таке втручання. Навіть ті чи інші літери казали нам
вимовляти так, як хочуть вони.

(42–55) Наслідки з усього цього на сьогодні такі, що величезна частина на-
шого, особливо міського, населення з національного погляду не належить
ні до якого народу, не говорить ні одною мовою. Це не є народ. Це – безли-
ка, без’язика юрба. Особливо це стосується нашої молоді. Соромно, боляче
бачити таке явище на європейському суходолі, на берегах Дніпра, на вули-
цях Києва! Це боляче ранить наше людське самолюбство. Це принижує нас
в очах свідомих іноземців. Це, нарешті, відбирає у нас безліч творчої актив-
ності й енергії. Тому – не все одно, хто як говорить, яким богам молиться,
які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст,
не все одно, хто домінуючим є для нас: Шевченко чи Пушкін. Не все одно,
як це часто доводиться чути, кого ми вчимо в школі. Ні! Це не все одно...
А коли – все одно, то це значить, що все одно для вас, хто є ми самі! Це зна-
чить, що ми не народ, не якась спільна історична сила, а невиразна юрба,
вічно принижена, без всяких ідеалів сіра маса.

За У. Самчуком
(602 слова)

Тезою, що її спростовує решта висловлень, є висловлення

Прочитайте уважно текст і виконайте завдання

Хто є ми самі?

(1–5) Це питання не дає нам спокою. Воно врізається в нашу свідомість,
воно переслідує нас удома, на вулиці, в установі... На кожному кроці ба-
чимо чорним по білому писане: хто ми – народ чи чернь, нація чи маса?...
Організована, свідома одиниця чи юрба без’язиких і безликих постатей?
І дати на це виразну відповідь ми вагаємося.

(6–12) Чому? Бо ми не переконані внутрішньо, що вповні і беззастережно
заслуговуємо на назву народ. Бачимо явища, бачимо обличчя, чуємо мову,
оцінюємо вчинки і з приголомшливим жалем стверджуємо, що величезна
маса громадян не розуміє і не усвідомлює в собі двох дуже важливих і ос-
новних елементів: людську гідність і національну свідомість. Що таке люд-
ська гідність? Що таке національна свідомість, і для чого її можна прак-
тично вжити? Не всім це ясно.

(13–22) За певних обставин нам було б це абсолютно байдуже. Це явище не
нове. Воно вже спрадавна існує на нашій планеті. Є людські громади, які
живуть споконвіку своїм первісним життям. І нам, європейцям, це явище
свідчить лише про те, що ні на одну хвилину ми не бажали б опинитися в
стані тих людських істот. Наша душа готова для сприйняття лише тих сус-
пільних форм, у яких може вільно діяти і розвиватися наша людська гід-
ність. Почувати себе людиною, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках –
ось основна заповідь людини-європейця. Зламати цю заповідь – значить
зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це зна-
чить перекреслити своє моральне обличчя.

(23–30) Що за національна свідомість? Багатьом ця справа видається ту-
манною. Діди наші цілком вільно жили, бувши в національному тумані, то
чому ж не можемо лишитись і ми такими? Поганий, фальшивий, розрахо-
ваний на самознищення ідеал. Хто цього не розуміє, той насамперед засуд-
жує себе на небуття. Національна свідомість – це перша передумова широкої
свідомої і творчої діяльності взагалі. Без цієї передумови немислима ніяка
велика творчість. Денаціоналізована людина не може бути сильною, не може
мати міцного морального хребта, не може бути повним характером.

(31–41) І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його
історія – постійне намагання зробити з нас не те, чим призначила нас при-
рода. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту.
Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на на-
шій землі, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми – не ми,
а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас. І тоді не деінде,
а в наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах нам зала-
зили в саму душу, нищили там усе, що є для нас святого, не давали змоги
боронитися. Останні роки панування більшовизму особливо яскраво дове-
ли нам, що значить таке втручання. Навіть ті чи інші літери казали нам
вимовляти так, як хочуть вони.

(42–55) Наслідки з усього цього на сьогодні такі, що величезна частина на-
шого, особливо міського, населення з національного погляду не належить
ні до якого народу, не говорить ні одною мовою. Це не є народ. Це – безли-
ка, без’язика юрба. Особливо це стосується нашої молоді. Соромно, боляче
бачити таке явище на європейському суходолі, на берегах Дніпра, на вули-
цях Києва! Це боляче ранить наше людське самолюбство. Це принижує нас
в очах свідомих іноземців. Це, нарешті, відбирає у нас безліч творчої актив-
ності й енергії. Тому – не все одно, хто як говорить, яким богам молиться,
які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст,
не все одно, хто домінуючим є для нас: Шевченко чи Пушкін. Не все одно,
як це часто доводиться чути, кого ми вчимо в школі. Ні! Це не все одно...
А коли – все одно, то це значить, що все одно для вас, хто є ми самі! Це зна-
чить, що ми не народ, не якась спільна історична сила, а невиразна юрба,
вічно принижена, без всяких ідеалів сіра маса.

За У. Самчуком
(602 слова)

Ознаки стилю мовлення, притаманні тексту «Хто є ми самі?», описано в рядку

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Учитися жити

(1-14) Дорогий сину, я обіцяв тобі переказати прецікаву статтю Абдуса Саляма
про останній задум Ейнштейна. Автор пише, що Ейнштейн – найбільший геній двад-
цятого століття, а можливо, і всіх часів, скільки існує людина. Однак Ейнштейна
могло б і не бути, він міг би і не виявитися, коли б народився в малорозвиненій
країні. Він, розумний надто зі школи, народився в Німеччині, де був цвіт учених
світу. Але і тут, вступаючи до Цюріхського політехнікуму, він «провалився» на
іспиті й не став інженером. На велике щастя для науки, інакше був би інженер
Ейнштейн, а не геній. Цей технікум він таки закінчив, але вчителі не вважали його
здібним студентом. Перебиваючись із хліба на воду, бідуючи, 1901 року він написав
наукову працю – її взяв кращий фізичний журнал світу, а ось Цюріхський універ-
ситет визнав її незрілою. Ейнштейн живе в біді, працює в якомусь бюро, не маючи
ні добрих бібліотек, ні оточення, а після роботи розробляє свою геніальну теорію про
єдність простору і часу. Від мрії стати доктором філософії він відмовився – через
серію невдалих спроб. Слава Богу, що він не став доктором: інакше не було б генія.

(15-20) Пишу я все це для того, щоб ти зрозумів: шкільна наука – нудна, цікава –
в кінці подорожі, а не спочатку. Хочеш домогтися цікавого, іди дорогою, долаючи
нудний початок, знаючи, що нудного буде багато, аж поки доберешся до цікавого. І
другий висновок: нудне – тільки охололе цікаве. Те, що вчора було цікаве, сьогодні
стало нудне, бо повторювалося не раз і занудніло. Цікаве – гаряче, свіже, нове,
щойно створене, зроблене, народжене.

(21-29) Тепер про статтю. Автор пише, що Ейнштейн об’єднав поняття простору
й часу. Усі тіла рухаються і всі взаємодіють. Який простір руху вони мають? Орбі-
тальний, тобто кривий (прямої лінії руху немає). За той самий умовний відтинок
часу тіла проходять різні відстані. Отож людина, звикла до земної течії часу, буде
інакше чути цю течію на інших орбітах. На великій орбіті можна прожити значно
довше життя за той самий умовний земний день. Так, до речі, і в житті: чим напов-
неніше життя трудом, роботою, зусиллям, тим воно довше. І – навпаки. Отож вирі-
шення проблеми подовження життя – не втрачати часу, а наповнювати його
роботою, працею, зусиллям.

(30-41) Напиши, чи то цікаво тобі і чи зрозуміло я пишу. Пишучи, про стилі-
стику не дбай, а намагайся висловлюватися точно – то є найкраща стилістика. Ти
не знаєш, що то є стилістика? Це вміння висловлюватися по-своєму і водночас «пись-
менно», «освічено». Спочатку вчаться освічено (це поганий стиль), а потім – по-
своєму, от як розмовляють неосвічені люди: містко, влучно, гарно, скупо. Це саме
скажу парадоксом: спочатку розламують старовинну стіну (мур), бо її клали нефа-
хові муляри, потім складають за наукою – виходить погано; нарешті перекладають
ще раз – але вже за такою доброю наукою, коли можна складати мур майже так
добре, як було складено спочатку. Бо неосвічений муляр працював, як природа, –
вільно, легко, граючись, а не тужачись. Отож, Дмитрику, про стилістику не дбай,
але, звичайно, щоб навчитися не дбати, треба спочатку добре дбати. Треба добре
знати мову – і літературну, і народну.

(42-51) Дорогий сину, ти мусиш швидко дорослішати. Убережися зараз від ба-
гатьох зваб. У твоєму тілі, у душі твоїй заговорять нові голоси – багато всіляких ба-
жань. Треба бути готовим до цієї крутії – і триматися так, аби потім не було соромно,
що не встояв, що піддався звабі. Треба жити, виборюючи самого себе з лінощів, без-
діяльності, безінтересу. Учися жити – то високе мистецтво, якого чимало людей так
і не навчилося, хоч прожили життя. Але тут і дивуватися ніяк: хто вчить жити? Для
багатьох це – прибільшувати свою власну порожнечу всякими набутками – купимо
те чи те. Це наївна спроба втекти від життя на луки задоволення. Життя не є насо-
лода. І не є задоволення. Воно має свій насущний житній, із остюками, смисл. У тому
насущникові – міра життя.

За В. Стусом
602 слова

Тлумачення слова, виділеного в реченні «Це саме скажу парадоксом: спочатку розламують старовинну стіну (мур), бо її клали нефахові муляри, потім складають за наукою – виходить погано; нарешті перекладають ще раз – але вже за такою доброю наукою, коли можна складати мур майже так добре, як було складено спочатку» (рядки 34-38) подано в рядку

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Учитися жити

(1-14) Дорогий сину, я обіцяв тобі переказати прецікаву статтю Абдуса Саляма
про останній задум Ейнштейна. Автор пише, що Ейнштейн – найбільший геній двад-
цятого століття, а можливо, і всіх часів, скільки існує людина. Однак Ейнштейна
могло б і не бути, він міг би і не виявитися, коли б народився в малорозвиненій
країні. Він, розумний надто зі школи, народився в Німеччині, де був цвіт учених
світу. Але і тут, вступаючи до Цюріхського політехнікуму, він «провалився» на
іспиті й не став інженером. На велике щастя для науки, інакше був би інженер
Ейнштейн, а не геній. Цей технікум він таки закінчив, але вчителі не вважали його
здібним студентом. Перебиваючись із хліба на воду, бідуючи, 1901 року він написав
наукову працю – її взяв кращий фізичний журнал світу, а ось Цюріхський універ-
ситет визнав її незрілою. Ейнштейн живе в біді, працює в якомусь бюро, не маючи
ні добрих бібліотек, ні оточення, а після роботи розробляє свою геніальну теорію про
єдність простору і часу. Від мрії стати доктором філософії він відмовився – через
серію невдалих спроб. Слава Богу, що він не став доктором: інакше не було б генія.

(15-20) Пишу я все це для того, щоб ти зрозумів: шкільна наука – нудна, цікава –
в кінці подорожі, а не спочатку. Хочеш домогтися цікавого, іди дорогою, долаючи
нудний початок, знаючи, що нудного буде багато, аж поки доберешся до цікавого. І
другий висновок: нудне – тільки охололе цікаве. Те, що вчора було цікаве, сьогодні
стало нудне, бо повторювалося не раз і занудніло. Цікаве – гаряче, свіже, нове,
щойно створене, зроблене, народжене.

(21-29) Тепер про статтю. Автор пише, що Ейнштейн об’єднав поняття простору
й часу. Усі тіла рухаються і всі взаємодіють. Який простір руху вони мають? Орбі-
тальний, тобто кривий (прямої лінії руху немає). За той самий умовний відтинок
часу тіла проходять різні відстані. Отож людина, звикла до земної течії часу, буде
інакше чути цю течію на інших орбітах. На великій орбіті можна прожити значно
довше життя за той самий умовний земний день. Так, до речі, і в житті: чим напов-
неніше життя трудом, роботою, зусиллям, тим воно довше. І – навпаки. Отож вирі-
шення проблеми подовження життя – не втрачати часу, а наповнювати його
роботою, працею, зусиллям.

(30-41) Напиши, чи то цікаво тобі і чи зрозуміло я пишу. Пишучи, про стилі-
стику не дбай, а намагайся висловлюватися точно – то є найкраща стилістика. Ти
не знаєш, що то є стилістика? Це вміння висловлюватися по-своєму і водночас «пись-
менно», «освічено». Спочатку вчаться освічено (це поганий стиль), а потім – по-
своєму, от як розмовляють неосвічені люди: містко, влучно, гарно, скупо. Це саме
скажу парадоксом: спочатку розламують старовинну стіну (мур), бо її клали нефа-
хові муляри, потім складають за наукою – виходить погано; нарешті перекладають
ще раз – але вже за такою доброю наукою, коли можна складати мур майже так
добре, як було складено спочатку. Бо неосвічений муляр працював, як природа, –
вільно, легко, граючись, а не тужачись. Отож, Дмитрику, про стилістику не дбай,
але, звичайно, щоб навчитися не дбати, треба спочатку добре дбати. Треба добре
знати мову – і літературну, і народну.

(42-51) Дорогий сину, ти мусиш швидко дорослішати. Убережися зараз від ба-
гатьох зваб. У твоєму тілі, у душі твоїй заговорять нові голоси – багато всіляких ба-
жань. Треба бути готовим до цієї крутії – і триматися так, аби потім не було соромно,
що не встояв, що піддався звабі. Треба жити, виборюючи самого себе з лінощів, без-
діяльності, безінтересу. Учися жити – то високе мистецтво, якого чимало людей так
і не навчилося, хоч прожили життя. Але тут і дивуватися ніяк: хто вчить жити? Для
багатьох це – прибільшувати свою власну порожнечу всякими набутками – купимо
те чи те. Це наївна спроба втекти від життя на луки задоволення. Життя не є насо-
лода. І не є задоволення. Воно має свій насущний житній, із остюками, смисл. У тому
насущникові – міра життя.

За В. Стусом
602 слова

Антоніми використано в реченні

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Учитися жити

(1-14) Дорогий сину, я обіцяв тобі переказати прецікаву статтю Абдуса Саляма
про останній задум Ейнштейна. Автор пише, що Ейнштейн – найбільший геній двад-
цятого століття, а можливо, і всіх часів, скільки існує людина. Однак Ейнштейна
могло б і не бути, він міг би і не виявитися, коли б народився в малорозвиненій
країні. Він, розумний надто зі школи, народився в Німеччині, де був цвіт учених
світу. Але і тут, вступаючи до Цюріхського політехнікуму, він «провалився» на
іспиті й не став інженером. На велике щастя для науки, інакше був би інженер
Ейнштейн, а не геній. Цей технікум він таки закінчив, але вчителі не вважали його
здібним студентом. Перебиваючись із хліба на воду, бідуючи, 1901 року він написав
наукову працю – її взяв кращий фізичний журнал світу, а ось Цюріхський універ-
ситет визнав її незрілою. Ейнштейн живе в біді, працює в якомусь бюро, не маючи
ні добрих бібліотек, ні оточення, а після роботи розробляє свою геніальну теорію про
єдність простору і часу. Від мрії стати доктором філософії він відмовився – через
серію невдалих спроб. Слава Богу, що він не став доктором: інакше не було б генія.

(15-20) Пишу я все це для того, щоб ти зрозумів: шкільна наука – нудна, цікава –
в кінці подорожі, а не спочатку. Хочеш домогтися цікавого, іди дорогою, долаючи
нудний початок, знаючи, що нудного буде багато, аж поки доберешся до цікавого. І
другий висновок: нудне – тільки охололе цікаве. Те, що вчора було цікаве, сьогодні
стало нудне, бо повторювалося не раз і занудніло. Цікаве – гаряче, свіже, нове,
щойно створене, зроблене, народжене.

(21-29) Тепер про статтю. Автор пише, що Ейнштейн об’єднав поняття простору
й часу. Усі тіла рухаються і всі взаємодіють. Який простір руху вони мають? Орбі-
тальний, тобто кривий (прямої лінії руху немає). За той самий умовний відтинок
часу тіла проходять різні відстані. Отож людина, звикла до земної течії часу, буде
інакше чути цю течію на інших орбітах. На великій орбіті можна прожити значно
довше життя за той самий умовний земний день. Так, до речі, і в житті: чим напов-
неніше життя трудом, роботою, зусиллям, тим воно довше. І – навпаки. Отож вирі-
шення проблеми подовження життя – не втрачати часу, а наповнювати його
роботою, працею, зусиллям.

(30-41) Напиши, чи то цікаво тобі і чи зрозуміло я пишу. Пишучи, про стилі-
стику не дбай, а намагайся висловлюватися точно – то є найкраща стилістика. Ти
не знаєш, що то є стилістика? Це вміння висловлюватися по-своєму і водночас «пись-
менно», «освічено». Спочатку вчаться освічено (це поганий стиль), а потім – по-
своєму, от як розмовляють неосвічені люди: містко, влучно, гарно, скупо. Це саме
скажу парадоксом: спочатку розламують старовинну стіну (мур), бо її клали нефа-
хові муляри, потім складають за наукою – виходить погано; нарешті перекладають
ще раз – але вже за такою доброю наукою, коли можна складати мур майже так
добре, як було складено спочатку. Бо неосвічений муляр працював, як природа, –
вільно, легко, граючись, а не тужачись. Отож, Дмитрику, про стилістику не дбай,
але, звичайно, щоб навчитися не дбати, треба спочатку добре дбати. Треба добре
знати мову – і літературну, і народну.

(42-51) Дорогий сину, ти мусиш швидко дорослішати. Убережися зараз від ба-
гатьох зваб. У твоєму тілі, у душі твоїй заговорять нові голоси – багато всіляких ба-
жань. Треба бути готовим до цієї крутії – і триматися так, аби потім не було соромно,
що не встояв, що піддався звабі. Треба жити, виборюючи самого себе з лінощів, без-
діяльності, безінтересу. Учися жити – то високе мистецтво, якого чимало людей так
і не навчилося, хоч прожили життя. Але тут і дивуватися ніяк: хто вчить жити? Для
багатьох це – прибільшувати свою власну порожнечу всякими набутками – купимо
те чи те. Це наївна спроба втекти від життя на луки задоволення. Життя не є насо-
лода. І не є задоволення. Воно має свій насущний житній, із остюками, смисл. У тому
насущникові – міра життя.

За В. Стусом
602 слова

До фразеологізму перебиватися з хліба на воду, використаного в реченні «Перебиваючись із хліба на воду, бідуючи, 1901 року він написав наукову працю…» (рядки 9-10) НЕ МОЖЕ БУТИ синонімом фразеологізм

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Учитися жити

(1-14) Дорогий сину, я обіцяв тобі переказати прецікаву статтю Абдуса Саляма
про останній задум Ейнштейна. Автор пише, що Ейнштейн – найбільший геній двад-
цятого століття, а можливо, і всіх часів, скільки існує людина. Однак Ейнштейна
могло б і не бути, він міг би і не виявитися, коли б народився в малорозвиненій
країні. Він, розумний надто зі школи, народився в Німеччині, де був цвіт учених
світу. Але і тут, вступаючи до Цюріхського політехнікуму, він «провалився» на
іспиті й не став інженером. На велике щастя для науки, інакше був би інженер
Ейнштейн, а не геній. Цей технікум він таки закінчив, але вчителі не вважали його
здібним студентом. Перебиваючись із хліба на воду, бідуючи, 1901 року він написав
наукову працю – її взяв кращий фізичний журнал світу, а ось Цюріхський універ-
ситет визнав її незрілою. Ейнштейн живе в біді, працює в якомусь бюро, не маючи
ні добрих бібліотек, ні оточення, а після роботи розробляє свою геніальну теорію про
єдність простору і часу. Від мрії стати доктором філософії він відмовився – через
серію невдалих спроб. Слава Богу, що він не став доктором: інакше не було б генія.

(15-20) Пишу я все це для того, щоб ти зрозумів: шкільна наука – нудна, цікава –
в кінці подорожі, а не спочатку. Хочеш домогтися цікавого, іди дорогою, долаючи
нудний початок, знаючи, що нудного буде багато, аж поки доберешся до цікавого. І
другий висновок: нудне – тільки охололе цікаве. Те, що вчора було цікаве, сьогодні
стало нудне, бо повторювалося не раз і занудніло. Цікаве – гаряче, свіже, нове,
щойно створене, зроблене, народжене.

(21-29) Тепер про статтю. Автор пише, що Ейнштейн об’єднав поняття простору
й часу. Усі тіла рухаються і всі взаємодіють. Який простір руху вони мають? Орбі-
тальний, тобто кривий (прямої лінії руху немає). За той самий умовний відтинок
часу тіла проходять різні відстані. Отож людина, звикла до земної течії часу, буде
інакше чути цю течію на інших орбітах. На великій орбіті можна прожити значно
довше життя за той самий умовний земний день. Так, до речі, і в житті: чим напов-
неніше життя трудом, роботою, зусиллям, тим воно довше. І – навпаки. Отож вирі-
шення проблеми подовження життя – не втрачати часу, а наповнювати його
роботою, працею, зусиллям.

(30-41) Напиши, чи то цікаво тобі і чи зрозуміло я пишу. Пишучи, про стилі-
стику не дбай, а намагайся висловлюватися точно – то є найкраща стилістика. Ти
не знаєш, що то є стилістика? Це вміння висловлюватися по-своєму і водночас «пись-
менно», «освічено». Спочатку вчаться освічено (це поганий стиль), а потім – по-
своєму, от як розмовляють неосвічені люди: містко, влучно, гарно, скупо. Це саме
скажу парадоксом: спочатку розламують старовинну стіну (мур), бо її клали нефа-
хові муляри, потім складають за наукою – виходить погано; нарешті перекладають
ще раз – але вже за такою доброю наукою, коли можна складати мур майже так
добре, як було складено спочатку. Бо неосвічений муляр працював, як природа, –
вільно, легко, граючись, а не тужачись. Отож, Дмитрику, про стилістику не дбай,
але, звичайно, щоб навчитися не дбати, треба спочатку добре дбати. Треба добре
знати мову – і літературну, і народну.

(42-51) Дорогий сину, ти мусиш швидко дорослішати. Убережися зараз від ба-
гатьох зваб. У твоєму тілі, у душі твоїй заговорять нові голоси – багато всіляких ба-
жань. Треба бути готовим до цієї крутії – і триматися так, аби потім не було соромно,
що не встояв, що піддався звабі. Треба жити, виборюючи самого себе з лінощів, без-
діяльності, безінтересу. Учися жити – то високе мистецтво, якого чимало людей так
і не навчилося, хоч прожили життя. Але тут і дивуватися ніяк: хто вчить жити? Для
багатьох це – прибільшувати свою власну порожнечу всякими набутками – купимо
те чи те. Це наївна спроба втекти від життя на луки задоволення. Життя не є насо-
лода. І не є задоволення. Воно має свій насущний житній, із остюками, смисл. У тому
насущникові – міра життя.

За В. Стусом
602 слова

Метафора є в реченні

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Учитися жити

(1-14) Дорогий сину, я обіцяв тобі переказати прецікаву статтю Абдуса Саляма
про останній задум Ейнштейна. Автор пише, що Ейнштейн – найбільший геній двад-
цятого століття, а можливо, і всіх часів, скільки існує людина. Однак Ейнштейна
могло б і не бути, він міг би і не виявитися, коли б народився в малорозвиненій
країні. Він, розумний надто зі школи, народився в Німеччині, де був цвіт учених
світу. Але і тут, вступаючи до Цюріхського політехнікуму, він «провалився» на
іспиті й не став інженером. На велике щастя для науки, інакше був би інженер
Ейнштейн, а не геній. Цей технікум він таки закінчив, але вчителі не вважали його
здібним студентом. Перебиваючись із хліба на воду, бідуючи, 1901 року він написав
наукову працю – її взяв кращий фізичний журнал світу, а ось Цюріхський універ-
ситет визнав її незрілою. Ейнштейн живе в біді, працює в якомусь бюро, не маючи
ні добрих бібліотек, ні оточення, а після роботи розробляє свою геніальну теорію про
єдність простору і часу. Від мрії стати доктором філософії він відмовився – через
серію невдалих спроб. Слава Богу, що він не став доктором: інакше не було б генія.

(15-20) Пишу я все це для того, щоб ти зрозумів: шкільна наука – нудна, цікава –
в кінці подорожі, а не спочатку. Хочеш домогтися цікавого, іди дорогою, долаючи
нудний початок, знаючи, що нудного буде багато, аж поки доберешся до цікавого. І
другий висновок: нудне – тільки охололе цікаве. Те, що вчора було цікаве, сьогодні
стало нудне, бо повторювалося не раз і занудніло. Цікаве – гаряче, свіже, нове,
щойно створене, зроблене, народжене.

(21-29) Тепер про статтю. Автор пише, що Ейнштейн об’єднав поняття простору
й часу. Усі тіла рухаються і всі взаємодіють. Який простір руху вони мають? Орбі-
тальний, тобто кривий (прямої лінії руху немає). За той самий умовний відтинок
часу тіла проходять різні відстані. Отож людина, звикла до земної течії часу, буде
інакше чути цю течію на інших орбітах. На великій орбіті можна прожити значно
довше життя за той самий умовний земний день. Так, до речі, і в житті: чим напов-
неніше життя трудом, роботою, зусиллям, тим воно довше. І – навпаки. Отож вирі-
шення проблеми подовження життя – не втрачати часу, а наповнювати його
роботою, працею, зусиллям.

(30-41) Напиши, чи то цікаво тобі і чи зрозуміло я пишу. Пишучи, про стилі-
стику не дбай, а намагайся висловлюватися точно – то є найкраща стилістика. Ти
не знаєш, що то є стилістика? Це вміння висловлюватися по-своєму і водночас «пись-
менно», «освічено». Спочатку вчаться освічено (це поганий стиль), а потім – по-
своєму, от як розмовляють неосвічені люди: містко, влучно, гарно, скупо. Це саме
скажу парадоксом: спочатку розламують старовинну стіну (мур), бо її клали нефа-
хові муляри, потім складають за наукою – виходить погано; нарешті перекладають
ще раз – але вже за такою доброю наукою, коли можна складати мур майже так
добре, як було складено спочатку. Бо неосвічений муляр працював, як природа, –
вільно, легко, граючись, а не тужачись. Отож, Дмитрику, про стилістику не дбай,
але, звичайно, щоб навчитися не дбати, треба спочатку добре дбати. Треба добре
знати мову – і літературну, і народну.

(42-51) Дорогий сину, ти мусиш швидко дорослішати. Убережися зараз від ба-
гатьох зваб. У твоєму тілі, у душі твоїй заговорять нові голоси – багато всіляких ба-
жань. Треба бути готовим до цієї крутії – і триматися так, аби потім не було соромно,
що не встояв, що піддався звабі. Треба жити, виборюючи самого себе з лінощів, без-
діяльності, безінтересу. Учися жити – то високе мистецтво, якого чимало людей так
і не навчилося, хоч прожили життя. Але тут і дивуватися ніяк: хто вчить жити? Для
багатьох це – прибільшувати свою власну порожнечу всякими набутками – купимо
те чи те. Це наївна спроба втекти від життя на луки задоволення. Життя не є насо-
лода. І не є задоволення. Воно має свій насущний житній, із остюками, смисл. У тому
насущникові – міра життя.

За В. Стусом
602 слова

Тему тексту, що об’єднує окремі його мікротеми, сформульовано в рядку