Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Містика київських потопів

(1–3) Чи хтось бачив, щоб над Києвом летів великий білий птах? Ні? Правда, небагато киян упізнали б лебедя. Більшості на небо ніколи й глянути. А я з дитинства пам’ятаю, як схвильовано видивлялися навесні білого лебедя старші сусідки.

(4–6) Зараз мало хто в Києві знає, як це стосується можливого потопу. Звісно, прикмети тепер не завжди працюють, зважаючи на екологію та «вдосконалення» природи. Лише Господь достеменно знає, як воно буде кожного разу насправді.

(7–16) А бувало по-всякому. Пам’ять поколінь донесла цікаві оповідки про те, як і чому заливало Київ; що віщувало шкоду від стихії та які містичні сили «відповідали» за провіщення чи відвернення лиха. У дитинстві я чула від мешканців київського Подолу все нові версії витівок Видибая — так називали Перуна, якого вкинули в Дніпро, коли хрестили киян. Що характерно, кияни зробили з нього не мстивого грізного діда, а віщуна, який міг допомогти. Скільки хлопчаків щоліта пірнало в районі Видубицького монастиря, скільки дітлахів нишпорило «печерами» в горі поруч, сподіваючись знайти золоті та срібні Перунові стріли! Навіть розповідали,що десь на горі жила ворожка, яка мала одну стрілу й використовувала її у своєму ремеслі. Однак усе ж не Видибай став провісником потопів.

(17–24) Героїнею відповідних віщувань була Либідь, сестра засновників Києва. Саме вона, перевтілена в білого птаха, попереджала про небезпеку від води. За старокиївськими переказами, Либідь, явившись як птах, що голосить, могла попередити праведну душу навіть тоді, коли хтось замірявся закладати будинок на підземних плавунах. А таких територій над річкою Либідь і в інших київських закутках було чимало. Бідних киян — мешканців Либідських мочар — описав Іван Нечуй-Левицький у «Київських прохачах»: раніше на тамтешніх непевних ґрунтах тільки бідняки та прохачі й селилися.

(25–28) Однак найбільше з тривогою та надією виглядали Либідь навесні, очікуючи водопілля. Деякі киянки навіть намагалися задобрити її, залишаючи гостинці в дуплах столітніх верб над водою. Душа княжни могла попередити і про біду, і про життєдайну воду.

(29–34) А починалося все так: за переказом, сестра засновників Києва Либідь була жрицею богині водної стихії Дани. Письменниця Наталена Королева у своїх «Легендах старокиївських» згадує про це, однак наділяє долю князівни напруженим, фатальним драматизмом. Старі ж кияни були переконані, що жила князівна Либідь довго та щасливо, сповна виконала свою місію жриці, а по смерті залишилася берегинею-заступницею киян.

(35–47) Цікаво, що певний час заступатися доводилося через дрібниці: хтось джерельце необачно замутив чи на річці насмітив. Але на початку смутних часів князівських незгод один із нащадків Ярославичів піддався на вмовляння купців трохи поглибити й розширити річку Почайну, щоб зручніше було підпливати важким суднам, переповненим крамом. Подейкується в переказі, що зробив він то за «мзду купецьку велику», бо хотів поставити собі новий терем. Пролетіла начебто тоді Либідь із жалібно-гнівним криком, і хазяйновиті кияни занепокоїлися, стали грудьми проти купців-зачинщиків і князя. І що ж: робіт з «удосконалення» Почайни не докінчили — відмовилися від «грішного діла». Судна тих купців потрощила буря на Дніпрі, яка невідомо звідки взялася серед погожого дня, а наступної весни сталося лихо на воді з кимось із князевих родичів. Сам же він залишився на весь вік зганьбленим і безталанним, бо обурені кияни прийшли з вилами під новий терем, що не пішов йому на користь…

(48–53) «Екологічний урок» був засвоєний і замолений, тривалий час кияни не потерпали від води. Були навали й пожежі, але нікому й на думку не спадало змагатися з природою, самовпевнено її гнуздати. Аж поки, крім варварського «зняття скальпу» із Замкової гори за наказом Петра І, щоб знищити саму згадку про княжу столицю, крім абсурдної, з огляду на особливості рельєфу, перебудови київських укріплень, — було задумано і масштабний, як на XVIII століття, проект «підкорення річки».

(54–62) Коли 1712 року задля зручнішого проходження барок почали перекопувати Почайнинську косу, що захищала Поділ від великої води, старі кияни — від князівських нащадків до майстрових подолян — обурилися, протестували й чекали клекоту Либеді. Але яке було діло до старосвітських «малоруських пліток» і «забобоннихпротестів» тодішній київській колоніальній адміністрації! Можливо, також «купці» переконали… Що сталося потім — відомо: перерізану косу Дніпро згодом розмив, від Почайни залишилося кілька озер, і відтоді Поділ стало періодично заливати з чималими збитками, смертельними хворобами від розмитих старих комунікацій, куди потрапляли води з-під цвинтарів, і розмоканням від цієї «мертвої» води осель.

(63–67) Як казали старі кияни, то кара й за наші гріхи, що не вберегли угіддя Либеді та свій предківський спадок від сваволі. Такі розмови я чула перед потопом 1970 року, коли залило значну частину Подолу, а вода в підвалах стояла подекуди років два. Бачити Либідь над Києвом не доводилося, однак сусідські родини про це розповідали.

(68–75) Останній (1979 року) потоп у Києві я зустріла вже школяркою. Із групою художньої школи виїздила в Гідропарк на етюди і якось побачила великого птаха на малюнку іншої дівчинки — киянки в першому поколінні, котра не знала про віщунку Либідь. На запитання, що це за птах, колежанка відповіла, що бачила лебедя в небі, тож і відтворила сумлінно на папері. Наступним запитанням стало, чи птах кричав, на що була заперечна відповідь. Розповідь викладачки про птаха й можливе витлумачення його появи було сприйнято як гарну казку, однак незабаром пів-Гідропарку залило.

(76–82) За старокиївським переказом, Либідь, яка мовчки пролітає над якоюсь київською місциною,— це вістка про півбіди, на відміну від гіршої ситуації, коли птах голосить. Якщо ж з’являється білим птахом у веселці — це провісник лагідної весни, коли вода до людей добра. Тоді кияни поспішали, поки веселка не погасне, набрати водиці з живого джерела: вона, осінена крилом Либеді, вважалася помічною багато в чому: проти хвороб; для дівчат, які нею вмивалися «на красу»; для «відливання» лиха від хати.

(83–84) Дай, Боже, бачити тільки добрі знаки над нашими домівками, але для цього треба і не робити лиха самим, і не допускати його від інших.

За Ольгою Недавньою, газета «Дзеркало тижня», 897 слів

Засобом міжфразового зв’язку четвертого та п’ятого речень тексту (рядок 2) є

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Містика київських потопів

(1–3) Чи хтось бачив, щоб над Києвом летів великий білий птах? Ні? Правда, небагато киян упізнали б лебедя. Більшості на небо ніколи й глянути. А я з дитинства пам’ятаю, як схвильовано видивлялися навесні білого лебедя старші сусідки.

(4–6) Зараз мало хто в Києві знає, як це стосується можливого потопу. Звісно, прикмети тепер не завжди працюють, зважаючи на екологію та «вдосконалення» природи. Лише Господь достеменно знає, як воно буде кожного разу насправді.

(7–16) А бувало по-всякому. Пам’ять поколінь донесла цікаві оповідки про те, як і чому заливало Київ; що віщувало шкоду від стихії та які містичні сили «відповідали» за провіщення чи відвернення лиха. У дитинстві я чула від мешканців київського Подолу все нові версії витівок Видибая — так називали Перуна, якого вкинули в Дніпро, коли хрестили киян. Що характерно, кияни зробили з нього не мстивого грізного діда, а віщуна, який міг допомогти. Скільки хлопчаків щоліта пірнало в районі Видубицького монастиря, скільки дітлахів нишпорило «печерами» в горі поруч, сподіваючись знайти золоті та срібні Перунові стріли! Навіть розповідали,що десь на горі жила ворожка, яка мала одну стрілу й використовувала її у своєму ремеслі. Однак усе ж не Видибай став провісником потопів.

(17–24) Героїнею відповідних віщувань була Либідь, сестра засновників Києва. Саме вона, перевтілена в білого птаха, попереджала про небезпеку від води. За старокиївськими переказами, Либідь, явившись як птах, що голосить, могла попередити праведну душу навіть тоді, коли хтось замірявся закладати будинок на підземних плавунах. А таких територій над річкою Либідь і в інших київських закутках було чимало. Бідних киян — мешканців Либідських мочар — описав Іван Нечуй-Левицький у «Київських прохачах»: раніше на тамтешніх непевних ґрунтах тільки бідняки та прохачі й селилися.

(25–28) Однак найбільше з тривогою та надією виглядали Либідь навесні, очікуючи водопілля. Деякі киянки навіть намагалися задобрити її, залишаючи гостинці в дуплах столітніх верб над водою. Душа княжни могла попередити і про біду, і про життєдайну воду.

(29–34) А починалося все так: за переказом, сестра засновників Києва Либідь була жрицею богині водної стихії Дани. Письменниця Наталена Королева у своїх «Легендах старокиївських» згадує про це, однак наділяє долю князівни напруженим, фатальним драматизмом. Старі ж кияни були переконані, що жила князівна Либідь довго та щасливо, сповна виконала свою місію жриці, а по смерті залишилася берегинею-заступницею киян.

(35–47) Цікаво, що певний час заступатися доводилося через дрібниці: хтось джерельце необачно замутив чи на річці насмітив. Але на початку смутних часів князівських незгод один із нащадків Ярославичів піддався на вмовляння купців трохи поглибити й розширити річку Почайну, щоб зручніше було підпливати важким суднам, переповненим крамом. Подейкується в переказі, що зробив він то за «мзду купецьку велику», бо хотів поставити собі новий терем. Пролетіла начебто тоді Либідь із жалібно-гнівним криком, і хазяйновиті кияни занепокоїлися, стали грудьми проти купців-зачинщиків і князя. І що ж: робіт з «удосконалення» Почайни не докінчили — відмовилися від «грішного діла». Судна тих купців потрощила буря на Дніпрі, яка невідомо звідки взялася серед погожого дня, а наступної весни сталося лихо на воді з кимось із князевих родичів. Сам же він залишився на весь вік зганьбленим і безталанним, бо обурені кияни прийшли з вилами під новий терем, що не пішов йому на користь…

(48–53) «Екологічний урок» був засвоєний і замолений, тривалий час кияни не потерпали від води. Були навали й пожежі, але нікому й на думку не спадало змагатися з природою, самовпевнено її гнуздати. Аж поки, крім варварського «зняття скальпу» із Замкової гори за наказом Петра І, щоб знищити саму згадку про княжу столицю, крім абсурдної, з огляду на особливості рельєфу, перебудови київських укріплень, — було задумано і масштабний, як на XVIII століття, проект «підкорення річки».

(54–62) Коли 1712 року задля зручнішого проходження барок почали перекопувати Почайнинську косу, що захищала Поділ від великої води, старі кияни — від князівських нащадків до майстрових подолян — обурилися, протестували й чекали клекоту Либеді. Але яке було діло до старосвітських «малоруських пліток» і «забобоннихпротестів» тодішній київській колоніальній адміністрації! Можливо, також «купці» переконали… Що сталося потім — відомо: перерізану косу Дніпро згодом розмив, від Почайни залишилося кілька озер, і відтоді Поділ стало періодично заливати з чималими збитками, смертельними хворобами від розмитих старих комунікацій, куди потрапляли води з-під цвинтарів, і розмоканням від цієї «мертвої» води осель.

(63–67) Як казали старі кияни, то кара й за наші гріхи, що не вберегли угіддя Либеді та свій предківський спадок від сваволі. Такі розмови я чула перед потопом 1970 року, коли залило значну частину Подолу, а вода в підвалах стояла подекуди років два. Бачити Либідь над Києвом не доводилося, однак сусідські родини про це розповідали.

(68–75) Останній (1979 року) потоп у Києві я зустріла вже школяркою. Із групою художньої школи виїздила в Гідропарк на етюди і якось побачила великого птаха на малюнку іншої дівчинки — киянки в першому поколінні, котра не знала про віщунку Либідь. На запитання, що це за птах, колежанка відповіла, що бачила лебедя в небі, тож і відтворила сумлінно на папері. Наступним запитанням стало, чи птах кричав, на що була заперечна відповідь. Розповідь викладачки про птаха й можливе витлумачення його появи було сприйнято як гарну казку, однак незабаром пів-Гідропарку залило.

(76–82) За старокиївським переказом, Либідь, яка мовчки пролітає над якоюсь київською місциною,— це вістка про півбіди, на відміну від гіршої ситуації, коли птах голосить. Якщо ж з’являється білим птахом у веселці — це провісник лагідної весни, коли вода до людей добра. Тоді кияни поспішали, поки веселка не погасне, набрати водиці з живого джерела: вона, осінена крилом Либеді, вважалася помічною багато в чому: проти хвороб; для дівчат, які нею вмивалися «на красу»; для «відливання» лиха від хати.

(83–84) Дай, Боже, бачити тільки добрі знаки над нашими домівками, але для цього треба і не робити лиха самим, і не допускати його від інших.

За Ольгою Недавньою, газета «Дзеркало тижня», 897 слів

У тексті немає мікротеми

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Містика київських потопів

(1–3) Чи хтось бачив, щоб над Києвом летів великий білий птах? Ні? Правда, небагато киян упізнали б лебедя. Більшості на небо ніколи й глянути. А я з дитинства пам’ятаю, як схвильовано видивлялися навесні білого лебедя старші сусідки.

(4–6) Зараз мало хто в Києві знає, як це стосується можливого потопу. Звісно, прикмети тепер не завжди працюють, зважаючи на екологію та «вдосконалення» природи. Лише Господь достеменно знає, як воно буде кожного разу насправді.

(7–16) А бувало по-всякому. Пам’ять поколінь донесла цікаві оповідки про те, як і чому заливало Київ; що віщувало шкоду від стихії та які містичні сили «відповідали» за провіщення чи відвернення лиха. У дитинстві я чула від мешканців київського Подолу все нові версії витівок Видибая — так називали Перуна, якого вкинули в Дніпро, коли хрестили киян. Що характерно, кияни зробили з нього не мстивого грізного діда, а віщуна, який міг допомогти. Скільки хлопчаків щоліта пірнало в районі Видубицького монастиря, скільки дітлахів нишпорило «печерами» в горі поруч, сподіваючись знайти золоті та срібні Перунові стріли! Навіть розповідали,що десь на горі жила ворожка, яка мала одну стрілу й використовувала її у своєму ремеслі. Однак усе ж не Видибай став провісником потопів.

(17–24) Героїнею відповідних віщувань була Либідь, сестра засновників Києва. Саме вона, перевтілена в білого птаха, попереджала про небезпеку від води. За старокиївськими переказами, Либідь, явившись як птах, що голосить, могла попередити праведну душу навіть тоді, коли хтось замірявся закладати будинок на підземних плавунах. А таких територій над річкою Либідь і в інших київських закутках було чимало. Бідних киян — мешканців Либідських мочар — описав Іван Нечуй-Левицький у «Київських прохачах»: раніше на тамтешніх непевних ґрунтах тільки бідняки та прохачі й селилися.

(25–28) Однак найбільше з тривогою та надією виглядали Либідь навесні, очікуючи водопілля. Деякі киянки навіть намагалися задобрити її, залишаючи гостинці в дуплах столітніх верб над водою. Душа княжни могла попередити і про біду, і про життєдайну воду.

(29–34) А починалося все так: за переказом, сестра засновників Києва Либідь була жрицею богині водної стихії Дани. Письменниця Наталена Королева у своїх «Легендах старокиївських» згадує про це, однак наділяє долю князівни напруженим, фатальним драматизмом. Старі ж кияни були переконані, що жила князівна Либідь довго та щасливо, сповна виконала свою місію жриці, а по смерті залишилася берегинею-заступницею киян.

(35–47) Цікаво, що певний час заступатися доводилося через дрібниці: хтось джерельце необачно замутив чи на річці насмітив. Але на початку смутних часів князівських незгод один із нащадків Ярославичів піддався на вмовляння купців трохи поглибити й розширити річку Почайну, щоб зручніше було підпливати важким суднам, переповненим крамом. Подейкується в переказі, що зробив він то за «мзду купецьку велику», бо хотів поставити собі новий терем. Пролетіла начебто тоді Либідь із жалібно-гнівним криком, і хазяйновиті кияни занепокоїлися, стали грудьми проти купців-зачинщиків і князя. І що ж: робіт з «удосконалення» Почайни не докінчили — відмовилися від «грішного діла». Судна тих купців потрощила буря на Дніпрі, яка невідомо звідки взялася серед погожого дня, а наступної весни сталося лихо на воді з кимось із князевих родичів. Сам же він залишився на весь вік зганьбленим і безталанним, бо обурені кияни прийшли з вилами під новий терем, що не пішов йому на користь…

(48–53) «Екологічний урок» був засвоєний і замолений, тривалий час кияни не потерпали від води. Були навали й пожежі, але нікому й на думку не спадало змагатися з природою, самовпевнено її гнуздати. Аж поки, крім варварського «зняття скальпу» із Замкової гори за наказом Петра І, щоб знищити саму згадку про княжу столицю, крім абсурдної, з огляду на особливості рельєфу, перебудови київських укріплень, — було задумано і масштабний, як на XVIII століття, проект «підкорення річки».

(54–62) Коли 1712 року задля зручнішого проходження барок почали перекопувати Почайнинську косу, що захищала Поділ від великої води, старі кияни — від князівських нащадків до майстрових подолян — обурилися, протестували й чекали клекоту Либеді. Але яке було діло до старосвітських «малоруських пліток» і «забобоннихпротестів» тодішній київській колоніальній адміністрації! Можливо, також «купці» переконали… Що сталося потім — відомо: перерізану косу Дніпро згодом розмив, від Почайни залишилося кілька озер, і відтоді Поділ стало періодично заливати з чималими збитками, смертельними хворобами від розмитих старих комунікацій, куди потрапляли води з-під цвинтарів, і розмоканням від цієї «мертвої» води осель.

(63–67) Як казали старі кияни, то кара й за наші гріхи, що не вберегли угіддя Либеді та свій предківський спадок від сваволі. Такі розмови я чула перед потопом 1970 року, коли залило значну частину Подолу, а вода в підвалах стояла подекуди років два. Бачити Либідь над Києвом не доводилося, однак сусідські родини про це розповідали.

(68–75) Останній (1979 року) потоп у Києві я зустріла вже школяркою. Із групою художньої школи виїздила в Гідропарк на етюди і якось побачила великого птаха на малюнку іншої дівчинки — киянки в першому поколінні, котра не знала про віщунку Либідь. На запитання, що це за птах, колежанка відповіла, що бачила лебедя в небі, тож і відтворила сумлінно на папері. Наступним запитанням стало, чи птах кричав, на що була заперечна відповідь. Розповідь викладачки про птаха й можливе витлумачення його появи було сприйнято як гарну казку, однак незабаром пів-Гідропарку залило.

(76–82) За старокиївським переказом, Либідь, яка мовчки пролітає над якоюсь київською місциною,— це вістка про півбіди, на відміну від гіршої ситуації, коли птах голосить. Якщо ж з’являється білим птахом у веселці — це провісник лагідної весни, коли вода до людей добра. Тоді кияни поспішали, поки веселка не погасне, набрати водиці з живого джерела: вона, осінена крилом Либеді, вважалася помічною багато в чому: проти хвороб; для дівчат, які нею вмивалися «на красу»; для «відливання» лиха від хати.

(83–84) Дай, Боже, бачити тільки добрі знаки над нашими домівками, але для цього треба і не робити лиха самим, і не допускати його від інших.

За Ольгою Недавньою, газета «Дзеркало тижня», 897 слів

Стиль тексту –

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Містика київських потопів

(1–3) Чи хтось бачив, щоб над Києвом летів великий білий птах? Ні? Правда, небагато киян упізнали б лебедя. Більшості на небо ніколи й глянути. А я з дитинства пам’ятаю, як схвильовано видивлялися навесні білого лебедя старші сусідки.

(4–6) Зараз мало хто в Києві знає, як це стосується можливого потопу. Звісно, прикмети тепер не завжди працюють, зважаючи на екологію та «вдосконалення» природи. Лише Господь достеменно знає, як воно буде кожного разу насправді.

(7–16) А бувало по-всякому. Пам’ять поколінь донесла цікаві оповідки про те, як і чому заливало Київ; що віщувало шкоду від стихії та які містичні сили «відповідали» за провіщення чи відвернення лиха. У дитинстві я чула від мешканців київського Подолу все нові версії витівок Видибая — так називали Перуна, якого вкинули в Дніпро, коли хрестили киян. Що характерно, кияни зробили з нього не мстивого грізного діда, а віщуна, який міг допомогти. Скільки хлопчаків щоліта пірнало в районі Видубицького монастиря, скільки дітлахів нишпорило «печерами» в горі поруч, сподіваючись знайти золоті та срібні Перунові стріли! Навіть розповідали,що десь на горі жила ворожка, яка мала одну стрілу й використовувала її у своєму ремеслі. Однак усе ж не Видибай став провісником потопів.

(17–24) Героїнею відповідних віщувань була Либідь, сестра засновників Києва. Саме вона, перевтілена в білого птаха, попереджала про небезпеку від води. За старокиївськими переказами, Либідь, явившись як птах, що голосить, могла попередити праведну душу навіть тоді, коли хтось замірявся закладати будинок на підземних плавунах. А таких територій над річкою Либідь і в інших київських закутках було чимало. Бідних киян — мешканців Либідських мочар — описав Іван Нечуй-Левицький у «Київських прохачах»: раніше на тамтешніх непевних ґрунтах тільки бідняки та прохачі й селилися.

(25–28) Однак найбільше з тривогою та надією виглядали Либідь навесні, очікуючи водопілля. Деякі киянки навіть намагалися задобрити її, залишаючи гостинці в дуплах столітніх верб над водою. Душа княжни могла попередити і про біду, і про життєдайну воду.

(29–34) А починалося все так: за переказом, сестра засновників Києва Либідь була жрицею богині водної стихії Дани. Письменниця Наталена Королева у своїх «Легендах старокиївських» згадує про це, однак наділяє долю князівни напруженим, фатальним драматизмом. Старі ж кияни були переконані, що жила князівна Либідь довго та щасливо, сповна виконала свою місію жриці, а по смерті залишилася берегинею-заступницею киян.

(35–47) Цікаво, що певний час заступатися доводилося через дрібниці: хтось джерельце необачно замутив чи на річці насмітив. Але на початку смутних часів князівських незгод один із нащадків Ярославичів піддався на вмовляння купців трохи поглибити й розширити річку Почайну, щоб зручніше було підпливати важким суднам, переповненим крамом. Подейкується в переказі, що зробив він то за «мзду купецьку велику», бо хотів поставити собі новий терем. Пролетіла начебто тоді Либідь із жалібно-гнівним криком, і хазяйновиті кияни занепокоїлися, стали грудьми проти купців-зачинщиків і князя. І що ж: робіт з «удосконалення» Почайни не докінчили — відмовилися від «грішного діла». Судна тих купців потрощила буря на Дніпрі, яка невідомо звідки взялася серед погожого дня, а наступної весни сталося лихо на воді з кимось із князевих родичів. Сам же він залишився на весь вік зганьбленим і безталанним, бо обурені кияни прийшли з вилами під новий терем, що не пішов йому на користь…

(48–53) «Екологічний урок» був засвоєний і замолений, тривалий час кияни не потерпали від води. Були навали й пожежі, але нікому й на думку не спадало змагатися з природою, самовпевнено її гнуздати. Аж поки, крім варварського «зняття скальпу» із Замкової гори за наказом Петра І, щоб знищити саму згадку про княжу столицю, крім абсурдної, з огляду на особливості рельєфу, перебудови київських укріплень, — було задумано і масштабний, як на XVIII століття, проект «підкорення річки».

(54–62) Коли 1712 року задля зручнішого проходження барок почали перекопувати Почайнинську косу, що захищала Поділ від великої води, старі кияни — від князівських нащадків до майстрових подолян — обурилися, протестували й чекали клекоту Либеді. Але яке було діло до старосвітських «малоруських пліток» і «забобоннихпротестів» тодішній київській колоніальній адміністрації! Можливо, також «купці» переконали… Що сталося потім — відомо: перерізану косу Дніпро згодом розмив, від Почайни залишилося кілька озер, і відтоді Поділ стало періодично заливати з чималими збитками, смертельними хворобами від розмитих старих комунікацій, куди потрапляли води з-під цвинтарів, і розмоканням від цієї «мертвої» води осель.

(63–67) Як казали старі кияни, то кара й за наші гріхи, що не вберегли угіддя Либеді та свій предківський спадок від сваволі. Такі розмови я чула перед потопом 1970 року, коли залило значну частину Подолу, а вода в підвалах стояла подекуди років два. Бачити Либідь над Києвом не доводилося, однак сусідські родини про це розповідали.

(68–75) Останній (1979 року) потоп у Києві я зустріла вже школяркою. Із групою художньої школи виїздила в Гідропарк на етюди і якось побачила великого птаха на малюнку іншої дівчинки — киянки в першому поколінні, котра не знала про віщунку Либідь. На запитання, що це за птах, колежанка відповіла, що бачила лебедя в небі, тож і відтворила сумлінно на папері. Наступним запитанням стало, чи птах кричав, на що була заперечна відповідь. Розповідь викладачки про птаха й можливе витлумачення його появи було сприйнято як гарну казку, однак незабаром пів-Гідропарку залило.

(76–82) За старокиївським переказом, Либідь, яка мовчки пролітає над якоюсь київською місциною,— це вістка про півбіди, на відміну від гіршої ситуації, коли птах голосить. Якщо ж з’являється білим птахом у веселці — це провісник лагідної весни, коли вода до людей добра. Тоді кияни поспішали, поки веселка не погасне, набрати водиці з живого джерела: вона, осінена крилом Либеді, вважалася помічною багато в чому: проти хвороб; для дівчат, які нею вмивалися «на красу»; для «відливання» лиха від хати.

(83–84) Дай, Боже, бачити тільки добрі знаки над нашими домівками, але для цього треба і не робити лиха самим, і не допускати його від інших.

За Ольгою Недавньою, газета «Дзеркало тижня», 897 слів

Жанр тексту –

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Наші обереги

(1–3) Повертаючись обличчям до духовної культури свого народу, ми наближаємося
до забутих джерел, які живили його дух, оберігали чистоту душі, були добрими
охоронцями в повсякденному житті.

(4–7) Людина є маленькою часточкою космосу — внутрішня її частина
підпорядкована вищим законам буття, гармонії Всесвіту. Проте, прийшовши на
землю у своїй тілесній оболонці, вона відчувала безсилля перед природою та
шукала захисту в ній.

(8–10) Наші давні предки обожнювали природу й вірили, що весь світ сповнений
добрими і злими духами. Намагаючись захиститися від зла, людина створила для
себе цілу систему оберегів. Що ж таке оберіг?

(11–14) Василь Скуратівський у книзі «Берегиня» зазначає: «Берегиня, обереги —
наші давні й добрі символи. Іхнє генетичне коріння сягає глибини століть… Маючи
такі прекрасні символи, народ зумів уберегти від забуття нашу пісню й думу, наш
історію й родовідну пам’ять…»

(15–18) За давніми уявленнями наших предків, світ складався з трьох частин: небесна
частина з божествами, що жили на ній, світилами (сонцем, місяцем і зорями); земна —
з людиною і землею, на якій вона живе; підземна — з духами зла, смертю, хворобами та
лихом і душами померлих родичів.

(19–30) На зорі цивілізації, придумавши житло, людина уявляла його також у трьох
вимірах: небесна частина — дах, середня частина — власне житло — і нижня,
яка містилась у землі. Тобто саме житло було прообразом Усесвіту, і кожна його
частина мала символічне значення. Вікна — це очі хати, через які людина
підтримувала зв’язок із небесним світом, божествами. Поріг — це межа між
зовнішнім і внутрішнім світом, а також межа між підземним світом — світом
померлих — і світом живої людини. Піч — домашнє вогнище. А вогонь був
священним, тому що він уважався доброю силою, що йде від сонця. Через комин
також здійснювався зв’язок із небесним світом, тому що через комин, уважали
наші предки, вилітає всяка нечисть із хати. Щоб захистити житло від зла, над
вхідними дверима часто вирізували знаки-обереги: кола, розетки — символи сонця,
хрести. Ці знаки наносили на сволок у хаті, а також на віконні рами.

(31–43) Традиційна українська хата, на думку Василя Скуратівського, є цілком
оригінальним витвором народу, самобутнім явищем в історії архітектури, високим
зразком будівельних, мистецьких, етичних та естетичних конструкцій. Зводячи
той чи інший тип житла, народні будівничі виробили цілу систему симетричних
прийомів з використанням унікальних і пропорційних силуетів. Не випадково
французький військовий інженер Гійом Лавассер де Боплан, мандруючи в XVII
столітті по Дніпру, захоплювався високим мистецтвом народного зодчества.
Інший іноземець — німецький географ Йоганн-Георг Коль, який 1838 року
побував в Україні, відзначав у своїх нотатках: «Українці живуть в охайних,
завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе.
Господині не задовольняються тим, що кожної суботи миють їх, як це роблять
голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати в Україні
виглядають вельми чепурно, немовби свіжовибілене полотно».

(44–58) Оберегами в давнину слугували й рушники, на яких були вишиті магічні
знаки. Уявлення наших предків про походження світу перейшли в художню мову
орнаментів. Магічний знак — Дерево життя, який траплявся найчастіше на рушниках
і відбивав уявлення наших пращурів про світ, також мав три частини: крона — це
небо, стовбур — матеріальний світ, людина; коріння — підземний світ, вода, змії
та все, що живе в землі. Над Деревом життя (Світовим деревом) на вишивках
зображалися зірки, що символізували зоряне небо. Чіткою лінією відмежовувався
від Дерева життя підземний світ, у якому все уявлялося в перевернутому вигляді
(квіти голівками донизу). Це особливо відбилося на похоронних рушниках, де
перевернуті вниз голівками квіти означали перехід покійного в інший світ. Під
мотивами Світового дерева завжди зображали зигзагоподібний орнамент чи
меандр, що символізував хвилі первісного океану, з якого виросло це дерево.
Меандри як знаки водної стихії зображалися з метою завоювати прихильність
цієї сили, непідвладної людині, і допомогти природним процесам (наприклад,
викликати дощ).

(59–62) Знаками-оберегами на рушнику були ромби, квадрати, трикутники,
що символізували родючість. Чотири пори року, чотири тижні місяця, чотири
фази людського життя (народження, юність, старість, смерть) виражалися в
геометричному орнаменті накладенням одних квадратиків на інші.

(63–72) Магічні знаки дістали відображення не лише в українській вишивці,
а й в орнаменті писанки. Яйце — це також, за давніми уявленнями наших
пращурів, символ Усесвіту. Історія писанки сягає в сиву давнину і пов’язана
з язичницьким культом уславлення вічного закону весняного пробудження
всього живого на землі. Група орнаментів, найбільш поширених на писанках, —
це знаки Всесвіту і сонця (солярні знаки). Знаки сонця на деяких писанках
виглядають як розетки (Пряшівщина, Лемківщина), на інших — як зорі
(Одещина); на подільських писанках вони реалістично представляють весняне
сонце. Проте одним із найдавніших варіантів цього знака слід уважати «павучки»,
поширені на Східному Поліссі, і «крутороги», характерні для всієї території України.

(73–80) У писанкових орнаментах часто використовується зображення сосонки —
трави, що найпершою з’являється на піщаних ґрунтах і плететься, наче змійка.
Ця деталь у писанкарстві пов’язана з культом небесного змія, який, як уважали
наші предки, запліднював усе живе на землі. Цей культ поступово зник після
запровадження християнства. Натомість з’явилися на писанках гілочки верби,
маки, усяка рослинність, що оживає й починає буйно квітнути навесні. Ці магічні
знаки та символи воскресіння природи були не випадковими. Вони уславлювали
життєдайні сили — сонце і воду, від яких залежали життя і добробут наших предків.

(81–83) Наші пращури міцно трималися духовних законів, вони перебували в
гармонії з природою, космосом, у гармонії з навколишнім світом, тому людина
була захищена від духовної руйнації.

За Лідією Вудвуд, 851 слово

Трискладовість, відповідно до тексту, є характерною для всіх наведених нижче понять, ОКРІМ

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Наші обереги

(1–3) Повертаючись обличчям до духовної культури свого народу, ми наближаємося
до забутих джерел, які живили його дух, оберігали чистоту душі, були добрими
охоронцями в повсякденному житті.

(4–7) Людина є маленькою часточкою космосу — внутрішня її частина
підпорядкована вищим законам буття, гармонії Всесвіту. Проте, прийшовши на
землю у своїй тілесній оболонці, вона відчувала безсилля перед природою та
шукала захисту в ній.

(8–10) Наші давні предки обожнювали природу й вірили, що весь світ сповнений
добрими і злими духами. Намагаючись захиститися від зла, людина створила для
себе цілу систему оберегів. Що ж таке оберіг?

(11–14) Василь Скуратівський у книзі «Берегиня» зазначає: «Берегиня, обереги —
наші давні й добрі символи. Іхнє генетичне коріння сягає глибини століть… Маючи
такі прекрасні символи, народ зумів уберегти від забуття нашу пісню й думу, наш
історію й родовідну пам’ять…»

(15–18) За давніми уявленнями наших предків, світ складався з трьох частин: небесна
частина з божествами, що жили на ній, світилами (сонцем, місяцем і зорями); земна —
з людиною і землею, на якій вона живе; підземна — з духами зла, смертю, хворобами та
лихом і душами померлих родичів.

(19–30) На зорі цивілізації, придумавши житло, людина уявляла його також у трьох
вимірах: небесна частина — дах, середня частина — власне житло — і нижня,
яка містилась у землі. Тобто саме житло було прообразом Усесвіту, і кожна його
частина мала символічне значення. Вікна — це очі хати, через які людина
підтримувала зв’язок із небесним світом, божествами. Поріг — це межа між
зовнішнім і внутрішнім світом, а також межа між підземним світом — світом
померлих — і світом живої людини. Піч — домашнє вогнище. А вогонь був
священним, тому що він уважався доброю силою, що йде від сонця. Через комин
також здійснювався зв’язок із небесним світом, тому що через комин, уважали
наші предки, вилітає всяка нечисть із хати. Щоб захистити житло від зла, над
вхідними дверима часто вирізували знаки-обереги: кола, розетки — символи сонця,
хрести. Ці знаки наносили на сволок у хаті, а також на віконні рами.

(31–43) Традиційна українська хата, на думку Василя Скуратівського, є цілком
оригінальним витвором народу, самобутнім явищем в історії архітектури, високим
зразком будівельних, мистецьких, етичних та естетичних конструкцій. Зводячи
той чи інший тип житла, народні будівничі виробили цілу систему симетричних
прийомів з використанням унікальних і пропорційних силуетів. Не випадково
французький військовий інженер Гійом Лавассер де Боплан, мандруючи в XVII
столітті по Дніпру, захоплювався високим мистецтвом народного зодчества.
Інший іноземець — німецький географ Йоганн-Георг Коль, який 1838 року
побував в Україні, відзначав у своїх нотатках: «Українці живуть в охайних,
завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе.
Господині не задовольняються тим, що кожної суботи миють їх, як це роблять
голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати в Україні
виглядають вельми чепурно, немовби свіжовибілене полотно».

(44–58) Оберегами в давнину слугували й рушники, на яких були вишиті магічні
знаки. Уявлення наших предків про походження світу перейшли в художню мову
орнаментів. Магічний знак — Дерево життя, який траплявся найчастіше на рушниках
і відбивав уявлення наших пращурів про світ, також мав три частини: крона — це
небо, стовбур — матеріальний світ, людина; коріння — підземний світ, вода, змії
та все, що живе в землі. Над Деревом життя (Світовим деревом) на вишивках
зображалися зірки, що символізували зоряне небо. Чіткою лінією відмежовувався
від Дерева життя підземний світ, у якому все уявлялося в перевернутому вигляді
(квіти голівками донизу). Це особливо відбилося на похоронних рушниках, де
перевернуті вниз голівками квіти означали перехід покійного в інший світ. Під
мотивами Світового дерева завжди зображали зигзагоподібний орнамент чи
меандр, що символізував хвилі первісного океану, з якого виросло це дерево.
Меандри як знаки водної стихії зображалися з метою завоювати прихильність
цієї сили, непідвладної людині, і допомогти природним процесам (наприклад,
викликати дощ).

(59–62) Знаками-оберегами на рушнику були ромби, квадрати, трикутники,
що символізували родючість. Чотири пори року, чотири тижні місяця, чотири
фази людського життя (народження, юність, старість, смерть) виражалися в
геометричному орнаменті накладенням одних квадратиків на інші.

(63–72) Магічні знаки дістали відображення не лише в українській вишивці,
а й в орнаменті писанки. Яйце — це також, за давніми уявленнями наших
пращурів, символ Усесвіту. Історія писанки сягає в сиву давнину і пов’язана
з язичницьким культом уславлення вічного закону весняного пробудження
всього живого на землі. Група орнаментів, найбільш поширених на писанках, —
це знаки Всесвіту і сонця (солярні знаки). Знаки сонця на деяких писанках
виглядають як розетки (Пряшівщина, Лемківщина), на інших — як зорі
(Одещина); на подільських писанках вони реалістично представляють весняне
сонце. Проте одним із найдавніших варіантів цього знака слід уважати «павучки»,
поширені на Східному Поліссі, і «крутороги», характерні для всієї території України.

(73–80) У писанкових орнаментах часто використовується зображення сосонки —
трави, що найпершою з’являється на піщаних ґрунтах і плететься, наче змійка.
Ця деталь у писанкарстві пов’язана з культом небесного змія, який, як уважали
наші предки, запліднював усе живе на землі. Цей культ поступово зник після
запровадження християнства. Натомість з’явилися на писанках гілочки верби,
маки, усяка рослинність, що оживає й починає буйно квітнути навесні. Ці магічні
знаки та символи воскресіння природи були не випадковими. Вони уславлювали
життєдайні сили — сонце і воду, від яких залежали життя і добробут наших предків.

(81–83) Наші пращури міцно трималися духовних законів, вони перебували в
гармонії з природою, космосом, у гармонії з навколишнім світом, тому людина
була захищена від духовної руйнації.

За Лідією Вудвуд, 851 слово

Слово, виділене в реченні «Маючи такі прекрасні символи, народ зумів уберегти від забуття нашу пісню й думу, нашу історію й родовідну пам’ять…» (рядки 12–14), ужито зі значенням

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Наші обереги

(1–3) Повертаючись обличчям до духовної культури свого народу, ми наближаємося
до забутих джерел, які живили його дух, оберігали чистоту душі, були добрими
охоронцями в повсякденному житті.

(4–7) Людина є маленькою часточкою космосу — внутрішня її частина
підпорядкована вищим законам буття, гармонії Всесвіту. Проте, прийшовши на
землю у своїй тілесній оболонці, вона відчувала безсилля перед природою та
шукала захисту в ній.

(8–10) Наші давні предки обожнювали природу й вірили, що весь світ сповнений
добрими і злими духами. Намагаючись захиститися від зла, людина створила для
себе цілу систему оберегів. Що ж таке оберіг?

(11–14) Василь Скуратівський у книзі «Берегиня» зазначає: «Берегиня, обереги —
наші давні й добрі символи. Іхнє генетичне коріння сягає глибини століть… Маючи
такі прекрасні символи, народ зумів уберегти від забуття нашу пісню й думу, наш
історію й родовідну пам’ять…»

(15–18) За давніми уявленнями наших предків, світ складався з трьох частин: небесна
частина з божествами, що жили на ній, світилами (сонцем, місяцем і зорями); земна —
з людиною і землею, на якій вона живе; підземна — з духами зла, смертю, хворобами та
лихом і душами померлих родичів.

(19–30) На зорі цивілізації, придумавши житло, людина уявляла його також у трьох
вимірах: небесна частина — дах, середня частина — власне житло — і нижня,
яка містилась у землі. Тобто саме житло було прообразом Усесвіту, і кожна його
частина мала символічне значення. Вікна — це очі хати, через які людина
підтримувала зв’язок із небесним світом, божествами. Поріг — це межа між
зовнішнім і внутрішнім світом, а також межа між підземним світом — світом
померлих — і світом живої людини. Піч — домашнє вогнище. А вогонь був
священним, тому що він уважався доброю силою, що йде від сонця. Через комин
також здійснювався зв’язок із небесним світом, тому що через комин, уважали
наші предки, вилітає всяка нечисть із хати. Щоб захистити житло від зла, над
вхідними дверима часто вирізували знаки-обереги: кола, розетки — символи сонця,
хрести. Ці знаки наносили на сволок у хаті, а також на віконні рами.

(31–43) Традиційна українська хата, на думку Василя Скуратівського, є цілком
оригінальним витвором народу, самобутнім явищем в історії архітектури, високим
зразком будівельних, мистецьких, етичних та естетичних конструкцій. Зводячи
той чи інший тип житла, народні будівничі виробили цілу систему симетричних
прийомів з використанням унікальних і пропорційних силуетів. Не випадково
французький військовий інженер Гійом Лавассер де Боплан, мандруючи в XVII
столітті по Дніпру, захоплювався високим мистецтвом народного зодчества.
Інший іноземець — німецький географ Йоганн-Георг Коль, який 1838 року
побував в Україні, відзначав у своїх нотатках: «Українці живуть в охайних,
завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе.
Господині не задовольняються тим, що кожної суботи миють їх, як це роблять
голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати в Україні
виглядають вельми чепурно, немовби свіжовибілене полотно».

(44–58) Оберегами в давнину слугували й рушники, на яких були вишиті магічні
знаки. Уявлення наших предків про походження світу перейшли в художню мову
орнаментів. Магічний знак — Дерево життя, який траплявся найчастіше на рушниках
і відбивав уявлення наших пращурів про світ, також мав три частини: крона — це
небо, стовбур — матеріальний світ, людина; коріння — підземний світ, вода, змії
та все, що живе в землі. Над Деревом життя (Світовим деревом) на вишивках
зображалися зірки, що символізували зоряне небо. Чіткою лінією відмежовувався
від Дерева життя підземний світ, у якому все уявлялося в перевернутому вигляді
(квіти голівками донизу). Це особливо відбилося на похоронних рушниках, де
перевернуті вниз голівками квіти означали перехід покійного в інший світ. Під
мотивами Світового дерева завжди зображали зигзагоподібний орнамент чи
меандр, що символізував хвилі первісного океану, з якого виросло це дерево.
Меандри як знаки водної стихії зображалися з метою завоювати прихильність
цієї сили, непідвладної людині, і допомогти природним процесам (наприклад,
викликати дощ).

(59–62) Знаками-оберегами на рушнику були ромби, квадрати, трикутники,
що символізували родючість. Чотири пори року, чотири тижні місяця, чотири
фази людського життя (народження, юність, старість, смерть) виражалися в
геометричному орнаменті накладенням одних квадратиків на інші.

(63–72) Магічні знаки дістали відображення не лише в українській вишивці,
а й в орнаменті писанки. Яйце — це також, за давніми уявленнями наших
пращурів, символ Усесвіту. Історія писанки сягає в сиву давнину і пов’язана
з язичницьким культом уславлення вічного закону весняного пробудження
всього живого на землі. Група орнаментів, найбільш поширених на писанках, —
це знаки Всесвіту і сонця (солярні знаки). Знаки сонця на деяких писанках
виглядають як розетки (Пряшівщина, Лемківщина), на інших — як зорі
(Одещина); на подільських писанках вони реалістично представляють весняне
сонце. Проте одним із найдавніших варіантів цього знака слід уважати «павучки»,
поширені на Східному Поліссі, і «крутороги», характерні для всієї території України.

(73–80) У писанкових орнаментах часто використовується зображення сосонки —
трави, що найпершою з’являється на піщаних ґрунтах і плететься, наче змійка.
Ця деталь у писанкарстві пов’язана з культом небесного змія, який, як уважали
наші предки, запліднював усе живе на землі. Цей культ поступово зник після
запровадження християнства. Натомість з’явилися на писанках гілочки верби,
маки, усяка рослинність, що оживає й починає буйно квітнути навесні. Ці магічні
знаки та символи воскресіння природи були не випадковими. Вони уславлювали
життєдайні сили — сонце і воду, від яких залежали життя і добробут наших предків.

(81–83) Наші пращури міцно трималися духовних законів, вони перебували в
гармонії з природою, космосом, у гармонії з навколишнім світом, тому людина
була захищена від духовної руйнації.

За Лідією Вудвуд, 851 слово

Родючість в орнаменті символізують зображення

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Наші обереги

(1–3) Повертаючись обличчям до духовної культури свого народу, ми наближаємося
до забутих джерел, які живили його дух, оберігали чистоту душі, були добрими
охоронцями в повсякденному житті.

(4–7) Людина є маленькою часточкою космосу — внутрішня її частина
підпорядкована вищим законам буття, гармонії Всесвіту. Проте, прийшовши на
землю у своїй тілесній оболонці, вона відчувала безсилля перед природою та
шукала захисту в ній.

(8–10) Наші давні предки обожнювали природу й вірили, що весь світ сповнений
добрими і злими духами. Намагаючись захиститися від зла, людина створила для
себе цілу систему оберегів. Що ж таке оберіг?

(11–14) Василь Скуратівський у книзі «Берегиня» зазначає: «Берегиня, обереги —
наші давні й добрі символи. Іхнє генетичне коріння сягає глибини століть… Маючи
такі прекрасні символи, народ зумів уберегти від забуття нашу пісню й думу, наш
історію й родовідну пам’ять…»

(15–18) За давніми уявленнями наших предків, світ складався з трьох частин: небесна
частина з божествами, що жили на ній, світилами (сонцем, місяцем і зорями); земна —
з людиною і землею, на якій вона живе; підземна — з духами зла, смертю, хворобами та
лихом і душами померлих родичів.

(19–30) На зорі цивілізації, придумавши житло, людина уявляла його також у трьох
вимірах: небесна частина — дах, середня частина — власне житло — і нижня,
яка містилась у землі. Тобто саме житло було прообразом Усесвіту, і кожна його
частина мала символічне значення. Вікна — це очі хати, через які людина
підтримувала зв’язок із небесним світом, божествами. Поріг — це межа між
зовнішнім і внутрішнім світом, а також межа між підземним світом — світом
померлих — і світом живої людини. Піч — домашнє вогнище. А вогонь був
священним, тому що він уважався доброю силою, що йде від сонця. Через комин
також здійснювався зв’язок із небесним світом, тому що через комин, уважали
наші предки, вилітає всяка нечисть із хати. Щоб захистити житло від зла, над
вхідними дверима часто вирізували знаки-обереги: кола, розетки — символи сонця,
хрести. Ці знаки наносили на сволок у хаті, а також на віконні рами.

(31–43) Традиційна українська хата, на думку Василя Скуратівського, є цілком
оригінальним витвором народу, самобутнім явищем в історії архітектури, високим
зразком будівельних, мистецьких, етичних та естетичних конструкцій. Зводячи
той чи інший тип житла, народні будівничі виробили цілу систему симетричних
прийомів з використанням унікальних і пропорційних силуетів. Не випадково
французький військовий інженер Гійом Лавассер де Боплан, мандруючи в XVII
столітті по Дніпру, захоплювався високим мистецтвом народного зодчества.
Інший іноземець — німецький географ Йоганн-Георг Коль, який 1838 року
побував в Україні, відзначав у своїх нотатках: «Українці живуть в охайних,
завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе.
Господині не задовольняються тим, що кожної суботи миють їх, як це роблять
голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати в Україні
виглядають вельми чепурно, немовби свіжовибілене полотно».

(44–58) Оберегами в давнину слугували й рушники, на яких були вишиті магічні
знаки. Уявлення наших предків про походження світу перейшли в художню мову
орнаментів. Магічний знак — Дерево життя, який траплявся найчастіше на рушниках
і відбивав уявлення наших пращурів про світ, також мав три частини: крона — це
небо, стовбур — матеріальний світ, людина; коріння — підземний світ, вода, змії
та все, що живе в землі. Над Деревом життя (Світовим деревом) на вишивках
зображалися зірки, що символізували зоряне небо. Чіткою лінією відмежовувався
від Дерева життя підземний світ, у якому все уявлялося в перевернутому вигляді
(квіти голівками донизу). Це особливо відбилося на похоронних рушниках, де
перевернуті вниз голівками квіти означали перехід покійного в інший світ. Під
мотивами Світового дерева завжди зображали зигзагоподібний орнамент чи
меандр, що символізував хвилі первісного океану, з якого виросло це дерево.
Меандри як знаки водної стихії зображалися з метою завоювати прихильність
цієї сили, непідвладної людині, і допомогти природним процесам (наприклад,
викликати дощ).

(59–62) Знаками-оберегами на рушнику були ромби, квадрати, трикутники,
що символізували родючість. Чотири пори року, чотири тижні місяця, чотири
фази людського життя (народження, юність, старість, смерть) виражалися в
геометричному орнаменті накладенням одних квадратиків на інші.

(63–72) Магічні знаки дістали відображення не лише в українській вишивці,
а й в орнаменті писанки. Яйце — це також, за давніми уявленнями наших
пращурів, символ Усесвіту. Історія писанки сягає в сиву давнину і пов’язана
з язичницьким культом уславлення вічного закону весняного пробудження
всього живого на землі. Група орнаментів, найбільш поширених на писанках, —
це знаки Всесвіту і сонця (солярні знаки). Знаки сонця на деяких писанках
виглядають як розетки (Пряшівщина, Лемківщина), на інших — як зорі
(Одещина); на подільських писанках вони реалістично представляють весняне
сонце. Проте одним із найдавніших варіантів цього знака слід уважати «павучки»,
поширені на Східному Поліссі, і «крутороги», характерні для всієї території України.

(73–80) У писанкових орнаментах часто використовується зображення сосонки —
трави, що найпершою з’являється на піщаних ґрунтах і плететься, наче змійка.
Ця деталь у писанкарстві пов’язана з культом небесного змія, який, як уважали
наші предки, запліднював усе живе на землі. Цей культ поступово зник після
запровадження християнства. Натомість з’явилися на писанках гілочки верби,
маки, усяка рослинність, що оживає й починає буйно квітнути навесні. Ці магічні
знаки та символи воскресіння природи були не випадковими. Вони уславлювали
життєдайні сили — сонце і воду, від яких залежали життя і добробут наших предків.

(81–83) Наші пращури міцно трималися духовних законів, вони перебували в
гармонії з природою, космосом, у гармонії з навколишнім світом, тому людина
була захищена від духовної руйнації.

За Лідією Вудвуд, 851 слово

Аргументами до тези «…саме житло було прообразом Усесвіту, і кожна його частина мала символічне значення» (рядки 21–22) є всі наведені нижче висловлення, ОКРІМ

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Наші обереги

(1–3) Повертаючись обличчям до духовної культури свого народу, ми наближаємося
до забутих джерел, які живили його дух, оберігали чистоту душі, були добрими
охоронцями в повсякденному житті.

(4–7) Людина є маленькою часточкою космосу — внутрішня її частина
підпорядкована вищим законам буття, гармонії Всесвіту. Проте, прийшовши на
землю у своїй тілесній оболонці, вона відчувала безсилля перед природою та
шукала захисту в ній.

(8–10) Наші давні предки обожнювали природу й вірили, що весь світ сповнений
добрими і злими духами. Намагаючись захиститися від зла, людина створила для
себе цілу систему оберегів. Що ж таке оберіг?

(11–14) Василь Скуратівський у книзі «Берегиня» зазначає: «Берегиня, обереги —
наші давні й добрі символи. Іхнє генетичне коріння сягає глибини століть… Маючи
такі прекрасні символи, народ зумів уберегти від забуття нашу пісню й думу, наш
історію й родовідну пам’ять…»

(15–18) За давніми уявленнями наших предків, світ складався з трьох частин: небесна
частина з божествами, що жили на ній, світилами (сонцем, місяцем і зорями); земна —
з людиною і землею, на якій вона живе; підземна — з духами зла, смертю, хворобами та
лихом і душами померлих родичів.

(19–30) На зорі цивілізації, придумавши житло, людина уявляла його також у трьох
вимірах: небесна частина — дах, середня частина — власне житло — і нижня,
яка містилась у землі. Тобто саме житло було прообразом Усесвіту, і кожна його
частина мала символічне значення. Вікна — це очі хати, через які людина
підтримувала зв’язок із небесним світом, божествами. Поріг — це межа між
зовнішнім і внутрішнім світом, а також межа між підземним світом — світом
померлих — і світом живої людини. Піч — домашнє вогнище. А вогонь був
священним, тому що він уважався доброю силою, що йде від сонця. Через комин
також здійснювався зв’язок із небесним світом, тому що через комин, уважали
наші предки, вилітає всяка нечисть із хати. Щоб захистити житло від зла, над
вхідними дверима часто вирізували знаки-обереги: кола, розетки — символи сонця,
хрести. Ці знаки наносили на сволок у хаті, а також на віконні рами.

(31–43) Традиційна українська хата, на думку Василя Скуратівського, є цілком
оригінальним витвором народу, самобутнім явищем в історії архітектури, високим
зразком будівельних, мистецьких, етичних та естетичних конструкцій. Зводячи
той чи інший тип житла, народні будівничі виробили цілу систему симетричних
прийомів з використанням унікальних і пропорційних силуетів. Не випадково
французький військовий інженер Гійом Лавассер де Боплан, мандруючи в XVII
столітті по Дніпру, захоплювався високим мистецтвом народного зодчества.
Інший іноземець — німецький географ Йоганн-Георг Коль, який 1838 року
побував в Україні, відзначав у своїх нотатках: «Українці живуть в охайних,
завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе.
Господині не задовольняються тим, що кожної суботи миють їх, як це роблять
голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати в Україні
виглядають вельми чепурно, немовби свіжовибілене полотно».

(44–58) Оберегами в давнину слугували й рушники, на яких були вишиті магічні
знаки. Уявлення наших предків про походження світу перейшли в художню мову
орнаментів. Магічний знак — Дерево життя, який траплявся найчастіше на рушниках
і відбивав уявлення наших пращурів про світ, також мав три частини: крона — це
небо, стовбур — матеріальний світ, людина; коріння — підземний світ, вода, змії
та все, що живе в землі. Над Деревом життя (Світовим деревом) на вишивках
зображалися зірки, що символізували зоряне небо. Чіткою лінією відмежовувався
від Дерева життя підземний світ, у якому все уявлялося в перевернутому вигляді
(квіти голівками донизу). Це особливо відбилося на похоронних рушниках, де
перевернуті вниз голівками квіти означали перехід покійного в інший світ. Під
мотивами Світового дерева завжди зображали зигзагоподібний орнамент чи
меандр, що символізував хвилі первісного океану, з якого виросло це дерево.
Меандри як знаки водної стихії зображалися з метою завоювати прихильність
цієї сили, непідвладної людині, і допомогти природним процесам (наприклад,
викликати дощ).

(59–62) Знаками-оберегами на рушнику були ромби, квадрати, трикутники,
що символізували родючість. Чотири пори року, чотири тижні місяця, чотири
фази людського життя (народження, юність, старість, смерть) виражалися в
геометричному орнаменті накладенням одних квадратиків на інші.

(63–72) Магічні знаки дістали відображення не лише в українській вишивці,
а й в орнаменті писанки. Яйце — це також, за давніми уявленнями наших
пращурів, символ Усесвіту. Історія писанки сягає в сиву давнину і пов’язана
з язичницьким культом уславлення вічного закону весняного пробудження
всього живого на землі. Група орнаментів, найбільш поширених на писанках, —
це знаки Всесвіту і сонця (солярні знаки). Знаки сонця на деяких писанках
виглядають як розетки (Пряшівщина, Лемківщина), на інших — як зорі
(Одещина); на подільських писанках вони реалістично представляють весняне
сонце. Проте одним із найдавніших варіантів цього знака слід уважати «павучки»,
поширені на Східному Поліссі, і «крутороги», характерні для всієї території України.

(73–80) У писанкових орнаментах часто використовується зображення сосонки —
трави, що найпершою з’являється на піщаних ґрунтах і плететься, наче змійка.
Ця деталь у писанкарстві пов’язана з культом небесного змія, який, як уважали
наші предки, запліднював усе живе на землі. Цей культ поступово зник після
запровадження християнства. Натомість з’явилися на писанках гілочки верби,
маки, усяка рослинність, що оживає й починає буйно квітнути навесні. Ці магічні
знаки та символи воскресіння природи були не випадковими. Вони уславлювали
життєдайні сили — сонце і воду, від яких залежали життя і добробут наших предків.

(81–83) Наші пращури міцно трималися духовних законів, вони перебували в
гармонії з природою, космосом, у гармонії з навколишнім світом, тому людина
була захищена від духовної руйнації.

За Лідією Вудвуд, 851 слово

Речення «Що ж таке оберіг?» (рядок 10) використано