Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання

Філософський інструмент Данила Демуцького

(1–6) На порозі Нового часу європейська цивілізація винайшла систему прила-
дів, починаючи від мікроскопа й телескопа аж до фотографії, які тоді назвали філо-
софськими інструментами. А в епоху формування націй Київ перетворився на сто-
лицю художньої світлини в Російській імперії. Згодом услід за фотографією з’явився
кінематограф і відбулося формування київської операторської школи, одним з пред-
ставників якої був Данило Демуцький.

(7–12) У кінооператорське мистецтво Демуцький увійшов дуже своєрідно: не
тільки через фотографію, якою захопився ще в молодості, а й у світоглядному пла-
ні. Батько Данила Порфирій був представником українського громадівського руху,
шляхтич, усе життя присвятив вивченню українського фольклору, створив сіль-
ський хор. Але рано чи пізно треба було побачити той народ не лише через народ-
ницьке малярство та не тільки на фотографії, а й за допомогою кінематографа.

(13–19) Демуцький працював з Олександром Довженком над першими лаборатор-
ними стрічками режисера: «Вася-реформатор», «Ягідка кохання». Згодом, 1929 року,
з’явився «Арсенал». У цьому фільмі є геніальні епізоди. Наприклад, мчить поїзд без
машиніста із солдатами Першої світової, які від великих свобод втратили орієнтацію
у світі. А закінчується це цілковитою катастрофою. Цікаво, що 1985 року в голлівуд-
ському «Поїзді-втікачеві» цей епізод і наступну катастрофу повторили сценарист Акіра
Куросава та режисер Андрон Кончаловський, який шанував українське поетичне кіно.

(20–31) Улітку 1929 року Демуцький із Довженком знімали «Землю». Хто тут ге-
ніальніший, стверджувати важко. Зрозуміло, що в кіно передує режисер, а зусилля
оператора залишаються в тіні. Однак у фільмі «Земля» виникла рідкісна гармонія ве-
ликого режисера й великого оператора. Пригадаймо славнозвісні кадри з героїнею, яка
у відчаї без одягу метається по хаті в усій своїй трагічній красі. Цей епізод є зусиллям
не тільки Довженка, а й Демуцького. Для свого філософського інструмента – каме-
ри – Данило створив тут технологію особливого окуляра: те, що постає на екрані, ніби
проходить крізь поетичний сон, як певна внутрішня мова. Нічого подібного до тієї ди-
вовижної експозиції не можна пригадати у світовому мистецтві. Ці роботи вразили кі-
нематографічну громадськість того часу і вражають зараз. Згадаймо манхеттенський
фільм Вуді Аллена, де герої, палко сперечаючись, виходять з кінотеатру – і раптом ба-
чимо афішу стрічки, яка їх вразила й викликала суперечку. То була «Земля» Довженка.

(32–39) Саме після «Землі» почалася драма українського режисера, у яку він втяг-
нув і Демуцького. Під дамокловим мечем сталінського терору вони почали знімати
фільм «Іван» про індустріалізацію й технологічне приборкання Дніпра. У ньому май-
стерно відзнятий індустріальний пейзаж фантастично поєднаний з ліричним полот-
ном головної річкової артерії України. Режисер Сергій Ейзенштейн уважав ці зйомки
найкращою пейзажною роботою світового кіно. Після закінчення стрічки режисера
й оператора вирішили фактично знищити. Довженкові вдалося «втекти» до Москви,
а Демуцький не схотів покидати Україну, яка була джерелом його творчості.

(40–48) Це скінчилося катастрофою. У 1932 році оператора арештували за надума-
ним наклепом. Далі – висилка до Середньої Азії. Жорстокі садистські допити, а потім
тюрма, страшний і трагічний досвід радянського в’язня. Розчавлений після відбування
покарання, Демуцький повернувся до України, та почалася війна, і його знову відпра-
вили до Середньої Азії. У Ташкенті Данило багато зробив для становлення узбецького
кіно. Найкраща його робота тих часів – «Пригоди Насреддіна». Блискуче, з гумором
і в точно орієнтальному дусі він зняв фільм про походеньки відомого східного персо-
нажа – єхидну притчу про абсолютну нібито давню владу тамтешньої тиранії. Ця
стрічка стала однією з найпопулярніших у кінопрокаті тієї епохи.

(49–54) У повоєнні роки Демуцькому довелося фільмувати пропагандистський
«Подвиг розвідника» режисера Бориса Барнета, де йшлося про чекістську героїку,
і військово-морську стрічку Володимира Брауна «У мирні часи». Справді серйозна ро-
бота – азійські епізоди у фільмі «Тарас Шевченко» Ігоря Савченка. Майстерне подан-
ня краси тамтешніх ландшафтів і водночас пекла каторжної солдатчини. Це можна
вважати і відчуттям Шевченка, і страшним досвідом самого Демуцького-в’язня.

(55–58) Помер Данило Порфирович надто рано – у перші місяці відлиги, 1954
року. Він не побачив подальших злетів українського авангардного кінематографа
від Параджанова до братів Іллєнків. Останні боготворили Демуцького, а для Парад-
жанова він був операторським Богом.

(59–62) Є вкрай неоднозначні інтерпретації кінопродукції студії імені Довженка.
Нам багато чого може видаватися радянським пафосом, але поганої роботи з камерою
в Києві на той час не було. Оператори пам’ятали про Демуцького. Присутність його
в українському та світовому кінооператорстві примушувала їх працювати щосили.

За В. Скуратівським, 640 слів

З тексту можна зробити висновок, що майстри українського кіно (Сергій Параджанов, Юрій і Михайло Іллєнки та інші) багато чого навчилися в Данила Демуцького, тому що

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання

Філософський інструмент Данила Демуцького

(1–6) На порозі Нового часу європейська цивілізація винайшла систему прила-
дів, починаючи від мікроскопа й телескопа аж до фотографії, які тоді назвали філо-
софськими інструментами. А в епоху формування націй Київ перетворився на сто-
лицю художньої світлини в Російській імперії. Згодом услід за фотографією з’явився
кінематограф і відбулося формування київської операторської школи, одним з пред-
ставників якої був Данило Демуцький.

(7–12) У кінооператорське мистецтво Демуцький увійшов дуже своєрідно: не
тільки через фотографію, якою захопився ще в молодості, а й у світоглядному пла-
ні. Батько Данила Порфирій був представником українського громадівського руху,
шляхтич, усе життя присвятив вивченню українського фольклору, створив сіль-
ський хор. Але рано чи пізно треба було побачити той народ не лише через народ-
ницьке малярство та не тільки на фотографії, а й за допомогою кінематографа.

(13–19) Демуцький працював з Олександром Довженком над першими лаборатор-
ними стрічками режисера: «Вася-реформатор», «Ягідка кохання». Згодом, 1929 року,
з’явився «Арсенал». У цьому фільмі є геніальні епізоди. Наприклад, мчить поїзд без
машиніста із солдатами Першої світової, які від великих свобод втратили орієнтацію
у світі. А закінчується це цілковитою катастрофою. Цікаво, що 1985 року в голлівуд-
ському «Поїзді-втікачеві» цей епізод і наступну катастрофу повторили сценарист Акіра
Куросава та режисер Андрон Кончаловський, який шанував українське поетичне кіно.

(20–31) Улітку 1929 року Демуцький із Довженком знімали «Землю». Хто тут ге-
ніальніший, стверджувати важко. Зрозуміло, що в кіно передує режисер, а зусилля
оператора залишаються в тіні. Однак у фільмі «Земля» виникла рідкісна гармонія ве-
ликого режисера й великого оператора. Пригадаймо славнозвісні кадри з героїнею, яка
у відчаї без одягу метається по хаті в усій своїй трагічній красі. Цей епізод є зусиллям
не тільки Довженка, а й Демуцького. Для свого філософського інструмента – каме-
ри – Данило створив тут технологію особливого окуляра: те, що постає на екрані, ніби
проходить крізь поетичний сон, як певна внутрішня мова. Нічого подібного до тієї ди-
вовижної експозиції не можна пригадати у світовому мистецтві. Ці роботи вразили кі-
нематографічну громадськість того часу і вражають зараз. Згадаймо манхеттенський
фільм Вуді Аллена, де герої, палко сперечаючись, виходять з кінотеатру – і раптом ба-
чимо афішу стрічки, яка їх вразила й викликала суперечку. То була «Земля» Довженка.

(32–39) Саме після «Землі» почалася драма українського режисера, у яку він втяг-
нув і Демуцького. Під дамокловим мечем сталінського терору вони почали знімати
фільм «Іван» про індустріалізацію й технологічне приборкання Дніпра. У ньому май-
стерно відзнятий індустріальний пейзаж фантастично поєднаний з ліричним полот-
ном головної річкової артерії України. Режисер Сергій Ейзенштейн уважав ці зйомки
найкращою пейзажною роботою світового кіно. Після закінчення стрічки режисера
й оператора вирішили фактично знищити. Довженкові вдалося «втекти» до Москви,
а Демуцький не схотів покидати Україну, яка була джерелом його творчості.

(40–48) Це скінчилося катастрофою. У 1932 році оператора арештували за надума-
ним наклепом. Далі – висилка до Середньої Азії. Жорстокі садистські допити, а потім
тюрма, страшний і трагічний досвід радянського в’язня. Розчавлений після відбування
покарання, Демуцький повернувся до України, та почалася війна, і його знову відпра-
вили до Середньої Азії. У Ташкенті Данило багато зробив для становлення узбецького
кіно. Найкраща його робота тих часів – «Пригоди Насреддіна». Блискуче, з гумором
і в точно орієнтальному дусі він зняв фільм про походеньки відомого східного персо-
нажа – єхидну притчу про абсолютну нібито давню владу тамтешньої тиранії. Ця
стрічка стала однією з найпопулярніших у кінопрокаті тієї епохи.

(49–54) У повоєнні роки Демуцькому довелося фільмувати пропагандистський
«Подвиг розвідника» режисера Бориса Барнета, де йшлося про чекістську героїку,
і військово-морську стрічку Володимира Брауна «У мирні часи». Справді серйозна ро-
бота – азійські епізоди у фільмі «Тарас Шевченко» Ігоря Савченка. Майстерне подан-
ня краси тамтешніх ландшафтів і водночас пекла каторжної солдатчини. Це можна
вважати і відчуттям Шевченка, і страшним досвідом самого Демуцького-в’язня.

(55–58) Помер Данило Порфирович надто рано – у перші місяці відлиги, 1954
року. Він не побачив подальших злетів українського авангардного кінематографа
від Параджанова до братів Іллєнків. Останні боготворили Демуцького, а для Парад-
жанова він був операторським Богом.

(59–62) Є вкрай неоднозначні інтерпретації кінопродукції студії імені Довженка.
Нам багато чого може видаватися радянським пафосом, але поганої роботи з камерою
в Києві на той час не було. Оператори пам’ятали про Демуцького. Присутність його
в українському та світовому кінооператорстві примушувала їх працювати щосили.

За В. Скуратівським, 640 слів

За типом мовлення текст є

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Синє яблуко для Ілонки

(1, 2) Сидить Ілонка біля хати така сумна, аж хустка на голові займається. Перед нею стерні та стерні. Є і ліс, на який уже дихнула осінь.

(3-6) Оце тільки повернулася з лікарні. Ішла селом, а люди, хто стрічався, казали: що з тобою, як поїхала, так половини й не стало. Та, одмахувалася Ілонка, їсти душа не прийма, а хіба тіло дурне, щоб саме по собі наростало. То так, А тільки ж чому барилась?

(7, 8) Димко (Дмитро її) вже й картоплю викубляв і пізні сливи познімав, хоч на роботі з темна до темна.

(9-11) Їй і не віриться – вдома. Он коза на обніжку спить. Справнюща та біла. Он дика грушка всолодала і розміліла. А півники давно в колодочках, кукурікають і б’ються, аж пір’я летить.

(12-21) Через її задуму проторохтів віз. Це Сергій з діжкою води брати. Жвавий і моцніший за коня.
- Здастуйте, тітко! Прибули?
- Атож. Воду на город повезеш?
- Ну.
- Хай Параска з Ольгою до мене ввечері зайдуть.
- Скажу, та чи зайдуть. Там огірків, як гороху, набралося. До ночі будуть.
- Аби морозу не кинуло.
- А по радіо передавали два градуси.
- От-то.

(22, 23) За Сергієм прокурявилося, і знову лагідна тиша. Дерева, як цівки, бабине літо розпускають.

(24-30) А признайся, Ілонко, боїшся? Як привезли тебе в лікарню, а тоді в другу переклали. Слідом попід руки жінку завели, а вона звивалась і кричала: «Убийте, вдавіть мене, не хочу! Що вирячились? У нас тут у кожній смерть сидить!» - «Заспокойся, - сказала ти, - не поможеться. А може, ще й мине» - «Стара карга, - вискнула жінка, - тобі все одно здихати, а в мене одне в пелюшках, а друге тільки ходити навчилось!» - «Жити всім хочеться, дитино», - одказала ти. А потім одвернулась до вікна, а там сонце слабке, мов крапля олії, висіло.

(31-34) Не прикидайся, боїшся. Бо все життя чогось чекала. Поки Дмитро вивчиться, поки сини підростуть, поки хату поставите. Тепер сини на Камчатці. Сказала Дмитрові не писати, що з нею, може, й не страшне. Аби дітей зривати. Лесю, внучку, як згадає, так сльози і вдавлять. Ти ж моя маленька бабуська, казало.

(35-38) Позаторік будуватися кінчили. Кухня, зала, спальня і ще одна спальня – про гостей. Туди килим повісили, як за корову грошей уторгували, і двоє ліжок, мов пароплави, поставили. Коли немає довго листів, то підеш туди, посидиш, перини переб’єш.

(39-43) Любиш ти нову хату, хоч довго звикнути не могла. Уже кругом цегляні стіни звели, уже й дах, наче капелюх, звісився, а ти майстрам вариш, а собі сліз не збереш. Тепер хто не зайде – й похвалить. Чисто, прибрано, доріжок понатикала, рушники дівоцькі почепила. Аж цвіте скрізь. Дмитро завжди з чобітьми носиться - наче й поставить ніде.

(44-50) Аж ось він. Скочив із мотоцикла, біжить, картузом утирається.
- Лоню! – гукнув ще здалеку. А ближче застидався. – Як добралася?
- Автобусом прямо ізвідти сюди.
- А в хаті була? Я тут то наче й не насмічував. Там у газовій плиті юшка заварена. Може, води од Гаманів принести?
- Чого ти? Я й сама принесу. А обідав?
- На таборі.

(51-56) Замовкли. Ілонка дивилась на його вироблений піджак, на роз’їжджені черевики, на комір, виношений у мотузку, і щасливо думала, скільки в неї попереду роботи.
- Там винограду кичок десять нав’язалося. Зріж, як хочеш.
- А синіх яблук уже й немає. Мабуть, дощі пострушували та вітер позбивав.
- Не може бути! – аж скрикнув. – Ану ходім!

(57) Вона встала – Димко аж одхитнувся. Пів-Ілонки.

(58) У траві гнилички мухи доїдали, а на яблуні порожньо.

(59-63) «Як я жив з тобою? Чи хоч після весілля водив тебе в сад або на річку? Чи жалів тебе, як тягали колоди, носили відрами цементі накладали глиною стелю? Чи питав, що болить у тебе, коли вночі, щоб мене не розбудити, виходила з хати і до ранку блукала на подвір’ї?»
- Не може бути, - ще раз видихнув Димко.

(64-68) Він скинувся на стовбур, ковзав черевиком по гілках, чіплявся за суччя, обламувався, нарешті дістався до верхівки. Ех-х-х! Щосили труснув, і поодиноке листя, злітаючи, осміхнулось до неї.
- Я й хотів назбирати, та хіба за роботою вправишся, - обтрушуючи, звинявся перед нею. – Іще ті дітлахи. Ось мотнуся в колгоспний сад, там точно зосталися.

(69-72) Уже хотів до мотоцикла, але повернувся, вивернув кишеню, чорну, мов кузня, і подав їй три горішки.
- Ось на, вже поналивались.
- Нащо ти? – спаленіла.

(73-81) Схитнув плечима і знов одступив. Пом’явся, а тоді спитав:
- А як там… У Чернігові… що сказали?
- Нічого, - обізвалась тихо, - того нема.
- А тримали довго.
- Вигрівали. Усе якимись лампами.
- Так справді? Справді нема?
- Кажу ж.
- Слухай! Ну й заживемо ми з тобою, жінко! – Він гупнув картузом об землю, ляснув себе в коліна, а тоді по підборах. – Село загуде!

(82, 83) Жартома, як у молодості, зісмикнув на плечі їй хустку, підстрибом кинувся до хвіртки.

(84-86) Нараз їй стало млосно. Поточилася, обіперлася об стовпець. Треба ж отак зледащіти! А мотоцикл уже деренчав. У колесі бадилинка застряла і летіла невідомо куди…

(За Л. Пономаренко, 800 слів)

Змістові тексту НЕ ВІДПОВІДАЄ твердження

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Синє яблуко для Ілонки

(1, 2) Сидить Ілонка біля хати така сумна, аж хустка на голові займається. Перед нею стерні та стерні. Є і ліс, на який уже дихнула осінь.

(3-6) Оце тільки повернулася з лікарні. Ішла селом, а люди, хто стрічався, казали: що з тобою, як поїхала, так половини й не стало. Та, одмахувалася Ілонка, їсти душа не прийма, а хіба тіло дурне, щоб саме по собі наростало. То так, А тільки ж чому барилась?

(7, 8) Димко (Дмитро її) вже й картоплю викубляв і пізні сливи познімав, хоч на роботі з темна до темна.

(9-11) Їй і не віриться – вдома. Он коза на обніжку спить. Справнюща та біла. Он дика грушка всолодала і розміліла. А півники давно в колодочках, кукурікають і б’ються, аж пір’я летить.

(12-21) Через її задуму проторохтів віз. Це Сергій з діжкою води брати. Жвавий і моцніший за коня.
- Здастуйте, тітко! Прибули?
- Атож. Воду на город повезеш?
- Ну.
- Хай Параска з Ольгою до мене ввечері зайдуть.
- Скажу, та чи зайдуть. Там огірків, як гороху, набралося. До ночі будуть.
- Аби морозу не кинуло.
- А по радіо передавали два градуси.
- От-то.

(22, 23) За Сергієм прокурявилося, і знову лагідна тиша. Дерева, як цівки, бабине літо розпускають.

(24-30) А признайся, Ілонко, боїшся? Як привезли тебе в лікарню, а тоді в другу переклали. Слідом попід руки жінку завели, а вона звивалась і кричала: «Убийте, вдавіть мене, не хочу! Що вирячились? У нас тут у кожній смерть сидить!» - «Заспокойся, - сказала ти, - не поможеться. А може, ще й мине» - «Стара карга, - вискнула жінка, - тобі все одно здихати, а в мене одне в пелюшках, а друге тільки ходити навчилось!» - «Жити всім хочеться, дитино», - одказала ти. А потім одвернулась до вікна, а там сонце слабке, мов крапля олії, висіло.

(31-34) Не прикидайся, боїшся. Бо все життя чогось чекала. Поки Дмитро вивчиться, поки сини підростуть, поки хату поставите. Тепер сини на Камчатці. Сказала Дмитрові не писати, що з нею, може, й не страшне. Аби дітей зривати. Лесю, внучку, як згадає, так сльози і вдавлять. Ти ж моя маленька бабуська, казало.

(35-38) Позаторік будуватися кінчили. Кухня, зала, спальня і ще одна спальня – про гостей. Туди килим повісили, як за корову грошей уторгували, і двоє ліжок, мов пароплави, поставили. Коли немає довго листів, то підеш туди, посидиш, перини переб’єш.

(39-43) Любиш ти нову хату, хоч довго звикнути не могла. Уже кругом цегляні стіни звели, уже й дах, наче капелюх, звісився, а ти майстрам вариш, а собі сліз не збереш. Тепер хто не зайде – й похвалить. Чисто, прибрано, доріжок понатикала, рушники дівоцькі почепила. Аж цвіте скрізь. Дмитро завжди з чобітьми носиться - наче й поставить ніде.

(44-50) Аж ось він. Скочив із мотоцикла, біжить, картузом утирається.
- Лоню! – гукнув ще здалеку. А ближче застидався. – Як добралася?
- Автобусом прямо ізвідти сюди.
- А в хаті була? Я тут то наче й не насмічував. Там у газовій плиті юшка заварена. Може, води од Гаманів принести?
- Чого ти? Я й сама принесу. А обідав?
- На таборі.

(51-56) Замовкли. Ілонка дивилась на його вироблений піджак, на роз’їжджені черевики, на комір, виношений у мотузку, і щасливо думала, скільки в неї попереду роботи.
- Там винограду кичок десять нав’язалося. Зріж, як хочеш.
- А синіх яблук уже й немає. Мабуть, дощі пострушували та вітер позбивав.
- Не може бути! – аж скрикнув. – Ану ходім!

(57) Вона встала – Димко аж одхитнувся. Пів-Ілонки.

(58) У траві гнилички мухи доїдали, а на яблуні порожньо.

(59-63) «Як я жив з тобою? Чи хоч після весілля водив тебе в сад або на річку? Чи жалів тебе, як тягали колоди, носили відрами цементі накладали глиною стелю? Чи питав, що болить у тебе, коли вночі, щоб мене не розбудити, виходила з хати і до ранку блукала на подвір’ї?»
- Не може бути, - ще раз видихнув Димко.

(64-68) Він скинувся на стовбур, ковзав черевиком по гілках, чіплявся за суччя, обламувався, нарешті дістався до верхівки. Ех-х-х! Щосили труснув, і поодиноке листя, злітаючи, осміхнулось до неї.
- Я й хотів назбирати, та хіба за роботою вправишся, - обтрушуючи, звинявся перед нею. – Іще ті дітлахи. Ось мотнуся в колгоспний сад, там точно зосталися.

(69-72) Уже хотів до мотоцикла, але повернувся, вивернув кишеню, чорну, мов кузня, і подав їй три горішки.
- Ось на, вже поналивались.
- Нащо ти? – спаленіла.

(73-81) Схитнув плечима і знов одступив. Пом’явся, а тоді спитав:
- А як там… У Чернігові… що сказали?
- Нічого, - обізвалась тихо, - того нема.
- А тримали довго.
- Вигрівали. Усе якимись лампами.
- Так справді? Справді нема?
- Кажу ж.
- Слухай! Ну й заживемо ми з тобою, жінко! – Він гупнув картузом об землю, ляснув себе в коліна, а тоді по підборах. – Село загуде!

(82, 83) Жартома, як у молодості, зісмикнув на плечі їй хустку, підстрибом кинувся до хвіртки.

(84-86) Нараз їй стало млосно. Поточилася, обіперлася об стовпець. Треба ж отак зледащіти! А мотоцикл уже деренчав. У колесі бадилинка застряла і летіла невідомо куди…

(За Л. Пономаренко, 800 слів)

Буяння життя навколо Ілонки авторка показує через усі образи, ОКРІМ образу

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Синє яблуко для Ілонки

(1, 2) Сидить Ілонка біля хати така сумна, аж хустка на голові займається. Перед нею стерні та стерні. Є і ліс, на який уже дихнула осінь.

(3-6) Оце тільки повернулася з лікарні. Ішла селом, а люди, хто стрічався, казали: що з тобою, як поїхала, так половини й не стало. Та, одмахувалася Ілонка, їсти душа не прийма, а хіба тіло дурне, щоб саме по собі наростало. То так, А тільки ж чому барилась?

(7, 8) Димко (Дмитро її) вже й картоплю викубляв і пізні сливи познімав, хоч на роботі з темна до темна.

(9-11) Їй і не віриться – вдома. Он коза на обніжку спить. Справнюща та біла. Он дика грушка всолодала і розміліла. А півники давно в колодочках, кукурікають і б’ються, аж пір’я летить.

(12-21) Через її задуму проторохтів віз. Це Сергій з діжкою води брати. Жвавий і моцніший за коня.
- Здастуйте, тітко! Прибули?
- Атож. Воду на город повезеш?
- Ну.
- Хай Параска з Ольгою до мене ввечері зайдуть.
- Скажу, та чи зайдуть. Там огірків, як гороху, набралося. До ночі будуть.
- Аби морозу не кинуло.
- А по радіо передавали два градуси.
- От-то.

(22, 23) За Сергієм прокурявилося, і знову лагідна тиша. Дерева, як цівки, бабине літо розпускають.

(24-30) А признайся, Ілонко, боїшся? Як привезли тебе в лікарню, а тоді в другу переклали. Слідом попід руки жінку завели, а вона звивалась і кричала: «Убийте, вдавіть мене, не хочу! Що вирячились? У нас тут у кожній смерть сидить!» - «Заспокойся, - сказала ти, - не поможеться. А може, ще й мине» - «Стара карга, - вискнула жінка, - тобі все одно здихати, а в мене одне в пелюшках, а друге тільки ходити навчилось!» - «Жити всім хочеться, дитино», - одказала ти. А потім одвернулась до вікна, а там сонце слабке, мов крапля олії, висіло.

(31-34) Не прикидайся, боїшся. Бо все життя чогось чекала. Поки Дмитро вивчиться, поки сини підростуть, поки хату поставите. Тепер сини на Камчатці. Сказала Дмитрові не писати, що з нею, може, й не страшне. Аби дітей зривати. Лесю, внучку, як згадає, так сльози і вдавлять. Ти ж моя маленька бабуська, казало.

(35-38) Позаторік будуватися кінчили. Кухня, зала, спальня і ще одна спальня – про гостей. Туди килим повісили, як за корову грошей уторгували, і двоє ліжок, мов пароплави, поставили. Коли немає довго листів, то підеш туди, посидиш, перини переб’єш.

(39-43) Любиш ти нову хату, хоч довго звикнути не могла. Уже кругом цегляні стіни звели, уже й дах, наче капелюх, звісився, а ти майстрам вариш, а собі сліз не збереш. Тепер хто не зайде – й похвалить. Чисто, прибрано, доріжок понатикала, рушники дівоцькі почепила. Аж цвіте скрізь. Дмитро завжди з чобітьми носиться - наче й поставить ніде.

(44-50) Аж ось він. Скочив із мотоцикла, біжить, картузом утирається.
- Лоню! – гукнув ще здалеку. А ближче застидався. – Як добралася?
- Автобусом прямо ізвідти сюди.
- А в хаті була? Я тут то наче й не насмічував. Там у газовій плиті юшка заварена. Може, води од Гаманів принести?
- Чого ти? Я й сама принесу. А обідав?
- На таборі.

(51-56) Замовкли. Ілонка дивилась на його вироблений піджак, на роз’їжджені черевики, на комір, виношений у мотузку, і щасливо думала, скільки в неї попереду роботи.
- Там винограду кичок десять нав’язалося. Зріж, як хочеш.
- А синіх яблук уже й немає. Мабуть, дощі пострушували та вітер позбивав.
- Не може бути! – аж скрикнув. – Ану ходім!

(57) Вона встала – Димко аж одхитнувся. Пів-Ілонки.

(58) У траві гнилички мухи доїдали, а на яблуні порожньо.

(59-63) «Як я жив з тобою? Чи хоч після весілля водив тебе в сад або на річку? Чи жалів тебе, як тягали колоди, носили відрами цементі накладали глиною стелю? Чи питав, що болить у тебе, коли вночі, щоб мене не розбудити, виходила з хати і до ранку блукала на подвір’ї?»
- Не може бути, - ще раз видихнув Димко.

(64-68) Він скинувся на стовбур, ковзав черевиком по гілках, чіплявся за суччя, обламувався, нарешті дістався до верхівки. Ех-х-х! Щосили труснув, і поодиноке листя, злітаючи, осміхнулось до неї.
- Я й хотів назбирати, та хіба за роботою вправишся, - обтрушуючи, звинявся перед нею. – Іще ті дітлахи. Ось мотнуся в колгоспний сад, там точно зосталися.

(69-72) Уже хотів до мотоцикла, але повернувся, вивернув кишеню, чорну, мов кузня, і подав їй три горішки.
- Ось на, вже поналивались.
- Нащо ти? – спаленіла.

(73-81) Схитнув плечима і знов одступив. Пом’явся, а тоді спитав:
- А як там… У Чернігові… що сказали?
- Нічого, - обізвалась тихо, - того нема.
- А тримали довго.
- Вигрівали. Усе якимись лампами.
- Так справді? Справді нема?
- Кажу ж.
- Слухай! Ну й заживемо ми з тобою, жінко! – Він гупнув картузом об землю, ляснув себе в коліна, а тоді по підборах. – Село загуде!

(82, 83) Жартома, як у молодості, зісмикнув на плечі їй хустку, підстрибом кинувся до хвіртки.

(84-86) Нараз їй стало млосно. Поточилася, обіперлася об стовпець. Треба ж отак зледащіти! А мотоцикл уже деренчав. У колесі бадилинка застряла і летіла невідомо куди…

(За Л. Пономаренко, 800 слів)

Діалоги тієї самої пари персонажів наведено в усіх рядках тексту, ОКРІМ

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Синє яблуко для Ілонки

(1, 2) Сидить Ілонка біля хати така сумна, аж хустка на голові займається. Перед нею стерні та стерні. Є і ліс, на який уже дихнула осінь.

(3-6) Оце тільки повернулася з лікарні. Ішла селом, а люди, хто стрічався, казали: що з тобою, як поїхала, так половини й не стало. Та, одмахувалася Ілонка, їсти душа не прийма, а хіба тіло дурне, щоб саме по собі наростало. То так, А тільки ж чому барилась?

(7, 8) Димко (Дмитро її) вже й картоплю викубляв і пізні сливи познімав, хоч на роботі з темна до темна.

(9-11) Їй і не віриться – вдома. Он коза на обніжку спить. Справнюща та біла. Он дика грушка всолодала і розміліла. А півники давно в колодочках, кукурікають і б’ються, аж пір’я летить.

(12-21) Через її задуму проторохтів віз. Це Сергій з діжкою води брати. Жвавий і моцніший за коня.
- Здастуйте, тітко! Прибули?
- Атож. Воду на город повезеш?
- Ну.
- Хай Параска з Ольгою до мене ввечері зайдуть.
- Скажу, та чи зайдуть. Там огірків, як гороху, набралося. До ночі будуть.
- Аби морозу не кинуло.
- А по радіо передавали два градуси.
- От-то.

(22, 23) За Сергієм прокурявилося, і знову лагідна тиша. Дерева, як цівки, бабине літо розпускають.

(24-30) А признайся, Ілонко, боїшся? Як привезли тебе в лікарню, а тоді в другу переклали. Слідом попід руки жінку завели, а вона звивалась і кричала: «Убийте, вдавіть мене, не хочу! Що вирячились? У нас тут у кожній смерть сидить!» - «Заспокойся, - сказала ти, - не поможеться. А може, ще й мине» - «Стара карга, - вискнула жінка, - тобі все одно здихати, а в мене одне в пелюшках, а друге тільки ходити навчилось!» - «Жити всім хочеться, дитино», - одказала ти. А потім одвернулась до вікна, а там сонце слабке, мов крапля олії, висіло.

(31-34) Не прикидайся, боїшся. Бо все життя чогось чекала. Поки Дмитро вивчиться, поки сини підростуть, поки хату поставите. Тепер сини на Камчатці. Сказала Дмитрові не писати, що з нею, може, й не страшне. Аби дітей зривати. Лесю, внучку, як згадає, так сльози і вдавлять. Ти ж моя маленька бабуська, казало.

(35-38) Позаторік будуватися кінчили. Кухня, зала, спальня і ще одна спальня – про гостей. Туди килим повісили, як за корову грошей уторгували, і двоє ліжок, мов пароплави, поставили. Коли немає довго листів, то підеш туди, посидиш, перини переб’єш.

(39-43) Любиш ти нову хату, хоч довго звикнути не могла. Уже кругом цегляні стіни звели, уже й дах, наче капелюх, звісився, а ти майстрам вариш, а собі сліз не збереш. Тепер хто не зайде – й похвалить. Чисто, прибрано, доріжок понатикала, рушники дівоцькі почепила. Аж цвіте скрізь. Дмитро завжди з чобітьми носиться - наче й поставить ніде.

(44-50) Аж ось він. Скочив із мотоцикла, біжить, картузом утирається.
- Лоню! – гукнув ще здалеку. А ближче застидався. – Як добралася?
- Автобусом прямо ізвідти сюди.
- А в хаті була? Я тут то наче й не насмічував. Там у газовій плиті юшка заварена. Може, води од Гаманів принести?
- Чого ти? Я й сама принесу. А обідав?
- На таборі.

(51-56) Замовкли. Ілонка дивилась на його вироблений піджак, на роз’їжджені черевики, на комір, виношений у мотузку, і щасливо думала, скільки в неї попереду роботи.
- Там винограду кичок десять нав’язалося. Зріж, як хочеш.
- А синіх яблук уже й немає. Мабуть, дощі пострушували та вітер позбивав.
- Не може бути! – аж скрикнув. – Ану ходім!

(57) Вона встала – Димко аж одхитнувся. Пів-Ілонки.

(58) У траві гнилички мухи доїдали, а на яблуні порожньо.

(59-63) «Як я жив з тобою? Чи хоч після весілля водив тебе в сад або на річку? Чи жалів тебе, як тягали колоди, носили відрами цементі накладали глиною стелю? Чи питав, що болить у тебе, коли вночі, щоб мене не розбудити, виходила з хати і до ранку блукала на подвір’ї?»
- Не може бути, - ще раз видихнув Димко.

(64-68) Він скинувся на стовбур, ковзав черевиком по гілках, чіплявся за суччя, обламувався, нарешті дістався до верхівки. Ех-х-х! Щосили труснув, і поодиноке листя, злітаючи, осміхнулось до неї.
- Я й хотів назбирати, та хіба за роботою вправишся, - обтрушуючи, звинявся перед нею. – Іще ті дітлахи. Ось мотнуся в колгоспний сад, там точно зосталися.

(69-72) Уже хотів до мотоцикла, але повернувся, вивернув кишеню, чорну, мов кузня, і подав їй три горішки.
- Ось на, вже поналивались.
- Нащо ти? – спаленіла.

(73-81) Схитнув плечима і знов одступив. Пом’явся, а тоді спитав:
- А як там… У Чернігові… що сказали?
- Нічого, - обізвалась тихо, - того нема.
- А тримали довго.
- Вигрівали. Усе якимись лампами.
- Так справді? Справді нема?
- Кажу ж.
- Слухай! Ну й заживемо ми з тобою, жінко! – Він гупнув картузом об землю, ляснув себе в коліна, а тоді по підборах. – Село загуде!

(82, 83) Жартома, як у молодості, зісмикнув на плечі їй хустку, підстрибом кинувся до хвіртки.

(84-86) Нараз їй стало млосно. Поточилася, обіперлася об стовпець. Треба ж отак зледащіти! А мотоцикл уже деренчав. У колесі бадилинка застряла і летіла невідомо куди…

(За Л. Пономаренко, 800 слів)

Слова, виділені у словосполученнях «вироблений піджак», «роз’їжджені черевики», «звинявся перед нею» авторка вживає для

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Синє яблуко для Ілонки

(1, 2) Сидить Ілонка біля хати така сумна, аж хустка на голові займається. Перед нею стерні та стерні. Є і ліс, на який уже дихнула осінь.

(3-6) Оце тільки повернулася з лікарні. Ішла селом, а люди, хто стрічався, казали: що з тобою, як поїхала, так половини й не стало. Та, одмахувалася Ілонка, їсти душа не прийма, а хіба тіло дурне, щоб саме по собі наростало. То так, А тільки ж чому барилась?

(7, 8) Димко (Дмитро її) вже й картоплю викубляв і пізні сливи познімав, хоч на роботі з темна до темна.

(9-11) Їй і не віриться – вдома. Он коза на обніжку спить. Справнюща та біла. Он дика грушка всолодала і розміліла. А півники давно в колодочках, кукурікають і б’ються, аж пір’я летить.

(12-21) Через її задуму проторохтів віз. Це Сергій з діжкою води брати. Жвавий і моцніший за коня.
- Здастуйте, тітко! Прибули?
- Атож. Воду на город повезеш?
- Ну.
- Хай Параска з Ольгою до мене ввечері зайдуть.
- Скажу, та чи зайдуть. Там огірків, як гороху, набралося. До ночі будуть.
- Аби морозу не кинуло.
- А по радіо передавали два градуси.
- От-то.

(22, 23) За Сергієм прокурявилося, і знову лагідна тиша. Дерева, як цівки, бабине літо розпускають.

(24-30) А признайся, Ілонко, боїшся? Як привезли тебе в лікарню, а тоді в другу переклали. Слідом попід руки жінку завели, а вона звивалась і кричала: «Убийте, вдавіть мене, не хочу! Що вирячились? У нас тут у кожній смерть сидить!» - «Заспокойся, - сказала ти, - не поможеться. А може, ще й мине» - «Стара карга, - вискнула жінка, - тобі все одно здихати, а в мене одне в пелюшках, а друге тільки ходити навчилось!» - «Жити всім хочеться, дитино», - одказала ти. А потім одвернулась до вікна, а там сонце слабке, мов крапля олії, висіло.

(31-34) Не прикидайся, боїшся. Бо все життя чогось чекала. Поки Дмитро вивчиться, поки сини підростуть, поки хату поставите. Тепер сини на Камчатці. Сказала Дмитрові не писати, що з нею, може, й не страшне. Аби дітей зривати. Лесю, внучку, як згадає, так сльози і вдавлять. Ти ж моя маленька бабуська, казало.

(35-38) Позаторік будуватися кінчили. Кухня, зала, спальня і ще одна спальня – про гостей. Туди килим повісили, як за корову грошей уторгували, і двоє ліжок, мов пароплави, поставили. Коли немає довго листів, то підеш туди, посидиш, перини переб’єш.

(39-43) Любиш ти нову хату, хоч довго звикнути не могла. Уже кругом цегляні стіни звели, уже й дах, наче капелюх, звісився, а ти майстрам вариш, а собі сліз не збереш. Тепер хто не зайде – й похвалить. Чисто, прибрано, доріжок понатикала, рушники дівоцькі почепила. Аж цвіте скрізь. Дмитро завжди з чобітьми носиться - наче й поставить ніде.

(44-50) Аж ось він. Скочив із мотоцикла, біжить, картузом утирається.
- Лоню! – гукнув ще здалеку. А ближче застидався. – Як добралася?
- Автобусом прямо ізвідти сюди.
- А в хаті була? Я тут то наче й не насмічував. Там у газовій плиті юшка заварена. Може, води од Гаманів принести?
- Чого ти? Я й сама принесу. А обідав?
- На таборі.

(51-56) Замовкли. Ілонка дивилась на його вироблений піджак, на роз’їжджені черевики, на комір, виношений у мотузку, і щасливо думала, скільки в неї попереду роботи.
- Там винограду кичок десять нав’язалося. Зріж, як хочеш.
- А синіх яблук уже й немає. Мабуть, дощі пострушували та вітер позбивав.
- Не може бути! – аж скрикнув. – Ану ходім!

(57) Вона встала – Димко аж одхитнувся. Пів-Ілонки.

(58) У траві гнилички мухи доїдали, а на яблуні порожньо.

(59-63) «Як я жив з тобою? Чи хоч після весілля водив тебе в сад або на річку? Чи жалів тебе, як тягали колоди, носили відрами цементі накладали глиною стелю? Чи питав, що болить у тебе, коли вночі, щоб мене не розбудити, виходила з хати і до ранку блукала на подвір’ї?»
- Не може бути, - ще раз видихнув Димко.

(64-68) Він скинувся на стовбур, ковзав черевиком по гілках, чіплявся за суччя, обламувався, нарешті дістався до верхівки. Ех-х-х! Щосили труснув, і поодиноке листя, злітаючи, осміхнулось до неї.
- Я й хотів назбирати, та хіба за роботою вправишся, - обтрушуючи, звинявся перед нею. – Іще ті дітлахи. Ось мотнуся в колгоспний сад, там точно зосталися.

(69-72) Уже хотів до мотоцикла, але повернувся, вивернув кишеню, чорну, мов кузня, і подав їй три горішки.
- Ось на, вже поналивались.
- Нащо ти? – спаленіла.

(73-81) Схитнув плечима і знов одступив. Пом’явся, а тоді спитав:
- А як там… У Чернігові… що сказали?
- Нічого, - обізвалась тихо, - того нема.
- А тримали довго.
- Вигрівали. Усе якимись лампами.
- Так справді? Справді нема?
- Кажу ж.
- Слухай! Ну й заживемо ми з тобою, жінко! – Він гупнув картузом об землю, ляснув себе в коліна, а тоді по підборах. – Село загуде!

(82, 83) Жартома, як у молодості, зісмикнув на плечі їй хустку, підстрибом кинувся до хвіртки.

(84-86) Нараз їй стало млосно. Поточилася, обіперлася об стовпець. Треба ж отак зледащіти! А мотоцикл уже деренчав. У колесі бадилинка застряла і летіла невідомо куди…

(За Л. Пономаренко, 800 слів)

Авторка натякає в новелі на казкові образи зі світової драматургії й кіно. Прочитайте запропоновані фрагменти й виберіть правильне твердження щодо твору Любові Пономаренко.

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Синє яблуко для Ілонки

(1, 2) Сидить Ілонка біля хати така сумна, аж хустка на голові займається. Перед нею стерні та стерні. Є і ліс, на який уже дихнула осінь.

(3-6) Оце тільки повернулася з лікарні. Ішла селом, а люди, хто стрічався, казали: що з тобою, як поїхала, так половини й не стало. Та, одмахувалася Ілонка, їсти душа не прийма, а хіба тіло дурне, щоб саме по собі наростало. То так, А тільки ж чому барилась?

(7, 8) Димко (Дмитро її) вже й картоплю викубляв і пізні сливи познімав, хоч на роботі з темна до темна.

(9-11) Їй і не віриться – вдома. Он коза на обніжку спить. Справнюща та біла. Он дика грушка всолодала і розміліла. А півники давно в колодочках, кукурікають і б’ються, аж пір’я летить.

(12-21) Через її задуму проторохтів віз. Це Сергій з діжкою води брати. Жвавий і моцніший за коня.
- Здастуйте, тітко! Прибули?
- Атож. Воду на город повезеш?
- Ну.
- Хай Параска з Ольгою до мене ввечері зайдуть.
- Скажу, та чи зайдуть. Там огірків, як гороху, набралося. До ночі будуть.
- Аби морозу не кинуло.
- А по радіо передавали два градуси.
- От-то.

(22, 23) За Сергієм прокурявилося, і знову лагідна тиша. Дерева, як цівки, бабине літо розпускають.

(24-30) А признайся, Ілонко, боїшся? Як привезли тебе в лікарню, а тоді в другу переклали. Слідом попід руки жінку завели, а вона звивалась і кричала: «Убийте, вдавіть мене, не хочу! Що вирячились? У нас тут у кожній смерть сидить!» - «Заспокойся, - сказала ти, - не поможеться. А може, ще й мине» - «Стара карга, - вискнула жінка, - тобі все одно здихати, а в мене одне в пелюшках, а друге тільки ходити навчилось!» - «Жити всім хочеться, дитино», - одказала ти. А потім одвернулась до вікна, а там сонце слабке, мов крапля олії, висіло.

(31-34) Не прикидайся, боїшся. Бо все життя чогось чекала. Поки Дмитро вивчиться, поки сини підростуть, поки хату поставите. Тепер сини на Камчатці. Сказала Дмитрові не писати, що з нею, може, й не страшне. Аби дітей зривати. Лесю, внучку, як згадає, так сльози і вдавлять. Ти ж моя маленька бабуська, казало.

(35-38) Позаторік будуватися кінчили. Кухня, зала, спальня і ще одна спальня – про гостей. Туди килим повісили, як за корову грошей уторгували, і двоє ліжок, мов пароплави, поставили. Коли немає довго листів, то підеш туди, посидиш, перини переб’єш.

(39-43) Любиш ти нову хату, хоч довго звикнути не могла. Уже кругом цегляні стіни звели, уже й дах, наче капелюх, звісився, а ти майстрам вариш, а собі сліз не збереш. Тепер хто не зайде – й похвалить. Чисто, прибрано, доріжок понатикала, рушники дівоцькі почепила. Аж цвіте скрізь. Дмитро завжди з чобітьми носиться - наче й поставить ніде.

(44-50) Аж ось він. Скочив із мотоцикла, біжить, картузом утирається.
- Лоню! – гукнув ще здалеку. А ближче застидався. – Як добралася?
- Автобусом прямо ізвідти сюди.
- А в хаті була? Я тут то наче й не насмічував. Там у газовій плиті юшка заварена. Може, води од Гаманів принести?
- Чого ти? Я й сама принесу. А обідав?
- На таборі.

(51-56) Замовкли. Ілонка дивилась на його вироблений піджак, на роз’їжджені черевики, на комір, виношений у мотузку, і щасливо думала, скільки в неї попереду роботи.
- Там винограду кичок десять нав’язалося. Зріж, як хочеш.
- А синіх яблук уже й немає. Мабуть, дощі пострушували та вітер позбивав.
- Не може бути! – аж скрикнув. – Ану ходім!

(57) Вона встала – Димко аж одхитнувся. Пів-Ілонки.

(58) У траві гнилички мухи доїдали, а на яблуні порожньо.

(59-63) «Як я жив з тобою? Чи хоч після весілля водив тебе в сад або на річку? Чи жалів тебе, як тягали колоди, носили відрами цементі накладали глиною стелю? Чи питав, що болить у тебе, коли вночі, щоб мене не розбудити, виходила з хати і до ранку блукала на подвір’ї?»
- Не може бути, - ще раз видихнув Димко.

(64-68) Він скинувся на стовбур, ковзав черевиком по гілках, чіплявся за суччя, обламувався, нарешті дістався до верхівки. Ех-х-х! Щосили труснув, і поодиноке листя, злітаючи, осміхнулось до неї.
- Я й хотів назбирати, та хіба за роботою вправишся, - обтрушуючи, звинявся перед нею. – Іще ті дітлахи. Ось мотнуся в колгоспний сад, там точно зосталися.

(69-72) Уже хотів до мотоцикла, але повернувся, вивернув кишеню, чорну, мов кузня, і подав їй три горішки.
- Ось на, вже поналивались.
- Нащо ти? – спаленіла.

(73-81) Схитнув плечима і знов одступив. Пом’явся, а тоді спитав:
- А як там… У Чернігові… що сказали?
- Нічого, - обізвалась тихо, - того нема.
- А тримали довго.
- Вигрівали. Усе якимись лампами.
- Так справді? Справді нема?
- Кажу ж.
- Слухай! Ну й заживемо ми з тобою, жінко! – Він гупнув картузом об землю, ляснув себе в коліна, а тоді по підборах. – Село загуде!

(82, 83) Жартома, як у молодості, зісмикнув на плечі їй хустку, підстрибом кинувся до хвіртки.

(84-86) Нараз їй стало млосно. Поточилася, обіперлася об стовпець. Треба ж отак зледащіти! А мотоцикл уже деренчав. У колесі бадилинка застряла і летіла невідомо куди…

(За Л. Пономаренко, 800 слів)

Рядки 31-43 характеризують Ілонку як людину

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Синє яблуко для Ілонки

(1, 2) Сидить Ілонка біля хати така сумна, аж хустка на голові займається. Перед нею стерні та стерні. Є і ліс, на який уже дихнула осінь.

(3-6) Оце тільки повернулася з лікарні. Ішла селом, а люди, хто стрічався, казали: що з тобою, як поїхала, так половини й не стало. Та, одмахувалася Ілонка, їсти душа не прийма, а хіба тіло дурне, щоб саме по собі наростало. То так, А тільки ж чому барилась?

(7, 8) Димко (Дмитро її) вже й картоплю викубляв і пізні сливи познімав, хоч на роботі з темна до темна.

(9-11) Їй і не віриться – вдома. Он коза на обніжку спить. Справнюща та біла. Он дика грушка всолодала і розміліла. А півники давно в колодочках, кукурікають і б’ються, аж пір’я летить.

(12-21) Через її задуму проторохтів віз. Це Сергій з діжкою води брати. Жвавий і моцніший за коня.
- Здастуйте, тітко! Прибули?
- Атож. Воду на город повезеш?
- Ну.
- Хай Параска з Ольгою до мене ввечері зайдуть.
- Скажу, та чи зайдуть. Там огірків, як гороху, набралося. До ночі будуть.
- Аби морозу не кинуло.
- А по радіо передавали два градуси.
- От-то.

(22, 23) За Сергієм прокурявилося, і знову лагідна тиша. Дерева, як цівки, бабине літо розпускають.

(24-30) А признайся, Ілонко, боїшся? Як привезли тебе в лікарню, а тоді в другу переклали. Слідом попід руки жінку завели, а вона звивалась і кричала: «Убийте, вдавіть мене, не хочу! Що вирячились? У нас тут у кожній смерть сидить!» - «Заспокойся, - сказала ти, - не поможеться. А може, ще й мине» - «Стара карга, - вискнула жінка, - тобі все одно здихати, а в мене одне в пелюшках, а друге тільки ходити навчилось!» - «Жити всім хочеться, дитино», - одказала ти. А потім одвернулась до вікна, а там сонце слабке, мов крапля олії, висіло.

(31-34) Не прикидайся, боїшся. Бо все життя чогось чекала. Поки Дмитро вивчиться, поки сини підростуть, поки хату поставите. Тепер сини на Камчатці. Сказала Дмитрові не писати, що з нею, може, й не страшне. Аби дітей зривати. Лесю, внучку, як згадає, так сльози і вдавлять. Ти ж моя маленька бабуська, казало.

(35-38) Позаторік будуватися кінчили. Кухня, зала, спальня і ще одна спальня – про гостей. Туди килим повісили, як за корову грошей уторгували, і двоє ліжок, мов пароплави, поставили. Коли немає довго листів, то підеш туди, посидиш, перини переб’єш.

(39-43) Любиш ти нову хату, хоч довго звикнути не могла. Уже кругом цегляні стіни звели, уже й дах, наче капелюх, звісився, а ти майстрам вариш, а собі сліз не збереш. Тепер хто не зайде – й похвалить. Чисто, прибрано, доріжок понатикала, рушники дівоцькі почепила. Аж цвіте скрізь. Дмитро завжди з чобітьми носиться - наче й поставить ніде.

(44-50) Аж ось він. Скочив із мотоцикла, біжить, картузом утирається.
- Лоню! – гукнув ще здалеку. А ближче застидався. – Як добралася?
- Автобусом прямо ізвідти сюди.
- А в хаті була? Я тут то наче й не насмічував. Там у газовій плиті юшка заварена. Може, води од Гаманів принести?
- Чого ти? Я й сама принесу. А обідав?
- На таборі.

(51-56) Замовкли. Ілонка дивилась на його вироблений піджак, на роз’їжджені черевики, на комір, виношений у мотузку, і щасливо думала, скільки в неї попереду роботи.
- Там винограду кичок десять нав’язалося. Зріж, як хочеш.
- А синіх яблук уже й немає. Мабуть, дощі пострушували та вітер позбивав.
- Не може бути! – аж скрикнув. – Ану ходім!

(57) Вона встала – Димко аж одхитнувся. Пів-Ілонки.

(58) У траві гнилички мухи доїдали, а на яблуні порожньо.

(59-63) «Як я жив з тобою? Чи хоч після весілля водив тебе в сад або на річку? Чи жалів тебе, як тягали колоди, носили відрами цементі накладали глиною стелю? Чи питав, що болить у тебе, коли вночі, щоб мене не розбудити, виходила з хати і до ранку блукала на подвір’ї?»
- Не може бути, - ще раз видихнув Димко.

(64-68) Він скинувся на стовбур, ковзав черевиком по гілках, чіплявся за суччя, обламувався, нарешті дістався до верхівки. Ех-х-х! Щосили труснув, і поодиноке листя, злітаючи, осміхнулось до неї.
- Я й хотів назбирати, та хіба за роботою вправишся, - обтрушуючи, звинявся перед нею. – Іще ті дітлахи. Ось мотнуся в колгоспний сад, там точно зосталися.

(69-72) Уже хотів до мотоцикла, але повернувся, вивернув кишеню, чорну, мов кузня, і подав їй три горішки.
- Ось на, вже поналивались.
- Нащо ти? – спаленіла.

(73-81) Схитнув плечима і знов одступив. Пом’явся, а тоді спитав:
- А як там… У Чернігові… що сказали?
- Нічого, - обізвалась тихо, - того нема.
- А тримали довго.
- Вигрівали. Усе якимись лампами.
- Так справді? Справді нема?
- Кажу ж.
- Слухай! Ну й заживемо ми з тобою, жінко! – Він гупнув картузом об землю, ляснув себе в коліна, а тоді по підборах. – Село загуде!

(82, 83) Жартома, як у молодості, зісмикнув на плечі їй хустку, підстрибом кинувся до хвіртки.

(84-86) Нараз їй стало млосно. Поточилася, обіперлася об стовпець. Треба ж отак зледащіти! А мотоцикл уже деренчав. У колесі бадилинка застряла і летіла невідомо куди…

(За Л. Пономаренко, 800 слів)

Рядкам 24-43 відповідає фрагмент рецензії, наведений у рядку