За Н. Михайловою, журнал «Міжнародний туризм»

(1-6) «Комікс» – загальновживаний термін, який у перекладі означає «кумедний». Щоправда, нині в Європі власне коміксами називають лише видане в Америці, французи найменували це «стрічка малюнків», японці – «манга» тощо. Українські майстри, які працюють у цьому жанрі, називають такі твори «мальованими історіями». Словом, кожна нація має свій продукт з особливою назвою й походженням. Схожий лише спосіб висловлювання, решта – геть різне.

(7-12) У свідомості пересічної людини слово «комікс» найчастіше асоціюється з чимось комічним і несерйозним, тож не дивно, що й ставлення до коміксів іноді відповідне: мовляв, легке чтиво для тинейджерів. Та скептики були б, напевно, зди­вовані, зазирнувши в минуле й побачивши одну з перших «мальованих історій» у японському монастирі XII ст. Базові прийоми жанру, рухи й жести персонажів були запозичені саме з цих найперших робіт.

(13-28) Загалом історію коміксів сміливо можна споріднювати з наскельним живописом. Давні люди не просто намагалися зобразити картину – це був сюжет, низка подій, наприклад полювання на звіра. «Перші письмена, імовірно, трансформувалися в ієрогліфи, – розповідає художник Олексій Чебикін. – У єгиптян це взагалі суцільний комікс! Або візьмімо китайське письмо: ієрогліф «будинок» справді схожий на будинок, ієрогліф «людина» має «стовбур», «руки-ноги»... Із Греції до нас прийшла традиція навколо ікони малювати житія! Подивившись на розписи церков за тамтешнім каноном, можна прочитати майже все Святе Письмо. Там якраз і поєднано зображення святого з текстовим супроводом». Традицію оповідей у малюнках було помічено в XVI-XVII ст., коли в Барселоні та Валенсії почали поширювати малюнки для простого люду. Це були перекази життя святих у вигляді невеликих відбитків гравюр на кольорових аркушах. У Європі й Штатах у теперішньому вигляді мальовані історії ввійшли в обіг майже водночас, та практичні американці перші поставили це на комерційну основу. Першим бізнес-коміксом стали історії про Жовтого Хлопчика – «Yellow Kid». Правда, сьогодні Європу й Америку швидкими темпами заповнює азійська, передусім японська, традиція.

(29-42) Як і в усьому, у створенні коміксів японці дотримуються традицій. Манги досі малюють тушшю, вони чорно-білі й послідовність картинок ведуть ззаду наперед – згідно з канонами місцевого правопису. Такої самої послідовності автори наполегливо просять дотримуватися під час видання перекладів – мовляв, від цього кардинально залежить правильність сприймання історії. Адже це, на перший погляд, нехитре мистецтво здатне проникати у свідомість значно глибше, швидше й непомітніше, ніж література чи кіно. Майстерно переданий у формі коміксу «меседж» може слугувати ефективним рушієм, чи навіть засобом певного впливу. У цьому, зокрема, переконаний Віталій Сікарчук, більш знаний під псевдонімом Пекельного Бульби. «За освітою я вчитель", свого часу викладав у школі, – каже він. – І комікс ставав у пригоді, щоб показати учням той чи інший приклад. Цей жанр не має аналогів – він невибагливий, не вимагає особливої підготовки. Є, звісно, комікси, виконані на високому рівні, але водночас можна малювати абсолютний примітив у сенсі виконання, і це сприйматимуть!»

(43-50) В Україні навіть тоді, коли ще не відоме було слово «комікс» і не знані були приклади мальованої історії з Європи, цей жанр поступово розвивався. Серед корифеїв – графік-ілюстратор Георгій Малаков. У дитинстві він вигадував зразки цього жанру – жив у Києві під окупацією, придумував героїв, зображував сюжети про війну... Відомий художник Ігор Вишинський, автор багатьох ілюстрацій до дитячої літератури, створював повноцінні комікси про друзів-художників. Придумував їм образи, кумедні ситуації, розповідав про уявну державу в центрі Європи, де були представники різних націй. Твір займав понад 300 сторінок.

(51-58) Нині в нас мистецтво «мальованих оповідей» теж активно розвивається, але комікси рідко виходять на широку публіку. Опитані «коміксисти» бачать два шляхи виживання. Перший – це «йти» в російські видавництва, адже вітчизняних зразків жанру в чистому вигляді практично ніде не друкують. Другий – ховатися в арт-підпіллі, що рясно квітне в мережі Інтернет і в самвидаві. «Офіційні видання, на жаль, надають перевагу російськомовному продукту, як і преса чи кінематограф, – каже О. Чебикін. – У нашій країні досі вважають, що ринок сусідів ширший, тож випускати російською – економічно вигідніше».

(59-74) 3 огляду на непевний статус вітчизняних «мальованих історій» говорити про власну сучасну школу коміксу поки що рано. Однак це може бути нашою перевагою. «Відсутність школи має свої плюси: не існує обмежень, – уважає Пекельний Бульба. – Може, це і вплине на розвиток, на створення своєрідної течії в нас». Проте, на думку Олексія Чебикіна, школа української мальованої історії таки формується: «Наша школа справді дуже відрізняється від французької, російської, молдовської... Мені важко схарактеризувати ці особливості....Різниця в графічному матеріалі. Школа української графіки була завжди відмінна й відокремлена від європейської, хоча – закорінена вона саме в Європі – перші її представники навчалися у Німеччині. Багато хто здобував освіту в Росії знову-таки від художників, які навчалися в Італії. У Львові своя ситуація: вони й до 1920 року мали тісні стосунки з Польщею та Німеччиною, і це відчутно... Київська Русь дала свій симбіоз, коли грецька школа, що прийшла з Візантії, поєдналася зі скандинавським мінімалізмом і структурою. І в нас згодом з’явилося «реалістичне бароко», коли зображення ніби щільно переплетене з декоративним трактуванням: звідти наші примітивісти, яких ми знаємо. Українська графіка близька до латиноамериканської».

(75-80) Хай там як, ми маємо величезний простір для творчості в галузі коміксу, невичерпний потенціал, неймовірну кількість власних супергероїв, є що обігрувати, де розвернутися, і кожен може знайти своє. Тож навіть у сьогоднішніх обмежених умовах ентузіасти знаходять один одного й, не чекаючи «манни з неба», чи то пак від видавців, вигадують спільні проекти, фестивалі, віртуальні спільноти тощо. Словом, є надія, що наша «мальована історія» житиме!

(1-6) «Комікс» – загальновживаний термін, який у перекладі означає «кумедний». Щоправда, нині в Європі власне коміксами називають лише видане в Америці, французи найменували це «стрічка малюнків», японці – «манга» тощо. Українські майстри, які працюють у цьому жанрі, називають такі твори «мальованими історіями». Словом, кожна нація має свій продукт з особливою назвою й походженням. Схожий лише спосіб висловлювання, решта – геть різне.

(7-12) У свідомості пересічної людини слово «комікс» найчастіше асоціюється з чимось комічним і несерйозним, тож не дивно, що й ставлення до коміксів іноді відповідне: мовляв, легке чтиво для тинейджерів. Та скептики були б, напевно, зди­вовані, зазирнувши в минуле й побачивши одну з перших «мальованих історій» у японському монастирі XII ст. Базові прийоми жанру, рухи й жести персонажів були запозичені саме з цих найперших робіт.

(13-28) Загалом історію коміксів сміливо можна споріднювати з наскельним живописом. Давні люди не просто намагалися зобразити картину – це був сюжет, низка подій, наприклад полювання на звіра. «Перші письмена, імовірно, трансформувалися в ієрогліфи, – розповідає художник Олексій Чебикін. – У єгиптян це взагалі суцільний комікс! Або візьмімо китайське письмо: ієрогліф «будинок» справді схожий на будинок, ієрогліф «людина» має «стовбур», «руки-ноги»... Із Греції до нас прийшла традиція навколо ікони малювати житія! Подивившись на розписи церков за тамтешнім каноном, можна прочитати майже все Святе Письмо. Там якраз і поєднано зображення святого з текстовим супроводом». Традицію оповідей у малюнках було помічено в XVI-XVII ст., коли в Барселоні та Валенсії почали поширювати малюнки для простого люду. Це були перекази життя святих у вигляді невеликих відбитків гравюр на кольорових аркушах. У Європі й Штатах у теперішньому вигляді мальовані історії ввійшли в обіг майже водночас, та практичні американці перші поставили це на комерційну основу. Першим бізнес-коміксом стали історії про Жовтого Хлопчика – «Yellow Kid». Правда, сьогодні Європу й Америку швидкими темпами заповнює азійська, передусім японська, традиція.

(29-42) Як і в усьому, у створенні коміксів японці дотримуються традицій. Манги досі малюють тушшю, вони чорно-білі й послідовність картинок ведуть ззаду наперед – згідно з канонами місцевого правопису. Такої самої послідовності автори наполегливо просять дотримуватися під час видання перекладів – мовляв, від цього кардинально залежить правильність сприймання історії. Адже це, на перший погляд, нехитре мистецтво здатне проникати у свідомість значно глибше, швидше й непомітніше, ніж література чи кіно. Майстерно переданий у формі коміксу «меседж» може слугувати ефективним рушієм, чи навіть засобом певного впливу. У цьому, зокрема, переконаний Віталій Сікарчук, більш знаний під псевдонімом Пекельного Бульби. «За освітою я вчитель", свого часу викладав у школі, – каже він. – І комікс ставав у пригоді, щоб показати учням той чи інший приклад. Цей жанр не має аналогів – він невибагливий, не вимагає особливої підготовки. Є, звісно, комікси, виконані на високому рівні, але водночас можна малювати абсолютний примітив у сенсі виконання, і це сприйматимуть!»

(43-50) В Україні навіть тоді, коли ще не відоме було слово «комікс» і не знані були приклади мальованої історії з Європи, цей жанр поступово розвивався. Серед корифеїв – графік-ілюстратор Георгій Малаков. У дитинстві він вигадував зразки цього жанру – жив у Києві під окупацією, придумував героїв, зображував сюжети про війну... Відомий художник Ігор Вишинський, автор багатьох ілюстрацій до дитячої літератури, створював повноцінні комікси про друзів-художників. Придумував їм образи, кумедні ситуації, розповідав про уявну державу в центрі Європи, де були представники різних націй. Твір займав понад 300 сторінок.

(51-58) Нині в нас мистецтво «мальованих оповідей» теж активно розвивається, але комікси рідко виходять на широку публіку. Опитані «коміксисти» бачать два шляхи виживання. Перший – це «йти» в російські видавництва, адже вітчизняних зразків жанру в чистому вигляді практично ніде не друкують. Другий – ховатися в арт-підпіллі, що рясно квітне в мережі Інтернет і в самвидаві. «Офіційні видання, на жаль, надають перевагу російськомовному продукту, як і преса чи кінематограф, – каже О. Чебикін. – У нашій країні досі вважають, що ринок сусідів ширший, тож випускати російською – економічно вигідніше».

(59-74) 3 огляду на непевний статус вітчизняних «мальованих історій» говорити про власну сучасну школу коміксу поки що рано. Однак це може бути нашою перевагою. «Відсутність школи має свої плюси: не існує обмежень, – уважає Пекельний Бульба. – Може, це і вплине на розвиток, на створення своєрідної течії в нас». Проте, на думку Олексія Чебикіна, школа української мальованої історії таки формується: «Наша школа справді дуже відрізняється від французької, російської, молдовської... Мені важко схарактеризувати ці особливості....Різниця в графічному матеріалі. Школа української графіки була завжди відмінна й відокремлена від європейської, хоча – закорінена вона саме в Європі – перші її представники навчалися у Німеччині. Багато хто здобував освіту в Росії знову-таки від художників, які навчалися в Італії. У Львові своя ситуація: вони й до 1920 року мали тісні стосунки з Польщею та Німеччиною, і це відчутно... Київська Русь дала свій симбіоз, коли грецька школа, що прийшла з Візантії, поєдналася зі скандинавським мінімалізмом і структурою. І в нас згодом з’явилося «реалістичне бароко», коли зображення ніби щільно переплетене з декоративним трактуванням: звідти наші примітивісти, яких ми знаємо. Українська графіка близька до латиноамериканської».

(75-80) Хай там як, ми маємо величезний простір для творчості в галузі коміксу, невичерпний потенціал, неймовірну кількість власних супергероїв, є що обігрувати, де розвернутися, і кожен може знайти своє. Тож навіть у сьогоднішніх обмежених умовах ентузіасти знаходять один одного й, не чекаючи «манни з неба», чи то пак від видавців, вигадують спільні проекти, фестивалі, віртуальні спільноти тощо. Словом, є надія, що наша «мальована історія» житиме!

(1-6) «Комікс» – загальновживаний термін, який у перекладі означає «кумедний». Щоправда, нині в Європі власне коміксами називають лише видане в Америці, французи найменували це «стрічка малюнків», японці – «манга» тощо. Українські майстри, які працюють у цьому жанрі, називають такі твори «мальованими історіями». Словом, кожна нація має свій продукт з особливою назвою й походженням. Схожий лише спосіб висловлювання, решта – геть різне.

(7-12) У свідомості пересічної людини слово «комікс» найчастіше асоціюється з чимось комічним і несерйозним, тож не дивно, що й ставлення до коміксів іноді відповідне: мовляв, легке чтиво для тинейджерів. Та скептики були б, напевно, зди­вовані, зазирнувши в минуле й побачивши одну з перших «мальованих історій» у японському монастирі XII ст. Базові прийоми жанру, рухи й жести персонажів були запозичені саме з цих найперших робіт.

(13-28) Загалом історію коміксів сміливо можна споріднювати з наскельним живописом. Давні люди не просто намагалися зобразити картину – це був сюжет, низка подій, наприклад полювання на звіра. «Перші письмена, імовірно, трансформувалися в ієрогліфи, – розповідає художник Олексій Чебикін. – У єгиптян це взагалі суцільний комікс! Або візьмімо китайське письмо: ієрогліф «будинок» справді схожий на будинок, ієрогліф «людина» має «стовбур», «руки-ноги»... Із Греції до нас прийшла традиція навколо ікони малювати житія! Подивившись на розписи церков за тамтешнім каноном, можна прочитати майже все Святе Письмо. Там якраз і поєднано зображення святого з текстовим супроводом». Традицію оповідей у малюнках було помічено в XVI-XVII ст., коли в Барселоні та Валенсії почали поширювати малюнки для простого люду. Це були перекази життя святих у вигляді невеликих відбитків гравюр на кольорових аркушах. У Європі й Штатах у теперішньому вигляді мальовані історії ввійшли в обіг майже водночас, та практичні американці перші поставили це на комерційну основу. Першим бізнес-коміксом стали історії про Жовтого Хлопчика – «Yellow Kid». Правда, сьогодні Європу й Америку швидкими темпами заповнює азійська, передусім японська, традиція.

(29-42) Як і в усьому, у створенні коміксів японці дотримуються традицій. Манги досі малюють тушшю, вони чорно-білі й послідовність картинок ведуть ззаду наперед – згідно з канонами місцевого правопису. Такої самої послідовності автори наполегливо просять дотримуватися під час видання перекладів – мовляв, від цього кардинально залежить правильність сприймання історії. Адже це, на перший погляд, нехитре мистецтво здатне проникати у свідомість значно глибше, швидше й непомітніше, ніж література чи кіно. Майстерно переданий у формі коміксу «меседж» може слугувати ефективним рушієм, чи навіть засобом певного впливу. У цьому, зокрема, переконаний Віталій Сікарчук, більш знаний під псевдонімом Пекельного Бульби. «За освітою я вчитель", свого часу викладав у школі, – каже він. – І комікс ставав у пригоді, щоб показати учням той чи інший приклад. Цей жанр не має аналогів – він невибагливий, не вимагає особливої підготовки. Є, звісно, комікси, виконані на високому рівні, але водночас можна малювати абсолютний примітив у сенсі виконання, і це сприйматимуть!»

(43-50) В Україні навіть тоді, коли ще не відоме було слово «комікс» і не знані були приклади мальованої історії з Європи, цей жанр поступово розвивався. Серед корифеїв – графік-ілюстратор Георгій Малаков. У дитинстві він вигадував зразки цього жанру – жив у Києві під окупацією, придумував героїв, зображував сюжети про війну... Відомий художник Ігор Вишинський, автор багатьох ілюстрацій до дитячої літератури, створював повноцінні комікси про друзів-художників. Придумував їм образи, кумедні ситуації, розповідав про уявну державу в центрі Європи, де були представники різних націй. Твір займав понад 300 сторінок.

(51-58) Нині в нас мистецтво «мальованих оповідей» теж активно розвивається, але комікси рідко виходять на широку публіку. Опитані «коміксисти» бачать два шляхи виживання. Перший – це «йти» в російські видавництва, адже вітчизняних зразків жанру в чистому вигляді практично ніде не друкують. Другий – ховатися в арт-підпіллі, що рясно квітне в мережі Інтернет і в самвидаві. «Офіційні видання, на жаль, надають перевагу російськомовному продукту, як і преса чи кінематограф, – каже О. Чебикін. – У нашій країні досі вважають, що ринок сусідів ширший, тож випускати російською – економічно вигідніше».

(59-74) 3 огляду на непевний статус вітчизняних «мальованих історій» говорити про власну сучасну школу коміксу поки що рано. Однак це може бути нашою перевагою. «Відсутність школи має свої плюси: не існує обмежень, – уважає Пекельний Бульба. – Може, це і вплине на розвиток, на створення своєрідної течії в нас». Проте, на думку Олексія Чебикіна, школа української мальованої історії таки формується: «Наша школа справді дуже відрізняється від французької, російської, молдовської... Мені важко схарактеризувати ці особливості....Різниця в графічному матеріалі. Школа української графіки була завжди відмінна й відокремлена від європейської, хоча – закорінена вона саме в Європі – перші її представники навчалися у Німеччині. Багато хто здобував освіту в Росії знову-таки від художників, які навчалися в Італії. У Львові своя ситуація: вони й до 1920 року мали тісні стосунки з Польщею та Німеччиною, і це відчутно... Київська Русь дала свій симбіоз, коли грецька школа, що прийшла з Візантії, поєдналася зі скандинавським мінімалізмом і структурою. І в нас згодом з’явилося «реалістичне бароко», коли зображення ніби щільно переплетене з декоративним трактуванням: звідти наші примітивісти, яких ми знаємо. Українська графіка близька до латиноамериканської».

(75-80) Хай там як, ми маємо величезний простір для творчості в галузі коміксу, невичерпний потенціал, неймовірну кількість власних супергероїв, є що обігрувати, де розвернутися, і кожен може знайти своє. Тож навіть у сьогоднішніх обмежених умовах ентузіасти знаходять один одного й, не чекаючи «манни з неба», чи то пак від видавців, вигадують спільні проекти, фестивалі, віртуальні спільноти тощо. Словом, є надія, що наша «мальована історія» житиме!

(1-6) «Комікс» – загальновживаний термін, який у перекладі означає «кумедний». Щоправда, нині в Європі власне коміксами називають лише видане в Америці, французи найменували це «стрічка малюнків», японці – «манга» тощо. Українські майстри, які працюють у цьому жанрі, називають такі твори «мальованими історіями». Словом, кожна нація має свій продукт з особливою назвою й походженням. Схожий лише спосіб висловлювання, решта – геть різне.

(7-12) У свідомості пересічної людини слово «комікс» найчастіше асоціюється з чимось комічним і несерйозним, тож не дивно, що й ставлення до коміксів іноді відповідне: мовляв, легке чтиво для тинейджерів. Та скептики були б, напевно, зди­вовані, зазирнувши в минуле й побачивши одну з перших «мальованих історій» у японському монастирі XII ст. Базові прийоми жанру, рухи й жести персонажів були запозичені саме з цих найперших робіт.

(13-28) Загалом історію коміксів сміливо можна споріднювати з наскельним живописом. Давні люди не просто намагалися зобразити картину – це був сюжет, низка подій, наприклад полювання на звіра. «Перші письмена, імовірно, трансформувалися в ієрогліфи, – розповідає художник Олексій Чебикін. – У єгиптян це взагалі суцільний комікс! Або візьмімо китайське письмо: ієрогліф «будинок» справді схожий на будинок, ієрогліф «людина» має «стовбур», «руки-ноги»... Із Греції до нас прийшла традиція навколо ікони малювати житія! Подивившись на розписи церков за тамтешнім каноном, можна прочитати майже все Святе Письмо. Там якраз і поєднано зображення святого з текстовим супроводом». Традицію оповідей у малюнках було помічено в XVI-XVII ст., коли в Барселоні та Валенсії почали поширювати малюнки для простого люду. Це були перекази життя святих у вигляді невеликих відбитків гравюр на кольорових аркушах. У Європі й Штатах у теперішньому вигляді мальовані історії ввійшли в обіг майже водночас, та практичні американці перші поставили це на комерційну основу. Першим бізнес-коміксом стали історії про Жовтого Хлопчика – «Yellow Kid». Правда, сьогодні Європу й Америку швидкими темпами заповнює азійська, передусім японська, традиція.

(29-42) Як і в усьому, у створенні коміксів японці дотримуються традицій. Манги досі малюють тушшю, вони чорно-білі й послідовність картинок ведуть ззаду наперед – згідно з канонами місцевого правопису. Такої самої послідовності автори наполегливо просять дотримуватися під час видання перекладів – мовляв, від цього кардинально залежить правильність сприймання історії. Адже це, на перший погляд, нехитре мистецтво здатне проникати у свідомість значно глибше, швидше й непомітніше, ніж література чи кіно. Майстерно переданий у формі коміксу «меседж» може слугувати ефективним рушієм, чи навіть засобом певного впливу. У цьому, зокрема, переконаний Віталій Сікарчук, більш знаний під псевдонімом Пекельного Бульби. «За освітою я вчитель", свого часу викладав у школі, – каже він. – І комікс ставав у пригоді, щоб показати учням той чи інший приклад. Цей жанр не має аналогів – він невибагливий, не вимагає особливої підготовки. Є, звісно, комікси, виконані на високому рівні, але водночас можна малювати абсолютний примітив у сенсі виконання, і це сприйматимуть!»

(43-50) В Україні навіть тоді, коли ще не відоме було слово «комікс» і не знані були приклади мальованої історії з Європи, цей жанр поступово розвивався. Серед корифеїв – графік-ілюстратор Георгій Малаков. У дитинстві він вигадував зразки цього жанру – жив у Києві під окупацією, придумував героїв, зображував сюжети про війну... Відомий художник Ігор Вишинський, автор багатьох ілюстрацій до дитячої літератури, створював повноцінні комікси про друзів-художників. Придумував їм образи, кумедні ситуації, розповідав про уявну державу в центрі Європи, де були представники різних націй. Твір займав понад 300 сторінок.

(51-58) Нині в нас мистецтво «мальованих оповідей» теж активно розвивається, але комікси рідко виходять на широку публіку. Опитані «коміксисти» бачать два шляхи виживання. Перший – це «йти» в російські видавництва, адже вітчизняних зразків жанру в чистому вигляді практично ніде не друкують. Другий – ховатися в арт-підпіллі, що рясно квітне в мережі Інтернет і в самвидаві. «Офіційні видання, на жаль, надають перевагу російськомовному продукту, як і преса чи кінематограф, – каже О. Чебикін. – У нашій країні досі вважають, що ринок сусідів ширший, тож випускати російською – економічно вигідніше».

(59-74) 3 огляду на непевний статус вітчизняних «мальованих історій» говорити про власну сучасну школу коміксу поки що рано. Однак це може бути нашою перевагою. «Відсутність школи має свої плюси: не існує обмежень, – уважає Пекельний Бульба. – Може, це і вплине на розвиток, на створення своєрідної течії в нас». Проте, на думку Олексія Чебикіна, школа української мальованої історії таки формується: «Наша школа справді дуже відрізняється від французької, російської, молдовської... Мені важко схарактеризувати ці особливості....Різниця в графічному матеріалі. Школа української графіки була завжди відмінна й відокремлена від європейської, хоча – закорінена вона саме в Європі – перші її представники навчалися у Німеччині. Багато хто здобував освіту в Росії знову-таки від художників, які навчалися в Італії. У Львові своя ситуація: вони й до 1920 року мали тісні стосунки з Польщею та Німеччиною, і це відчутно... Київська Русь дала свій симбіоз, коли грецька школа, що прийшла з Візантії, поєдналася зі скандинавським мінімалізмом і структурою. І в нас згодом з’явилося «реалістичне бароко», коли зображення ніби щільно переплетене з декоративним трактуванням: звідти наші примітивісти, яких ми знаємо. Українська графіка близька до латиноамериканської».

(75-80) Хай там як, ми маємо величезний простір для творчості в галузі коміксу, невичерпний потенціал, неймовірну кількість власних супергероїв, є що обігрувати, де розвернутися, і кожен може знайти своє. Тож навіть у сьогоднішніх обмежених умовах ентузіасти знаходять один одного й, не чекаючи «манни з неба», чи то пак від видавців, вигадують спільні проекти, фестивалі, віртуальні спільноти тощо. Словом, є надія, що наша «мальована історія» житиме!