Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
 і виконайте завдання

Шанс реалізувати себе

(1–4) На Олімпіаді-2016 у Ріо-де-Жанейро збірна України посіла в загально-
командному заліку 31-ше місце. Особливо безрадісний цей результат на тлі досяг-
нень нашої параолімпійської збірної, яка здобула 117 медалей і посіла на Пара-
олімпіаді-2016 третє місце – після збірних Китаю та Великої Британії.

(5–10) Виступи українців на Параолімпіаді-2016 без перебільшення вразили.
Наприклад, у змаганнях із плавання комплексом на 200 метрів наші спортсмени
зайняли всі сходинки п’єдесталу: Денис Дубров здобув золоту медаль і встановив
новий світовий рекорд, Максим Крипак отримав срібло, а Дмитро Ванзенко виграв
бронзу. У зв’язку з цим радісно вибухнув український сегмент соціальних мереж.
Досягнення українських спортсменів помітили також перші особи держави.

(11–23) Звичайно, кожним із цих мужніх людей, які отримали нагороди на
Параолімпіаді-2016, варто захоплюватися. Як і тими спортсменами, які фінішу-
вали за межами першої трійки чи навіть просто взяли участь у змаганнях, адже
найважливіший олімпійський принцип твердить, що «головне участь, а не пере-
мога». Саме в такий спосіб розвиває параолімпійський рух цивілізований світ.
Особливо це стосується параолімпійців, для яких уже вихід на старт є звитягою
духу над фізичними можливостями. Ще в середині минулого століття англій-
ський нейрохірург Людвіг Гутман на практиці довів, що спорт допомагає людям
з особливими потребами покращити своє життя та відновити психічну рівновагу.
До прикладу, у США, Великій Британії, Австралії для них створені комфортні
умови. Їм надані широкі можливості реалізуватися як особистостям, зокрема бра-
ти участь у спортивних змаганнях найвищого рівня. Для цього, власне, і створені
параолімпіади.

(24–30) У державах з авторитарним режимом правління спорт сприймають
по-іншому. Для їхніх керманичів спорт – спосіб прославляння величі власної кра-
їни й покращення її іміджу у світі, пропаганда свого устрою. Цей принцип свідо-
мо перенесений ними на параолімпійський рух: результат понад усе, досягти його
треба за будь-яку ціну. Можливо, саме тому на останніх трьох параолімпіадах у
командному заліку перемагала збірна Китаю. Що ж до команди США, то вона вос-
таннє посідала перше місце 1996 року.

(31–37) Приклад використання параолімпійців з пропагандистською метою
подає Росія. На Параолімпіаді-2012 у Лондоні збірна цієї країни була в загально-
му заліку другою, що ж до Параолімпіади-2016, то російських спортсменів не до-
пустили до змагань через систематичне вживання допінгу. «Як на мене, російська
влада “підставила” своїх параолімпійців. Її підхід “медалі важливіші за мораль”
мені огидний»,– прокоментував дискваліфікацію збірної Росії голова Міжнарод-
ного параолімпійського комітету Філіп Крейвен.

(38–47) Україна на двох останніх параолімпіадах ставала в медальній кла-
сифікації четвертою. У Пекіні 2008 року вона здобула 74 нагороди, у Лондо-
ні 2012-го – 85. Параолімпійці традиційно виступають краще за нашу олімпійську
команду. Можливо, спрацьовує різниця в психології олімпійців і параолімпійців.
Для людей з особливими потребами параолімпійський спорт є в нашій країні од-
ним, на жаль, з небагатьох шансів реалізувати себе в житті. Погодьмося, 40 тисяч
доларів за золоту медаль, 26 тисяч доларів за срібну й 18 тисяч доларів за бронзову –
гроші, які людям, що мають проблеми зі здоров’ям, складно заробити в інших сфе-
рах життя. Тож добре, що в Україні побудована система параолімпійського руху,
яка дозволяє їм досягати спортивних успіхів.

(48–54) Пишаючись спортивними досягненнями параолімпійської  збірної
України, наше суспільство мало б зважати не лише на її високі місця в медальних
заліках, а також на інші речі. Наприклад, на міжнародний рейтинг доступності
міського середовища й транспорту для людей з особливими можливостями (а отже,
і з особливими потребами!). Коли станеться так, що Україна в цьому списку також
увійде до світової топ-трійки, тоді матимемо право впевнено говорити про наші
спортивні перемоги.

                                                                                                      За Д. Марценишиним

Про те, що збірна Китаю перемагала на останніх трьох параолімпіадах, а збірна США натомість востаннє посіла перше місце на Параолімпіаді 1996 р., автор нагадує, щоб

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
 і виконайте завдання

Шанс реалізувати себе

(1–4) На Олімпіаді-2016 у Ріо-де-Жанейро збірна України посіла в загально-
командному заліку 31-ше місце. Особливо безрадісний цей результат на тлі досяг-
нень нашої параолімпійської збірної, яка здобула 117 медалей і посіла на Пара-
олімпіаді-2016 третє місце – після збірних Китаю та Великої Британії.

(5–10) Виступи українців на Параолімпіаді-2016 без перебільшення вразили.
Наприклад, у змаганнях із плавання комплексом на 200 метрів наші спортсмени
зайняли всі сходинки п’єдесталу: Денис Дубров здобув золоту медаль і встановив
новий світовий рекорд, Максим Крипак отримав срібло, а Дмитро Ванзенко виграв
бронзу. У зв’язку з цим радісно вибухнув український сегмент соціальних мереж.
Досягнення українських спортсменів помітили також перші особи держави.

(11–23) Звичайно, кожним із цих мужніх людей, які отримали нагороди на
Параолімпіаді-2016, варто захоплюватися. Як і тими спортсменами, які фінішу-
вали за межами першої трійки чи навіть просто взяли участь у змаганнях, адже
найважливіший олімпійський принцип твердить, що «головне участь, а не пере-
мога». Саме в такий спосіб розвиває параолімпійський рух цивілізований світ.
Особливо це стосується параолімпійців, для яких уже вихід на старт є звитягою
духу над фізичними можливостями. Ще в середині минулого століття англій-
ський нейрохірург Людвіг Гутман на практиці довів, що спорт допомагає людям
з особливими потребами покращити своє життя та відновити психічну рівновагу.
До прикладу, у США, Великій Британії, Австралії для них створені комфортні
умови. Їм надані широкі можливості реалізуватися як особистостям, зокрема бра-
ти участь у спортивних змаганнях найвищого рівня. Для цього, власне, і створені
параолімпіади.

(24–30) У державах з авторитарним режимом правління спорт сприймають
по-іншому. Для їхніх керманичів спорт – спосіб прославляння величі власної кра-
їни й покращення її іміджу у світі, пропаганда свого устрою. Цей принцип свідо-
мо перенесений ними на параолімпійський рух: результат понад усе, досягти його
треба за будь-яку ціну. Можливо, саме тому на останніх трьох параолімпіадах у
командному заліку перемагала збірна Китаю. Що ж до команди США, то вона вос-
таннє посідала перше місце 1996 року.

(31–37) Приклад використання параолімпійців з пропагандистською метою
подає Росія. На Параолімпіаді-2012 у Лондоні збірна цієї країни була в загально-
му заліку другою, що ж до Параолімпіади-2016, то російських спортсменів не до-
пустили до змагань через систематичне вживання допінгу. «Як на мене, російська
влада “підставила” своїх параолімпійців. Її підхід “медалі важливіші за мораль”
мені огидний»,– прокоментував дискваліфікацію збірної Росії голова Міжнарод-
ного параолімпійського комітету Філіп Крейвен.

(38–47) Україна на двох останніх параолімпіадах ставала в медальній кла-
сифікації четвертою. У Пекіні 2008 року вона здобула 74 нагороди, у Лондо-
ні 2012-го – 85. Параолімпійці традиційно виступають краще за нашу олімпійську
команду. Можливо, спрацьовує різниця в психології олімпійців і параолімпійців.
Для людей з особливими потребами параолімпійський спорт є в нашій країні од-
ним, на жаль, з небагатьох шансів реалізувати себе в житті. Погодьмося, 40 тисяч
доларів за золоту медаль, 26 тисяч доларів за срібну й 18 тисяч доларів за бронзову –
гроші, які людям, що мають проблеми зі здоров’ям, складно заробити в інших сфе-
рах життя. Тож добре, що в Україні побудована система параолімпійського руху,
яка дозволяє їм досягати спортивних успіхів.

(48–54) Пишаючись спортивними досягненнями параолімпійської  збірної
України, наше суспільство мало б зважати не лише на її високі місця в медальних
заліках, а також на інші речі. Наприклад, на міжнародний рейтинг доступності
міського середовища й транспорту для людей з особливими можливостями (а отже,
і з особливими потребами!). Коли станеться так, що Україна в цьому списку також
увійде до світової топ-трійки, тоді матимемо право впевнено говорити про наші
спортивні перемоги.

                                                                                                     За Д. Марценишиним

За автором, кращі результати параолімпійців порівняно з показниками олімпійців можна пояснити тим, що

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання

Кіберцькування в мережі: віртуальності настав кінець

(1–4) Кіберцькування – це переслідування людини через Інтернет, наприклад,
коли користувачеві надсилають погрози, поширюють про нього плітки чи
якісь фото з ним, розміщують образливу інформацію або пишуть повідомлення
принизливого змісту.

-1-

 (5–8) Зазнавати кіберцькування можуть як дорослі, що стають жертвами
переслідування з боку колег або просто онлайн-друзів, так і діти. Згідно з дослі-
дженнями, найбільш уразлива група для будь-якого виду цькування – це молодь
11–16 років.

(9–14)…Приходить дитина зі школи, а на її сторінку у Facebook від різних,
інколи зовсім не знайомих людей надійшло 43 повідомлення образливого змісту.
У неї німіють руки, блідне обличчя. Вона хапається за телефон... А там – Viber,
Twitter, і звідусюди сиплються неприємні шпичаки, лунають погрози... Це найгірший
варіант. Частіше переслідують менш жорстоко, наприклад, насміхаються
з якоїсь конкретної події чи вади зовнішності. Та з будь-чого. Причин – мільйон.

-2-

 (15–21) Небезпека в тому, що, на відміну від звичайного цькування, гноблення
в Інтернеті не припиняється. Від нього не сховатися вдома, у школі чи на роботі.
Користувач увесь час на очах. Якщо заблокувати кривдників у всіх можливих
соціальних мережах, то й це не зупинить їх від продовження нападів на людину
серед знайомих або її онлайн-друзів. Навіть видаливши всі свої профайли (облікові дані) на Gmail, у Facebook, Twitter, Skype, Viber (де там ще зараз найчастіше реєструються?), особа не врятується. Утеча не допоможе позбутися переслідувачів.

(22–28) Як показує статистика Центру досліджень кіберцькування, у США
81 % респондентів має ілюзію, що від віртуального переслідування простіше втекти,
ніж від цькування в реальному житті. Насправді ж переслідування в мережі
всепроникне, не те що неприємності від кількох знайомих у школі чи в університеті
або від колег на роботі: по-перше, у нього необмежена аудиторія; по-друге, воно створює ефект присутності кривдників усюди, на кожному електронному пристрої, який в особи є.

-3-

 (29–32) Згідно зі статистичними даними, зібраними в Сполучених Штатах,
щонайменше половина опитаних молодих людей зазнавала цькування онлайн,
11 % сказали, що їхні фото, які містили елементи компромату, викладали в Інтернет
інші люди, 33 % стикалися з погрозами, 55 % були свідками переслідування.

(33–39) Найстрашнішим є те, що 95 % (!) свідків онлайн-цькування нічого
не зробили, щоб зупинити його. У соціальній психології цей феномен пояснюють
ефектом «пасивного спостерігача». Очевидці надзвичайної ситуації чи насильства
не намагаються допомогти постраждалому, залишаючись осторонь. Цікаво, що
чим більше осіб спостерігає за ситуацією, тим менше шансів, що хтось допоможе
жертві. Емма Шорт уважає, що ця особливість людської психології – головна
перешкода на шляху приборкання кіберцькування.

(40–43) У мережі ефект спостерігача ускладнений тим, що, незважаючи на
масштаби цькування, усім здається, що, якби це було щось справді серйозне,
хтось неодмінно б відреагував. Важливо пам’ятати, що цей «хтось» – це сама людина, яка не покладається на небайдужість інших.

(44–48) Після того як Тайлер Клементі, студент Університету Ратжерс у
Нью-Джерсі, стрибнув з мосту Джорджа Вашингтона через те, що з нього знущалися
в Інтернеті, свою стурбованість проблемами кіберцькування висловили
американські чиновники на всіх рівнях, а співачка Мадонна присвятила хлопцеві
кілька музичних композицій.

-4-

(49–53) У США вже роками ведуть серйозну суспільну дискусію щодо онлайнцькування й запровадження законів про відповідальність за участь у таких «кампаніях». Але  передусім потрібна цілеспрямована просвітницька робота: необхідно привертати увагу людей до того, наскільки це серйозно, ділитися історіями про кіберцькування й постійно пам’ятати про ефект «пасивного спостерігача».

(54–57) В Інтернеті цей ефект підсилений тим, що люди схильні сприймати
онлайн-простір як гру, тому не трактують серйозно те, що там відбувається. Насправді ж «game over»: віртуальність закінчилася. Усе в мережі абсолютно реальне, у тому числі й трагедії внаслідок кіберцькування.

За Є. Кузнєцовою

З тексту зрозуміло, що подоланню кіберцькування може сприяти все, ОКРІМ

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання

Кіберцькування в мережі: віртуальності настав кінець

(1–4) Кіберцькування – це переслідування людини через Інтернет, наприклад,
коли користувачеві надсилають погрози, поширюють про нього плітки чи
якісь фото з ним, розміщують образливу інформацію або пишуть повідомлення
принизливого змісту.

-1-

 (5–8) Зазнавати кіберцькування можуть як дорослі, що стають жертвами
переслідування з боку колег або просто онлайн-друзів, так і діти. Згідно з дослі-
дженнями, найбільш уразлива група для будь-якого виду цькування – це молодь
11–16 років.

(9–14)…Приходить дитина зі школи, а на її сторінку у Facebook від різних,
інколи зовсім не знайомих людей надійшло 43 повідомлення образливого змісту.
У неї німіють руки, блідне обличчя. Вона хапається за телефон... А там – Viber,
Twitter, і звідусюди сиплються неприємні шпичаки, лунають погрози... Це найгірший
варіант. Частіше переслідують менш жорстоко, наприклад, насміхаються
з якоїсь конкретної події чи вади зовнішності. Та з будь-чого. Причин – мільйон.

-2-

 (15–21) Небезпека в тому, що, на відміну від звичайного цькування, гноблення
в Інтернеті не припиняється. Від нього не сховатися вдома, у школі чи на роботі.
Користувач увесь час на очах. Якщо заблокувати кривдників у всіх можливих
соціальних мережах, то й це не зупинить їх від продовження нападів на людину
серед знайомих або її онлайн-друзів. Навіть видаливши всі свої профайли (облікові дані) на Gmail, у Facebook, Twitter, Skype, Viber (де там ще зараз найчастіше реєструються?), особа не врятується. Утеча не допоможе позбутися переслідувачів.

(22–28) Як показує статистика Центру досліджень кіберцькування, у США
81 % респондентів має ілюзію, що від віртуального переслідування простіше втекти,
ніж від цькування в реальному житті. Насправді ж переслідування в мережі
всепроникне, не те що неприємності від кількох знайомих у школі чи в університеті
або від колег на роботі: по-перше, у нього необмежена аудиторія; по-друге, воно створює ефект присутності кривдників усюди, на кожному електронному пристрої, який в особи є.

-3-

 (29–32) Згідно зі статистичними даними, зібраними в Сполучених Штатах,
щонайменше половина опитаних молодих людей зазнавала цькування онлайн,
11 % сказали, що їхні фото, які містили елементи компромату, викладали в Інтернет
інші люди, 33 % стикалися з погрозами, 55 % були свідками переслідування.

(33–39) Найстрашнішим є те, що 95 % (!) свідків онлайн-цькування нічого
не зробили, щоб зупинити його. У соціальній психології цей феномен пояснюють
ефектом «пасивного спостерігача». Очевидці надзвичайної ситуації чи насильства
не намагаються допомогти постраждалому, залишаючись осторонь. Цікаво, що
чим більше осіб спостерігає за ситуацією, тим менше шансів, що хтось допоможе
жертві. Емма Шорт уважає, що ця особливість людської психології – головна
перешкода на шляху приборкання кіберцькування.

(40–43) У мережі ефект спостерігача ускладнений тим, що, незважаючи на
масштаби цькування, усім здається, що, якби це було щось справді серйозне,
хтось неодмінно б відреагував. Важливо пам’ятати, що цей «хтось» – це сама людина, яка не покладається на небайдужість інших.

(44–48) Після того як Тайлер Клементі, студент Університету Ратжерс у
Нью-Джерсі, стрибнув з мосту Джорджа Вашингтона через те, що з нього знущалися
в Інтернеті, свою стурбованість проблемами кіберцькування висловили
американські чиновники на всіх рівнях, а співачка Мадонна присвятила хлопцеві
кілька музичних композицій.

-4-

(49–53) У США вже роками ведуть серйозну суспільну дискусію щодо онлайнцькування й запровадження законів про відповідальність за участь у таких «кампаніях». Але  передусім потрібна цілеспрямована просвітницька робота: необхідно привертати увагу людей до того, наскільки це серйозно, ділитися історіями про кіберцькування й постійно пам’ятати про ефект «пасивного спостерігача».

(54–57) В Інтернеті цей ефект підсилений тим, що люди схильні сприймати
онлайн-простір як гру, тому не трактують серйозно те, що там відбувається. Насправді ж «game over»: віртуальність закінчилася. Усе в мережі абсолютно реальне, у тому числі й трагедії внаслідок кіберцькування.

За Є. Кузнєцовою

Більша небезпека цькування в мережі порівняно з іншими його формами зумовлена всім, ОКРІМ

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання

Кіберцькування в мережі: віртуальності настав кінець

(1–4) Кіберцькування – це переслідування людини через Інтернет, наприклад,
коли користувачеві надсилають погрози, поширюють про нього плітки чи
якісь фото з ним, розміщують образливу інформацію або пишуть повідомлення
принизливого змісту.

-1-

 (5–8) Зазнавати кіберцькування можуть як дорослі, що стають жертвами
переслідування з боку колег або просто онлайн-друзів, так і діти. Згідно з дослі-
дженнями, найбільш уразлива група для будь-якого виду цькування – це молодь
11–16 років.

(9–14)…Приходить дитина зі школи, а на її сторінку у Facebook від різних,
інколи зовсім не знайомих людей надійшло 43 повідомлення образливого змісту.
У неї німіють руки, блідне обличчя. Вона хапається за телефон... А там – Viber,
Twitter, і звідусюди сиплються неприємні шпичаки, лунають погрози... Це найгірший
варіант. Частіше переслідують менш жорстоко, наприклад, насміхаються
з якоїсь конкретної події чи вади зовнішності. Та з будь-чого. Причин – мільйон.

-2-

 (15–21) Небезпека в тому, що, на відміну від звичайного цькування, гноблення
в Інтернеті не припиняється. Від нього не сховатися вдома, у школі чи на роботі.
Користувач увесь час на очах. Якщо заблокувати кривдників у всіх можливих
соціальних мережах, то й це не зупинить їх від продовження нападів на людину
серед знайомих або її онлайн-друзів. Навіть видаливши всі свої профайли (облікові дані) на Gmail, у Facebook, Twitter, Skype, Viber (де там ще зараз найчастіше реєструються?), особа не врятується. Утеча не допоможе позбутися переслідувачів.

(22–28) Як показує статистика Центру досліджень кіберцькування, у США
81 % респондентів має ілюзію, що від віртуального переслідування простіше втекти,
ніж від цькування в реальному житті. Насправді ж переслідування в мережі
всепроникне, не те що неприємності від кількох знайомих у школі чи в університеті
або від колег на роботі: по-перше, у нього необмежена аудиторія; по-друге, воно створює ефект присутності кривдників усюди, на кожному електронному пристрої, який в особи є.

-3-

 (29–32) Згідно зі статистичними даними, зібраними в Сполучених Штатах,
щонайменше половина опитаних молодих людей зазнавала цькування онлайн,
11 % сказали, що їхні фото, які містили елементи компромату, викладали в Інтернет
інші люди, 33 % стикалися з погрозами, 55 % були свідками переслідування.

(33–39) Найстрашнішим є те, що 95 % (!) свідків онлайн-цькування нічого
не зробили, щоб зупинити його. У соціальній психології цей феномен пояснюють
ефектом «пасивного спостерігача». Очевидці надзвичайної ситуації чи насильства
не намагаються допомогти постраждалому, залишаючись осторонь. Цікаво, що
чим більше осіб спостерігає за ситуацією, тим менше шансів, що хтось допоможе
жертві. Емма Шорт уважає, що ця особливість людської психології – головна
перешкода на шляху приборкання кіберцькування.

(40–43) У мережі ефект спостерігача ускладнений тим, що, незважаючи на
масштаби цькування, усім здається, що, якби це було щось справді серйозне,
хтось неодмінно б відреагував. Важливо пам’ятати, що цей «хтось» – це сама людина, яка не покладається на небайдужість інших.

(44–48) Після того як Тайлер Клементі, студент Університету Ратжерс у
Нью-Джерсі, стрибнув з мосту Джорджа Вашингтона через те, що з нього знущалися
в Інтернеті, свою стурбованість проблемами кіберцькування висловили
американські чиновники на всіх рівнях, а співачка Мадонна присвятила хлопцеві
кілька музичних композицій.

-4-

(49–53) У США вже роками ведуть серйозну суспільну дискусію щодо онлайнцькування й запровадження законів про відповідальність за участь у таких «кампаніях». Але  передусім потрібна цілеспрямована просвітницька робота: необхідно привертати увагу людей до того, наскільки це серйозно, ділитися історіями про кіберцькування й постійно пам’ятати про ефект «пасивного спостерігача».

(54–57) В Інтернеті цей ефект підсилений тим, що люди схильні сприймати
онлайн-простір як гру, тому не трактують серйозно те, що там відбувається. Насправді ж «game over»: віртуальність закінчилася. Усе в мережі абсолютно реальне, у тому числі й трагедії внаслідок кіберцькування.

За Є. Кузнєцовою

У тексті НЕМАЄ мікротеми

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання

Кіберцькування в мережі: віртуальності настав кінець

(1–4) Кіберцькування – це переслідування людини через Інтернет, наприклад,
коли користувачеві надсилають погрози, поширюють про нього плітки чи
якісь фото з ним, розміщують образливу інформацію або пишуть повідомлення
принизливого змісту.

-1-

 (5–8) Зазнавати кіберцькування можуть як дорослі, що стають жертвами
переслідування з боку колег або просто онлайн-друзів, так і діти. Згідно з дослі-
дженнями, найбільш уразлива група для будь-якого виду цькування – це молодь
11–16 років.

(9–14)…Приходить дитина зі школи, а на її сторінку у Facebook від різних,
інколи зовсім не знайомих людей надійшло 43 повідомлення образливого змісту.
У неї німіють руки, блідне обличчя. Вона хапається за телефон... А там – Viber,
Twitter, і звідусюди сиплються неприємні шпичаки, лунають погрози... Це найгірший
варіант. Частіше переслідують менш жорстоко, наприклад, насміхаються
з якоїсь конкретної події чи вади зовнішності. Та з будь-чого. Причин – мільйон.

-2-

 (15–21) Небезпека в тому, що, на відміну від звичайного цькування, гноблення
в Інтернеті не припиняється. Від нього не сховатися вдома, у школі чи на роботі.
Користувач увесь час на очах. Якщо заблокувати кривдників у всіх можливих
соціальних мережах, то й це не зупинить їх від продовження нападів на людину
серед знайомих або її онлайн-друзів. Навіть видаливши всі свої профайли (облікові дані) на Gmail, у Facebook, Twitter, Skype, Viber (де там ще зараз найчастіше реєструються?), особа не врятується. Утеча не допоможе позбутися переслідувачів.

(22–28) Як показує статистика Центру досліджень кіберцькування, у США
81 % респондентів має ілюзію, що від віртуального переслідування простіше втекти,
ніж від цькування в реальному житті. Насправді ж переслідування в мережі
всепроникне, не те що неприємності від кількох знайомих у школі чи в університеті
або від колег на роботі: по-перше, у нього необмежена аудиторія; по-друге, воно створює ефект присутності кривдників усюди, на кожному електронному пристрої, який в особи є.

-3-

 (29–32) Згідно зі статистичними даними, зібраними в Сполучених Штатах,
щонайменше половина опитаних молодих людей зазнавала цькування онлайн,
11 % сказали, що їхні фото, які містили елементи компромату, викладали в Інтернет
інші люди, 33 % стикалися з погрозами, 55 % були свідками переслідування.

(33–39) Найстрашнішим є те, що 95 % (!) свідків онлайн-цькування нічого
не зробили, щоб зупинити його. У соціальній психології цей феномен пояснюють
ефектом «пасивного спостерігача». Очевидці надзвичайної ситуації чи насильства
не намагаються допомогти постраждалому, залишаючись осторонь. Цікаво, що
чим більше осіб спостерігає за ситуацією, тим менше шансів, що хтось допоможе
жертві. Емма Шорт уважає, що ця особливість людської психології – головна
перешкода на шляху приборкання кіберцькування.

(40–43) У мережі ефект спостерігача ускладнений тим, що, незважаючи на
масштаби цькування, усім здається, що, якби це було щось справді серйозне,
хтось неодмінно б відреагував. Важливо пам’ятати, що цей «хтось» – це сама людина, яка не покладається на небайдужість інших.

(44–48) Після того як Тайлер Клементі, студент Університету Ратжерс у
Нью-Джерсі, стрибнув з мосту Джорджа Вашингтона через те, що з нього знущалися
в Інтернеті, свою стурбованість проблемами кіберцькування висловили
американські чиновники на всіх рівнях, а співачка Мадонна присвятила хлопцеві
кілька музичних композицій.

-4-

(49–53) У США вже роками ведуть серйозну суспільну дискусію щодо онлайнцькування й запровадження законів про відповідальність за участь у таких «кампаніях». Але  передусім потрібна цілеспрямована просвітницька робота: необхідно привертати увагу людей до того, наскільки це серйозно, ділитися історіями про кіберцькування й постійно пам’ятати про ефект «пасивного спостерігача».

(54–57) В Інтернеті цей ефект підсилений тим, що люди схильні сприймати
онлайн-простір як гру, тому не трактують серйозно те, що там відбувається. Насправді ж «game over»: віртуальність закінчилася. Усе в мережі абсолютно реальне, у тому числі й трагедії внаслідок кіберцькування.

За Є. Кузнєцовою

Мета тексту –

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання

Кіберцькування в мережі: віртуальності настав кінець

(1–4) Кіберцькування – це переслідування людини через Інтернет, наприклад,
коли користувачеві надсилають погрози, поширюють про нього плітки чи
якісь фото з ним, розміщують образливу інформацію або пишуть повідомлення
принизливого змісту.

-1-

 (5–8) Зазнавати кіберцькування можуть як дорослі, що стають жертвами
переслідування з боку колег або просто онлайн-друзів, так і діти. Згідно з дослі-
дженнями, найбільш уразлива група для будь-якого виду цькування – це молодь
11–16 років.

(9–14)…Приходить дитина зі школи, а на її сторінку у Facebook від різних,
інколи зовсім не знайомих людей надійшло 43 повідомлення образливого змісту.
У неї німіють руки, блідне обличчя. Вона хапається за телефон... А там – Viber,
Twitter, і звідусюди сиплються неприємні шпичаки, лунають погрози... Це найгірший
варіант. Частіше переслідують менш жорстоко, наприклад, насміхаються
з якоїсь конкретної події чи вади зовнішності. Та з будь-чого. Причин – мільйон.

-2-

 (15–21) Небезпека в тому, що, на відміну від звичайного цькування, гноблення
в Інтернеті не припиняється. Від нього не сховатися вдома, у школі чи на роботі.
Користувач увесь час на очах. Якщо заблокувати кривдників у всіх можливих
соціальних мережах, то й це не зупинить їх від продовження нападів на людину
серед знайомих або її онлайн-друзів. Навіть видаливши всі свої профайли (облікові дані) на Gmail, у Facebook, Twitter, Skype, Viber (де там ще зараз найчастіше реєструються?), особа не врятується. Утеча не допоможе позбутися переслідувачів.

(22–28) Як показує статистика Центру досліджень кіберцькування, у США
81 % респондентів має ілюзію, що від віртуального переслідування простіше втекти,
ніж від цькування в реальному житті. Насправді ж переслідування в мережі
всепроникне, не те що неприємності від кількох знайомих у школі чи в університеті
або від колег на роботі: по-перше, у нього необмежена аудиторія; по-друге, воно створює ефект присутності кривдників усюди, на кожному електронному пристрої, який в особи є.

-3-

 (29–32) Згідно зі статистичними даними, зібраними в Сполучених Штатах,
щонайменше половина опитаних молодих людей зазнавала цькування онлайн,
11 % сказали, що їхні фото, які містили елементи компромату, викладали в Інтернет
інші люди, 33 % стикалися з погрозами, 55 % були свідками переслідування.

(33–39) Найстрашнішим є те, що 95 % (!) свідків онлайн-цькування нічого
не зробили, щоб зупинити його. У соціальній психології цей феномен пояснюють
ефектом «пасивного спостерігача». Очевидці надзвичайної ситуації чи насильства
не намагаються допомогти постраждалому, залишаючись осторонь. Цікаво, що
чим більше осіб спостерігає за ситуацією, тим менше шансів, що хтось допоможе
жертві. Емма Шорт уважає, що ця особливість людської психології – головна
перешкода на шляху приборкання кіберцькування.

(40–43) У мережі ефект спостерігача ускладнений тим, що, незважаючи на
масштаби цькування, усім здається, що, якби це було щось справді серйозне,
хтось неодмінно б відреагував. Важливо пам’ятати, що цей «хтось» – це сама людина, яка не покладається на небайдужість інших.

(44–48) Після того як Тайлер Клементі, студент Університету Ратжерс у
Нью-Джерсі, стрибнув з мосту Джорджа Вашингтона через те, що з нього знущалися
в Інтернеті, свою стурбованість проблемами кіберцькування висловили
американські чиновники на всіх рівнях, а співачка Мадонна присвятила хлопцеві
кілька музичних композицій.

-4-

(49–53) У США вже роками ведуть серйозну суспільну дискусію щодо онлайнцькування й запровадження законів про відповідальність за участь у таких «кампаніях». Але  передусім потрібна цілеспрямована просвітницька робота: необхідно привертати увагу людей до того, наскільки це серйозно, ділитися історіями про кіберцькування й постійно пам’ятати про ефект «пасивного спостерігача».

(54–57) В Інтернеті цей ефект підсилений тим, що люди схильні сприймати
онлайн-простір як гру, тому не трактують серйозно те, що там відбувається. Насправді ж «game over»: віртуальність закінчилася. Усе в мережі абсолютно реальне, у тому числі й трагедії внаслідок кіберцькування.

За Є. Кузнєцовою

Редактор вирішив поділити текст на змістові частини й дати одній із них назву «Моя хата скраю». Цей заголовок доцільно розмістити на місці цифри

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання

Маленький шлях — не для людей…

(1-5) Є такі тихі затінені місцинки поміж густою травою, торішнім листям чи
просто на землі - місцинки, помережані стежками. Треба низько-низько нахилитись
або лягти на живіт, щоб побачити шляхи маленьких істот. Кожна така стежечка
веде до крихітної нірки, скрученого з листочка будиночка, під камінчик чи суху
гілку. Інколи ці шляхи позначені сріблистим слизом, помережані павутинням.

(6-11) Маленький народ має свої звичаї й подорожує не дуже далеко. Його шляхи
ведуть по стовбуру дерева в пошуках солодкого соку чи просто щоб відпочити на
зігрітому сонцем листку, погойдатися. Як же добре, напевно, колисатися на м’якому
пахучому листі! Навіть упасти не боляче, коли ти можеш на льоту прикріпитися
міцною надійною павутинкою. Комахи тонше відчувають тяжіння землі, сонце,
вологість.

(12-16) Ясного дня маленькі істоти метушаться, латають свої хатки, чистять
нірки, пильнують, чи добре закутані дітки. Усі шість лапок прудко бігають. І, певно
ж, вони якось спілкуються між собою, як ото в селі сусіди перегукуються через
пліт. І не чинять одне одному кривди. А похмурого чи дощового дня сплять у своїх
домівках.

(17-20) Очима, утомленими від телевізора, книг чи облич інших людей, не
побачиш, як самовіддано бореться кожна істота за життя, захищає своє потомство.
Комахи не хочуть нищення й хаосу на власній землі від більших, сильніших істот,
а ті просто не відають, що роблять.

(21-23) Треба мати дуже добрий зір. Мало хто з людей здатний бачити. Коли
зранку протираєш очі, несвідомо хочеш побачити все краще. Але для цього треба
любити.

(24-26) Кожна наша, навіть ненавмисна, поява загрозлива й небезпечна для
маленького, хоча й незліченного народу. Ми ніколи не пройдемо їхніми шляхами.
Ми надто грубі й великі для цього і не повинні втручатися.

(27-29) Уявімо на мить, що існують інші істоти, які дивляться на нас, як на
комах. Наша метушня видається їм позбавленою сенсу. Вони не зможуть пройти
нашими шляхами й оцінити духовну велич, якщо вона в нас є.

(30-34) Ми будуємо житла, добуваємо харч, залатуємо діри власного існування,
боронимося самі й оберігаємо дітей. І попри все маємо час, щоб відчути себе
беззахисними. І тому, щоб захиститися, шукаємо Бога. А що, коли він ставиться
до нас, як ми до комах? Але, перемігши страх, ми уявляємо його подібним до нас,
тільки в стократ кращим і досконалішим.

(35-37) Дивно бути людиною – такою чужою для всіх істотою. Хіба це щастя -
бути людиною? Щастя – просто бути в злагоді, хай ти дерево, травинка, жабка
чи цвіркун. Ми нікуди не йдемо, ми просто тікаємо.

(38, 39) Щойно почнеш замислюватися над цим, тебе охоплять якісь людські
проблеми.

(40-44) Дуже важко жити серед людей. Вони постійно нагадують про існування
часу, хоча це фікція нашого штучного світу. Він примушує нас вірити, що
обов’язково треба розбиватися до крові, щоб подолати стіну й потрапити в сад. Але
знайти в собі злагоду краще, ніж страждати; підкоритися законам космосу легше,
ніж суспільним.

(45-49) Дитинство, розквіт, старість – це не дія часу, а стан душі, її різні
обличчя. Ніби гра. Дитина бавиться в дорослу або немовля, приміряючи, що краще
до лиця: інфантильність чи відповідальність. Згодом дорослі навчають її того, що
вміють самі, – автоматизму. Якби не це, ми б не шукали крихітку знання, не сиділи
б розгублено над цією мізерією.

(50, 51) Як усе-таки добре не бути людиною. Важко знайти більш неприродну
істоту.

За Г. Пагутяк

Метафоричний зміст речення «Він примушує нас вірити, що обов’язково треба розбиватися до крові, щоб подолати стіну й потрапити в сад» (рядки 41, 42) розкрито в рядку

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання

Маленький шлях — не для людей…

(1-5) Є такі тихі затінені місцинки поміж густою травою, торішнім листям чи
просто на землі - місцинки, помережані стежками. Треба низько-низько нахилитись
або лягти на живіт, щоб побачити шляхи маленьких істот. Кожна така стежечка
веде до крихітної нірки, скрученого з листочка будиночка, під камінчик чи суху
гілку. Інколи ці шляхи позначені сріблистим слизом, помережані павутинням.

(6-11) Маленький народ має свої звичаї й подорожує не дуже далеко. Його шляхи
ведуть по стовбуру дерева в пошуках солодкого соку чи просто щоб відпочити на
зігрітому сонцем листку, погойдатися. Як же добре, напевно, колисатися на м’якому
пахучому листі! Навіть упасти не боляче, коли ти можеш на льоту прикріпитися
міцною надійною павутинкою. Комахи тонше відчувають тяжіння землі, сонце,
вологість.

(12-16) Ясного дня маленькі істоти метушаться, латають свої хатки, чистять
нірки, пильнують, чи добре закутані дітки. Усі шість лапок прудко бігають. І, певно
ж, вони якось спілкуються між собою, як ото в селі сусіди перегукуються через
пліт. І не чинять одне одному кривди. А похмурого чи дощового дня сплять у своїх
домівках.

(17-20) Очима, утомленими від телевізора, книг чи облич інших людей, не
побачиш, як самовіддано бореться кожна істота за життя, захищає своє потомство.
Комахи не хочуть нищення й хаосу на власній землі від більших, сильніших істот,
а ті просто не відають, що роблять.

(21-23) Треба мати дуже добрий зір. Мало хто з людей здатний бачити. Коли
зранку протираєш очі, несвідомо хочеш побачити все краще. Але для цього треба
любити.

(24-26) Кожна наша, навіть ненавмисна, поява загрозлива й небезпечна для
маленького, хоча й незліченного народу. Ми ніколи не пройдемо їхніми шляхами.
Ми надто грубі й великі для цього і не повинні втручатися.

(27-29) Уявімо на мить, що існують інші істоти, які дивляться на нас, як на
комах. Наша метушня видається їм позбавленою сенсу. Вони не зможуть пройти
нашими шляхами й оцінити духовну велич, якщо вона в нас є.

(30-34) Ми будуємо житла, добуваємо харч, залатуємо діри власного існування,
боронимося самі й оберігаємо дітей. І попри все маємо час, щоб відчути себе
беззахисними. І тому, щоб захиститися, шукаємо Бога. А що, коли він ставиться
до нас, як ми до комах? Але, перемігши страх, ми уявляємо його подібним до нас,
тільки в стократ кращим і досконалішим.

(35-37) Дивно бути людиною – такою чужою для всіх істотою. Хіба це щастя -
бути людиною? Щастя – просто бути в злагоді, хай ти дерево, травинка, жабка
чи цвіркун. Ми нікуди не йдемо, ми просто тікаємо.

(38, 39) Щойно почнеш замислюватися над цим, тебе охоплять якісь людські
проблеми.

(40-44) Дуже важко жити серед людей. Вони постійно нагадують про існування
часу, хоча це фікція нашого штучного світу. Він примушує нас вірити, що
обов’язково треба розбиватися до крові, щоб подолати стіну й потрапити в сад. Але
знайти в собі злагоду краще, ніж страждати; підкоритися законам космосу легше,
ніж суспільним.

(45-49) Дитинство, розквіт, старість – це не дія часу, а стан душі, її різні
обличчя. Ніби гра. Дитина бавиться в дорослу або немовля, приміряючи, що краще
до лиця: інфантильність чи відповідальність. Згодом дорослі навчають її того, що
вміють самі, – автоматизму. Якби не це, ми б не шукали крихітку знання, не сиділи
б розгублено над цією мізерією.

(50, 51) Як усе-таки добре не бути людиною. Важко знайти більш неприродну
істоту.

За Г. Пагутяк

Рядки 45-49