Стилістика. Текст. Розвиток мовлення – Стилістика. Текст. Розвиток мовлення

Уважно прочитайте наведені нижче тексти (цифри зліва позначають номери абзаців) і виконайте завдання 58-66 до них.

Театральна критикиня М. Гарбузюк заявляє, що сучасний театр намагається вилікувати людину від її травм, переживань, хоче повернути нам самооцінку, вартісність. Із цим твердженням найбільш суголосні рядки

Уважно прочитайте наведені нижче тексти (цифри зліва позначають номери абзаців) і виконайте завдання 58-66 до них.

Згідно з текстами, сучасний вітчизняний театр «навчився відповідати на виклики часу» завдяки всьому, ОКРІМ

Уважно прочитайте наведені нижче тексти (цифри зліва позначають номери абзаців) і виконайте завдання 58-66 до них.

Найбільш точно окреслює взаємозв'язок усіх текстів твердження в рядку

Уважно прочитайте наведені нижче тексти (цифри зліва позначають номери абзаців) і виконайте завдання 58-66 до них.

Поданий мем візуально доповнив би зміст абзацу

Уважно прочитайте наведені нижче тексти (цифри зліва позначають номери абзаців) і виконайте завдання 58-66 до них.

НЕ відповідає змісту жодного тексту твердження

Уважно прочитайте наведені нижче тексти (цифри зліва позначають номери абзаців) і виконайте завдання до них.

У жодному тексті НЕМАЄ згадки про участь у зоозахисному русі України

Уважно прочитайте наведені нижче тексти (цифри зліва позначають номери абзаців) і виконайте завдання до них.

Перенесення в Україну іноземного хутряного виробництва відбувається через те, що

Уважно прочитайте наведені нижче тексти (цифри зліва позначають номери абзаців) і виконайте завдання до них.

Інформацію з текстів Б, В, Г можна застосувати для всього наведеного, ОКРІМ

Уважно прочитайте наведені нижче тексти (цифри зліва позначають номери абзаців) і виконайте завдання до них.

Зважаючи на міркування Олександра Тодорчука (абзац 17 тексту Г), можна припустити, що автори тексту В згадують у своєму матеріалі про позицію співачки Джамали щодо виробів із хутра для того, щоб

Уважно прочитайте наведені нижче тексти (цифри зліва позначають номери абзаців) і виконайте завдання до них.

У жодному з текстів НЕ йдеться про заборону

Уважно прочитайте наведені нижче тексти (цифри зліва позначають номери абзаців) і виконайте завдання до них.

Рисунком 1 можна доповнити всі тексти, ОКРІМ

Уважно прочитайте наведені нижче тексти (цифри зліва позначають номери абзаців) і виконайте завдання до них.

Текст А

Текст Б

Текст В

Ознаки розмовного стилю притаманні

Уважно прочитайте наведені нижче тексти (цифри зліва позначають номери абзаців) і виконайте завдання до них.

Текст А

Текст Б

Текст В

Незалежний освітній аналітик-консультант Юрій Федорченко висловлює думку про те, що університет запрошує викладача й студента в авдиторіїї та поза нею до співпраці, адже студенти – це не школярі, а своєрідна творча лабораторія, студія тощо. Протилежну ситуацію описано в абзаці.

Уважно прочитайте наведені нижче тексти (цифри зліва позначають номери абзаців) і виконайте завдання до них.

Текст А

Текст Б

Текст В

У тексті В названо всі проблеми сучасної вищої освіти, ОКРІМ

Уважно прочитайте наведені нижче тексти (цифри зліва позначають номери абзаців) і виконайте завдання до них.

Текст А

Текст Б

Текст В

Ідея мему із зображенням засновника Microsoft Білла Гейтса перегукується з твердженням у рядку

Уважно прочитайте наведені нижче тексти (цифри зліва позначають номери абзаців) і виконайте завдання до них.

Текст А

Текст Б

Текст В

У тексті Б можна знайти підтвердження всім наведеним нижче фрагментам тексту А, ОКРІМ

Уважно прочитайте наведені нижче тексти (цифри зліва позначають номери абзаців) і виконайте завдання до них.

Текст А

Текст Б

Текст В

Змісту текстів Б і В стосується твердження

Читання й аналіз тексту

Проаналізуйте тексти (цифри в дужках позначають номери абзаців) та виконайте завдання до них

Текст А

(1) Повість «Білий Бім Чорне Вухо» – про собаку, розумного, доброго сетера Біма, і про людей, щирих і лихих, яких на своєму шляху зустрічає цей пес. Автор пристрасно захищає все живе на землі, говорить про нашу величезну відповідальність перед природою й учить любити й берегти її.

@ Видавництво «Веселка», 1977

Текст Б

Cozakkk

(2) Ця повість потрапила мені до рук, коли був уже в зрілому віці, тоді запитав у рідних, чому не порадили її, як був малим. Вони відбулися жартом. А якщо серйозно? Чому батьки не читають таких книжок своїм дітям??? Може, через це останні, подорослішавши, стають черствими, бездушними, не здатними співчувати, любити й цінувати родину, близьких, друзів?????? Це історія розумного собаки, який утратив свого господаря. Тварині лише необхідно знайти хазяїна – цього достатньо для щастя. А як щодо людей??? Не знаю... Але обов’язково прочитайте цю книгу й задумайтеся...

Nebajduza

(3) Не погоджуся з думкою, що не варто читати цю книгу вразливим людям. У передмові автор цілком слушно зауважив: «Друже! ...Ти подумай! Якщо писати тільки про доброту, то для зла – це знахідка. Якщо розповідати тільки про щастя, то люди перестануть бачити знедолених – і зрештою не будуть їх помічати...»

Horvatka

(4) Прочитала «Білого Біма» досить рано, у 13 років. Хоча я не дуже чутлива, але плакала. Довгий час обговорювала з друзями долю собаки; обмірковувала, як могло б усе скластися, якби він не натрапив на черствих людей. Висновок один: повість робить нас добрішими, учить любити братів наших менших.

З інтернет-джерел

Текст В

(5) Практика надання допомоги безпритульним тваринам сягає XVII ст. Саме 1695 р. в Японії, у місті Едо (нині Токіо), з’явився перший (з відомих нам) притулок для собак. Його було відкрито з ініціативи правителя Токуґави Цунайосі, відомого на прізвисько «Інукобо», або «Собачий сьогун». 270 працівників притулку, який утримували коштом платників податків, були зобов’язані догоджати псам і стежити, щоб ті не билися між собою.

(6) «Шлях у Європу починається не з «Євробачення», не з парадів на Хрещатику, не з хокейних чи футбольних матчів, а саме з гуманного ставлення до тварин. Підтвердимо звання «європейців» лише тоді, коли будемо Людьми», – переконує президент «Товариства захисту тварин» Тамара Тарнавська.

(7) Часто чуємо: а нам не до собак, бо й так багато проблем. Перед «Євро-2012» закордонні гості відмовлялися приїздити на чемпіонат через негуманне ставлення українців до безпритульних тварин. Тоді керівництво країни «вжило заходів», але вже після чемпіонату, на жаль, усе повернулося на круги своя.

(8) «Якщо буде чітка державна політика, громадянська відповідальність, податки на утримання тварин, штрафи за неналежне ставлення до братів наших менших, тоді проблему з часом буде вирішено», – пояснюють аналітики.

(9) Чи є в Україні хоч одне місто, яке можна назвати як приклад у цій справі? «Це Львів – місто-піонер і взірець для всієї країни ставлення до тварин. Тут працює чудове комунальне підприємство, що реєструє домашніх улюбленців, веде чіткий електронний облік безпритульних чотирилапих та відстежує їх кількість», – розповідає голова київського притулку Олександра Мезінова.

З інтернет-джерел

Текст Г

(10) Поширена думка, що рівень розвитку та гуманності суспільства визначають за ставленням до дітей і до літніх людей. Варто додати: і до тварин. Нещодавно в новинах показували сюжет про сім’ю, що, уже маючи породистого собаку, узяла сліпого песика, який постраждав від жорстокості попереднього господаря. Глава сім’ї (а саме він вирішив прихистити нещасну тварину) висловив цікаву думку: «Ще не відомо, хто кому більше потрібен: цуцик нам чи ми йому. Чотирилапий настільки всіх об’єднав, що повністю змінив атмосферу в родині». Цей феномен добре відомий багатьом власникам домашніх улюбленців: урятовані істоти (з вулиці чи з притулку) викликають у людей неймовірний емоційний резонанс.

(11) Безпритульних собак, що блукають вулицями німецьких міст, практично немає. Купуючи песика, власник зобов’язаний чипувати його. Якщо ж тварина втече, її стовідсотково повернуть хазяїну, якого оштрафують за недбальство. А максимальний розмір покарання, передбачений за те, що чотирилапого вигнали на вулицю, – 25 тисяч євро!

(12) Нідерланди називають країною з «нульовим» рівнем безпритульних тварин. Бельгійські собаки мають особливі привілеї: їм у супроводі господарів дозволено заходити до громадських місць, зокрема до ресторанів і магазинів. А от Фінляндія завозить безпритульних песиків із сусідніх країн, бо охочих забрати тварину додому надто багато. Тому фінам треба докласти зусиль, аби взяти цуцика: наприклад, потенційний власник проходить співбесіду з персоналом ветеринарної клініки, також перевіряють рівень доходів майбутнього хазяїна.

З інтернет-джерел

Епіграфом до всіх текстів може слугувати вислів

Читання й аналіз тексту

Проаналізуйте тексти (цифри в дужках позначають номери абзаців) та виконайте завдання до них

Текст А

(1) Повість «Білий Бім Чорне Вухо» – про собаку, розумного, доброго сетера Біма, і про людей, щирих і лихих, яких на своєму шляху зустрічає цей пес. Автор пристрасно захищає все живе на землі, говорить про нашу величезну відповідальність перед природою й учить любити й берегти її.

@ Видавництво «Веселка», 1977

Текст Б

Cozakkk

(2) Ця повість потрапила мені до рук, коли був уже в зрілому віці, тоді запитав у рідних, чому не порадили її, як був малим. Вони відбулися жартом. А якщо серйозно? Чому батьки не читають таких книжок своїм дітям??? Може, через це останні, подорослішавши, стають черствими, бездушними, не здатними співчувати, любити й цінувати родину, близьких, друзів?????? Це історія розумного собаки, який утратив свого господаря. Тварині лише необхідно знайти хазяїна – цього достатньо для щастя. А як щодо людей??? Не знаю... Але обов’язково прочитайте цю книгу й задумайтеся...

Nebajduza

(3) Не погоджуся з думкою, що не варто читати цю книгу вразливим людям. У передмові автор цілком слушно зауважив: «Друже! ...Ти подумай! Якщо писати тільки про доброту, то для зла – це знахідка. Якщо розповідати тільки про щастя, то люди перестануть бачити знедолених – і зрештою не будуть їх помічати...»

Horvatka

(4) Прочитала «Білого Біма» досить рано, у 13 років. Хоча я не дуже чутлива, але плакала. Довгий час обговорювала з друзями долю собаки; обмірковувала, як могло б усе скластися, якби він не натрапив на черствих людей. Висновок один: повість робить нас добрішими, учить любити братів наших менших.

З інтернет-джерел

Текст В

(5) Практика надання допомоги безпритульним тваринам сягає XVII ст. Саме 1695 р. в Японії, у місті Едо (нині Токіо), з’явився перший (з відомих нам) притулок для собак. Його було відкрито з ініціативи правителя Токуґави Цунайосі, відомого на прізвисько «Інукобо», або «Собачий сьогун». 270 працівників притулку, який утримували коштом платників податків, були зобов’язані догоджати псам і стежити, щоб ті не билися між собою.

(6) «Шлях у Європу починається не з «Євробачення», не з парадів на Хрещатику, не з хокейних чи футбольних матчів, а саме з гуманного ставлення до тварин. Підтвердимо звання «європейців» лише тоді, коли будемо Людьми», – переконує президент «Товариства захисту тварин» Тамара Тарнавська.

(7) Часто чуємо: а нам не до собак, бо й так багато проблем. Перед «Євро-2012» закордонні гості відмовлялися приїздити на чемпіонат через негуманне ставлення українців до безпритульних тварин. Тоді керівництво країни «вжило заходів», але вже після чемпіонату, на жаль, усе повернулося на круги своя.

(8) «Якщо буде чітка державна політика, громадянська відповідальність, податки на утримання тварин, штрафи за неналежне ставлення до братів наших менших, тоді проблему з часом буде вирішено», – пояснюють аналітики.

(9) Чи є в Україні хоч одне місто, яке можна назвати як приклад у цій справі? «Це Львів – місто-піонер і взірець для всієї країни ставлення до тварин. Тут працює чудове комунальне підприємство, що реєструє домашніх улюбленців, веде чіткий електронний облік безпритульних чотирилапих та відстежує їх кількість», – розповідає голова київського притулку Олександра Мезінова.

З інтернет-джерел

Текст Г

(10) Поширена думка, що рівень розвитку та гуманності суспільства визначають за ставленням до дітей і до літніх людей. Варто додати: і до тварин. Нещодавно в новинах показували сюжет про сім’ю, що, уже маючи породистого собаку, узяла сліпого песика, який постраждав від жорстокості попереднього господаря. Глава сім’ї (а саме він вирішив прихистити нещасну тварину) висловив цікаву думку: «Ще не відомо, хто кому більше потрібен: цуцик нам чи ми йому. Чотирилапий настільки всіх об’єднав, що повністю змінив атмосферу в родині». Цей феномен добре відомий багатьом власникам домашніх улюбленців: урятовані істоти (з вулиці чи з притулку) викликають у людей неймовірний емоційний резонанс.

(11) Безпритульних собак, що блукають вулицями німецьких міст, практично немає. Купуючи песика, власник зобов’язаний чипувати його. Якщо ж тварина втече, її стовідсотково повернуть хазяїну, якого оштрафують за недбальство. А максимальний розмір покарання, передбачений за те, що чотирилапого вигнали на вулицю, – 25 тисяч євро!

(12) Нідерланди називають країною з «нульовим» рівнем безпритульних тварин. Бельгійські собаки мають особливі привілеї: їм у супроводі господарів дозволено заходити до громадських місць, зокрема до ресторанів і магазинів. А от Фінляндія завозить безпритульних песиків із сусідніх країн, бо охочих забрати тварину додому надто багато. Тому фінам треба докласти зусиль, аби взяти цуцика: наприклад, потенційний власник проходить співбесіду з персоналом ветеринарної клініки, також перевіряють рівень доходів майбутнього хазяїна.

З інтернет-джерел

Ключовими словами для текстів В і Г є

Читання й аналіз тексту

Проаналізуйте тексти (цифри в дужках позначають номери абзаців) та виконайте завдання до них

Текст А

(1) Повість «Білий Бім Чорне Вухо» – про собаку, розумного, доброго сетера Біма, і про людей, щирих і лихих, яких на своєму шляху зустрічає цей пес. Автор пристрасно захищає все живе на землі, говорить про нашу величезну відповідальність перед природою й учить любити й берегти її.

@ Видавництво «Веселка», 1977

Текст Б

Cozakkk

(2) Ця повість потрапила мені до рук, коли був уже в зрілому віці, тоді запитав у рідних, чому не порадили її, як був малим. Вони відбулися жартом. А якщо серйозно? Чому батьки не читають таких книжок своїм дітям??? Може, через це останні, подорослішавши, стають черствими, бездушними, не здатними співчувати, любити й цінувати родину, близьких, друзів?????? Це історія розумного собаки, який утратив свого господаря. Тварині лише необхідно знайти хазяїна – цього достатньо для щастя. А як щодо людей??? Не знаю... Але обов’язково прочитайте цю книгу й задумайтеся...

Nebajduza

(3) Не погоджуся з думкою, що не варто читати цю книгу вразливим людям. У передмові автор цілком слушно зауважив: «Друже! ...Ти подумай! Якщо писати тільки про доброту, то для зла – це знахідка. Якщо розповідати тільки про щастя, то люди перестануть бачити знедолених – і зрештою не будуть їх помічати...»

Horvatka

(4) Прочитала «Білого Біма» досить рано, у 13 років. Хоча я не дуже чутлива, але плакала. Довгий час обговорювала з друзями долю собаки; обмірковувала, як могло б усе скластися, якби він не натрапив на черствих людей. Висновок один: повість робить нас добрішими, учить любити братів наших менших.

З інтернет-джерел

Текст В

(5) Практика надання допомоги безпритульним тваринам сягає XVII ст. Саме 1695 р. в Японії, у місті Едо (нині Токіо), з’явився перший (з відомих нам) притулок для собак. Його було відкрито з ініціативи правителя Токуґави Цунайосі, відомого на прізвисько «Інукобо», або «Собачий сьогун». 270 працівників притулку, який утримували коштом платників податків, були зобов’язані догоджати псам і стежити, щоб ті не билися між собою.

(6) «Шлях у Європу починається не з «Євробачення», не з парадів на Хрещатику, не з хокейних чи футбольних матчів, а саме з гуманного ставлення до тварин. Підтвердимо звання «європейців» лише тоді, коли будемо Людьми», – переконує президент «Товариства захисту тварин» Тамара Тарнавська.

(7) Часто чуємо: а нам не до собак, бо й так багато проблем. Перед «Євро-2012» закордонні гості відмовлялися приїздити на чемпіонат через негуманне ставлення українців до безпритульних тварин. Тоді керівництво країни «вжило заходів», але вже після чемпіонату, на жаль, усе повернулося на круги своя.

(8) «Якщо буде чітка державна політика, громадянська відповідальність, податки на утримання тварин, штрафи за неналежне ставлення до братів наших менших, тоді проблему з часом буде вирішено», – пояснюють аналітики.

(9) Чи є в Україні хоч одне місто, яке можна назвати як приклад у цій справі? «Це Львів – місто-піонер і взірець для всієї країни ставлення до тварин. Тут працює чудове комунальне підприємство, що реєструє домашніх улюбленців, веде чіткий електронний облік безпритульних чотирилапих та відстежує їх кількість», – розповідає голова київського притулку Олександра Мезінова.

З інтернет-джерел

Текст Г

(10) Поширена думка, що рівень розвитку та гуманності суспільства визначають за ставленням до дітей і до літніх людей. Варто додати: і до тварин. Нещодавно в новинах показували сюжет про сім’ю, що, уже маючи породистого собаку, узяла сліпого песика, який постраждав від жорстокості попереднього господаря. Глава сім’ї (а саме він вирішив прихистити нещасну тварину) висловив цікаву думку: «Ще не відомо, хто кому більше потрібен: цуцик нам чи ми йому. Чотирилапий настільки всіх об’єднав, що повністю змінив атмосферу в родині». Цей феномен добре відомий багатьом власникам домашніх улюбленців: урятовані істоти (з вулиці чи з притулку) викликають у людей неймовірний емоційний резонанс.

(11) Безпритульних собак, що блукають вулицями німецьких міст, практично немає. Купуючи песика, власник зобов’язаний чипувати його. Якщо ж тварина втече, її стовідсотково повернуть хазяїну, якого оштрафують за недбальство. А максимальний розмір покарання, передбачений за те, що чотирилапого вигнали на вулицю, – 25 тисяч євро!

(12) Нідерланди називають країною з «нульовим» рівнем безпритульних тварин. Бельгійські собаки мають особливі привілеї: їм у супроводі господарів дозволено заходити до громадських місць, зокрема до ресторанів і магазинів. А от Фінляндія завозить безпритульних песиків із сусідніх країн, бо охочих забрати тварину додому надто багато. Тому фінам треба докласти зусиль, аби взяти цуцика: наприклад, потенційний власник проходить співбесіду з персоналом ветеринарної клініки, також перевіряють рівень доходів майбутнього хазяїна.

З інтернет-джерел

Не згадано в текстах В і Г, однак актуалізовано в текстах А і Б проблему

Читання й аналіз тексту

Проаналізуйте тексти (цифри в дужках позначають номери абзаців) та виконайте завдання до них

Текст А

(1) Повість «Білий Бім Чорне Вухо» – про собаку, розумного, доброго сетера Біма, і про людей, щирих і лихих, яких на своєму шляху зустрічає цей пес. Автор пристрасно захищає все живе на землі, говорить про нашу величезну відповідальність перед природою й учить любити й берегти її.

@ Видавництво «Веселка», 1977

Текст Б

Cozakkk

(2) Ця повість потрапила мені до рук, коли був уже в зрілому віці, тоді запитав у рідних, чому не порадили її, як був малим. Вони відбулися жартом. А якщо серйозно? Чому батьки не читають таких книжок своїм дітям??? Може, через це останні, подорослішавши, стають черствими, бездушними, не здатними співчувати, любити й цінувати родину, близьких, друзів?????? Це історія розумного собаки, який утратив свого господаря. Тварині лише необхідно знайти хазяїна – цього достатньо для щастя. А як щодо людей??? Не знаю... Але обов’язково прочитайте цю книгу й задумайтеся...

Nebajduza

(3) Не погоджуся з думкою, що не варто читати цю книгу вразливим людям. У передмові автор цілком слушно зауважив: «Друже! ...Ти подумай! Якщо писати тільки про доброту, то для зла – це знахідка. Якщо розповідати тільки про щастя, то люди перестануть бачити знедолених – і зрештою не будуть їх помічати...»

Horvatka

(4) Прочитала «Білого Біма» досить рано, у 13 років. Хоча я не дуже чутлива, але плакала. Довгий час обговорювала з друзями долю собаки; обмірковувала, як могло б усе скластися, якби він не натрапив на черствих людей. Висновок один: повість робить нас добрішими, учить любити братів наших менших.

З інтернет-джерел

Текст В

(5) Практика надання допомоги безпритульним тваринам сягає XVII ст. Саме 1695 р. в Японії, у місті Едо (нині Токіо), з’явився перший (з відомих нам) притулок для собак. Його було відкрито з ініціативи правителя Токуґави Цунайосі, відомого на прізвисько «Інукобо», або «Собачий сьогун». 270 працівників притулку, який утримували коштом платників податків, були зобов’язані догоджати псам і стежити, щоб ті не билися між собою.

(6) «Шлях у Європу починається не з «Євробачення», не з парадів на Хрещатику, не з хокейних чи футбольних матчів, а саме з гуманного ставлення до тварин. Підтвердимо звання «європейців» лише тоді, коли будемо Людьми», – переконує президент «Товариства захисту тварин» Тамара Тарнавська.

(7) Часто чуємо: а нам не до собак, бо й так багато проблем. Перед «Євро-2012» закордонні гості відмовлялися приїздити на чемпіонат через негуманне ставлення українців до безпритульних тварин. Тоді керівництво країни «вжило заходів», але вже після чемпіонату, на жаль, усе повернулося на круги своя.

(8) «Якщо буде чітка державна політика, громадянська відповідальність, податки на утримання тварин, штрафи за неналежне ставлення до братів наших менших, тоді проблему з часом буде вирішено», – пояснюють аналітики.

(9) Чи є в Україні хоч одне місто, яке можна назвати як приклад у цій справі? «Це Львів – місто-піонер і взірець для всієї країни ставлення до тварин. Тут працює чудове комунальне підприємство, що реєструє домашніх улюбленців, веде чіткий електронний облік безпритульних чотирилапих та відстежує їх кількість», – розповідає голова київського притулку Олександра Мезінова.

З інтернет-джерел

Текст Г

(10) Поширена думка, що рівень розвитку та гуманності суспільства визначають за ставленням до дітей і до літніх людей. Варто додати: і до тварин. Нещодавно в новинах показували сюжет про сім’ю, що, уже маючи породистого собаку, узяла сліпого песика, який постраждав від жорстокості попереднього господаря. Глава сім’ї (а саме він вирішив прихистити нещасну тварину) висловив цікаву думку: «Ще не відомо, хто кому більше потрібен: цуцик нам чи ми йому. Чотирилапий настільки всіх об’єднав, що повністю змінив атмосферу в родині». Цей феномен добре відомий багатьом власникам домашніх улюбленців: урятовані істоти (з вулиці чи з притулку) викликають у людей неймовірний емоційний резонанс.

(11) Безпритульних собак, що блукають вулицями німецьких міст, практично немає. Купуючи песика, власник зобов’язаний чипувати його. Якщо ж тварина втече, її стовідсотково повернуть хазяїну, якого оштрафують за недбальство. А максимальний розмір покарання, передбачений за те, що чотирилапого вигнали на вулицю, – 25 тисяч євро!

(12) Нідерланди називають країною з «нульовим» рівнем безпритульних тварин. Бельгійські собаки мають особливі привілеї: їм у супроводі господарів дозволено заходити до громадських місць, зокрема до ресторанів і магазинів. А от Фінляндія завозить безпритульних песиків із сусідніх країн, бо охочих забрати тварину додому надто багато. Тому фінам треба докласти зусиль, аби взяти цуцика: наприклад, потенційний власник проходить співбесіду з персоналом ветеринарної клініки, також перевіряють рівень доходів майбутнього хазяїна.

З інтернет-джерел

Усі тексти об’єднує думка про те, що

Читання й аналіз тексту

Проаналізуйте тексти (цифри в дужках позначають номери абзаців) та виконайте завдання до них

Текст А

(1) Повість «Білий Бім Чорне Вухо» – про собаку, розумного, доброго сетера Біма, і про людей, щирих і лихих, яких на своєму шляху зустрічає цей пес. Автор пристрасно захищає все живе на землі, говорить про нашу величезну відповідальність перед природою й учить любити й берегти її.

@ Видавництво «Веселка», 1977

Текст Б

Cozakkk

(2) Ця повість потрапила мені до рук, коли був уже в зрілому віці, тоді запитав у рідних, чому не порадили її, як був малим. Вони відбулися жартом. А якщо серйозно? Чому батьки не читають таких книжок своїм дітям??? Може, через це останні, подорослішавши, стають черствими, бездушними, не здатними співчувати, любити й цінувати родину, близьких, друзів?????? Це історія розумного собаки, який утратив свого господаря. Тварині лише необхідно знайти хазяїна – цього достатньо для щастя. А як щодо людей??? Не знаю... Але обов’язково прочитайте цю книгу й задумайтеся...

Nebajduza

(3) Не погоджуся з думкою, що не варто читати цю книгу вразливим людям. У передмові автор цілком слушно зауважив: «Друже! ...Ти подумай! Якщо писати тільки про доброту, то для зла – це знахідка. Якщо розповідати тільки про щастя, то люди перестануть бачити знедолених – і зрештою не будуть їх помічати...»

Horvatka

(4) Прочитала «Білого Біма» досить рано, у 13 років. Хоча я не дуже чутлива, але плакала. Довгий час обговорювала з друзями долю собаки; обмірковувала, як могло б усе скластися, якби він не натрапив на черствих людей. Висновок один: повість робить нас добрішими, учить любити братів наших менших.

З інтернет-джерел

Текст В

(5) Практика надання допомоги безпритульним тваринам сягає XVII ст. Саме 1695 р. в Японії, у місті Едо (нині Токіо), з’явився перший (з відомих нам) притулок для собак. Його було відкрито з ініціативи правителя Токуґави Цунайосі, відомого на прізвисько «Інукобо», або «Собачий сьогун». 270 працівників притулку, який утримували коштом платників податків, були зобов’язані догоджати псам і стежити, щоб ті не билися між собою.

(6) «Шлях у Європу починається не з «Євробачення», не з парадів на Хрещатику, не з хокейних чи футбольних матчів, а саме з гуманного ставлення до тварин. Підтвердимо звання «європейців» лише тоді, коли будемо Людьми», – переконує президент «Товариства захисту тварин» Тамара Тарнавська.

(7) Часто чуємо: а нам не до собак, бо й так багато проблем. Перед «Євро-2012» закордонні гості відмовлялися приїздити на чемпіонат через негуманне ставлення українців до безпритульних тварин. Тоді керівництво країни «вжило заходів», але вже після чемпіонату, на жаль, усе повернулося на круги своя.

(8) «Якщо буде чітка державна політика, громадянська відповідальність, податки на утримання тварин, штрафи за неналежне ставлення до братів наших менших, тоді проблему з часом буде вирішено», – пояснюють аналітики.

(9) Чи є в Україні хоч одне місто, яке можна назвати як приклад у цій справі? «Це Львів – місто-піонер і взірець для всієї країни ставлення до тварин. Тут працює чудове комунальне підприємство, що реєструє домашніх улюбленців, веде чіткий електронний облік безпритульних чотирилапих та відстежує їх кількість», – розповідає голова київського притулку Олександра Мезінова.

З інтернет-джерел

Текст Г

(10) Поширена думка, що рівень розвитку та гуманності суспільства визначають за ставленням до дітей і до літніх людей. Варто додати: і до тварин. Нещодавно в новинах показували сюжет про сім’ю, що, уже маючи породистого собаку, узяла сліпого песика, який постраждав від жорстокості попереднього господаря. Глава сім’ї (а саме він вирішив прихистити нещасну тварину) висловив цікаву думку: «Ще не відомо, хто кому більше потрібен: цуцик нам чи ми йому. Чотирилапий настільки всіх об’єднав, що повністю змінив атмосферу в родині». Цей феномен добре відомий багатьом власникам домашніх улюбленців: урятовані істоти (з вулиці чи з притулку) викликають у людей неймовірний емоційний резонанс.

(11) Безпритульних собак, що блукають вулицями німецьких міст, практично немає. Купуючи песика, власник зобов’язаний чипувати його. Якщо ж тварина втече, її стовідсотково повернуть хазяїну, якого оштрафують за недбальство. А максимальний розмір покарання, передбачений за те, що чотирилапого вигнали на вулицю, – 25 тисяч євро!

(12) Нідерланди називають країною з «нульовим» рівнем безпритульних тварин. Бельгійські собаки мають особливі привілеї: їм у супроводі господарів дозволено заходити до громадських місць, зокрема до ресторанів і магазинів. А от Фінляндія завозить безпритульних песиків із сусідніх країн, бо охочих забрати тварину додому надто багато. Тому фінам треба докласти зусиль, аби взяти цуцика: наприклад, потенційний власник проходить співбесіду з персоналом ветеринарної клініки, також перевіряють рівень доходів майбутнього хазяїна.

З інтернет-джерел

Із текстів зрозуміло, що формуванню гуманного суспільства сприяють усі чинники, ОКРІМ

Читання й аналіз тексту

Проаналізуйте текст (цифри в дужках позначають номери абзаців)
і виконайте завдання до нього.

Завантажити безкоштовно. Чи вдасться викоренити піратство в Україні?

(1) За останніми звітами міжнародних організацій, Україна – один з лідерів серед порушників авторського права в інтернеті.

(2) Нещодавно здавалося, що крига ось-ось скресне: усі обговорювали Закон про державну підтримку кіно, що дозволить блокувати піратські сайти без постанови суду (щоправда, пізніше його було ветовано), потім один за одним закрили файлообмінники fs.to й ex.ua…

(3) Чи означає це, що сакральна спілка українського інтернету й піратства нарешті зникне? На жаль, є чинники, що ускладнюють ситуацію: це брак прозорого контролю, усталена культура споживання та низька фінансова спроможність населення, нестача альтернативних джерел контенту… А ще – подвійні стандарти популяризації товарів відомих брендів на сайтах-порушниках. Пропагування косметики, алкоголю чи енергетичного напою перед переглядом нелегально викладеного фільму складно уявити, наприклад, у Польщі. В Україні ж це значна частина рекламних бюджетів: 2017 року до списку 25 найбільш відвідуваних українських сайтів входили три такі ресурси. Про етичні питання тут навіть не йдеться. Тож про який позитивний імідж країни взагалі можна говорити?

(4) Через піратство 2015 року зірвали продаж блокбастеру «Незламна» одному з великих китайських прокатників, бо фільм уже було поширено в усемережі. Хтось скаже, що це нетиповий випадок, але що робити з безліччю сервісів і ресурсів, що так і не «зайшли» в Україну саме через правову несформованість ринку? Оплата за контент в Україні – це щось зі сфери особистих принципів, але витрачати кошти хоча б частково доведеться: іншого еволюційного шляху ще не вигадали. Краще почати якомога раніше.

За В. Недогибченком

Текст Б

Мультфільм «Мавка. Лісова пісня» вразив Європу

(5) Завдяки успішній презентації мультфільму на найбільшому анімаційному форумі Європи «Cartoon Movie», де Україну було представлено вперше, наші продюсери отримали багато схвальних відгуків і пропозицій співпраці від європейських фахівців. Головна героїня Мавка прикрасила березневу обкладинку видання «Animation Magazine» (офіційного партнера заходу), що великим накладом розійшлося на форумі у Франції.

(6) Мультфільм привернув увагу потенційних партнерів з Європи, інвесторів, дистриб’юторів. Багато учасників назвало «Мавку» найкращим із 50 проєктів, відзначивши унікальність головної героїні, високу якість візуальних матеріалів, неабиякий міжнародний потенціал ідеї. Усе це працює на створення позитивного іміджу України у світі кіно.

(7) До цього заходу продюсери Ірина Костюк, Анна Єлісєєва, Єгор Олєсов і вся команда студії «Animagrad» готувалися кілька місяців. На презентації демонстрували відзняті кадри під стилізовану народну музику гурту «ДахаБраха».

(8) «Ми розуміли, що цей форум дуже важливий, – наголошує креативний продюсер Анна Єлісєєва, – адже перша поява «Мавки» на міжнародній сцені – це не тільки партнерство з європейськими компаніями, але й репутація проєкту на ринку впродовж наступних двох років, поки триватиме робота над фільмом. Україна – новий гравець у світовій анімації, тож треба зробити так, щоб нас прийняли, запам’ятали та полюбили».

За матеріалами інтернет-джерел

Текст В

«Лісова пісня» Лесі Українки стане віртуальною реальністю

(9) У Сполучених Штатах за мотивами п’єси готують комп’ютерну гру. Попри те що створюють її за кордоном, усі герої розмовлятимуть українською. Розробники – команда американців, серед яких й одесит Дмитро Верьовка. Аби творці програми краще розуміли реалії та побут, унікальність персонажів, він навіть організував їм спеціальну поїздку на Волинь.

(10) Творці «Лісової пісні» відібрали для гри найкраще: наприклад, музику до неї писатиме етногрупа «ДахаБраха», яка обіцяє створити щось надзвичайне. «Усі ми пішли на концерт цього гурту в Сієтлі й просто шаленіли від дивовижного поєднання традиційної музики й сучасного звучання», – розповів Дмитро.

(11) «Виклик – це правильно презентувати світу потенціал нашої культури, бо зараз Україну здебільшого пов’язують з Чорнобилем, із війною на Сході. Я хочу, аби завдяки грі почали цікавитися власне драматичним твором Лесі Українки, щоб він став популярним», – пояснив розробник.

(12) Тільки в грі все навпаки: початок – це фінал «Лісової пісні». Розгублений Лукаш стоїть посеред пустки й хоче «відмотати» життя назад: кохати Мавку, не одружуватися з Килиною, не слухати матері, любити ліс і його чарівних мешканців. Парубок зможе повернути свою милу, якщо пройде кожне випробування. Один хибний крок – і все доведеться робити заново…

(13) Гра «Лісова пісня» шукає друзів – науковців, етнографів і літературознавців, які говорять англійською й готові вдосконалювати проєкт і розповісти всьому світові про нашу неймовірну Україну.

За Н. Піснею

Опорними словосполученнями текстів Б і В можна вважати

Читання й аналіз тексту

Проаналізуйте текст (цифри в дужках позначають номери абзаців)
і виконайте завдання до нього.

Завантажити безкоштовно. Чи вдасться викоренити піратство в Україні?

(1) За останніми звітами міжнародних організацій, Україна – один з лідерів серед порушників авторського права в інтернеті.

(2) Нещодавно здавалося, що крига ось-ось скресне: усі обговорювали Закон про державну підтримку кіно, що дозволить блокувати піратські сайти без постанови суду (щоправда, пізніше його було ветовано), потім один за одним закрили файлообмінники fs.to й ex.ua…

(3) Чи означає це, що сакральна спілка українського інтернету й піратства нарешті зникне? На жаль, є чинники, що ускладнюють ситуацію: це брак прозорого контролю, усталена культура споживання та низька фінансова спроможність населення, нестача альтернативних джерел контенту… А ще – подвійні стандарти популяризації товарів відомих брендів на сайтах-порушниках. Пропагування косметики, алкоголю чи енергетичного напою перед переглядом нелегально викладеного фільму складно уявити, наприклад, у Польщі. В Україні ж це значна частина рекламних бюджетів: 2017 року до списку 25 найбільш відвідуваних українських сайтів входили три такі ресурси. Про етичні питання тут навіть не йдеться. Тож про який позитивний імідж країни взагалі можна говорити?

(4) Через піратство 2015 року зірвали продаж блокбастеру «Незламна» одному з великих китайських прокатників, бо фільм уже було поширено в усемережі. Хтось скаже, що це нетиповий випадок, але що робити з безліччю сервісів і ресурсів, що так і не «зайшли» в Україну саме через правову несформованість ринку? Оплата за контент в Україні – це щось зі сфери особистих принципів, але витрачати кошти хоча б частково доведеться: іншого еволюційного шляху ще не вигадали. Краще почати якомога раніше.

За В. Недогибченком

Текст Б

Мультфільм «Мавка. Лісова пісня» вразив Європу

(5) Завдяки успішній презентації мультфільму на найбільшому анімаційному форумі Європи «Cartoon Movie», де Україну було представлено вперше, наші продюсери отримали багато схвальних відгуків і пропозицій співпраці від європейських фахівців. Головна героїня Мавка прикрасила березневу обкладинку видання «Animation Magazine» (офіційного партнера заходу), що великим накладом розійшлося на форумі у Франції.

(6) Мультфільм привернув увагу потенційних партнерів з Європи, інвесторів, дистриб’юторів. Багато учасників назвало «Мавку» найкращим із 50 проєктів, відзначивши унікальність головної героїні, високу якість візуальних матеріалів, неабиякий міжнародний потенціал ідеї. Усе це працює на створення позитивного іміджу України у світі кіно.

(7) До цього заходу продюсери Ірина Костюк, Анна Єлісєєва, Єгор Олєсов і вся команда студії «Animagrad» готувалися кілька місяців. На презентації демонстрували відзняті кадри під стилізовану народну музику гурту «ДахаБраха».

(8) «Ми розуміли, що цей форум дуже важливий, – наголошує креативний продюсер Анна Єлісєєва, – адже перша поява «Мавки» на міжнародній сцені – це не тільки партнерство з європейськими компаніями, але й репутація проєкту на ринку впродовж наступних двох років, поки триватиме робота над фільмом. Україна – новий гравець у світовій анімації, тож треба зробити так, щоб нас прийняли, запам’ятали та полюбили».

За матеріалами інтернет-джерел

Текст В

«Лісова пісня» Лесі Українки стане віртуальною реальністю

(9) У Сполучених Штатах за мотивами п’єси готують комп’ютерну гру. Попри те що створюють її за кордоном, усі герої розмовлятимуть українською. Розробники – команда американців, серед яких й одесит Дмитро Верьовка. Аби творці програми краще розуміли реалії та побут, унікальність персонажів, він навіть організував їм спеціальну поїздку на Волинь.

(10) Творці «Лісової пісні» відібрали для гри найкраще: наприклад, музику до неї писатиме етногрупа «ДахаБраха», яка обіцяє створити щось надзвичайне. «Усі ми пішли на концерт цього гурту в Сієтлі й просто шаленіли від дивовижного поєднання традиційної музики й сучасного звучання», – розповів Дмитро.

(11) «Виклик – це правильно презентувати світу потенціал нашої культури, бо зараз Україну здебільшого пов’язують з Чорнобилем, із війною на Сході. Я хочу, аби завдяки грі почали цікавитися власне драматичним твором Лесі Українки, щоб він став популярним», – пояснив розробник.

(12) Тільки в грі все навпаки: початок – це фінал «Лісової пісні». Розгублений Лукаш стоїть посеред пустки й хоче «відмотати» життя назад: кохати Мавку, не одружуватися з Килиною, не слухати матері, любити ліс і його чарівних мешканців. Парубок зможе повернути свою милу, якщо пройде кожне випробування. Один хибний крок – і все доведеться робити заново…

(13) Гра «Лісова пісня» шукає друзів – науковців, етнографів і літературознавців, які говорять англійською й готові вдосконалювати проєкт і розповісти всьому світові про нашу неймовірну Україну.

За Н. Піснею

Актуалізовано в тексті А, проте не згадано в текстах Б і В думку

Читання й аналіз тексту

Проаналізуйте текст (цифри в дужках позначають номери абзаців)
і виконайте завдання до нього.

Завантажити безкоштовно. Чи вдасться викоренити піратство в Україні?

(1) За останніми звітами міжнародних організацій, Україна – один з лідерів серед порушників авторського права в інтернеті.

(2) Нещодавно здавалося, що крига ось-ось скресне: усі обговорювали Закон про державну підтримку кіно, що дозволить блокувати піратські сайти без постанови суду (щоправда, пізніше його було ветовано), потім один за одним закрили файлообмінники fs.to й ex.ua…

(3) Чи означає це, що сакральна спілка українського інтернету й піратства нарешті зникне? На жаль, є чинники, що ускладнюють ситуацію: це брак прозорого контролю, усталена культура споживання та низька фінансова спроможність населення, нестача альтернативних джерел контенту… А ще – подвійні стандарти популяризації товарів відомих брендів на сайтах-порушниках. Пропагування косметики, алкоголю чи енергетичного напою перед переглядом нелегально викладеного фільму складно уявити, наприклад, у Польщі. В Україні ж це значна частина рекламних бюджетів: 2017 року до списку 25 найбільш відвідуваних українських сайтів входили три такі ресурси. Про етичні питання тут навіть не йдеться. Тож про який позитивний імідж країни взагалі можна говорити?

(4) Через піратство 2015 року зірвали продаж блокбастеру «Незламна» одному з великих китайських прокатників, бо фільм уже було поширено в усемережі. Хтось скаже, що це нетиповий випадок, але що робити з безліччю сервісів і ресурсів, що так і не «зайшли» в Україну саме через правову несформованість ринку? Оплата за контент в Україні – це щось зі сфери особистих принципів, але витрачати кошти хоча б частково доведеться: іншого еволюційного шляху ще не вигадали. Краще почати якомога раніше.

За В. Недогибченком

Текст Б

Мультфільм «Мавка. Лісова пісня» вразив Європу

(5) Завдяки успішній презентації мультфільму на найбільшому анімаційному форумі Європи «Cartoon Movie», де Україну було представлено вперше, наші продюсери отримали багато схвальних відгуків і пропозицій співпраці від європейських фахівців. Головна героїня Мавка прикрасила березневу обкладинку видання «Animation Magazine» (офіційного партнера заходу), що великим накладом розійшлося на форумі у Франції.

(6) Мультфільм привернув увагу потенційних партнерів з Європи, інвесторів, дистриб’юторів. Багато учасників назвало «Мавку» найкращим із 50 проєктів, відзначивши унікальність головної героїні, високу якість візуальних матеріалів, неабиякий міжнародний потенціал ідеї. Усе це працює на створення позитивного іміджу України у світі кіно.

(7) До цього заходу продюсери Ірина Костюк, Анна Єлісєєва, Єгор Олєсов і вся команда студії «Animagrad» готувалися кілька місяців. На презентації демонстрували відзняті кадри під стилізовану народну музику гурту «ДахаБраха».

(8) «Ми розуміли, що цей форум дуже важливий, – наголошує креативний продюсер Анна Єлісєєва, – адже перша поява «Мавки» на міжнародній сцені – це не тільки партнерство з європейськими компаніями, але й репутація проєкту на ринку впродовж наступних двох років, поки триватиме робота над фільмом. Україна – новий гравець у світовій анімації, тож треба зробити так, щоб нас прийняли, запам’ятали та полюбили».

За матеріалами інтернет-джерел

Текст В

«Лісова пісня» Лесі Українки стане віртуальною реальністю

(9) У Сполучених Штатах за мотивами п’єси готують комп’ютерну гру. Попри те що створюють її за кордоном, усі герої розмовлятимуть українською. Розробники – команда американців, серед яких й одесит Дмитро Верьовка. Аби творці програми краще розуміли реалії та побут, унікальність персонажів, він навіть організував їм спеціальну поїздку на Волинь.

(10) Творці «Лісової пісні» відібрали для гри найкраще: наприклад, музику до неї писатиме етногрупа «ДахаБраха», яка обіцяє створити щось надзвичайне. «Усі ми пішли на концерт цього гурту в Сієтлі й просто шаленіли від дивовижного поєднання традиційної музики й сучасного звучання», – розповів Дмитро.

(11) «Виклик – це правильно презентувати світу потенціал нашої культури, бо зараз Україну здебільшого пов’язують з Чорнобилем, із війною на Сході. Я хочу, аби завдяки грі почали цікавитися власне драматичним твором Лесі Українки, щоб він став популярним», – пояснив розробник.

(12) Тільки в грі все навпаки: початок – це фінал «Лісової пісні». Розгублений Лукаш стоїть посеред пустки й хоче «відмотати» життя назад: кохати Мавку, не одружуватися з Килиною, не слухати матері, любити ліс і його чарівних мешканців. Парубок зможе повернути свою милу, якщо пройде кожне випробування. Один хибний крок – і все доведеться робити заново…

(13) Гра «Лісова пісня» шукає друзів – науковців, етнографів і літературознавців, які говорять англійською й готові вдосконалювати проєкт і розповісти всьому світові про нашу неймовірну Україну.

За Н. Піснею

Згадки про явища та події, що створюють негативний імідж України, є в

Читання й аналіз тексту

Проаналізуйте текст (цифри в дужках позначають номери абзаців)
і виконайте завдання до нього.

Завантажити безкоштовно. Чи вдасться викоренити піратство в Україні?

(1) За останніми звітами міжнародних організацій, Україна – один з лідерів серед порушників авторського права в інтернеті.

(2) Нещодавно здавалося, що крига ось-ось скресне: усі обговорювали Закон про державну підтримку кіно, що дозволить блокувати піратські сайти без постанови суду (щоправда, пізніше його було ветовано), потім один за одним закрили файлообмінники fs.to й ex.ua…

(3) Чи означає це, що сакральна спілка українського інтернету й піратства нарешті зникне? На жаль, є чинники, що ускладнюють ситуацію: це брак прозорого контролю, усталена культура споживання та низька фінансова спроможність населення, нестача альтернативних джерел контенту… А ще – подвійні стандарти популяризації товарів відомих брендів на сайтах-порушниках. Пропагування косметики, алкоголю чи енергетичного напою перед переглядом нелегально викладеного фільму складно уявити, наприклад, у Польщі. В Україні ж це значна частина рекламних бюджетів: 2017 року до списку 25 найбільш відвідуваних українських сайтів входили три такі ресурси. Про етичні питання тут навіть не йдеться. Тож про який позитивний імідж країни взагалі можна говорити?

(4) Через піратство 2015 року зірвали продаж блокбастеру «Незламна» одному з великих китайських прокатників, бо фільм уже було поширено в усемережі. Хтось скаже, що це нетиповий випадок, але що робити з безліччю сервісів і ресурсів, що так і не «зайшли» в Україну саме через правову несформованість ринку? Оплата за контент в Україні – це щось зі сфери особистих принципів, але витрачати кошти хоча б частково доведеться: іншого еволюційного шляху ще не вигадали. Краще почати якомога раніше.

За В. Недогибченком

Текст Б

Мультфільм «Мавка. Лісова пісня» вразив Європу

(5) Завдяки успішній презентації мультфільму на найбільшому анімаційному форумі Європи «Cartoon Movie», де Україну було представлено вперше, наші продюсери отримали багато схвальних відгуків і пропозицій співпраці від європейських фахівців. Головна героїня Мавка прикрасила березневу обкладинку видання «Animation Magazine» (офіційного партнера заходу), що великим накладом розійшлося на форумі у Франції.

(6) Мультфільм привернув увагу потенційних партнерів з Європи, інвесторів, дистриб’юторів. Багато учасників назвало «Мавку» найкращим із 50 проєктів, відзначивши унікальність головної героїні, високу якість візуальних матеріалів, неабиякий міжнародний потенціал ідеї. Усе це працює на створення позитивного іміджу України у світі кіно.

(7) До цього заходу продюсери Ірина Костюк, Анна Єлісєєва, Єгор Олєсов і вся команда студії «Animagrad» готувалися кілька місяців. На презентації демонстрували відзняті кадри під стилізовану народну музику гурту «ДахаБраха».

(8) «Ми розуміли, що цей форум дуже важливий, – наголошує креативний продюсер Анна Єлісєєва, – адже перша поява «Мавки» на міжнародній сцені – це не тільки партнерство з європейськими компаніями, але й репутація проєкту на ринку впродовж наступних двох років, поки триватиме робота над фільмом. Україна – новий гравець у світовій анімації, тож треба зробити так, щоб нас прийняли, запам’ятали та полюбили».

За матеріалами інтернет-джерел

Текст В

«Лісова пісня» Лесі Українки стане віртуальною реальністю

(9) У Сполучених Штатах за мотивами п’єси готують комп’ютерну гру. Попри те що створюють її за кордоном, усі герої розмовлятимуть українською. Розробники – команда американців, серед яких й одесит Дмитро Верьовка. Аби творці програми краще розуміли реалії та побут, унікальність персонажів, він навіть організував їм спеціальну поїздку на Волинь.

(10) Творці «Лісової пісні» відібрали для гри найкраще: наприклад, музику до неї писатиме етногрупа «ДахаБраха», яка обіцяє створити щось надзвичайне. «Усі ми пішли на концерт цього гурту в Сієтлі й просто шаленіли від дивовижного поєднання традиційної музики й сучасного звучання», – розповів Дмитро.

(11) «Виклик – це правильно презентувати світу потенціал нашої культури, бо зараз Україну здебільшого пов’язують з Чорнобилем, із війною на Сході. Я хочу, аби завдяки грі почали цікавитися власне драматичним твором Лесі Українки, щоб він став популярним», – пояснив розробник.

(12) Тільки в грі все навпаки: початок – це фінал «Лісової пісні». Розгублений Лукаш стоїть посеред пустки й хоче «відмотати» життя назад: кохати Мавку, не одружуватися з Килиною, не слухати матері, любити ліс і його чарівних мешканців. Парубок зможе повернути свою милу, якщо пройде кожне випробування. Один хибний крок – і все доведеться робити заново…

(13) Гра «Лісова пісня» шукає друзів – науковців, етнографів і літературознавців, які говорять англійською й готові вдосконалювати проєкт і розповісти всьому світові про нашу неймовірну Україну.

За Н. Піснею

Для текстів Б і В спільними є всі думки, ОКРІМ

Читання й аналіз тексту

Проаналізуйте текст (цифри в дужках позначають номери абзаців)
і виконайте завдання до нього.

Завантажити безкоштовно. Чи вдасться викоренити піратство в Україні?

(1) За останніми звітами міжнародних організацій, Україна – один з лідерів серед порушників авторського права в інтернеті.

(2) Нещодавно здавалося, що крига ось-ось скресне: усі обговорювали Закон про державну підтримку кіно, що дозволить блокувати піратські сайти без постанови суду (щоправда, пізніше його було ветовано), потім один за одним закрили файлообмінники fs.to й ex.ua…

(3) Чи означає це, що сакральна спілка українського інтернету й піратства нарешті зникне? На жаль, є чинники, що ускладнюють ситуацію: це брак прозорого контролю, усталена культура споживання та низька фінансова спроможність населення, нестача альтернативних джерел контенту… А ще – подвійні стандарти популяризації товарів відомих брендів на сайтах-порушниках. Пропагування косметики, алкоголю чи енергетичного напою перед переглядом нелегально викладеного фільму складно уявити, наприклад, у Польщі. В Україні ж це значна частина рекламних бюджетів: 2017 року до списку 25 найбільш відвідуваних українських сайтів входили три такі ресурси. Про етичні питання тут навіть не йдеться. Тож про який позитивний імідж країни взагалі можна говорити?

(4) Через піратство 2015 року зірвали продаж блокбастеру «Незламна» одному з великих китайських прокатників, бо фільм уже було поширено в усемережі. Хтось скаже, що це нетиповий випадок, але що робити з безліччю сервісів і ресурсів, що так і не «зайшли» в Україну саме через правову несформованість ринку? Оплата за контент в Україні – це щось зі сфери особистих принципів, але витрачати кошти хоча б частково доведеться: іншого еволюційного шляху ще не вигадали. Краще почати якомога раніше.

За В. Недогибченком

Текст Б

Мультфільм «Мавка. Лісова пісня» вразив Європу

(5) Завдяки успішній презентації мультфільму на найбільшому анімаційному форумі Європи «Cartoon Movie», де Україну було представлено вперше, наші продюсери отримали багато схвальних відгуків і пропозицій співпраці від європейських фахівців. Головна героїня Мавка прикрасила березневу обкладинку видання «Animation Magazine» (офіційного партнера заходу), що великим накладом розійшлося на форумі у Франції.

(6) Мультфільм привернув увагу потенційних партнерів з Європи, інвесторів, дистриб’юторів. Багато учасників назвало «Мавку» найкращим із 50 проєктів, відзначивши унікальність головної героїні, високу якість візуальних матеріалів, неабиякий міжнародний потенціал ідеї. Усе це працює на створення позитивного іміджу України у світі кіно.

(7) До цього заходу продюсери Ірина Костюк, Анна Єлісєєва, Єгор Олєсов і вся команда студії «Animagrad» готувалися кілька місяців. На презентації демонстрували відзняті кадри під стилізовану народну музику гурту «ДахаБраха».

(8) «Ми розуміли, що цей форум дуже важливий, – наголошує креативний продюсер Анна Єлісєєва, – адже перша поява «Мавки» на міжнародній сцені – це не тільки партнерство з європейськими компаніями, але й репутація проєкту на ринку впродовж наступних двох років, поки триватиме робота над фільмом. Україна – новий гравець у світовій анімації, тож треба зробити так, щоб нас прийняли, запам’ятали та полюбили».

За матеріалами інтернет-джерел

Текст В

«Лісова пісня» Лесі Українки стане віртуальною реальністю

(9) У Сполучених Штатах за мотивами п’єси готують комп’ютерну гру. Попри те що створюють її за кордоном, усі герої розмовлятимуть українською. Розробники – команда американців, серед яких й одесит Дмитро Верьовка. Аби творці програми краще розуміли реалії та побут, унікальність персонажів, він навіть організував їм спеціальну поїздку на Волинь.

(10) Творці «Лісової пісні» відібрали для гри найкраще: наприклад, музику до неї писатиме етногрупа «ДахаБраха», яка обіцяє створити щось надзвичайне. «Усі ми пішли на концерт цього гурту в Сієтлі й просто шаленіли від дивовижного поєднання традиційної музики й сучасного звучання», – розповів Дмитро.

(11) «Виклик – це правильно презентувати світу потенціал нашої культури, бо зараз Україну здебільшого пов’язують з Чорнобилем, із війною на Сході. Я хочу, аби завдяки грі почали цікавитися власне драматичним твором Лесі Українки, щоб він став популярним», – пояснив розробник.

(12) Тільки в грі все навпаки: початок – це фінал «Лісової пісні». Розгублений Лукаш стоїть посеред пустки й хоче «відмотати» життя назад: кохати Мавку, не одружуватися з Килиною, не слухати матері, любити ліс і його чарівних мешканців. Парубок зможе повернути свою милу, якщо пройде кожне випробування. Один хибний крок – і все доведеться робити заново…

(13) Гра «Лісова пісня» шукає друзів – науковців, етнографів і літературознавців, які говорять англійською й готові вдосконалювати проєкт і розповісти всьому світові про нашу неймовірну Україну.

За Н. Піснею

Причинами поширення інтернет-піратства, на думку В. Недогибченка, є всі зазначені, ОКРІМ

Читання й аналіз тексту

Проаналізуйте текст (цифри в дужках позначають номери абзаців)
і виконайте завдання до нього

Текст А

Відходи

(1) Використання сміття як вторинної сировини в розвинених країнах уже давно стало нормою. Там практично всі відходи є цінним ресурсом, а кількість непотребу на звалищах і переробних заводах мінімальна. Наприклад, багато європейських організацій веде документацію на аркушах, виготовлених з макулатури. Якість їх дещо гірша та й вартість поки що вища, ніж звичайних, однак так можна зберегти чимало деревини. Якщо ж з’явиться тенденція до зростання попиту на цю продукцію, то такий папір стане дешевшим.

(2) Як свідчить практика європейських країн, єдиний раціональний шлях подолання проблем, пов’язаних з накопиченням відходів, – розподіл і подальше використання їх. Обов’язковою умовою ефективної переробки сміття є його сортування, що підвищує продуктивність застосування вторинної сировини: за роздільного збирання непотребу із загальної кількості його можна вилучити до 70–80 % корисних ресурсів, а без нього – лише близько 15 %.

(3) Найбільш ефективним є сортування сміття за місцем утворення його, тобто для побутових відходів це розподіл їх власне населенням. На жаль, поки що більшість громадян в Україні до цього не готова, адже вдома потрібно мати кілька ємностей для різних категорій потенційної вторинної сировини, а обивателям простіше все викидати в одне відро чи бак, аніж скласти окремо скляні пляшки чи макулатуру.

(4) Та й влада не поспішає вирішувати цю проблему. Чиновники пояснюють свою незацікавленість низькою екологічною свідомістю людей і небажанням останніх сортувати сміття: мовляв, розподіл відходів не дасть результатів, оскільки більшість жителів усе одно не робитиме цього. Прикриваючись такою відмовкою, можновладці не вживають заходів щодо усвідомлення громадянами складної ситуації з довкіллям. Хоча загальнонаціональна інформаційна кампанія, а також різноманітні способи заохочення населення й організацій, що сортують непотріб, без сумніву, мали б позитивні наслідки.

(5) Цілком зрозуміло, що для того, хто бере на себе ініціативу запровадження роздільного збирання відходів, крім екологічного складника, важливою, а часто й першочерговою є економічна вигода. Головною ж перешкодою є досить низькі закупівельні ціни на вторинну сировину. Тому й на цьому етапі необхідна допомога держави.

За матеріалами інтернет-джерел

Текст Б

(6) Справді успішними щодо переробки відходів можна вважати шведів. Усе почалося ще в 1970-ті роки. Тоді країна із суворим кліматом цілком залежала від імпорту природного газу, тому було вирішено змінити енергетичну ситуацію. Учені й політики з’ясували, що кожен мешканець «виробляє» близько півтора кілограма сміття за день, а чотири тонни побутового непотребу з надлишком компенсують використання однієї тонни нафти. Нескладні розрахунки підказали єдине правильне рішення – і держава серйозно взялася за переробку відходів.

(7) Нині у Швеції пріоритетом є не знищення сміття, а повторне використання його. Місцеві домогосподарства окремо збирають газети, пластик, метал, скло, електричні прилади, лампочки, батарейки. Також у спеціальні мішки складають залишки їжі. Важливо, що в цій країні населення сумлінно сортує відходи. Уряд лише проводить інформаційні кампанії, спрямовані на популяризацію ідеї роздільного збирання непотребу.

(8) Далі відсортоване сміття переробляють по-різному: газети перетворюють на паперову масу, пляшки використовують повторно або переплавляють на нові елементи, пластикові контейнери стають пластичною сировиною, залишки їжі компостують, щоб отримати з них добриво чи біогаз. Саме ним потім заправляють громадський транспорт. Крім того, відходи – відносно дешеве паливо, а місцеві науковці винайшли ефективну й прибуткову технологію перетворення побутового сміття на електроенергію. Ця держава навіть імпортує понад 700 тисяч тонн непотребу з інших країн. Утилізація твердих залишків забезпечує 20 % тепла в тутешніх будинках. Сьогодні так опалюють майже 900 тисяч домогосподарств.

(9) У Швеції функціонують 30 електростанцій, що спалюють 5,5 млн тонн відходів за рік. Попіл становить 15 % від початкової маси, його сортують і відправляють на переробку. Залишки просівають, щоб вилучити гравій, який використовують у дорожньому будівництві. Наприкінці лише 1 % непотребу поповнює звалища. Дим від сміттєспалювальних заводів містить 99,9 % нетоксичного двоокису вуглецю й води, однак і його в цій країні очищують. Шлак, отриманий під час цього процесу, використовують для заповнення покинутих шахт.

(10) Одного разу шведи захотіли зробити свою країну енергетично незалежною, а в результаті досягли не лише цього, а й екологічної безпеки, підвищили рівень чистоти довкілля.

За М. Мордовцевим

Автори обох текстів, імовірно, НЕ ПОГОДИЛИСЯ б із твердженням

Читання й аналіз тексту

Проаналізуйте текст (цифри в дужках позначають номери абзаців)
і виконайте завдання до нього

Текст А

Відходи

(1) Використання сміття як вторинної сировини в розвинених країнах уже давно стало нормою. Там практично всі відходи є цінним ресурсом, а кількість непотребу на звалищах і переробних заводах мінімальна. Наприклад, багато європейських організацій веде документацію на аркушах, виготовлених з макулатури. Якість їх дещо гірша та й вартість поки що вища, ніж звичайних, однак так можна зберегти чимало деревини. Якщо ж з’явиться тенденція до зростання попиту на цю продукцію, то такий папір стане дешевшим.

(2) Як свідчить практика європейських країн, єдиний раціональний шлях подолання проблем, пов’язаних з накопиченням відходів, – розподіл і подальше використання їх. Обов’язковою умовою ефективної переробки сміття є його сортування, що підвищує продуктивність застосування вторинної сировини: за роздільного збирання непотребу із загальної кількості його можна вилучити до 70–80 % корисних ресурсів, а без нього – лише близько 15 %.

(3) Найбільш ефективним є сортування сміття за місцем утворення його, тобто для побутових відходів це розподіл їх власне населенням. На жаль, поки що більшість громадян в Україні до цього не готова, адже вдома потрібно мати кілька ємностей для різних категорій потенційної вторинної сировини, а обивателям простіше все викидати в одне відро чи бак, аніж скласти окремо скляні пляшки чи макулатуру.

(4) Та й влада не поспішає вирішувати цю проблему. Чиновники пояснюють свою незацікавленість низькою екологічною свідомістю людей і небажанням останніх сортувати сміття: мовляв, розподіл відходів не дасть результатів, оскільки більшість жителів усе одно не робитиме цього. Прикриваючись такою відмовкою, можновладці не вживають заходів щодо усвідомлення громадянами складної ситуації з довкіллям. Хоча загальнонаціональна інформаційна кампанія, а також різноманітні способи заохочення населення й організацій, що сортують непотріб, без сумніву, мали б позитивні наслідки.

(5) Цілком зрозуміло, що для того, хто бере на себе ініціативу запровадження роздільного збирання відходів, крім екологічного складника, важливою, а часто й першочерговою є економічна вигода. Головною ж перешкодою є досить низькі закупівельні ціни на вторинну сировину. Тому й на цьому етапі необхідна допомога держави.

За матеріалами інтернет-джерел

Текст Б

(6) Справді успішними щодо переробки відходів можна вважати шведів. Усе почалося ще в 1970-ті роки. Тоді країна із суворим кліматом цілком залежала від імпорту природного газу, тому було вирішено змінити енергетичну ситуацію. Учені й політики з’ясували, що кожен мешканець «виробляє» близько півтора кілограма сміття за день, а чотири тонни побутового непотребу з надлишком компенсують використання однієї тонни нафти. Нескладні розрахунки підказали єдине правильне рішення – і держава серйозно взялася за переробку відходів.

(7) Нині у Швеції пріоритетом є не знищення сміття, а повторне використання його. Місцеві домогосподарства окремо збирають газети, пластик, метал, скло, електричні прилади, лампочки, батарейки. Також у спеціальні мішки складають залишки їжі. Важливо, що в цій країні населення сумлінно сортує відходи. Уряд лише проводить інформаційні кампанії, спрямовані на популяризацію ідеї роздільного збирання непотребу.

(8) Далі відсортоване сміття переробляють по-різному: газети перетворюють на паперову масу, пляшки використовують повторно або переплавляють на нові елементи, пластикові контейнери стають пластичною сировиною, залишки їжі компостують, щоб отримати з них добриво чи біогаз. Саме ним потім заправляють громадський транспорт. Крім того, відходи – відносно дешеве паливо, а місцеві науковці винайшли ефективну й прибуткову технологію перетворення побутового сміття на електроенергію. Ця держава навіть імпортує понад 700 тисяч тонн непотребу з інших країн. Утилізація твердих залишків забезпечує 20 % тепла в тутешніх будинках. Сьогодні так опалюють майже 900 тисяч домогосподарств.

(9) У Швеції функціонують 30 електростанцій, що спалюють 5,5 млн тонн відходів за рік. Попіл становить 15 % від початкової маси, його сортують і відправляють на переробку. Залишки просівають, щоб вилучити гравій, який використовують у дорожньому будівництві. Наприкінці лише 1 % непотребу поповнює звалища. Дим від сміттєспалювальних заводів містить 99,9 % нетоксичного двоокису вуглецю й води, однак і його в цій країні очищують. Шлак, отриманий під час цього процесу, використовують для заповнення покинутих шахт.

(10) Одного разу шведи захотіли зробити свою країну енергетично незалежною, а в результаті досягли не лише цього, а й екологічної безпеки, підвищили рівень чистоти довкілля.

За М. Мордовцевим

Найбільш важливою темою, яку розвивають автори обох текстів, є

Читання й аналіз тексту

Проаналізуйте текст (цифри в дужках позначають номери абзаців)
і виконайте завдання до нього

Текст А

Відходи

(1) Використання сміття як вторинної сировини в розвинених країнах уже давно стало нормою. Там практично всі відходи є цінним ресурсом, а кількість непотребу на звалищах і переробних заводах мінімальна. Наприклад, багато європейських організацій веде документацію на аркушах, виготовлених з макулатури. Якість їх дещо гірша та й вартість поки що вища, ніж звичайних, однак так можна зберегти чимало деревини. Якщо ж з’явиться тенденція до зростання попиту на цю продукцію, то такий папір стане дешевшим.

(2) Як свідчить практика європейських країн, єдиний раціональний шлях подолання проблем, пов’язаних з накопиченням відходів, – розподіл і подальше використання їх. Обов’язковою умовою ефективної переробки сміття є його сортування, що підвищує продуктивність застосування вторинної сировини: за роздільного збирання непотребу із загальної кількості його можна вилучити до 70–80 % корисних ресурсів, а без нього – лише близько 15 %.

(3) Найбільш ефективним є сортування сміття за місцем утворення його, тобто для побутових відходів це розподіл їх власне населенням. На жаль, поки що більшість громадян в Україні до цього не готова, адже вдома потрібно мати кілька ємностей для різних категорій потенційної вторинної сировини, а обивателям простіше все викидати в одне відро чи бак, аніж скласти окремо скляні пляшки чи макулатуру.

(4) Та й влада не поспішає вирішувати цю проблему. Чиновники пояснюють свою незацікавленість низькою екологічною свідомістю людей і небажанням останніх сортувати сміття: мовляв, розподіл відходів не дасть результатів, оскільки більшість жителів усе одно не робитиме цього. Прикриваючись такою відмовкою, можновладці не вживають заходів щодо усвідомлення громадянами складної ситуації з довкіллям. Хоча загальнонаціональна інформаційна кампанія, а також різноманітні способи заохочення населення й організацій, що сортують непотріб, без сумніву, мали б позитивні наслідки.

(5) Цілком зрозуміло, що для того, хто бере на себе ініціативу запровадження роздільного збирання відходів, крім екологічного складника, важливою, а часто й першочерговою є економічна вигода. Головною ж перешкодою є досить низькі закупівельні ціни на вторинну сировину. Тому й на цьому етапі необхідна допомога держави.

За матеріалами інтернет-джерел

Текст Б

(6) Справді успішними щодо переробки відходів можна вважати шведів. Усе почалося ще в 1970-ті роки. Тоді країна із суворим кліматом цілком залежала від імпорту природного газу, тому було вирішено змінити енергетичну ситуацію. Учені й політики з’ясували, що кожен мешканець «виробляє» близько півтора кілограма сміття за день, а чотири тонни побутового непотребу з надлишком компенсують використання однієї тонни нафти. Нескладні розрахунки підказали єдине правильне рішення – і держава серйозно взялася за переробку відходів.

(7) Нині у Швеції пріоритетом є не знищення сміття, а повторне використання його. Місцеві домогосподарства окремо збирають газети, пластик, метал, скло, електричні прилади, лампочки, батарейки. Також у спеціальні мішки складають залишки їжі. Важливо, що в цій країні населення сумлінно сортує відходи. Уряд лише проводить інформаційні кампанії, спрямовані на популяризацію ідеї роздільного збирання непотребу.

(8) Далі відсортоване сміття переробляють по-різному: газети перетворюють на паперову масу, пляшки використовують повторно або переплавляють на нові елементи, пластикові контейнери стають пластичною сировиною, залишки їжі компостують, щоб отримати з них добриво чи біогаз. Саме ним потім заправляють громадський транспорт. Крім того, відходи – відносно дешеве паливо, а місцеві науковці винайшли ефективну й прибуткову технологію перетворення побутового сміття на електроенергію. Ця держава навіть імпортує понад 700 тисяч тонн непотребу з інших країн. Утилізація твердих залишків забезпечує 20 % тепла в тутешніх будинках. Сьогодні так опалюють майже 900 тисяч домогосподарств.

(9) У Швеції функціонують 30 електростанцій, що спалюють 5,5 млн тонн відходів за рік. Попіл становить 15 % від початкової маси, його сортують і відправляють на переробку. Залишки просівають, щоб вилучити гравій, який використовують у дорожньому будівництві. Наприкінці лише 1 % непотребу поповнює звалища. Дим від сміттєспалювальних заводів містить 99,9 % нетоксичного двоокису вуглецю й води, однак і його в цій країні очищують. Шлак, отриманий під час цього процесу, використовують для заповнення покинутих шахт.

(10) Одного разу шведи захотіли зробити свою країну енергетично незалежною, а в результаті досягли не лише цього, а й екологічної безпеки, підвищили рівень чистоти довкілля.

За М. Мордовцевим

Інформацію з тексту Б автор тексту А міг би використати для обґрунтування всіх позицій, ОКРІМ

Читання й аналіз тексту

Проаналізуйте текст (цифри в дужках позначають номери абзаців)
і виконайте завдання до нього

Текст А

Відходи

(1) Використання сміття як вторинної сировини в розвинених країнах уже давно стало нормою. Там практично всі відходи є цінним ресурсом, а кількість непотребу на звалищах і переробних заводах мінімальна. Наприклад, багато європейських організацій веде документацію на аркушах, виготовлених з макулатури. Якість їх дещо гірша та й вартість поки що вища, ніж звичайних, однак так можна зберегти чимало деревини. Якщо ж з’явиться тенденція до зростання попиту на цю продукцію, то такий папір стане дешевшим.

(2) Як свідчить практика європейських країн, єдиний раціональний шлях подолання проблем, пов’язаних з накопиченням відходів, – розподіл і подальше використання їх. Обов’язковою умовою ефективної переробки сміття є його сортування, що підвищує продуктивність застосування вторинної сировини: за роздільного збирання непотребу із загальної кількості його можна вилучити до 70–80 % корисних ресурсів, а без нього – лише близько 15 %.

(3) Найбільш ефективним є сортування сміття за місцем утворення його, тобто для побутових відходів це розподіл їх власне населенням. На жаль, поки що більшість громадян в Україні до цього не готова, адже вдома потрібно мати кілька ємностей для різних категорій потенційної вторинної сировини, а обивателям простіше все викидати в одне відро чи бак, аніж скласти окремо скляні пляшки чи макулатуру.

(4) Та й влада не поспішає вирішувати цю проблему. Чиновники пояснюють свою незацікавленість низькою екологічною свідомістю людей і небажанням останніх сортувати сміття: мовляв, розподіл відходів не дасть результатів, оскільки більшість жителів усе одно не робитиме цього. Прикриваючись такою відмовкою, можновладці не вживають заходів щодо усвідомлення громадянами складної ситуації з довкіллям. Хоча загальнонаціональна інформаційна кампанія, а також різноманітні способи заохочення населення й організацій, що сортують непотріб, без сумніву, мали б позитивні наслідки.

(5) Цілком зрозуміло, що для того, хто бере на себе ініціативу запровадження роздільного збирання відходів, крім екологічного складника, важливою, а часто й першочерговою є економічна вигода. Головною ж перешкодою є досить низькі закупівельні ціни на вторинну сировину. Тому й на цьому етапі необхідна допомога держави.

За матеріалами інтернет-джерел

Текст Б

(6) Справді успішними щодо переробки відходів можна вважати шведів. Усе почалося ще в 1970-ті роки. Тоді країна із суворим кліматом цілком залежала від імпорту природного газу, тому було вирішено змінити енергетичну ситуацію. Учені й політики з’ясували, що кожен мешканець «виробляє» близько півтора кілограма сміття за день, а чотири тонни побутового непотребу з надлишком компенсують використання однієї тонни нафти. Нескладні розрахунки підказали єдине правильне рішення – і держава серйозно взялася за переробку відходів.

(7) Нині у Швеції пріоритетом є не знищення сміття, а повторне використання його. Місцеві домогосподарства окремо збирають газети, пластик, метал, скло, електричні прилади, лампочки, батарейки. Також у спеціальні мішки складають залишки їжі. Важливо, що в цій країні населення сумлінно сортує відходи. Уряд лише проводить інформаційні кампанії, спрямовані на популяризацію ідеї роздільного збирання непотребу.

(8) Далі відсортоване сміття переробляють по-різному: газети перетворюють на паперову масу, пляшки використовують повторно або переплавляють на нові елементи, пластикові контейнери стають пластичною сировиною, залишки їжі компостують, щоб отримати з них добриво чи біогаз. Саме ним потім заправляють громадський транспорт. Крім того, відходи – відносно дешеве паливо, а місцеві науковці винайшли ефективну й прибуткову технологію перетворення побутового сміття на електроенергію. Ця держава навіть імпортує понад 700 тисяч тонн непотребу з інших країн. Утилізація твердих залишків забезпечує 20 % тепла в тутешніх будинках. Сьогодні так опалюють майже 900 тисяч домогосподарств.

(9) У Швеції функціонують 30 електростанцій, що спалюють 5,5 млн тонн відходів за рік. Попіл становить 15 % від початкової маси, його сортують і відправляють на переробку. Залишки просівають, щоб вилучити гравій, який використовують у дорожньому будівництві. Наприкінці лише 1 % непотребу поповнює звалища. Дим від сміттєспалювальних заводів містить 99,9 % нетоксичного двоокису вуглецю й води, однак і його в цій країні очищують. Шлак, отриманий під час цього процесу, використовують для заповнення покинутих шахт.

(10) Одного разу шведи захотіли зробити свою країну енергетично незалежною, а в результаті досягли не лише цього, а й екологічної безпеки, підвищили рівень чистоти довкілля.

За М. Мордовцевим

Спільними ключовими поняттями для обох текстів є

Читання й аналіз тексту

Проаналізуйте текст (цифри в дужках позначають номери абзаців)
і виконайте завдання до нього

Текст А

Відходи

(1) Використання сміття як вторинної сировини в розвинених країнах уже давно стало нормою. Там практично всі відходи є цінним ресурсом, а кількість непотребу на звалищах і переробних заводах мінімальна. Наприклад, багато європейських організацій веде документацію на аркушах, виготовлених з макулатури. Якість їх дещо гірша та й вартість поки що вища, ніж звичайних, однак так можна зберегти чимало деревини. Якщо ж з’явиться тенденція до зростання попиту на цю продукцію, то такий папір стане дешевшим.

(2) Як свідчить практика європейських країн, єдиний раціональний шлях подолання проблем, пов’язаних з накопиченням відходів, – розподіл і подальше використання їх. Обов’язковою умовою ефективної переробки сміття є його сортування, що підвищує продуктивність застосування вторинної сировини: за роздільного збирання непотребу із загальної кількості його можна вилучити до 70–80 % корисних ресурсів, а без нього – лише близько 15 %.

(3) Найбільш ефективним є сортування сміття за місцем утворення його, тобто для побутових відходів це розподіл їх власне населенням. На жаль, поки що більшість громадян в Україні до цього не готова, адже вдома потрібно мати кілька ємностей для різних категорій потенційної вторинної сировини, а обивателям простіше все викидати в одне відро чи бак, аніж скласти окремо скляні пляшки чи макулатуру.

(4) Та й влада не поспішає вирішувати цю проблему. Чиновники пояснюють свою незацікавленість низькою екологічною свідомістю людей і небажанням останніх сортувати сміття: мовляв, розподіл відходів не дасть результатів, оскільки більшість жителів усе одно не робитиме цього. Прикриваючись такою відмовкою, можновладці не вживають заходів щодо усвідомлення громадянами складної ситуації з довкіллям. Хоча загальнонаціональна інформаційна кампанія, а також різноманітні способи заохочення населення й організацій, що сортують непотріб, без сумніву, мали б позитивні наслідки.

(5) Цілком зрозуміло, що для того, хто бере на себе ініціативу запровадження роздільного збирання відходів, крім екологічного складника, важливою, а часто й першочерговою є економічна вигода. Головною ж перешкодою є досить низькі закупівельні ціни на вторинну сировину. Тому й на цьому етапі необхідна допомога держави.

За матеріалами інтернет-джерел

Текст Б

(6) Справді успішними щодо переробки відходів можна вважати шведів. Усе почалося ще в 1970-ті роки. Тоді країна із суворим кліматом цілком залежала від імпорту природного газу, тому було вирішено змінити енергетичну ситуацію. Учені й політики з’ясували, що кожен мешканець «виробляє» близько півтора кілограма сміття за день, а чотири тонни побутового непотребу з надлишком компенсують використання однієї тонни нафти. Нескладні розрахунки підказали єдине правильне рішення – і держава серйозно взялася за переробку відходів.

(7) Нині у Швеції пріоритетом є не знищення сміття, а повторне використання його. Місцеві домогосподарства окремо збирають газети, пластик, метал, скло, електричні прилади, лампочки, батарейки. Також у спеціальні мішки складають залишки їжі. Важливо, що в цій країні населення сумлінно сортує відходи. Уряд лише проводить інформаційні кампанії, спрямовані на популяризацію ідеї роздільного збирання непотребу.

(8) Далі відсортоване сміття переробляють по-різному: газети перетворюють на паперову масу, пляшки використовують повторно або переплавляють на нові елементи, пластикові контейнери стають пластичною сировиною, залишки їжі компостують, щоб отримати з них добриво чи біогаз. Саме ним потім заправляють громадський транспорт. Крім того, відходи – відносно дешеве паливо, а місцеві науковці винайшли ефективну й прибуткову технологію перетворення побутового сміття на електроенергію. Ця держава навіть імпортує понад 700 тисяч тонн непотребу з інших країн. Утилізація твердих залишків забезпечує 20 % тепла в тутешніх будинках. Сьогодні так опалюють майже 900 тисяч домогосподарств.

(9) У Швеції функціонують 30 електростанцій, що спалюють 5,5 млн тонн відходів за рік. Попіл становить 15 % від початкової маси, його сортують і відправляють на переробку. Залишки просівають, щоб вилучити гравій, який використовують у дорожньому будівництві. Наприкінці лише 1 % непотребу поповнює звалища. Дим від сміттєспалювальних заводів містить 99,9 % нетоксичного двоокису вуглецю й води, однак і його в цій країні очищують. Шлак, отриманий під час цього процесу, використовують для заповнення покинутих шахт.

(10) Одного разу шведи захотіли зробити свою країну енергетично незалежною, а в результаті досягли не лише цього, а й екологічної безпеки, підвищили рівень чистоти довкілля.

За М. Мордовцевим

Яку максимальну кількість ємностей мав би використовувати українець у себе вдома, зважаючи на практику шведів, описану в тексті Б?

Уважно прочитайте наведені нижче тексти (цифри зліва позначають номери абзаців) і виконайте завдання до них.

Текст А

1 «Золота дзиґа» – українська національна кінопремія, заснована 2017 року Українською кіноакадемією з метою популяризації національного кінематографа й видатних досягнень тих, хто сумлінно працює над створенням вітчизняних фільмів.

2 Головним символом кінопремії вибрано «Золоту дзиґу», що втілює стрімкість, невпинний розвиток і нескінченність. Розробник дизайну Назар Білик пояснив це так: «Основним елементом композиції є кадр кіноплівки, золотий чотирикутник, який динамічно обертається, уособлюючи кінематограф. За формою статуетка нагадує дзиґу, вогонь, паросток, що є символами розвитку та оновлення національного кіно». Крім того, назва нагадує про творчий спадок видатного кінематографіста Дзиґи Вертова.

3 Перше вручення премії відбулося 20 квітня 2017 року. Лідером за кількістю номінацій стала стрічка Тараса Ткаченка «Гніздо горлиці», що здобула шість статуеток: за кращий фільм, за режисуру, за головну жіночу й головну чоловічу ролі та за ролі другого плану.

4 Другу кінопремію «Золота дзиґа» вручено за найкращий фільм 2018 року «Кіборги», що теж отримав шість статуеток. У номінації ж «Вибір глядача» перемогла стрічка «DZIDZIO Контрабас».

Текст Б

«Мало екранів і низькі доходи», – представник Warner Bros. про Україну

Про причини відсутності в прокаті фільмів на кшталт «Трьох білбордів...», українське кіно та проблеми нашого кіноринку читайте в ексклюзивному інтерв’ю Робіна Грбіча – директора компанії «Кіноманія», який представляє Warner Bros. в Україні.

5 М. П.: Чому в українських кінотеатрах немає таких відомих фільмів, як «Три білборди на кордоні Еббінга, Міссурі», «Назви мене своїм ім’ям» чи інших оскарівських номінантів?

6 Робін Грбіч: Це артхаузні фільми, тобто розраховані на вузьке коло глядачів. Ці стрічки справді дуже хороші. Але в Україні ринок кінопрокату незрілий, мережа кінотеатрів недостатньо розвинена як для такої території й такої кількості населення. У країнах Західної Європи, навіть менших за Україну, значно більше кінозалів. Якби у вас було більше екранів, люди мали б вибір.

7 А ще українська публіка любить ходити в кінотеатри на фільми, у яких є багато спецефектів, масштабних сцен, тобто на щось таке, що варто дивитися на великому екрані. Тож багато хто думає, що таку стрічку, як «Три білборди…», він може переглянути вдома, для цього не треба йти в кіно, тобто людина вибирає, на що витрачати гроші. Часто причина цього досить прозаїчна: низькі прибутки населення.

8 Саме тому середньостатистичний українець ходить у кіно лише раз на два роки, натомість європеєць – три-п’ять разів за рік. Тож у Франції чи Великій Британії, де більше розвинена кіномережа та вищі доходи населення, «Три білборди…» можуть мати такий самий успіх, як і блокбастери. Проте в України є великий потенціал для зростання.

9 М. П.: Ми бачимо в кінотеатрах усе більше українських фільмів. Чи ви відчуваєте якусь конкуренцію з їхнього боку? Що можете сказати про наше кіно?

10 Робін Грбіч: Думаю, що більше українських фільмів буде знято й показано в кінотеатрах, то краще. Ніхто, крім українців, не розкаже власних історій. Наприклад, як фільм «Кіборги». Малоймовірно, що якісь іноземці приїдуть сюди, аби знімати щось подібне. Навіть якщо так станеться, то американська, чи французька, чи польська компанії не покажуть ваших реалій так, як ви самі.

11 Ви маєте дуже багату культуру, і українці – єдині, хто може це відобразити у фільмах. Нині через ситуацію в країні ваша кіноіндустрія проходить складний шлях. Але схоже, що справи покращуються: українські фільми поступово виходять на передній план. І Держкіно, підтримуючи кінематографістів, відіграє в цьому вагому роль. Це дає надію на розвиток кінопромисловості й на те, що ваші майстри кіно скажуть своє слово.

12 Українці мають значний потенціал, надзвичайно талановиті, повні ентузіазму, намагаються перевершити самих себе. Попереду у вас грандіозні звершення.

Текст В

13 Наша кореспондентка Любов Базів поспілкувалася з Пилипом Іллєнком, головою Державного агентства України з питань кіно, поцікавившись, що таке, на його думку, патріотичне кіно.

14 —  Патріотичність і патріотизм – поняття без чітко окреслених меж, без юридичного визначення, це моральна категорія, природа якої міститься в культурологічній площині, тож кожен розуміє це по-своєму.

15 Як відомо, національний кінематограф працює на створення передусім національного культурного простору. Зокрема комедія «DZIDZIO Контрабас» надзвичайно потужно формує український культурний контекст, якого поки що повноцінно немає. Ми й досі, на жаль, жартуємо цитатами з радянських фільмів, переносячи стереотипи з минулого в сьогодення.

16 Будь-яка національна культура апріорі патріотична, бо формує основу нації – культурний контекст. Потрібно створювати власні вітчизняні кінострічки для сімейного перегляду, хай це буде мелодрама, комедія, мюзикл чи казка… Зараз ми підтримуємо зйомки трьох фільмів з різдвяним сюжетом про наші реалії. То невже це не патріотично: виховання власних дітей на українському матеріалі?

17 Підтримавши виробництво стрічки, яку «розберуть» на цитати, ми створимо нові українські міфи, архетипи, символи, меми, тренди, що об’єднуватимуть нас, формуватимуть культурну ідентичність, і це надзвичайно важлива патріотична місія. Помилково любов до Вітчизни зводять винятково до воєнної тематики. Певною мірою це виправдано, і таких фільмів Держкіно підтримує багато, але патріотизм не можна вичерпати такою прямолінійністю.

18 Дуже легко відрізнити японське кіно, наприклад, від французького, і не лише тому, що в ньому грають японці: у цих стрічках є глибоке національне культурне джерело. Та й французький «кінопродукт» також легко можна впізнати.

19 Нещодавно Марися Нікітюк зняла фільм «Коли падають дерева». Це абсолютно трендове сучасне кіно, але в нашому культурному просторі, ба більше, навіть в українській традиції, хоч там і немає ні шароварів, ні козаків. Це новітнє відродження українського поетичного кіно (за культурним контекстом насамперед). Без прямих цитат із Параджанова, Іллєнка чи Миколайчука видно, що це українське кіно, і будь-хто скаже: та це ж наше! Таке дуже легко й чітко можна відчути, але практично неможливо тлумачити юридично.

Українську національну кінопремію «Золота дзиґа» в номінації «Вибір глядача» у 2018 році було вручено творцям кінострічки

Уважно прочитайте наведені нижче тексти (цифри зліва позначають номери абзаців) і виконайте завдання до них.

Текст А

1 «Золота дзиґа» – українська національна кінопремія, заснована 2017 року Українською кіноакадемією з метою популяризації національного кінематографа й видатних досягнень тих, хто сумлінно працює над створенням вітчизняних фільмів.

2 Головним символом кінопремії вибрано «Золоту дзиґу», що втілює стрімкість, невпинний розвиток і нескінченність. Розробник дизайну Назар Білик пояснив це так: «Основним елементом композиції є кадр кіноплівки, золотий чотирикутник, який динамічно обертається, уособлюючи кінематограф. За формою статуетка нагадує дзиґу, вогонь, паросток, що є символами розвитку та оновлення національного кіно». Крім того, назва нагадує про творчий спадок видатного кінематографіста Дзиґи Вертова.

3 Перше вручення премії відбулося 20 квітня 2017 року. Лідером за кількістю номінацій стала стрічка Тараса Ткаченка «Гніздо горлиці», що здобула шість статуеток: за кращий фільм, за режисуру, за головну жіночу й головну чоловічу ролі та за ролі другого плану.

4 Другу кінопремію «Золота дзиґа» вручено за найкращий фільм 2018 року «Кіборги», що теж отримав шість статуеток. У номінації ж «Вибір глядача» перемогла стрічка «DZIDZIO Контрабас».

Текст Б

«Мало екранів і низькі доходи», – представник Warner Bros. про Україну

Про причини відсутності в прокаті фільмів на кшталт «Трьох білбордів...», українське кіно та проблеми нашого кіноринку читайте в ексклюзивному інтерв’ю Робіна Грбіча – директора компанії «Кіноманія», який представляє Warner Bros. в Україні.

5 М. П.: Чому в українських кінотеатрах немає таких відомих фільмів, як «Три білборди на кордоні Еббінга, Міссурі», «Назви мене своїм ім’ям» чи інших оскарівських номінантів?

6 Робін Грбіч: Це артхаузні фільми, тобто розраховані на вузьке коло глядачів. Ці стрічки справді дуже хороші. Але в Україні ринок кінопрокату незрілий, мережа кінотеатрів недостатньо розвинена як для такої території й такої кількості населення. У країнах Західної Європи, навіть менших за Україну, значно більше кінозалів. Якби у вас було більше екранів, люди мали б вибір.

7 А ще українська публіка любить ходити в кінотеатри на фільми, у яких є багато спецефектів, масштабних сцен, тобто на щось таке, що варто дивитися на великому екрані. Тож багато хто думає, що таку стрічку, як «Три білборди…», він може переглянути вдома, для цього не треба йти в кіно, тобто людина вибирає, на що витрачати гроші. Часто причина цього досить прозаїчна: низькі прибутки населення.

8 Саме тому середньостатистичний українець ходить у кіно лише раз на два роки, натомість європеєць – три-п’ять разів за рік. Тож у Франції чи Великій Британії, де більше розвинена кіномережа та вищі доходи населення, «Три білборди…» можуть мати такий самий успіх, як і блокбастери. Проте в України є великий потенціал для зростання.

9 М. П.: Ми бачимо в кінотеатрах усе більше українських фільмів. Чи ви відчуваєте якусь конкуренцію з їхнього боку? Що можете сказати про наше кіно?

10 Робін Грбіч: Думаю, що більше українських фільмів буде знято й показано в кінотеатрах, то краще. Ніхто, крім українців, не розкаже власних історій. Наприклад, як фільм «Кіборги». Малоймовірно, що якісь іноземці приїдуть сюди, аби знімати щось подібне. Навіть якщо так станеться, то американська, чи французька, чи польська компанії не покажуть ваших реалій так, як ви самі.

11 Ви маєте дуже багату культуру, і українці – єдині, хто може це відобразити у фільмах. Нині через ситуацію в країні ваша кіноіндустрія проходить складний шлях. Але схоже, що справи покращуються: українські фільми поступово виходять на передній план. І Держкіно, підтримуючи кінематографістів, відіграє в цьому вагому роль. Це дає надію на розвиток кінопромисловості й на те, що ваші майстри кіно скажуть своє слово.

12 Українці мають значний потенціал, надзвичайно талановиті, повні ентузіазму, намагаються перевершити самих себе. Попереду у вас грандіозні звершення.

Текст В

13 Наша кореспондентка Любов Базів поспілкувалася з Пилипом Іллєнком, головою Державного агентства України з питань кіно, поцікавившись, що таке, на його думку, патріотичне кіно.

14 —  Патріотичність і патріотизм – поняття без чітко окреслених меж, без юридичного визначення, це моральна категорія, природа якої міститься в культурологічній площині, тож кожен розуміє це по-своєму.

15 Як відомо, національний кінематограф працює на створення передусім національного культурного простору. Зокрема комедія «DZIDZIO Контрабас» надзвичайно потужно формує український культурний контекст, якого поки що повноцінно немає. Ми й досі, на жаль, жартуємо цитатами з радянських фільмів, переносячи стереотипи з минулого в сьогодення.

16 Будь-яка національна культура апріорі патріотична, бо формує основу нації – культурний контекст. Потрібно створювати власні вітчизняні кінострічки для сімейного перегляду, хай це буде мелодрама, комедія, мюзикл чи казка… Зараз ми підтримуємо зйомки трьох фільмів з різдвяним сюжетом про наші реалії. То невже це не патріотично: виховання власних дітей на українському матеріалі?

17 Підтримавши виробництво стрічки, яку «розберуть» на цитати, ми створимо нові українські міфи, архетипи, символи, меми, тренди, що об’єднуватимуть нас, формуватимуть культурну ідентичність, і це надзвичайно важлива патріотична місія. Помилково любов до Вітчизни зводять винятково до воєнної тематики. Певною мірою це виправдано, і таких фільмів Держкіно підтримує багато, але патріотизм не можна вичерпати такою прямолінійністю.

18 Дуже легко відрізнити японське кіно, наприклад, від французького, і не лише тому, що в ньому грають японці: у цих стрічках є глибоке національне культурне джерело. Та й французький «кінопродукт» також легко можна впізнати.

19 Нещодавно Марися Нікітюк зняла фільм «Коли падають дерева». Це абсолютно трендове сучасне кіно, але в нашому культурному просторі, ба більше, навіть в українській традиції, хоч там і немає ні шароварів, ні козаків. Це новітнє відродження українського поетичного кіно (за культурним контекстом насамперед). Без прямих цитат із Параджанова, Іллєнка чи Миколайчука видно, що це українське кіно, і будь-хто скаже: та це ж наше! Таке дуже легко й чітко можна відчути, але практично неможливо тлумачити юридично.

Правильними щодо головного символу національної кінопремії є всі твердження, ОКРІМ

Уважно прочитайте наведені нижче тексти (цифри зліва позначають номери абзаців) і виконайте завдання до них.

Текст А

1 «Золота дзиґа» – українська національна кінопремія, заснована 2017 року Українською кіноакадемією з метою популяризації національного кінематографа й видатних досягнень тих, хто сумлінно працює над створенням вітчизняних фільмів.

2 Головним символом кінопремії вибрано «Золоту дзиґу», що втілює стрімкість, невпинний розвиток і нескінченність. Розробник дизайну Назар Білик пояснив це так: «Основним елементом композиції є кадр кіноплівки, золотий чотирикутник, який динамічно обертається, уособлюючи кінематограф. За формою статуетка нагадує дзиґу, вогонь, паросток, що є символами розвитку та оновлення національного кіно». Крім того, назва нагадує про творчий спадок видатного кінематографіста Дзиґи Вертова.

3 Перше вручення премії відбулося 20 квітня 2017 року. Лідером за кількістю номінацій стала стрічка Тараса Ткаченка «Гніздо горлиці», що здобула шість статуеток: за кращий фільм, за режисуру, за головну жіночу й головну чоловічу ролі та за ролі другого плану.

4 Другу кінопремію «Золота дзиґа» вручено за найкращий фільм 2018 року «Кіборги», що теж отримав шість статуеток. У номінації ж «Вибір глядача» перемогла стрічка «DZIDZIO Контрабас».

Текст Б

«Мало екранів і низькі доходи», – представник Warner Bros. про Україну

Про причини відсутності в прокаті фільмів на кшталт «Трьох білбордів...», українське кіно та проблеми нашого кіноринку читайте в ексклюзивному інтерв’ю Робіна Грбіча – директора компанії «Кіноманія», який представляє Warner Bros. в Україні.

5 М. П.: Чому в українських кінотеатрах немає таких відомих фільмів, як «Три білборди на кордоні Еббінга, Міссурі», «Назви мене своїм ім’ям» чи інших оскарівських номінантів?

6 Робін Грбіч: Це артхаузні фільми, тобто розраховані на вузьке коло глядачів. Ці стрічки справді дуже хороші. Але в Україні ринок кінопрокату незрілий, мережа кінотеатрів недостатньо розвинена як для такої території й такої кількості населення. У країнах Західної Європи, навіть менших за Україну, значно більше кінозалів. Якби у вас було більше екранів, люди мали б вибір.

7 А ще українська публіка любить ходити в кінотеатри на фільми, у яких є багато спецефектів, масштабних сцен, тобто на щось таке, що варто дивитися на великому екрані. Тож багато хто думає, що таку стрічку, як «Три білборди…», він може переглянути вдома, для цього не треба йти в кіно, тобто людина вибирає, на що витрачати гроші. Часто причина цього досить прозаїчна: низькі прибутки населення.

8 Саме тому середньостатистичний українець ходить у кіно лише раз на два роки, натомість європеєць – три-п’ять разів за рік. Тож у Франції чи Великій Британії, де більше розвинена кіномережа та вищі доходи населення, «Три білборди…» можуть мати такий самий успіх, як і блокбастери. Проте в України є великий потенціал для зростання.

9 М. П.: Ми бачимо в кінотеатрах усе більше українських фільмів. Чи ви відчуваєте якусь конкуренцію з їхнього боку? Що можете сказати про наше кіно?

10 Робін Грбіч: Думаю, що більше українських фільмів буде знято й показано в кінотеатрах, то краще. Ніхто, крім українців, не розкаже власних історій. Наприклад, як фільм «Кіборги». Малоймовірно, що якісь іноземці приїдуть сюди, аби знімати щось подібне. Навіть якщо так станеться, то американська, чи французька, чи польська компанії не покажуть ваших реалій так, як ви самі.

11 Ви маєте дуже багату культуру, і українці – єдині, хто може це відобразити у фільмах. Нині через ситуацію в країні ваша кіноіндустрія проходить складний шлях. Але схоже, що справи покращуються: українські фільми поступово виходять на передній план. І Держкіно, підтримуючи кінематографістів, відіграє в цьому вагому роль. Це дає надію на розвиток кінопромисловості й на те, що ваші майстри кіно скажуть своє слово.

12 Українці мають значний потенціал, надзвичайно талановиті, повні ентузіазму, намагаються перевершити самих себе. Попереду у вас грандіозні звершення.

Текст В

13 Наша кореспондентка Любов Базів поспілкувалася з Пилипом Іллєнком, головою Державного агентства України з питань кіно, поцікавившись, що таке, на його думку, патріотичне кіно.

14 —  Патріотичність і патріотизм – поняття без чітко окреслених меж, без юридичного визначення, це моральна категорія, природа якої міститься в культурологічній площині, тож кожен розуміє це по-своєму.

15 Як відомо, національний кінематограф працює на створення передусім національного культурного простору. Зокрема комедія «DZIDZIO Контрабас» надзвичайно потужно формує український культурний контекст, якого поки що повноцінно немає. Ми й досі, на жаль, жартуємо цитатами з радянських фільмів, переносячи стереотипи з минулого в сьогодення.

16 Будь-яка національна культура апріорі патріотична, бо формує основу нації – культурний контекст. Потрібно створювати власні вітчизняні кінострічки для сімейного перегляду, хай це буде мелодрама, комедія, мюзикл чи казка… Зараз ми підтримуємо зйомки трьох фільмів з різдвяним сюжетом про наші реалії. То невже це не патріотично: виховання власних дітей на українському матеріалі?

17 Підтримавши виробництво стрічки, яку «розберуть» на цитати, ми створимо нові українські міфи, архетипи, символи, меми, тренди, що об’єднуватимуть нас, формуватимуть культурну ідентичність, і це надзвичайно важлива патріотична місія. Помилково любов до Вітчизни зводять винятково до воєнної тематики. Певною мірою це виправдано, і таких фільмів Держкіно підтримує багато, але патріотизм не можна вичерпати такою прямолінійністю.

18 Дуже легко відрізнити японське кіно, наприклад, від французького, і не лише тому, що в ньому грають японці: у цих стрічках є глибоке національне культурне джерело. Та й французький «кінопродукт» також легко можна впізнати.

19 Нещодавно Марися Нікітюк зняла фільм «Коли падають дерева». Це абсолютно трендове сучасне кіно, але в нашому культурному просторі, ба більше, навіть в українській традиції, хоч там і немає ні шароварів, ні козаків. Це новітнє відродження українського поетичного кіно (за культурним контекстом насамперед). Без прямих цитат із Параджанова, Іллєнка чи Миколайчука видно, що це українське кіно, і будь-хто скаже: та це ж наше! Таке дуже легко й чітко можна відчути, але практично неможливо тлумачити юридично.

На думку Робіна Грбіча (текст Б), збільшенню частотності походів українців у кіно буде сприяти все, ОКРІМ

Уважно прочитайте наведені нижче тексти (цифри зліва позначають номери абзаців) і виконайте завдання до них.

Текст А

1 «Золота дзиґа» – українська національна кінопремія, заснована 2017 року Українською кіноакадемією з метою популяризації національного кінематографа й видатних досягнень тих, хто сумлінно працює над створенням вітчизняних фільмів.

2 Головним символом кінопремії вибрано «Золоту дзиґу», що втілює стрімкість, невпинний розвиток і нескінченність. Розробник дизайну Назар Білик пояснив це так: «Основним елементом композиції є кадр кіноплівки, золотий чотирикутник, який динамічно обертається, уособлюючи кінематограф. За формою статуетка нагадує дзиґу, вогонь, паросток, що є символами розвитку та оновлення національного кіно». Крім того, назва нагадує про творчий спадок видатного кінематографіста Дзиґи Вертова.

3 Перше вручення премії відбулося 20 квітня 2017 року. Лідером за кількістю номінацій стала стрічка Тараса Ткаченка «Гніздо горлиці», що здобула шість статуеток: за кращий фільм, за режисуру, за головну жіночу й головну чоловічу ролі та за ролі другого плану.

4 Другу кінопремію «Золота дзиґа» вручено за найкращий фільм 2018 року «Кіборги», що теж отримав шість статуеток. У номінації ж «Вибір глядача» перемогла стрічка «DZIDZIO Контрабас».

Текст Б

«Мало екранів і низькі доходи», – представник Warner Bros. про Україну

Про причини відсутності в прокаті фільмів на кшталт «Трьох білбордів...», українське кіно та проблеми нашого кіноринку читайте в ексклюзивному інтерв’ю Робіна Грбіча – директора компанії «Кіноманія», який представляє Warner Bros. в Україні.

5 М. П.: Чому в українських кінотеатрах немає таких відомих фільмів, як «Три білборди на кордоні Еббінга, Міссурі», «Назви мене своїм ім’ям» чи інших оскарівських номінантів?

6 Робін Грбіч: Це артхаузні фільми, тобто розраховані на вузьке коло глядачів. Ці стрічки справді дуже хороші. Але в Україні ринок кінопрокату незрілий, мережа кінотеатрів недостатньо розвинена як для такої території й такої кількості населення. У країнах Західної Європи, навіть менших за Україну, значно більше кінозалів. Якби у вас було більше екранів, люди мали б вибір.

7 А ще українська публіка любить ходити в кінотеатри на фільми, у яких є багато спецефектів, масштабних сцен, тобто на щось таке, що варто дивитися на великому екрані. Тож багато хто думає, що таку стрічку, як «Три білборди…», він може переглянути вдома, для цього не треба йти в кіно, тобто людина вибирає, на що витрачати гроші. Часто причина цього досить прозаїчна: низькі прибутки населення.

8 Саме тому середньостатистичний українець ходить у кіно лише раз на два роки, натомість європеєць – три-п’ять разів за рік. Тож у Франції чи Великій Британії, де більше розвинена кіномережа та вищі доходи населення, «Три білборди…» можуть мати такий самий успіх, як і блокбастери. Проте в України є великий потенціал для зростання.

9 М. П.: Ми бачимо в кінотеатрах усе більше українських фільмів. Чи ви відчуваєте якусь конкуренцію з їхнього боку? Що можете сказати про наше кіно?

10 Робін Грбіч: Думаю, що більше українських фільмів буде знято й показано в кінотеатрах, то краще. Ніхто, крім українців, не розкаже власних історій. Наприклад, як фільм «Кіборги». Малоймовірно, що якісь іноземці приїдуть сюди, аби знімати щось подібне. Навіть якщо так станеться, то американська, чи французька, чи польська компанії не покажуть ваших реалій так, як ви самі.

11 Ви маєте дуже багату культуру, і українці – єдині, хто може це відобразити у фільмах. Нині через ситуацію в країні ваша кіноіндустрія проходить складний шлях. Але схоже, що справи покращуються: українські фільми поступово виходять на передній план. І Держкіно, підтримуючи кінематографістів, відіграє в цьому вагому роль. Це дає надію на розвиток кінопромисловості й на те, що ваші майстри кіно скажуть своє слово.

12 Українці мають значний потенціал, надзвичайно талановиті, повні ентузіазму, намагаються перевершити самих себе. Попереду у вас грандіозні звершення.

Текст В

13 Наша кореспондентка Любов Базів поспілкувалася з Пилипом Іллєнком, головою Державного агентства України з питань кіно, поцікавившись, що таке, на його думку, патріотичне кіно.

14 —  Патріотичність і патріотизм – поняття без чітко окреслених меж, без юридичного визначення, це моральна категорія, природа якої міститься в культурологічній площині, тож кожен розуміє це по-своєму.

15 Як відомо, національний кінематограф працює на створення передусім національного культурного простору. Зокрема комедія «DZIDZIO Контрабас» надзвичайно потужно формує український культурний контекст, якого поки що повноцінно немає. Ми й досі, на жаль, жартуємо цитатами з радянських фільмів, переносячи стереотипи з минулого в сьогодення.

16 Будь-яка національна культура апріорі патріотична, бо формує основу нації – культурний контекст. Потрібно створювати власні вітчизняні кінострічки для сімейного перегляду, хай це буде мелодрама, комедія, мюзикл чи казка… Зараз ми підтримуємо зйомки трьох фільмів з різдвяним сюжетом про наші реалії. То невже це не патріотично: виховання власних дітей на українському матеріалі?

17 Підтримавши виробництво стрічки, яку «розберуть» на цитати, ми створимо нові українські міфи, архетипи, символи, меми, тренди, що об’єднуватимуть нас, формуватимуть культурну ідентичність, і це надзвичайно важлива патріотична місія. Помилково любов до Вітчизни зводять винятково до воєнної тематики. Певною мірою це виправдано, і таких фільмів Держкіно підтримує багато, але патріотизм не можна вичерпати такою прямолінійністю.

18 Дуже легко відрізнити японське кіно, наприклад, від французького, і не лише тому, що в ньому грають японці: у цих стрічках є глибоке національне культурне джерело. Та й французький «кінопродукт» також легко можна впізнати.

19 Нещодавно Марися Нікітюк зняла фільм «Коли падають дерева». Це абсолютно трендове сучасне кіно, але в нашому культурному просторі, ба більше, навіть в українській традиції, хоч там і немає ні шароварів, ні козаків. Це новітнє відродження українського поетичного кіно (за культурним контекстом насамперед). Без прямих цитат із Параджанова, Іллєнка чи Миколайчука видно, що це українське кіно, і будь-хто скаже: та це ж наше! Таке дуже легко й чітко можна відчути, але практично неможливо тлумачити юридично.

Відповідно до інформації з текстів, запорукою успіху стрічки в кінотеатрах серед українських глядачів можна вважати все, ОКРІМ

Уважно прочитайте наведені нижче тексти (цифри зліва позначають номери абзаців) і виконайте завдання до них.

Текст А

1 «Золота дзиґа» – українська національна кінопремія, заснована 2017 року Українською кіноакадемією з метою популяризації національного кінематографа й видатних досягнень тих, хто сумлінно працює над створенням вітчизняних фільмів.

2 Головним символом кінопремії вибрано «Золоту дзиґу», що втілює стрімкість, невпинний розвиток і нескінченність. Розробник дизайну Назар Білик пояснив це так: «Основним елементом композиції є кадр кіноплівки, золотий чотирикутник, який динамічно обертається, уособлюючи кінематограф. За формою статуетка нагадує дзиґу, вогонь, паросток, що є символами розвитку та оновлення національного кіно». Крім того, назва нагадує про творчий спадок видатного кінематографіста Дзиґи Вертова.

3 Перше вручення премії відбулося 20 квітня 2017 року. Лідером за кількістю номінацій стала стрічка Тараса Ткаченка «Гніздо горлиці», що здобула шість статуеток: за кращий фільм, за режисуру, за головну жіночу й головну чоловічу ролі та за ролі другого плану.

4 Другу кінопремію «Золота дзиґа» вручено за найкращий фільм 2018 року «Кіборги», що теж отримав шість статуеток. У номінації ж «Вибір глядача» перемогла стрічка «DZIDZIO Контрабас».

Текст Б

«Мало екранів і низькі доходи», – представник Warner Bros. про Україну

Про причини відсутності в прокаті фільмів на кшталт «Трьох білбордів...», українське кіно та проблеми нашого кіноринку читайте в ексклюзивному інтерв’ю Робіна Грбіча – директора компанії «Кіноманія», який представляє Warner Bros. в Україні.

5 М. П.: Чому в українських кінотеатрах немає таких відомих фільмів, як «Три білборди на кордоні Еббінга, Міссурі», «Назви мене своїм ім’ям» чи інших оскарівських номінантів?

6 Робін Грбіч: Це артхаузні фільми, тобто розраховані на вузьке коло глядачів. Ці стрічки справді дуже хороші. Але в Україні ринок кінопрокату незрілий, мережа кінотеатрів недостатньо розвинена як для такої території й такої кількості населення. У країнах Західної Європи, навіть менших за Україну, значно більше кінозалів. Якби у вас було більше екранів, люди мали б вибір.

7 А ще українська публіка любить ходити в кінотеатри на фільми, у яких є багато спецефектів, масштабних сцен, тобто на щось таке, що варто дивитися на великому екрані. Тож багато хто думає, що таку стрічку, як «Три білборди…», він може переглянути вдома, для цього не треба йти в кіно, тобто людина вибирає, на що витрачати гроші. Часто причина цього досить прозаїчна: низькі прибутки населення.

8 Саме тому середньостатистичний українець ходить у кіно лише раз на два роки, натомість європеєць – три-п’ять разів за рік. Тож у Франції чи Великій Британії, де більше розвинена кіномережа та вищі доходи населення, «Три білборди…» можуть мати такий самий успіх, як і блокбастери. Проте в України є великий потенціал для зростання.

9 М. П.: Ми бачимо в кінотеатрах усе більше українських фільмів. Чи ви відчуваєте якусь конкуренцію з їхнього боку? Що можете сказати про наше кіно?

10 Робін Грбіч: Думаю, що більше українських фільмів буде знято й показано в кінотеатрах, то краще. Ніхто, крім українців, не розкаже власних історій. Наприклад, як фільм «Кіборги». Малоймовірно, що якісь іноземці приїдуть сюди, аби знімати щось подібне. Навіть якщо так станеться, то американська, чи французька, чи польська компанії не покажуть ваших реалій так, як ви самі.

11 Ви маєте дуже багату культуру, і українці – єдині, хто може це відобразити у фільмах. Нині через ситуацію в країні ваша кіноіндустрія проходить складний шлях. Але схоже, що справи покращуються: українські фільми поступово виходять на передній план. І Держкіно, підтримуючи кінематографістів, відіграє в цьому вагому роль. Це дає надію на розвиток кінопромисловості й на те, що ваші майстри кіно скажуть своє слово.

12 Українці мають значний потенціал, надзвичайно талановиті, повні ентузіазму, намагаються перевершити самих себе. Попереду у вас грандіозні звершення.

Текст В

13 Наша кореспондентка Любов Базів поспілкувалася з Пилипом Іллєнком, головою Державного агентства України з питань кіно, поцікавившись, що таке, на його думку, патріотичне кіно.

14 —  Патріотичність і патріотизм – поняття без чітко окреслених меж, без юридичного визначення, це моральна категорія, природа якої міститься в культурологічній площині, тож кожен розуміє це по-своєму.

15 Як відомо, національний кінематограф працює на створення передусім національного культурного простору. Зокрема комедія «DZIDZIO Контрабас» надзвичайно потужно формує український культурний контекст, якого поки що повноцінно немає. Ми й досі, на жаль, жартуємо цитатами з радянських фільмів, переносячи стереотипи з минулого в сьогодення.

16 Будь-яка національна культура апріорі патріотична, бо формує основу нації – культурний контекст. Потрібно створювати власні вітчизняні кінострічки для сімейного перегляду, хай це буде мелодрама, комедія, мюзикл чи казка… Зараз ми підтримуємо зйомки трьох фільмів з різдвяним сюжетом про наші реалії. То невже це не патріотично: виховання власних дітей на українському матеріалі?

17 Підтримавши виробництво стрічки, яку «розберуть» на цитати, ми створимо нові українські міфи, архетипи, символи, меми, тренди, що об’єднуватимуть нас, формуватимуть культурну ідентичність, і це надзвичайно важлива патріотична місія. Помилково любов до Вітчизни зводять винятково до воєнної тематики. Певною мірою це виправдано, і таких фільмів Держкіно підтримує багато, але патріотизм не можна вичерпати такою прямолінійністю.

18 Дуже легко відрізнити японське кіно, наприклад, від французького, і не лише тому, що в ньому грають японці: у цих стрічках є глибоке національне культурне джерело. Та й французький «кінопродукт» також легко можна впізнати.

19 Нещодавно Марися Нікітюк зняла фільм «Коли падають дерева». Це абсолютно трендове сучасне кіно, але в нашому культурному просторі, ба більше, навіть в українській традиції, хоч там і немає ні шароварів, ні козаків. Це новітнє відродження українського поетичного кіно (за культурним контекстом насамперед). Без прямих цитат із Параджанова, Іллєнка чи Миколайчука видно, що це українське кіно, і будь-хто скаже: та це ж наше! Таке дуже легко й чітко можна відчути, але практично неможливо тлумачити юридично.

Доказами обґрунтованості думки Робіна Грбіча про те, що «…українські фільми поступово виходять на передній план. … Це дає надію на розвиток кінопромисловості й на те, що ваші майстри кіно скажуть своє слово» (абзац 11), є всі твердження, ОКРІМ

Уважно прочитайте наведені нижче тексти (цифри зліва позначають номери абзаців) і виконайте завдання до них.

Текст А

1 «Золота дзиґа» – українська національна кінопремія, заснована 2017 року Українською кіноакадемією з метою популяризації національного кінематографа й видатних досягнень тих, хто сумлінно працює над створенням вітчизняних фільмів.

2 Головним символом кінопремії вибрано «Золоту дзиґу», що втілює стрімкість, невпинний розвиток і нескінченність. Розробник дизайну Назар Білик пояснив це так: «Основним елементом композиції є кадр кіноплівки, золотий чотирикутник, який динамічно обертається, уособлюючи кінематограф. За формою статуетка нагадує дзиґу, вогонь, паросток, що є символами розвитку та оновлення національного кіно». Крім того, назва нагадує про творчий спадок видатного кінематографіста Дзиґи Вертова.

3 Перше вручення премії відбулося 20 квітня 2017 року. Лідером за кількістю номінацій стала стрічка Тараса Ткаченка «Гніздо горлиці», що здобула шість статуеток: за кращий фільм, за режисуру, за головну жіночу й головну чоловічу ролі та за ролі другого плану.

4 Другу кінопремію «Золота дзиґа» вручено за найкращий фільм 2018 року «Кіборги», що теж отримав шість статуеток. У номінації ж «Вибір глядача» перемогла стрічка «DZIDZIO Контрабас».

Текст Б

«Мало екранів і низькі доходи», – представник Warner Bros. про Україну

Про причини відсутності в прокаті фільмів на кшталт «Трьох білбордів...», українське кіно та проблеми нашого кіноринку читайте в ексклюзивному інтерв’ю Робіна Грбіча – директора компанії «Кіноманія», який представляє Warner Bros. в Україні.

5 М. П.: Чому в українських кінотеатрах немає таких відомих фільмів, як «Три білборди на кордоні Еббінга, Міссурі», «Назви мене своїм ім’ям» чи інших оскарівських номінантів?

6 Робін Грбіч: Це артхаузні фільми, тобто розраховані на вузьке коло глядачів. Ці стрічки справді дуже хороші. Але в Україні ринок кінопрокату незрілий, мережа кінотеатрів недостатньо розвинена як для такої території й такої кількості населення. У країнах Західної Європи, навіть менших за Україну, значно більше кінозалів. Якби у вас було більше екранів, люди мали б вибір.

7 А ще українська публіка любить ходити в кінотеатри на фільми, у яких є багато спецефектів, масштабних сцен, тобто на щось таке, що варто дивитися на великому екрані. Тож багато хто думає, що таку стрічку, як «Три білборди…», він може переглянути вдома, для цього не треба йти в кіно, тобто людина вибирає, на що витрачати гроші. Часто причина цього досить прозаїчна: низькі прибутки населення.

8 Саме тому середньостатистичний українець ходить у кіно лише раз на два роки, натомість європеєць – три-п’ять разів за рік. Тож у Франції чи Великій Британії, де більше розвинена кіномережа та вищі доходи населення, «Три білборди…» можуть мати такий самий успіх, як і блокбастери. Проте в України є великий потенціал для зростання.

9 М. П.: Ми бачимо в кінотеатрах усе більше українських фільмів. Чи ви відчуваєте якусь конкуренцію з їхнього боку? Що можете сказати про наше кіно?

10 Робін Грбіч: Думаю, що більше українських фільмів буде знято й показано в кінотеатрах, то краще. Ніхто, крім українців, не розкаже власних історій. Наприклад, як фільм «Кіборги». Малоймовірно, що якісь іноземці приїдуть сюди, аби знімати щось подібне. Навіть якщо так станеться, то американська, чи французька, чи польська компанії не покажуть ваших реалій так, як ви самі.

11 Ви маєте дуже багату культуру, і українці – єдині, хто може це відобразити у фільмах. Нині через ситуацію в країні ваша кіноіндустрія проходить складний шлях. Але схоже, що справи покращуються: українські фільми поступово виходять на передній план. І Держкіно, підтримуючи кінематографістів, відіграє в цьому вагому роль. Це дає надію на розвиток кінопромисловості й на те, що ваші майстри кіно скажуть своє слово.

12 Українці мають значний потенціал, надзвичайно талановиті, повні ентузіазму, намагаються перевершити самих себе. Попереду у вас грандіозні звершення.

Текст В

13 Наша кореспондентка Любов Базів поспілкувалася з Пилипом Іллєнком, головою Державного агентства України з питань кіно, поцікавившись, що таке, на його думку, патріотичне кіно.

14 —  Патріотичність і патріотизм – поняття без чітко окреслених меж, без юридичного визначення, це моральна категорія, природа якої міститься в культурологічній площині, тож кожен розуміє це по-своєму.

15 Як відомо, національний кінематограф працює на створення передусім національного культурного простору. Зокрема комедія «DZIDZIO Контрабас» надзвичайно потужно формує український культурний контекст, якого поки що повноцінно немає. Ми й досі, на жаль, жартуємо цитатами з радянських фільмів, переносячи стереотипи з минулого в сьогодення.

16 Будь-яка національна культура апріорі патріотична, бо формує основу нації – культурний контекст. Потрібно створювати власні вітчизняні кінострічки для сімейного перегляду, хай це буде мелодрама, комедія, мюзикл чи казка… Зараз ми підтримуємо зйомки трьох фільмів з різдвяним сюжетом про наші реалії. То невже це не патріотично: виховання власних дітей на українському матеріалі?

17 Підтримавши виробництво стрічки, яку «розберуть» на цитати, ми створимо нові українські міфи, архетипи, символи, меми, тренди, що об’єднуватимуть нас, формуватимуть культурну ідентичність, і це надзвичайно важлива патріотична місія. Помилково любов до Вітчизни зводять винятково до воєнної тематики. Певною мірою це виправдано, і таких фільмів Держкіно підтримує багато, але патріотизм не можна вичерпати такою прямолінійністю.

18 Дуже легко відрізнити японське кіно, наприклад, від французького, і не лише тому, що в ньому грають японці: у цих стрічках є глибоке національне культурне джерело. Та й французький «кінопродукт» також легко можна впізнати.

19 Нещодавно Марися Нікітюк зняла фільм «Коли падають дерева». Це абсолютно трендове сучасне кіно, але в нашому культурному просторі, ба більше, навіть в українській традиції, хоч там і немає ні шароварів, ні козаків. Це новітнє відродження українського поетичного кіно (за культурним контекстом насамперед). Без прямих цитат із Параджанова, Іллєнка чи Миколайчука видно, що це українське кіно, і будь-хто скаже: та це ж наше! Таке дуже легко й чітко можна відчути, але практично неможливо тлумачити юридично.

Спільною для ВСІХ текстів темою є 

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Детектив як інтелектуальна вправа

(1-4) Літо – найкращий час, щоб читати детективи. Чому? А тому, що рівень комфорту, який ми з вами намагаємося собі забезпечити на цю пору, завжди трохи вищий, ніж упродовж року: відпустка, можливо, морське узбережжя чи просто гамак і склянка лимонаду.

(5-10) Детектив занурює читача в атмосферу страху та непевності. Зненацька трапляється дещо, що розриває звичний стан речей. Наприкінці приходить людина, яка дізналася про все: чому б не кумедний товстун Еркюль Пуаро чи стримана старенька міс Марпл? І злочинців викрито, жах відступає, а ми можемо далі пити свій коктейль у шезлонгу. Детектив – таки ідеальний продукт для літнього споживання.

(11-20) Доведено, що читач детективів ототожнює себе з особою, яка веде розслідування. Інтерес тут суто інтелектуальний: хто скоїв злочин? Твір буде слабким, якщо ми дізнаємося про це задовго до завершення роману й, навпаки, якщо так і не дізнаємося до фіналу, коли нам все розкажуть. Як бонус додається ще одна втіха: часто детектив (особливо класичний) побудований на протистоянні яскравого приватного розслідувача та недолугого поліцейського, якого гріх назвати професіоналом, - ліберальному читачеві приємна така банальність представника влади. На відміну від давнього радянського кінематографа класичні детективи не знають образів героїчних майорів карного розшуку чи прокурорів. Класика взагалі по-консервативному скептичніша до людей у кабінетах.

(21-29) Читати детективи набагато страшніше, ніж дивитися їхні екранізації. Уява працюватиме на повну! Власне, твори Агати Крісті якраз і є найкращим її тренінгом, бо їх 80, тобто кількісно більше за написане іншими майстрами жанру: Едгаром По, Артуром Конан Дойлом, Гілбертом Честертоном, і вони, ризикну стверджувати, майстерніші від 200 історій Жоржа Сіменона, протеже якого, комісара Мегре, перемагає в детективному двобої витворений Агатою Крісті суперінтелектуальний денді Еркюль Пуаро. Романів про Пуаро 33, а про міс Марпл – 12. Агата Крісті першою запропонувала не лише образ жінки-детектива, а й пари слідчих: якби не її Томмі та Таппенс, то не було б агентів Фокса Малдера та Дани Скаллі.

(30-48) У 1916 році 26-річна Агата, на той час уже Крісті (після одруження дівоче прізвище Міллер вона більше не використовувала), працює фармацевтом добровольцем в одному з британських госпіталів і чекає з фронту чоловіка – військового льотчика. Рутина й очікування нудять, а звичний ландшафт довкола розбавляють хіба що бельгійські емігранти, які сховалися від війни в британській глибинці. Дивні справи має розслідувати дивний чоловік. Так народжується Еркюль Пуаро – геніальний детектив і невротик, зациклений на зовнішньому вигляді своїх вусів і внутрішньому стані «сірих клітиночок» власного мозку. Найвідоміший з-поміж літературних бельгійців від часів Тіля Уленшпігеля. Навіщо він такий дивний? Чому розслідувати не може інтелектуал, лікар, священик, як у Конан Дойла або Честертона? Проста відповідь: жінка Агата Крісті не може ототожнювати себе з такими персонажами. Їй потрібен хтось зовсім інший, як Марії Вілінській була потрібна чоловіча постава Марка Вовчка. Пуаро, як і більшість чепурунів-денді, «жіночий», як і сама Крісті, усе життя вирощує троянди й дістає за них призи на виставках. Він – точка розриву з консерватизмом старої Англії з її вікторіанською мораллю й недовірою до розумових можливостей представниць прекрасної статі. Мине лише 10 років – і Крісті зважиться на переворот: на авансцені одного з її оповідань з’явиться міс Марпл – перша жінка-детектив зі світовим ім’ям, найінтелектуальніша в художній літературі.

(49-57) Дотепер українською перекладено вже кілька романів серії: «Тіло в бібліотеці», «Перст провидіння», «Гра дзеркал», «Забуте вбивство», «Немезида». Якщо ж вам пощастило прочитати їх ще в ранньому підлітковому віці, маєте унікальну нагоду, коли робитимете це вдруге, замість сюжету звернути увагу на соціально-побутову деталізацію: у час повсюдної присутності мереж такою милою ностальгією звучить оте «…телефонувати пізніше аніж о пів на десяту вечора вважалося ознакою поганого тону». Власне, усе «Тіло в бібліотеці», крім смертельної інтриги, розгортає перед нами дискусію, що ж воно таке, отой «поганий тон». А паралельно маємо конфлікт поколінь – ця проблема фактично наскрізна в усіх її детективних творах.

(58-68) Та найцікавіше перечитувати романи Крісті після ознайомлення з її біографією. Для цього можна зазирнути в написану нею «Автобіографію» або книжку Річарда Гека «Герцогиня смерті: неофіційна біографія Агати Крісті». Адже її детективні історії так резонують із поворотами особистого життя! У 1916-му вона чекає нареченого, військового льотчика, як героїня її «Будинку на околиці». У 1921-му молода пара подорожує світом, як персонажі «Смерті на Нилі», а в 1922-му купує великий будинок у малому містечку, як у «Персті провидіння». Зрештою, зі своїм другим чоловіком, археологом, Крісті вже в 1930-х мандрує на Близький Схід – так з’являється «Убивство в Месопотамії». Фобії самої авторки стають очевидними, коли проаналізуємо, кого вона робить у своїх романах жертвами, а кого вбивцями. Але тут про це годі, адже в детективі головна річ – інтрига!

(69-76) Біографи Агати Крісті, маю враження, намагаються наголосити нам на її щасті в обох шлюбах: спершу як вірної жінки, що чекає свого героя, потім як надійної асистентки в розкопках чоловіка-професора. Натомість здається, що література цікавила її набагато більше: художній світ повсякчас перемагав світ реальний. Напевне, саме тому вона так часто усамітнювалася в готелі на морському узбережжі, де їй потрібна була лише друкарська машинка. Там тривіальні біографічні епізоди ставали непересічними сюжетами, а інтелектуальні вправи авторки оберталися інтелектуальною пригодою для читачів.

Правильним висновком щодо змісту шостого абзацу (рядки 49-57) є твердження

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Детектив як інтелектуальна вправа

(1-4) Літо – найкращий час, щоб читати детективи. Чому? А тому, що рівень комфорту, який ми з вами намагаємося собі забезпечити на цю пору, завжди трохи вищий, ніж упродовж року: відпустка, можливо, морське узбережжя чи просто гамак і склянка лимонаду.

(5-10) Детектив занурює читача в атмосферу страху та непевності. Зненацька трапляється дещо, що розриває звичний стан речей. Наприкінці приходить людина, яка дізналася про все: чому б не кумедний товстун Еркюль Пуаро чи стримана старенька міс Марпл? І злочинців викрито, жах відступає, а ми можемо далі пити свій коктейль у шезлонгу. Детектив – таки ідеальний продукт для літнього споживання.

(11-20) Доведено, що читач детективів ототожнює себе з особою, яка веде розслідування. Інтерес тут суто інтелектуальний: хто скоїв злочин? Твір буде слабким, якщо ми дізнаємося про це задовго до завершення роману й, навпаки, якщо так і не дізнаємося до фіналу, коли нам все розкажуть. Як бонус додається ще одна втіха: часто детектив (особливо класичний) побудований на протистоянні яскравого приватного розслідувача та недолугого поліцейського, якого гріх назвати професіоналом, - ліберальному читачеві приємна така банальність представника влади. На відміну від давнього радянського кінематографа класичні детективи не знають образів героїчних майорів карного розшуку чи прокурорів. Класика взагалі по-консервативному скептичніша до людей у кабінетах.

(21-29) Читати детективи набагато страшніше, ніж дивитися їхні екранізації. Уява працюватиме на повну! Власне, твори Агати Крісті якраз і є найкращим її тренінгом, бо їх 80, тобто кількісно більше за написане іншими майстрами жанру: Едгаром По, Артуром Конан Дойлом, Гілбертом Честертоном, і вони, ризикну стверджувати, майстерніші від 200 історій Жоржа Сіменона, протеже якого, комісара Мегре, перемагає в детективному двобої витворений Агатою Крісті суперінтелектуальний денді Еркюль Пуаро. Романів про Пуаро 33, а про міс Марпл – 12. Агата Крісті першою запропонувала не лише образ жінки-детектива, а й пари слідчих: якби не її Томмі та Таппенс, то не було б агентів Фокса Малдера та Дани Скаллі.

(30-48) У 1916 році 26-річна Агата, на той час уже Крісті (після одруження дівоче прізвище Міллер вона більше не використовувала), працює фармацевтом добровольцем в одному з британських госпіталів і чекає з фронту чоловіка – військового льотчика. Рутина й очікування нудять, а звичний ландшафт довкола розбавляють хіба що бельгійські емігранти, які сховалися від війни в британській глибинці. Дивні справи має розслідувати дивний чоловік. Так народжується Еркюль Пуаро – геніальний детектив і невротик, зациклений на зовнішньому вигляді своїх вусів і внутрішньому стані «сірих клітиночок» власного мозку. Найвідоміший з-поміж літературних бельгійців від часів Тіля Уленшпігеля. Навіщо він такий дивний? Чому розслідувати не може інтелектуал, лікар, священик, як у Конан Дойла або Честертона? Проста відповідь: жінка Агата Крісті не може ототожнювати себе з такими персонажами. Їй потрібен хтось зовсім інший, як Марії Вілінській була потрібна чоловіча постава Марка Вовчка. Пуаро, як і більшість чепурунів-денді, «жіночий», як і сама Крісті, усе життя вирощує троянди й дістає за них призи на виставках. Він – точка розриву з консерватизмом старої Англії з її вікторіанською мораллю й недовірою до розумових можливостей представниць прекрасної статі. Мине лише 10 років – і Крісті зважиться на переворот: на авансцені одного з її оповідань з’явиться міс Марпл – перша жінка-детектив зі світовим ім’ям, найінтелектуальніша в художній літературі.

(49-57) Дотепер українською перекладено вже кілька романів серії: «Тіло в бібліотеці», «Перст провидіння», «Гра дзеркал», «Забуте вбивство», «Немезида». Якщо ж вам пощастило прочитати їх ще в ранньому підлітковому віці, маєте унікальну нагоду, коли робитимете це вдруге, замість сюжету звернути увагу на соціально-побутову деталізацію: у час повсюдної присутності мереж такою милою ностальгією звучить оте «…телефонувати пізніше аніж о пів на десяту вечора вважалося ознакою поганого тону». Власне, усе «Тіло в бібліотеці», крім смертельної інтриги, розгортає перед нами дискусію, що ж воно таке, отой «поганий тон». А паралельно маємо конфлікт поколінь – ця проблема фактично наскрізна в усіх її детективних творах.

(58-68) Та найцікавіше перечитувати романи Крісті після ознайомлення з її біографією. Для цього можна зазирнути в написану нею «Автобіографію» або книжку Річарда Гека «Герцогиня смерті: неофіційна біографія Агати Крісті». Адже її детективні історії так резонують із поворотами особистого життя! У 1916-му вона чекає нареченого, військового льотчика, як героїня її «Будинку на околиці». У 1921-му молода пара подорожує світом, як персонажі «Смерті на Нилі», а в 1922-му купує великий будинок у малому містечку, як у «Персті провидіння». Зрештою, зі своїм другим чоловіком, археологом, Крісті вже в 1930-х мандрує на Близький Схід – так з’являється «Убивство в Месопотамії». Фобії самої авторки стають очевидними, коли проаналізуємо, кого вона робить у своїх романах жертвами, а кого вбивцями. Але тут про це годі, адже в детективі головна річ – інтрига!

(69-76) Біографи Агати Крісті, маю враження, намагаються наголосити нам на її щасті в обох шлюбах: спершу як вірної жінки, що чекає свого героя, потім як надійної асистентки в розкопках чоловіка-професора. Натомість здається, що література цікавила її набагато більше: художній світ повсякчас перемагав світ реальний. Напевне, саме тому вона так часто усамітнювалася в готелі на морському узбережжі, де їй потрібна була лише друкарська машинка. Там тривіальні біографічні епізоди ставали непересічними сюжетами, а інтелектуальні вправи авторки оберталися інтелектуальною пригодою для читачів.

Характеристику детективу, винесену в заголовок, ілюструє фрагмент тексту

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Детектив як інтелектуальна вправа

(1-4) Літо – найкращий час, щоб читати детективи. Чому? А тому, що рівень комфорту, який ми з вами намагаємося собі забезпечити на цю пору, завжди трохи вищий, ніж упродовж року: відпустка, можливо, морське узбережжя чи просто гамак і склянка лимонаду.

(5-10) Детектив занурює читача в атмосферу страху та непевності. Зненацька трапляється дещо, що розриває звичний стан речей. Наприкінці приходить людина, яка дізналася про все: чому б не кумедний товстун Еркюль Пуаро чи стримана старенька міс Марпл? І злочинців викрито, жах відступає, а ми можемо далі пити свій коктейль у шезлонгу. Детектив – таки ідеальний продукт для літнього споживання.

(11-20) Доведено, що читач детективів ототожнює себе з особою, яка веде розслідування. Інтерес тут суто інтелектуальний: хто скоїв злочин? Твір буде слабким, якщо ми дізнаємося про це задовго до завершення роману й, навпаки, якщо так і не дізнаємося до фіналу, коли нам все розкажуть. Як бонус додається ще одна втіха: часто детектив (особливо класичний) побудований на протистоянні яскравого приватного розслідувача та недолугого поліцейського, якого гріх назвати професіоналом, - ліберальному читачеві приємна така банальність представника влади. На відміну від давнього радянського кінематографа класичні детективи не знають образів героїчних майорів карного розшуку чи прокурорів. Класика взагалі по-консервативному скептичніша до людей у кабінетах.

(21-29) Читати детективи набагато страшніше, ніж дивитися їхні екранізації. Уява працюватиме на повну! Власне, твори Агати Крісті якраз і є найкращим її тренінгом, бо їх 80, тобто кількісно більше за написане іншими майстрами жанру: Едгаром По, Артуром Конан Дойлом, Гілбертом Честертоном, і вони, ризикну стверджувати, майстерніші від 200 історій Жоржа Сіменона, протеже якого, комісара Мегре, перемагає в детективному двобої витворений Агатою Крісті суперінтелектуальний денді Еркюль Пуаро. Романів про Пуаро 33, а про міс Марпл – 12. Агата Крісті першою запропонувала не лише образ жінки-детектива, а й пари слідчих: якби не її Томмі та Таппенс, то не було б агентів Фокса Малдера та Дани Скаллі.

(30-48) У 1916 році 26-річна Агата, на той час уже Крісті (після одруження дівоче прізвище Міллер вона більше не використовувала), працює фармацевтом добровольцем в одному з британських госпіталів і чекає з фронту чоловіка – військового льотчика. Рутина й очікування нудять, а звичний ландшафт довкола розбавляють хіба що бельгійські емігранти, які сховалися від війни в британській глибинці. Дивні справи має розслідувати дивний чоловік. Так народжується Еркюль Пуаро – геніальний детектив і невротик, зациклений на зовнішньому вигляді своїх вусів і внутрішньому стані «сірих клітиночок» власного мозку. Найвідоміший з-поміж літературних бельгійців від часів Тіля Уленшпігеля. Навіщо він такий дивний? Чому розслідувати не може інтелектуал, лікар, священик, як у Конан Дойла або Честертона? Проста відповідь: жінка Агата Крісті не може ототожнювати себе з такими персонажами. Їй потрібен хтось зовсім інший, як Марії Вілінській була потрібна чоловіча постава Марка Вовчка. Пуаро, як і більшість чепурунів-денді, «жіночий», як і сама Крісті, усе життя вирощує троянди й дістає за них призи на виставках. Він – точка розриву з консерватизмом старої Англії з її вікторіанською мораллю й недовірою до розумових можливостей представниць прекрасної статі. Мине лише 10 років – і Крісті зважиться на переворот: на авансцені одного з її оповідань з’явиться міс Марпл – перша жінка-детектив зі світовим ім’ям, найінтелектуальніша в художній літературі.

(49-57) Дотепер українською перекладено вже кілька романів серії: «Тіло в бібліотеці», «Перст провидіння», «Гра дзеркал», «Забуте вбивство», «Немезида». Якщо ж вам пощастило прочитати їх ще в ранньому підлітковому віці, маєте унікальну нагоду, коли робитимете це вдруге, замість сюжету звернути увагу на соціально-побутову деталізацію: у час повсюдної присутності мереж такою милою ностальгією звучить оте «…телефонувати пізніше аніж о пів на десяту вечора вважалося ознакою поганого тону». Власне, усе «Тіло в бібліотеці», крім смертельної інтриги, розгортає перед нами дискусію, що ж воно таке, отой «поганий тон». А паралельно маємо конфлікт поколінь – ця проблема фактично наскрізна в усіх її детективних творах.

(58-68) Та найцікавіше перечитувати романи Крісті після ознайомлення з її біографією. Для цього можна зазирнути в написану нею «Автобіографію» або книжку Річарда Гека «Герцогиня смерті: неофіційна біографія Агати Крісті». Адже її детективні історії так резонують із поворотами особистого життя! У 1916-му вона чекає нареченого, військового льотчика, як героїня її «Будинку на околиці». У 1921-му молода пара подорожує світом, як персонажі «Смерті на Нилі», а в 1922-му купує великий будинок у малому містечку, як у «Персті провидіння». Зрештою, зі своїм другим чоловіком, археологом, Крісті вже в 1930-х мандрує на Близький Схід – так з’являється «Убивство в Месопотамії». Фобії самої авторки стають очевидними, коли проаналізуємо, кого вона робить у своїх романах жертвами, а кого вбивцями. Але тут про це годі, адже в детективі головна річ – інтрига!

(69-76) Біографи Агати Крісті, маю враження, намагаються наголосити нам на її щасті в обох шлюбах: спершу як вірної жінки, що чекає свого героя, потім як надійної асистентки в розкопках чоловіка-професора. Натомість здається, що література цікавила її набагато більше: художній світ повсякчас перемагав світ реальний. Напевне, саме тому вона так часто усамітнювалася в готелі на морському узбережжі, де їй потрібна була лише друкарська машинка. Там тривіальні біографічні епізоди ставали непересічними сюжетами, а інтелектуальні вправи авторки оберталися інтелектуальною пригодою для читачів.

Усі наведені характеристики стосуються міс Марпл, ОКРІМ

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Детектив як інтелектуальна вправа

(1-4) Літо – найкращий час, щоб читати детективи. Чому? А тому, що рівень комфорту, який ми з вами намагаємося собі забезпечити на цю пору, завжди трохи вищий, ніж упродовж року: відпустка, можливо, морське узбережжя чи просто гамак і склянка лимонаду.

(5-10) Детектив занурює читача в атмосферу страху та непевності. Зненацька трапляється дещо, що розриває звичний стан речей. Наприкінці приходить людина, яка дізналася про все: чому б не кумедний товстун Еркюль Пуаро чи стримана старенька міс Марпл? І злочинців викрито, жах відступає, а ми можемо далі пити свій коктейль у шезлонгу. Детектив – таки ідеальний продукт для літнього споживання.

(11-20) Доведено, що читач детективів ототожнює себе з особою, яка веде розслідування. Інтерес тут суто інтелектуальний: хто скоїв злочин? Твір буде слабким, якщо ми дізнаємося про це задовго до завершення роману й, навпаки, якщо так і не дізнаємося до фіналу, коли нам все розкажуть. Як бонус додається ще одна втіха: часто детектив (особливо класичний) побудований на протистоянні яскравого приватного розслідувача та недолугого поліцейського, якого гріх назвати професіоналом, - ліберальному читачеві приємна така банальність представника влади. На відміну від давнього радянського кінематографа класичні детективи не знають образів героїчних майорів карного розшуку чи прокурорів. Класика взагалі по-консервативному скептичніша до людей у кабінетах.

(21-29) Читати детективи набагато страшніше, ніж дивитися їхні екранізації. Уява працюватиме на повну! Власне, твори Агати Крісті якраз і є найкращим її тренінгом, бо їх 80, тобто кількісно більше за написане іншими майстрами жанру: Едгаром По, Артуром Конан Дойлом, Гілбертом Честертоном, і вони, ризикну стверджувати, майстерніші від 200 історій Жоржа Сіменона, протеже якого, комісара Мегре, перемагає в детективному двобої витворений Агатою Крісті суперінтелектуальний денді Еркюль Пуаро. Романів про Пуаро 33, а про міс Марпл – 12. Агата Крісті першою запропонувала не лише образ жінки-детектива, а й пари слідчих: якби не її Томмі та Таппенс, то не було б агентів Фокса Малдера та Дани Скаллі.

(30-48) У 1916 році 26-річна Агата, на той час уже Крісті (після одруження дівоче прізвище Міллер вона більше не використовувала), працює фармацевтом добровольцем в одному з британських госпіталів і чекає з фронту чоловіка – військового льотчика. Рутина й очікування нудять, а звичний ландшафт довкола розбавляють хіба що бельгійські емігранти, які сховалися від війни в британській глибинці. Дивні справи має розслідувати дивний чоловік. Так народжується Еркюль Пуаро – геніальний детектив і невротик, зациклений на зовнішньому вигляді своїх вусів і внутрішньому стані «сірих клітиночок» власного мозку. Найвідоміший з-поміж літературних бельгійців від часів Тіля Уленшпігеля. Навіщо він такий дивний? Чому розслідувати не може інтелектуал, лікар, священик, як у Конан Дойла або Честертона? Проста відповідь: жінка Агата Крісті не може ототожнювати себе з такими персонажами. Їй потрібен хтось зовсім інший, як Марії Вілінській була потрібна чоловіча постава Марка Вовчка. Пуаро, як і більшість чепурунів-денді, «жіночий», як і сама Крісті, усе життя вирощує троянди й дістає за них призи на виставках. Він – точка розриву з консерватизмом старої Англії з її вікторіанською мораллю й недовірою до розумових можливостей представниць прекрасної статі. Мине лише 10 років – і Крісті зважиться на переворот: на авансцені одного з її оповідань з’явиться міс Марпл – перша жінка-детектив зі світовим ім’ям, найінтелектуальніша в художній літературі.

(49-57) Дотепер українською перекладено вже кілька романів серії: «Тіло в бібліотеці», «Перст провидіння», «Гра дзеркал», «Забуте вбивство», «Немезида». Якщо ж вам пощастило прочитати їх ще в ранньому підлітковому віці, маєте унікальну нагоду, коли робитимете це вдруге, замість сюжету звернути увагу на соціально-побутову деталізацію: у час повсюдної присутності мереж такою милою ностальгією звучить оте «…телефонувати пізніше аніж о пів на десяту вечора вважалося ознакою поганого тону». Власне, усе «Тіло в бібліотеці», крім смертельної інтриги, розгортає перед нами дискусію, що ж воно таке, отой «поганий тон». А паралельно маємо конфлікт поколінь – ця проблема фактично наскрізна в усіх її детективних творах.

(58-68) Та найцікавіше перечитувати романи Крісті після ознайомлення з її біографією. Для цього можна зазирнути в написану нею «Автобіографію» або книжку Річарда Гека «Герцогиня смерті: неофіційна біографія Агати Крісті». Адже її детективні історії так резонують із поворотами особистого життя! У 1916-му вона чекає нареченого, військового льотчика, як героїня її «Будинку на околиці». У 1921-му молода пара подорожує світом, як персонажі «Смерті на Нилі», а в 1922-му купує великий будинок у малому містечку, як у «Персті провидіння». Зрештою, зі своїм другим чоловіком, археологом, Крісті вже в 1930-х мандрує на Близький Схід – так з’являється «Убивство в Месопотамії». Фобії самої авторки стають очевидними, коли проаналізуємо, кого вона робить у своїх романах жертвами, а кого вбивцями. Але тут про це годі, адже в детективі головна річ – інтрига!

(69-76) Біографи Агати Крісті, маю враження, намагаються наголосити нам на її щасті в обох шлюбах: спершу як вірної жінки, що чекає свого героя, потім як надійної асистентки в розкопках чоловіка-професора. Натомість здається, що література цікавила її набагато більше: художній світ повсякчас перемагав світ реальний. Напевне, саме тому вона так часто усамітнювалася в готелі на морському узбережжі, де їй потрібна була лише друкарська машинка. Там тривіальні біографічні епізоди ставали непересічними сюжетами, а інтелектуальні вправи авторки оберталися інтелектуальною пригодою для читачів.

Змістові тексту НЕ відповідає твердження

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Детектив як інтелектуальна вправа

(1-4) Літо – найкращий час, щоб читати детективи. Чому? А тому, що рівень комфорту, який ми з вами намагаємося собі забезпечити на цю пору, завжди трохи вищий, ніж упродовж року: відпустка, можливо, морське узбережжя чи просто гамак і склянка лимонаду.

(5-10) Детектив занурює читача в атмосферу страху та непевності. Зненацька трапляється дещо, що розриває звичний стан речей. Наприкінці приходить людина, яка дізналася про все: чому б не кумедний товстун Еркюль Пуаро чи стримана старенька міс Марпл? І злочинців викрито, жах відступає, а ми можемо далі пити свій коктейль у шезлонгу. Детектив – таки ідеальний продукт для літнього споживання.

(11-20) Доведено, що читач детективів ототожнює себе з особою, яка веде розслідування. Інтерес тут суто інтелектуальний: хто скоїв злочин? Твір буде слабким, якщо ми дізнаємося про це задовго до завершення роману й, навпаки, якщо так і не дізнаємося до фіналу, коли нам все розкажуть. Як бонус додається ще одна втіха: часто детектив (особливо класичний) побудований на протистоянні яскравого приватного розслідувача та недолугого поліцейського, якого гріх назвати професіоналом, - ліберальному читачеві приємна така банальність представника влади. На відміну від давнього радянського кінематографа класичні детективи не знають образів героїчних майорів карного розшуку чи прокурорів. Класика взагалі по-консервативному скептичніша до людей у кабінетах.

(21-29) Читати детективи набагато страшніше, ніж дивитися їхні екранізації. Уява працюватиме на повну! Власне, твори Агати Крісті якраз і є найкращим її тренінгом, бо їх 80, тобто кількісно більше за написане іншими майстрами жанру: Едгаром По, Артуром Конан Дойлом, Гілбертом Честертоном, і вони, ризикну стверджувати, майстерніші від 200 історій Жоржа Сіменона, протеже якого, комісара Мегре, перемагає в детективному двобої витворений Агатою Крісті суперінтелектуальний денді Еркюль Пуаро. Романів про Пуаро 33, а про міс Марпл – 12. Агата Крісті першою запропонувала не лише образ жінки-детектива, а й пари слідчих: якби не її Томмі та Таппенс, то не було б агентів Фокса Малдера та Дани Скаллі.

(30-48) У 1916 році 26-річна Агата, на той час уже Крісті (після одруження дівоче прізвище Міллер вона більше не використовувала), працює фармацевтом добровольцем в одному з британських госпіталів і чекає з фронту чоловіка – військового льотчика. Рутина й очікування нудять, а звичний ландшафт довкола розбавляють хіба що бельгійські емігранти, які сховалися від війни в британській глибинці. Дивні справи має розслідувати дивний чоловік. Так народжується Еркюль Пуаро – геніальний детектив і невротик, зациклений на зовнішньому вигляді своїх вусів і внутрішньому стані «сірих клітиночок» власного мозку. Найвідоміший з-поміж літературних бельгійців від часів Тіля Уленшпігеля. Навіщо він такий дивний? Чому розслідувати не може інтелектуал, лікар, священик, як у Конан Дойла або Честертона? Проста відповідь: жінка Агата Крісті не може ототожнювати себе з такими персонажами. Їй потрібен хтось зовсім інший, як Марії Вілінській була потрібна чоловіча постава Марка Вовчка. Пуаро, як і більшість чепурунів-денді, «жіночий», як і сама Крісті, усе життя вирощує троянди й дістає за них призи на виставках. Він – точка розриву з консерватизмом старої Англії з її вікторіанською мораллю й недовірою до розумових можливостей представниць прекрасної статі. Мине лише 10 років – і Крісті зважиться на переворот: на авансцені одного з її оповідань з’явиться міс Марпл – перша жінка-детектив зі світовим ім’ям, найінтелектуальніша в художній літературі.

(49-57) Дотепер українською перекладено вже кілька романів серії: «Тіло в бібліотеці», «Перст провидіння», «Гра дзеркал», «Забуте вбивство», «Немезида». Якщо ж вам пощастило прочитати їх ще в ранньому підлітковому віці, маєте унікальну нагоду, коли робитимете це вдруге, замість сюжету звернути увагу на соціально-побутову деталізацію: у час повсюдної присутності мереж такою милою ностальгією звучить оте «…телефонувати пізніше аніж о пів на десяту вечора вважалося ознакою поганого тону». Власне, усе «Тіло в бібліотеці», крім смертельної інтриги, розгортає перед нами дискусію, що ж воно таке, отой «поганий тон». А паралельно маємо конфлікт поколінь – ця проблема фактично наскрізна в усіх її детективних творах.

(58-68) Та найцікавіше перечитувати романи Крісті після ознайомлення з її біографією. Для цього можна зазирнути в написану нею «Автобіографію» або книжку Річарда Гека «Герцогиня смерті: неофіційна біографія Агати Крісті». Адже її детективні історії так резонують із поворотами особистого життя! У 1916-му вона чекає нареченого, військового льотчика, як героїня її «Будинку на околиці». У 1921-му молода пара подорожує світом, як персонажі «Смерті на Нилі», а в 1922-му купує великий будинок у малому містечку, як у «Персті провидіння». Зрештою, зі своїм другим чоловіком, археологом, Крісті вже в 1930-х мандрує на Близький Схід – так з’являється «Убивство в Месопотамії». Фобії самої авторки стають очевидними, коли проаналізуємо, кого вона робить у своїх романах жертвами, а кого вбивцями. Але тут про це годі, адже в детективі головна річ – інтрига!

(69-76) Біографи Агати Крісті, маю враження, намагаються наголосити нам на її щасті в обох шлюбах: спершу як вірної жінки, що чекає свого героя, потім як надійної асистентки в розкопках чоловіка-професора. Натомість здається, що література цікавила її набагато більше: художній світ повсякчас перемагав світ реальний. Напевне, саме тому вона так часто усамітнювалася в готелі на морському узбережжі, де їй потрібна була лише друкарська машинка. Там тривіальні біографічні епізоди ставали непересічними сюжетами, а інтелектуальні вправи авторки оберталися інтелектуальною пригодою для читачів.

Як видно з тексту, автор передусім звертається до

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Детектив як інтелектуальна вправа

(1-4) Літо – найкращий час, щоб читати детективи. Чому? А тому, що рівень комфорту, який ми з вами намагаємося собі забезпечити на цю пору, завжди трохи вищий, ніж упродовж року: відпустка, можливо, морське узбережжя чи просто гамак і склянка лимонаду.

(5-10) Детектив занурює читача в атмосферу страху та непевності. Зненацька трапляється дещо, що розриває звичний стан речей. Наприкінці приходить людина, яка дізналася про все: чому б не кумедний товстун Еркюль Пуаро чи стримана старенька міс Марпл? І злочинців викрито, жах відступає, а ми можемо далі пити свій коктейль у шезлонгу. Детектив – таки ідеальний продукт для літнього споживання.

(11-20) Доведено, що читач детективів ототожнює себе з особою, яка веде розслідування. Інтерес тут суто інтелектуальний: хто скоїв злочин? Твір буде слабким, якщо ми дізнаємося про це задовго до завершення роману й, навпаки, якщо так і не дізнаємося до фіналу, коли нам все розкажуть. Як бонус додається ще одна втіха: часто детектив (особливо класичний) побудований на протистоянні яскравого приватного розслідувача та недолугого поліцейського, якого гріх назвати професіоналом, - ліберальному читачеві приємна така банальність представника влади. На відміну від давнього радянського кінематографа класичні детективи не знають образів героїчних майорів карного розшуку чи прокурорів. Класика взагалі по-консервативному скептичніша до людей у кабінетах.

(21-29) Читати детективи набагато страшніше, ніж дивитися їхні екранізації. Уява працюватиме на повну! Власне, твори Агати Крісті якраз і є найкращим її тренінгом, бо їх 80, тобто кількісно більше за написане іншими майстрами жанру: Едгаром По, Артуром Конан Дойлом, Гілбертом Честертоном, і вони, ризикну стверджувати, майстерніші від 200 історій Жоржа Сіменона, протеже якого, комісара Мегре, перемагає в детективному двобої витворений Агатою Крісті суперінтелектуальний денді Еркюль Пуаро. Романів про Пуаро 33, а про міс Марпл – 12. Агата Крісті першою запропонувала не лише образ жінки-детектива, а й пари слідчих: якби не її Томмі та Таппенс, то не було б агентів Фокса Малдера та Дани Скаллі.

(30-48) У 1916 році 26-річна Агата, на той час уже Крісті (після одруження дівоче прізвище Міллер вона більше не використовувала), працює фармацевтом добровольцем в одному з британських госпіталів і чекає з фронту чоловіка – військового льотчика. Рутина й очікування нудять, а звичний ландшафт довкола розбавляють хіба що бельгійські емігранти, які сховалися від війни в британській глибинці. Дивні справи має розслідувати дивний чоловік. Так народжується Еркюль Пуаро – геніальний детектив і невротик, зациклений на зовнішньому вигляді своїх вусів і внутрішньому стані «сірих клітиночок» власного мозку. Найвідоміший з-поміж літературних бельгійців від часів Тіля Уленшпігеля. Навіщо він такий дивний? Чому розслідувати не може інтелектуал, лікар, священик, як у Конан Дойла або Честертона? Проста відповідь: жінка Агата Крісті не може ототожнювати себе з такими персонажами. Їй потрібен хтось зовсім інший, як Марії Вілінській була потрібна чоловіча постава Марка Вовчка. Пуаро, як і більшість чепурунів-денді, «жіночий», як і сама Крісті, усе життя вирощує троянди й дістає за них призи на виставках. Він – точка розриву з консерватизмом старої Англії з її вікторіанською мораллю й недовірою до розумових можливостей представниць прекрасної статі. Мине лише 10 років – і Крісті зважиться на переворот: на авансцені одного з її оповідань з’явиться міс Марпл – перша жінка-детектив зі світовим ім’ям, найінтелектуальніша в художній літературі.

(49-57) Дотепер українською перекладено вже кілька романів серії: «Тіло в бібліотеці», «Перст провидіння», «Гра дзеркал», «Забуте вбивство», «Немезида». Якщо ж вам пощастило прочитати їх ще в ранньому підлітковому віці, маєте унікальну нагоду, коли робитимете це вдруге, замість сюжету звернути увагу на соціально-побутову деталізацію: у час повсюдної присутності мереж такою милою ностальгією звучить оте «…телефонувати пізніше аніж о пів на десяту вечора вважалося ознакою поганого тону». Власне, усе «Тіло в бібліотеці», крім смертельної інтриги, розгортає перед нами дискусію, що ж воно таке, отой «поганий тон». А паралельно маємо конфлікт поколінь – ця проблема фактично наскрізна в усіх її детективних творах.

(58-68) Та найцікавіше перечитувати романи Крісті після ознайомлення з її біографією. Для цього можна зазирнути в написану нею «Автобіографію» або книжку Річарда Гека «Герцогиня смерті: неофіційна біографія Агати Крісті». Адже її детективні історії так резонують із поворотами особистого життя! У 1916-му вона чекає нареченого, військового льотчика, як героїня її «Будинку на околиці». У 1921-му молода пара подорожує світом, як персонажі «Смерті на Нилі», а в 1922-му купує великий будинок у малому містечку, як у «Персті провидіння». Зрештою, зі своїм другим чоловіком, археологом, Крісті вже в 1930-х мандрує на Близький Схід – так з’являється «Убивство в Месопотамії». Фобії самої авторки стають очевидними, коли проаналізуємо, кого вона робить у своїх романах жертвами, а кого вбивцями. Але тут про це годі, адже в детективі головна річ – інтрига!

(69-76) Біографи Агати Крісті, маю враження, намагаються наголосити нам на її щасті в обох шлюбах: спершу як вірної жінки, що чекає свого героя, потім як надійної асистентки в розкопках чоловіка-професора. Натомість здається, що література цікавила її набагато більше: художній світ повсякчас перемагав світ реальний. Напевне, саме тому вона так часто усамітнювалася в готелі на морському узбережжі, де їй потрібна була лише друкарська машинка. Там тривіальні біографічні епізоди ставали непересічними сюжетами, а інтелектуальні вправи авторки оберталися інтелектуальною пригодою для читачів.

У тексті протиставлено

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Детектив як інтелектуальна вправа

(1-4) Літо – найкращий час, щоб читати детективи. Чому? А тому, що рівень комфорту, який ми з вами намагаємося собі забезпечити на цю пору, завжди трохи вищий, ніж упродовж року: відпустка, можливо, морське узбережжя чи просто гамак і склянка лимонаду.

(5-10) Детектив занурює читача в атмосферу страху та непевності. Зненацька трапляється дещо, що розриває звичний стан речей. Наприкінці приходить людина, яка дізналася про все: чому б не кумедний товстун Еркюль Пуаро чи стримана старенька міс Марпл? І злочинців викрито, жах відступає, а ми можемо далі пити свій коктейль у шезлонгу. Детектив – таки ідеальний продукт для літнього споживання.

(11-20) Доведено, що читач детективів ототожнює себе з особою, яка веде розслідування. Інтерес тут суто інтелектуальний: хто скоїв злочин? Твір буде слабким, якщо ми дізнаємося про це задовго до завершення роману й, навпаки, якщо так і не дізнаємося до фіналу, коли нам все розкажуть. Як бонус додається ще одна втіха: часто детектив (особливо класичний) побудований на протистоянні яскравого приватного розслідувача та недолугого поліцейського, якого гріх назвати професіоналом, - ліберальному читачеві приємна така банальність представника влади. На відміну від давнього радянського кінематографа класичні детективи не знають образів героїчних майорів карного розшуку чи прокурорів. Класика взагалі по-консервативному скептичніша до людей у кабінетах.

(21-29) Читати детективи набагато страшніше, ніж дивитися їхні екранізації. Уява працюватиме на повну! Власне, твори Агати Крісті якраз і є найкращим її тренінгом, бо їх 80, тобто кількісно більше за написане іншими майстрами жанру: Едгаром По, Артуром Конан Дойлом, Гілбертом Честертоном, і вони, ризикну стверджувати, майстерніші від 200 історій Жоржа Сіменона, протеже якого, комісара Мегре, перемагає в детективному двобої витворений Агатою Крісті суперінтелектуальний денді Еркюль Пуаро. Романів про Пуаро 33, а про міс Марпл – 12. Агата Крісті першою запропонувала не лише образ жінки-детектива, а й пари слідчих: якби не її Томмі та Таппенс, то не було б агентів Фокса Малдера та Дани Скаллі.

(30-48) У 1916 році 26-річна Агата, на той час уже Крісті (після одруження дівоче прізвище Міллер вона більше не використовувала), працює фармацевтом добровольцем в одному з британських госпіталів і чекає з фронту чоловіка – військового льотчика. Рутина й очікування нудять, а звичний ландшафт довкола розбавляють хіба що бельгійські емігранти, які сховалися від війни в британській глибинці. Дивні справи має розслідувати дивний чоловік. Так народжується Еркюль Пуаро – геніальний детектив і невротик, зациклений на зовнішньому вигляді своїх вусів і внутрішньому стані «сірих клітиночок» власного мозку. Найвідоміший з-поміж літературних бельгійців від часів Тіля Уленшпігеля. Навіщо він такий дивний? Чому розслідувати не може інтелектуал, лікар, священик, як у Конан Дойла або Честертона? Проста відповідь: жінка Агата Крісті не може ототожнювати себе з такими персонажами. Їй потрібен хтось зовсім інший, як Марії Вілінській була потрібна чоловіча постава Марка Вовчка. Пуаро, як і більшість чепурунів-денді, «жіночий», як і сама Крісті, усе життя вирощує троянди й дістає за них призи на виставках. Він – точка розриву з консерватизмом старої Англії з її вікторіанською мораллю й недовірою до розумових можливостей представниць прекрасної статі. Мине лише 10 років – і Крісті зважиться на переворот: на авансцені одного з її оповідань з’явиться міс Марпл – перша жінка-детектив зі світовим ім’ям, найінтелектуальніша в художній літературі.

(49-57) Дотепер українською перекладено вже кілька романів серії: «Тіло в бібліотеці», «Перст провидіння», «Гра дзеркал», «Забуте вбивство», «Немезида». Якщо ж вам пощастило прочитати їх ще в ранньому підлітковому віці, маєте унікальну нагоду, коли робитимете це вдруге, замість сюжету звернути увагу на соціально-побутову деталізацію: у час повсюдної присутності мереж такою милою ностальгією звучить оте «…телефонувати пізніше аніж о пів на десяту вечора вважалося ознакою поганого тону». Власне, усе «Тіло в бібліотеці», крім смертельної інтриги, розгортає перед нами дискусію, що ж воно таке, отой «поганий тон». А паралельно маємо конфлікт поколінь – ця проблема фактично наскрізна в усіх її детективних творах.

(58-68) Та найцікавіше перечитувати романи Крісті після ознайомлення з її біографією. Для цього можна зазирнути в написану нею «Автобіографію» або книжку Річарда Гека «Герцогиня смерті: неофіційна біографія Агати Крісті». Адже її детективні історії так резонують із поворотами особистого життя! У 1916-му вона чекає нареченого, військового льотчика, як героїня її «Будинку на околиці». У 1921-му молода пара подорожує світом, як персонажі «Смерті на Нилі», а в 1922-му купує великий будинок у малому містечку, як у «Персті провидіння». Зрештою, зі своїм другим чоловіком, археологом, Крісті вже в 1930-х мандрує на Близький Схід – так з’являється «Убивство в Месопотамії». Фобії самої авторки стають очевидними, коли проаналізуємо, кого вона робить у своїх романах жертвами, а кого вбивцями. Але тут про це годі, адже в детективі головна річ – інтрига!

(69-76) Біографи Агати Крісті, маю враження, намагаються наголосити нам на її щасті в обох шлюбах: спершу як вірної жінки, що чекає свого героя, потім як надійної асистентки в розкопках чоловіка-професора. Натомість здається, що література цікавила її набагато більше: художній світ повсякчас перемагав світ реальний. Напевне, саме тому вона так часто усамітнювалася в готелі на морському узбережжі, де їй потрібна була лише друкарська машинка. Там тривіальні біографічні епізоди ставали непересічними сюжетами, а інтелектуальні вправи авторки оберталися інтелектуальною пригодою для читачів.

До літературних заслуг Агати Крісті автор зараховує всі наведені, ОКРІМ

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Детектив як інтелектуальна вправа

(1-4) Літо – найкращий час, щоб читати детективи. Чому? А тому, що рівень комфорту, який ми з вами намагаємося собі забезпечити на цю пору, завжди трохи вищий, ніж упродовж року: відпустка, можливо, морське узбережжя чи просто гамак і склянка лимонаду.

(5-10) Детектив занурює читача в атмосферу страху та непевності. Зненацька трапляється дещо, що розриває звичний стан речей. Наприкінці приходить людина, яка дізналася про все: чому б не кумедний товстун Еркюль Пуаро чи стримана старенька міс Марпл? І злочинців викрито, жах відступає, а ми можемо далі пити свій коктейль у шезлонгу. Детектив – таки ідеальний продукт для літнього споживання.

(11-20) Доведено, що читач детективів ототожнює себе з особою, яка веде розслідування. Інтерес тут суто інтелектуальний: хто скоїв злочин? Твір буде слабким, якщо ми дізнаємося про це задовго до завершення роману й, навпаки, якщо так і не дізнаємося до фіналу, коли нам все розкажуть. Як бонус додається ще одна втіха: часто детектив (особливо класичний) побудований на протистоянні яскравого приватного розслідувача та недолугого поліцейського, якого гріх назвати професіоналом, - ліберальному читачеві приємна така банальність представника влади. На відміну від давнього радянського кінематографа класичні детективи не знають образів героїчних майорів карного розшуку чи прокурорів. Класика взагалі по-консервативному скептичніша до людей у кабінетах.

(21-29) Читати детективи набагато страшніше, ніж дивитися їхні екранізації. Уява працюватиме на повну! Власне, твори Агати Крісті якраз і є найкращим її тренінгом, бо їх 80, тобто кількісно більше за написане іншими майстрами жанру: Едгаром По, Артуром Конан Дойлом, Гілбертом Честертоном, і вони, ризикну стверджувати, майстерніші від 200 історій Жоржа Сіменона, протеже якого, комісара Мегре, перемагає в детективному двобої витворений Агатою Крісті суперінтелектуальний денді Еркюль Пуаро. Романів про Пуаро 33, а про міс Марпл – 12. Агата Крісті першою запропонувала не лише образ жінки-детектива, а й пари слідчих: якби не її Томмі та Таппенс, то не було б агентів Фокса Малдера та Дани Скаллі.

(30-48) У 1916 році 26-річна Агата, на той час уже Крісті (після одруження дівоче прізвище Міллер вона більше не використовувала), працює фармацевтом добровольцем в одному з британських госпіталів і чекає з фронту чоловіка – військового льотчика. Рутина й очікування нудять, а звичний ландшафт довкола розбавляють хіба що бельгійські емігранти, які сховалися від війни в британській глибинці. Дивні справи має розслідувати дивний чоловік. Так народжується Еркюль Пуаро – геніальний детектив і невротик, зациклений на зовнішньому вигляді своїх вусів і внутрішньому стані «сірих клітиночок» власного мозку. Найвідоміший з-поміж літературних бельгійців від часів Тіля Уленшпігеля. Навіщо він такий дивний? Чому розслідувати не може інтелектуал, лікар, священик, як у Конан Дойла або Честертона? Проста відповідь: жінка Агата Крісті не може ототожнювати себе з такими персонажами. Їй потрібен хтось зовсім інший, як Марії Вілінській була потрібна чоловіча постава Марка Вовчка. Пуаро, як і більшість чепурунів-денді, «жіночий», як і сама Крісті, усе життя вирощує троянди й дістає за них призи на виставках. Він – точка розриву з консерватизмом старої Англії з її вікторіанською мораллю й недовірою до розумових можливостей представниць прекрасної статі. Мине лише 10 років – і Крісті зважиться на переворот: на авансцені одного з її оповідань з’явиться міс Марпл – перша жінка-детектив зі світовим ім’ям, найінтелектуальніша в художній літературі.

(49-57) Дотепер українською перекладено вже кілька романів серії: «Тіло в бібліотеці», «Перст провидіння», «Гра дзеркал», «Забуте вбивство», «Немезида». Якщо ж вам пощастило прочитати їх ще в ранньому підлітковому віці, маєте унікальну нагоду, коли робитимете це вдруге, замість сюжету звернути увагу на соціально-побутову деталізацію: у час повсюдної присутності мереж такою милою ностальгією звучить оте «…телефонувати пізніше аніж о пів на десяту вечора вважалося ознакою поганого тону». Власне, усе «Тіло в бібліотеці», крім смертельної інтриги, розгортає перед нами дискусію, що ж воно таке, отой «поганий тон». А паралельно маємо конфлікт поколінь – ця проблема фактично наскрізна в усіх її детективних творах.

(58-68) Та найцікавіше перечитувати романи Крісті після ознайомлення з її біографією. Для цього можна зазирнути в написану нею «Автобіографію» або книжку Річарда Гека «Герцогиня смерті: неофіційна біографія Агати Крісті». Адже її детективні історії так резонують із поворотами особистого життя! У 1916-му вона чекає нареченого, військового льотчика, як героїня її «Будинку на околиці». У 1921-му молода пара подорожує світом, як персонажі «Смерті на Нилі», а в 1922-му купує великий будинок у малому містечку, як у «Персті провидіння». Зрештою, зі своїм другим чоловіком, археологом, Крісті вже в 1930-х мандрує на Близький Схід – так з’являється «Убивство в Месопотамії». Фобії самої авторки стають очевидними, коли проаналізуємо, кого вона робить у своїх романах жертвами, а кого вбивцями. Але тут про це годі, адже в детективі головна річ – інтрига!

(69-76) Біографи Агати Крісті, маю враження, намагаються наголосити нам на її щасті в обох шлюбах: спершу як вірної жінки, що чекає свого героя, потім як надійної асистентки в розкопках чоловіка-професора. Натомість здається, що література цікавила її набагато більше: художній світ повсякчас перемагав світ реальний. Напевне, саме тому вона так часто усамітнювалася в готелі на морському узбережжі, де їй потрібна була лише друкарська машинка. Там тривіальні біографічні епізоди ставали непересічними сюжетами, а інтелектуальні вправи авторки оберталися інтелектуальною пригодою для читачів.

Правильними є наведені пари "автор і його герой", ОКРІМ

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання

Маленький шлях — не для людей…

(1-5) Є такі тихі затінені місцинки поміж густою травою, торішнім листям чи
просто на землі - місцинки, помережані стежками. Треба низько-низько нахилитись
або лягти на живіт, щоб побачити шляхи маленьких істот. Кожна така стежечка
веде до крихітної нірки, скрученого з листочка будиночка, під камінчик чи суху
гілку. Інколи ці шляхи позначені сріблистим слизом, помережані павутинням.

(6-11) Маленький народ має свої звичаї й подорожує не дуже далеко. Його шляхи
ведуть по стовбуру дерева в пошуках солодкого соку чи просто щоб відпочити на
зігрітому сонцем листку, погойдатися. Як же добре, напевно, колисатися на м’якому
пахучому листі! Навіть упасти не боляче, коли ти можеш на льоту прикріпитися
міцною надійною павутинкою. Комахи тонше відчувають тяжіння землі, сонце,
вологість.

(12-16) Ясного дня маленькі істоти метушаться, латають свої хатки, чистять
нірки, пильнують, чи добре закутані дітки. Усі шість лапок прудко бігають. І, певно
ж, вони якось спілкуються між собою, як ото в селі сусіди перегукуються через
пліт. І не чинять одне одному кривди. А похмурого чи дощового дня сплять у своїх
домівках.

(17-20) Очима, утомленими від телевізора, книг чи облич інших людей, не
побачиш, як самовіддано бореться кожна істота за життя, захищає своє потомство.
Комахи не хочуть нищення й хаосу на власній землі від більших, сильніших істот,
а ті просто не відають, що роблять.

(21-23) Треба мати дуже добрий зір. Мало хто з людей здатний бачити. Коли
зранку протираєш очі, несвідомо хочеш побачити все краще. Але для цього треба
любити.

(24-26) Кожна наша, навіть ненавмисна, поява загрозлива й небезпечна для
маленького, хоча й незліченного народу. Ми ніколи не пройдемо їхніми шляхами.
Ми надто грубі й великі для цього і не повинні втручатися.

(27-29) Уявімо на мить, що існують інші істоти, які дивляться на нас, як на
комах. Наша метушня видається їм позбавленою сенсу. Вони не зможуть пройти
нашими шляхами й оцінити духовну велич, якщо вона в нас є.

(30-34) Ми будуємо житла, добуваємо харч, залатуємо діри власного існування,
боронимося самі й оберігаємо дітей. І попри все маємо час, щоб відчути себе
беззахисними. І тому, щоб захиститися, шукаємо Бога. А що, коли він ставиться
до нас, як ми до комах? Але, перемігши страх, ми уявляємо його подібним до нас,
тільки в стократ кращим і досконалішим.

(35-37) Дивно бути людиною – такою чужою для всіх істотою. Хіба це щастя -
бути людиною? Щастя – просто бути в злагоді, хай ти дерево, травинка, жабка
чи цвіркун. Ми нікуди не йдемо, ми просто тікаємо.

(38, 39) Щойно почнеш замислюватися над цим, тебе охоплять якісь людські
проблеми.

(40-44) Дуже важко жити серед людей. Вони постійно нагадують про існування
часу, хоча це фікція нашого штучного світу. Він примушує нас вірити, що
обов’язково треба розбиватися до крові, щоб подолати стіну й потрапити в сад. Але
знайти в собі злагоду краще, ніж страждати; підкоритися законам космосу легше,
ніж суспільним.

(45-49) Дитинство, розквіт, старість – це не дія часу, а стан душі, її різні
обличчя. Ніби гра. Дитина бавиться в дорослу або немовля, приміряючи, що краще
до лиця: інфантильність чи відповідальність. Згодом дорослі навчають її того, що
вміють самі, – автоматизму. Якби не це, ми б не шукали крихітку знання, не сиділи
б розгублено над цією мізерією.

(50, 51) Як усе-таки добре не бути людиною. Важко знайти більш неприродну
істоту.

За Г. Пагутяк

Головну ідею тексту найповніше розкрито в реченні

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання

Маленький шлях — не для людей…

(1-5) Є такі тихі затінені місцинки поміж густою травою, торішнім листям чи
просто на землі - місцинки, помережані стежками. Треба низько-низько нахилитись
або лягти на живіт, щоб побачити шляхи маленьких істот. Кожна така стежечка
веде до крихітної нірки, скрученого з листочка будиночка, під камінчик чи суху
гілку. Інколи ці шляхи позначені сріблистим слизом, помережані павутинням.

(6-11) Маленький народ має свої звичаї й подорожує не дуже далеко. Його шляхи
ведуть по стовбуру дерева в пошуках солодкого соку чи просто щоб відпочити на
зігрітому сонцем листку, погойдатися. Як же добре, напевно, колисатися на м’якому
пахучому листі! Навіть упасти не боляче, коли ти можеш на льоту прикріпитися
міцною надійною павутинкою. Комахи тонше відчувають тяжіння землі, сонце,
вологість.

(12-16) Ясного дня маленькі істоти метушаться, латають свої хатки, чистять
нірки, пильнують, чи добре закутані дітки. Усі шість лапок прудко бігають. І, певно
ж, вони якось спілкуються між собою, як ото в селі сусіди перегукуються через
пліт. І не чинять одне одному кривди. А похмурого чи дощового дня сплять у своїх
домівках.

(17-20) Очима, утомленими від телевізора, книг чи облич інших людей, не
побачиш, як самовіддано бореться кожна істота за життя, захищає своє потомство.
Комахи не хочуть нищення й хаосу на власній землі від більших, сильніших істот,
а ті просто не відають, що роблять.

(21-23) Треба мати дуже добрий зір. Мало хто з людей здатний бачити. Коли
зранку протираєш очі, несвідомо хочеш побачити все краще. Але для цього треба
любити.

(24-26) Кожна наша, навіть ненавмисна, поява загрозлива й небезпечна для
маленького, хоча й незліченного народу. Ми ніколи не пройдемо їхніми шляхами.
Ми надто грубі й великі для цього і не повинні втручатися.

(27-29) Уявімо на мить, що існують інші істоти, які дивляться на нас, як на
комах. Наша метушня видається їм позбавленою сенсу. Вони не зможуть пройти
нашими шляхами й оцінити духовну велич, якщо вона в нас є.

(30-34) Ми будуємо житла, добуваємо харч, залатуємо діри власного існування,
боронимося самі й оберігаємо дітей. І попри все маємо час, щоб відчути себе
беззахисними. І тому, щоб захиститися, шукаємо Бога. А що, коли він ставиться
до нас, як ми до комах? Але, перемігши страх, ми уявляємо його подібним до нас,
тільки в стократ кращим і досконалішим.

(35-37) Дивно бути людиною – такою чужою для всіх істотою. Хіба це щастя -
бути людиною? Щастя – просто бути в злагоді, хай ти дерево, травинка, жабка
чи цвіркун. Ми нікуди не йдемо, ми просто тікаємо.

(38, 39) Щойно почнеш замислюватися над цим, тебе охоплять якісь людські
проблеми.

(40-44) Дуже важко жити серед людей. Вони постійно нагадують про існування
часу, хоча це фікція нашого штучного світу. Він примушує нас вірити, що
обов’язково треба розбиватися до крові, щоб подолати стіну й потрапити в сад. Але
знайти в собі злагоду краще, ніж страждати; підкоритися законам космосу легше,
ніж суспільним.

(45-49) Дитинство, розквіт, старість – це не дія часу, а стан душі, її різні
обличчя. Ніби гра. Дитина бавиться в дорослу або немовля, приміряючи, що краще
до лиця: інфантильність чи відповідальність. Згодом дорослі навчають її того, що
вміють самі, – автоматизму. Якби не це, ми б не шукали крихітку знання, не сиділи
б розгублено над цією мізерією.

(50, 51) Як усе-таки добре не бути людиною. Важко знайти більш неприродну
істоту.

За Г. Пагутяк

Текст НЕ суперечить твердженню

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання

Маленький шлях — не для людей…

(1-5) Є такі тихі затінені місцинки поміж густою травою, торішнім листям чи
просто на землі - місцинки, помережані стежками. Треба низько-низько нахилитись
або лягти на живіт, щоб побачити шляхи маленьких істот. Кожна така стежечка
веде до крихітної нірки, скрученого з листочка будиночка, під камінчик чи суху
гілку. Інколи ці шляхи позначені сріблистим слизом, помережані павутинням.

(6-11) Маленький народ має свої звичаї й подорожує не дуже далеко. Його шляхи
ведуть по стовбуру дерева в пошуках солодкого соку чи просто щоб відпочити на
зігрітому сонцем листку, погойдатися. Як же добре, напевно, колисатися на м’якому
пахучому листі! Навіть упасти не боляче, коли ти можеш на льоту прикріпитися
міцною надійною павутинкою. Комахи тонше відчувають тяжіння землі, сонце,
вологість.

(12-16) Ясного дня маленькі істоти метушаться, латають свої хатки, чистять
нірки, пильнують, чи добре закутані дітки. Усі шість лапок прудко бігають. І, певно
ж, вони якось спілкуються між собою, як ото в селі сусіди перегукуються через
пліт. І не чинять одне одному кривди. А похмурого чи дощового дня сплять у своїх
домівках.

(17-20) Очима, утомленими від телевізора, книг чи облич інших людей, не
побачиш, як самовіддано бореться кожна істота за життя, захищає своє потомство.
Комахи не хочуть нищення й хаосу на власній землі від більших, сильніших істот,
а ті просто не відають, що роблять.

(21-23) Треба мати дуже добрий зір. Мало хто з людей здатний бачити. Коли
зранку протираєш очі, несвідомо хочеш побачити все краще. Але для цього треба
любити.

(24-26) Кожна наша, навіть ненавмисна, поява загрозлива й небезпечна для
маленького, хоча й незліченного народу. Ми ніколи не пройдемо їхніми шляхами.
Ми надто грубі й великі для цього і не повинні втручатися.

(27-29) Уявімо на мить, що існують інші істоти, які дивляться на нас, як на
комах. Наша метушня видається їм позбавленою сенсу. Вони не зможуть пройти
нашими шляхами й оцінити духовну велич, якщо вона в нас є.

(30-34) Ми будуємо житла, добуваємо харч, залатуємо діри власного існування,
боронимося самі й оберігаємо дітей. І попри все маємо час, щоб відчути себе
беззахисними. І тому, щоб захиститися, шукаємо Бога. А що, коли він ставиться
до нас, як ми до комах? Але, перемігши страх, ми уявляємо його подібним до нас,
тільки в стократ кращим і досконалішим.

(35-37) Дивно бути людиною – такою чужою для всіх істотою. Хіба це щастя -
бути людиною? Щастя – просто бути в злагоді, хай ти дерево, травинка, жабка
чи цвіркун. Ми нікуди не йдемо, ми просто тікаємо.

(38, 39) Щойно почнеш замислюватися над цим, тебе охоплять якісь людські
проблеми.

(40-44) Дуже важко жити серед людей. Вони постійно нагадують про існування
часу, хоча це фікція нашого штучного світу. Він примушує нас вірити, що
обов’язково треба розбиватися до крові, щоб подолати стіну й потрапити в сад. Але
знайти в собі злагоду краще, ніж страждати; підкоритися законам космосу легше,
ніж суспільним.

(45-49) Дитинство, розквіт, старість – це не дія часу, а стан душі, її різні
обличчя. Ніби гра. Дитина бавиться в дорослу або немовля, приміряючи, що краще
до лиця: інфантильність чи відповідальність. Згодом дорослі навчають її того, що
вміють самі, – автоматизму. Якби не це, ми б не шукали крихітку знання, не сиділи
б розгублено над цією мізерією.

(50, 51) Як усе-таки добре не бути людиною. Важко знайти більш неприродну
істоту.

За Г. Пагутяк

Рядки 45-49

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання

Маленький шлях — не для людей…

(1-5) Є такі тихі затінені місцинки поміж густою травою, торішнім листям чи
просто на землі - місцинки, помережані стежками. Треба низько-низько нахилитись
або лягти на живіт, щоб побачити шляхи маленьких істот. Кожна така стежечка
веде до крихітної нірки, скрученого з листочка будиночка, під камінчик чи суху
гілку. Інколи ці шляхи позначені сріблистим слизом, помережані павутинням.

(6-11) Маленький народ має свої звичаї й подорожує не дуже далеко. Його шляхи
ведуть по стовбуру дерева в пошуках солодкого соку чи просто щоб відпочити на
зігрітому сонцем листку, погойдатися. Як же добре, напевно, колисатися на м’якому
пахучому листі! Навіть упасти не боляче, коли ти можеш на льоту прикріпитися
міцною надійною павутинкою. Комахи тонше відчувають тяжіння землі, сонце,
вологість.

(12-16) Ясного дня маленькі істоти метушаться, латають свої хатки, чистять
нірки, пильнують, чи добре закутані дітки. Усі шість лапок прудко бігають. І, певно
ж, вони якось спілкуються між собою, як ото в селі сусіди перегукуються через
пліт. І не чинять одне одному кривди. А похмурого чи дощового дня сплять у своїх
домівках.

(17-20) Очима, утомленими від телевізора, книг чи облич інших людей, не
побачиш, як самовіддано бореться кожна істота за життя, захищає своє потомство.
Комахи не хочуть нищення й хаосу на власній землі від більших, сильніших істот,
а ті просто не відають, що роблять.

(21-23) Треба мати дуже добрий зір. Мало хто з людей здатний бачити. Коли
зранку протираєш очі, несвідомо хочеш побачити все краще. Але для цього треба
любити.

(24-26) Кожна наша, навіть ненавмисна, поява загрозлива й небезпечна для
маленького, хоча й незліченного народу. Ми ніколи не пройдемо їхніми шляхами.
Ми надто грубі й великі для цього і не повинні втручатися.

(27-29) Уявімо на мить, що існують інші істоти, які дивляться на нас, як на
комах. Наша метушня видається їм позбавленою сенсу. Вони не зможуть пройти
нашими шляхами й оцінити духовну велич, якщо вона в нас є.

(30-34) Ми будуємо житла, добуваємо харч, залатуємо діри власного існування,
боронимося самі й оберігаємо дітей. І попри все маємо час, щоб відчути себе
беззахисними. І тому, щоб захиститися, шукаємо Бога. А що, коли він ставиться
до нас, як ми до комах? Але, перемігши страх, ми уявляємо його подібним до нас,
тільки в стократ кращим і досконалішим.

(35-37) Дивно бути людиною – такою чужою для всіх істотою. Хіба це щастя -
бути людиною? Щастя – просто бути в злагоді, хай ти дерево, травинка, жабка
чи цвіркун. Ми нікуди не йдемо, ми просто тікаємо.

(38, 39) Щойно почнеш замислюватися над цим, тебе охоплять якісь людські
проблеми.

(40-44) Дуже важко жити серед людей. Вони постійно нагадують про існування
часу, хоча це фікція нашого штучного світу. Він примушує нас вірити, що
обов’язково треба розбиватися до крові, щоб подолати стіну й потрапити в сад. Але
знайти в собі злагоду краще, ніж страждати; підкоритися законам космосу легше,
ніж суспільним.

(45-49) Дитинство, розквіт, старість – це не дія часу, а стан душі, її різні
обличчя. Ніби гра. Дитина бавиться в дорослу або немовля, приміряючи, що краще
до лиця: інфантильність чи відповідальність. Згодом дорослі навчають її того, що
вміють самі, – автоматизму. Якби не це, ми б не шукали крихітку знання, не сиділи
б розгублено над цією мізерією.

(50, 51) Як усе-таки добре не бути людиною. Важко знайти більш неприродну
істоту.

За Г. Пагутяк

Метафоричний зміст речення «Він примушує нас вірити, що обов’язково треба розбиватися до крові, щоб подолати стіну й потрапити в сад» (рядки 41, 42) розкрито в рядку

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання

Кіберцькування в мережі: віртуальності настав кінець

(1–4) Кіберцькування – це переслідування людини через Інтернет, наприклад,
коли користувачеві надсилають погрози, поширюють про нього плітки чи
якісь фото з ним, розміщують образливу інформацію або пишуть повідомлення
принизливого змісту.

-1-

 (5–8) Зазнавати кіберцькування можуть як дорослі, що стають жертвами
переслідування з боку колег або просто онлайн-друзів, так і діти. Згідно з дослі-
дженнями, найбільш уразлива група для будь-якого виду цькування – це молодь
11–16 років.

(9–14)…Приходить дитина зі школи, а на її сторінку у Facebook від різних,
інколи зовсім не знайомих людей надійшло 43 повідомлення образливого змісту.
У неї німіють руки, блідне обличчя. Вона хапається за телефон... А там – Viber,
Twitter, і звідусюди сиплються неприємні шпичаки, лунають погрози... Це найгірший
варіант. Частіше переслідують менш жорстоко, наприклад, насміхаються
з якоїсь конкретної події чи вади зовнішності. Та з будь-чого. Причин – мільйон.

-2-

 (15–21) Небезпека в тому, що, на відміну від звичайного цькування, гноблення
в Інтернеті не припиняється. Від нього не сховатися вдома, у школі чи на роботі.
Користувач увесь час на очах. Якщо заблокувати кривдників у всіх можливих
соціальних мережах, то й це не зупинить їх від продовження нападів на людину
серед знайомих або її онлайн-друзів. Навіть видаливши всі свої профайли (облікові дані) на Gmail, у Facebook, Twitter, Skype, Viber (де там ще зараз найчастіше реєструються?), особа не врятується. Утеча не допоможе позбутися переслідувачів.

(22–28) Як показує статистика Центру досліджень кіберцькування, у США
81 % респондентів має ілюзію, що від віртуального переслідування простіше втекти,
ніж від цькування в реальному житті. Насправді ж переслідування в мережі
всепроникне, не те що неприємності від кількох знайомих у школі чи в університеті
або від колег на роботі: по-перше, у нього необмежена аудиторія; по-друге, воно створює ефект присутності кривдників усюди, на кожному електронному пристрої, який в особи є.

-3-

 (29–32) Згідно зі статистичними даними, зібраними в Сполучених Штатах,
щонайменше половина опитаних молодих людей зазнавала цькування онлайн,
11 % сказали, що їхні фото, які містили елементи компромату, викладали в Інтернет
інші люди, 33 % стикалися з погрозами, 55 % були свідками переслідування.

(33–39) Найстрашнішим є те, що 95 % (!) свідків онлайн-цькування нічого
не зробили, щоб зупинити його. У соціальній психології цей феномен пояснюють
ефектом «пасивного спостерігача». Очевидці надзвичайної ситуації чи насильства
не намагаються допомогти постраждалому, залишаючись осторонь. Цікаво, що
чим більше осіб спостерігає за ситуацією, тим менше шансів, що хтось допоможе
жертві. Емма Шорт уважає, що ця особливість людської психології – головна
перешкода на шляху приборкання кіберцькування.

(40–43) У мережі ефект спостерігача ускладнений тим, що, незважаючи на
масштаби цькування, усім здається, що, якби це було щось справді серйозне,
хтось неодмінно б відреагував. Важливо пам’ятати, що цей «хтось» – це сама людина, яка не покладається на небайдужість інших.

(44–48) Після того як Тайлер Клементі, студент Університету Ратжерс у
Нью-Джерсі, стрибнув з мосту Джорджа Вашингтона через те, що з нього знущалися
в Інтернеті, свою стурбованість проблемами кіберцькування висловили
американські чиновники на всіх рівнях, а співачка Мадонна присвятила хлопцеві
кілька музичних композицій.

-4-

(49–53) У США вже роками ведуть серйозну суспільну дискусію щодо онлайнцькування й запровадження законів про відповідальність за участь у таких «кампаніях». Але  передусім потрібна цілеспрямована просвітницька робота: необхідно привертати увагу людей до того, наскільки це серйозно, ділитися історіями про кіберцькування й постійно пам’ятати про ефект «пасивного спостерігача».

(54–57) В Інтернеті цей ефект підсилений тим, що люди схильні сприймати
онлайн-простір як гру, тому не трактують серйозно те, що там відбувається. Насправді ж «game over»: віртуальність закінчилася. Усе в мережі абсолютно реальне, у тому числі й трагедії внаслідок кіберцькування.

За Є. Кузнєцовою

Редактор вирішив поділити текст на змістові частини й дати одній із них назву «Моя хата скраю». Цей заголовок доцільно розмістити на місці цифри

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання

Кіберцькування в мережі: віртуальності настав кінець

(1–4) Кіберцькування – це переслідування людини через Інтернет, наприклад,
коли користувачеві надсилають погрози, поширюють про нього плітки чи
якісь фото з ним, розміщують образливу інформацію або пишуть повідомлення
принизливого змісту.

-1-

 (5–8) Зазнавати кіберцькування можуть як дорослі, що стають жертвами
переслідування з боку колег або просто онлайн-друзів, так і діти. Згідно з дослі-
дженнями, найбільш уразлива група для будь-якого виду цькування – це молодь
11–16 років.

(9–14)…Приходить дитина зі школи, а на її сторінку у Facebook від різних,
інколи зовсім не знайомих людей надійшло 43 повідомлення образливого змісту.
У неї німіють руки, блідне обличчя. Вона хапається за телефон... А там – Viber,
Twitter, і звідусюди сиплються неприємні шпичаки, лунають погрози... Це найгірший
варіант. Частіше переслідують менш жорстоко, наприклад, насміхаються
з якоїсь конкретної події чи вади зовнішності. Та з будь-чого. Причин – мільйон.

-2-

 (15–21) Небезпека в тому, що, на відміну від звичайного цькування, гноблення
в Інтернеті не припиняється. Від нього не сховатися вдома, у школі чи на роботі.
Користувач увесь час на очах. Якщо заблокувати кривдників у всіх можливих
соціальних мережах, то й це не зупинить їх від продовження нападів на людину
серед знайомих або її онлайн-друзів. Навіть видаливши всі свої профайли (облікові дані) на Gmail, у Facebook, Twitter, Skype, Viber (де там ще зараз найчастіше реєструються?), особа не врятується. Утеча не допоможе позбутися переслідувачів.

(22–28) Як показує статистика Центру досліджень кіберцькування, у США
81 % респондентів має ілюзію, що від віртуального переслідування простіше втекти,
ніж від цькування в реальному житті. Насправді ж переслідування в мережі
всепроникне, не те що неприємності від кількох знайомих у школі чи в університеті
або від колег на роботі: по-перше, у нього необмежена аудиторія; по-друге, воно створює ефект присутності кривдників усюди, на кожному електронному пристрої, який в особи є.

-3-

 (29–32) Згідно зі статистичними даними, зібраними в Сполучених Штатах,
щонайменше половина опитаних молодих людей зазнавала цькування онлайн,
11 % сказали, що їхні фото, які містили елементи компромату, викладали в Інтернет
інші люди, 33 % стикалися з погрозами, 55 % були свідками переслідування.

(33–39) Найстрашнішим є те, що 95 % (!) свідків онлайн-цькування нічого
не зробили, щоб зупинити його. У соціальній психології цей феномен пояснюють
ефектом «пасивного спостерігача». Очевидці надзвичайної ситуації чи насильства
не намагаються допомогти постраждалому, залишаючись осторонь. Цікаво, що
чим більше осіб спостерігає за ситуацією, тим менше шансів, що хтось допоможе
жертві. Емма Шорт уважає, що ця особливість людської психології – головна
перешкода на шляху приборкання кіберцькування.

(40–43) У мережі ефект спостерігача ускладнений тим, що, незважаючи на
масштаби цькування, усім здається, що, якби це було щось справді серйозне,
хтось неодмінно б відреагував. Важливо пам’ятати, що цей «хтось» – це сама людина, яка не покладається на небайдужість інших.

(44–48) Після того як Тайлер Клементі, студент Університету Ратжерс у
Нью-Джерсі, стрибнув з мосту Джорджа Вашингтона через те, що з нього знущалися
в Інтернеті, свою стурбованість проблемами кіберцькування висловили
американські чиновники на всіх рівнях, а співачка Мадонна присвятила хлопцеві
кілька музичних композицій.

-4-

(49–53) У США вже роками ведуть серйозну суспільну дискусію щодо онлайнцькування й запровадження законів про відповідальність за участь у таких «кампаніях». Але  передусім потрібна цілеспрямована просвітницька робота: необхідно привертати увагу людей до того, наскільки це серйозно, ділитися історіями про кіберцькування й постійно пам’ятати про ефект «пасивного спостерігача».

(54–57) В Інтернеті цей ефект підсилений тим, що люди схильні сприймати
онлайн-простір як гру, тому не трактують серйозно те, що там відбувається. Насправді ж «game over»: віртуальність закінчилася. Усе в мережі абсолютно реальне, у тому числі й трагедії внаслідок кіберцькування.

За Є. Кузнєцовою

Мета тексту –

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання

Кіберцькування в мережі: віртуальності настав кінець

(1–4) Кіберцькування – це переслідування людини через Інтернет, наприклад,
коли користувачеві надсилають погрози, поширюють про нього плітки чи
якісь фото з ним, розміщують образливу інформацію або пишуть повідомлення
принизливого змісту.

-1-

 (5–8) Зазнавати кіберцькування можуть як дорослі, що стають жертвами
переслідування з боку колег або просто онлайн-друзів, так і діти. Згідно з дослі-
дженнями, найбільш уразлива група для будь-якого виду цькування – це молодь
11–16 років.

(9–14)…Приходить дитина зі школи, а на її сторінку у Facebook від різних,
інколи зовсім не знайомих людей надійшло 43 повідомлення образливого змісту.
У неї німіють руки, блідне обличчя. Вона хапається за телефон... А там – Viber,
Twitter, і звідусюди сиплються неприємні шпичаки, лунають погрози... Це найгірший
варіант. Частіше переслідують менш жорстоко, наприклад, насміхаються
з якоїсь конкретної події чи вади зовнішності. Та з будь-чого. Причин – мільйон.

-2-

 (15–21) Небезпека в тому, що, на відміну від звичайного цькування, гноблення
в Інтернеті не припиняється. Від нього не сховатися вдома, у школі чи на роботі.
Користувач увесь час на очах. Якщо заблокувати кривдників у всіх можливих
соціальних мережах, то й це не зупинить їх від продовження нападів на людину
серед знайомих або її онлайн-друзів. Навіть видаливши всі свої профайли (облікові дані) на Gmail, у Facebook, Twitter, Skype, Viber (де там ще зараз найчастіше реєструються?), особа не врятується. Утеча не допоможе позбутися переслідувачів.

(22–28) Як показує статистика Центру досліджень кіберцькування, у США
81 % респондентів має ілюзію, що від віртуального переслідування простіше втекти,
ніж від цькування в реальному житті. Насправді ж переслідування в мережі
всепроникне, не те що неприємності від кількох знайомих у школі чи в університеті
або від колег на роботі: по-перше, у нього необмежена аудиторія; по-друге, воно створює ефект присутності кривдників усюди, на кожному електронному пристрої, який в особи є.

-3-

 (29–32) Згідно зі статистичними даними, зібраними в Сполучених Штатах,
щонайменше половина опитаних молодих людей зазнавала цькування онлайн,
11 % сказали, що їхні фото, які містили елементи компромату, викладали в Інтернет
інші люди, 33 % стикалися з погрозами, 55 % були свідками переслідування.

(33–39) Найстрашнішим є те, що 95 % (!) свідків онлайн-цькування нічого
не зробили, щоб зупинити його. У соціальній психології цей феномен пояснюють
ефектом «пасивного спостерігача». Очевидці надзвичайної ситуації чи насильства
не намагаються допомогти постраждалому, залишаючись осторонь. Цікаво, що
чим більше осіб спостерігає за ситуацією, тим менше шансів, що хтось допоможе
жертві. Емма Шорт уважає, що ця особливість людської психології – головна
перешкода на шляху приборкання кіберцькування.

(40–43) У мережі ефект спостерігача ускладнений тим, що, незважаючи на
масштаби цькування, усім здається, що, якби це було щось справді серйозне,
хтось неодмінно б відреагував. Важливо пам’ятати, що цей «хтось» – це сама людина, яка не покладається на небайдужість інших.

(44–48) Після того як Тайлер Клементі, студент Університету Ратжерс у
Нью-Джерсі, стрибнув з мосту Джорджа Вашингтона через те, що з нього знущалися
в Інтернеті, свою стурбованість проблемами кіберцькування висловили
американські чиновники на всіх рівнях, а співачка Мадонна присвятила хлопцеві
кілька музичних композицій.

-4-

(49–53) У США вже роками ведуть серйозну суспільну дискусію щодо онлайнцькування й запровадження законів про відповідальність за участь у таких «кампаніях». Але  передусім потрібна цілеспрямована просвітницька робота: необхідно привертати увагу людей до того, наскільки це серйозно, ділитися історіями про кіберцькування й постійно пам’ятати про ефект «пасивного спостерігача».

(54–57) В Інтернеті цей ефект підсилений тим, що люди схильні сприймати
онлайн-простір як гру, тому не трактують серйозно те, що там відбувається. Насправді ж «game over»: віртуальність закінчилася. Усе в мережі абсолютно реальне, у тому числі й трагедії внаслідок кіберцькування.

За Є. Кузнєцовою

У тексті НЕМАЄ мікротеми

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання

Кіберцькування в мережі: віртуальності настав кінець

(1–4) Кіберцькування – це переслідування людини через Інтернет, наприклад,
коли користувачеві надсилають погрози, поширюють про нього плітки чи
якісь фото з ним, розміщують образливу інформацію або пишуть повідомлення
принизливого змісту.

-1-

 (5–8) Зазнавати кіберцькування можуть як дорослі, що стають жертвами
переслідування з боку колег або просто онлайн-друзів, так і діти. Згідно з дослі-
дженнями, найбільш уразлива група для будь-якого виду цькування – це молодь
11–16 років.

(9–14)…Приходить дитина зі школи, а на її сторінку у Facebook від різних,
інколи зовсім не знайомих людей надійшло 43 повідомлення образливого змісту.
У неї німіють руки, блідне обличчя. Вона хапається за телефон... А там – Viber,
Twitter, і звідусюди сиплються неприємні шпичаки, лунають погрози... Це найгірший
варіант. Частіше переслідують менш жорстоко, наприклад, насміхаються
з якоїсь конкретної події чи вади зовнішності. Та з будь-чого. Причин – мільйон.

-2-

 (15–21) Небезпека в тому, що, на відміну від звичайного цькування, гноблення
в Інтернеті не припиняється. Від нього не сховатися вдома, у школі чи на роботі.
Користувач увесь час на очах. Якщо заблокувати кривдників у всіх можливих
соціальних мережах, то й це не зупинить їх від продовження нападів на людину
серед знайомих або її онлайн-друзів. Навіть видаливши всі свої профайли (облікові дані) на Gmail, у Facebook, Twitter, Skype, Viber (де там ще зараз найчастіше реєструються?), особа не врятується. Утеча не допоможе позбутися переслідувачів.

(22–28) Як показує статистика Центру досліджень кіберцькування, у США
81 % респондентів має ілюзію, що від віртуального переслідування простіше втекти,
ніж від цькування в реальному житті. Насправді ж переслідування в мережі
всепроникне, не те що неприємності від кількох знайомих у школі чи в університеті
або від колег на роботі: по-перше, у нього необмежена аудиторія; по-друге, воно створює ефект присутності кривдників усюди, на кожному електронному пристрої, який в особи є.

-3-

 (29–32) Згідно зі статистичними даними, зібраними в Сполучених Штатах,
щонайменше половина опитаних молодих людей зазнавала цькування онлайн,
11 % сказали, що їхні фото, які містили елементи компромату, викладали в Інтернет
інші люди, 33 % стикалися з погрозами, 55 % були свідками переслідування.

(33–39) Найстрашнішим є те, що 95 % (!) свідків онлайн-цькування нічого
не зробили, щоб зупинити його. У соціальній психології цей феномен пояснюють
ефектом «пасивного спостерігача». Очевидці надзвичайної ситуації чи насильства
не намагаються допомогти постраждалому, залишаючись осторонь. Цікаво, що
чим більше осіб спостерігає за ситуацією, тим менше шансів, що хтось допоможе
жертві. Емма Шорт уважає, що ця особливість людської психології – головна
перешкода на шляху приборкання кіберцькування.

(40–43) У мережі ефект спостерігача ускладнений тим, що, незважаючи на
масштаби цькування, усім здається, що, якби це було щось справді серйозне,
хтось неодмінно б відреагував. Важливо пам’ятати, що цей «хтось» – це сама людина, яка не покладається на небайдужість інших.

(44–48) Після того як Тайлер Клементі, студент Університету Ратжерс у
Нью-Джерсі, стрибнув з мосту Джорджа Вашингтона через те, що з нього знущалися
в Інтернеті, свою стурбованість проблемами кіберцькування висловили
американські чиновники на всіх рівнях, а співачка Мадонна присвятила хлопцеві
кілька музичних композицій.

-4-

(49–53) У США вже роками ведуть серйозну суспільну дискусію щодо онлайнцькування й запровадження законів про відповідальність за участь у таких «кампаніях». Але  передусім потрібна цілеспрямована просвітницька робота: необхідно привертати увагу людей до того, наскільки це серйозно, ділитися історіями про кіберцькування й постійно пам’ятати про ефект «пасивного спостерігача».

(54–57) В Інтернеті цей ефект підсилений тим, що люди схильні сприймати
онлайн-простір як гру, тому не трактують серйозно те, що там відбувається. Насправді ж «game over»: віртуальність закінчилася. Усе в мережі абсолютно реальне, у тому числі й трагедії внаслідок кіберцькування.

За Є. Кузнєцовою

Більша небезпека цькування в мережі порівняно з іншими його формами зумовлена всім, ОКРІМ

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання

Кіберцькування в мережі: віртуальності настав кінець

(1–4) Кіберцькування – це переслідування людини через Інтернет, наприклад,
коли користувачеві надсилають погрози, поширюють про нього плітки чи
якісь фото з ним, розміщують образливу інформацію або пишуть повідомлення
принизливого змісту.

-1-

 (5–8) Зазнавати кіберцькування можуть як дорослі, що стають жертвами
переслідування з боку колег або просто онлайн-друзів, так і діти. Згідно з дослі-
дженнями, найбільш уразлива група для будь-якого виду цькування – це молодь
11–16 років.

(9–14)…Приходить дитина зі школи, а на її сторінку у Facebook від різних,
інколи зовсім не знайомих людей надійшло 43 повідомлення образливого змісту.
У неї німіють руки, блідне обличчя. Вона хапається за телефон... А там – Viber,
Twitter, і звідусюди сиплються неприємні шпичаки, лунають погрози... Це найгірший
варіант. Частіше переслідують менш жорстоко, наприклад, насміхаються
з якоїсь конкретної події чи вади зовнішності. Та з будь-чого. Причин – мільйон.

-2-

 (15–21) Небезпека в тому, що, на відміну від звичайного цькування, гноблення
в Інтернеті не припиняється. Від нього не сховатися вдома, у школі чи на роботі.
Користувач увесь час на очах. Якщо заблокувати кривдників у всіх можливих
соціальних мережах, то й це не зупинить їх від продовження нападів на людину
серед знайомих або її онлайн-друзів. Навіть видаливши всі свої профайли (облікові дані) на Gmail, у Facebook, Twitter, Skype, Viber (де там ще зараз найчастіше реєструються?), особа не врятується. Утеча не допоможе позбутися переслідувачів.

(22–28) Як показує статистика Центру досліджень кіберцькування, у США
81 % респондентів має ілюзію, що від віртуального переслідування простіше втекти,
ніж від цькування в реальному житті. Насправді ж переслідування в мережі
всепроникне, не те що неприємності від кількох знайомих у школі чи в університеті
або від колег на роботі: по-перше, у нього необмежена аудиторія; по-друге, воно створює ефект присутності кривдників усюди, на кожному електронному пристрої, який в особи є.

-3-

 (29–32) Згідно зі статистичними даними, зібраними в Сполучених Штатах,
щонайменше половина опитаних молодих людей зазнавала цькування онлайн,
11 % сказали, що їхні фото, які містили елементи компромату, викладали в Інтернет
інші люди, 33 % стикалися з погрозами, 55 % були свідками переслідування.

(33–39) Найстрашнішим є те, що 95 % (!) свідків онлайн-цькування нічого
не зробили, щоб зупинити його. У соціальній психології цей феномен пояснюють
ефектом «пасивного спостерігача». Очевидці надзвичайної ситуації чи насильства
не намагаються допомогти постраждалому, залишаючись осторонь. Цікаво, що
чим більше осіб спостерігає за ситуацією, тим менше шансів, що хтось допоможе
жертві. Емма Шорт уважає, що ця особливість людської психології – головна
перешкода на шляху приборкання кіберцькування.

(40–43) У мережі ефект спостерігача ускладнений тим, що, незважаючи на
масштаби цькування, усім здається, що, якби це було щось справді серйозне,
хтось неодмінно б відреагував. Важливо пам’ятати, що цей «хтось» – це сама людина, яка не покладається на небайдужість інших.

(44–48) Після того як Тайлер Клементі, студент Університету Ратжерс у
Нью-Джерсі, стрибнув з мосту Джорджа Вашингтона через те, що з нього знущалися
в Інтернеті, свою стурбованість проблемами кіберцькування висловили
американські чиновники на всіх рівнях, а співачка Мадонна присвятила хлопцеві
кілька музичних композицій.

-4-

(49–53) У США вже роками ведуть серйозну суспільну дискусію щодо онлайнцькування й запровадження законів про відповідальність за участь у таких «кампаніях». Але  передусім потрібна цілеспрямована просвітницька робота: необхідно привертати увагу людей до того, наскільки це серйозно, ділитися історіями про кіберцькування й постійно пам’ятати про ефект «пасивного спостерігача».

(54–57) В Інтернеті цей ефект підсилений тим, що люди схильні сприймати
онлайн-простір як гру, тому не трактують серйозно те, що там відбувається. Насправді ж «game over»: віртуальність закінчилася. Усе в мережі абсолютно реальне, у тому числі й трагедії внаслідок кіберцькування.

За Є. Кузнєцовою

З тексту зрозуміло, що подоланню кіберцькування може сприяти все, ОКРІМ

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
 і виконайте завдання

Шанс реалізувати себе

(1–4) На Олімпіаді-2016 у Ріо-де-Жанейро збірна України посіла в загально-
командному заліку 31-ше місце. Особливо безрадісний цей результат на тлі досяг-
нень нашої параолімпійської збірної, яка здобула 117 медалей і посіла на Пара-
олімпіаді-2016 третє місце – після збірних Китаю та Великої Британії.

(5–10) Виступи українців на Параолімпіаді-2016 без перебільшення вразили.
Наприклад, у змаганнях із плавання комплексом на 200 метрів наші спортсмени
зайняли всі сходинки п’єдесталу: Денис Дубров здобув золоту медаль і встановив
новий світовий рекорд, Максим Крипак отримав срібло, а Дмитро Ванзенко виграв
бронзу. У зв’язку з цим радісно вибухнув український сегмент соціальних мереж.
Досягнення українських спортсменів помітили також перші особи держави.

(11–23) Звичайно, кожним із цих мужніх людей, які отримали нагороди на
Параолімпіаді-2016, варто захоплюватися. Як і тими спортсменами, які фінішу-
вали за межами першої трійки чи навіть просто взяли участь у змаганнях, адже
найважливіший олімпійський принцип твердить, що «головне участь, а не пере-
мога». Саме в такий спосіб розвиває параолімпійський рух цивілізований світ.
Особливо це стосується параолімпійців, для яких уже вихід на старт є звитягою
духу над фізичними можливостями. Ще в середині минулого століття англій-
ський нейрохірург Людвіг Гутман на практиці довів, що спорт допомагає людям
з особливими потребами покращити своє життя та відновити психічну рівновагу.
До прикладу, у США, Великій Британії, Австралії для них створені комфортні
умови. Їм надані широкі можливості реалізуватися як особистостям, зокрема бра-
ти участь у спортивних змаганнях найвищого рівня. Для цього, власне, і створені
параолімпіади.

(24–30) У державах з авторитарним режимом правління спорт сприймають
по-іншому. Для їхніх керманичів спорт – спосіб прославляння величі власної кра-
їни й покращення її іміджу у світі, пропаганда свого устрою. Цей принцип свідо-
мо перенесений ними на параолімпійський рух: результат понад усе, досягти його
треба за будь-яку ціну. Можливо, саме тому на останніх трьох параолімпіадах у
командному заліку перемагала збірна Китаю. Що ж до команди США, то вона вос-
таннє посідала перше місце 1996 року.

(31–37) Приклад використання параолімпійців з пропагандистською метою
подає Росія. На Параолімпіаді-2012 у Лондоні збірна цієї країни була в загально-
му заліку другою, що ж до Параолімпіади-2016, то російських спортсменів не до-
пустили до змагань через систематичне вживання допінгу. «Як на мене, російська
влада “підставила” своїх параолімпійців. Її підхід “медалі важливіші за мораль”
мені огидний»,– прокоментував дискваліфікацію збірної Росії голова Міжнарод-
ного параолімпійського комітету Філіп Крейвен.

(38–47) Україна на двох останніх параолімпіадах ставала в медальній кла-
сифікації четвертою. У Пекіні 2008 року вона здобула 74 нагороди, у Лондо-
ні 2012-го – 85. Параолімпійці традиційно виступають краще за нашу олімпійську
команду. Можливо, спрацьовує різниця в психології олімпійців і параолімпійців.
Для людей з особливими потребами параолімпійський спорт є в нашій країні од-
ним, на жаль, з небагатьох шансів реалізувати себе в житті. Погодьмося, 40 тисяч
доларів за золоту медаль, 26 тисяч доларів за срібну й 18 тисяч доларів за бронзову –
гроші, які людям, що мають проблеми зі здоров’ям, складно заробити в інших сфе-
рах життя. Тож добре, що в Україні побудована система параолімпійського руху,
яка дозволяє їм досягати спортивних успіхів.

(48–54) Пишаючись спортивними досягненнями параолімпійської  збірної
України, наше суспільство мало б зважати не лише на її високі місця в медальних
заліках, а також на інші речі. Наприклад, на міжнародний рейтинг доступності
міського середовища й транспорту для людей з особливими можливостями (а отже,
і з особливими потребами!). Коли станеться так, що Україна в цьому списку також
увійде до світової топ-трійки, тоді матимемо право впевнено говорити про наші
спортивні перемоги.

                                                                                                     За Д. Марценишиним

За автором, кращі результати параолімпійців порівняно з показниками олімпійців можна пояснити тим, що

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
 і виконайте завдання

Шанс реалізувати себе

(1–4) На Олімпіаді-2016 у Ріо-де-Жанейро збірна України посіла в загально-
командному заліку 31-ше місце. Особливо безрадісний цей результат на тлі досяг-
нень нашої параолімпійської збірної, яка здобула 117 медалей і посіла на Пара-
олімпіаді-2016 третє місце – після збірних Китаю та Великої Британії.

(5–10) Виступи українців на Параолімпіаді-2016 без перебільшення вразили.
Наприклад, у змаганнях із плавання комплексом на 200 метрів наші спортсмени
зайняли всі сходинки п’єдесталу: Денис Дубров здобув золоту медаль і встановив
новий світовий рекорд, Максим Крипак отримав срібло, а Дмитро Ванзенко виграв
бронзу. У зв’язку з цим радісно вибухнув український сегмент соціальних мереж.
Досягнення українських спортсменів помітили також перші особи держави.

(11–23) Звичайно, кожним із цих мужніх людей, які отримали нагороди на
Параолімпіаді-2016, варто захоплюватися. Як і тими спортсменами, які фінішу-
вали за межами першої трійки чи навіть просто взяли участь у змаганнях, адже
найважливіший олімпійський принцип твердить, що «головне участь, а не пере-
мога». Саме в такий спосіб розвиває параолімпійський рух цивілізований світ.
Особливо це стосується параолімпійців, для яких уже вихід на старт є звитягою
духу над фізичними можливостями. Ще в середині минулого століття англій-
ський нейрохірург Людвіг Гутман на практиці довів, що спорт допомагає людям
з особливими потребами покращити своє життя та відновити психічну рівновагу.
До прикладу, у США, Великій Британії, Австралії для них створені комфортні
умови. Їм надані широкі можливості реалізуватися як особистостям, зокрема бра-
ти участь у спортивних змаганнях найвищого рівня. Для цього, власне, і створені
параолімпіади.

(24–30) У державах з авторитарним режимом правління спорт сприймають
по-іншому. Для їхніх керманичів спорт – спосіб прославляння величі власної кра-
їни й покращення її іміджу у світі, пропаганда свого устрою. Цей принцип свідо-
мо перенесений ними на параолімпійський рух: результат понад усе, досягти його
треба за будь-яку ціну. Можливо, саме тому на останніх трьох параолімпіадах у
командному заліку перемагала збірна Китаю. Що ж до команди США, то вона вос-
таннє посідала перше місце 1996 року.

(31–37) Приклад використання параолімпійців з пропагандистською метою
подає Росія. На Параолімпіаді-2012 у Лондоні збірна цієї країни була в загально-
му заліку другою, що ж до Параолімпіади-2016, то російських спортсменів не до-
пустили до змагань через систематичне вживання допінгу. «Як на мене, російська
влада “підставила” своїх параолімпійців. Її підхід “медалі важливіші за мораль”
мені огидний»,– прокоментував дискваліфікацію збірної Росії голова Міжнарод-
ного параолімпійського комітету Філіп Крейвен.

(38–47) Україна на двох останніх параолімпіадах ставала в медальній кла-
сифікації четвертою. У Пекіні 2008 року вона здобула 74 нагороди, у Лондо-
ні 2012-го – 85. Параолімпійці традиційно виступають краще за нашу олімпійську
команду. Можливо, спрацьовує різниця в психології олімпійців і параолімпійців.
Для людей з особливими потребами параолімпійський спорт є в нашій країні од-
ним, на жаль, з небагатьох шансів реалізувати себе в житті. Погодьмося, 40 тисяч
доларів за золоту медаль, 26 тисяч доларів за срібну й 18 тисяч доларів за бронзову –
гроші, які людям, що мають проблеми зі здоров’ям, складно заробити в інших сфе-
рах життя. Тож добре, що в Україні побудована система параолімпійського руху,
яка дозволяє їм досягати спортивних успіхів.

(48–54) Пишаючись спортивними досягненнями параолімпійської  збірної
України, наше суспільство мало б зважати не лише на її високі місця в медальних
заліках, а також на інші речі. Наприклад, на міжнародний рейтинг доступності
міського середовища й транспорту для людей з особливими можливостями (а отже,
і з особливими потребами!). Коли станеться так, що Україна в цьому списку також
увійде до світової топ-трійки, тоді матимемо право впевнено говорити про наші
спортивні перемоги.

                                                                                                      За Д. Марценишиним

Про те, що збірна Китаю перемагала на останніх трьох параолімпіадах, а збірна США натомість востаннє посіла перше місце на Параолімпіаді 1996 р., автор нагадує, щоб

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
 і виконайте завдання

Шанс реалізувати себе

(1–4) На Олімпіаді-2016 у Ріо-де-Жанейро збірна України посіла в загально-
командному заліку 31-ше місце. Особливо безрадісний цей результат на тлі досяг-
нень нашої параолімпійської збірної, яка здобула 117 медалей і посіла на Пара-
олімпіаді-2016 третє місце – після збірних Китаю та Великої Британії.

(5–10) Виступи українців на Параолімпіаді-2016 без перебільшення вразили.
Наприклад, у змаганнях із плавання комплексом на 200 метрів наші спортсмени
зайняли всі сходинки п’єдесталу: Денис Дубров здобув золоту медаль і встановив
новий світовий рекорд, Максим Крипак отримав срібло, а Дмитро Ванзенко виграв
бронзу. У зв’язку з цим радісно вибухнув український сегмент соціальних мереж.
Досягнення українських спортсменів помітили також перші особи держави.

(11–23) Звичайно, кожним із цих мужніх людей, які отримали нагороди на
Параолімпіаді-2016, варто захоплюватися. Як і тими спортсменами, які фінішу-
вали за межами першої трійки чи навіть просто взяли участь у змаганнях, адже
найважливіший олімпійський принцип твердить, що «головне участь, а не пере-
мога». Саме в такий спосіб розвиває параолімпійський рух цивілізований світ.
Особливо це стосується параолімпійців, для яких уже вихід на старт є звитягою
духу над фізичними можливостями. Ще в середині минулого століття англій-
ський нейрохірург Людвіг Гутман на практиці довів, що спорт допомагає людям
з особливими потребами покращити своє життя та відновити психічну рівновагу.
До прикладу, у США, Великій Британії, Австралії для них створені комфортні
умови. Їм надані широкі можливості реалізуватися як особистостям, зокрема бра-
ти участь у спортивних змаганнях найвищого рівня. Для цього, власне, і створені
параолімпіади.

(24–30) У державах з авторитарним режимом правління спорт сприймають
по-іншому. Для їхніх керманичів спорт – спосіб прославляння величі власної кра-
їни й покращення її іміджу у світі, пропаганда свого устрою. Цей принцип свідо-
мо перенесений ними на параолімпійський рух: результат понад усе, досягти його
треба за будь-яку ціну. Можливо, саме тому на останніх трьох параолімпіадах у
командному заліку перемагала збірна Китаю. Що ж до команди США, то вона вос-
таннє посідала перше місце 1996 року.

(31–37) Приклад використання параолімпійців з пропагандистською метою
подає Росія. На Параолімпіаді-2012 у Лондоні збірна цієї країни була в загально-
му заліку другою, що ж до Параолімпіади-2016, то російських спортсменів не до-
пустили до змагань через систематичне вживання допінгу. «Як на мене, російська
влада “підставила” своїх параолімпійців. Її підхід “медалі важливіші за мораль”
мені огидний»,– прокоментував дискваліфікацію збірної Росії голова Міжнарод-
ного параолімпійського комітету Філіп Крейвен.

(38–47) Україна на двох останніх параолімпіадах ставала в медальній кла-
сифікації четвертою. У Пекіні 2008 року вона здобула 74 нагороди, у Лондо-
ні 2012-го – 85. Параолімпійці традиційно виступають краще за нашу олімпійську
команду. Можливо, спрацьовує різниця в психології олімпійців і параолімпійців.
Для людей з особливими потребами параолімпійський спорт є в нашій країні од-
ним, на жаль, з небагатьох шансів реалізувати себе в житті. Погодьмося, 40 тисяч
доларів за золоту медаль, 26 тисяч доларів за срібну й 18 тисяч доларів за бронзову –
гроші, які людям, що мають проблеми зі здоров’ям, складно заробити в інших сфе-
рах життя. Тож добре, що в Україні побудована система параолімпійського руху,
яка дозволяє їм досягати спортивних успіхів.

(48–54) Пишаючись спортивними досягненнями параолімпійської  збірної
України, наше суспільство мало б зважати не лише на її високі місця в медальних
заліках, а також на інші речі. Наприклад, на міжнародний рейтинг доступності
міського середовища й транспорту для людей з особливими можливостями (а отже,
і з особливими потребами!). Коли станеться так, що Україна в цьому списку також
увійде до світової топ-трійки, тоді матимемо право впевнено говорити про наші
спортивні перемоги.

                                                                                                                За Д. Марценишиним

Олімпійський принцип «головне участь, а не перемога» передбачає

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
 і виконайте завдання

Шанс реалізувати себе

(1–4) На Олімпіаді-2016 у Ріо-де-Жанейро збірна України посіла в загально-
командному заліку 31-ше місце. Особливо безрадісний цей результат на тлі досяг-
нень нашої параолімпійської збірної, яка здобула 117 медалей і посіла на Пара-
олімпіаді-2016 третє місце – після збірних Китаю та Великої Британії.

(5–10) Виступи українців на Параолімпіаді-2016 без перебільшення вразили.
Наприклад, у змаганнях із плавання комплексом на 200 метрів наші спортсмени
зайняли всі сходинки п’єдесталу: Денис Дубров здобув золоту медаль і встановив
новий світовий рекорд, Максим Крипак отримав срібло, а Дмитро Ванзенко виграв
бронзу. У зв’язку з цим радісно вибухнув український сегмент соціальних мереж.
Досягнення українських спортсменів помітили також перші особи держави.

(11–23) Звичайно, кожним із цих мужніх людей, які отримали нагороди на
Параолімпіаді-2016, варто захоплюватися. Як і тими спортсменами, які фінішу-
вали за межами першої трійки чи навіть просто взяли участь у змаганнях, адже
найважливіший олімпійський принцип твердить, що «головне участь, а не пере-
мога». Саме в такий спосіб розвиває параолімпійський рух цивілізований світ.
Особливо це стосується параолімпійців, для яких уже вихід на старт є звитягою
духу над фізичними можливостями. Ще в середині минулого століття англій-
ський нейрохірург Людвіг Гутман на практиці довів, що спорт допомагає людям
з особливими потребами покращити своє життя та відновити психічну рівновагу.
До прикладу, у США, Великій Британії, Австралії для них створені комфортні
умови. Їм надані широкі можливості реалізуватися як особистостям, зокрема бра-
ти участь у спортивних змаганнях найвищого рівня. Для цього, власне, і створені
параолімпіади.

(24–30) У державах з авторитарним режимом правління спорт сприймають
по-іншому. Для їхніх керманичів спорт – спосіб прославляння величі власної кра-
їни й покращення її іміджу у світі, пропаганда свого устрою. Цей принцип свідо-
мо перенесений ними на параолімпійський рух: результат понад усе, досягти його
треба за будь-яку ціну. Можливо, саме тому на останніх трьох параолімпіадах у
командному заліку перемагала збірна Китаю. Що ж до команди США, то вона вос-
таннє посідала перше місце 1996 року.

(31–37) Приклад використання параолімпійців з пропагандистською метою
подає Росія. На Параолімпіаді-2012 у Лондоні збірна цієї країни була в загально-
му заліку другою, що ж до Параолімпіади-2016, то російських спортсменів не до-
пустили до змагань через систематичне вживання допінгу. «Як на мене, російська
влада “підставила” своїх параолімпійців. Її підхід “медалі важливіші за мораль”
мені огидний»,– прокоментував дискваліфікацію збірної Росії голова Міжнарод-
ного параолімпійського комітету Філіп Крейвен.

(38–47) Україна на двох останніх параолімпіадах ставала в медальній кла-
сифікації четвертою. У Пекіні 2008 року вона здобула 74 нагороди, у Лондо-
ні 2012-го – 85. Параолімпійці традиційно виступають краще за нашу олімпійську
команду. Можливо, спрацьовує різниця в психології олімпійців і параолімпійців.
Для людей з особливими потребами параолімпійський спорт є в нашій країні од-
ним, на жаль, з небагатьох шансів реалізувати себе в житті. Погодьмося, 40 тисяч
доларів за золоту медаль, 26 тисяч доларів за срібну й 18 тисяч доларів за бронзову –
гроші, які людям, що мають проблеми зі здоров’ям, складно заробити в інших сфе-
рах життя. Тож добре, що в Україні побудована система параолімпійського руху,
яка дозволяє їм досягати спортивних успіхів.

(48–54) Пишаючись спортивними досягненнями параолімпійської  збірної
України, наше суспільство мало б зважати не лише на її високі місця в медальних
заліках, а також на інші речі. Наприклад, на міжнародний рейтинг доступності
міського середовища й транспорту для людей з особливими можливостями (а отже,
і з особливими потребами!). Коли станеться так, що Україна в цьому списку також
увійде до світової топ-трійки, тоді матимемо право впевнено говорити про наші
спортивні перемоги.

                                                                                                        За Д. Марценишиним

За логікою автора тексту,

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
 і виконайте завдання

Шанс реалізувати себе

(1–4) На Олімпіаді-2016 у Ріо-де-Жанейро збірна України посіла в загально-
командному заліку 31-ше місце. Особливо безрадісний цей результат на тлі досяг-
нень нашої параолімпійської збірної, яка здобула 117 медалей і посіла на Пара-
олімпіаді-2016 третє місце – після збірних Китаю та Великої Британії.

(5–10) Виступи українців на Параолімпіаді-2016 без перебільшення вразили.
Наприклад, у змаганнях із плавання комплексом на 200 метрів наші спортсмени
зайняли всі сходинки п’єдесталу: Денис Дубров здобув золоту медаль і встановив
новий світовий рекорд, Максим Крипак отримав срібло, а Дмитро Ванзенко виграв
бронзу. У зв’язку з цим радісно вибухнув український сегмент соціальних мереж.
Досягнення українських спортсменів помітили також перші особи держави.

(11–23) Звичайно, кожним із цих мужніх людей, які отримали нагороди на
Параолімпіаді-2016, варто захоплюватися. Як і тими спортсменами, які фінішу-
вали за межами першої трійки чи навіть просто взяли участь у змаганнях, адже
найважливіший олімпійський принцип твердить, що «головне участь, а не пере-
мога». Саме в такий спосіб розвиває параолімпійський рух цивілізований світ.
Особливо це стосується параолімпійців, для яких уже вихід на старт є звитягою
духу над фізичними можливостями. Ще в середині минулого століття англій-
ський нейрохірург Людвіг Гутман на практиці довів, що спорт допомагає людям
з особливими потребами покращити своє життя та відновити психічну рівновагу.
До прикладу, у США, Великій Британії, Австралії для них створені комфортні
умови. Їм надані широкі можливості реалізуватися як особистостям, зокрема бра-
ти участь у спортивних змаганнях найвищого рівня. Для цього, власне, і створені
параолімпіади.

(24–30) У державах з авторитарним режимом правління спорт сприймають
по-іншому. Для їхніх керманичів спорт – спосіб прославляння величі власної кра-
їни й покращення її іміджу у світі, пропаганда свого устрою. Цей принцип свідо-
мо перенесений ними на параолімпійський рух: результат понад усе, досягти його
треба за будь-яку ціну. Можливо, саме тому на останніх трьох параолімпіадах у
командному заліку перемагала збірна Китаю. Що ж до команди США, то вона вос-
таннє посідала перше місце 1996 року.

(31–37) Приклад використання параолімпійців з пропагандистською метою
подає Росія. На Параолімпіаді-2012 у Лондоні збірна цієї країни була в загально-
му заліку другою, що ж до Параолімпіади-2016, то російських спортсменів не до-
пустили до змагань через систематичне вживання допінгу. «Як на мене, російська
влада “підставила” своїх параолімпійців. Її підхід “медалі важливіші за мораль”
мені огидний»,– прокоментував дискваліфікацію збірної Росії голова Міжнарод-
ного параолімпійського комітету Філіп Крейвен.

(38–47) Україна на двох останніх параолімпіадах ставала в медальній кла-
сифікації четвертою. У Пекіні 2008 року вона здобула 74 нагороди, у Лондо-
ні 2012-го – 85. Параолімпійці традиційно виступають краще за нашу олімпійську
команду. Можливо, спрацьовує різниця в психології олімпійців і параолімпійців.
Для людей з особливими потребами параолімпійський спорт є в нашій країні од-
ним, на жаль, з небагатьох шансів реалізувати себе в житті. Погодьмося, 40 тисяч
доларів за золоту медаль, 26 тисяч доларів за срібну й 18 тисяч доларів за бронзову –
гроші, які людям, що мають проблеми зі здоров’ям, складно заробити в інших сфе-
рах життя. Тож добре, що в Україні побудована система параолімпійського руху,
яка дозволяє їм досягати спортивних успіхів.

(48–54) Пишаючись спортивними досягненнями параолімпійської  збірної
України, наше суспільство мало б зважати не лише на її високі місця в медальних
заліках, а також на інші речі. Наприклад, на міжнародний рейтинг доступності
міського середовища й транспорту для людей з особливими можливостями (а отже,
і з особливими потребами!). Коли станеться так, що Україна в цьому списку також
увійде до світової топ-трійки, тоді матимемо право впевнено говорити про наші
спортивні перемоги.

                                                                                                         За Д. Марценишиним

Головну думку автора висловлено в рядку

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання

Нобелівська плеяда «неукраїнських» українців

(1-5) Нобелівська премія — відзнака, яка не має собі рівних ані за світовим ав-
торитетом, ані за щедрістю. Нагороду присуджують не за працю всього життя, а за
конкретне наукове відкриття, дослідження, видатний твір, мужню миротворчу ді-
яльність. Чіткою є й «формула присудження премії» — лише одне речення, у якому
окреслено результат напруженої інтелектуальної роботи мозку, рук і душі творця.

(6-8) Із 1901 року цією премією нагороджено понад 700 осіб. Ім’я кожного лауреа-
та зазвичай публікують у довіднику «Nobel foundation directory» і записують до тієї
країни, громадянином якої нобеліант є на момент присудження.

(9-16) Формально Україна не має своїх лауреатів. Але Нобелівський комітет не
обділив увагою вихідців з нашої землі. Це вчені та письменники, які народилися,
навчалися, розпочинали діяльність або тривалий час жили й творили в Україні,
проте здобули Нобелівську премію як громадяни інших країн. Українська земля
народжувала геніїв, виколисувала їх, навчала й відпускала (чи, на жаль, витиска-
ла) у чужі краї. В умовах бездержавності світлі голови нерідко змушені були залиша-
ти свою землю й шукати кращої долі, розширювати наукові та літературні горизонти
в інших куточках планети.

(17-24) На українській землі народилося сім нобеліантів. Історія лауреатів
Нобелівської премії, уродженців України, бере початок з Іллі Мечникова (1845-1916)
славетного бактеріолога й імунолога, 40 років життя якого пов’язано з Харківщи-
ною. Нобелівський комітет присудив науковцеві премію 1908 року за дослідження
з імунології. Учений був удостоєний нагороди в галузі фізіології та медицини (спіль-
но з П. Ерліхом) як підданий Російської імперії. Про присуджену йому високу відзна-
ку він висловився так: «Нобелівська премія, мов чарівна паличка, уперше відкрила
світу значення моїх скромних робіт».

(25-28) Ще одним лауреатом у галузі фізіології та медицини став учений-мікро-
біолог Зельман Абрахам Ваксман (1888-1978), уродженець села Нова Прилука на По-
діллі. У 1952 році Ваксмана удостоїли Нобелівської премії як громадянина США «за
відкриття стрептоміцину — першого антибіотика, ефективного проти туберкульозу».

(29-32) У Золочеві на Львівщині 1937 року народився Роальд Гофман (Сафран).
У 1981 році йому разом із К. Фукуї присуджено Нобелівську премію «за розроблення
теорії перебігу хімічних реакцій». Нагороджений як американець, він не забував сво-
єї Батьківщини, про яку говорив так: «Україна — обітована земля мого серця».

(33-39) Цікавою є доля ще одного «українського» нобеліанта — Саймона Кузнеця
(1901-1985). Він пройшов довгий і славний життєвий шлях ученого й громадянина
від Харкова, де здобув освіту й підготував значну частину магістерської дисерта-
ції, до США, де його знайшло світове визнання у вигляді премії Нобеля з економіки
1971 року. З 1960 року він працював у Гарвардському та Пенсільванському універси-
тетах, університеті Джона Гопкінса, був обраний почесним доктором кількох інших
університетів. На жаль, в Україні цей інтелектуал майже не відомий.

(40-47) Лауреат Нобелівської премії Георгій Шарпак (1924-2010), чиє дитинство
минуло на Рівненщині, став на чужині одним з найталановитіших учених-експери-
ментаторів сучасності. У 1992 році його відзначено Нобелівською премією з фізики
«за винахід пристрою, що відбраковує субатомні частинки в субатомному приско-
рювачі». Найвищу міжнародну відзнаку вчений здобув як громадянин Франції.
Його праці суттєво посприяли прогресу в галузі фізики елементарних часток. Коли
громадськість відзначала 75-річний ювілей ученого, він тепло висловився про свою
Вітчизну — Україну.

(48-58) У яскравому сузір’ї нобелівських обранців родом з України належне
місце посідає й письменник Шмуель Йосеф Агнон (1887-1970), який народився в
Бучачі на Тернопільщині. Йому першому серед тих, хто писав івритом та ідишем,
присудили Нобелівську премію в галузі літератури (1966) «за глибоко оригінальну
й майстерну прозу за мотивами життя єврейського народу», талановите відображен-
ня загальнолюдських проблем сучасності, насиченої парадоксами й суперечностями,
і за «комічну майстерність», «багатство та глибину творів». Недарма літературо-
знавці порівнюють митця із Сервантесом і Кафкою... Письменник, найкращі твори
якого — про долю галицьких євреїв, нагороджений Нобелівською премією як грома-
дянин Держави Ізраїль. Народжена в Івано-Франківську (1948) білоруська письмен-
ниця Світлана Алексієвич поповнила когорту нобеліантів 2015 року.

(59-64) Ті, кого увінчано нобелівськими лаврами, є інтелектуальною елітою
людства. Прикро, що нобеліанти з України стали, за висловом письменника Бориса
Харчука, «поетами чужої слави, акторами сусідньої сцени». Але віримо, що невдовзі
справдяться сподівання на належну оцінку досягнень вітчизняних інтелектуалів і на
те, що серед лауреатів премії врешті з’явиться ім’я українця, який нагороджений як
громадянин материнської землі.

За Ю. Килимником, газета «День»

Авторське пояснення причини того, чому жоден громадянин України не став лауреатом Нобелівської премії, міститься у фрагменті

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання

Нобелівська плеяда «неукраїнських» українців

(1-5) Нобелівська премія — відзнака, яка не має собі рівних ані за світовим ав-
торитетом, ані за щедрістю. Нагороду присуджують не за працю всього життя, а за
конкретне наукове відкриття, дослідження, видатний твір, мужню миротворчу ді-
яльність. Чіткою є й «формула присудження премії» — лише одне речення, у якому
окреслено результат напруженої інтелектуальної роботи мозку, рук і душі творця.

(6-8) Із 1901 року цією премією нагороджено понад 700 осіб. Ім’я кожного лауреа-
та зазвичай публікують у довіднику «Nobel foundation directory» і записують до тієї
країни, громадянином якої нобеліант є на момент присудження.

(9-16) Формально Україна не має своїх лауреатів. Але Нобелівський комітет не
обділив увагою вихідців з нашої землі. Це вчені та письменники, які народилися,
навчалися, розпочинали діяльність або тривалий час жили й творили в Україні,
проте здобули Нобелівську премію як громадяни інших країн. Українська земля
народжувала геніїв, виколисувала їх, навчала й відпускала (чи, на жаль, витиска-
ла) у чужі краї. В умовах бездержавності світлі голови нерідко змушені були залиша-
ти свою землю й шукати кращої долі, розширювати наукові та літературні горизонти
в інших куточках планети.

(17-24) На українській землі народилося сім нобеліантів. Історія лауреатів
Нобелівської премії, уродженців України, бере початок з Іллі Мечникова (1845-1916)
славетного бактеріолога й імунолога, 40 років життя якого пов’язано з Харківщи-
ною. Нобелівський комітет присудив науковцеві премію 1908 року за дослідження
з імунології. Учений був удостоєний нагороди в галузі фізіології та медицини (спіль-
но з П. Ерліхом) як підданий Російської імперії. Про присуджену йому високу відзна-
ку він висловився так: «Нобелівська премія, мов чарівна паличка, уперше відкрила
світу значення моїх скромних робіт».

(25-28) Ще одним лауреатом у галузі фізіології та медицини став учений-мікро-
біолог Зельман Абрахам Ваксман (1888-1978), уродженець села Нова Прилука на По-
діллі. У 1952 році Ваксмана удостоїли Нобелівської премії як громадянина США «за
відкриття стрептоміцину — першого антибіотика, ефективного проти туберкульозу».

(29-32) У Золочеві на Львівщині 1937 року народився Роальд Гофман (Сафран).
У 1981 році йому разом із К. Фукуї присуджено Нобелівську премію «за розроблення
теорії перебігу хімічних реакцій». Нагороджений як американець, він не забував сво-
єї Батьківщини, про яку говорив так: «Україна — обітована земля мого серця».

(33-39) Цікавою є доля ще одного «українського» нобеліанта — Саймона Кузнеця
(1901-1985). Він пройшов довгий і славний життєвий шлях ученого й громадянина
від Харкова, де здобув освіту й підготував значну частину магістерської дисерта-
ції, до США, де його знайшло світове визнання у вигляді премії Нобеля з економіки
1971 року. З 1960 року він працював у Гарвардському та Пенсільванському універси-
тетах, університеті Джона Гопкінса, був обраний почесним доктором кількох інших
університетів. На жаль, в Україні цей інтелектуал майже не відомий.

(40-47) Лауреат Нобелівської премії Георгій Шарпак (1924-2010), чиє дитинство
минуло на Рівненщині, став на чужині одним з найталановитіших учених-експери-
ментаторів сучасності. У 1992 році його відзначено Нобелівською премією з фізики
«за винахід пристрою, що відбраковує субатомні частинки в субатомному приско-
рювачі». Найвищу міжнародну відзнаку вчений здобув як громадянин Франції.
Його праці суттєво посприяли прогресу в галузі фізики елементарних часток. Коли
громадськість відзначала 75-річний ювілей ученого, він тепло висловився про свою
Вітчизну — Україну.

(48-58) У яскравому сузір’ї нобелівських обранців родом з України належне
місце посідає й письменник Шмуель Йосеф Агнон (1887-1970), який народився в
Бучачі на Тернопільщині. Йому першому серед тих, хто писав івритом та ідишем,
присудили Нобелівську премію в галузі літератури (1966) «за глибоко оригінальну
й майстерну прозу за мотивами життя єврейського народу», талановите відображен-
ня загальнолюдських проблем сучасності, насиченої парадоксами й суперечностями,
і за «комічну майстерність», «багатство та глибину творів». Недарма літературо-
знавці порівнюють митця із Сервантесом і Кафкою... Письменник, найкращі твори
якого — про долю галицьких євреїв, нагороджений Нобелівською премією як грома-
дянин Держави Ізраїль. Народжена в Івано-Франківську (1948) білоруська письмен-
ниця Світлана Алексієвич поповнила когорту нобеліантів 2015 року.

(59-64) Ті, кого увінчано нобелівськими лаврами, є інтелектуальною елітою
людства. Прикро, що нобеліанти з України стали, за висловом письменника Бориса
Харчука, «поетами чужої слави, акторами сусідньої сцени». Але віримо, що невдовзі
справдяться сподівання на належну оцінку досягнень вітчизняних інтелектуалів і на
те, що серед лауреатів премії врешті з’явиться ім’я українця, який нагороджений як
громадянин материнської землі.

За Ю. Килимником, газета «День»

Темою тексту є розповідь про

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання

Нобелівська плеяда «неукраїнських» українців

(1-5) Нобелівська премія — відзнака, яка не має собі рівних ані за світовим ав-
торитетом, ані за щедрістю. Нагороду присуджують не за працю всього життя, а за
конкретне наукове відкриття, дослідження, видатний твір, мужню миротворчу ді-
яльність. Чіткою є й «формула присудження премії» — лише одне речення, у якому
окреслено результат напруженої інтелектуальної роботи мозку, рук і душі творця.

(6-8) Із 1901 року цією премією нагороджено понад 700 осіб. Ім’я кожного лауреа-
та зазвичай публікують у довіднику «Nobel foundation directory» і записують до тієї
країни, громадянином якої нобеліант є на момент присудження.

(9-16) Формально Україна не має своїх лауреатів. Але Нобелівський комітет не
обділив увагою вихідців з нашої землі. Це вчені та письменники, які народилися,
навчалися, розпочинали діяльність або тривалий час жили й творили в Україні,
проте здобули Нобелівську премію як громадяни інших країн. Українська земля
народжувала геніїв, виколисувала їх, навчала й відпускала (чи, на жаль, витиска-
ла) у чужі краї. В умовах бездержавності світлі голови нерідко змушені були залиша-
ти свою землю й шукати кращої долі, розширювати наукові та літературні горизонти
в інших куточках планети.

(17-24) На українській землі народилося сім нобеліантів. Історія лауреатів
Нобелівської премії, уродженців України, бере початок з Іллі Мечникова (1845-1916)
славетного бактеріолога й імунолога, 40 років життя якого пов’язано з Харківщи-
ною. Нобелівський комітет присудив науковцеві премію 1908 року за дослідження
з імунології. Учений був удостоєний нагороди в галузі фізіології та медицини (спіль-
но з П. Ерліхом) як підданий Російської імперії. Про присуджену йому високу відзна-
ку він висловився так: «Нобелівська премія, мов чарівна паличка, уперше відкрила
світу значення моїх скромних робіт».

(25-28) Ще одним лауреатом у галузі фізіології та медицини став учений-мікро-
біолог Зельман Абрахам Ваксман (1888-1978), уродженець села Нова Прилука на По-
діллі. У 1952 році Ваксмана удостоїли Нобелівської премії як громадянина США «за
відкриття стрептоміцину — першого антибіотика, ефективного проти туберкульозу».

(29-32) У Золочеві на Львівщині 1937 року народився Роальд Гофман (Сафран).
У 1981 році йому разом із К. Фукуї присуджено Нобелівську премію «за розроблення
теорії перебігу хімічних реакцій». Нагороджений як американець, він не забував сво-
єї Батьківщини, про яку говорив так: «Україна — обітована земля мого серця».

(33-39) Цікавою є доля ще одного «українського» нобеліанта — Саймона Кузнеця
(1901-1985). Він пройшов довгий і славний життєвий шлях ученого й громадянина
від Харкова, де здобув освіту й підготував значну частину магістерської дисерта-
ції, до США, де його знайшло світове визнання у вигляді премії Нобеля з економіки
1971 року. З 1960 року він працював у Гарвардському та Пенсільванському універси-
тетах, університеті Джона Гопкінса, був обраний почесним доктором кількох інших
університетів. На жаль, в Україні цей інтелектуал майже не відомий.

(40-47) Лауреат Нобелівської премії Георгій Шарпак (1924-2010), чиє дитинство
минуло на Рівненщині, став на чужині одним з найталановитіших учених-експери-
ментаторів сучасності. У 1992 році його відзначено Нобелівською премією з фізики
«за винахід пристрою, що відбраковує субатомні частинки в субатомному приско-
рювачі». Найвищу міжнародну відзнаку вчений здобув як громадянин Франції.
Його праці суттєво посприяли прогресу в галузі фізики елементарних часток. Коли
громадськість відзначала 75-річний ювілей ученого, він тепло висловився про свою
Вітчизну — Україну.

(48-58) У яскравому сузір’ї нобелівських обранців родом з України належне
місце посідає й письменник Шмуель Йосеф Агнон (1887-1970), який народився в
Бучачі на Тернопільщині. Йому першому серед тих, хто писав івритом та ідишем,
присудили Нобелівську премію в галузі літератури (1966) «за глибоко оригінальну
й майстерну прозу за мотивами життя єврейського народу», талановите відображен-
ня загальнолюдських проблем сучасності, насиченої парадоксами й суперечностями,
і за «комічну майстерність», «багатство та глибину творів». Недарма літературо-
знавці порівнюють митця із Сервантесом і Кафкою... Письменник, найкращі твори
якого — про долю галицьких євреїв, нагороджений Нобелівською премією як грома-
дянин Держави Ізраїль. Народжена в Івано-Франківську (1948) білоруська письмен-
ниця Світлана Алексієвич поповнила когорту нобеліантів 2015 року.

(59-64) Ті, кого увінчано нобелівськими лаврами, є інтелектуальною елітою
людства. Прикро, що нобеліанти з України стали, за висловом письменника Бориса
Харчука, «поетами чужої слави, акторами сусідньої сцени». Але віримо, що невдовзі
справдяться сподівання на належну оцінку досягнень вітчизняних інтелектуалів і на
те, що серед лауреатів премії врешті з’явиться ім’я українця, який нагороджений як
громадянин материнської землі.

За Ю. Килимником, газета «День»

Фразу Іллі Мечникова «Нобелівська премія, мов чарівна паличка, уперше відкрила світу значення моїх скромних робіт» (рядки 23, 24) варто розуміти як указівку на те, що

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання

Нобелівська плеяда «неукраїнських» українців

(1-5) Нобелівська премія — відзнака, яка не має собі рівних ані за світовим ав-
торитетом, ані за щедрістю. Нагороду присуджують не за працю всього життя, а за
конкретне наукове відкриття, дослідження, видатний твір, мужню миротворчу ді-
яльність. Чіткою є й «формула присудження премії» — лише одне речення, у якому
окреслено результат напруженої інтелектуальної роботи мозку, рук і душі творця.

(6-8) Із 1901 року цією премією нагороджено понад 700 осіб. Ім’я кожного лауреа-
та зазвичай публікують у довіднику «Nobel foundation directory» і записують до тієї
країни, громадянином якої нобеліант є на момент присудження.

(9-16) Формально Україна не має своїх лауреатів. Але Нобелівський комітет не
обділив увагою вихідців з нашої землі. Це вчені та письменники, які народилися,
навчалися, розпочинали діяльність або тривалий час жили й творили в Україні,
проте здобули Нобелівську премію як громадяни інших країн. Українська земля
народжувала геніїв, виколисувала їх, навчала й відпускала (чи, на жаль, витиска-
ла) у чужі краї. В умовах бездержавності світлі голови нерідко змушені були залиша-
ти свою землю й шукати кращої долі, розширювати наукові та літературні горизонти
в інших куточках планети.

(17-24) На українській землі народилося сім нобеліантів. Історія лауреатів
Нобелівської премії, уродженців України, бере початок з Іллі Мечникова (1845-1916)
славетного бактеріолога й імунолога, 40 років життя якого пов’язано з Харківщи-
ною. Нобелівський комітет присудив науковцеві премію 1908 року за дослідження
з імунології. Учений був удостоєний нагороди в галузі фізіології та медицини (спіль-
но з П. Ерліхом) як підданий Російської імперії. Про присуджену йому високу відзна-
ку він висловився так: «Нобелівська премія, мов чарівна паличка, уперше відкрила
світу значення моїх скромних робіт».

(25-28) Ще одним лауреатом у галузі фізіології та медицини став учений-мікро-
біолог Зельман Абрахам Ваксман (1888-1978), уродженець села Нова Прилука на По-
діллі. У 1952 році Ваксмана удостоїли Нобелівської премії як громадянина США «за
відкриття стрептоміцину — першого антибіотика, ефективного проти туберкульозу».

(29-32) У Золочеві на Львівщині 1937 року народився Роальд Гофман (Сафран).
У 1981 році йому разом із К. Фукуї присуджено Нобелівську премію «за розроблення
теорії перебігу хімічних реакцій». Нагороджений як американець, він не забував сво-
єї Батьківщини, про яку говорив так: «Україна — обітована земля мого серця».

(33-39) Цікавою є доля ще одного «українського» нобеліанта — Саймона Кузнеця
(1901-1985). Він пройшов довгий і славний життєвий шлях ученого й громадянина
від Харкова, де здобув освіту й підготував значну частину магістерської дисерта-
ції, до США, де його знайшло світове визнання у вигляді премії Нобеля з економіки
1971 року. З 1960 року він працював у Гарвардському та Пенсільванському універси-
тетах, університеті Джона Гопкінса, був обраний почесним доктором кількох інших
університетів. На жаль, в Україні цей інтелектуал майже не відомий.

(40-47) Лауреат Нобелівської премії Георгій Шарпак (1924-2010), чиє дитинство
минуло на Рівненщині, став на чужині одним з найталановитіших учених-експери-
ментаторів сучасності. У 1992 році його відзначено Нобелівською премією з фізики
«за винахід пристрою, що відбраковує субатомні частинки в субатомному приско-
рювачі». Найвищу міжнародну відзнаку вчений здобув як громадянин Франції.
Його праці суттєво посприяли прогресу в галузі фізики елементарних часток. Коли
громадськість відзначала 75-річний ювілей ученого, він тепло висловився про свою
Вітчизну — Україну.

(48-58) У яскравому сузір’ї нобелівських обранців родом з України належне
місце посідає й письменник Шмуель Йосеф Агнон (1887-1970), який народився в
Бучачі на Тернопільщині. Йому першому серед тих, хто писав івритом та ідишем,
присудили Нобелівську премію в галузі літератури (1966) «за глибоко оригінальну
й майстерну прозу за мотивами життя єврейського народу», талановите відображен-
ня загальнолюдських проблем сучасності, насиченої парадоксами й суперечностями,
і за «комічну майстерність», «багатство та глибину творів». Недарма літературо-
знавці порівнюють митця із Сервантесом і Кафкою... Письменник, найкращі твори
якого — про долю галицьких євреїв, нагороджений Нобелівською премією як грома-
дянин Держави Ізраїль. Народжена в Івано-Франківську (1948) білоруська письмен-
ниця Світлана Алексієвич поповнила когорту нобеліантів 2015 року.

(59-64) Ті, кого увінчано нобелівськими лаврами, є інтелектуальною елітою
людства. Прикро, що нобеліанти з України стали, за висловом письменника Бориса
Харчука, «поетами чужої слави, акторами сусідньої сцени». Але віримо, що невдовзі
справдяться сподівання на належну оцінку досягнень вітчизняних інтелектуалів і на
те, що серед лауреатів премії врешті з’явиться ім’я українця, який нагороджений як
громадянин материнської землі.

За Ю. Килимником, газета «День»

Нобеліанти родом з України відзначені за здобутки в усіх галузях, ОКРІМ