ААле печаль лягає на поля. // Нужда голімі розправляє крила, // докіль поет, тривожно промовля: // я є народ, якого правди сила; // цю жінку я люблю, вона просила.
БПодивилась ясно – заспівали скрипки! – // Обняла востаннє – у моїй душі. – Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді. // Заспівали скрипки у моїй душі!
ВСагою дивною, без демена й весла, // Ми пропливали вдвох, – я й, чарівник Вергілій. // Як бронза він різьбивсь – i до далеких лілій // Ріка незнана нас, гойдаючи, несла.
ГЯк князь ранений – день схиливсь на захід, // Одкинув свій червоний щит. // Рубіни крови бризнули на дахи, // І червінню спокійний став блищить.
ДО, не взискуй гіркого меду слави! // Той мед недобрий, від кусючих бджіл. // Взискуй сказать поблідлими вустами // хоч кілька людям необхідних слів.
