Завдання демонстраційного тесту 2024 року ЄВІ ТЗНК

Джудит Батлер уважає, що з огляду на перформативний характер гендер не є чимось чітко визначеним, строгим і постійним. Гендер є флюїдним, (2)____________________, адже такою є поведінка кожної людини за різних обставин. Певною мірою філософиня навіть виступає проти визначення та класифікації гендерів, оскільки визначеність тягне за собою (3)____________________.

Джудит Батлер уважає, що з огляду на перформативний характер гендер не є чимось чітко визначеним, строгим і постійним. Гендер є флюїдним, (2)____________________, адже такою є поведінка кожної людини за різних обставин. Певною мірою філософиня навіть виступає проти визначення та класифікації гендерів, оскільки визначеність тягне за собою (3)____________________.

Педагоги зауважують, що (4)________________ мислення певні труднощі в студентів викликає написання науково-дослідних робіт і виконання навчально-дослідних завдань, що потребують узагальненого (5)_______________ засвоєння та викладення матеріалу або на основі його цілісного, або на підставі (6)________________ пізнання (від абстрактного до конкретного або від загального до одиничного).

Педагоги зауважують, що (4)________________ мислення певні труднощі в студентів викликає написання науково-дослідних робіт і виконання навчально-дослідних завдань, що потребують узагальненого (5)_______________ засвоєння та викладення матеріалу або на основі його цілісного, або на підставі (6)________________ пізнання (від абстрактного до конкретного або від загального до одиничного).

Педагоги зауважують, що (4)________________ мислення певні труднощі в студентів викликає написання науково-дослідних робіт і виконання навчально-дослідних завдань, що потребують узагальненого (5)_______________ засвоєння та викладення матеріалу або на основі його цілісного, або на підставі (6)________________ пізнання (від абстрактного до конкретного або від загального до одиничного).

«Похвала глупоті» Еразма Роттердамського написана від імені самої глупоти, яка (7)________________ вихваляє себе, адже саме вона (8)_______________ всі боки людського життя, усі верстви й фахи і якби не вона, то людство вимерло б. Найщасливіші люди, які духом найближчі до тварин і (9)____________________ розуму. Найкраще щастя – те, що ґрунтується на омані, бо воно коштує (10)_________________.

«Похвала глупоті» Еразма Роттердамського написана від імені самої глупоти, яка (7)________________ вихваляє себе, адже саме вона (8)_______________ всі боки людського життя, усі верстви й фахи і якби не вона, то людство вимерло б. Найщасливіші люди, які духом найближчі до тварин і (9)____________________ розуму. Найкраще щастя – те, що ґрунтується на омані, бо воно коштує (10)_________________.

«Похвала глупоті» Еразма Роттердамського написана від імені самої глупоти, яка (7)________________ вихваляє себе, адже саме вона (8)_______________ всі боки людського життя, усі верстви й фахи і якби не вона, то людство вимерло б. Найщасливіші люди, які духом найближчі до тварин і (9)____________________ розуму. Найкраще щастя – те, що ґрунтується на омані, бо воно коштує (10)_________________.

«Похвала глупоті» Еразма Роттердамського написана від імені самої глупоти, яка (7)________________ вихваляє себе, адже саме вона (8)_______________ всі боки людського життя, усі верстви й фахи і якби не вона, то людство вимерло б. Найщасливіші люди, які духом найближчі до тварин і (9)____________________ розуму. Найкраще щастя – те, що ґрунтується на омані, бо воно коштує (10)_________________.

Текст А

(1) Україні властивий патерналізм – політична практика, коли влада сприймає народ як «дитину», яка потребує «батьківської уваги», а населення очікує, що змінювати країну повинна саме влада. Статистика станом на 2018 р. демонструє: 30% українців хотіли б, щоб на чолі стояв диктатор. Але не тому, що їм подобається тиранія, а тому що «вождь» змінить усе самостійно. Значною мірою патерналізм став спадком СРСР, де було вирощено «людину радянську», або Homo Sovieticus.

(2) Цей термін не має єдиного визначення, але саме явище досліджують уже кілька десятиліть. Соціолог Л. Гудков у працях, які вже стали класикою, визначає, що цей тип людей характеризує: 1) масоподібність, або бажання «бути як усі»; 2) пристосуванство й адаптація до наявного соціального порядку, готовність вимагати менше; 3) простота й обмеженість в інтелектуальному та етичному планах; 4) ієрархічність – таким людям далеке поняття «еліти», вони певні, що як матеріальні блага, так і права людини, повага, інтелектуальні якості тощо розподіляють залежно від «посади» й «статусу»; 5) хронічна невдоволеність тим, що «дало життя»; 6) невпевненість у собі, оскільки через нерозвинутість державних інститутів у них немає відчуття соціальної захищеності, «стабільності», унаслідок чого виникає хронічний комплекс недооціненості; 7) відчуття винятковості й зверхності, яким «радянська людина» компенсує свою розчарованість і недооціненість; 8) корумпованість і, як результат, готовність терпіти жорстоке ставлення до себе з боку влади, причому ця корумпованість має різні сторони: не лише влада підкуповується, але й саме населення «продається» за привілеї.

(3) Людям, що сумують за Союзом чи вважають себе громадянами СРСР, характерні окремі ознаки «радянської людини». Але, на жаль, риси «гомосовєтікуса» притаманні значно ширшому колу українців. Крім того, «ностальгуючі» переважно мають низьку соціальну активність і не готові виходити на акції на підтримку своїх поглядів.

(4) Щоб у країні не переважали «гомосовєтікуси», потрібно змінювати політичну культуру. Науковці розрізняють чотири її типи: 1) активна антидемократична, характерна для епохи сталінізму; 2) пасивна антидемократична, властива періоду застою, коли система ще тоталітарна, але захищати її «мовчазна більшість» вже не бажає; 3) активна демократична, характерна для розвинутих держав, де люди готові боротися за демократію та 4) пасивна демократична, коли декларують демократичні принципи, але для їх утілення немає критичної маси людей.

(5) Саме четвертий тип суттєво домінує нині в Україні. А активний антидемократичний переважає над активним демократичним. Простіше кажучи, в Україні живе більше прибічників сталінізму, ніж демократів, готових боротися за права людини. Одна лиш декомунізація чи, як кажуть у народі, «смерть старшого покоління» не виправить цього. Почати треба зі зламу всередині себе.

За Н. Судаковою

Текст Б

(6) У найзагальнішому сенсі під патерналізмом розуміють практику, коли індивід або соціальна група покладає відповідальність за індивідуальне / групове благополуччя на владних суб’єктів, відмовляється від самостійного прийняття рішень, самоорганізації в ситуаціях сприятливих соціальних взаємодій. Патерналізм є станом ціннісної свідомості, проявом ставлення індивіда й колективних соціальних акторів до системи та її владних суб’єктів. Це складне й контроверсійне явище. З одного боку, воно сприяє розвитку в індивідів чи колективних акторів відчуття підтримки, захищеності, відсторонення від різних суспільних проблем, а з іншого, – пригнічує приватну ініціативу, налаштованість на самореалізацію, на чому будується громадянське суспільство.

(7) Як зазначає Є. Головаха, патерналізм характерний для громадян усіх пострадянських держав і є наслідком радянської системи соціального забезпечення, коли від громадян вимагали послуху, а у відповідь забезпечували соціальний мінімум. Це базисні передумови для виживання, і люди до всього цього звикли. Коли вони їх утратили, це був неабиякий удар по свідомості, адже багато хто вважав, що держава зобов’язана забезпечувати соціальний захист. Крім того, дослідник бачить і більш глибоке коріння патерналізму у феодальному минулому з його кріпосництвом. Сукупно весь цей «досвід, із яким ми прийшли до створення незалежної держави, зумовив усі ті проблеми та труднощі, які ми тепер перетравлюємо».

(8) Патерналізм в українському суспільстві не є адресним, він спрямований на будь-який орган влади, який здатен вирішити те чи те питання, попри недовіру громадян до всіх політичних інституцій. Це, скоріше, потреба, викликана низьким рівнем життя, невизначеністю, суспільними ризиками та політичним дискурсом і практиками турботи й опіки (як радянськими, так і сучасними), а не правило, звичай чи ментальна риса українського народу.

(9) Серед імовірних причин формування й відтворення патерналізму в Україні можна виокремити: пострадянські цінності в політичній культурі суспільства (потреба в стабільності, підтримці, допомозі; обережне ставлення до змін; небажання нести відповідальність тощо); соціальну політику держави, що передбачає різного роду соціальні пільги за загально низького рівня життя населення; акцентування в політичному дискурсі на допомозі, підтримці з боку держави; низький рівень оплати праці, що формує залежність від держдопомоги; низький рівень довіри між громадянами, що перешкоджає самоорганізації й призводить або до соціальної пасивності, або до корупційного вирішення питання з владою.

(10) Зважаючи на зростання почуття соціальної відповідальності серед частини населення, яка почала формуватися після подій Євромайдану кінця 2013 р. – початку 2014 р. і на сьогодні бере участь у різних формах самоорганізації, громадських ініціатив, контролі над владою та взаємодії з нею, можна припустити поступове зниження установок на патерналізм у вимірі ставлення індивіда до своєї ролі в суспільно-політичній системі України. Водночас в умовах сучасної кризи й суспільних ризиків патерналістські очікування громадян від самої системи залишатимуться високими, зокрема серед найменш забезпечених і найменш захищених верств суспільства.

За М. Колоколовою

Авторка тексту А наводить розлогий перелік ознак Homo Sovieticus (за Л. Гудковим) передусім для того, щоб

Текст А

(1) Україні властивий патерналізм – політична практика, коли влада сприймає народ як «дитину», яка потребує «батьківської уваги», а населення очікує, що змінювати країну повинна саме влада. Статистика станом на 2018 р. демонструє: 30% українців хотіли б, щоб на чолі стояв диктатор. Але не тому, що їм подобається тиранія, а тому що «вождь» змінить усе самостійно. Значною мірою патерналізм став спадком СРСР, де було вирощено «людину радянську», або Homo Sovieticus.

(2) Цей термін не має єдиного визначення, але саме явище досліджують уже кілька десятиліть. Соціолог Л. Гудков у працях, які вже стали класикою, визначає, що цей тип людей характеризує: 1) масоподібність, або бажання «бути як усі»; 2) пристосуванство й адаптація до наявного соціального порядку, готовність вимагати менше; 3) простота й обмеженість в інтелектуальному та етичному планах; 4) ієрархічність – таким людям далеке поняття «еліти», вони певні, що як матеріальні блага, так і права людини, повага, інтелектуальні якості тощо розподіляють залежно від «посади» й «статусу»; 5) хронічна невдоволеність тим, що «дало життя»; 6) невпевненість у собі, оскільки через нерозвинутість державних інститутів у них немає відчуття соціальної захищеності, «стабільності», унаслідок чого виникає хронічний комплекс недооціненості; 7) відчуття винятковості й зверхності, яким «радянська людина» компенсує свою розчарованість і недооціненість; 8) корумпованість і, як результат, готовність терпіти жорстоке ставлення до себе з боку влади, причому ця корумпованість має різні сторони: не лише влада підкуповується, але й саме населення «продається» за привілеї.

(3) Людям, що сумують за Союзом чи вважають себе громадянами СРСР, характерні окремі ознаки «радянської людини». Але, на жаль, риси «гомосовєтікуса» притаманні значно ширшому колу українців. Крім того, «ностальгуючі» переважно мають низьку соціальну активність і не готові виходити на акції на підтримку своїх поглядів.

(4) Щоб у країні не переважали «гомосовєтікуси», потрібно змінювати політичну культуру. Науковці розрізняють чотири її типи: 1) активна антидемократична, характерна для епохи сталінізму; 2) пасивна антидемократична, властива періоду застою, коли система ще тоталітарна, але захищати її «мовчазна більшість» вже не бажає; 3) активна демократична, характерна для розвинутих держав, де люди готові боротися за демократію та 4) пасивна демократична, коли декларують демократичні принципи, але для їх утілення немає критичної маси людей.

(5) Саме четвертий тип суттєво домінує нині в Україні. А активний антидемократичний переважає над активним демократичним. Простіше кажучи, в Україні живе більше прибічників сталінізму, ніж демократів, готових боротися за права людини. Одна лиш декомунізація чи, як кажуть у народі, «смерть старшого покоління» не виправить цього. Почати треба зі зламу всередині себе.

За Н. Судаковою

Текст Б

(6) У найзагальнішому сенсі під патерналізмом розуміють практику, коли індивід або соціальна група покладає відповідальність за індивідуальне / групове благополуччя на владних суб’єктів, відмовляється від самостійного прийняття рішень, самоорганізації в ситуаціях сприятливих соціальних взаємодій. Патерналізм є станом ціннісної свідомості, проявом ставлення індивіда й колективних соціальних акторів до системи та її владних суб’єктів. Це складне й контроверсійне явище. З одного боку, воно сприяє розвитку в індивідів чи колективних акторів відчуття підтримки, захищеності, відсторонення від різних суспільних проблем, а з іншого, – пригнічує приватну ініціативу, налаштованість на самореалізацію, на чому будується громадянське суспільство.

(7) Як зазначає Є. Головаха, патерналізм характерний для громадян усіх пострадянських держав і є наслідком радянської системи соціального забезпечення, коли від громадян вимагали послуху, а у відповідь забезпечували соціальний мінімум. Це базисні передумови для виживання, і люди до всього цього звикли. Коли вони їх утратили, це був неабиякий удар по свідомості, адже багато хто вважав, що держава зобов’язана забезпечувати соціальний захист. Крім того, дослідник бачить і більш глибоке коріння патерналізму у феодальному минулому з його кріпосництвом. Сукупно весь цей «досвід, із яким ми прийшли до створення незалежної держави, зумовив усі ті проблеми та труднощі, які ми тепер перетравлюємо».

(8) Патерналізм в українському суспільстві не є адресним, він спрямований на будь-який орган влади, який здатен вирішити те чи те питання, попри недовіру громадян до всіх політичних інституцій. Це, скоріше, потреба, викликана низьким рівнем життя, невизначеністю, суспільними ризиками та політичним дискурсом і практиками турботи й опіки (як радянськими, так і сучасними), а не правило, звичай чи ментальна риса українського народу.

(9) Серед імовірних причин формування й відтворення патерналізму в Україні можна виокремити: пострадянські цінності в політичній культурі суспільства (потреба в стабільності, підтримці, допомозі; обережне ставлення до змін; небажання нести відповідальність тощо); соціальну політику держави, що передбачає різного роду соціальні пільги за загально низького рівня життя населення; акцентування в політичному дискурсі на допомозі, підтримці з боку держави; низький рівень оплати праці, що формує залежність від держдопомоги; низький рівень довіри між громадянами, що перешкоджає самоорганізації й призводить або до соціальної пасивності, або до корупційного вирішення питання з владою.

(10) Зважаючи на зростання почуття соціальної відповідальності серед частини населення, яка почала формуватися після подій Євромайдану кінця 2013 р. – початку 2014 р. і на сьогодні бере участь у різних формах самоорганізації, громадських ініціатив, контролі над владою та взаємодії з нею, можна припустити поступове зниження установок на патерналізм у вимірі ставлення індивіда до своєї ролі в суспільно-політичній системі України. Водночас в умовах сучасної кризи й суспільних ризиків патерналістські очікування громадян від самої системи залишатимуться високими, зокрема серед найменш забезпечених і найменш захищених верств суспільства.

За М. Колоколовою

Стверджуючи, що патерналізм є контроверсійним явищем (абзац 6), авторка тексту Б має на увазі

Текст А

(1) Україні властивий патерналізм – політична практика, коли влада сприймає народ як «дитину», яка потребує «батьківської уваги», а населення очікує, що змінювати країну повинна саме влада. Статистика станом на 2018 р. демонструє: 30% українців хотіли б, щоб на чолі стояв диктатор. Але не тому, що їм подобається тиранія, а тому що «вождь» змінить усе самостійно. Значною мірою патерналізм став спадком СРСР, де було вирощено «людину радянську», або Homo Sovieticus.

(2) Цей термін не має єдиного визначення, але саме явище досліджують уже кілька десятиліть. Соціолог Л. Гудков у працях, які вже стали класикою, визначає, що цей тип людей характеризує: 1) масоподібність, або бажання «бути як усі»; 2) пристосуванство й адаптація до наявного соціального порядку, готовність вимагати менше; 3) простота й обмеженість в інтелектуальному та етичному планах; 4) ієрархічність – таким людям далеке поняття «еліти», вони певні, що як матеріальні блага, так і права людини, повага, інтелектуальні якості тощо розподіляють залежно від «посади» й «статусу»; 5) хронічна невдоволеність тим, що «дало життя»; 6) невпевненість у собі, оскільки через нерозвинутість державних інститутів у них немає відчуття соціальної захищеності, «стабільності», унаслідок чого виникає хронічний комплекс недооціненості; 7) відчуття винятковості й зверхності, яким «радянська людина» компенсує свою розчарованість і недооціненість; 8) корумпованість і, як результат, готовність терпіти жорстоке ставлення до себе з боку влади, причому ця корумпованість має різні сторони: не лише влада підкуповується, але й саме населення «продається» за привілеї.

(3) Людям, що сумують за Союзом чи вважають себе громадянами СРСР, характерні окремі ознаки «радянської людини». Але, на жаль, риси «гомосовєтікуса» притаманні значно ширшому колу українців. Крім того, «ностальгуючі» переважно мають низьку соціальну активність і не готові виходити на акції на підтримку своїх поглядів.

(4) Щоб у країні не переважали «гомосовєтікуси», потрібно змінювати політичну культуру. Науковці розрізняють чотири її типи: 1) активна антидемократична, характерна для епохи сталінізму; 2) пасивна антидемократична, властива періоду застою, коли система ще тоталітарна, але захищати її «мовчазна більшість» вже не бажає; 3) активна демократична, характерна для розвинутих держав, де люди готові боротися за демократію та 4) пасивна демократична, коли декларують демократичні принципи, але для їх утілення немає критичної маси людей.

(5) Саме четвертий тип суттєво домінує нині в Україні. А активний антидемократичний переважає над активним демократичним. Простіше кажучи, в Україні живе більше прибічників сталінізму, ніж демократів, готових боротися за права людини. Одна лиш декомунізація чи, як кажуть у народі, «смерть старшого покоління» не виправить цього. Почати треба зі зламу всередині себе.

За Н. Судаковою

Текст Б

(6) У найзагальнішому сенсі під патерналізмом розуміють практику, коли індивід або соціальна група покладає відповідальність за індивідуальне / групове благополуччя на владних суб’єктів, відмовляється від самостійного прийняття рішень, самоорганізації в ситуаціях сприятливих соціальних взаємодій. Патерналізм є станом ціннісної свідомості, проявом ставлення індивіда й колективних соціальних акторів до системи та її владних суб’єктів. Це складне й контроверсійне явище. З одного боку, воно сприяє розвитку в індивідів чи колективних акторів відчуття підтримки, захищеності, відсторонення від різних суспільних проблем, а з іншого, – пригнічує приватну ініціативу, налаштованість на самореалізацію, на чому будується громадянське суспільство.

(7) Як зазначає Є. Головаха, патерналізм характерний для громадян усіх пострадянських держав і є наслідком радянської системи соціального забезпечення, коли від громадян вимагали послуху, а у відповідь забезпечували соціальний мінімум. Це базисні передумови для виживання, і люди до всього цього звикли. Коли вони їх утратили, це був неабиякий удар по свідомості, адже багато хто вважав, що держава зобов’язана забезпечувати соціальний захист. Крім того, дослідник бачить і більш глибоке коріння патерналізму у феодальному минулому з його кріпосництвом. Сукупно весь цей «досвід, із яким ми прийшли до створення незалежної держави, зумовив усі ті проблеми та труднощі, які ми тепер перетравлюємо».

(8) Патерналізм в українському суспільстві не є адресним, він спрямований на будь-який орган влади, який здатен вирішити те чи те питання, попри недовіру громадян до всіх політичних інституцій. Це, скоріше, потреба, викликана низьким рівнем життя, невизначеністю, суспільними ризиками та політичним дискурсом і практиками турботи й опіки (як радянськими, так і сучасними), а не правило, звичай чи ментальна риса українського народу.

(9) Серед імовірних причин формування й відтворення патерналізму в Україні можна виокремити: пострадянські цінності в політичній культурі суспільства (потреба в стабільності, підтримці, допомозі; обережне ставлення до змін; небажання нести відповідальність тощо); соціальну політику держави, що передбачає різного роду соціальні пільги за загально низького рівня життя населення; акцентування в політичному дискурсі на допомозі, підтримці з боку держави; низький рівень оплати праці, що формує залежність від держдопомоги; низький рівень довіри між громадянами, що перешкоджає самоорганізації й призводить або до соціальної пасивності, або до корупційного вирішення питання з владою.

(10) Зважаючи на зростання почуття соціальної відповідальності серед частини населення, яка почала формуватися після подій Євромайдану кінця 2013 р. – початку 2014 р. і на сьогодні бере участь у різних формах самоорганізації, громадських ініціатив, контролі над владою та взаємодії з нею, можна припустити поступове зниження установок на патерналізм у вимірі ставлення індивіда до своєї ролі в суспільно-політичній системі України. Водночас в умовах сучасної кризи й суспільних ризиків патерналістські очікування громадян від самої системи залишатимуться високими, зокрема серед найменш забезпечених і найменш захищених верств суспільства.

За М. Колоколовою

Ключові слова, спільні для обох текстів, визначено в рядку

Текст А

(1) Україні властивий патерналізм – політична практика, коли влада сприймає народ як «дитину», яка потребує «батьківської уваги», а населення очікує, що змінювати країну повинна саме влада. Статистика станом на 2018 р. демонструє: 30% українців хотіли б, щоб на чолі стояв диктатор. Але не тому, що їм подобається тиранія, а тому що «вождь» змінить усе самостійно. Значною мірою патерналізм став спадком СРСР, де було вирощено «людину радянську», або Homo Sovieticus.

(2) Цей термін не має єдиного визначення, але саме явище досліджують уже кілька десятиліть. Соціолог Л. Гудков у працях, які вже стали класикою, визначає, що цей тип людей характеризує: 1) масоподібність, або бажання «бути як усі»; 2) пристосуванство й адаптація до наявного соціального порядку, готовність вимагати менше; 3) простота й обмеженість в інтелектуальному та етичному планах; 4) ієрархічність – таким людям далеке поняття «еліти», вони певні, що як матеріальні блага, так і права людини, повага, інтелектуальні якості тощо розподіляють залежно від «посади» й «статусу»; 5) хронічна невдоволеність тим, що «дало життя»; 6) невпевненість у собі, оскільки через нерозвинутість державних інститутів у них немає відчуття соціальної захищеності, «стабільності», унаслідок чого виникає хронічний комплекс недооціненості; 7) відчуття винятковості й зверхності, яким «радянська людина» компенсує свою розчарованість і недооціненість; 8) корумпованість і, як результат, готовність терпіти жорстоке ставлення до себе з боку влади, причому ця корумпованість має різні сторони: не лише влада підкуповується, але й саме населення «продається» за привілеї.

(3) Людям, що сумують за Союзом чи вважають себе громадянами СРСР, характерні окремі ознаки «радянської людини». Але, на жаль, риси «гомосовєтікуса» притаманні значно ширшому колу українців. Крім того, «ностальгуючі» переважно мають низьку соціальну активність і не готові виходити на акції на підтримку своїх поглядів.

(4) Щоб у країні не переважали «гомосовєтікуси», потрібно змінювати політичну культуру. Науковці розрізняють чотири її типи: 1) активна антидемократична, характерна для епохи сталінізму; 2) пасивна антидемократична, властива періоду застою, коли система ще тоталітарна, але захищати її «мовчазна більшість» вже не бажає; 3) активна демократична, характерна для розвинутих держав, де люди готові боротися за демократію та 4) пасивна демократична, коли декларують демократичні принципи, але для їх утілення немає критичної маси людей.

(5) Саме четвертий тип суттєво домінує нині в Україні. А активний антидемократичний переважає над активним демократичним. Простіше кажучи, в Україні живе більше прибічників сталінізму, ніж демократів, готових боротися за права людини. Одна лиш декомунізація чи, як кажуть у народі, «смерть старшого покоління» не виправить цього. Почати треба зі зламу всередині себе.

За Н. Судаковою

Текст Б

(6) У найзагальнішому сенсі під патерналізмом розуміють практику, коли індивід або соціальна група покладає відповідальність за індивідуальне / групове благополуччя на владних суб’єктів, відмовляється від самостійного прийняття рішень, самоорганізації в ситуаціях сприятливих соціальних взаємодій. Патерналізм є станом ціннісної свідомості, проявом ставлення індивіда й колективних соціальних акторів до системи та її владних суб’єктів. Це складне й контроверсійне явище. З одного боку, воно сприяє розвитку в індивідів чи колективних акторів відчуття підтримки, захищеності, відсторонення від різних суспільних проблем, а з іншого, – пригнічує приватну ініціативу, налаштованість на самореалізацію, на чому будується громадянське суспільство.

(7) Як зазначає Є. Головаха, патерналізм характерний для громадян усіх пострадянських держав і є наслідком радянської системи соціального забезпечення, коли від громадян вимагали послуху, а у відповідь забезпечували соціальний мінімум. Це базисні передумови для виживання, і люди до всього цього звикли. Коли вони їх утратили, це був неабиякий удар по свідомості, адже багато хто вважав, що держава зобов’язана забезпечувати соціальний захист. Крім того, дослідник бачить і більш глибоке коріння патерналізму у феодальному минулому з його кріпосництвом. Сукупно весь цей «досвід, із яким ми прийшли до створення незалежної держави, зумовив усі ті проблеми та труднощі, які ми тепер перетравлюємо».

(8) Патерналізм в українському суспільстві не є адресним, він спрямований на будь-який орган влади, який здатен вирішити те чи те питання, попри недовіру громадян до всіх політичних інституцій. Це, скоріше, потреба, викликана низьким рівнем життя, невизначеністю, суспільними ризиками та політичним дискурсом і практиками турботи й опіки (як радянськими, так і сучасними), а не правило, звичай чи ментальна риса українського народу.

(9) Серед імовірних причин формування й відтворення патерналізму в Україні можна виокремити: пострадянські цінності в політичній культурі суспільства (потреба в стабільності, підтримці, допомозі; обережне ставлення до змін; небажання нести відповідальність тощо); соціальну політику держави, що передбачає різного роду соціальні пільги за загально низького рівня життя населення; акцентування в політичному дискурсі на допомозі, підтримці з боку держави; низький рівень оплати праці, що формує залежність від держдопомоги; низький рівень довіри між громадянами, що перешкоджає самоорганізації й призводить або до соціальної пасивності, або до корупційного вирішення питання з владою.

(10) Зважаючи на зростання почуття соціальної відповідальності серед частини населення, яка почала формуватися після подій Євромайдану кінця 2013 р. – початку 2014 р. і на сьогодні бере участь у різних формах самоорганізації, громадських ініціатив, контролі над владою та взаємодії з нею, можна припустити поступове зниження установок на патерналізм у вимірі ставлення індивіда до своєї ролі в суспільно-політичній системі України. Водночас в умовах сучасної кризи й суспільних ризиків патерналістські очікування громадян від самої системи залишатимуться високими, зокрема серед найменш забезпечених і найменш захищених верств суспільства.

За М. Колоколовою

Концептуально значуща відмінність між визначеннями поняття «патерналізм», наведеними авторкою тексту А в абзаці 1 та авторкою тексту Б в абзаці 6, криється в тому, що

Текст А

(1) Україні властивий патерналізм – політична практика, коли влада сприймає народ як «дитину», яка потребує «батьківської уваги», а населення очікує, що змінювати країну повинна саме влада. Статистика станом на 2018 р. демонструє: 30% українців хотіли б, щоб на чолі стояв диктатор. Але не тому, що їм подобається тиранія, а тому що «вождь» змінить усе самостійно. Значною мірою патерналізм став спадком СРСР, де було вирощено «людину радянську», або Homo Sovieticus.

(2) Цей термін не має єдиного визначення, але саме явище досліджують уже кілька десятиліть. Соціолог Л. Гудков у працях, які вже стали класикою, визначає, що цей тип людей характеризує: 1) масоподібність, або бажання «бути як усі»; 2) пристосуванство й адаптація до наявного соціального порядку, готовність вимагати менше; 3) простота й обмеженість в інтелектуальному та етичному планах; 4) ієрархічність – таким людям далеке поняття «еліти», вони певні, що як матеріальні блага, так і права людини, повага, інтелектуальні якості тощо розподіляють залежно від «посади» й «статусу»; 5) хронічна невдоволеність тим, що «дало життя»; 6) невпевненість у собі, оскільки через нерозвинутість державних інститутів у них немає відчуття соціальної захищеності, «стабільності», унаслідок чого виникає хронічний комплекс недооціненості; 7) відчуття винятковості й зверхності, яким «радянська людина» компенсує свою розчарованість і недооціненість; 8) корумпованість і, як результат, готовність терпіти жорстоке ставлення до себе з боку влади, причому ця корумпованість має різні сторони: не лише влада підкуповується, але й саме населення «продається» за привілеї.

(3) Людям, що сумують за Союзом чи вважають себе громадянами СРСР, характерні окремі ознаки «радянської людини». Але, на жаль, риси «гомосовєтікуса» притаманні значно ширшому колу українців. Крім того, «ностальгуючі» переважно мають низьку соціальну активність і не готові виходити на акції на підтримку своїх поглядів.

(4) Щоб у країні не переважали «гомосовєтікуси», потрібно змінювати політичну культуру. Науковці розрізняють чотири її типи: 1) активна антидемократична, характерна для епохи сталінізму; 2) пасивна антидемократична, властива періоду застою, коли система ще тоталітарна, але захищати її «мовчазна більшість» вже не бажає; 3) активна демократична, характерна для розвинутих держав, де люди готові боротися за демократію та 4) пасивна демократична, коли декларують демократичні принципи, але для їх утілення немає критичної маси людей.

(5) Саме четвертий тип суттєво домінує нині в Україні. А активний антидемократичний переважає над активним демократичним. Простіше кажучи, в Україні живе більше прибічників сталінізму, ніж демократів, готових боротися за права людини. Одна лиш декомунізація чи, як кажуть у народі, «смерть старшого покоління» не виправить цього. Почати треба зі зламу всередині себе.

За Н. Судаковою

Текст Б

(6) У найзагальнішому сенсі під патерналізмом розуміють практику, коли індивід або соціальна група покладає відповідальність за індивідуальне / групове благополуччя на владних суб’єктів, відмовляється від самостійного прийняття рішень, самоорганізації в ситуаціях сприятливих соціальних взаємодій. Патерналізм є станом ціннісної свідомості, проявом ставлення індивіда й колективних соціальних акторів до системи та її владних суб’єктів. Це складне й контроверсійне явище. З одного боку, воно сприяє розвитку в індивідів чи колективних акторів відчуття підтримки, захищеності, відсторонення від різних суспільних проблем, а з іншого, – пригнічує приватну ініціативу, налаштованість на самореалізацію, на чому будується громадянське суспільство.

(7) Як зазначає Є. Головаха, патерналізм характерний для громадян усіх пострадянських держав і є наслідком радянської системи соціального забезпечення, коли від громадян вимагали послуху, а у відповідь забезпечували соціальний мінімум. Це базисні передумови для виживання, і люди до всього цього звикли. Коли вони їх утратили, це був неабиякий удар по свідомості, адже багато хто вважав, що держава зобов’язана забезпечувати соціальний захист. Крім того, дослідник бачить і більш глибоке коріння патерналізму у феодальному минулому з його кріпосництвом. Сукупно весь цей «досвід, із яким ми прийшли до створення незалежної держави, зумовив усі ті проблеми та труднощі, які ми тепер перетравлюємо».

(8) Патерналізм в українському суспільстві не є адресним, він спрямований на будь-який орган влади, який здатен вирішити те чи те питання, попри недовіру громадян до всіх політичних інституцій. Це, скоріше, потреба, викликана низьким рівнем життя, невизначеністю, суспільними ризиками та політичним дискурсом і практиками турботи й опіки (як радянськими, так і сучасними), а не правило, звичай чи ментальна риса українського народу.

(9) Серед імовірних причин формування й відтворення патерналізму в Україні можна виокремити: пострадянські цінності в політичній культурі суспільства (потреба в стабільності, підтримці, допомозі; обережне ставлення до змін; небажання нести відповідальність тощо); соціальну політику держави, що передбачає різного роду соціальні пільги за загально низького рівня життя населення; акцентування в політичному дискурсі на допомозі, підтримці з боку держави; низький рівень оплати праці, що формує залежність від держдопомоги; низький рівень довіри між громадянами, що перешкоджає самоорганізації й призводить або до соціальної пасивності, або до корупційного вирішення питання з владою.

(10) Зважаючи на зростання почуття соціальної відповідальності серед частини населення, яка почала формуватися після подій Євромайдану кінця 2013 р. – початку 2014 р. і на сьогодні бере участь у різних формах самоорганізації, громадських ініціатив, контролі над владою та взаємодії з нею, можна припустити поступове зниження установок на патерналізм у вимірі ставлення індивіда до своєї ролі в суспільно-політичній системі України. Водночас в умовах сучасної кризи й суспільних ризиків патерналістські очікування громадян від самої системи залишатимуться високими, зокрема серед найменш забезпечених і найменш захищених верств суспільства.

За М. Колоколовою

Авторки обох текстів погодилися б з усіма наведеними твердженнями, ОКРІМ

Текст А

(1) Україні властивий патерналізм – політична практика, коли влада сприймає народ як «дитину», яка потребує «батьківської уваги», а населення очікує, що змінювати країну повинна саме влада. Статистика станом на 2018 р. демонструє: 30% українців хотіли б, щоб на чолі стояв диктатор. Але не тому, що їм подобається тиранія, а тому що «вождь» змінить усе самостійно. Значною мірою патерналізм став спадком СРСР, де було вирощено «людину радянську», або Homo Sovieticus.

(2) Цей термін не має єдиного визначення, але саме явище досліджують уже кілька десятиліть. Соціолог Л. Гудков у працях, які вже стали класикою, визначає, що цей тип людей характеризує: 1) масоподібність, або бажання «бути як усі»; 2) пристосуванство й адаптація до наявного соціального порядку, готовність вимагати менше; 3) простота й обмеженість в інтелектуальному та етичному планах; 4) ієрархічність – таким людям далеке поняття «еліти», вони певні, що як матеріальні блага, так і права людини, повага, інтелектуальні якості тощо розподіляють залежно від «посади» й «статусу»; 5) хронічна невдоволеність тим, що «дало життя»; 6) невпевненість у собі, оскільки через нерозвинутість державних інститутів у них немає відчуття соціальної захищеності, «стабільності», унаслідок чого виникає хронічний комплекс недооціненості; 7) відчуття винятковості й зверхності, яким «радянська людина» компенсує свою розчарованість і недооціненість; 8) корумпованість і, як результат, готовність терпіти жорстоке ставлення до себе з боку влади, причому ця корумпованість має різні сторони: не лише влада підкуповується, але й саме населення «продається» за привілеї.

(3) Людям, що сумують за Союзом чи вважають себе громадянами СРСР, характерні окремі ознаки «радянської людини». Але, на жаль, риси «гомосовєтікуса» притаманні значно ширшому колу українців. Крім того, «ностальгуючі» переважно мають низьку соціальну активність і не готові виходити на акції на підтримку своїх поглядів.

(4) Щоб у країні не переважали «гомосовєтікуси», потрібно змінювати політичну культуру. Науковці розрізняють чотири її типи: 1) активна антидемократична, характерна для епохи сталінізму; 2) пасивна антидемократична, властива періоду застою, коли система ще тоталітарна, але захищати її «мовчазна більшість» вже не бажає; 3) активна демократична, характерна для розвинутих держав, де люди готові боротися за демократію та 4) пасивна демократична, коли декларують демократичні принципи, але для їх утілення немає критичної маси людей.

(5) Саме четвертий тип суттєво домінує нині в Україні. А активний антидемократичний переважає над активним демократичним. Простіше кажучи, в Україні живе більше прибічників сталінізму, ніж демократів, готових боротися за права людини. Одна лиш декомунізація чи, як кажуть у народі, «смерть старшого покоління» не виправить цього. Почати треба зі зламу всередині себе.

За Н. Судаковою

Текст Б

(6) У найзагальнішому сенсі під патерналізмом розуміють практику, коли індивід або соціальна група покладає відповідальність за індивідуальне / групове благополуччя на владних суб’єктів, відмовляється від самостійного прийняття рішень, самоорганізації в ситуаціях сприятливих соціальних взаємодій. Патерналізм є станом ціннісної свідомості, проявом ставлення індивіда й колективних соціальних акторів до системи та її владних суб’єктів. Це складне й контроверсійне явище. З одного боку, воно сприяє розвитку в індивідів чи колективних акторів відчуття підтримки, захищеності, відсторонення від різних суспільних проблем, а з іншого, – пригнічує приватну ініціативу, налаштованість на самореалізацію, на чому будується громадянське суспільство.

(7) Як зазначає Є. Головаха, патерналізм характерний для громадян усіх пострадянських держав і є наслідком радянської системи соціального забезпечення, коли від громадян вимагали послуху, а у відповідь забезпечували соціальний мінімум. Це базисні передумови для виживання, і люди до всього цього звикли. Коли вони їх утратили, це був неабиякий удар по свідомості, адже багато хто вважав, що держава зобов’язана забезпечувати соціальний захист. Крім того, дослідник бачить і більш глибоке коріння патерналізму у феодальному минулому з його кріпосництвом. Сукупно весь цей «досвід, із яким ми прийшли до створення незалежної держави, зумовив усі ті проблеми та труднощі, які ми тепер перетравлюємо».

(8) Патерналізм в українському суспільстві не є адресним, він спрямований на будь-який орган влади, який здатен вирішити те чи те питання, попри недовіру громадян до всіх політичних інституцій. Це, скоріше, потреба, викликана низьким рівнем життя, невизначеністю, суспільними ризиками та політичним дискурсом і практиками турботи й опіки (як радянськими, так і сучасними), а не правило, звичай чи ментальна риса українського народу.

(9) Серед імовірних причин формування й відтворення патерналізму в Україні можна виокремити: пострадянські цінності в політичній культурі суспільства (потреба в стабільності, підтримці, допомозі; обережне ставлення до змін; небажання нести відповідальність тощо); соціальну політику держави, що передбачає різного роду соціальні пільги за загально низького рівня життя населення; акцентування в політичному дискурсі на допомозі, підтримці з боку держави; низький рівень оплати праці, що формує залежність від держдопомоги; низький рівень довіри між громадянами, що перешкоджає самоорганізації й призводить або до соціальної пасивності, або до корупційного вирішення питання з владою.

(10) Зважаючи на зростання почуття соціальної відповідальності серед частини населення, яка почала формуватися після подій Євромайдану кінця 2013 р. – початку 2014 р. і на сьогодні бере участь у різних формах самоорганізації, громадських ініціатив, контролі над владою та взаємодії з нею, можна припустити поступове зниження установок на патерналізм у вимірі ставлення індивіда до своєї ролі в суспільно-політичній системі України. Водночас в умовах сучасної кризи й суспільних ризиків патерналістські очікування громадян від самої системи залишатимуться високими, зокрема серед найменш забезпечених і найменш захищених верств суспільства.

За М. Колоколовою

У тексті Б, на відміну від тексту А, НЕ актуалізовано мікротеми

Текст А

(1) Україні властивий патерналізм – політична практика, коли влада сприймає народ як «дитину», яка потребує «батьківської уваги», а населення очікує, що змінювати країну повинна саме влада. Статистика станом на 2018 р. демонструє: 30% українців хотіли б, щоб на чолі стояв диктатор. Але не тому, що їм подобається тиранія, а тому що «вождь» змінить усе самостійно. Значною мірою патерналізм став спадком СРСР, де було вирощено «людину радянську», або Homo Sovieticus.

(2) Цей термін не має єдиного визначення, але саме явище досліджують уже кілька десятиліть. Соціолог Л. Гудков у працях, які вже стали класикою, визначає, що цей тип людей характеризує: 1) масоподібність, або бажання «бути як усі»; 2) пристосуванство й адаптація до наявного соціального порядку, готовність вимагати менше; 3) простота й обмеженість в інтелектуальному та етичному планах; 4) ієрархічність – таким людям далеке поняття «еліти», вони певні, що як матеріальні блага, так і права людини, повага, інтелектуальні якості тощо розподіляють залежно від «посади» й «статусу»; 5) хронічна невдоволеність тим, що «дало життя»; 6) невпевненість у собі, оскільки через нерозвинутість державних інститутів у них немає відчуття соціальної захищеності, «стабільності», унаслідок чого виникає хронічний комплекс недооціненості; 7) відчуття винятковості й зверхності, яким «радянська людина» компенсує свою розчарованість і недооціненість; 8) корумпованість і, як результат, готовність терпіти жорстоке ставлення до себе з боку влади, причому ця корумпованість має різні сторони: не лише влада підкуповується, але й саме населення «продається» за привілеї.

(3) Людям, що сумують за Союзом чи вважають себе громадянами СРСР, характерні окремі ознаки «радянської людини». Але, на жаль, риси «гомосовєтікуса» притаманні значно ширшому колу українців. Крім того, «ностальгуючі» переважно мають низьку соціальну активність і не готові виходити на акції на підтримку своїх поглядів.

(4) Щоб у країні не переважали «гомосовєтікуси», потрібно змінювати політичну культуру. Науковці розрізняють чотири її типи: 1) активна антидемократична, характерна для епохи сталінізму; 2) пасивна антидемократична, властива періоду застою, коли система ще тоталітарна, але захищати її «мовчазна більшість» вже не бажає; 3) активна демократична, характерна для розвинутих держав, де люди готові боротися за демократію та 4) пасивна демократична, коли декларують демократичні принципи, але для їх утілення немає критичної маси людей.

(5) Саме четвертий тип суттєво домінує нині в Україні. А активний антидемократичний переважає над активним демократичним. Простіше кажучи, в Україні живе більше прибічників сталінізму, ніж демократів, готових боротися за права людини. Одна лиш декомунізація чи, як кажуть у народі, «смерть старшого покоління» не виправить цього. Почати треба зі зламу всередині себе.

За Н. Судаковою

Текст Б

(6) У найзагальнішому сенсі під патерналізмом розуміють практику, коли індивід або соціальна група покладає відповідальність за індивідуальне / групове благополуччя на владних суб’єктів, відмовляється від самостійного прийняття рішень, самоорганізації в ситуаціях сприятливих соціальних взаємодій. Патерналізм є станом ціннісної свідомості, проявом ставлення індивіда й колективних соціальних акторів до системи та її владних суб’єктів. Це складне й контроверсійне явище. З одного боку, воно сприяє розвитку в індивідів чи колективних акторів відчуття підтримки, захищеності, відсторонення від різних суспільних проблем, а з іншого, – пригнічує приватну ініціативу, налаштованість на самореалізацію, на чому будується громадянське суспільство.

(7) Як зазначає Є. Головаха, патерналізм характерний для громадян усіх пострадянських держав і є наслідком радянської системи соціального забезпечення, коли від громадян вимагали послуху, а у відповідь забезпечували соціальний мінімум. Це базисні передумови для виживання, і люди до всього цього звикли. Коли вони їх утратили, це був неабиякий удар по свідомості, адже багато хто вважав, що держава зобов’язана забезпечувати соціальний захист. Крім того, дослідник бачить і більш глибоке коріння патерналізму у феодальному минулому з його кріпосництвом. Сукупно весь цей «досвід, із яким ми прийшли до створення незалежної держави, зумовив усі ті проблеми та труднощі, які ми тепер перетравлюємо».

(8) Патерналізм в українському суспільстві не є адресним, він спрямований на будь-який орган влади, який здатен вирішити те чи те питання, попри недовіру громадян до всіх політичних інституцій. Це, скоріше, потреба, викликана низьким рівнем життя, невизначеністю, суспільними ризиками та політичним дискурсом і практиками турботи й опіки (як радянськими, так і сучасними), а не правило, звичай чи ментальна риса українського народу.

(9) Серед імовірних причин формування й відтворення патерналізму в Україні можна виокремити: пострадянські цінності в політичній культурі суспільства (потреба в стабільності, підтримці, допомозі; обережне ставлення до змін; небажання нести відповідальність тощо); соціальну політику держави, що передбачає різного роду соціальні пільги за загально низького рівня життя населення; акцентування в політичному дискурсі на допомозі, підтримці з боку держави; низький рівень оплати праці, що формує залежність від держдопомоги; низький рівень довіри між громадянами, що перешкоджає самоорганізації й призводить або до соціальної пасивності, або до корупційного вирішення питання з владою.

(10) Зважаючи на зростання почуття соціальної відповідальності серед частини населення, яка почала формуватися після подій Євромайдану кінця 2013 р. – початку 2014 р. і на сьогодні бере участь у різних формах самоорганізації, громадських ініціатив, контролі над владою та взаємодії з нею, можна припустити поступове зниження установок на патерналізм у вимірі ставлення індивіда до своєї ролі в суспільно-політичній системі України. Водночас в умовах сучасної кризи й суспільних ризиків патерналістські очікування громадян від самої системи залишатимуться високими, зокрема серед найменш забезпечених і найменш захищених верств суспільства.

За М. Колоколовою

Авторка тексту Б, розмірковуючи про патерналістську свідомість, по-своєму акцентує увагу на всіх наведених нижче ознаках «гомо совєтікуса», згаданих у тексті А (абзац 2), ОКРІМ

Текст А

(1) Україні властивий патерналізм – політична практика, коли влада сприймає народ як «дитину», яка потребує «батьківської уваги», а населення очікує, що змінювати країну повинна саме влада. Статистика станом на 2018 р. демонструє: 30% українців хотіли б, щоб на чолі стояв диктатор. Але не тому, що їм подобається тиранія, а тому що «вождь» змінить усе самостійно. Значною мірою патерналізм став спадком СРСР, де було вирощено «людину радянську», або Homo Sovieticus.

(2) Цей термін не має єдиного визначення, але саме явище досліджують уже кілька десятиліть. Соціолог Л. Гудков у працях, які вже стали класикою, визначає, що цей тип людей характеризує: 1) масоподібність, або бажання «бути як усі»; 2) пристосуванство й адаптація до наявного соціального порядку, готовність вимагати менше; 3) простота й обмеженість в інтелектуальному та етичному планах; 4) ієрархічність – таким людям далеке поняття «еліти», вони певні, що як матеріальні блага, так і права людини, повага, інтелектуальні якості тощо розподіляють залежно від «посади» й «статусу»; 5) хронічна невдоволеність тим, що «дало життя»; 6) невпевненість у собі, оскільки через нерозвинутість державних інститутів у них немає відчуття соціальної захищеності, «стабільності», унаслідок чого виникає хронічний комплекс недооціненості; 7) відчуття винятковості й зверхності, яким «радянська людина» компенсує свою розчарованість і недооціненість; 8) корумпованість і, як результат, готовність терпіти жорстоке ставлення до себе з боку влади, причому ця корумпованість має різні сторони: не лише влада підкуповується, але й саме населення «продається» за привілеї.

(3) Людям, що сумують за Союзом чи вважають себе громадянами СРСР, характерні окремі ознаки «радянської людини». Але, на жаль, риси «гомосовєтікуса» притаманні значно ширшому колу українців. Крім того, «ностальгуючі» переважно мають низьку соціальну активність і не готові виходити на акції на підтримку своїх поглядів.

(4) Щоб у країні не переважали «гомосовєтікуси», потрібно змінювати політичну культуру. Науковці розрізняють чотири її типи: 1) активна антидемократична, характерна для епохи сталінізму; 2) пасивна антидемократична, властива періоду застою, коли система ще тоталітарна, але захищати її «мовчазна більшість» вже не бажає; 3) активна демократична, характерна для розвинутих держав, де люди готові боротися за демократію та 4) пасивна демократична, коли декларують демократичні принципи, але для їх утілення немає критичної маси людей.

(5) Саме четвертий тип суттєво домінує нині в Україні. А активний антидемократичний переважає над активним демократичним. Простіше кажучи, в Україні живе більше прибічників сталінізму, ніж демократів, готових боротися за права людини. Одна лиш декомунізація чи, як кажуть у народі, «смерть старшого покоління» не виправить цього. Почати треба зі зламу всередині себе.

За Н. Судаковою

Текст Б

(6) У найзагальнішому сенсі під патерналізмом розуміють практику, коли індивід або соціальна група покладає відповідальність за індивідуальне / групове благополуччя на владних суб’єктів, відмовляється від самостійного прийняття рішень, самоорганізації в ситуаціях сприятливих соціальних взаємодій. Патерналізм є станом ціннісної свідомості, проявом ставлення індивіда й колективних соціальних акторів до системи та її владних суб’єктів. Це складне й контроверсійне явище. З одного боку, воно сприяє розвитку в індивідів чи колективних акторів відчуття підтримки, захищеності, відсторонення від різних суспільних проблем, а з іншого, – пригнічує приватну ініціативу, налаштованість на самореалізацію, на чому будується громадянське суспільство.

(7) Як зазначає Є. Головаха, патерналізм характерний для громадян усіх пострадянських держав і є наслідком радянської системи соціального забезпечення, коли від громадян вимагали послуху, а у відповідь забезпечували соціальний мінімум. Це базисні передумови для виживання, і люди до всього цього звикли. Коли вони їх утратили, це був неабиякий удар по свідомості, адже багато хто вважав, що держава зобов’язана забезпечувати соціальний захист. Крім того, дослідник бачить і більш глибоке коріння патерналізму у феодальному минулому з його кріпосництвом. Сукупно весь цей «досвід, із яким ми прийшли до створення незалежної держави, зумовив усі ті проблеми та труднощі, які ми тепер перетравлюємо».

(8) Патерналізм в українському суспільстві не є адресним, він спрямований на будь-який орган влади, який здатен вирішити те чи те питання, попри недовіру громадян до всіх політичних інституцій. Це, скоріше, потреба, викликана низьким рівнем життя, невизначеністю, суспільними ризиками та політичним дискурсом і практиками турботи й опіки (як радянськими, так і сучасними), а не правило, звичай чи ментальна риса українського народу.

(9) Серед імовірних причин формування й відтворення патерналізму в Україні можна виокремити: пострадянські цінності в політичній культурі суспільства (потреба в стабільності, підтримці, допомозі; обережне ставлення до змін; небажання нести відповідальність тощо); соціальну політику держави, що передбачає різного роду соціальні пільги за загально низького рівня життя населення; акцентування в політичному дискурсі на допомозі, підтримці з боку держави; низький рівень оплати праці, що формує залежність від держдопомоги; низький рівень довіри між громадянами, що перешкоджає самоорганізації й призводить або до соціальної пасивності, або до корупційного вирішення питання з владою.

(10) Зважаючи на зростання почуття соціальної відповідальності серед частини населення, яка почала формуватися після подій Євромайдану кінця 2013 р. – початку 2014 р. і на сьогодні бере участь у різних формах самоорганізації, громадських ініціатив, контролі над владою та взаємодії з нею, можна припустити поступове зниження установок на патерналізм у вимірі ставлення індивіда до своєї ролі в суспільно-політичній системі України. Водночас в умовах сучасної кризи й суспільних ризиків патерналістські очікування громадян від самої системи залишатимуться високими, зокрема серед найменш забезпечених і найменш захищених верств суспільства.

За М. Колоколовою

Частину населення, про яку згадує автор тексту Б на початку абзацу 10, можна кваліфікувати за виокремленими в тексті А категоріями громадян залежно від політичної культури (абзац 4) як

Фермер: У довгостроковій перспективі використання фермерами інсектицидів є контрпродуктивним. Оскільки стійкість комах до інсектицидів зростає залежно від тривалості використання їх, фермери вимушені застосовувати все більшу й більшу кількість дорогих інсектицидів для боротьби з комахами-шкідниками.

У якому з наведених варіантів найбільш точно розкрито роль твердження в аргументації фермера про те, що фермери вимушені використовувати все більшу й більшу кількість дорогих інсектицидів для боротьби з комахами-шкідниками?

Археолог: Стародавня кам’яна будівля на місці нашого розкопу була складена з трьох порід каменю: кварцу, граніту й вапняку. З-поміж них тільки вапняк був природним каменем у цій місцевості. У більшості будівель нашого розкопу вапняк було використано як єдиний тип каменю, і ці будівлі використовували як людське житло. Тому, вірогідно, ця стародавня будівля не була людським житлом.

Який із наведених фактів, якщо він дійсно має місце, посилює аргументацію археолога?

Філософ: Ідея суспільства сталого розвитку (ССР) виникла на тлі небувалих екологічних загроз, які постали перед людством у результаті прогресу науки й технологій. Унаслідок цього вплив виробничих сил людства на природу призвів до перебільшення її здатністності до відновлення. Єдиним шляхом виживання людини є перехід від суспільства споживання до ССР, коли прогрес науки та технологій має бути спрямований на гармонізацію буття людства та навколишнього середовища.

Йог: Головною перепоною для виживання людини розумної є її розум, який спонукає досліджувати й опановувати все більш глибокі таємниці буття з їх непередбачуваним і потенційно катастрофічним впливом на екосистему. І саме в цьому криються найбільші небезпеки (ядерна енергія, генна інженерія, штучний інтелект тощо). Тому перехід від суспільства споживання до ССР має стати тільки проміжним етапом на шляху до виживання людства на основі гармонізації буття кожної людини з навколишнім світом через медитацію, а не на основі досягнень науки та технологій.

Яке з наведених тверджень найбільш повно відбиває сутність розбіжностей у поглядах філософа та йога?

Викладач інформатики: Більшість студентів нашого факультету є кваліфікованими користувачами пакета комп’ютерної математики MathLab, а більшість із тих студентів, які є кваліфікованими користувачами пакета MathLab, є також кваліфікованими програмістами мовою Python.

Яке з наведених тверджень є логічним наслідком з інформації викладача?

Симпліціо: Для утеплення оселі треба запобігти втратам тепла через стіни, стелю, вікна, підлогу. Як випливає з даних в інтернеті, сучасні матеріали дають змогу суттєво знизити втрати тепла завдяки утепленню: стін – до 20%, стелі – до 30%, вікон – до 10%, підлоги – до 15%. Таким чином, утрати тепла можна знизити на 75% (на суму відсотків зниження втрат тепла через різні конструктивні елементи оселі).

Сальваті: Якщо керуватися вашим міркуванням, то подальше зниження відсотка втрат удвічі приведе до зниження відсотка втрат на 15%, тобто оселя не тільки не буде втрачати тепло, а навпаки, накопичуватиме його.

З якою метою Сальваті, найімовірніше, навів логічний висновок із міркувань Симпліціо?

Скептик: Істина – це уявна лінія, що ділить наші ілюзії на дві частини.

Яке з наведених тверджень є запереченням твердження скептика?

Ситуація № 1

Упродовж суботи й неділі Марко планує зробити вісім хатніх справ: 1) приготувати їжу, 2) попрати речі, 3) попрасувати речі, 4) зробити прибирання у вітальні й спальні, 5) зробити прибирання у ванній кімнаті, 6) зробити прибирання на кухні, 7) помити вікна у всій квартирі, 8) скласти сезонний одяг. Марко витратить на кожну справу по одній годині й працюватиме в таких часових проміжках: з 10:00 до 11:00, з 12:00 до 13:00, з 14:00 до 15:00 та з 16:00 до 17:00.

Графік виконання справ має відповідати таким умовам:

1. Одночасно Марко робитиме тільки одну справу й виконуватиме її лише впродовж одного часового проміжку.

2. Приготувати їжу потрібно в суботу до 14:00.

3. Прасувати речі можна не раніше ніж через 3 години після завершення прання, але в той самий день, коли речі було випрано.

4. Марко буде мити вікна у всій квартирі в неділю.

5. Робити прибирання у ванній кімнаті, на кухні, у вітальні й у спальні Марко буде в один день, при цьому на кухні він прибиратиме в останню чергу.

Якщо сезонний одяг Марко складатиме в неділю, то коли він може прибирати на кухні?

Ситуація № 1

Упродовж суботи й неділі Марко планує зробити вісім хатніх справ: 1) приготувати їжу, 2) попрати речі, 3) попрасувати речі, 4) зробити прибирання у вітальні й спальні, 5) зробити прибирання у ванній кімнаті, 6) зробити прибирання на кухні, 7) помити вікна у всій квартирі, 8) скласти сезонний одяг. Марко витратить на кожну справу по одній годині й працюватиме в таких часових проміжках: з 10:00 до 11:00, з 12:00 до 13:00, з 14:00 до 15:00 та з 16:00 до 17:00.

Графік виконання справ має відповідати таким умовам:

1. Одночасно Марко робитиме тільки одну справу й виконуватиме її лише впродовж одного часового проміжку.

2. Приготувати їжу потрібно в суботу до 14:00.

3. Прасувати речі можна не раніше ніж через 3 години після завершення прання, але в той самий день, коли речі було випрано.

4. Марко буде мити вікна у всій квартирі в неділю.

5. Робити прибирання у ванній кімнаті, на кухні, у вітальні й у спальні Марко буде в один день, при цьому на кухні він прибиратиме в останню чергу.

Якщо Марко займається прасуванням у суботу з 14:00 до 15:00, то якою справою він буде займатися в суботу з 16:00 до 17:00?

Ситуація № 1

Упродовж суботи й неділі Марко планує зробити вісім хатніх справ: 1) приготувати їжу, 2) попрати речі, 3) попрасувати речі, 4) зробити прибирання у вітальні й спальні, 5) зробити прибирання у ванній кімнаті, 6) зробити прибирання на кухні, 7) помити вікна у всій квартирі, 8) скласти сезонний одяг. Марко витратить на кожну справу по одній годині й працюватиме в таких часових проміжках: з 10:00 до 11:00, з 12:00 до 13:00, з 14:00 до 15:00 та з 16:00 до 17:00.

Графік виконання справ має відповідати таким умовам:

1. Одночасно Марко робитиме тільки одну справу й виконуватиме її лише впродовж одного часового проміжку.

2. Приготувати їжу потрібно в суботу до 14:00.

3. Прасувати речі можна не раніше ніж через 3 години після завершення прання, але в той самий день, коли речі було випрано.

4. Марко буде мити вікна у всій квартирі в неділю.

5. Робити прибирання у ванній кімнаті, на кухні, у вітальні й у спальні Марко буде в один день, при цьому на кухні він прибиратиме в останню чергу.

Якщо прибиранням у ванній кімнаті Марко займатиметься в суботу, то коли він може займатися пранням речей?

Ситуація № 2

Мандрівник Дорожко, готуючись вирушити в чергову подорож Ірдинськими болотами, замовив у постачальника 5 кг карамелі: горіхової – 1,4 кг, желейної – 1 кг, лікерної – 0,6 кг, медової – 1 кг, фруктово-ягідної – 0,5 кг і шоколадної – 0,5 кг. Карамель кожного найменування він розфасував по 100 грамів в однакові герметичні пакети. Однак напередодні подорожі Дорожко вирішив, що така велика кількість солодощів може не найкращим чином вплинути на його здоров’я, то ж вирішив узяти із собою лише частину заздалегідь підготовленого. Оскільки ж усі пакети мали однаковісінький вигляд, а найменування сорту карамелі на них не було вказано, то в мандрівника виникла проблема з вибором: пакети довелося обирати навмання.

Якщо мандрівник вибере навмання один пакет, то яка ймовірність того, що в цьому пакеті виявиться медова карамель?

Ситуація № 2

Мандрівник Дорожко, готуючись вирушити в чергову подорож Ірдинськими болотами, замовив у постачальника 5 кг карамелі: горіхової – 1,4 кг, желейної – 1 кг, лікерної – 0,6 кг, медової – 1 кг, фруктово-ягідної – 0,5 кг і шоколадної – 0,5 кг. Карамель кожного найменування він розфасував по 100 грамів в однакові герметичні пакети. Однак напередодні подорожі Дорожко вирішив, що така велика кількість солодощів може не найкращим чином вплинути на його здоров’я, то ж вирішив узяти із собою лише частину заздалегідь підготовленого. Оскільки ж усі пакети мали однаковісінький вигляд, а найменування сорту карамелі на них не було вказано, то в мандрівника виникла проблема з вибором: пакети довелося обирати навмання.

Яку найменшу кількість пакетів потрібно взяти мандрівникові, щоб серед них обов’язково виявилося хоча б по 100 г карамелі кожного найменування?

Ситуація № 2

Мандрівник Дорожко, готуючись вирушити в чергову подорож Ірдинськими болотами, замовив у постачальника 5 кг карамелі: горіхової – 1,4 кг, желейної – 1 кг, лікерної – 0,6 кг, медової – 1 кг, фруктово-ягідної – 0,5 кг і шоколадної – 0,5 кг. Карамель кожного найменування він розфасував по 100 грамів в однакові герметичні пакети. Однак напередодні подорожі Дорожко вирішив, що така велика кількість солодощів може не найкращим чином вплинути на його здоров’я, то ж вирішив узяти із собою лише частину заздалегідь підготовленого. Оскільки ж усі пакети мали однаковісінький вигляд, а найменування сорту карамелі на них не було вказано, то в мандрівника виникла проблема з вибором: пакети довелося обирати навмання.

Яку найменшу кількість пакетів потрібно взяти мандрівникові, щоб серед них обов’язково виявилося хоча б 0,5 кг карамелі одного найменування?

Ситуація № 3

До складу виробничої фірми «Вільний шлях» входять підприємства А, В і С. На діаграмах відображено частку (у відсотках), яку вносили підприємства А, В і С в загальну суму прибутків фірми у 2018–2021 роках, та наведено дані про прибутки (у млн грн), отриманих підприємством А в ці роки.

У якому році прибуток підприємства A був найбільшим?

Ситуація № 3

До складу виробничої фірми «Вільний шлях» входять підприємства А, В і С. На діаграмах відображено частку (у відсотках), яку вносили підприємства А, В і С в загальну суму прибутків фірми у 2018–2021 роках, та наведено дані про прибутки (у млн грн), отриманих підприємством А в ці роки.

Який прибуток отримало підприємство С у 2018 році?

Ситуація № 3

До складу виробничої фірми «Вільний шлях» входять підприємства А, В і С. На діаграмах відображено частку (у відсотках), яку вносили підприємства А, В і С в загальну суму прибутків фірми у 2018–2021 роках, та наведено дані про прибутки (у млн грн), отриманих підприємством А в ці роки.

Ознайомтесь із твердженнями І–ІІ. Яке / які з цих тверджень І–ІІ істинне / істинні?

І. Сумарний прибуток, отриманий підприємствами В і С у 2019 році, більший, ніж сумарний прибуток, отриманий ними в 2018 році.

ІІ. Прибуток, отриманий підприємством С у 2021 році, більший, ніж його прибуток у 2019 році.