Археолог: Стародавня кам’яна будівля на місці нашого розкопу була складена з трьох порід каменю: кварцу, граніту й вапняку. З-поміж них тільки вапняк був природним каменем у цій місцевості. У більшості будівель нашого розкопу вапняк було використано як єдиний тип каменю, і ці будівлі використовували як людське житло. Тому, вірогідно, ця стародавня будівля не була людським житлом.

Який із наведених фактів, якщо він дійсно має місце, посилює аргументацію археолога?

Фермер: У довгостроковій перспективі використання фермерами інсектицидів є контрпродуктивним. Оскільки стійкість комах до інсектицидів зростає залежно від тривалості використання їх, фермери вимушені застосовувати все більшу й більшу кількість дорогих інсектицидів для боротьби з комахами-шкідниками.

У якому з наведених варіантів найбільш точно розкрито роль твердження в аргументації фермера про те, що фермери вимушені використовувати все більшу й більшу кількість дорогих інсектицидів для боротьби з комахами-шкідниками?

Текст А

(1) Україні властивий патерналізм – політична практика, коли влада сприймає народ як «дитину», яка потребує «батьківської уваги», а населення очікує, що змінювати країну повинна саме влада. Статистика станом на 2018 р. демонструє: 30% українців хотіли б, щоб на чолі стояв диктатор. Але не тому, що їм подобається тиранія, а тому що «вождь» змінить усе самостійно. Значною мірою патерналізм став спадком СРСР, де було вирощено «людину радянську», або Homo Sovieticus.

(2) Цей термін не має єдиного визначення, але саме явище досліджують уже кілька десятиліть. Соціолог Л. Гудков у працях, які вже стали класикою, визначає, що цей тип людей характеризує: 1) масоподібність, або бажання «бути як усі»; 2) пристосуванство й адаптація до наявного соціального порядку, готовність вимагати менше; 3) простота й обмеженість в інтелектуальному та етичному планах; 4) ієрархічність – таким людям далеке поняття «еліти», вони певні, що як матеріальні блага, так і права людини, повага, інтелектуальні якості тощо розподіляють залежно від «посади» й «статусу»; 5) хронічна невдоволеність тим, що «дало життя»; 6) невпевненість у собі, оскільки через нерозвинутість державних інститутів у них немає відчуття соціальної захищеності, «стабільності», унаслідок чого виникає хронічний комплекс недооціненості; 7) відчуття винятковості й зверхності, яким «радянська людина» компенсує свою розчарованість і недооціненість; 8) корумпованість і, як результат, готовність терпіти жорстоке ставлення до себе з боку влади, причому ця корумпованість має різні сторони: не лише влада підкуповується, але й саме населення «продається» за привілеї.

(3) Людям, що сумують за Союзом чи вважають себе громадянами СРСР, характерні окремі ознаки «радянської людини». Але, на жаль, риси «гомосовєтікуса» притаманні значно ширшому колу українців. Крім того, «ностальгуючі» переважно мають низьку соціальну активність і не готові виходити на акції на підтримку своїх поглядів.

(4) Щоб у країні не переважали «гомосовєтікуси», потрібно змінювати політичну культуру. Науковці розрізняють чотири її типи: 1) активна антидемократична, характерна для епохи сталінізму; 2) пасивна антидемократична, властива періоду застою, коли система ще тоталітарна, але захищати її «мовчазна більшість» вже не бажає; 3) активна демократична, характерна для розвинутих держав, де люди готові боротися за демократію та 4) пасивна демократична, коли декларують демократичні принципи, але для їх утілення немає критичної маси людей.

(5) Саме четвертий тип суттєво домінує нині в Україні. А активний антидемократичний переважає над активним демократичним. Простіше кажучи, в Україні живе більше прибічників сталінізму, ніж демократів, готових боротися за права людини. Одна лиш декомунізація чи, як кажуть у народі, «смерть старшого покоління» не виправить цього. Почати треба зі зламу всередині себе.

За Н. Судаковою

Текст Б

(6) У найзагальнішому сенсі під патерналізмом розуміють практику, коли індивід або соціальна група покладає відповідальність за індивідуальне / групове благополуччя на владних суб’єктів, відмовляється від самостійного прийняття рішень, самоорганізації в ситуаціях сприятливих соціальних взаємодій. Патерналізм є станом ціннісної свідомості, проявом ставлення індивіда й колективних соціальних акторів до системи та її владних суб’єктів. Це складне й контроверсійне явище. З одного боку, воно сприяє розвитку в індивідів чи колективних акторів відчуття підтримки, захищеності, відсторонення від різних суспільних проблем, а з іншого, – пригнічує приватну ініціативу, налаштованість на самореалізацію, на чому будується громадянське суспільство.

(7) Як зазначає Є. Головаха, патерналізм характерний для громадян усіх пострадянських держав і є наслідком радянської системи соціального забезпечення, коли від громадян вимагали послуху, а у відповідь забезпечували соціальний мінімум. Це базисні передумови для виживання, і люди до всього цього звикли. Коли вони їх утратили, це був неабиякий удар по свідомості, адже багато хто вважав, що держава зобов’язана забезпечувати соціальний захист. Крім того, дослідник бачить і більш глибоке коріння патерналізму у феодальному минулому з його кріпосництвом. Сукупно весь цей «досвід, із яким ми прийшли до створення незалежної держави, зумовив усі ті проблеми та труднощі, які ми тепер перетравлюємо».

(8) Патерналізм в українському суспільстві не є адресним, він спрямований на будь-який орган влади, який здатен вирішити те чи те питання, попри недовіру громадян до всіх політичних інституцій. Це, скоріше, потреба, викликана низьким рівнем життя, невизначеністю, суспільними ризиками та політичним дискурсом і практиками турботи й опіки (як радянськими, так і сучасними), а не правило, звичай чи ментальна риса українського народу.

(9) Серед імовірних причин формування й відтворення патерналізму в Україні можна виокремити: пострадянські цінності в політичній культурі суспільства (потреба в стабільності, підтримці, допомозі; обережне ставлення до змін; небажання нести відповідальність тощо); соціальну політику держави, що передбачає різного роду соціальні пільги за загально низького рівня життя населення; акцентування в політичному дискурсі на допомозі, підтримці з боку держави; низький рівень оплати праці, що формує залежність від держдопомоги; низький рівень довіри між громадянами, що перешкоджає самоорганізації й призводить або до соціальної пасивності, або до корупційного вирішення питання з владою.

(10) Зважаючи на зростання почуття соціальної відповідальності серед частини населення, яка почала формуватися після подій Євромайдану кінця 2013 р. – початку 2014 р. і на сьогодні бере участь у різних формах самоорганізації, громадських ініціатив, контролі над владою та взаємодії з нею, можна припустити поступове зниження установок на патерналізм у вимірі ставлення індивіда до своєї ролі в суспільно-політичній системі України. Водночас в умовах сучасної кризи й суспільних ризиків патерналістські очікування громадян від самої системи залишатимуться високими, зокрема серед найменш забезпечених і найменш захищених верств суспільства.

За М. Колоколовою

Частину населення, про яку згадує автор тексту Б на початку абзацу 10, можна кваліфікувати за виокремленими в тексті А категоріями громадян залежно від політичної культури (абзац 4) як

Текст А

(1) Україні властивий патерналізм – політична практика, коли влада сприймає народ як «дитину», яка потребує «батьківської уваги», а населення очікує, що змінювати країну повинна саме влада. Статистика станом на 2018 р. демонструє: 30% українців хотіли б, щоб на чолі стояв диктатор. Але не тому, що їм подобається тиранія, а тому що «вождь» змінить усе самостійно. Значною мірою патерналізм став спадком СРСР, де було вирощено «людину радянську», або Homo Sovieticus.

(2) Цей термін не має єдиного визначення, але саме явище досліджують уже кілька десятиліть. Соціолог Л. Гудков у працях, які вже стали класикою, визначає, що цей тип людей характеризує: 1) масоподібність, або бажання «бути як усі»; 2) пристосуванство й адаптація до наявного соціального порядку, готовність вимагати менше; 3) простота й обмеженість в інтелектуальному та етичному планах; 4) ієрархічність – таким людям далеке поняття «еліти», вони певні, що як матеріальні блага, так і права людини, повага, інтелектуальні якості тощо розподіляють залежно від «посади» й «статусу»; 5) хронічна невдоволеність тим, що «дало життя»; 6) невпевненість у собі, оскільки через нерозвинутість державних інститутів у них немає відчуття соціальної захищеності, «стабільності», унаслідок чого виникає хронічний комплекс недооціненості; 7) відчуття винятковості й зверхності, яким «радянська людина» компенсує свою розчарованість і недооціненість; 8) корумпованість і, як результат, готовність терпіти жорстоке ставлення до себе з боку влади, причому ця корумпованість має різні сторони: не лише влада підкуповується, але й саме населення «продається» за привілеї.

(3) Людям, що сумують за Союзом чи вважають себе громадянами СРСР, характерні окремі ознаки «радянської людини». Але, на жаль, риси «гомосовєтікуса» притаманні значно ширшому колу українців. Крім того, «ностальгуючі» переважно мають низьку соціальну активність і не готові виходити на акції на підтримку своїх поглядів.

(4) Щоб у країні не переважали «гомосовєтікуси», потрібно змінювати політичну культуру. Науковці розрізняють чотири її типи: 1) активна антидемократична, характерна для епохи сталінізму; 2) пасивна антидемократична, властива періоду застою, коли система ще тоталітарна, але захищати її «мовчазна більшість» вже не бажає; 3) активна демократична, характерна для розвинутих держав, де люди готові боротися за демократію та 4) пасивна демократична, коли декларують демократичні принципи, але для їх утілення немає критичної маси людей.

(5) Саме четвертий тип суттєво домінує нині в Україні. А активний антидемократичний переважає над активним демократичним. Простіше кажучи, в Україні живе більше прибічників сталінізму, ніж демократів, готових боротися за права людини. Одна лиш декомунізація чи, як кажуть у народі, «смерть старшого покоління» не виправить цього. Почати треба зі зламу всередині себе.

За Н. Судаковою

Текст Б

(6) У найзагальнішому сенсі під патерналізмом розуміють практику, коли індивід або соціальна група покладає відповідальність за індивідуальне / групове благополуччя на владних суб’єктів, відмовляється від самостійного прийняття рішень, самоорганізації в ситуаціях сприятливих соціальних взаємодій. Патерналізм є станом ціннісної свідомості, проявом ставлення індивіда й колективних соціальних акторів до системи та її владних суб’єктів. Це складне й контроверсійне явище. З одного боку, воно сприяє розвитку в індивідів чи колективних акторів відчуття підтримки, захищеності, відсторонення від різних суспільних проблем, а з іншого, – пригнічує приватну ініціативу, налаштованість на самореалізацію, на чому будується громадянське суспільство.

(7) Як зазначає Є. Головаха, патерналізм характерний для громадян усіх пострадянських держав і є наслідком радянської системи соціального забезпечення, коли від громадян вимагали послуху, а у відповідь забезпечували соціальний мінімум. Це базисні передумови для виживання, і люди до всього цього звикли. Коли вони їх утратили, це був неабиякий удар по свідомості, адже багато хто вважав, що держава зобов’язана забезпечувати соціальний захист. Крім того, дослідник бачить і більш глибоке коріння патерналізму у феодальному минулому з його кріпосництвом. Сукупно весь цей «досвід, із яким ми прийшли до створення незалежної держави, зумовив усі ті проблеми та труднощі, які ми тепер перетравлюємо».

(8) Патерналізм в українському суспільстві не є адресним, він спрямований на будь-який орган влади, який здатен вирішити те чи те питання, попри недовіру громадян до всіх політичних інституцій. Це, скоріше, потреба, викликана низьким рівнем життя, невизначеністю, суспільними ризиками та політичним дискурсом і практиками турботи й опіки (як радянськими, так і сучасними), а не правило, звичай чи ментальна риса українського народу.

(9) Серед імовірних причин формування й відтворення патерналізму в Україні можна виокремити: пострадянські цінності в політичній культурі суспільства (потреба в стабільності, підтримці, допомозі; обережне ставлення до змін; небажання нести відповідальність тощо); соціальну політику держави, що передбачає різного роду соціальні пільги за загально низького рівня життя населення; акцентування в політичному дискурсі на допомозі, підтримці з боку держави; низький рівень оплати праці, що формує залежність від держдопомоги; низький рівень довіри між громадянами, що перешкоджає самоорганізації й призводить або до соціальної пасивності, або до корупційного вирішення питання з владою.

(10) Зважаючи на зростання почуття соціальної відповідальності серед частини населення, яка почала формуватися після подій Євромайдану кінця 2013 р. – початку 2014 р. і на сьогодні бере участь у різних формах самоорганізації, громадських ініціатив, контролі над владою та взаємодії з нею, можна припустити поступове зниження установок на патерналізм у вимірі ставлення індивіда до своєї ролі в суспільно-політичній системі України. Водночас в умовах сучасної кризи й суспільних ризиків патерналістські очікування громадян від самої системи залишатимуться високими, зокрема серед найменш забезпечених і найменш захищених верств суспільства.

За М. Колоколовою

Авторка тексту Б, розмірковуючи про патерналістську свідомість, по-своєму акцентує увагу на всіх наведених нижче ознаках «гомо совєтікуса», згаданих у тексті А (абзац 2), ОКРІМ

Текст А

(1) Україні властивий патерналізм – політична практика, коли влада сприймає народ як «дитину», яка потребує «батьківської уваги», а населення очікує, що змінювати країну повинна саме влада. Статистика станом на 2018 р. демонструє: 30% українців хотіли б, щоб на чолі стояв диктатор. Але не тому, що їм подобається тиранія, а тому що «вождь» змінить усе самостійно. Значною мірою патерналізм став спадком СРСР, де було вирощено «людину радянську», або Homo Sovieticus.

(2) Цей термін не має єдиного визначення, але саме явище досліджують уже кілька десятиліть. Соціолог Л. Гудков у працях, які вже стали класикою, визначає, що цей тип людей характеризує: 1) масоподібність, або бажання «бути як усі»; 2) пристосуванство й адаптація до наявного соціального порядку, готовність вимагати менше; 3) простота й обмеженість в інтелектуальному та етичному планах; 4) ієрархічність – таким людям далеке поняття «еліти», вони певні, що як матеріальні блага, так і права людини, повага, інтелектуальні якості тощо розподіляють залежно від «посади» й «статусу»; 5) хронічна невдоволеність тим, що «дало життя»; 6) невпевненість у собі, оскільки через нерозвинутість державних інститутів у них немає відчуття соціальної захищеності, «стабільності», унаслідок чого виникає хронічний комплекс недооціненості; 7) відчуття винятковості й зверхності, яким «радянська людина» компенсує свою розчарованість і недооціненість; 8) корумпованість і, як результат, готовність терпіти жорстоке ставлення до себе з боку влади, причому ця корумпованість має різні сторони: не лише влада підкуповується, але й саме населення «продається» за привілеї.

(3) Людям, що сумують за Союзом чи вважають себе громадянами СРСР, характерні окремі ознаки «радянської людини». Але, на жаль, риси «гомосовєтікуса» притаманні значно ширшому колу українців. Крім того, «ностальгуючі» переважно мають низьку соціальну активність і не готові виходити на акції на підтримку своїх поглядів.

(4) Щоб у країні не переважали «гомосовєтікуси», потрібно змінювати політичну культуру. Науковці розрізняють чотири її типи: 1) активна антидемократична, характерна для епохи сталінізму; 2) пасивна антидемократична, властива періоду застою, коли система ще тоталітарна, але захищати її «мовчазна більшість» вже не бажає; 3) активна демократична, характерна для розвинутих держав, де люди готові боротися за демократію та 4) пасивна демократична, коли декларують демократичні принципи, але для їх утілення немає критичної маси людей.

(5) Саме четвертий тип суттєво домінує нині в Україні. А активний антидемократичний переважає над активним демократичним. Простіше кажучи, в Україні живе більше прибічників сталінізму, ніж демократів, готових боротися за права людини. Одна лиш декомунізація чи, як кажуть у народі, «смерть старшого покоління» не виправить цього. Почати треба зі зламу всередині себе.

За Н. Судаковою

Текст Б

(6) У найзагальнішому сенсі під патерналізмом розуміють практику, коли індивід або соціальна група покладає відповідальність за індивідуальне / групове благополуччя на владних суб’єктів, відмовляється від самостійного прийняття рішень, самоорганізації в ситуаціях сприятливих соціальних взаємодій. Патерналізм є станом ціннісної свідомості, проявом ставлення індивіда й колективних соціальних акторів до системи та її владних суб’єктів. Це складне й контроверсійне явище. З одного боку, воно сприяє розвитку в індивідів чи колективних акторів відчуття підтримки, захищеності, відсторонення від різних суспільних проблем, а з іншого, – пригнічує приватну ініціативу, налаштованість на самореалізацію, на чому будується громадянське суспільство.

(7) Як зазначає Є. Головаха, патерналізм характерний для громадян усіх пострадянських держав і є наслідком радянської системи соціального забезпечення, коли від громадян вимагали послуху, а у відповідь забезпечували соціальний мінімум. Це базисні передумови для виживання, і люди до всього цього звикли. Коли вони їх утратили, це був неабиякий удар по свідомості, адже багато хто вважав, що держава зобов’язана забезпечувати соціальний захист. Крім того, дослідник бачить і більш глибоке коріння патерналізму у феодальному минулому з його кріпосництвом. Сукупно весь цей «досвід, із яким ми прийшли до створення незалежної держави, зумовив усі ті проблеми та труднощі, які ми тепер перетравлюємо».

(8) Патерналізм в українському суспільстві не є адресним, він спрямований на будь-який орган влади, який здатен вирішити те чи те питання, попри недовіру громадян до всіх політичних інституцій. Це, скоріше, потреба, викликана низьким рівнем життя, невизначеністю, суспільними ризиками та політичним дискурсом і практиками турботи й опіки (як радянськими, так і сучасними), а не правило, звичай чи ментальна риса українського народу.

(9) Серед імовірних причин формування й відтворення патерналізму в Україні можна виокремити: пострадянські цінності в політичній культурі суспільства (потреба в стабільності, підтримці, допомозі; обережне ставлення до змін; небажання нести відповідальність тощо); соціальну політику держави, що передбачає різного роду соціальні пільги за загально низького рівня життя населення; акцентування в політичному дискурсі на допомозі, підтримці з боку держави; низький рівень оплати праці, що формує залежність від держдопомоги; низький рівень довіри між громадянами, що перешкоджає самоорганізації й призводить або до соціальної пасивності, або до корупційного вирішення питання з владою.

(10) Зважаючи на зростання почуття соціальної відповідальності серед частини населення, яка почала формуватися після подій Євромайдану кінця 2013 р. – початку 2014 р. і на сьогодні бере участь у різних формах самоорганізації, громадських ініціатив, контролі над владою та взаємодії з нею, можна припустити поступове зниження установок на патерналізм у вимірі ставлення індивіда до своєї ролі в суспільно-політичній системі України. Водночас в умовах сучасної кризи й суспільних ризиків патерналістські очікування громадян від самої системи залишатимуться високими, зокрема серед найменш забезпечених і найменш захищених верств суспільства.

За М. Колоколовою

У тексті Б, на відміну від тексту А, НЕ актуалізовано мікротеми

Текст А

(1) Україні властивий патерналізм – політична практика, коли влада сприймає народ як «дитину», яка потребує «батьківської уваги», а населення очікує, що змінювати країну повинна саме влада. Статистика станом на 2018 р. демонструє: 30% українців хотіли б, щоб на чолі стояв диктатор. Але не тому, що їм подобається тиранія, а тому що «вождь» змінить усе самостійно. Значною мірою патерналізм став спадком СРСР, де було вирощено «людину радянську», або Homo Sovieticus.

(2) Цей термін не має єдиного визначення, але саме явище досліджують уже кілька десятиліть. Соціолог Л. Гудков у працях, які вже стали класикою, визначає, що цей тип людей характеризує: 1) масоподібність, або бажання «бути як усі»; 2) пристосуванство й адаптація до наявного соціального порядку, готовність вимагати менше; 3) простота й обмеженість в інтелектуальному та етичному планах; 4) ієрархічність – таким людям далеке поняття «еліти», вони певні, що як матеріальні блага, так і права людини, повага, інтелектуальні якості тощо розподіляють залежно від «посади» й «статусу»; 5) хронічна невдоволеність тим, що «дало життя»; 6) невпевненість у собі, оскільки через нерозвинутість державних інститутів у них немає відчуття соціальної захищеності, «стабільності», унаслідок чого виникає хронічний комплекс недооціненості; 7) відчуття винятковості й зверхності, яким «радянська людина» компенсує свою розчарованість і недооціненість; 8) корумпованість і, як результат, готовність терпіти жорстоке ставлення до себе з боку влади, причому ця корумпованість має різні сторони: не лише влада підкуповується, але й саме населення «продається» за привілеї.

(3) Людям, що сумують за Союзом чи вважають себе громадянами СРСР, характерні окремі ознаки «радянської людини». Але, на жаль, риси «гомосовєтікуса» притаманні значно ширшому колу українців. Крім того, «ностальгуючі» переважно мають низьку соціальну активність і не готові виходити на акції на підтримку своїх поглядів.

(4) Щоб у країні не переважали «гомосовєтікуси», потрібно змінювати політичну культуру. Науковці розрізняють чотири її типи: 1) активна антидемократична, характерна для епохи сталінізму; 2) пасивна антидемократична, властива періоду застою, коли система ще тоталітарна, але захищати її «мовчазна більшість» вже не бажає; 3) активна демократична, характерна для розвинутих держав, де люди готові боротися за демократію та 4) пасивна демократична, коли декларують демократичні принципи, але для їх утілення немає критичної маси людей.

(5) Саме четвертий тип суттєво домінує нині в Україні. А активний антидемократичний переважає над активним демократичним. Простіше кажучи, в Україні живе більше прибічників сталінізму, ніж демократів, готових боротися за права людини. Одна лиш декомунізація чи, як кажуть у народі, «смерть старшого покоління» не виправить цього. Почати треба зі зламу всередині себе.

За Н. Судаковою

Текст Б

(6) У найзагальнішому сенсі під патерналізмом розуміють практику, коли індивід або соціальна група покладає відповідальність за індивідуальне / групове благополуччя на владних суб’єктів, відмовляється від самостійного прийняття рішень, самоорганізації в ситуаціях сприятливих соціальних взаємодій. Патерналізм є станом ціннісної свідомості, проявом ставлення індивіда й колективних соціальних акторів до системи та її владних суб’єктів. Це складне й контроверсійне явище. З одного боку, воно сприяє розвитку в індивідів чи колективних акторів відчуття підтримки, захищеності, відсторонення від різних суспільних проблем, а з іншого, – пригнічує приватну ініціативу, налаштованість на самореалізацію, на чому будується громадянське суспільство.

(7) Як зазначає Є. Головаха, патерналізм характерний для громадян усіх пострадянських держав і є наслідком радянської системи соціального забезпечення, коли від громадян вимагали послуху, а у відповідь забезпечували соціальний мінімум. Це базисні передумови для виживання, і люди до всього цього звикли. Коли вони їх утратили, це був неабиякий удар по свідомості, адже багато хто вважав, що держава зобов’язана забезпечувати соціальний захист. Крім того, дослідник бачить і більш глибоке коріння патерналізму у феодальному минулому з його кріпосництвом. Сукупно весь цей «досвід, із яким ми прийшли до створення незалежної держави, зумовив усі ті проблеми та труднощі, які ми тепер перетравлюємо».

(8) Патерналізм в українському суспільстві не є адресним, він спрямований на будь-який орган влади, який здатен вирішити те чи те питання, попри недовіру громадян до всіх політичних інституцій. Це, скоріше, потреба, викликана низьким рівнем життя, невизначеністю, суспільними ризиками та політичним дискурсом і практиками турботи й опіки (як радянськими, так і сучасними), а не правило, звичай чи ментальна риса українського народу.

(9) Серед імовірних причин формування й відтворення патерналізму в Україні можна виокремити: пострадянські цінності в політичній культурі суспільства (потреба в стабільності, підтримці, допомозі; обережне ставлення до змін; небажання нести відповідальність тощо); соціальну політику держави, що передбачає різного роду соціальні пільги за загально низького рівня життя населення; акцентування в політичному дискурсі на допомозі, підтримці з боку держави; низький рівень оплати праці, що формує залежність від держдопомоги; низький рівень довіри між громадянами, що перешкоджає самоорганізації й призводить або до соціальної пасивності, або до корупційного вирішення питання з владою.

(10) Зважаючи на зростання почуття соціальної відповідальності серед частини населення, яка почала формуватися після подій Євромайдану кінця 2013 р. – початку 2014 р. і на сьогодні бере участь у різних формах самоорганізації, громадських ініціатив, контролі над владою та взаємодії з нею, можна припустити поступове зниження установок на патерналізм у вимірі ставлення індивіда до своєї ролі в суспільно-політичній системі України. Водночас в умовах сучасної кризи й суспільних ризиків патерналістські очікування громадян від самої системи залишатимуться високими, зокрема серед найменш забезпечених і найменш захищених верств суспільства.

За М. Колоколовою

Авторки обох текстів погодилися б з усіма наведеними твердженнями, ОКРІМ

Текст А

(1) Україні властивий патерналізм – політична практика, коли влада сприймає народ як «дитину», яка потребує «батьківської уваги», а населення очікує, що змінювати країну повинна саме влада. Статистика станом на 2018 р. демонструє: 30% українців хотіли б, щоб на чолі стояв диктатор. Але не тому, що їм подобається тиранія, а тому що «вождь» змінить усе самостійно. Значною мірою патерналізм став спадком СРСР, де було вирощено «людину радянську», або Homo Sovieticus.

(2) Цей термін не має єдиного визначення, але саме явище досліджують уже кілька десятиліть. Соціолог Л. Гудков у працях, які вже стали класикою, визначає, що цей тип людей характеризує: 1) масоподібність, або бажання «бути як усі»; 2) пристосуванство й адаптація до наявного соціального порядку, готовність вимагати менше; 3) простота й обмеженість в інтелектуальному та етичному планах; 4) ієрархічність – таким людям далеке поняття «еліти», вони певні, що як матеріальні блага, так і права людини, повага, інтелектуальні якості тощо розподіляють залежно від «посади» й «статусу»; 5) хронічна невдоволеність тим, що «дало життя»; 6) невпевненість у собі, оскільки через нерозвинутість державних інститутів у них немає відчуття соціальної захищеності, «стабільності», унаслідок чого виникає хронічний комплекс недооціненості; 7) відчуття винятковості й зверхності, яким «радянська людина» компенсує свою розчарованість і недооціненість; 8) корумпованість і, як результат, готовність терпіти жорстоке ставлення до себе з боку влади, причому ця корумпованість має різні сторони: не лише влада підкуповується, але й саме населення «продається» за привілеї.

(3) Людям, що сумують за Союзом чи вважають себе громадянами СРСР, характерні окремі ознаки «радянської людини». Але, на жаль, риси «гомосовєтікуса» притаманні значно ширшому колу українців. Крім того, «ностальгуючі» переважно мають низьку соціальну активність і не готові виходити на акції на підтримку своїх поглядів.

(4) Щоб у країні не переважали «гомосовєтікуси», потрібно змінювати політичну культуру. Науковці розрізняють чотири її типи: 1) активна антидемократична, характерна для епохи сталінізму; 2) пасивна антидемократична, властива періоду застою, коли система ще тоталітарна, але захищати її «мовчазна більшість» вже не бажає; 3) активна демократична, характерна для розвинутих держав, де люди готові боротися за демократію та 4) пасивна демократична, коли декларують демократичні принципи, але для їх утілення немає критичної маси людей.

(5) Саме четвертий тип суттєво домінує нині в Україні. А активний антидемократичний переважає над активним демократичним. Простіше кажучи, в Україні живе більше прибічників сталінізму, ніж демократів, готових боротися за права людини. Одна лиш декомунізація чи, як кажуть у народі, «смерть старшого покоління» не виправить цього. Почати треба зі зламу всередині себе.

За Н. Судаковою

Текст Б

(6) У найзагальнішому сенсі під патерналізмом розуміють практику, коли індивід або соціальна група покладає відповідальність за індивідуальне / групове благополуччя на владних суб’єктів, відмовляється від самостійного прийняття рішень, самоорганізації в ситуаціях сприятливих соціальних взаємодій. Патерналізм є станом ціннісної свідомості, проявом ставлення індивіда й колективних соціальних акторів до системи та її владних суб’єктів. Це складне й контроверсійне явище. З одного боку, воно сприяє розвитку в індивідів чи колективних акторів відчуття підтримки, захищеності, відсторонення від різних суспільних проблем, а з іншого, – пригнічує приватну ініціативу, налаштованість на самореалізацію, на чому будується громадянське суспільство.

(7) Як зазначає Є. Головаха, патерналізм характерний для громадян усіх пострадянських держав і є наслідком радянської системи соціального забезпечення, коли від громадян вимагали послуху, а у відповідь забезпечували соціальний мінімум. Це базисні передумови для виживання, і люди до всього цього звикли. Коли вони їх утратили, це був неабиякий удар по свідомості, адже багато хто вважав, що держава зобов’язана забезпечувати соціальний захист. Крім того, дослідник бачить і більш глибоке коріння патерналізму у феодальному минулому з його кріпосництвом. Сукупно весь цей «досвід, із яким ми прийшли до створення незалежної держави, зумовив усі ті проблеми та труднощі, які ми тепер перетравлюємо».

(8) Патерналізм в українському суспільстві не є адресним, він спрямований на будь-який орган влади, який здатен вирішити те чи те питання, попри недовіру громадян до всіх політичних інституцій. Це, скоріше, потреба, викликана низьким рівнем життя, невизначеністю, суспільними ризиками та політичним дискурсом і практиками турботи й опіки (як радянськими, так і сучасними), а не правило, звичай чи ментальна риса українського народу.

(9) Серед імовірних причин формування й відтворення патерналізму в Україні можна виокремити: пострадянські цінності в політичній культурі суспільства (потреба в стабільності, підтримці, допомозі; обережне ставлення до змін; небажання нести відповідальність тощо); соціальну політику держави, що передбачає різного роду соціальні пільги за загально низького рівня життя населення; акцентування в політичному дискурсі на допомозі, підтримці з боку держави; низький рівень оплати праці, що формує залежність від держдопомоги; низький рівень довіри між громадянами, що перешкоджає самоорганізації й призводить або до соціальної пасивності, або до корупційного вирішення питання з владою.

(10) Зважаючи на зростання почуття соціальної відповідальності серед частини населення, яка почала формуватися після подій Євромайдану кінця 2013 р. – початку 2014 р. і на сьогодні бере участь у різних формах самоорганізації, громадських ініціатив, контролі над владою та взаємодії з нею, можна припустити поступове зниження установок на патерналізм у вимірі ставлення індивіда до своєї ролі в суспільно-політичній системі України. Водночас в умовах сучасної кризи й суспільних ризиків патерналістські очікування громадян від самої системи залишатимуться високими, зокрема серед найменш забезпечених і найменш захищених верств суспільства.

За М. Колоколовою

Концептуально значуща відмінність між визначеннями поняття «патерналізм», наведеними авторкою тексту А в абзаці 1 та авторкою тексту Б в абзаці 6, криється в тому, що

Текст А

(1) Україні властивий патерналізм – політична практика, коли влада сприймає народ як «дитину», яка потребує «батьківської уваги», а населення очікує, що змінювати країну повинна саме влада. Статистика станом на 2018 р. демонструє: 30% українців хотіли б, щоб на чолі стояв диктатор. Але не тому, що їм подобається тиранія, а тому що «вождь» змінить усе самостійно. Значною мірою патерналізм став спадком СРСР, де було вирощено «людину радянську», або Homo Sovieticus.

(2) Цей термін не має єдиного визначення, але саме явище досліджують уже кілька десятиліть. Соціолог Л. Гудков у працях, які вже стали класикою, визначає, що цей тип людей характеризує: 1) масоподібність, або бажання «бути як усі»; 2) пристосуванство й адаптація до наявного соціального порядку, готовність вимагати менше; 3) простота й обмеженість в інтелектуальному та етичному планах; 4) ієрархічність – таким людям далеке поняття «еліти», вони певні, що як матеріальні блага, так і права людини, повага, інтелектуальні якості тощо розподіляють залежно від «посади» й «статусу»; 5) хронічна невдоволеність тим, що «дало життя»; 6) невпевненість у собі, оскільки через нерозвинутість державних інститутів у них немає відчуття соціальної захищеності, «стабільності», унаслідок чого виникає хронічний комплекс недооціненості; 7) відчуття винятковості й зверхності, яким «радянська людина» компенсує свою розчарованість і недооціненість; 8) корумпованість і, як результат, готовність терпіти жорстоке ставлення до себе з боку влади, причому ця корумпованість має різні сторони: не лише влада підкуповується, але й саме населення «продається» за привілеї.

(3) Людям, що сумують за Союзом чи вважають себе громадянами СРСР, характерні окремі ознаки «радянської людини». Але, на жаль, риси «гомосовєтікуса» притаманні значно ширшому колу українців. Крім того, «ностальгуючі» переважно мають низьку соціальну активність і не готові виходити на акції на підтримку своїх поглядів.

(4) Щоб у країні не переважали «гомосовєтікуси», потрібно змінювати політичну культуру. Науковці розрізняють чотири її типи: 1) активна антидемократична, характерна для епохи сталінізму; 2) пасивна антидемократична, властива періоду застою, коли система ще тоталітарна, але захищати її «мовчазна більшість» вже не бажає; 3) активна демократична, характерна для розвинутих держав, де люди готові боротися за демократію та 4) пасивна демократична, коли декларують демократичні принципи, але для їх утілення немає критичної маси людей.

(5) Саме четвертий тип суттєво домінує нині в Україні. А активний антидемократичний переважає над активним демократичним. Простіше кажучи, в Україні живе більше прибічників сталінізму, ніж демократів, готових боротися за права людини. Одна лиш декомунізація чи, як кажуть у народі, «смерть старшого покоління» не виправить цього. Почати треба зі зламу всередині себе.

За Н. Судаковою

Текст Б

(6) У найзагальнішому сенсі під патерналізмом розуміють практику, коли індивід або соціальна група покладає відповідальність за індивідуальне / групове благополуччя на владних суб’єктів, відмовляється від самостійного прийняття рішень, самоорганізації в ситуаціях сприятливих соціальних взаємодій. Патерналізм є станом ціннісної свідомості, проявом ставлення індивіда й колективних соціальних акторів до системи та її владних суб’єктів. Це складне й контроверсійне явище. З одного боку, воно сприяє розвитку в індивідів чи колективних акторів відчуття підтримки, захищеності, відсторонення від різних суспільних проблем, а з іншого, – пригнічує приватну ініціативу, налаштованість на самореалізацію, на чому будується громадянське суспільство.

(7) Як зазначає Є. Головаха, патерналізм характерний для громадян усіх пострадянських держав і є наслідком радянської системи соціального забезпечення, коли від громадян вимагали послуху, а у відповідь забезпечували соціальний мінімум. Це базисні передумови для виживання, і люди до всього цього звикли. Коли вони їх утратили, це був неабиякий удар по свідомості, адже багато хто вважав, що держава зобов’язана забезпечувати соціальний захист. Крім того, дослідник бачить і більш глибоке коріння патерналізму у феодальному минулому з його кріпосництвом. Сукупно весь цей «досвід, із яким ми прийшли до створення незалежної держави, зумовив усі ті проблеми та труднощі, які ми тепер перетравлюємо».

(8) Патерналізм в українському суспільстві не є адресним, він спрямований на будь-який орган влади, який здатен вирішити те чи те питання, попри недовіру громадян до всіх політичних інституцій. Це, скоріше, потреба, викликана низьким рівнем життя, невизначеністю, суспільними ризиками та політичним дискурсом і практиками турботи й опіки (як радянськими, так і сучасними), а не правило, звичай чи ментальна риса українського народу.

(9) Серед імовірних причин формування й відтворення патерналізму в Україні можна виокремити: пострадянські цінності в політичній культурі суспільства (потреба в стабільності, підтримці, допомозі; обережне ставлення до змін; небажання нести відповідальність тощо); соціальну політику держави, що передбачає різного роду соціальні пільги за загально низького рівня життя населення; акцентування в політичному дискурсі на допомозі, підтримці з боку держави; низький рівень оплати праці, що формує залежність від держдопомоги; низький рівень довіри між громадянами, що перешкоджає самоорганізації й призводить або до соціальної пасивності, або до корупційного вирішення питання з владою.

(10) Зважаючи на зростання почуття соціальної відповідальності серед частини населення, яка почала формуватися після подій Євромайдану кінця 2013 р. – початку 2014 р. і на сьогодні бере участь у різних формах самоорганізації, громадських ініціатив, контролі над владою та взаємодії з нею, можна припустити поступове зниження установок на патерналізм у вимірі ставлення індивіда до своєї ролі в суспільно-політичній системі України. Водночас в умовах сучасної кризи й суспільних ризиків патерналістські очікування громадян від самої системи залишатимуться високими, зокрема серед найменш забезпечених і найменш захищених верств суспільства.

За М. Колоколовою

Ключові слова, спільні для обох текстів, визначено в рядку

Текст А

(1) Україні властивий патерналізм – політична практика, коли влада сприймає народ як «дитину», яка потребує «батьківської уваги», а населення очікує, що змінювати країну повинна саме влада. Статистика станом на 2018 р. демонструє: 30% українців хотіли б, щоб на чолі стояв диктатор. Але не тому, що їм подобається тиранія, а тому що «вождь» змінить усе самостійно. Значною мірою патерналізм став спадком СРСР, де було вирощено «людину радянську», або Homo Sovieticus.

(2) Цей термін не має єдиного визначення, але саме явище досліджують уже кілька десятиліть. Соціолог Л. Гудков у працях, які вже стали класикою, визначає, що цей тип людей характеризує: 1) масоподібність, або бажання «бути як усі»; 2) пристосуванство й адаптація до наявного соціального порядку, готовність вимагати менше; 3) простота й обмеженість в інтелектуальному та етичному планах; 4) ієрархічність – таким людям далеке поняття «еліти», вони певні, що як матеріальні блага, так і права людини, повага, інтелектуальні якості тощо розподіляють залежно від «посади» й «статусу»; 5) хронічна невдоволеність тим, що «дало життя»; 6) невпевненість у собі, оскільки через нерозвинутість державних інститутів у них немає відчуття соціальної захищеності, «стабільності», унаслідок чого виникає хронічний комплекс недооціненості; 7) відчуття винятковості й зверхності, яким «радянська людина» компенсує свою розчарованість і недооціненість; 8) корумпованість і, як результат, готовність терпіти жорстоке ставлення до себе з боку влади, причому ця корумпованість має різні сторони: не лише влада підкуповується, але й саме населення «продається» за привілеї.

(3) Людям, що сумують за Союзом чи вважають себе громадянами СРСР, характерні окремі ознаки «радянської людини». Але, на жаль, риси «гомосовєтікуса» притаманні значно ширшому колу українців. Крім того, «ностальгуючі» переважно мають низьку соціальну активність і не готові виходити на акції на підтримку своїх поглядів.

(4) Щоб у країні не переважали «гомосовєтікуси», потрібно змінювати політичну культуру. Науковці розрізняють чотири її типи: 1) активна антидемократична, характерна для епохи сталінізму; 2) пасивна антидемократична, властива періоду застою, коли система ще тоталітарна, але захищати її «мовчазна більшість» вже не бажає; 3) активна демократична, характерна для розвинутих держав, де люди готові боротися за демократію та 4) пасивна демократична, коли декларують демократичні принципи, але для їх утілення немає критичної маси людей.

(5) Саме четвертий тип суттєво домінує нині в Україні. А активний антидемократичний переважає над активним демократичним. Простіше кажучи, в Україні живе більше прибічників сталінізму, ніж демократів, готових боротися за права людини. Одна лиш декомунізація чи, як кажуть у народі, «смерть старшого покоління» не виправить цього. Почати треба зі зламу всередині себе.

За Н. Судаковою

Текст Б

(6) У найзагальнішому сенсі під патерналізмом розуміють практику, коли індивід або соціальна група покладає відповідальність за індивідуальне / групове благополуччя на владних суб’єктів, відмовляється від самостійного прийняття рішень, самоорганізації в ситуаціях сприятливих соціальних взаємодій. Патерналізм є станом ціннісної свідомості, проявом ставлення індивіда й колективних соціальних акторів до системи та її владних суб’єктів. Це складне й контроверсійне явище. З одного боку, воно сприяє розвитку в індивідів чи колективних акторів відчуття підтримки, захищеності, відсторонення від різних суспільних проблем, а з іншого, – пригнічує приватну ініціативу, налаштованість на самореалізацію, на чому будується громадянське суспільство.

(7) Як зазначає Є. Головаха, патерналізм характерний для громадян усіх пострадянських держав і є наслідком радянської системи соціального забезпечення, коли від громадян вимагали послуху, а у відповідь забезпечували соціальний мінімум. Це базисні передумови для виживання, і люди до всього цього звикли. Коли вони їх утратили, це був неабиякий удар по свідомості, адже багато хто вважав, що держава зобов’язана забезпечувати соціальний захист. Крім того, дослідник бачить і більш глибоке коріння патерналізму у феодальному минулому з його кріпосництвом. Сукупно весь цей «досвід, із яким ми прийшли до створення незалежної держави, зумовив усі ті проблеми та труднощі, які ми тепер перетравлюємо».

(8) Патерналізм в українському суспільстві не є адресним, він спрямований на будь-який орган влади, який здатен вирішити те чи те питання, попри недовіру громадян до всіх політичних інституцій. Це, скоріше, потреба, викликана низьким рівнем життя, невизначеністю, суспільними ризиками та політичним дискурсом і практиками турботи й опіки (як радянськими, так і сучасними), а не правило, звичай чи ментальна риса українського народу.

(9) Серед імовірних причин формування й відтворення патерналізму в Україні можна виокремити: пострадянські цінності в політичній культурі суспільства (потреба в стабільності, підтримці, допомозі; обережне ставлення до змін; небажання нести відповідальність тощо); соціальну політику держави, що передбачає різного роду соціальні пільги за загально низького рівня життя населення; акцентування в політичному дискурсі на допомозі, підтримці з боку держави; низький рівень оплати праці, що формує залежність від держдопомоги; низький рівень довіри між громадянами, що перешкоджає самоорганізації й призводить або до соціальної пасивності, або до корупційного вирішення питання з владою.

(10) Зважаючи на зростання почуття соціальної відповідальності серед частини населення, яка почала формуватися після подій Євромайдану кінця 2013 р. – початку 2014 р. і на сьогодні бере участь у різних формах самоорганізації, громадських ініціатив, контролі над владою та взаємодії з нею, можна припустити поступове зниження установок на патерналізм у вимірі ставлення індивіда до своєї ролі в суспільно-політичній системі України. Водночас в умовах сучасної кризи й суспільних ризиків патерналістські очікування громадян від самої системи залишатимуться високими, зокрема серед найменш забезпечених і найменш захищених верств суспільства.

За М. Колоколовою

Стверджуючи, що патерналізм є контроверсійним явищем (абзац 6), авторка тексту Б має на увазі

Текст А

(1) Україні властивий патерналізм – політична практика, коли влада сприймає народ як «дитину», яка потребує «батьківської уваги», а населення очікує, що змінювати країну повинна саме влада. Статистика станом на 2018 р. демонструє: 30% українців хотіли б, щоб на чолі стояв диктатор. Але не тому, що їм подобається тиранія, а тому що «вождь» змінить усе самостійно. Значною мірою патерналізм став спадком СРСР, де було вирощено «людину радянську», або Homo Sovieticus.

(2) Цей термін не має єдиного визначення, але саме явище досліджують уже кілька десятиліть. Соціолог Л. Гудков у працях, які вже стали класикою, визначає, що цей тип людей характеризує: 1) масоподібність, або бажання «бути як усі»; 2) пристосуванство й адаптація до наявного соціального порядку, готовність вимагати менше; 3) простота й обмеженість в інтелектуальному та етичному планах; 4) ієрархічність – таким людям далеке поняття «еліти», вони певні, що як матеріальні блага, так і права людини, повага, інтелектуальні якості тощо розподіляють залежно від «посади» й «статусу»; 5) хронічна невдоволеність тим, що «дало життя»; 6) невпевненість у собі, оскільки через нерозвинутість державних інститутів у них немає відчуття соціальної захищеності, «стабільності», унаслідок чого виникає хронічний комплекс недооціненості; 7) відчуття винятковості й зверхності, яким «радянська людина» компенсує свою розчарованість і недооціненість; 8) корумпованість і, як результат, готовність терпіти жорстоке ставлення до себе з боку влади, причому ця корумпованість має різні сторони: не лише влада підкуповується, але й саме населення «продається» за привілеї.

(3) Людям, що сумують за Союзом чи вважають себе громадянами СРСР, характерні окремі ознаки «радянської людини». Але, на жаль, риси «гомосовєтікуса» притаманні значно ширшому колу українців. Крім того, «ностальгуючі» переважно мають низьку соціальну активність і не готові виходити на акції на підтримку своїх поглядів.

(4) Щоб у країні не переважали «гомосовєтікуси», потрібно змінювати політичну культуру. Науковці розрізняють чотири її типи: 1) активна антидемократична, характерна для епохи сталінізму; 2) пасивна антидемократична, властива періоду застою, коли система ще тоталітарна, але захищати її «мовчазна більшість» вже не бажає; 3) активна демократична, характерна для розвинутих держав, де люди готові боротися за демократію та 4) пасивна демократична, коли декларують демократичні принципи, але для їх утілення немає критичної маси людей.

(5) Саме четвертий тип суттєво домінує нині в Україні. А активний антидемократичний переважає над активним демократичним. Простіше кажучи, в Україні живе більше прибічників сталінізму, ніж демократів, готових боротися за права людини. Одна лиш декомунізація чи, як кажуть у народі, «смерть старшого покоління» не виправить цього. Почати треба зі зламу всередині себе.

За Н. Судаковою

Текст Б

(6) У найзагальнішому сенсі під патерналізмом розуміють практику, коли індивід або соціальна група покладає відповідальність за індивідуальне / групове благополуччя на владних суб’єктів, відмовляється від самостійного прийняття рішень, самоорганізації в ситуаціях сприятливих соціальних взаємодій. Патерналізм є станом ціннісної свідомості, проявом ставлення індивіда й колективних соціальних акторів до системи та її владних суб’єктів. Це складне й контроверсійне явище. З одного боку, воно сприяє розвитку в індивідів чи колективних акторів відчуття підтримки, захищеності, відсторонення від різних суспільних проблем, а з іншого, – пригнічує приватну ініціативу, налаштованість на самореалізацію, на чому будується громадянське суспільство.

(7) Як зазначає Є. Головаха, патерналізм характерний для громадян усіх пострадянських держав і є наслідком радянської системи соціального забезпечення, коли від громадян вимагали послуху, а у відповідь забезпечували соціальний мінімум. Це базисні передумови для виживання, і люди до всього цього звикли. Коли вони їх утратили, це був неабиякий удар по свідомості, адже багато хто вважав, що держава зобов’язана забезпечувати соціальний захист. Крім того, дослідник бачить і більш глибоке коріння патерналізму у феодальному минулому з його кріпосництвом. Сукупно весь цей «досвід, із яким ми прийшли до створення незалежної держави, зумовив усі ті проблеми та труднощі, які ми тепер перетравлюємо».

(8) Патерналізм в українському суспільстві не є адресним, він спрямований на будь-який орган влади, який здатен вирішити те чи те питання, попри недовіру громадян до всіх політичних інституцій. Це, скоріше, потреба, викликана низьким рівнем життя, невизначеністю, суспільними ризиками та політичним дискурсом і практиками турботи й опіки (як радянськими, так і сучасними), а не правило, звичай чи ментальна риса українського народу.

(9) Серед імовірних причин формування й відтворення патерналізму в Україні можна виокремити: пострадянські цінності в політичній культурі суспільства (потреба в стабільності, підтримці, допомозі; обережне ставлення до змін; небажання нести відповідальність тощо); соціальну політику держави, що передбачає різного роду соціальні пільги за загально низького рівня життя населення; акцентування в політичному дискурсі на допомозі, підтримці з боку держави; низький рівень оплати праці, що формує залежність від держдопомоги; низький рівень довіри між громадянами, що перешкоджає самоорганізації й призводить або до соціальної пасивності, або до корупційного вирішення питання з владою.

(10) Зважаючи на зростання почуття соціальної відповідальності серед частини населення, яка почала формуватися після подій Євромайдану кінця 2013 р. – початку 2014 р. і на сьогодні бере участь у різних формах самоорганізації, громадських ініціатив, контролі над владою та взаємодії з нею, можна припустити поступове зниження установок на патерналізм у вимірі ставлення індивіда до своєї ролі в суспільно-політичній системі України. Водночас в умовах сучасної кризи й суспільних ризиків патерналістські очікування громадян від самої системи залишатимуться високими, зокрема серед найменш забезпечених і найменш захищених верств суспільства.

За М. Колоколовою

Авторка тексту А наводить розлогий перелік ознак Homo Sovieticus (за Л. Гудковим) передусім для того, щоб

«Похвала глупоті» Еразма Роттердамського написана від імені самої глупоти, яка (7)________________ вихваляє себе, адже саме вона (8)_______________ всі боки людського життя, усі верстви й фахи і якби не вона, то людство вимерло б. Найщасливіші люди, які духом найближчі до тварин і (9)____________________ розуму. Найкраще щастя – те, що ґрунтується на омані, бо воно коштує (10)_________________.

«Похвала глупоті» Еразма Роттердамського написана від імені самої глупоти, яка (7)________________ вихваляє себе, адже саме вона (8)_______________ всі боки людського життя, усі верстви й фахи і якби не вона, то людство вимерло б. Найщасливіші люди, які духом найближчі до тварин і (9)____________________ розуму. Найкраще щастя – те, що ґрунтується на омані, бо воно коштує (10)_________________.

«Похвала глупоті» Еразма Роттердамського написана від імені самої глупоти, яка (7)________________ вихваляє себе, адже саме вона (8)_______________ всі боки людського життя, усі верстви й фахи і якби не вона, то людство вимерло б. Найщасливіші люди, які духом найближчі до тварин і (9)____________________ розуму. Найкраще щастя – те, що ґрунтується на омані, бо воно коштує (10)_________________.

«Похвала глупоті» Еразма Роттердамського написана від імені самої глупоти, яка (7)________________ вихваляє себе, адже саме вона (8)_______________ всі боки людського життя, усі верстви й фахи і якби не вона, то людство вимерло б. Найщасливіші люди, які духом найближчі до тварин і (9)____________________ розуму. Найкраще щастя – те, що ґрунтується на омані, бо воно коштує (10)_________________.