Правило корпорації Pelican: Якщо жоден із кандидатів, які успішно пройшли відбір на вакантну посаду в корпорації, на момент конкурсу не працює в корпорації, то на посаду має бути зарахований кандидат, у якого найвищий рейтинг.

Застосування правила корпорації Pelican: Кандидат Чорнобрюх не має бути зарахований на вакантну посаду в корпорації Pelican, оскільки на цю посаду буде зарахований кандидат Жовтобрюх.

За якою з наведених нижче умов, якщо вона виконується, застосування правила корпорації Pelican є обґрунтованим?

Кухар: Замочування сухої квасолі впродовж ночі перед приготуванням страв із цієї квасолі скорочує час готування. Однак готування квасолі без попереднього замочування дає більш пухку готову квасолю. Тому, якщо якість страви з квасолі важливіша, ніж її швидке приготування, суху квасолю не варто попередньо замочувати.

Яке з наведених нижче припущень необхідне для обґрунтування міркування кухаря?

Декан: Кожен із наших студентів вивчає на вибір іноземні мови (одну або декілька): англійську, німецьку, китайську, японську. Кожен зі студентів, який вивчає німецьку мову, вивчає також і англійську. Усі студенти, які вивчають японську мову, вивчають і китайську. Жоден зі студентів не вивчає одночасно німецької мови та японської.

Яке з наведених нижче тверджень логічно випливає з тверджень декана?

Освітній аналітик: Результати міжнародного дослідження якості освіти PISA, яке оцінює готовність 15-річних громадян країн-учасниць бути активними членами суспільства, показали велике різноманіття національних освітніх традицій. Наприклад, залученість батьків у справи школи (за показником середньої кількості однокласників, яких батьки знають на ім’я) коливається в діапазоні від восьми в Грузії до двох у Гонконзі. Дослідження також показало, що в більшості країн батьки, чиї діти навчаються в соціально благополучних школах, знають більше друзів своїх дітей, ніж батьки, чиї діти навчаються в неблагополучних школах.

Яке з наведених нижче тверджень логічно випливає з інформації, наведеної освітнім аналітиком?

Читач: Свобода мистецтва творить неймовірні речі, приписуючи реальності фантастичні властивості, які потім закріплюються в культурі у формі усталених міфів, що не мають стосунку до реальності. Прикладами можуть бути Божевільний Капелюшник або Березневий Кролик з «Аліси у країні чудес» Льюїса Керрола. Мабуть, у всіх культурах Капелюшник уважається божевільним, як і Березневий Кролик, хоча це не відповідає дійсності: на місці капелюшника міг опинитися хто завгодно, наприклад, кравець, а на місці кролика, наприклад, кіт.

Літературний критик: Сила митця полягає у прискіпливому вивченні життя й здатності акцентувати його характерні особливості в такий спосіб, щоб вони були сприйняті як природні. Докладні дослідження обставин, у яких жив і творив письменник, пояснюють появу його персонажів. Так, професія капелюшника в часи Льюїса Керрола була пов’язана з використанням шкідливих речовин, зокрема ртуті, що часто негативно впливало на психіку, а поведінка Березневого Кролика є типовою поведінкою тварини в шлюбний період.

Яке твердження найбільш точно відбиває розбіжність у поглядах читача та літературного критика?

Текст А

(1) Після розпаду СРСР проблема інтерпретації історії та переформатування історичної пам’яті стала надзвичайно актуальною як для України, так і для всього пострадянського простору, що було пов’язано з необхідністю конструювання сучасної ідентичності новопосталих незалежних держав. Переосмислення минулого мало консолідувати суспільство, виправдати обраний варіант посткомуністичної трансформації й легітимізувати владу політичних режимів. Відтак історична політика, політика пам’яті стали важливою складовою політики багатьох постсоціалістичних держав.

(2) Після відновлення суверенітету України вітчизняні історики інтенсифікували дослідження національного історичного процесу, відтворюючи сукупність його політичних, соціальних, економічних і культурних аспектів. Однак запропонувати суспільству цілісний, консолідуючий концепт бачення минулого поки що не вдалося.

(3) Одна із серйозних перешкод на цьому шляху полягала в тому, що державна історична політика в Україні була не системною, а ситуативною й формувалася на основі міксації радянської та української інтерпретацій історії. Пострадянська Україна так і не завершила критичного переосмислення своєї історії. Відсутність об’єднувального історичного наративу, регіоналізація інтерпретацій історії України, постійні маніпуляції з мовним питанням – усе це істотно вплинуло на поглиблення політичних і соціокультурних міжрегіональних суперечностей, мало негативні наслідки для формування загальноукраїнської ідентичності, дестабілізувало суспільство, послаблювало державу.

(4) У країні немає загальносуспільної згоди щодо «чужого», антиукраїнського характеру імперської та комуністичної влади, нав’язаної ззовні. Тому відбувалися запеклі політичні дискусії щодо інтерпретації російсько-імперського й тоталітарного радянського минулого між носіями різних конфліктних моделей пам’яті – «радянської», «національно-патріотичної» та «ліберальної».

(5) Антиукраїнські політики ділили країну масовими маніпуляціями історії, які десуверенізували свідомість, підважували основи державності. Криза ідентичності стала виявом стану невизначеності щодо усталеної загальноукраїнської системи суспільно-політичних цінностей, гострої конфронтації різновекторних політичних сил і, як наслідок, – неможливості визначення оптимального напряму розвитку суспільства. Проблема вироблення концепту історичної пам’яті та формування національної ідентичності ускладнювалася ще й тим, що в Україні тривав затяжний перехідний період, спостерігалися постійні коливання стосовно вибору напряму цивілізаційного розвитку і свого місця в міжнародному співтоваристві.

(6) На сьогодні історія перестала бути предметом лише наукових дискусій і перетворилася на справжню зброю. Зважаючи на розвиток останніх подій у країні, коли російській пропаганді, що використовувала препаровані факти минулого, удалося нав’язати частині населення сепаратистські погляди, антиукраїнські історичні стереотипи, переконуємося, наскільки важливе місце посідає політика історичної пам’яті.

(7) Тому дієвим чинником консолідації суспільства та зміцнення держави буде формування нової системи історичної освіти. Її осереддям має стати наратив, який би нівелював суперечності між різними регіонами та сегментами суспільства й однаково викладався б в усій України. Одним із провідних завдань історичної освіти має стати формування в молоді національних суспільно- державницьких цінностей як ідейного підґрунтя української громадянської ідентичності.

(8) Влада та громадянське суспільство України мають активніше використовувати потенціал історичної політики як основи формування та збереження національної ідентичності, консолідації соціуму, зміцнення держави.

З аналітичної доповіді

Текст Б

(9) Історія все частіше стає політичним інструментом. Спробуймо розібратися, як нам досягти загальнонаціонального консенсусу у ставленні до тих чи тих історичних постатей, подій, інтерпретацій.

(10) Ключовий момент для досягнення такого консенсусу – роль держави у формуванні підходів для аналізу історичних подій має бути мінімальною. Надто в Україні, де зміна влади призводить до перегляду всієї державної «політики пам’яті».

(11) Звичайно, мусить бути певний перелік історичних постатей і подій, яким держава надає статусу національних символів, але це стосується лише тих осіб і подій, щодо оцінки яких існує широкий консенсус у суспільстві. Логічна послідовність у формуванні переліку «національних святощів» мала б бути такою: професійна дискусія істориків, далі – широке громадське обговорення, де історики мали б авторитетне слово, і лише після досягнення достатньо широкого консенсусу – державні рішення.

(12) Це моя точка зору як громадянина. А як представник професійної корпорації істориків я зацікавлений у тому, щоб ані держава, ані будь-хто інший не диктували мені «єдино правильний» підхід до аналізу історичних подій.

(13) Згоди досягти можна. І подія, яка по- різному сприймається в різних частинах України, стане прийнятною в межах країни. Основна засада – це відкрите громадське обговорення, без спроб замовчування, без спроб нав’язати якусь офіційну чи іншу точку зору. Це відкрите обговорення, де всі зацікавлені сторони чи навіть конкретні особи – історики, публіцисти, громадські діячі, можуть висловити авторитетну думку з того чи того приводу. І тільки результатом такого відкритого громадського обговорення може бути якийсь національний консенсус стосовно національної історії.

(14) Якщо подивитися на світовий досвід, то тут ми бачимо два можливих підходи до вирішення таких проблем. Один із таких підходів – авторитарний, коли влада через освітню систему чи медіа, накидає суспільству прийнятну для неї самої концепцію національної історії, певну національну історичну міфологію. Другий, характерний для демократичних країн, коли вироблення такого національного консенсусу формується в умовах дискусії, яка може тривати роками, навіть десятиліттями, але в результаті досягається певний рівень національного консенсусу.

(15) Зрозуміло, він ніколи не буде стовідсотковим, тому що завжди є якісь опозиційні групи (це для плюралістичного суспільства є нормальним). Але принаймні існує якийсь досить високий рівень національної згоди стосовно питань національної історії, який дає змогу говорити – так, це єдина нація, вона має якесь своє спільне бачення.

(16) Гадаю, що для України тільки цей другий шлях є прийнятним. Проте, на жаль, ми перебуваємо тільки на початку цього шляху, тому що є значні розбіжності в поглядах на національних героїв, на події, які є символічними для української історії. Лише принципова деміфологізація, десакралізація й раціоналізація історії може привести до якогось національного консенсусу. Тож його доведеться дуже довго шукати.

За О. Зайцевим

Метою автора тексту Б є

Текст А

(1) Після розпаду СРСР проблема інтерпретації історії та переформатування історичної пам’яті стала надзвичайно актуальною як для України, так і для всього пострадянського простору, що було пов’язано з необхідністю конструювання сучасної ідентичності новопосталих незалежних держав. Переосмислення минулого мало консолідувати суспільство, виправдати обраний варіант посткомуністичної трансформації й легітимізувати владу політичних режимів. Відтак історична політика, політика пам’яті стали важливою складовою політики багатьох постсоціалістичних держав.

(2) Після відновлення суверенітету України вітчизняні історики інтенсифікували дослідження національного історичного процесу, відтворюючи сукупність його політичних, соціальних, економічних і культурних аспектів. Однак запропонувати суспільству цілісний, консолідуючий концепт бачення минулого поки що не вдалося.

(3) Одна із серйозних перешкод на цьому шляху полягала в тому, що державна історична політика в Україні була не системною, а ситуативною й формувалася на основі міксації радянської та української інтерпретацій історії. Пострадянська Україна так і не завершила критичного переосмислення своєї історії. Відсутність об’єднувального історичного наративу, регіоналізація інтерпретацій історії України, постійні маніпуляції з мовним питанням – усе це істотно вплинуло на поглиблення політичних і соціокультурних міжрегіональних суперечностей, мало негативні наслідки для формування загальноукраїнської ідентичності, дестабілізувало суспільство, послаблювало державу.

(4) У країні немає загальносуспільної згоди щодо «чужого», антиукраїнського характеру імперської та комуністичної влади, нав’язаної ззовні. Тому відбувалися запеклі політичні дискусії щодо інтерпретації російсько-імперського й тоталітарного радянського минулого між носіями різних конфліктних моделей пам’яті – «радянської», «національно-патріотичної» та «ліберальної».

(5) Антиукраїнські політики ділили країну масовими маніпуляціями історії, які десуверенізували свідомість, підважували основи державності. Криза ідентичності стала виявом стану невизначеності щодо усталеної загальноукраїнської системи суспільно-політичних цінностей, гострої конфронтації різновекторних політичних сил і, як наслідок, – неможливості визначення оптимального напряму розвитку суспільства. Проблема вироблення концепту історичної пам’яті та формування національної ідентичності ускладнювалася ще й тим, що в Україні тривав затяжний перехідний період, спостерігалися постійні коливання стосовно вибору напряму цивілізаційного розвитку і свого місця в міжнародному співтоваристві.

(6) На сьогодні історія перестала бути предметом лише наукових дискусій і перетворилася на справжню зброю. Зважаючи на розвиток останніх подій у країні, коли російській пропаганді, що використовувала препаровані факти минулого, удалося нав’язати частині населення сепаратистські погляди, антиукраїнські історичні стереотипи, переконуємося, наскільки важливе місце посідає політика історичної пам’яті.

(7) Тому дієвим чинником консолідації суспільства та зміцнення держави буде формування нової системи історичної освіти. Її осереддям має стати наратив, який би нівелював суперечності між різними регіонами та сегментами суспільства й однаково викладався б в усій України. Одним із провідних завдань історичної освіти має стати формування в молоді національних суспільно- державницьких цінностей як ідейного підґрунтя української громадянської ідентичності.

(8) Влада та громадянське суспільство України мають активніше використовувати потенціал історичної політики як основи формування та збереження національної ідентичності, консолідації соціуму, зміцнення держави.

З аналітичної доповіді

Текст Б

(9) Історія все частіше стає політичним інструментом. Спробуймо розібратися, як нам досягти загальнонаціонального консенсусу у ставленні до тих чи тих історичних постатей, подій, інтерпретацій.

(10) Ключовий момент для досягнення такого консенсусу – роль держави у формуванні підходів для аналізу історичних подій має бути мінімальною. Надто в Україні, де зміна влади призводить до перегляду всієї державної «політики пам’яті».

(11) Звичайно, мусить бути певний перелік історичних постатей і подій, яким держава надає статусу національних символів, але це стосується лише тих осіб і подій, щодо оцінки яких існує широкий консенсус у суспільстві. Логічна послідовність у формуванні переліку «національних святощів» мала б бути такою: професійна дискусія істориків, далі – широке громадське обговорення, де історики мали б авторитетне слово, і лише після досягнення достатньо широкого консенсусу – державні рішення.

(12) Це моя точка зору як громадянина. А як представник професійної корпорації істориків я зацікавлений у тому, щоб ані держава, ані будь-хто інший не диктували мені «єдино правильний» підхід до аналізу історичних подій.

(13) Згоди досягти можна. І подія, яка по- різному сприймається в різних частинах України, стане прийнятною в межах країни. Основна засада – це відкрите громадське обговорення, без спроб замовчування, без спроб нав’язати якусь офіційну чи іншу точку зору. Це відкрите обговорення, де всі зацікавлені сторони чи навіть конкретні особи – історики, публіцисти, громадські діячі, можуть висловити авторитетну думку з того чи того приводу. І тільки результатом такого відкритого громадського обговорення може бути якийсь національний консенсус стосовно національної історії.

(14) Якщо подивитися на світовий досвід, то тут ми бачимо два можливих підходи до вирішення таких проблем. Один із таких підходів – авторитарний, коли влада через освітню систему чи медіа, накидає суспільству прийнятну для неї самої концепцію національної історії, певну національну історичну міфологію. Другий, характерний для демократичних країн, коли вироблення такого національного консенсусу формується в умовах дискусії, яка може тривати роками, навіть десятиліттями, але в результаті досягається певний рівень національного консенсусу.

(15) Зрозуміло, він ніколи не буде стовідсотковим, тому що завжди є якісь опозиційні групи (це для плюралістичного суспільства є нормальним). Але принаймні існує якийсь досить високий рівень національної згоди стосовно питань національної історії, який дає змогу говорити – так, це єдина нація, вона має якесь своє спільне бачення.

(16) Гадаю, що для України тільки цей другий шлях є прийнятним. Проте, на жаль, ми перебуваємо тільки на початку цього шляху, тому що є значні розбіжності в поглядах на національних героїв, на події, які є символічними для української історії. Лише принципова деміфологізація, десакралізація й раціоналізація історії може привести до якогось національного консенсусу. Тож його доведеться дуже довго шукати.

За О. Зайцевим

Основну думку тексту А найточніше окреслено в рядку

Текст А

(1) Після розпаду СРСР проблема інтерпретації історії та переформатування історичної пам’яті стала надзвичайно актуальною як для України, так і для всього пострадянського простору, що було пов’язано з необхідністю конструювання сучасної ідентичності новопосталих незалежних держав. Переосмислення минулого мало консолідувати суспільство, виправдати обраний варіант посткомуністичної трансформації й легітимізувати владу політичних режимів. Відтак історична політика, політика пам’яті стали важливою складовою політики багатьох постсоціалістичних держав.

(2) Після відновлення суверенітету України вітчизняні історики інтенсифікували дослідження національного історичного процесу, відтворюючи сукупність його політичних, соціальних, економічних і культурних аспектів. Однак запропонувати суспільству цілісний, консолідуючий концепт бачення минулого поки що не вдалося.

(3) Одна із серйозних перешкод на цьому шляху полягала в тому, що державна історична політика в Україні була не системною, а ситуативною й формувалася на основі міксації радянської та української інтерпретацій історії. Пострадянська Україна так і не завершила критичного переосмислення своєї історії. Відсутність об’єднувального історичного наративу, регіоналізація інтерпретацій історії України, постійні маніпуляції з мовним питанням – усе це істотно вплинуло на поглиблення політичних і соціокультурних міжрегіональних суперечностей, мало негативні наслідки для формування загальноукраїнської ідентичності, дестабілізувало суспільство, послаблювало державу.

(4) У країні немає загальносуспільної згоди щодо «чужого», антиукраїнського характеру імперської та комуністичної влади, нав’язаної ззовні. Тому відбувалися запеклі політичні дискусії щодо інтерпретації російсько-імперського й тоталітарного радянського минулого між носіями різних конфліктних моделей пам’яті – «радянської», «національно-патріотичної» та «ліберальної».

(5) Антиукраїнські політики ділили країну масовими маніпуляціями історії, які десуверенізували свідомість, підважували основи державності. Криза ідентичності стала виявом стану невизначеності щодо усталеної загальноукраїнської системи суспільно-політичних цінностей, гострої конфронтації різновекторних політичних сил і, як наслідок, – неможливості визначення оптимального напряму розвитку суспільства. Проблема вироблення концепту історичної пам’яті та формування національної ідентичності ускладнювалася ще й тим, що в Україні тривав затяжний перехідний період, спостерігалися постійні коливання стосовно вибору напряму цивілізаційного розвитку і свого місця в міжнародному співтоваристві.

(6) На сьогодні історія перестала бути предметом лише наукових дискусій і перетворилася на справжню зброю. Зважаючи на розвиток останніх подій у країні, коли російській пропаганді, що використовувала препаровані факти минулого, удалося нав’язати частині населення сепаратистські погляди, антиукраїнські історичні стереотипи, переконуємося, наскільки важливе місце посідає політика історичної пам’яті.

(7) Тому дієвим чинником консолідації суспільства та зміцнення держави буде формування нової системи історичної освіти. Її осереддям має стати наратив, який би нівелював суперечності між різними регіонами та сегментами суспільства й однаково викладався б в усій України. Одним із провідних завдань історичної освіти має стати формування в молоді національних суспільно- державницьких цінностей як ідейного підґрунтя української громадянської ідентичності.

(8) Влада та громадянське суспільство України мають активніше використовувати потенціал історичної політики як основи формування та збереження національної ідентичності, консолідації соціуму, зміцнення держави.

З аналітичної доповіді

Текст Б

(9) Історія все частіше стає політичним інструментом. Спробуймо розібратися, як нам досягти загальнонаціонального консенсусу у ставленні до тих чи тих історичних постатей, подій, інтерпретацій.

(10) Ключовий момент для досягнення такого консенсусу – роль держави у формуванні підходів для аналізу історичних подій має бути мінімальною. Надто в Україні, де зміна влади призводить до перегляду всієї державної «політики пам’яті».

(11) Звичайно, мусить бути певний перелік історичних постатей і подій, яким держава надає статусу національних символів, але це стосується лише тих осіб і подій, щодо оцінки яких існує широкий консенсус у суспільстві. Логічна послідовність у формуванні переліку «національних святощів» мала б бути такою: професійна дискусія істориків, далі – широке громадське обговорення, де історики мали б авторитетне слово, і лише після досягнення достатньо широкого консенсусу – державні рішення.

(12) Це моя точка зору як громадянина. А як представник професійної корпорації істориків я зацікавлений у тому, щоб ані держава, ані будь-хто інший не диктували мені «єдино правильний» підхід до аналізу історичних подій.

(13) Згоди досягти можна. І подія, яка по- різному сприймається в різних частинах України, стане прийнятною в межах країни. Основна засада – це відкрите громадське обговорення, без спроб замовчування, без спроб нав’язати якусь офіційну чи іншу точку зору. Це відкрите обговорення, де всі зацікавлені сторони чи навіть конкретні особи – історики, публіцисти, громадські діячі, можуть висловити авторитетну думку з того чи того приводу. І тільки результатом такого відкритого громадського обговорення може бути якийсь національний консенсус стосовно національної історії.

(14) Якщо подивитися на світовий досвід, то тут ми бачимо два можливих підходи до вирішення таких проблем. Один із таких підходів – авторитарний, коли влада через освітню систему чи медіа, накидає суспільству прийнятну для неї самої концепцію національної історії, певну національну історичну міфологію. Другий, характерний для демократичних країн, коли вироблення такого національного консенсусу формується в умовах дискусії, яка може тривати роками, навіть десятиліттями, але в результаті досягається певний рівень національного консенсусу.

(15) Зрозуміло, він ніколи не буде стовідсотковим, тому що завжди є якісь опозиційні групи (це для плюралістичного суспільства є нормальним). Але принаймні існує якийсь досить високий рівень національної згоди стосовно питань національної історії, який дає змогу говорити – так, це єдина нація, вона має якесь своє спільне бачення.

(16) Гадаю, що для України тільки цей другий шлях є прийнятним. Проте, на жаль, ми перебуваємо тільки на початку цього шляху, тому що є значні розбіжності в поглядах на національних героїв, на події, які є символічними для української історії. Лише принципова деміфологізація, десакралізація й раціоналізація історії може привести до якогось національного консенсусу. Тож його доведеться дуже довго шукати.

За О. Зайцевим

Аргументами із тексту А, які б могли бути використані для спростування позиції автора тексту Б щодо дієвості «відкритого громадського обговорення» історії, є всі, ОКРІМ

Текст А

(1) Після розпаду СРСР проблема інтерпретації історії та переформатування історичної пам’яті стала надзвичайно актуальною як для України, так і для всього пострадянського простору, що було пов’язано з необхідністю конструювання сучасної ідентичності новопосталих незалежних держав. Переосмислення минулого мало консолідувати суспільство, виправдати обраний варіант посткомуністичної трансформації й легітимізувати владу політичних режимів. Відтак історична політика, політика пам’яті стали важливою складовою політики багатьох постсоціалістичних держав.

(2) Після відновлення суверенітету України вітчизняні історики інтенсифікували дослідження національного історичного процесу, відтворюючи сукупність його політичних, соціальних, економічних і культурних аспектів. Однак запропонувати суспільству цілісний, консолідуючий концепт бачення минулого поки що не вдалося.

(3) Одна із серйозних перешкод на цьому шляху полягала в тому, що державна історична політика в Україні була не системною, а ситуативною й формувалася на основі міксації радянської та української інтерпретацій історії. Пострадянська Україна так і не завершила критичного переосмислення своєї історії. Відсутність об’єднувального історичного наративу, регіоналізація інтерпретацій історії України, постійні маніпуляції з мовним питанням – усе це істотно вплинуло на поглиблення політичних і соціокультурних міжрегіональних суперечностей, мало негативні наслідки для формування загальноукраїнської ідентичності, дестабілізувало суспільство, послаблювало державу.

(4) У країні немає загальносуспільної згоди щодо «чужого», антиукраїнського характеру імперської та комуністичної влади, нав’язаної ззовні. Тому відбувалися запеклі політичні дискусії щодо інтерпретації російсько-імперського й тоталітарного радянського минулого між носіями різних конфліктних моделей пам’яті – «радянської», «національно-патріотичної» та «ліберальної».

(5) Антиукраїнські політики ділили країну масовими маніпуляціями історії, які десуверенізували свідомість, підважували основи державності. Криза ідентичності стала виявом стану невизначеності щодо усталеної загальноукраїнської системи суспільно-політичних цінностей, гострої конфронтації різновекторних політичних сил і, як наслідок, – неможливості визначення оптимального напряму розвитку суспільства. Проблема вироблення концепту історичної пам’яті та формування національної ідентичності ускладнювалася ще й тим, що в Україні тривав затяжний перехідний період, спостерігалися постійні коливання стосовно вибору напряму цивілізаційного розвитку і свого місця в міжнародному співтоваристві.

(6) На сьогодні історія перестала бути предметом лише наукових дискусій і перетворилася на справжню зброю. Зважаючи на розвиток останніх подій у країні, коли російській пропаганді, що використовувала препаровані факти минулого, удалося нав’язати частині населення сепаратистські погляди, антиукраїнські історичні стереотипи, переконуємося, наскільки важливе місце посідає політика історичної пам’яті.

(7) Тому дієвим чинником консолідації суспільства та зміцнення держави буде формування нової системи історичної освіти. Її осереддям має стати наратив, який би нівелював суперечності між різними регіонами та сегментами суспільства й однаково викладався б в усій України. Одним із провідних завдань історичної освіти має стати формування в молоді національних суспільно- державницьких цінностей як ідейного підґрунтя української громадянської ідентичності.

(8) Влада та громадянське суспільство України мають активніше використовувати потенціал історичної політики як основи формування та збереження національної ідентичності, консолідації соціуму, зміцнення держави.

З аналітичної доповіді

Текст Б

(9) Історія все частіше стає політичним інструментом. Спробуймо розібратися, як нам досягти загальнонаціонального консенсусу у ставленні до тих чи тих історичних постатей, подій, інтерпретацій.

(10) Ключовий момент для досягнення такого консенсусу – роль держави у формуванні підходів для аналізу історичних подій має бути мінімальною. Надто в Україні, де зміна влади призводить до перегляду всієї державної «політики пам’яті».

(11) Звичайно, мусить бути певний перелік історичних постатей і подій, яким держава надає статусу національних символів, але це стосується лише тих осіб і подій, щодо оцінки яких існує широкий консенсус у суспільстві. Логічна послідовність у формуванні переліку «національних святощів» мала б бути такою: професійна дискусія істориків, далі – широке громадське обговорення, де історики мали б авторитетне слово, і лише після досягнення достатньо широкого консенсусу – державні рішення.

(12) Це моя точка зору як громадянина. А як представник професійної корпорації істориків я зацікавлений у тому, щоб ані держава, ані будь-хто інший не диктували мені «єдино правильний» підхід до аналізу історичних подій.

(13) Згоди досягти можна. І подія, яка по- різному сприймається в різних частинах України, стане прийнятною в межах країни. Основна засада – це відкрите громадське обговорення, без спроб замовчування, без спроб нав’язати якусь офіційну чи іншу точку зору. Це відкрите обговорення, де всі зацікавлені сторони чи навіть конкретні особи – історики, публіцисти, громадські діячі, можуть висловити авторитетну думку з того чи того приводу. І тільки результатом такого відкритого громадського обговорення може бути якийсь національний консенсус стосовно національної історії.

(14) Якщо подивитися на світовий досвід, то тут ми бачимо два можливих підходи до вирішення таких проблем. Один із таких підходів – авторитарний, коли влада через освітню систему чи медіа, накидає суспільству прийнятну для неї самої концепцію національної історії, певну національну історичну міфологію. Другий, характерний для демократичних країн, коли вироблення такого національного консенсусу формується в умовах дискусії, яка може тривати роками, навіть десятиліттями, але в результаті досягається певний рівень національного консенсусу.

(15) Зрозуміло, він ніколи не буде стовідсотковим, тому що завжди є якісь опозиційні групи (це для плюралістичного суспільства є нормальним). Але принаймні існує якийсь досить високий рівень національної згоди стосовно питань національної історії, який дає змогу говорити – так, це єдина нація, вона має якесь своє спільне бачення.

(16) Гадаю, що для України тільки цей другий шлях є прийнятним. Проте, на жаль, ми перебуваємо тільки на початку цього шляху, тому що є значні розбіжності в поглядах на національних героїв, на події, які є символічними для української історії. Лише принципова деміфологізація, десакралізація й раціоналізація історії може привести до якогось національного консенсусу. Тож його доведеться дуже довго шукати.

За О. Зайцевим

Припущення про те, що автора тексту Б за визначеними в тексті А типами носіїв моделей пам’яті (абзац 4) можна кваліфікувати як носія «ліберальної» моделі пам’яті, підтримують усі тези тексту Б, ОКРІМ

Текст А

(1) Після розпаду СРСР проблема інтерпретації історії та переформатування історичної пам’яті стала надзвичайно актуальною як для України, так і для всього пострадянського простору, що було пов’язано з необхідністю конструювання сучасної ідентичності новопосталих незалежних держав. Переосмислення минулого мало консолідувати суспільство, виправдати обраний варіант посткомуністичної трансформації й легітимізувати владу політичних режимів. Відтак історична політика, політика пам’яті стали важливою складовою політики багатьох постсоціалістичних держав.

(2) Після відновлення суверенітету України вітчизняні історики інтенсифікували дослідження національного історичного процесу, відтворюючи сукупність його політичних, соціальних, економічних і культурних аспектів. Однак запропонувати суспільству цілісний, консолідуючий концепт бачення минулого поки що не вдалося.

(3) Одна із серйозних перешкод на цьому шляху полягала в тому, що державна історична політика в Україні була не системною, а ситуативною й формувалася на основі міксації радянської та української інтерпретацій історії. Пострадянська Україна так і не завершила критичного переосмислення своєї історії. Відсутність об’єднувального історичного наративу, регіоналізація інтерпретацій історії України, постійні маніпуляції з мовним питанням – усе це істотно вплинуло на поглиблення політичних і соціокультурних міжрегіональних суперечностей, мало негативні наслідки для формування загальноукраїнської ідентичності, дестабілізувало суспільство, послаблювало державу.

(4) У країні немає загальносуспільної згоди щодо «чужого», антиукраїнського характеру імперської та комуністичної влади, нав’язаної ззовні. Тому відбувалися запеклі політичні дискусії щодо інтерпретації російсько-імперського й тоталітарного радянського минулого між носіями різних конфліктних моделей пам’яті – «радянської», «національно-патріотичної» та «ліберальної».

(5) Антиукраїнські політики ділили країну масовими маніпуляціями історії, які десуверенізували свідомість, підважували основи державності. Криза ідентичності стала виявом стану невизначеності щодо усталеної загальноукраїнської системи суспільно-політичних цінностей, гострої конфронтації різновекторних політичних сил і, як наслідок, – неможливості визначення оптимального напряму розвитку суспільства. Проблема вироблення концепту історичної пам’яті та формування національної ідентичності ускладнювалася ще й тим, що в Україні тривав затяжний перехідний період, спостерігалися постійні коливання стосовно вибору напряму цивілізаційного розвитку і свого місця в міжнародному співтоваристві.

(6) На сьогодні історія перестала бути предметом лише наукових дискусій і перетворилася на справжню зброю. Зважаючи на розвиток останніх подій у країні, коли російській пропаганді, що використовувала препаровані факти минулого, удалося нав’язати частині населення сепаратистські погляди, антиукраїнські історичні стереотипи, переконуємося, наскільки важливе місце посідає політика історичної пам’яті.

(7) Тому дієвим чинником консолідації суспільства та зміцнення держави буде формування нової системи історичної освіти. Її осереддям має стати наратив, який би нівелював суперечності між різними регіонами та сегментами суспільства й однаково викладався б в усій України. Одним із провідних завдань історичної освіти має стати формування в молоді національних суспільно- державницьких цінностей як ідейного підґрунтя української громадянської ідентичності.

(8) Влада та громадянське суспільство України мають активніше використовувати потенціал історичної політики як основи формування та збереження національної ідентичності, консолідації соціуму, зміцнення держави.

З аналітичної доповіді

Текст Б

(9) Історія все частіше стає політичним інструментом. Спробуймо розібратися, як нам досягти загальнонаціонального консенсусу у ставленні до тих чи тих історичних постатей, подій, інтерпретацій.

(10) Ключовий момент для досягнення такого консенсусу – роль держави у формуванні підходів для аналізу історичних подій має бути мінімальною. Надто в Україні, де зміна влади призводить до перегляду всієї державної «політики пам’яті».

(11) Звичайно, мусить бути певний перелік історичних постатей і подій, яким держава надає статусу національних символів, але це стосується лише тих осіб і подій, щодо оцінки яких існує широкий консенсус у суспільстві. Логічна послідовність у формуванні переліку «національних святощів» мала б бути такою: професійна дискусія істориків, далі – широке громадське обговорення, де історики мали б авторитетне слово, і лише після досягнення достатньо широкого консенсусу – державні рішення.

(12) Це моя точка зору як громадянина. А як представник професійної корпорації істориків я зацікавлений у тому, щоб ані держава, ані будь-хто інший не диктували мені «єдино правильний» підхід до аналізу історичних подій.

(13) Згоди досягти можна. І подія, яка по- різному сприймається в різних частинах України, стане прийнятною в межах країни. Основна засада – це відкрите громадське обговорення, без спроб замовчування, без спроб нав’язати якусь офіційну чи іншу точку зору. Це відкрите обговорення, де всі зацікавлені сторони чи навіть конкретні особи – історики, публіцисти, громадські діячі, можуть висловити авторитетну думку з того чи того приводу. І тільки результатом такого відкритого громадського обговорення може бути якийсь національний консенсус стосовно національної історії.

(14) Якщо подивитися на світовий досвід, то тут ми бачимо два можливих підходи до вирішення таких проблем. Один із таких підходів – авторитарний, коли влада через освітню систему чи медіа, накидає суспільству прийнятну для неї самої концепцію національної історії, певну національну історичну міфологію. Другий, характерний для демократичних країн, коли вироблення такого національного консенсусу формується в умовах дискусії, яка може тривати роками, навіть десятиліттями, але в результаті досягається певний рівень національного консенсусу.

(15) Зрозуміло, він ніколи не буде стовідсотковим, тому що завжди є якісь опозиційні групи (це для плюралістичного суспільства є нормальним). Але принаймні існує якийсь досить високий рівень національної згоди стосовно питань національної історії, який дає змогу говорити – так, це єдина нація, вона має якесь своє спільне бачення.

(16) Гадаю, що для України тільки цей другий шлях є прийнятним. Проте, на жаль, ми перебуваємо тільки на початку цього шляху, тому що є значні розбіжності в поглядах на національних героїв, на події, які є символічними для української історії. Лише принципова деміфологізація, десакралізація й раціоналізація історії може привести до якогось національного консенсусу. Тож його доведеться дуже довго шукати.

За О. Зайцевим

Спільними для обох текстів ключовими словами є

Текст А

(1) Після розпаду СРСР проблема інтерпретації історії та переформатування історичної пам’яті стала надзвичайно актуальною як для України, так і для всього пострадянського простору, що було пов’язано з необхідністю конструювання сучасної ідентичності новопосталих незалежних держав. Переосмислення минулого мало консолідувати суспільство, виправдати обраний варіант посткомуністичної трансформації й легітимізувати владу політичних режимів. Відтак історична політика, політика пам’яті стали важливою складовою політики багатьох постсоціалістичних держав.

(2) Після відновлення суверенітету України вітчизняні історики інтенсифікували дослідження національного історичного процесу, відтворюючи сукупність його політичних, соціальних, економічних і культурних аспектів. Однак запропонувати суспільству цілісний, консолідуючий концепт бачення минулого поки що не вдалося.

(3) Одна із серйозних перешкод на цьому шляху полягала в тому, що державна історична політика в Україні була не системною, а ситуативною й формувалася на основі міксації радянської та української інтерпретацій історії. Пострадянська Україна так і не завершила критичного переосмислення своєї історії. Відсутність об’єднувального історичного наративу, регіоналізація інтерпретацій історії України, постійні маніпуляції з мовним питанням – усе це істотно вплинуло на поглиблення політичних і соціокультурних міжрегіональних суперечностей, мало негативні наслідки для формування загальноукраїнської ідентичності, дестабілізувало суспільство, послаблювало державу.

(4) У країні немає загальносуспільної згоди щодо «чужого», антиукраїнського характеру імперської та комуністичної влади, нав’язаної ззовні. Тому відбувалися запеклі політичні дискусії щодо інтерпретації російсько-імперського й тоталітарного радянського минулого між носіями різних конфліктних моделей пам’яті – «радянської», «національно-патріотичної» та «ліберальної».

(5) Антиукраїнські політики ділили країну масовими маніпуляціями історії, які десуверенізували свідомість, підважували основи державності. Криза ідентичності стала виявом стану невизначеності щодо усталеної загальноукраїнської системи суспільно-політичних цінностей, гострої конфронтації різновекторних політичних сил і, як наслідок, – неможливості визначення оптимального напряму розвитку суспільства. Проблема вироблення концепту історичної пам’яті та формування національної ідентичності ускладнювалася ще й тим, що в Україні тривав затяжний перехідний період, спостерігалися постійні коливання стосовно вибору напряму цивілізаційного розвитку і свого місця в міжнародному співтоваристві.

(6) На сьогодні історія перестала бути предметом лише наукових дискусій і перетворилася на справжню зброю. Зважаючи на розвиток останніх подій у країні, коли російській пропаганді, що використовувала препаровані факти минулого, удалося нав’язати частині населення сепаратистські погляди, антиукраїнські історичні стереотипи, переконуємося, наскільки важливе місце посідає політика історичної пам’яті.

(7) Тому дієвим чинником консолідації суспільства та зміцнення держави буде формування нової системи історичної освіти. Її осереддям має стати наратив, який би нівелював суперечності між різними регіонами та сегментами суспільства й однаково викладався б в усій України. Одним із провідних завдань історичної освіти має стати формування в молоді національних суспільно- державницьких цінностей як ідейного підґрунтя української громадянської ідентичності.

(8) Влада та громадянське суспільство України мають активніше використовувати потенціал історичної політики як основи формування та збереження національної ідентичності, консолідації соціуму, зміцнення держави.

З аналітичної доповіді

Текст Б

(9) Історія все частіше стає політичним інструментом. Спробуймо розібратися, як нам досягти загальнонаціонального консенсусу у ставленні до тих чи тих історичних постатей, подій, інтерпретацій.

(10) Ключовий момент для досягнення такого консенсусу – роль держави у формуванні підходів для аналізу історичних подій має бути мінімальною. Надто в Україні, де зміна влади призводить до перегляду всієї державної «політики пам’яті».

(11) Звичайно, мусить бути певний перелік історичних постатей і подій, яким держава надає статусу національних символів, але це стосується лише тих осіб і подій, щодо оцінки яких існує широкий консенсус у суспільстві. Логічна послідовність у формуванні переліку «національних святощів» мала б бути такою: професійна дискусія істориків, далі – широке громадське обговорення, де історики мали б авторитетне слово, і лише після досягнення достатньо широкого консенсусу – державні рішення.

(12) Це моя точка зору як громадянина. А як представник професійної корпорації істориків я зацікавлений у тому, щоб ані держава, ані будь-хто інший не диктували мені «єдино правильний» підхід до аналізу історичних подій.

(13) Згоди досягти можна. І подія, яка по- різному сприймається в різних частинах України, стане прийнятною в межах країни. Основна засада – це відкрите громадське обговорення, без спроб замовчування, без спроб нав’язати якусь офіційну чи іншу точку зору. Це відкрите обговорення, де всі зацікавлені сторони чи навіть конкретні особи – історики, публіцисти, громадські діячі, можуть висловити авторитетну думку з того чи того приводу. І тільки результатом такого відкритого громадського обговорення може бути якийсь національний консенсус стосовно національної історії.

(14) Якщо подивитися на світовий досвід, то тут ми бачимо два можливих підходи до вирішення таких проблем. Один із таких підходів – авторитарний, коли влада через освітню систему чи медіа, накидає суспільству прийнятну для неї самої концепцію національної історії, певну національну історичну міфологію. Другий, характерний для демократичних країн, коли вироблення такого національного консенсусу формується в умовах дискусії, яка може тривати роками, навіть десятиліттями, але в результаті досягається певний рівень національного консенсусу.

(15) Зрозуміло, він ніколи не буде стовідсотковим, тому що завжди є якісь опозиційні групи (це для плюралістичного суспільства є нормальним). Але принаймні існує якийсь досить високий рівень національної згоди стосовно питань національної історії, який дає змогу говорити – так, це єдина нація, вона має якесь своє спільне бачення.

(16) Гадаю, що для України тільки цей другий шлях є прийнятним. Проте, на жаль, ми перебуваємо тільки на початку цього шляху, тому що є значні розбіжності в поглядах на національних героїв, на події, які є символічними для української історії. Лише принципова деміфологізація, десакралізація й раціоналізація історії може привести до якогось національного консенсусу. Тож його доведеться дуже довго шукати.

За О. Зайцевим

Автор тексту Б в останньому абзаці констатує, що в Україні «є значні розбіжності в поглядах на національних героїв, на події, які є символічними для української історії». Існування цих розбіжностей можна пов’язати з усім, означеним у наведених нижче фрагментах тексту А, ОКРІМ

Текст А

(1) Після розпаду СРСР проблема інтерпретації історії та переформатування історичної пам’яті стала надзвичайно актуальною як для України, так і для всього пострадянського простору, що було пов’язано з необхідністю конструювання сучасної ідентичності новопосталих незалежних держав. Переосмислення минулого мало консолідувати суспільство, виправдати обраний варіант посткомуністичної трансформації й легітимізувати владу політичних режимів. Відтак історична політика, політика пам’яті стали важливою складовою політики багатьох постсоціалістичних держав.

(2) Після відновлення суверенітету України вітчизняні історики інтенсифікували дослідження національного історичного процесу, відтворюючи сукупність його політичних, соціальних, економічних і культурних аспектів. Однак запропонувати суспільству цілісний, консолідуючий концепт бачення минулого поки що не вдалося.

(3) Одна із серйозних перешкод на цьому шляху полягала в тому, що державна історична політика в Україні була не системною, а ситуативною й формувалася на основі міксації радянської та української інтерпретацій історії. Пострадянська Україна так і не завершила критичного переосмислення своєї історії. Відсутність об’єднувального історичного наративу, регіоналізація інтерпретацій історії України, постійні маніпуляції з мовним питанням – усе це істотно вплинуло на поглиблення політичних і соціокультурних міжрегіональних суперечностей, мало негативні наслідки для формування загальноукраїнської ідентичності, дестабілізувало суспільство, послаблювало державу.

(4) У країні немає загальносуспільної згоди щодо «чужого», антиукраїнського характеру імперської та комуністичної влади, нав’язаної ззовні. Тому відбувалися запеклі політичні дискусії щодо інтерпретації російсько-імперського й тоталітарного радянського минулого між носіями різних конфліктних моделей пам’яті – «радянської», «національно-патріотичної» та «ліберальної».

(5) Антиукраїнські політики ділили країну масовими маніпуляціями історії, які десуверенізували свідомість, підважували основи державності. Криза ідентичності стала виявом стану невизначеності щодо усталеної загальноукраїнської системи суспільно-політичних цінностей, гострої конфронтації різновекторних політичних сил і, як наслідок, – неможливості визначення оптимального напряму розвитку суспільства. Проблема вироблення концепту історичної пам’яті та формування національної ідентичності ускладнювалася ще й тим, що в Україні тривав затяжний перехідний період, спостерігалися постійні коливання стосовно вибору напряму цивілізаційного розвитку і свого місця в міжнародному співтоваристві.

(6) На сьогодні історія перестала бути предметом лише наукових дискусій і перетворилася на справжню зброю. Зважаючи на розвиток останніх подій у країні, коли російській пропаганді, що використовувала препаровані факти минулого, удалося нав’язати частині населення сепаратистські погляди, антиукраїнські історичні стереотипи, переконуємося, наскільки важливе місце посідає політика історичної пам’яті.

(7) Тому дієвим чинником консолідації суспільства та зміцнення держави буде формування нової системи історичної освіти. Її осереддям має стати наратив, який би нівелював суперечності між різними регіонами та сегментами суспільства й однаково викладався б в усій України. Одним із провідних завдань історичної освіти має стати формування в молоді національних суспільно- державницьких цінностей як ідейного підґрунтя української громадянської ідентичності.

(8) Влада та громадянське суспільство України мають активніше використовувати потенціал історичної політики як основи формування та збереження національної ідентичності, консолідації соціуму, зміцнення держави.

З аналітичної доповіді

Текст Б

(9) Історія все частіше стає політичним інструментом. Спробуймо розібратися, як нам досягти загальнонаціонального консенсусу у ставленні до тих чи тих історичних постатей, подій, інтерпретацій.

(10) Ключовий момент для досягнення такого консенсусу – роль держави у формуванні підходів для аналізу історичних подій має бути мінімальною. Надто в Україні, де зміна влади призводить до перегляду всієї державної «політики пам’яті».

(11) Звичайно, мусить бути певний перелік історичних постатей і подій, яким держава надає статусу національних символів, але це стосується лише тих осіб і подій, щодо оцінки яких існує широкий консенсус у суспільстві. Логічна послідовність у формуванні переліку «національних святощів» мала б бути такою: професійна дискусія істориків, далі – широке громадське обговорення, де історики мали б авторитетне слово, і лише після досягнення достатньо широкого консенсусу – державні рішення.

(12) Це моя точка зору як громадянина. А як представник професійної корпорації істориків я зацікавлений у тому, щоб ані держава, ані будь-хто інший не диктували мені «єдино правильний» підхід до аналізу історичних подій.

(13) Згоди досягти можна. І подія, яка по- різному сприймається в різних частинах України, стане прийнятною в межах країни. Основна засада – це відкрите громадське обговорення, без спроб замовчування, без спроб нав’язати якусь офіційну чи іншу точку зору. Це відкрите обговорення, де всі зацікавлені сторони чи навіть конкретні особи – історики, публіцисти, громадські діячі, можуть висловити авторитетну думку з того чи того приводу. І тільки результатом такого відкритого громадського обговорення може бути якийсь національний консенсус стосовно національної історії.

(14) Якщо подивитися на світовий досвід, то тут ми бачимо два можливих підходи до вирішення таких проблем. Один із таких підходів – авторитарний, коли влада через освітню систему чи медіа, накидає суспільству прийнятну для неї самої концепцію національної історії, певну національну історичну міфологію. Другий, характерний для демократичних країн, коли вироблення такого національного консенсусу формується в умовах дискусії, яка може тривати роками, навіть десятиліттями, але в результаті досягається певний рівень національного консенсусу.

(15) Зрозуміло, він ніколи не буде стовідсотковим, тому що завжди є якісь опозиційні групи (це для плюралістичного суспільства є нормальним). Але принаймні існує якийсь досить високий рівень національної згоди стосовно питань національної історії, який дає змогу говорити – так, це єдина нація, вона має якесь своє спільне бачення.

(16) Гадаю, що для України тільки цей другий шлях є прийнятним. Проте, на жаль, ми перебуваємо тільки на початку цього шляху, тому що є значні розбіжності в поглядах на національних героїв, на події, які є символічними для української історії. Лише принципова деміфологізація, десакралізація й раціоналізація історії може привести до якогось національного консенсусу. Тож його доведеться дуже довго шукати.

За О. Зайцевим

Докорінна суперечність у поглядах, висловлених авторами текстів А та Б, полягає в розумінні ними

Текст А

(1) Після розпаду СРСР проблема інтерпретації історії та переформатування історичної пам’яті стала надзвичайно актуальною як для України, так і для всього пострадянського простору, що було пов’язано з необхідністю конструювання сучасної ідентичності новопосталих незалежних держав. Переосмислення минулого мало консолідувати суспільство, виправдати обраний варіант посткомуністичної трансформації й легітимізувати владу політичних режимів. Відтак історична політика, політика пам’яті стали важливою складовою політики багатьох постсоціалістичних держав.

(2) Після відновлення суверенітету України вітчизняні історики інтенсифікували дослідження національного історичного процесу, відтворюючи сукупність його політичних, соціальних, економічних і культурних аспектів. Однак запропонувати суспільству цілісний, консолідуючий концепт бачення минулого поки що не вдалося.

(3) Одна із серйозних перешкод на цьому шляху полягала в тому, що державна історична політика в Україні була не системною, а ситуативною й формувалася на основі міксації радянської та української інтерпретацій історії. Пострадянська Україна так і не завершила критичного переосмислення своєї історії. Відсутність об’єднувального історичного наративу, регіоналізація інтерпретацій історії України, постійні маніпуляції з мовним питанням – усе це істотно вплинуло на поглиблення політичних і соціокультурних міжрегіональних суперечностей, мало негативні наслідки для формування загальноукраїнської ідентичності, дестабілізувало суспільство, послаблювало державу.

(4) У країні немає загальносуспільної згоди щодо «чужого», антиукраїнського характеру імперської та комуністичної влади, нав’язаної ззовні. Тому відбувалися запеклі політичні дискусії щодо інтерпретації російсько-імперського й тоталітарного радянського минулого між носіями різних конфліктних моделей пам’яті – «радянської», «національно-патріотичної» та «ліберальної».

(5) Антиукраїнські політики ділили країну масовими маніпуляціями історії, які десуверенізували свідомість, підважували основи державності. Криза ідентичності стала виявом стану невизначеності щодо усталеної загальноукраїнської системи суспільно-політичних цінностей, гострої конфронтації різновекторних політичних сил і, як наслідок, – неможливості визначення оптимального напряму розвитку суспільства. Проблема вироблення концепту історичної пам’яті та формування національної ідентичності ускладнювалася ще й тим, що в Україні тривав затяжний перехідний період, спостерігалися постійні коливання стосовно вибору напряму цивілізаційного розвитку і свого місця в міжнародному співтоваристві.

(6) На сьогодні історія перестала бути предметом лише наукових дискусій і перетворилася на справжню зброю. Зважаючи на розвиток останніх подій у країні, коли російській пропаганді, що використовувала препаровані факти минулого, удалося нав’язати частині населення сепаратистські погляди, антиукраїнські історичні стереотипи, переконуємося, наскільки важливе місце посідає політика історичної пам’яті.

(7) Тому дієвим чинником консолідації суспільства та зміцнення держави буде формування нової системи історичної освіти. Її осереддям має стати наратив, який би нівелював суперечності між різними регіонами та сегментами суспільства й однаково викладався б в усій України. Одним із провідних завдань історичної освіти має стати формування в молоді національних суспільно- державницьких цінностей як ідейного підґрунтя української громадянської ідентичності.

(8) Влада та громадянське суспільство України мають активніше використовувати потенціал історичної політики як основи формування та збереження національної ідентичності, консолідації соціуму, зміцнення держави.

З аналітичної доповіді

Текст Б

(9) Історія все частіше стає політичним інструментом. Спробуймо розібратися, як нам досягти загальнонаціонального консенсусу у ставленні до тих чи тих історичних постатей, подій, інтерпретацій.

(10) Ключовий момент для досягнення такого консенсусу – роль держави у формуванні підходів для аналізу історичних подій має бути мінімальною. Надто в Україні, де зміна влади призводить до перегляду всієї державної «політики пам’яті».

(11) Звичайно, мусить бути певний перелік історичних постатей і подій, яким держава надає статусу національних символів, але це стосується лише тих осіб і подій, щодо оцінки яких існує широкий консенсус у суспільстві. Логічна послідовність у формуванні переліку «національних святощів» мала б бути такою: професійна дискусія істориків, далі – широке громадське обговорення, де історики мали б авторитетне слово, і лише після досягнення достатньо широкого консенсусу – державні рішення.

(12) Це моя точка зору як громадянина. А як представник професійної корпорації істориків я зацікавлений у тому, щоб ані держава, ані будь-хто інший не диктували мені «єдино правильний» підхід до аналізу історичних подій.

(13) Згоди досягти можна. І подія, яка по- різному сприймається в різних частинах України, стане прийнятною в межах країни. Основна засада – це відкрите громадське обговорення, без спроб замовчування, без спроб нав’язати якусь офіційну чи іншу точку зору. Це відкрите обговорення, де всі зацікавлені сторони чи навіть конкретні особи – історики, публіцисти, громадські діячі, можуть висловити авторитетну думку з того чи того приводу. І тільки результатом такого відкритого громадського обговорення може бути якийсь національний консенсус стосовно національної історії.

(14) Якщо подивитися на світовий досвід, то тут ми бачимо два можливих підходи до вирішення таких проблем. Один із таких підходів – авторитарний, коли влада через освітню систему чи медіа, накидає суспільству прийнятну для неї самої концепцію національної історії, певну національну історичну міфологію. Другий, характерний для демократичних країн, коли вироблення такого національного консенсусу формується в умовах дискусії, яка може тривати роками, навіть десятиліттями, але в результаті досягається певний рівень національного консенсусу.

(15) Зрозуміло, він ніколи не буде стовідсотковим, тому що завжди є якісь опозиційні групи (це для плюралістичного суспільства є нормальним). Але принаймні існує якийсь досить високий рівень національної згоди стосовно питань національної історії, який дає змогу говорити – так, це єдина нація, вона має якесь своє спільне бачення.

(16) Гадаю, що для України тільки цей другий шлях є прийнятним. Проте, на жаль, ми перебуваємо тільки на початку цього шляху, тому що є значні розбіжності в поглядах на національних героїв, на події, які є символічними для української історії. Лише принципова деміфологізація, десакралізація й раціоналізація історії може привести до якогось національного консенсусу. Тож його доведеться дуже довго шукати.

За О. Зайцевим

У тексті Б, порівняно з текстом А, НЕ актуалізовано мікротеми

Згідно з одним із досліджень, (7)_____________ до списування під час іспитів різниться за країнами, починаючи з найнижчого рівня (5%) в університетах, що (8)_____________ в Скандинавських країнах (Данія і Швеція), і завершуючи найвищим (88%) в університетах країн Східної Європи (Польща, Румунія і Словенія). Вирішальними факторами, що (9)_____________ чи обмежують списування, є ставлення самого соціального середовища до недоброчесних і корупційних практик і суворість покарань за академічні (10)_____________ («клімат для шахрайства»).