Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання
Сергій Параджанов
(1–3) Геній — поняття, що давно стало книжним. Кажемо так про людей, які зоріють у недосяжному часі та просторі. Довідуємося про них із легенд і підручників. Серед нас вони давно не живуть.
(4–15) Тим, хто знав режисера фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, фантастично пощастило. Вони бачили живого генія. Це зрозуміло було з того, як усе від його слова сповнювалося краси та значення. Це зрозуміло було з тієї бентежної енергії, що неослабно променіла з нього. Це зрозуміло було настільки, що в жартівливих розмовах слово «геній» стало синонімом його імені та й сам він залюбки вдавався до цього титулу. Треба було знати Параджанова, щоб за цим не шукати марнославства чи несмаку. Він жив іншими стимулами, у його світі тон задавали дитяча великодушність та оповитий артистизмом гумор. Смак до жарту, «жертвою» якого ставав він сам, передавався його друзям. «У ці дні ми будемо насолоджуватися присутністю найгеніальнішого режисера всіх часів — Параджанова. Це я його жартома так називаю», — писав приятель. Авжеж, усі ми так жартували. Але добре знали, що в тих жартах — правда.
(16–20) Книжок у його хаті майже не було, а як щось з’являлося — на другий день комусь дарував. Здавалося, нічого не читав, а насправді все знав і давав непомильну, на рівні «абсолютного слуху» оцінку всім помітним явищам літератури та мистецтва. Часом допомагала інтуїція генія: досить було кинути оком, проглянути кілька сторінок — і суть схоплено.
(21–26) Він сприймав світ через красу. І мав дивовижну здатність надавати всьому краси: інтер’єрові, букетові квітів, святковому столу. Здавалося, не було чогось такого, чого він не міг зробити. І все — красиве. Де був Параджанов — там чинилося мистецьке дійство: море насолоди для друзів і гостей. Якби можна було прихованою камерою зняти його життя —
це був би найфантастичніший витвір Параджанова.
(27–30) Так виходило, що він завжди дбав про інших, не залишаючи місця для віддяки. Був щедрим до самознищення — усім роздавав ідеї, задуми, мистецькі дрібнички. Дарувати — було його щастям. Не меншим, ніж творити. Може, це його й тримало вжитті, коли не давали творити. Він усіх залишив заборгованими й винними.
(31–38) У боргу та провині перед ним залишилася й уся Україна. Вона, позбавлена самої себе, віддана на поталу тим, хто, виступаючи від її імені, нищив її, — не змогла його захистити. А він приріс до неї серцем і не втрачав надії повернутися, дістати дозвіл працювати на Київській кіностудії…І, може, трохи звеселило останні його місяці оте бодай часткове (але яке вагоме!) повернення в українське кіно — створення сценарію фільму Леоніда Осики «Етюди про Врубеля» та співавторство у фільмі світового визнання «Лебедине озеро. Зона», який за його сценарієм поставив Юрій Іллєнко, друг і добрий творчий суперник з часів «Тіней забутих предків».
(39–43) Та скільки ще він хотів зробити для України! Фільм «Київські фрески» мав стати феєричною картиною життя сучасного міста, за яким стоїть тисячолітня історія. Не став: зйомки заборонили. «Інтермецо» за шедевром його улюбленого Михайла Коцюбинського мало стати натхненною поемою про невмирущий дух українського народу. Але такий фільм не повинен був з’явитися.
(44–48) Любов до української культури й народного мистецтва, тонке їх розуміння, солідарний відгук на них породжували оригінальні задуми фільмів, які б мовою кіно інтерпретували світ нашої духовної спадщини, змагалися з його художнім генієм. Пам’ятаю поїздку до Марії Приймаченко — про неї Сергій також хотів робити фільм. Та не ті були часи…
(49–58) Та, може, найбільше, що ми втратили, — нездійснений задум фільму
«Марія». До Шевченка Параджанов звертався незмінно, хотів поставити біографічну
картину «Дорога в безсмертя». А пізніше — неймовірна ідея: зробити кіноверсію
Шевченкової «Марії». Таки неймовірна, бо як можна перекласти мовою кінокадрів річ,
у якій майже немає зовнішнього руху, стосунків персонажів, а вся сила якої —
у пристрасному внутрішньому монолозі, в етичній дії слова? Але саме це й
було близьке Параджанову, і для нього не було нічого неможливого. Він уже
мав у голові не лише сценарій, а й зоровий ряд, точне бачення майбутнього
фільму. Це мав бути твір високої мистецької умовності, з імітацією українського
вертепу, різдвяної містерії…
(59–66) Великий Довженко мучився нездарністю київського проспекту Перемоги, складав проекти його реконструкції та мріяв повернути Києву його неспотворену красу. Через кільканадцять років на тому ж проспекті житиме Сергій Параджанов і мучитиметься тим самим. Олександр Довженко посадив на Київській кіностудії сад, яким вона пишається. Що реального залишилося б від Довженка на цій студії, крім саду та меморіальних знаків, якби не прийшли люди, здатні причаститися його духом, які прагнули творити мистецтво його міри? Вони почали відроджувати кіно, і не їхня вина, що їх зупинили
на півдорозі.
(67–72) Як тут не нагадати, що «Тіні забутих предків» — це було не просто свято українського мистецтва. Це було свято української душі, підтвердження того, що Україна може стати естетичною й духовною величиною у світі. Отже — величиною повною. І знаменно, що саме на прем’єрі фільму в кінотеатрі «Україна» вчинено публічний протест проти політичних арештів, перший у нашій повоєнній історії акт масової
непокори.
(73–75) … Сьогодні в українському кіномистецтві все доводиться починати заново. Але є досвід і є уроки. І провідною зорею тепер світитиме поряд з образом Довженка образ Параджанова.
За І. Дзюбою
Твердження «Тим, хто знав … Сергія Параджанова, фантастично пощастило. Вони бачили живого генія» (рядки 4–5) ілюструють усі наведені речення, окрім
