Кобзарю,
знаєш,
нелегка епоха
оцей двадцятий невгомонний вік.
Завихрень – безліч.
Тиші – анітрохи.
А струсам різним утрачаєш лік.
Звичайні норми починають старіти,
вже всі канони мертві, як неон,
коли стоїть історія на старті
перед ривком в космічний стадіон.
Вона грудьми на фініші розірве
Чумацький Шлях, мов стрічку золоту.
І, невагома, у блакитній прірві
відчує враз вагому самоту.
I позивні покотяться луною
крізь далі неосяжно-голубі...
А як же ми,
співці краси земної?
Чи голоси у нас не заслабі?
Чи не потонуть у вітрах простору?
Чи сприймуть сенс новітньої краси?
Тарас гранітний дивиться суворо:
– А вигартуйте ваші голоси!
Не пустослів'ям пишним та барвистим,
не скаргами,
не белькотом надій,
не криком,
не переспівом на місці,
а заспівом в дорозі нелегкій.
Бо пам'ятайте,
що на цій планеті,
відколи сотворив її пан Бог,
ще не було епохи для поетів,
але були поети для епох!
Ліна Костенко
Ідею твору найкраще передано рядками
А «Кобзарю, / знаєш, / нелегка епоха / оцей двадцятий невгомонний вік»
Б «Завихрень – безліч. / Тиші - анітрохи. / А струсам різним утрачаєш лік»
В «Звичайні норми починають старіти, / вже всі канони мертві, як неон»
Г «Тарас гранітний дивиться суворо: / – А ви гартуйте ваші голоси!»
Д «ще не було епохи для поетів, / але були поети для епох!»
