Кобзарю,
знаєш,
нелегка епоха
оцей двадцятий невгомонний вік.
Завихрень – безліч.
Тиші – анітрохи.
А струсам різним утрачаєш лік.
Звичайні норми починають старіти,
вже всі канони мертві, як неон,
коли стоїть історія на старті
перед ривком в космічний стадіон.
Вона грудьми на фініші розірве
Чумацький Шлях, мов стрічку золоту.
І, невагома, у блакитній прірві
відчує враз вагому самоту.
I позивні покотяться луною
крізь далі неосяжно-голубі...
А як же ми,
співці краси земної?
Чи голоси у нас не заслабі?
Чи не потонуть у вітрах простору?
Чи сприймуть сенс новітньої краси?
Тарас гранітний дивиться суворо:
– А вигартуйте ваші голоси!
Не пустослів'ям пишним та барвистим,
не скаргами,
не белькотом надій,
не криком,
не переспівом на місці,
а заспівом в дорозі нелегкій.
Бо пам'ятайте,
що на цій планеті,
відколи сотворив її пан Бог,
ще не було епохи для поетів,
але були поети для епох!
Ліна Костенко
Авторці твору також належать слова
А «Віють вітри, віють буйні, / Аж дерева гнуться, / Ой як болить моє серце, / А сльози не ллються»
Б «Я на вбогім сумнім перелозі / Буду сіять барвисті квітки»
В «Моя любов чолом сягала неба, / а Гриць ходив ногами по землі»
Г «Два кольори мої, два кольори, / Оба на полотні, в душі моїй оба»
Д «За тобою завше будуть мандрувати / Очі материнські і білява хата»
