Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання
Олена Теліга
(1-5) У її елегантно-карбованих віршах, названих критикою «приватними листами світові»,
вимальовується яскравий образ людини, відданої ідеям національного відродження,
морального максималіста, апологета загальнолюдських цінностей. У цьому й полягав
сенс життя поетеси-антифашистки, розстріляної німецькими окупантами в
Бабиному Яру.
(6-13) Світогляд Олени Теліга формувався поступово. То була довга «одіссея»,
що починалася в Петербурзі. Тут, у сім’ї інженера-гідротехніка професора Івана
Шовгенева, і народилася Олена 1907 року. Потужні хвилі визвольних змагань,
що охопили Україну після Лютневої революції 1917 року, повернули родину
Шовгеневих до Києва, де дочка міністра УНР Олена навчалася в гімназії.
Під час більшовицького наступу 1919 року Центральна Рада змушена була
залишити Київ. Разом із нею виїхали й Шовгеневи. Згодом оселилися в Чехії,
де батько працював ректором Української господарської академії.
(14-20) У ті часи відбувся різкий злам у психіці майбутньої поетеси.
Усвідомивши себе українкою та непримиренним ворогом великодержавництва,
майбутня поетеса вступає до Українського педагогічного інституту в Празі.
Вона товаришує з Євгеном Маланюком, Олегом Ольжичем та іншими
письменниками «празької школи». У ліриці поетеси панує вічний бунт, протест
проти безбарвної «нудоти життя», її погляд знаходить «у тьмі глибокій блискавок
фанатичні очі, а не місяця мрійний спокій».
(21-26) Власне, ідеться про неоромантизм, що об’єднує «празьку школу»,
проявляючись у доробку кожного поета неповторними гранями: коли для
Юрія Клена це був певний нюанс, то для Маланюка, Ольжича, а ще більше
для Теліги - рідна стихія, поривання «кресати вогонь із кремнів». Героїзм
як найвища чеснота, як взірець людської гідності - то визначальний орієнтир
її життя і творчості, тісно пов’язаних із боротьбою за національне визволення рідного народу.
(27-31) Олена Теліга розвивала кращі традиції української літератури, передовсім Лесі
Українки. Як прихильник суворих ритмів, вона ніколи не втрачала жіночих інтонацій.
Роль жінки в житті нації - одна з головних тем лірики Теліги. Це не квола істота, не
рабиня, це дружина й помічник чоловіка-воїна, це новий тип особистості - вольової,
внутрішньо дисциплінованої натури, невтоленного життєлюба.
(32-41) Цей тип постав з особливостей національного духу української еміграції, яка
почала активно готуватися до відновлення історичної справедливості в рідному краї,
охопленому більшовицькими репресіями, розчленованому сусідніми країнами.
Це прискорило об’єднання розпорошених угруповань в ОУН. Обмежуватися
лише естетичними питаннями видавалось би за таких обставин неприпустимою
розкішшю. Водночас поети-емігранти, прихильники високої духовності, не дозволяли
собі перетворювати мистецтво на агітку. Про це, зокрема, писала Теліга в статті
«Прапори духа», пафос якої спрямовувався проти зловживання плакатністю, що не
має нічого спільного з лірикою. Головна мета, що її ставила поетеса в запальних
публіцистичний виступах, як і в ліриці, - будити національну свідомість.
(42-51) Розкол ОУН, що стався 1940 року внаслідок тактичних і персональних
розходжень, тяжко дався взнаки під час світової війни, послабив організовану
боротьбу українського народу проти німецьких окупантів. Це відчула на собі й
Олена Теліга, яка разом з Уласом Самчуком нелегально перейшла кордон між
Польщею та Галичиною. А 22 жовтня - вона вже в омріяному напівзруйнованому
Києві, де засновано Українську національну раду. Теліга як член референтури
культурної комісії створила «Спілку письменників». Водночас вона перебирає
редагування додатка «Література і мистецтво» при газеті - «Українське слово»
і готує його під свіжою, бойовою назвою «Литаври». Тут друкувалися талановиті
твори українських письменників, знищених сталінізмом, і письменників-емігрантів.
(52-60) Сіючи зерна національної самосвідомості в окупованому Києві, Теліга не
опублікувала жодного панегірика гітлерівцям, із презирством ставилася до одописців:
«Це, мабуть, ті ж самі писаки, що й Сталінові так щедрували». Певна річ, це не могло
не викликати підозри фашистів, які після невдалих спроб приборкання «Литаврів» на
початку 1942 року іх закрили. Ольжич намагався переконати Телігу виїхати з міста,
але вона категорично відмовлялася: «Я з Києва вдруге не поїду».
Знаючи про масові арешти українців і про те, що гестапо влаштувало засідку
в приміщенні Спілки письменників, вона пішла на чергове зібрання, де й була
заарештована.
(61-62) За свої 35 років поетеса не встигла видати жодної власної книжки, усі
вони вийшли посмертно; більша частина її віршів загубилася.
За Ю. Ковалевим (605 слів)
Розповідаючи про Олену Телігу, автор уживає слово одіссея (рядок 6), підкреслюючи, що
