Українська мова

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Синє яблуко для Ілонки

(1, 2) Сидить Ілонка біля хати така сумна, аж хустка на голові займається. Перед нею стерні та стерні. Є і ліс, на який уже дихнула осінь.

(3-6) Оце тільки повернулася з лікарні. Ішла селом, а люди, хто стрічався, казали: що з тобою, як поїхала, так половини й не стало. Та, одмахувалася Ілонка, їсти душа не прийма, а хіба тіло дурне, щоб саме по собі наростало. То так, А тільки ж чому барилась?

(7, 8) Димко (Дмитро її) вже й картоплю викубляв і пізні сливи познімав, хоч на роботі з темна до темна.

(9-11) Їй і не віриться – вдома. Он коза на обніжку спить. Справнюща та біла. Он дика грушка всолодала і розміліла. А півники давно в колодочках, кукурікають і б’ються, аж пір’я летить.

(12-21) Через її задуму проторохтів віз. Це Сергій з діжкою води брати. Жвавий і моцніший за коня.
- Здастуйте, тітко! Прибули?
- Атож. Воду на город повезеш?
- Ну.
- Хай Параска з Ольгою до мене ввечері зайдуть.
- Скажу, та чи зайдуть. Там огірків, як гороху, набралося. До ночі будуть.
- Аби морозу не кинуло.
- А по радіо передавали два градуси.
- От-то.

(22, 23) За Сергієм прокурявилося, і знову лагідна тиша. Дерева, як цівки, бабине літо розпускають.

(24-30) А признайся, Ілонко, боїшся? Як привезли тебе в лікарню, а тоді в другу переклали. Слідом попід руки жінку завели, а вона звивалась і кричала: «Убийте, вдавіть мене, не хочу! Що вирячились? У нас тут у кожній смерть сидить!» - «Заспокойся, - сказала ти, - не поможеться. А може, ще й мине» - «Стара карга, - вискнула жінка, - тобі все одно здихати, а в мене одне в пелюшках, а друге тільки ходити навчилось!» - «Жити всім хочеться, дитино», - одказала ти. А потім одвернулась до вікна, а там сонце слабке, мов крапля олії, висіло.

(31-34) Не прикидайся, боїшся. Бо все життя чогось чекала. Поки Дмитро вивчиться, поки сини підростуть, поки хату поставите. Тепер сини на Камчатці. Сказала Дмитрові не писати, що з нею, може, й не страшне. Аби дітей зривати. Лесю, внучку, як згадає, так сльози і вдавлять. Ти ж моя маленька бабуська, казало.

(35-38) Позаторік будуватися кінчили. Кухня, зала, спальня і ще одна спальня – про гостей. Туди килим повісили, як за корову грошей уторгували, і двоє ліжок, мов пароплави, поставили. Коли немає довго листів, то підеш туди, посидиш, перини переб’єш.

(39-43) Любиш ти нову хату, хоч довго звикнути не могла. Уже кругом цегляні стіни звели, уже й дах, наче капелюх, звісився, а ти майстрам вариш, а собі сліз не збереш. Тепер хто не зайде – й похвалить. Чисто, прибрано, доріжок понатикала, рушники дівоцькі почепила. Аж цвіте скрізь. Дмитро завжди з чобітьми носиться - наче й поставить ніде.

(44-50) Аж ось він. Скочив із мотоцикла, біжить, картузом утирається.
- Лоню! – гукнув ще здалеку. А ближче застидався. – Як добралася?
- Автобусом прямо ізвідти сюди.
- А в хаті була? Я тут то наче й не насмічував. Там у газовій плиті юшка заварена. Може, води од Гаманів принести?
- Чого ти? Я й сама принесу. А обідав?
- На таборі.

(51-56) Замовкли. Ілонка дивилась на його вироблений піджак, на роз’їжджені черевики, на комір, виношений у мотузку, і щасливо думала, скільки в неї попереду роботи.
- Там винограду кичок десять нав’язалося. Зріж, як хочеш.
- А синіх яблук уже й немає. Мабуть, дощі пострушували та вітер позбивав.
- Не може бути! – аж скрикнув. – Ану ходім!

(57) Вона встала – Димко аж одхитнувся. Пів-Ілонки.

(58) У траві гнилички мухи доїдали, а на яблуні порожньо.

(59-63) «Як я жив з тобою? Чи хоч після весілля водив тебе в сад або на річку? Чи жалів тебе, як тягали колоди, носили відрами цементі накладали глиною стелю? Чи питав, що болить у тебе, коли вночі, щоб мене не розбудити, виходила з хати і до ранку блукала на подвір’ї?»
- Не може бути, - ще раз видихнув Димко.

(64-68) Він скинувся на стовбур, ковзав черевиком по гілках, чіплявся за суччя, обламувався, нарешті дістався до верхівки. Ех-х-х! Щосили труснув, і поодиноке листя, злітаючи, осміхнулось до неї.
- Я й хотів назбирати, та хіба за роботою вправишся, - обтрушуючи, звинявся перед нею. – Іще ті дітлахи. Ось мотнуся в колгоспний сад, там точно зосталися.

(69-72) Уже хотів до мотоцикла, але повернувся, вивернув кишеню, чорну, мов кузня, і подав їй три горішки.
- Ось на, вже поналивались.
- Нащо ти? – спаленіла.

(73-81) Схитнув плечима і знов одступив. Пом’явся, а тоді спитав:
- А як там… У Чернігові… що сказали?
- Нічого, - обізвалась тихо, - того нема.
- А тримали довго.
- Вигрівали. Усе якимись лампами.
- Так справді? Справді нема?
- Кажу ж.
- Слухай! Ну й заживемо ми з тобою, жінко! – Він гупнув картузом об землю, ляснув себе в коліна, а тоді по підборах. – Село загуде!

(82, 83) Жартома, як у молодості, зісмикнув на плечі їй хустку, підстрибом кинувся до хвіртки.

(84-86) Нараз їй стало млосно. Поточилася, обіперлася об стовпець. Треба ж отак зледащіти! А мотоцикл уже деренчав. У колесі бадилинка застряла і летіла невідомо куди…

(За Л. Пономаренко, 800 слів)

Авторка натякає в новелі на казкові образи зі світової драматургії й кіно. Прочитайте запропоновані фрагменти й виберіть правильне твердження щодо твору Любові Пономаренко.

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Синє яблуко для Ілонки

(1, 2) Сидить Ілонка біля хати така сумна, аж хустка на голові займається. Перед нею стерні та стерні. Є і ліс, на який уже дихнула осінь.

(3-6) Оце тільки повернулася з лікарні. Ішла селом, а люди, хто стрічався, казали: що з тобою, як поїхала, так половини й не стало. Та, одмахувалася Ілонка, їсти душа не прийма, а хіба тіло дурне, щоб саме по собі наростало. То так, А тільки ж чому барилась?

(7, 8) Димко (Дмитро її) вже й картоплю викубляв і пізні сливи познімав, хоч на роботі з темна до темна.

(9-11) Їй і не віриться – вдома. Он коза на обніжку спить. Справнюща та біла. Он дика грушка всолодала і розміліла. А півники давно в колодочках, кукурікають і б’ються, аж пір’я летить.

(12-21) Через її задуму проторохтів віз. Це Сергій з діжкою води брати. Жвавий і моцніший за коня.
- Здастуйте, тітко! Прибули?
- Атож. Воду на город повезеш?
- Ну.
- Хай Параска з Ольгою до мене ввечері зайдуть.
- Скажу, та чи зайдуть. Там огірків, як гороху, набралося. До ночі будуть.
- Аби морозу не кинуло.
- А по радіо передавали два градуси.
- От-то.

(22, 23) За Сергієм прокурявилося, і знову лагідна тиша. Дерева, як цівки, бабине літо розпускають.

(24-30) А признайся, Ілонко, боїшся? Як привезли тебе в лікарню, а тоді в другу переклали. Слідом попід руки жінку завели, а вона звивалась і кричала: «Убийте, вдавіть мене, не хочу! Що вирячились? У нас тут у кожній смерть сидить!» - «Заспокойся, - сказала ти, - не поможеться. А може, ще й мине» - «Стара карга, - вискнула жінка, - тобі все одно здихати, а в мене одне в пелюшках, а друге тільки ходити навчилось!» - «Жити всім хочеться, дитино», - одказала ти. А потім одвернулась до вікна, а там сонце слабке, мов крапля олії, висіло.

(31-34) Не прикидайся, боїшся. Бо все життя чогось чекала. Поки Дмитро вивчиться, поки сини підростуть, поки хату поставите. Тепер сини на Камчатці. Сказала Дмитрові не писати, що з нею, може, й не страшне. Аби дітей зривати. Лесю, внучку, як згадає, так сльози і вдавлять. Ти ж моя маленька бабуська, казало.

(35-38) Позаторік будуватися кінчили. Кухня, зала, спальня і ще одна спальня – про гостей. Туди килим повісили, як за корову грошей уторгували, і двоє ліжок, мов пароплави, поставили. Коли немає довго листів, то підеш туди, посидиш, перини переб’єш.

(39-43) Любиш ти нову хату, хоч довго звикнути не могла. Уже кругом цегляні стіни звели, уже й дах, наче капелюх, звісився, а ти майстрам вариш, а собі сліз не збереш. Тепер хто не зайде – й похвалить. Чисто, прибрано, доріжок понатикала, рушники дівоцькі почепила. Аж цвіте скрізь. Дмитро завжди з чобітьми носиться - наче й поставить ніде.

(44-50) Аж ось він. Скочив із мотоцикла, біжить, картузом утирається.
- Лоню! – гукнув ще здалеку. А ближче застидався. – Як добралася?
- Автобусом прямо ізвідти сюди.
- А в хаті була? Я тут то наче й не насмічував. Там у газовій плиті юшка заварена. Може, води од Гаманів принести?
- Чого ти? Я й сама принесу. А обідав?
- На таборі.

(51-56) Замовкли. Ілонка дивилась на його вироблений піджак, на роз’їжджені черевики, на комір, виношений у мотузку, і щасливо думала, скільки в неї попереду роботи.
- Там винограду кичок десять нав’язалося. Зріж, як хочеш.
- А синіх яблук уже й немає. Мабуть, дощі пострушували та вітер позбивав.
- Не може бути! – аж скрикнув. – Ану ходім!

(57) Вона встала – Димко аж одхитнувся. Пів-Ілонки.

(58) У траві гнилички мухи доїдали, а на яблуні порожньо.

(59-63) «Як я жив з тобою? Чи хоч після весілля водив тебе в сад або на річку? Чи жалів тебе, як тягали колоди, носили відрами цементі накладали глиною стелю? Чи питав, що болить у тебе, коли вночі, щоб мене не розбудити, виходила з хати і до ранку блукала на подвір’ї?»
- Не може бути, - ще раз видихнув Димко.

(64-68) Він скинувся на стовбур, ковзав черевиком по гілках, чіплявся за суччя, обламувався, нарешті дістався до верхівки. Ех-х-х! Щосили труснув, і поодиноке листя, злітаючи, осміхнулось до неї.
- Я й хотів назбирати, та хіба за роботою вправишся, - обтрушуючи, звинявся перед нею. – Іще ті дітлахи. Ось мотнуся в колгоспний сад, там точно зосталися.

(69-72) Уже хотів до мотоцикла, але повернувся, вивернув кишеню, чорну, мов кузня, і подав їй три горішки.
- Ось на, вже поналивались.
- Нащо ти? – спаленіла.

(73-81) Схитнув плечима і знов одступив. Пом’явся, а тоді спитав:
- А як там… У Чернігові… що сказали?
- Нічого, - обізвалась тихо, - того нема.
- А тримали довго.
- Вигрівали. Усе якимись лампами.
- Так справді? Справді нема?
- Кажу ж.
- Слухай! Ну й заживемо ми з тобою, жінко! – Він гупнув картузом об землю, ляснув себе в коліна, а тоді по підборах. – Село загуде!

(82, 83) Жартома, як у молодості, зісмикнув на плечі їй хустку, підстрибом кинувся до хвіртки.

(84-86) Нараз їй стало млосно. Поточилася, обіперлася об стовпець. Треба ж отак зледащіти! А мотоцикл уже деренчав. У колесі бадилинка застряла і летіла невідомо куди…

(За Л. Пономаренко, 800 слів)

Слова, виділені у словосполученнях «вироблений піджак», «роз’їжджені черевики», «звинявся перед нею» авторка вживає для

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Синє яблуко для Ілонки

(1, 2) Сидить Ілонка біля хати така сумна, аж хустка на голові займається. Перед нею стерні та стерні. Є і ліс, на який уже дихнула осінь.

(3-6) Оце тільки повернулася з лікарні. Ішла селом, а люди, хто стрічався, казали: що з тобою, як поїхала, так половини й не стало. Та, одмахувалася Ілонка, їсти душа не прийма, а хіба тіло дурне, щоб саме по собі наростало. То так, А тільки ж чому барилась?

(7, 8) Димко (Дмитро її) вже й картоплю викубляв і пізні сливи познімав, хоч на роботі з темна до темна.

(9-11) Їй і не віриться – вдома. Он коза на обніжку спить. Справнюща та біла. Он дика грушка всолодала і розміліла. А півники давно в колодочках, кукурікають і б’ються, аж пір’я летить.

(12-21) Через її задуму проторохтів віз. Це Сергій з діжкою води брати. Жвавий і моцніший за коня.
- Здастуйте, тітко! Прибули?
- Атож. Воду на город повезеш?
- Ну.
- Хай Параска з Ольгою до мене ввечері зайдуть.
- Скажу, та чи зайдуть. Там огірків, як гороху, набралося. До ночі будуть.
- Аби морозу не кинуло.
- А по радіо передавали два градуси.
- От-то.

(22, 23) За Сергієм прокурявилося, і знову лагідна тиша. Дерева, як цівки, бабине літо розпускають.

(24-30) А признайся, Ілонко, боїшся? Як привезли тебе в лікарню, а тоді в другу переклали. Слідом попід руки жінку завели, а вона звивалась і кричала: «Убийте, вдавіть мене, не хочу! Що вирячились? У нас тут у кожній смерть сидить!» - «Заспокойся, - сказала ти, - не поможеться. А може, ще й мине» - «Стара карга, - вискнула жінка, - тобі все одно здихати, а в мене одне в пелюшках, а друге тільки ходити навчилось!» - «Жити всім хочеться, дитино», - одказала ти. А потім одвернулась до вікна, а там сонце слабке, мов крапля олії, висіло.

(31-34) Не прикидайся, боїшся. Бо все життя чогось чекала. Поки Дмитро вивчиться, поки сини підростуть, поки хату поставите. Тепер сини на Камчатці. Сказала Дмитрові не писати, що з нею, може, й не страшне. Аби дітей зривати. Лесю, внучку, як згадає, так сльози і вдавлять. Ти ж моя маленька бабуська, казало.

(35-38) Позаторік будуватися кінчили. Кухня, зала, спальня і ще одна спальня – про гостей. Туди килим повісили, як за корову грошей уторгували, і двоє ліжок, мов пароплави, поставили. Коли немає довго листів, то підеш туди, посидиш, перини переб’єш.

(39-43) Любиш ти нову хату, хоч довго звикнути не могла. Уже кругом цегляні стіни звели, уже й дах, наче капелюх, звісився, а ти майстрам вариш, а собі сліз не збереш. Тепер хто не зайде – й похвалить. Чисто, прибрано, доріжок понатикала, рушники дівоцькі почепила. Аж цвіте скрізь. Дмитро завжди з чобітьми носиться - наче й поставить ніде.

(44-50) Аж ось він. Скочив із мотоцикла, біжить, картузом утирається.
- Лоню! – гукнув ще здалеку. А ближче застидався. – Як добралася?
- Автобусом прямо ізвідти сюди.
- А в хаті була? Я тут то наче й не насмічував. Там у газовій плиті юшка заварена. Може, води од Гаманів принести?
- Чого ти? Я й сама принесу. А обідав?
- На таборі.

(51-56) Замовкли. Ілонка дивилась на його вироблений піджак, на роз’їжджені черевики, на комір, виношений у мотузку, і щасливо думала, скільки в неї попереду роботи.
- Там винограду кичок десять нав’язалося. Зріж, як хочеш.
- А синіх яблук уже й немає. Мабуть, дощі пострушували та вітер позбивав.
- Не може бути! – аж скрикнув. – Ану ходім!

(57) Вона встала – Димко аж одхитнувся. Пів-Ілонки.

(58) У траві гнилички мухи доїдали, а на яблуні порожньо.

(59-63) «Як я жив з тобою? Чи хоч після весілля водив тебе в сад або на річку? Чи жалів тебе, як тягали колоди, носили відрами цементі накладали глиною стелю? Чи питав, що болить у тебе, коли вночі, щоб мене не розбудити, виходила з хати і до ранку блукала на подвір’ї?»
- Не може бути, - ще раз видихнув Димко.

(64-68) Він скинувся на стовбур, ковзав черевиком по гілках, чіплявся за суччя, обламувався, нарешті дістався до верхівки. Ех-х-х! Щосили труснув, і поодиноке листя, злітаючи, осміхнулось до неї.
- Я й хотів назбирати, та хіба за роботою вправишся, - обтрушуючи, звинявся перед нею. – Іще ті дітлахи. Ось мотнуся в колгоспний сад, там точно зосталися.

(69-72) Уже хотів до мотоцикла, але повернувся, вивернув кишеню, чорну, мов кузня, і подав їй три горішки.
- Ось на, вже поналивались.
- Нащо ти? – спаленіла.

(73-81) Схитнув плечима і знов одступив. Пом’явся, а тоді спитав:
- А як там… У Чернігові… що сказали?
- Нічого, - обізвалась тихо, - того нема.
- А тримали довго.
- Вигрівали. Усе якимись лампами.
- Так справді? Справді нема?
- Кажу ж.
- Слухай! Ну й заживемо ми з тобою, жінко! – Він гупнув картузом об землю, ляснув себе в коліна, а тоді по підборах. – Село загуде!

(82, 83) Жартома, як у молодості, зісмикнув на плечі їй хустку, підстрибом кинувся до хвіртки.

(84-86) Нараз їй стало млосно. Поточилася, обіперлася об стовпець. Треба ж отак зледащіти! А мотоцикл уже деренчав. У колесі бадилинка застряла і летіла невідомо куди…

(За Л. Пономаренко, 800 слів)

Діалоги тієї самої пари персонажів наведено в усіх рядках тексту, ОКРІМ

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Синє яблуко для Ілонки

(1, 2) Сидить Ілонка біля хати така сумна, аж хустка на голові займається. Перед нею стерні та стерні. Є і ліс, на який уже дихнула осінь.

(3-6) Оце тільки повернулася з лікарні. Ішла селом, а люди, хто стрічався, казали: що з тобою, як поїхала, так половини й не стало. Та, одмахувалася Ілонка, їсти душа не прийма, а хіба тіло дурне, щоб саме по собі наростало. То так, А тільки ж чому барилась?

(7, 8) Димко (Дмитро її) вже й картоплю викубляв і пізні сливи познімав, хоч на роботі з темна до темна.

(9-11) Їй і не віриться – вдома. Он коза на обніжку спить. Справнюща та біла. Он дика грушка всолодала і розміліла. А півники давно в колодочках, кукурікають і б’ються, аж пір’я летить.

(12-21) Через її задуму проторохтів віз. Це Сергій з діжкою води брати. Жвавий і моцніший за коня.
- Здастуйте, тітко! Прибули?
- Атож. Воду на город повезеш?
- Ну.
- Хай Параска з Ольгою до мене ввечері зайдуть.
- Скажу, та чи зайдуть. Там огірків, як гороху, набралося. До ночі будуть.
- Аби морозу не кинуло.
- А по радіо передавали два градуси.
- От-то.

(22, 23) За Сергієм прокурявилося, і знову лагідна тиша. Дерева, як цівки, бабине літо розпускають.

(24-30) А признайся, Ілонко, боїшся? Як привезли тебе в лікарню, а тоді в другу переклали. Слідом попід руки жінку завели, а вона звивалась і кричала: «Убийте, вдавіть мене, не хочу! Що вирячились? У нас тут у кожній смерть сидить!» - «Заспокойся, - сказала ти, - не поможеться. А може, ще й мине» - «Стара карга, - вискнула жінка, - тобі все одно здихати, а в мене одне в пелюшках, а друге тільки ходити навчилось!» - «Жити всім хочеться, дитино», - одказала ти. А потім одвернулась до вікна, а там сонце слабке, мов крапля олії, висіло.

(31-34) Не прикидайся, боїшся. Бо все життя чогось чекала. Поки Дмитро вивчиться, поки сини підростуть, поки хату поставите. Тепер сини на Камчатці. Сказала Дмитрові не писати, що з нею, може, й не страшне. Аби дітей зривати. Лесю, внучку, як згадає, так сльози і вдавлять. Ти ж моя маленька бабуська, казало.

(35-38) Позаторік будуватися кінчили. Кухня, зала, спальня і ще одна спальня – про гостей. Туди килим повісили, як за корову грошей уторгували, і двоє ліжок, мов пароплави, поставили. Коли немає довго листів, то підеш туди, посидиш, перини переб’єш.

(39-43) Любиш ти нову хату, хоч довго звикнути не могла. Уже кругом цегляні стіни звели, уже й дах, наче капелюх, звісився, а ти майстрам вариш, а собі сліз не збереш. Тепер хто не зайде – й похвалить. Чисто, прибрано, доріжок понатикала, рушники дівоцькі почепила. Аж цвіте скрізь. Дмитро завжди з чобітьми носиться - наче й поставить ніде.

(44-50) Аж ось він. Скочив із мотоцикла, біжить, картузом утирається.
- Лоню! – гукнув ще здалеку. А ближче застидався. – Як добралася?
- Автобусом прямо ізвідти сюди.
- А в хаті була? Я тут то наче й не насмічував. Там у газовій плиті юшка заварена. Може, води од Гаманів принести?
- Чого ти? Я й сама принесу. А обідав?
- На таборі.

(51-56) Замовкли. Ілонка дивилась на його вироблений піджак, на роз’їжджені черевики, на комір, виношений у мотузку, і щасливо думала, скільки в неї попереду роботи.
- Там винограду кичок десять нав’язалося. Зріж, як хочеш.
- А синіх яблук уже й немає. Мабуть, дощі пострушували та вітер позбивав.
- Не може бути! – аж скрикнув. – Ану ходім!

(57) Вона встала – Димко аж одхитнувся. Пів-Ілонки.

(58) У траві гнилички мухи доїдали, а на яблуні порожньо.

(59-63) «Як я жив з тобою? Чи хоч після весілля водив тебе в сад або на річку? Чи жалів тебе, як тягали колоди, носили відрами цементі накладали глиною стелю? Чи питав, що болить у тебе, коли вночі, щоб мене не розбудити, виходила з хати і до ранку блукала на подвір’ї?»
- Не може бути, - ще раз видихнув Димко.

(64-68) Він скинувся на стовбур, ковзав черевиком по гілках, чіплявся за суччя, обламувався, нарешті дістався до верхівки. Ех-х-х! Щосили труснув, і поодиноке листя, злітаючи, осміхнулось до неї.
- Я й хотів назбирати, та хіба за роботою вправишся, - обтрушуючи, звинявся перед нею. – Іще ті дітлахи. Ось мотнуся в колгоспний сад, там точно зосталися.

(69-72) Уже хотів до мотоцикла, але повернувся, вивернув кишеню, чорну, мов кузня, і подав їй три горішки.
- Ось на, вже поналивались.
- Нащо ти? – спаленіла.

(73-81) Схитнув плечима і знов одступив. Пом’явся, а тоді спитав:
- А як там… У Чернігові… що сказали?
- Нічого, - обізвалась тихо, - того нема.
- А тримали довго.
- Вигрівали. Усе якимись лампами.
- Так справді? Справді нема?
- Кажу ж.
- Слухай! Ну й заживемо ми з тобою, жінко! – Він гупнув картузом об землю, ляснув себе в коліна, а тоді по підборах. – Село загуде!

(82, 83) Жартома, як у молодості, зісмикнув на плечі їй хустку, підстрибом кинувся до хвіртки.

(84-86) Нараз їй стало млосно. Поточилася, обіперлася об стовпець. Треба ж отак зледащіти! А мотоцикл уже деренчав. У колесі бадилинка застряла і летіла невідомо куди…

(За Л. Пономаренко, 800 слів)

Буяння життя навколо Ілонки авторка показує через усі образи, ОКРІМ образу

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Синє яблуко для Ілонки

(1, 2) Сидить Ілонка біля хати така сумна, аж хустка на голові займається. Перед нею стерні та стерні. Є і ліс, на який уже дихнула осінь.

(3-6) Оце тільки повернулася з лікарні. Ішла селом, а люди, хто стрічався, казали: що з тобою, як поїхала, так половини й не стало. Та, одмахувалася Ілонка, їсти душа не прийма, а хіба тіло дурне, щоб саме по собі наростало. То так, А тільки ж чому барилась?

(7, 8) Димко (Дмитро її) вже й картоплю викубляв і пізні сливи познімав, хоч на роботі з темна до темна.

(9-11) Їй і не віриться – вдома. Он коза на обніжку спить. Справнюща та біла. Он дика грушка всолодала і розміліла. А півники давно в колодочках, кукурікають і б’ються, аж пір’я летить.

(12-21) Через її задуму проторохтів віз. Це Сергій з діжкою води брати. Жвавий і моцніший за коня.
- Здастуйте, тітко! Прибули?
- Атож. Воду на город повезеш?
- Ну.
- Хай Параска з Ольгою до мене ввечері зайдуть.
- Скажу, та чи зайдуть. Там огірків, як гороху, набралося. До ночі будуть.
- Аби морозу не кинуло.
- А по радіо передавали два градуси.
- От-то.

(22, 23) За Сергієм прокурявилося, і знову лагідна тиша. Дерева, як цівки, бабине літо розпускають.

(24-30) А признайся, Ілонко, боїшся? Як привезли тебе в лікарню, а тоді в другу переклали. Слідом попід руки жінку завели, а вона звивалась і кричала: «Убийте, вдавіть мене, не хочу! Що вирячились? У нас тут у кожній смерть сидить!» - «Заспокойся, - сказала ти, - не поможеться. А може, ще й мине» - «Стара карга, - вискнула жінка, - тобі все одно здихати, а в мене одне в пелюшках, а друге тільки ходити навчилось!» - «Жити всім хочеться, дитино», - одказала ти. А потім одвернулась до вікна, а там сонце слабке, мов крапля олії, висіло.

(31-34) Не прикидайся, боїшся. Бо все життя чогось чекала. Поки Дмитро вивчиться, поки сини підростуть, поки хату поставите. Тепер сини на Камчатці. Сказала Дмитрові не писати, що з нею, може, й не страшне. Аби дітей зривати. Лесю, внучку, як згадає, так сльози і вдавлять. Ти ж моя маленька бабуська, казало.

(35-38) Позаторік будуватися кінчили. Кухня, зала, спальня і ще одна спальня – про гостей. Туди килим повісили, як за корову грошей уторгували, і двоє ліжок, мов пароплави, поставили. Коли немає довго листів, то підеш туди, посидиш, перини переб’єш.

(39-43) Любиш ти нову хату, хоч довго звикнути не могла. Уже кругом цегляні стіни звели, уже й дах, наче капелюх, звісився, а ти майстрам вариш, а собі сліз не збереш. Тепер хто не зайде – й похвалить. Чисто, прибрано, доріжок понатикала, рушники дівоцькі почепила. Аж цвіте скрізь. Дмитро завжди з чобітьми носиться - наче й поставить ніде.

(44-50) Аж ось він. Скочив із мотоцикла, біжить, картузом утирається.
- Лоню! – гукнув ще здалеку. А ближче застидався. – Як добралася?
- Автобусом прямо ізвідти сюди.
- А в хаті була? Я тут то наче й не насмічував. Там у газовій плиті юшка заварена. Може, води од Гаманів принести?
- Чого ти? Я й сама принесу. А обідав?
- На таборі.

(51-56) Замовкли. Ілонка дивилась на його вироблений піджак, на роз’їжджені черевики, на комір, виношений у мотузку, і щасливо думала, скільки в неї попереду роботи.
- Там винограду кичок десять нав’язалося. Зріж, як хочеш.
- А синіх яблук уже й немає. Мабуть, дощі пострушували та вітер позбивав.
- Не може бути! – аж скрикнув. – Ану ходім!

(57) Вона встала – Димко аж одхитнувся. Пів-Ілонки.

(58) У траві гнилички мухи доїдали, а на яблуні порожньо.

(59-63) «Як я жив з тобою? Чи хоч після весілля водив тебе в сад або на річку? Чи жалів тебе, як тягали колоди, носили відрами цементі накладали глиною стелю? Чи питав, що болить у тебе, коли вночі, щоб мене не розбудити, виходила з хати і до ранку блукала на подвір’ї?»
- Не може бути, - ще раз видихнув Димко.

(64-68) Він скинувся на стовбур, ковзав черевиком по гілках, чіплявся за суччя, обламувався, нарешті дістався до верхівки. Ех-х-х! Щосили труснув, і поодиноке листя, злітаючи, осміхнулось до неї.
- Я й хотів назбирати, та хіба за роботою вправишся, - обтрушуючи, звинявся перед нею. – Іще ті дітлахи. Ось мотнуся в колгоспний сад, там точно зосталися.

(69-72) Уже хотів до мотоцикла, але повернувся, вивернув кишеню, чорну, мов кузня, і подав їй три горішки.
- Ось на, вже поналивались.
- Нащо ти? – спаленіла.

(73-81) Схитнув плечима і знов одступив. Пом’явся, а тоді спитав:
- А як там… У Чернігові… що сказали?
- Нічого, - обізвалась тихо, - того нема.
- А тримали довго.
- Вигрівали. Усе якимись лампами.
- Так справді? Справді нема?
- Кажу ж.
- Слухай! Ну й заживемо ми з тобою, жінко! – Він гупнув картузом об землю, ляснув себе в коліна, а тоді по підборах. – Село загуде!

(82, 83) Жартома, як у молодості, зісмикнув на плечі їй хустку, підстрибом кинувся до хвіртки.

(84-86) Нараз їй стало млосно. Поточилася, обіперлася об стовпець. Треба ж отак зледащіти! А мотоцикл уже деренчав. У колесі бадилинка застряла і летіла невідомо куди…

(За Л. Пономаренко, 800 слів)

Змістові тексту НЕ ВІДПОВІДАЄ твердження

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання

Філософський інструмент Данила Демуцького

(1–6) На порозі Нового часу європейська цивілізація винайшла систему прила-
дів, починаючи від мікроскопа й телескопа аж до фотографії, які тоді назвали філо-
софськими інструментами. А в епоху формування націй Київ перетворився на сто-
лицю художньої світлини в Російській імперії. Згодом услід за фотографією з’явився
кінематограф і відбулося формування київської операторської школи, одним з пред-
ставників якої був Данило Демуцький.

(7–12) У кінооператорське мистецтво Демуцький увійшов дуже своєрідно: не
тільки через фотографію, якою захопився ще в молодості, а й у світоглядному пла-
ні. Батько Данила Порфирій був представником українського громадівського руху,
шляхтич, усе життя присвятив вивченню українського фольклору, створив сіль-
ський хор. Але рано чи пізно треба було побачити той народ не лише через народ-
ницьке малярство та не тільки на фотографії, а й за допомогою кінематографа.

(13–19) Демуцький працював з Олександром Довженком над першими лаборатор-
ними стрічками режисера: «Вася-реформатор», «Ягідка кохання». Згодом, 1929 року,
з’явився «Арсенал». У цьому фільмі є геніальні епізоди. Наприклад, мчить поїзд без
машиніста із солдатами Першої світової, які від великих свобод втратили орієнтацію
у світі. А закінчується це цілковитою катастрофою. Цікаво, що 1985 року в голлівуд-
ському «Поїзді-втікачеві» цей епізод і наступну катастрофу повторили сценарист Акіра
Куросава та режисер Андрон Кончаловський, який шанував українське поетичне кіно.

(20–31) Улітку 1929 року Демуцький із Довженком знімали «Землю». Хто тут ге-
ніальніший, стверджувати важко. Зрозуміло, що в кіно передує режисер, а зусилля
оператора залишаються в тіні. Однак у фільмі «Земля» виникла рідкісна гармонія ве-
ликого режисера й великого оператора. Пригадаймо славнозвісні кадри з героїнею, яка
у відчаї без одягу метається по хаті в усій своїй трагічній красі. Цей епізод є зусиллям
не тільки Довженка, а й Демуцького. Для свого філософського інструмента – каме-
ри – Данило створив тут технологію особливого окуляра: те, що постає на екрані, ніби
проходить крізь поетичний сон, як певна внутрішня мова. Нічого подібного до тієї ди-
вовижної експозиції не можна пригадати у світовому мистецтві. Ці роботи вразили кі-
нематографічну громадськість того часу і вражають зараз. Згадаймо манхеттенський
фільм Вуді Аллена, де герої, палко сперечаючись, виходять з кінотеатру – і раптом ба-
чимо афішу стрічки, яка їх вразила й викликала суперечку. То була «Земля» Довженка.

(32–39) Саме після «Землі» почалася драма українського режисера, у яку він втяг-
нув і Демуцького. Під дамокловим мечем сталінського терору вони почали знімати
фільм «Іван» про індустріалізацію й технологічне приборкання Дніпра. У ньому май-
стерно відзнятий індустріальний пейзаж фантастично поєднаний з ліричним полот-
ном головної річкової артерії України. Режисер Сергій Ейзенштейн уважав ці зйомки
найкращою пейзажною роботою світового кіно. Після закінчення стрічки режисера
й оператора вирішили фактично знищити. Довженкові вдалося «втекти» до Москви,
а Демуцький не схотів покидати Україну, яка була джерелом його творчості.

(40–48) Це скінчилося катастрофою. У 1932 році оператора арештували за надума-
ним наклепом. Далі – висилка до Середньої Азії. Жорстокі садистські допити, а потім
тюрма, страшний і трагічний досвід радянського в’язня. Розчавлений після відбування
покарання, Демуцький повернувся до України, та почалася війна, і його знову відпра-
вили до Середньої Азії. У Ташкенті Данило багато зробив для становлення узбецького
кіно. Найкраща його робота тих часів – «Пригоди Насреддіна». Блискуче, з гумором
і в точно орієнтальному дусі він зняв фільм про походеньки відомого східного персо-
нажа – єхидну притчу про абсолютну нібито давню владу тамтешньої тиранії. Ця
стрічка стала однією з найпопулярніших у кінопрокаті тієї епохи.

(49–54) У повоєнні роки Демуцькому довелося фільмувати пропагандистський
«Подвиг розвідника» режисера Бориса Барнета, де йшлося про чекістську героїку,
і військово-морську стрічку Володимира Брауна «У мирні часи». Справді серйозна ро-
бота – азійські епізоди у фільмі «Тарас Шевченко» Ігоря Савченка. Майстерне подан-
ня краси тамтешніх ландшафтів і водночас пекла каторжної солдатчини. Це можна
вважати і відчуттям Шевченка, і страшним досвідом самого Демуцького-в’язня.

(55–58) Помер Данило Порфирович надто рано – у перші місяці відлиги, 1954
року. Він не побачив подальших злетів українського авангардного кінематографа
від Параджанова до братів Іллєнків. Останні боготворили Демуцького, а для Парад-
жанова він був операторським Богом.

(59–62) Є вкрай неоднозначні інтерпретації кінопродукції студії імені Довженка.
Нам багато чого може видаватися радянським пафосом, але поганої роботи з камерою
в Києві на той час не було. Оператори пам’ятали про Демуцького. Присутність його
в українському та світовому кінооператорстві примушувала їх працювати щосили.

За В. Скуратівським, 640 слів

За типом мовлення текст є

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання

Філософський інструмент Данила Демуцького

(1–6) На порозі Нового часу європейська цивілізація винайшла систему прила-
дів, починаючи від мікроскопа й телескопа аж до фотографії, які тоді назвали філо-
софськими інструментами. А в епоху формування націй Київ перетворився на сто-
лицю художньої світлини в Російській імперії. Згодом услід за фотографією з’явився
кінематограф і відбулося формування київської операторської школи, одним з пред-
ставників якої був Данило Демуцький.

(7–12) У кінооператорське мистецтво Демуцький увійшов дуже своєрідно: не
тільки через фотографію, якою захопився ще в молодості, а й у світоглядному пла-
ні. Батько Данила Порфирій був представником українського громадівського руху,
шляхтич, усе життя присвятив вивченню українського фольклору, створив сіль-
ський хор. Але рано чи пізно треба було побачити той народ не лише через народ-
ницьке малярство та не тільки на фотографії, а й за допомогою кінематографа.

(13–19) Демуцький працював з Олександром Довженком над першими лаборатор-
ними стрічками режисера: «Вася-реформатор», «Ягідка кохання». Згодом, 1929 року,
з’явився «Арсенал». У цьому фільмі є геніальні епізоди. Наприклад, мчить поїзд без
машиніста із солдатами Першої світової, які від великих свобод втратили орієнтацію
у світі. А закінчується це цілковитою катастрофою. Цікаво, що 1985 року в голлівуд-
ському «Поїзді-втікачеві» цей епізод і наступну катастрофу повторили сценарист Акіра
Куросава та режисер Андрон Кончаловський, який шанував українське поетичне кіно.

(20–31) Улітку 1929 року Демуцький із Довженком знімали «Землю». Хто тут ге-
ніальніший, стверджувати важко. Зрозуміло, що в кіно передує режисер, а зусилля
оператора залишаються в тіні. Однак у фільмі «Земля» виникла рідкісна гармонія ве-
ликого режисера й великого оператора. Пригадаймо славнозвісні кадри з героїнею, яка
у відчаї без одягу метається по хаті в усій своїй трагічній красі. Цей епізод є зусиллям
не тільки Довженка, а й Демуцького. Для свого філософського інструмента – каме-
ри – Данило створив тут технологію особливого окуляра: те, що постає на екрані, ніби
проходить крізь поетичний сон, як певна внутрішня мова. Нічого подібного до тієї ди-
вовижної експозиції не можна пригадати у світовому мистецтві. Ці роботи вразили кі-
нематографічну громадськість того часу і вражають зараз. Згадаймо манхеттенський
фільм Вуді Аллена, де герої, палко сперечаючись, виходять з кінотеатру – і раптом ба-
чимо афішу стрічки, яка їх вразила й викликала суперечку. То була «Земля» Довженка.

(32–39) Саме після «Землі» почалася драма українського режисера, у яку він втяг-
нув і Демуцького. Під дамокловим мечем сталінського терору вони почали знімати
фільм «Іван» про індустріалізацію й технологічне приборкання Дніпра. У ньому май-
стерно відзнятий індустріальний пейзаж фантастично поєднаний з ліричним полот-
ном головної річкової артерії України. Режисер Сергій Ейзенштейн уважав ці зйомки
найкращою пейзажною роботою світового кіно. Після закінчення стрічки режисера
й оператора вирішили фактично знищити. Довженкові вдалося «втекти» до Москви,
а Демуцький не схотів покидати Україну, яка була джерелом його творчості.

(40–48) Це скінчилося катастрофою. У 1932 році оператора арештували за надума-
ним наклепом. Далі – висилка до Середньої Азії. Жорстокі садистські допити, а потім
тюрма, страшний і трагічний досвід радянського в’язня. Розчавлений після відбування
покарання, Демуцький повернувся до України, та почалася війна, і його знову відпра-
вили до Середньої Азії. У Ташкенті Данило багато зробив для становлення узбецького
кіно. Найкраща його робота тих часів – «Пригоди Насреддіна». Блискуче, з гумором
і в точно орієнтальному дусі він зняв фільм про походеньки відомого східного персо-
нажа – єхидну притчу про абсолютну нібито давню владу тамтешньої тиранії. Ця
стрічка стала однією з найпопулярніших у кінопрокаті тієї епохи.

(49–54) У повоєнні роки Демуцькому довелося фільмувати пропагандистський
«Подвиг розвідника» режисера Бориса Барнета, де йшлося про чекістську героїку,
і військово-морську стрічку Володимира Брауна «У мирні часи». Справді серйозна ро-
бота – азійські епізоди у фільмі «Тарас Шевченко» Ігоря Савченка. Майстерне подан-
ня краси тамтешніх ландшафтів і водночас пекла каторжної солдатчини. Це можна
вважати і відчуттям Шевченка, і страшним досвідом самого Демуцького-в’язня.

(55–58) Помер Данило Порфирович надто рано – у перші місяці відлиги, 1954
року. Він не побачив подальших злетів українського авангардного кінематографа
від Параджанова до братів Іллєнків. Останні боготворили Демуцького, а для Парад-
жанова він був операторським Богом.

(59–62) Є вкрай неоднозначні інтерпретації кінопродукції студії імені Довженка.
Нам багато чого може видаватися радянським пафосом, але поганої роботи з камерою
в Києві на той час не було. Оператори пам’ятали про Демуцького. Присутність його
в українському та світовому кінооператорстві примушувала їх працювати щосили.

За В. Скуратівським, 640 слів

З тексту можна зробити висновок, що майстри українського кіно (Сергій Параджанов, Юрій і Михайло Іллєнки та інші) багато чого навчилися в Данила Демуцького, тому що

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання

Філософський інструмент Данила Демуцького

(1–6) На порозі Нового часу європейська цивілізація винайшла систему прила-
дів, починаючи від мікроскопа й телескопа аж до фотографії, які тоді назвали філо-
софськими інструментами. А в епоху формування націй Київ перетворився на сто-
лицю художньої світлини в Російській імперії. Згодом услід за фотографією з’явився
кінематограф і відбулося формування київської операторської школи, одним з пред-
ставників якої був Данило Демуцький.

(7–12) У кінооператорське мистецтво Демуцький увійшов дуже своєрідно: не
тільки через фотографію, якою захопився ще в молодості, а й у світоглядному пла-
ні. Батько Данила Порфирій був представником українського громадівського руху,
шляхтич, усе життя присвятив вивченню українського фольклору, створив сіль-
ський хор. Але рано чи пізно треба було побачити той народ не лише через народ-
ницьке малярство та не тільки на фотографії, а й за допомогою кінематографа.

(13–19) Демуцький працював з Олександром Довженком над першими лаборатор-
ними стрічками режисера: «Вася-реформатор», «Ягідка кохання». Згодом, 1929 року,
з’явився «Арсенал». У цьому фільмі є геніальні епізоди. Наприклад, мчить поїзд без
машиніста із солдатами Першої світової, які від великих свобод втратили орієнтацію
у світі. А закінчується це цілковитою катастрофою. Цікаво, що 1985 року в голлівуд-
ському «Поїзді-втікачеві» цей епізод і наступну катастрофу повторили сценарист Акіра
Куросава та режисер Андрон Кончаловський, який шанував українське поетичне кіно.

(20–31) Улітку 1929 року Демуцький із Довженком знімали «Землю». Хто тут ге-
ніальніший, стверджувати важко. Зрозуміло, що в кіно передує режисер, а зусилля
оператора залишаються в тіні. Однак у фільмі «Земля» виникла рідкісна гармонія ве-
ликого режисера й великого оператора. Пригадаймо славнозвісні кадри з героїнею, яка
у відчаї без одягу метається по хаті в усій своїй трагічній красі. Цей епізод є зусиллям
не тільки Довженка, а й Демуцького. Для свого філософського інструмента – каме-
ри – Данило створив тут технологію особливого окуляра: те, що постає на екрані, ніби
проходить крізь поетичний сон, як певна внутрішня мова. Нічого подібного до тієї ди-
вовижної експозиції не можна пригадати у світовому мистецтві. Ці роботи вразили кі-
нематографічну громадськість того часу і вражають зараз. Згадаймо манхеттенський
фільм Вуді Аллена, де герої, палко сперечаючись, виходять з кінотеатру – і раптом ба-
чимо афішу стрічки, яка їх вразила й викликала суперечку. То була «Земля» Довженка.

(32–39) Саме після «Землі» почалася драма українського режисера, у яку він втяг-
нув і Демуцького. Під дамокловим мечем сталінського терору вони почали знімати
фільм «Іван» про індустріалізацію й технологічне приборкання Дніпра. У ньому май-
стерно відзнятий індустріальний пейзаж фантастично поєднаний з ліричним полот-
ном головної річкової артерії України. Режисер Сергій Ейзенштейн уважав ці зйомки
найкращою пейзажною роботою світового кіно. Після закінчення стрічки режисера
й оператора вирішили фактично знищити. Довженкові вдалося «втекти» до Москви,
а Демуцький не схотів покидати Україну, яка була джерелом його творчості.

(40–48) Це скінчилося катастрофою. У 1932 році оператора арештували за надума-
ним наклепом. Далі – висилка до Середньої Азії. Жорстокі садистські допити, а потім
тюрма, страшний і трагічний досвід радянського в’язня. Розчавлений після відбування
покарання, Демуцький повернувся до України, та почалася війна, і його знову відпра-
вили до Середньої Азії. У Ташкенті Данило багато зробив для становлення узбецького
кіно. Найкраща його робота тих часів – «Пригоди Насреддіна». Блискуче, з гумором
і в точно орієнтальному дусі він зняв фільм про походеньки відомого східного персо-
нажа – єхидну притчу про абсолютну нібито давню владу тамтешньої тиранії. Ця
стрічка стала однією з найпопулярніших у кінопрокаті тієї епохи.

(49–54) У повоєнні роки Демуцькому довелося фільмувати пропагандистський
«Подвиг розвідника» режисера Бориса Барнета, де йшлося про чекістську героїку,
і військово-морську стрічку Володимира Брауна «У мирні часи». Справді серйозна ро-
бота – азійські епізоди у фільмі «Тарас Шевченко» Ігоря Савченка. Майстерне подан-
ня краси тамтешніх ландшафтів і водночас пекла каторжної солдатчини. Це можна
вважати і відчуттям Шевченка, і страшним досвідом самого Демуцького-в’язня.

(55–58) Помер Данило Порфирович надто рано – у перші місяці відлиги, 1954
року. Він не побачив подальших злетів українського авангардного кінематографа
від Параджанова до братів Іллєнків. Останні боготворили Демуцького, а для Парад-
жанова він був операторським Богом.

(59–62) Є вкрай неоднозначні інтерпретації кінопродукції студії імені Довженка.
Нам багато чого може видаватися радянським пафосом, але поганої роботи з камерою
в Києві на той час не було. Оператори пам’ятали про Демуцького. Присутність його
в українському та світовому кінооператорстві примушувала їх працювати щосили.

За В. Скуратівським, 640 слів

Засобом міжфразового зв’язку між передостаннім та останнім реченнями тексту (рядки 61–62) є

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання

Філософський інструмент Данила Демуцького

(1–6) На порозі Нового часу європейська цивілізація винайшла систему прила-
дів, починаючи від мікроскопа й телескопа аж до фотографії, які тоді назвали філо-
софськими інструментами. А в епоху формування націй Київ перетворився на сто-
лицю художньої світлини в Російській імперії. Згодом услід за фотографією з’явився
кінематограф і відбулося формування київської операторської школи, одним з пред-
ставників якої був Данило Демуцький.

(7–12) У кінооператорське мистецтво Демуцький увійшов дуже своєрідно: не
тільки через фотографію, якою захопився ще в молодості, а й у світоглядному пла-
ні. Батько Данила Порфирій був представником українського громадівського руху,
шляхтич, усе життя присвятив вивченню українського фольклору, створив сіль-
ський хор. Але рано чи пізно треба було побачити той народ не лише через народ-
ницьке малярство та не тільки на фотографії, а й за допомогою кінематографа.

(13–19) Демуцький працював з Олександром Довженком над першими лаборатор-
ними стрічками режисера: «Вася-реформатор», «Ягідка кохання». Згодом, 1929 року,
з’явився «Арсенал». У цьому фільмі є геніальні епізоди. Наприклад, мчить поїзд без
машиніста із солдатами Першої світової, які від великих свобод втратили орієнтацію
у світі. А закінчується це цілковитою катастрофою. Цікаво, що 1985 року в голлівуд-
ському «Поїзді-втікачеві» цей епізод і наступну катастрофу повторили сценарист Акіра
Куросава та режисер Андрон Кончаловський, який шанував українське поетичне кіно.

(20–31) Улітку 1929 року Демуцький із Довженком знімали «Землю». Хто тут ге-
ніальніший, стверджувати важко. Зрозуміло, що в кіно передує режисер, а зусилля
оператора залишаються в тіні. Однак у фільмі «Земля» виникла рідкісна гармонія ве-
ликого режисера й великого оператора. Пригадаймо славнозвісні кадри з героїнею, яка
у відчаї без одягу метається по хаті в усій своїй трагічній красі. Цей епізод є зусиллям
не тільки Довженка, а й Демуцького. Для свого філософського інструмента – каме-
ри – Данило створив тут технологію особливого окуляра: те, що постає на екрані, ніби
проходить крізь поетичний сон, як певна внутрішня мова. Нічого подібного до тієї ди-
вовижної експозиції не можна пригадати у світовому мистецтві. Ці роботи вразили кі-
нематографічну громадськість того часу і вражають зараз. Згадаймо манхеттенський
фільм Вуді Аллена, де герої, палко сперечаючись, виходять з кінотеатру – і раптом ба-
чимо афішу стрічки, яка їх вразила й викликала суперечку. То була «Земля» Довженка.

(32–39) Саме після «Землі» почалася драма українського режисера, у яку він втяг-
нув і Демуцького. Під дамокловим мечем сталінського терору вони почали знімати
фільм «Іван» про індустріалізацію й технологічне приборкання Дніпра. У ньому май-
стерно відзнятий індустріальний пейзаж фантастично поєднаний з ліричним полот-
ном головної річкової артерії України. Режисер Сергій Ейзенштейн уважав ці зйомки
найкращою пейзажною роботою світового кіно. Після закінчення стрічки режисера
й оператора вирішили фактично знищити. Довженкові вдалося «втекти» до Москви,
а Демуцький не схотів покидати Україну, яка була джерелом його творчості.

(40–48) Це скінчилося катастрофою. У 1932 році оператора арештували за надума-
ним наклепом. Далі – висилка до Середньої Азії. Жорстокі садистські допити, а потім
тюрма, страшний і трагічний досвід радянського в’язня. Розчавлений після відбування
покарання, Демуцький повернувся до України, та почалася війна, і його знову відпра-
вили до Середньої Азії. У Ташкенті Данило багато зробив для становлення узбецького
кіно. Найкраща його робота тих часів – «Пригоди Насреддіна». Блискуче, з гумором
і в точно орієнтальному дусі він зняв фільм про походеньки відомого східного персо-
нажа – єхидну притчу про абсолютну нібито давню владу тамтешньої тиранії. Ця
стрічка стала однією з найпопулярніших у кінопрокаті тієї епохи.

(49–54) У повоєнні роки Демуцькому довелося фільмувати пропагандистський
«Подвиг розвідника» режисера Бориса Барнета, де йшлося про чекістську героїку,
і військово-морську стрічку Володимира Брауна «У мирні часи». Справді серйозна ро-
бота – азійські епізоди у фільмі «Тарас Шевченко» Ігоря Савченка. Майстерне подан-
ня краси тамтешніх ландшафтів і водночас пекла каторжної солдатчини. Це можна
вважати і відчуттям Шевченка, і страшним досвідом самого Демуцького-в’язня.

(55–58) Помер Данило Порфирович надто рано – у перші місяці відлиги, 1954
року. Він не побачив подальших злетів українського авангардного кінематографа
від Параджанова до братів Іллєнків. Останні боготворили Демуцького, а для Парад-
жанова він був операторським Богом.

(59–62) Є вкрай неоднозначні інтерпретації кінопродукції студії імені Довженка.
Нам багато чого може видаватися радянським пафосом, але поганої роботи з камерою
в Києві на той час не було. Оператори пам’ятали про Демуцького. Присутність його
в українському та світовому кінооператорстві примушувала їх працювати щосили.

За В. Скуратівським, 640 слів

Змістові тексту НЕ відповідає твердження

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання

Філософський інструмент Данила Демуцького

(1–6) На порозі Нового часу європейська цивілізація винайшла систему прила-
дів, починаючи від мікроскопа й телескопа аж до фотографії, які тоді назвали філо-
софськими інструментами. А в епоху формування націй Київ перетворився на сто-
лицю художньої світлини в Російській імперії. Згодом услід за фотографією з’явився
кінематограф і відбулося формування київської операторської школи, одним з пред-
ставників якої був Данило Демуцький.

(7–12) У кінооператорське мистецтво Демуцький увійшов дуже своєрідно: не
тільки через фотографію, якою захопився ще в молодості, а й у світоглядному пла-
ні. Батько Данила Порфирій був представником українського громадівського руху,
шляхтич, усе життя присвятив вивченню українського фольклору, створив сіль-
ський хор. Але рано чи пізно треба було побачити той народ не лише через народ-
ницьке малярство та не тільки на фотографії, а й за допомогою кінематографа.

(13–19) Демуцький працював з Олександром Довженком над першими лаборатор-
ними стрічками режисера: «Вася-реформатор», «Ягідка кохання». Згодом, 1929 року,
з’явився «Арсенал». У цьому фільмі є геніальні епізоди. Наприклад, мчить поїзд без
машиніста із солдатами Першої світової, які від великих свобод втратили орієнтацію
у світі. А закінчується це цілковитою катастрофою. Цікаво, що 1985 року в голлівуд-
ському «Поїзді-втікачеві» цей епізод і наступну катастрофу повторили сценарист Акіра
Куросава та режисер Андрон Кончаловський, який шанував українське поетичне кіно.

(20–31) Улітку 1929 року Демуцький із Довженком знімали «Землю». Хто тут ге-
ніальніший, стверджувати важко. Зрозуміло, що в кіно передує режисер, а зусилля
оператора залишаються в тіні. Однак у фільмі «Земля» виникла рідкісна гармонія ве-
ликого режисера й великого оператора. Пригадаймо славнозвісні кадри з героїнею, яка
у відчаї без одягу метається по хаті в усій своїй трагічній красі. Цей епізод є зусиллям
не тільки Довженка, а й Демуцького. Для свого філософського інструмента – каме-
ри – Данило створив тут технологію особливого окуляра: те, що постає на екрані, ніби
проходить крізь поетичний сон, як певна внутрішня мова. Нічого подібного до тієї ди-
вовижної експозиції не можна пригадати у світовому мистецтві. Ці роботи вразили кі-
нематографічну громадськість того часу і вражають зараз. Згадаймо манхеттенський
фільм Вуді Аллена, де герої, палко сперечаючись, виходять з кінотеатру – і раптом ба-
чимо афішу стрічки, яка їх вразила й викликала суперечку. То була «Земля» Довженка.

(32–39) Саме після «Землі» почалася драма українського режисера, у яку він втяг-
нув і Демуцького. Під дамокловим мечем сталінського терору вони почали знімати
фільм «Іван» про індустріалізацію й технологічне приборкання Дніпра. У ньому май-
стерно відзнятий індустріальний пейзаж фантастично поєднаний з ліричним полот-
ном головної річкової артерії України. Режисер Сергій Ейзенштейн уважав ці зйомки
найкращою пейзажною роботою світового кіно. Після закінчення стрічки режисера
й оператора вирішили фактично знищити. Довженкові вдалося «втекти» до Москви,
а Демуцький не схотів покидати Україну, яка була джерелом його творчості.

(40–48) Це скінчилося катастрофою. У 1932 році оператора арештували за надума-
ним наклепом. Далі – висилка до Середньої Азії. Жорстокі садистські допити, а потім
тюрма, страшний і трагічний досвід радянського в’язня. Розчавлений після відбування
покарання, Демуцький повернувся до України, та почалася війна, і його знову відпра-
вили до Середньої Азії. У Ташкенті Данило багато зробив для становлення узбецького
кіно. Найкраща його робота тих часів – «Пригоди Насреддіна». Блискуче, з гумором
і в точно орієнтальному дусі він зняв фільм про походеньки відомого східного персо-
нажа – єхидну притчу про абсолютну нібито давню владу тамтешньої тиранії. Ця
стрічка стала однією з найпопулярніших у кінопрокаті тієї епохи.

(49–54) У повоєнні роки Демуцькому довелося фільмувати пропагандистський
«Подвиг розвідника» режисера Бориса Барнета, де йшлося про чекістську героїку,
і військово-морську стрічку Володимира Брауна «У мирні часи». Справді серйозна ро-
бота – азійські епізоди у фільмі «Тарас Шевченко» Ігоря Савченка. Майстерне подан-
ня краси тамтешніх ландшафтів і водночас пекла каторжної солдатчини. Це можна
вважати і відчуттям Шевченка, і страшним досвідом самого Демуцького-в’язня.

(55–58) Помер Данило Порфирович надто рано – у перші місяці відлиги, 1954
року. Він не побачив подальших злетів українського авангардного кінематографа
від Параджанова до братів Іллєнків. Останні боготворили Демуцького, а для Парад-
жанова він був операторським Богом.

(59–62) Є вкрай неоднозначні інтерпретації кінопродукції студії імені Довженка.
Нам багато чого може видаватися радянським пафосом, але поганої роботи з камерою
в Києві на той час не було. Оператори пам’ятали про Демуцького. Присутність його
в українському та світовому кінооператорстві примушувала їх працювати щосили.

За В. Скуратівським, 640 слів

Автор звертає увагу на художні особливості фільму «Пригоди Насреддіна» (рядки 40–48), щоб

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання

Філософський інструмент Данила Демуцького

(1–6) На порозі Нового часу європейська цивілізація винайшла систему прила-
дів, починаючи від мікроскопа й телескопа аж до фотографії, які тоді назвали філо-
софськими інструментами. А в епоху формування націй Київ перетворився на сто-
лицю художньої світлини в Російській імперії. Згодом услід за фотографією з’явився
кінематограф і відбулося формування київської операторської школи, одним з пред-
ставників якої був Данило Демуцький.

(7–12) У кінооператорське мистецтво Демуцький увійшов дуже своєрідно: не
тільки через фотографію, якою захопився ще в молодості, а й у світоглядному пла-
ні. Батько Данила Порфирій був представником українського громадівського руху,
шляхтич, усе життя присвятив вивченню українського фольклору, створив сіль-
ський хор. Але рано чи пізно треба було побачити той народ не лише через народ-
ницьке малярство та не тільки на фотографії, а й за допомогою кінематографа.

(13–19) Демуцький працював з Олександром Довженком над першими лаборатор-
ними стрічками режисера: «Вася-реформатор», «Ягідка кохання». Згодом, 1929 року,
з’явився «Арсенал». У цьому фільмі є геніальні епізоди. Наприклад, мчить поїзд без
машиніста із солдатами Першої світової, які від великих свобод втратили орієнтацію
у світі. А закінчується це цілковитою катастрофою. Цікаво, що 1985 року в голлівуд-
ському «Поїзді-втікачеві» цей епізод і наступну катастрофу повторили сценарист Акіра
Куросава та режисер Андрон Кончаловський, який шанував українське поетичне кіно.

(20–31) Улітку 1929 року Демуцький із Довженком знімали «Землю». Хто тут ге-
ніальніший, стверджувати важко. Зрозуміло, що в кіно передує режисер, а зусилля
оператора залишаються в тіні. Однак у фільмі «Земля» виникла рідкісна гармонія ве-
ликого режисера й великого оператора. Пригадаймо славнозвісні кадри з героїнею, яка
у відчаї без одягу метається по хаті в усій своїй трагічній красі. Цей епізод є зусиллям
не тільки Довженка, а й Демуцького. Для свого філософського інструмента – каме-
ри – Данило створив тут технологію особливого окуляра: те, що постає на екрані, ніби
проходить крізь поетичний сон, як певна внутрішня мова. Нічого подібного до тієї ди-
вовижної експозиції не можна пригадати у світовому мистецтві. Ці роботи вразили кі-
нематографічну громадськість того часу і вражають зараз. Згадаймо манхеттенський
фільм Вуді Аллена, де герої, палко сперечаючись, виходять з кінотеатру – і раптом ба-
чимо афішу стрічки, яка їх вразила й викликала суперечку. То була «Земля» Довженка.

(32–39) Саме після «Землі» почалася драма українського режисера, у яку він втяг-
нув і Демуцького. Під дамокловим мечем сталінського терору вони почали знімати
фільм «Іван» про індустріалізацію й технологічне приборкання Дніпра. У ньому май-
стерно відзнятий індустріальний пейзаж фантастично поєднаний з ліричним полот-
ном головної річкової артерії України. Режисер Сергій Ейзенштейн уважав ці зйомки
найкращою пейзажною роботою світового кіно. Після закінчення стрічки режисера
й оператора вирішили фактично знищити. Довженкові вдалося «втекти» до Москви,
а Демуцький не схотів покидати Україну, яка була джерелом його творчості.

(40–48) Це скінчилося катастрофою. У 1932 році оператора арештували за надума-
ним наклепом. Далі – висилка до Середньої Азії. Жорстокі садистські допити, а потім
тюрма, страшний і трагічний досвід радянського в’язня. Розчавлений після відбування
покарання, Демуцький повернувся до України, та почалася війна, і його знову відпра-
вили до Середньої Азії. У Ташкенті Данило багато зробив для становлення узбецького
кіно. Найкраща його робота тих часів – «Пригоди Насреддіна». Блискуче, з гумором
і в точно орієнтальному дусі він зняв фільм про походеньки відомого східного персо-
нажа – єхидну притчу про абсолютну нібито давню владу тамтешньої тиранії. Ця
стрічка стала однією з найпопулярніших у кінопрокаті тієї епохи.

(49–54) У повоєнні роки Демуцькому довелося фільмувати пропагандистський
«Подвиг розвідника» режисера Бориса Барнета, де йшлося про чекістську героїку,
і військово-морську стрічку Володимира Брауна «У мирні часи». Справді серйозна ро-
бота – азійські епізоди у фільмі «Тарас Шевченко» Ігоря Савченка. Майстерне подан-
ня краси тамтешніх ландшафтів і водночас пекла каторжної солдатчини. Це можна
вважати і відчуттям Шевченка, і страшним досвідом самого Демуцького-в’язня.

(55–58) Помер Данило Порфирович надто рано – у перші місяці відлиги, 1954
року. Він не побачив подальших злетів українського авангардного кінематографа
від Параджанова до братів Іллєнків. Останні боготворили Демуцького, а для Парад-
жанова він був операторським Богом.

(59–62) Є вкрай неоднозначні інтерпретації кінопродукції студії імені Довженка.
Нам багато чого може видаватися радянським пафосом, але поганої роботи з камерою
в Києві на той час не було. Оператори пам’ятали про Демуцького. Присутність його
в українському та світовому кінооператорстві примушувала їх працювати щосили.

За В. Скуратівським, 640 слів

Антитезі «високе мистецтво / радянський пафос» відповідає в тексті протиставлення фільмів

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання

Філософський інструмент Данила Демуцького

(1–6) На порозі Нового часу європейська цивілізація винайшла систему прила-
дів, починаючи від мікроскопа й телескопа аж до фотографії, які тоді назвали філо-
софськими інструментами. А в епоху формування націй Київ перетворився на сто-
лицю художньої світлини в Російській імперії. Згодом услід за фотографією з’явився
кінематограф і відбулося формування київської операторської школи, одним з пред-
ставників якої був Данило Демуцький.

(7–12) У кінооператорське мистецтво Демуцький увійшов дуже своєрідно: не
тільки через фотографію, якою захопився ще в молодості, а й у світоглядному пла-
ні. Батько Данила Порфирій був представником українського громадівського руху,
шляхтич, усе життя присвятив вивченню українського фольклору, створив сіль-
ський хор. Але рано чи пізно треба було побачити той народ не лише через народ-
ницьке малярство та не тільки на фотографії, а й за допомогою кінематографа.

(13–19) Демуцький працював з Олександром Довженком над першими лаборатор-
ними стрічками режисера: «Вася-реформатор», «Ягідка кохання». Згодом, 1929 року,
з’явився «Арсенал». У цьому фільмі є геніальні епізоди. Наприклад, мчить поїзд без
машиніста із солдатами Першої світової, які від великих свобод втратили орієнтацію
у світі. А закінчується це цілковитою катастрофою. Цікаво, що 1985 року в голлівуд-
ському «Поїзді-втікачеві» цей епізод і наступну катастрофу повторили сценарист Акіра
Куросава та режисер Андрон Кончаловський, який шанував українське поетичне кіно.

(20–31) Улітку 1929 року Демуцький із Довженком знімали «Землю». Хто тут ге-
ніальніший, стверджувати важко. Зрозуміло, що в кіно передує режисер, а зусилля
оператора залишаються в тіні. Однак у фільмі «Земля» виникла рідкісна гармонія ве-
ликого режисера й великого оператора. Пригадаймо славнозвісні кадри з героїнею, яка
у відчаї без одягу метається по хаті в усій своїй трагічній красі. Цей епізод є зусиллям
не тільки Довженка, а й Демуцького. Для свого філософського інструмента – каме-
ри – Данило створив тут технологію особливого окуляра: те, що постає на екрані, ніби
проходить крізь поетичний сон, як певна внутрішня мова. Нічого подібного до тієї ди-
вовижної експозиції не можна пригадати у світовому мистецтві. Ці роботи вразили кі-
нематографічну громадськість того часу і вражають зараз. Згадаймо манхеттенський
фільм Вуді Аллена, де герої, палко сперечаючись, виходять з кінотеатру – і раптом ба-
чимо афішу стрічки, яка їх вразила й викликала суперечку. То була «Земля» Довженка.

(32–39) Саме після «Землі» почалася драма українського режисера, у яку він втяг-
нув і Демуцького. Під дамокловим мечем сталінського терору вони почали знімати
фільм «Іван» про індустріалізацію й технологічне приборкання Дніпра. У ньому май-
стерно відзнятий індустріальний пейзаж фантастично поєднаний з ліричним полот-
ном головної річкової артерії України. Режисер Сергій Ейзенштейн уважав ці зйомки
найкращою пейзажною роботою світового кіно. Після закінчення стрічки режисера
й оператора вирішили фактично знищити. Довженкові вдалося «втекти» до Москви,
а Демуцький не схотів покидати Україну, яка була джерелом його творчості.

(40–48) Це скінчилося катастрофою. У 1932 році оператора арештували за надума-
ним наклепом. Далі – висилка до Середньої Азії. Жорстокі садистські допити, а потім
тюрма, страшний і трагічний досвід радянського в’язня. Розчавлений після відбування
покарання, Демуцький повернувся до України, та почалася війна, і його знову відпра-
вили до Середньої Азії. У Ташкенті Данило багато зробив для становлення узбецького
кіно. Найкраща його робота тих часів – «Пригоди Насреддіна». Блискуче, з гумором
і в точно орієнтальному дусі він зняв фільм про походеньки відомого східного персо-
нажа – єхидну притчу про абсолютну нібито давню владу тамтешньої тиранії. Ця
стрічка стала однією з найпопулярніших у кінопрокаті тієї епохи.

(49–54) У повоєнні роки Демуцькому довелося фільмувати пропагандистський
«Подвиг розвідника» режисера Бориса Барнета, де йшлося про чекістську героїку,
і військово-морську стрічку Володимира Брауна «У мирні часи». Справді серйозна ро-
бота – азійські епізоди у фільмі «Тарас Шевченко» Ігоря Савченка. Майстерне подан-
ня краси тамтешніх ландшафтів і водночас пекла каторжної солдатчини. Це можна
вважати і відчуттям Шевченка, і страшним досвідом самого Демуцького-в’язня.

(55–58) Помер Данило Порфирович надто рано – у перші місяці відлиги, 1954
року. Він не побачив подальших злетів українського авангардного кінематографа
від Параджанова до братів Іллєнків. Останні боготворили Демуцького, а для Парад-
жанова він був операторським Богом.

(59–62) Є вкрай неоднозначні інтерпретації кінопродукції студії імені Довженка.
Нам багато чого може видаватися радянським пафосом, але поганої роботи з камерою
в Києві на той час не було. Оператори пам’ятали про Демуцького. Присутність його
в українському та світовому кінооператорстві примушувала їх працювати щосили.

За В. Скуратівським, 640 слів

У тексті немає мікротеми, названої в рядку

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання

Філософський інструмент Данила Демуцького

(1–6) На порозі Нового часу європейська цивілізація винайшла систему прила-
дів, починаючи від мікроскопа й телескопа аж до фотографії, які тоді назвали філо-
софськими інструментами. А в епоху формування націй Київ перетворився на сто-
лицю художньої світлини в Російській імперії. Згодом услід за фотографією з’явився
кінематограф і відбулося формування київської операторської школи, одним з пред-
ставників якої був Данило Демуцький.

(7–12) У кінооператорське мистецтво Демуцький увійшов дуже своєрідно: не
тільки через фотографію, якою захопився ще в молодості, а й у світоглядному пла-
ні. Батько Данила Порфирій був представником українського громадівського руху,
шляхтич, усе життя присвятив вивченню українського фольклору, створив сіль-
ський хор. Але рано чи пізно треба було побачити той народ не лише через народ-
ницьке малярство та не тільки на фотографії, а й за допомогою кінематографа.

(13–19) Демуцький працював з Олександром Довженком над першими лаборатор-
ними стрічками режисера: «Вася-реформатор», «Ягідка кохання». Згодом, 1929 року,
з’явився «Арсенал». У цьому фільмі є геніальні епізоди. Наприклад, мчить поїзд без
машиніста із солдатами Першої світової, які від великих свобод втратили орієнтацію
у світі. А закінчується це цілковитою катастрофою. Цікаво, що 1985 року в голлівуд-
ському «Поїзді-втікачеві» цей епізод і наступну катастрофу повторили сценарист Акіра
Куросава та режисер Андрон Кончаловський, який шанував українське поетичне кіно.

(20–31) Улітку 1929 року Демуцький із Довженком знімали «Землю». Хто тут ге-
ніальніший, стверджувати важко. Зрозуміло, що в кіно передує режисер, а зусилля
оператора залишаються в тіні. Однак у фільмі «Земля» виникла рідкісна гармонія ве-
ликого режисера й великого оператора. Пригадаймо славнозвісні кадри з героїнею, яка
у відчаї без одягу метається по хаті в усій своїй трагічній красі. Цей епізод є зусиллям
не тільки Довженка, а й Демуцького. Для свого філософського інструмента – каме-
ри – Данило створив тут технологію особливого окуляра: те, що постає на екрані, ніби
проходить крізь поетичний сон, як певна внутрішня мова. Нічого подібного до тієї ди-
вовижної експозиції не можна пригадати у світовому мистецтві. Ці роботи вразили кі-
нематографічну громадськість того часу і вражають зараз. Згадаймо манхеттенський
фільм Вуді Аллена, де герої, палко сперечаючись, виходять з кінотеатру – і раптом ба-
чимо афішу стрічки, яка їх вразила й викликала суперечку. То була «Земля» Довженка.

(32–39) Саме після «Землі» почалася драма українського режисера, у яку він втяг-
нув і Демуцького. Під дамокловим мечем сталінського терору вони почали знімати
фільм «Іван» про індустріалізацію й технологічне приборкання Дніпра. У ньому май-
стерно відзнятий індустріальний пейзаж фантастично поєднаний з ліричним полот-
ном головної річкової артерії України. Режисер Сергій Ейзенштейн уважав ці зйомки
найкращою пейзажною роботою світового кіно. Після закінчення стрічки режисера
й оператора вирішили фактично знищити. Довженкові вдалося «втекти» до Москви,
а Демуцький не схотів покидати Україну, яка була джерелом його творчості.

(40–48) Це скінчилося катастрофою. У 1932 році оператора арештували за надума-
ним наклепом. Далі – висилка до Середньої Азії. Жорстокі садистські допити, а потім
тюрма, страшний і трагічний досвід радянського в’язня. Розчавлений після відбування
покарання, Демуцький повернувся до України, та почалася війна, і його знову відпра-
вили до Середньої Азії. У Ташкенті Данило багато зробив для становлення узбецького
кіно. Найкраща його робота тих часів – «Пригоди Насреддіна». Блискуче, з гумором
і в точно орієнтальному дусі він зняв фільм про походеньки відомого східного персо-
нажа – єхидну притчу про абсолютну нібито давню владу тамтешньої тиранії. Ця
стрічка стала однією з найпопулярніших у кінопрокаті тієї епохи.

(49–54) У повоєнні роки Демуцькому довелося фільмувати пропагандистський
«Подвиг розвідника» режисера Бориса Барнета, де йшлося про чекістську героїку,
і військово-морську стрічку Володимира Брауна «У мирні часи». Справді серйозна ро-
бота – азійські епізоди у фільмі «Тарас Шевченко» Ігоря Савченка. Майстерне подан-
ня краси тамтешніх ландшафтів і водночас пекла каторжної солдатчини. Це можна
вважати і відчуттям Шевченка, і страшним досвідом самого Демуцького-в’язня.

(55–58) Помер Данило Порфирович надто рано – у перші місяці відлиги, 1954
року. Він не побачив подальших злетів українського авангардного кінематографа
від Параджанова до братів Іллєнків. Останні боготворили Демуцького, а для Парад-
жанова він був операторським Богом.

(59–62) Є вкрай неоднозначні інтерпретації кінопродукції студії імені Довженка.
Нам багато чого може видаватися радянським пафосом, але поганої роботи з камерою
в Києві на той час не було. Оператори пам’ятали про Демуцького. Присутність його
в українському та світовому кінооператорстві примушувала їх працювати щосили.

За В. Скуратівським, 640 слів

Філософськими інструментами названо в тексті всі перераховані далі предмети, ОКРІМ

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Чарівна скринька

(1–8) Понад 10 років тому у світі з’явилася така собі «чарівна скринька» — сайт, який змінив уявлення про інформацію та доступ до неї… Назва цього сайта — Вікіпедія. Він докорінно вплинув на життя школярів, студентів, журналістів — загалом тієї частини людства, яка потребує постійного й зручного доступу до найрізноманітнішої інформації. Поступово відходять у минуле багатотомники традиційних енциклопедій, багатогодинні походи в бібліотеки, колекціонування довідників і словників. Адже практично кожнісінький факт можна знайти в одній з мільйонів статей, розміщених у Вікіпедії — універсальній багатомовній безплатній веб-енциклопедії.

(9–17) Заснували проект Джиммі Вейлз і Ларрі Сенґер. Разом вони розробили формулу успіху Вікіпедії. Вейлз вирішив зробити її відкритою для редагування кожним охочим, а Сенґер запропонував використати для цього вікі — так називають сайти, які дають змогу користувачам змінювати зміст і програмне забезпечення (гавайською мовою «вікі» означає «хуткий»). Отже, 2001 року англомовну Вікіпедію було офіційно запущено, а вже 2007 року вона подолала позначку два мільйони статей, ставши найбільшим довідником в історії людства. Проект став джерелом натхнення для численних імітацій, проте жодній так і не вдалося наблизитися в популярності до оригіналу.

(18–21) Реальних конкурентів Вікіпедія справді не має. За даними дослідників, нині це сьомий найпопулярніший сайт у світі. Енциклопедія має 280 мовних версій, на чотирьох із яких (англійській, німецькій, французькій і нідерландській) — понад мільйон статей.

(22–30) Проект живе на пожертви та завдяки неоплачуваній праці тисяч волонтерів. Перший збір коштів оголосили, щоб купити ноутбук для волонтера, який згодом став першим директором з технічних питань. З роками потреби енциклопедії зросли — тепер вона має понад 50 оплачуваних працівників і мусить підтримувати роботу сотень серверів. Наприкінці 2010 року Вікіпедія, уже вкотре провівши кампанію зі збору добровільних внесків, змогла отримати 16 мільйонів доларів — більше й за коротший термін, ніж будь-коли раніше. Середній розмір пожертви становив усього 22 долари, хоча енциклопедія отримує й більші гранти, наприклад, два мільйони доларів 2010 року від Ґуґл.

(31–38) Утім симпатикам і творцям Вікіпедії рано спочивати на лаврах. Спостерігачі зазначають, що темпи додавання нових статей значно сповільнилися. Причиною може бути те, що вже наявні на сьогодні статті описують більшість відомих людству фактів. Паралельно, однак, відбувається й процес відпливу редакторів-добровольців, завдяки яким проект виявився успішним. Критики наголошують, що Вікіпедія стає дедалі ексклюзивнішою: статті та правки нових редакторів змінюють або скасовують частіше, ніж тексти елітної групи постійних редакторів. Це відлякує новачків, а отже, не сприяє появі нових статей.

(39–45) Натомість багатьох науковців той факт, що будь-яка людина може анонімно виправити статтю, написану фахівцем, украй обурює. А чимало викладачів узагалі забороняють своїм студентам використовувати Вікіпедію, бо вважають її ненадійним джерелом інформації. Саме «антиелітаризм» проекту призвів 2002 року до розриву між Вейлзом і Сенґером, якого обурював брак поваги до експертів. За словами останнього, він не зміг змиритися з тим, що «в проекті була отруйна соціальна й політична атмосфера».

(46–51) Україномовна Вікіпедія з’явилася 2004 року і на сьогодні нараховує понад 400 тисяч статей. За статистикою, українська Вікі є найпоширенішим і найбільшим енциклопедичним ресурсом українською мовою. Це свідчить передусім про самовіддану працю українських вікіпедистів. Станом на кінець 2012 року 156 тисяч зареєстрованих користувачів української Вікіпедії зробили принаймні одне редагування.

(52–59) Загалом же сучасний стан розвитку «чарівної скриньки» характеризується справжнісінькими війнами: представники різних націй намагаються підняти свою мовну версію якнайвище в рейтингах. На щастя, це той випадок воєнних дій, коли запеклі битви для кожної зі сторін закінчуються перемогою: результатом суперництва стає не руйнування, а поширення знань, завдяки чому «чарівна скринька» ніколи не перетвориться на «скриньку Пандори», адже її відкриття робитиме знання доступнішим, що, є надія, сприятиме розвитку кожної нації зокрема й людства загалом, а отже, злагоді у світі.

За Д. Губенком, журнал «Український тиждень», 569 слів

Для тексту характерним є поєднання ознак стилів

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Чарівна скринька

(1–8) Понад 10 років тому у світі з’явилася така собі «чарівна скринька» — сайт, який змінив уявлення про інформацію та доступ до неї… Назва цього сайта — Вікіпедія. Він докорінно вплинув на життя школярів, студентів, журналістів — загалом тієї частини людства, яка потребує постійного й зручного доступу до найрізноманітнішої інформації. Поступово відходять у минуле багатотомники традиційних енциклопедій, багатогодинні походи в бібліотеки, колекціонування довідників і словників. Адже практично кожнісінький факт можна знайти в одній з мільйонів статей, розміщених у Вікіпедії — універсальній багатомовній безплатній веб-енциклопедії.

(9–17) Заснували проект Джиммі Вейлз і Ларрі Сенґер. Разом вони розробили формулу успіху Вікіпедії. Вейлз вирішив зробити її відкритою для редагування кожним охочим, а Сенґер запропонував використати для цього вікі — так називають сайти, які дають змогу користувачам змінювати зміст і програмне забезпечення (гавайською мовою «вікі» означає «хуткий»). Отже, 2001 року англомовну Вікіпедію було офіційно запущено, а вже 2007 року вона подолала позначку два мільйони статей, ставши найбільшим довідником в історії людства. Проект став джерелом натхнення для численних імітацій, проте жодній так і не вдалося наблизитися в популярності до оригіналу.

(18–21) Реальних конкурентів Вікіпедія справді не має. За даними дослідників, нині це сьомий найпопулярніший сайт у світі. Енциклопедія має 280 мовних версій, на чотирьох із яких (англійській, німецькій, французькій і нідерландській) — понад мільйон статей.

(22–30) Проект живе на пожертви та завдяки неоплачуваній праці тисяч волонтерів. Перший збір коштів оголосили, щоб купити ноутбук для волонтера, який згодом став першим директором з технічних питань. З роками потреби енциклопедії зросли — тепер вона має понад 50 оплачуваних працівників і мусить підтримувати роботу сотень серверів. Наприкінці 2010 року Вікіпедія, уже вкотре провівши кампанію зі збору добровільних внесків, змогла отримати 16 мільйонів доларів — більше й за коротший термін, ніж будь-коли раніше. Середній розмір пожертви становив усього 22 долари, хоча енциклопедія отримує й більші гранти, наприклад, два мільйони доларів 2010 року від Ґуґл.

(31–38) Утім симпатикам і творцям Вікіпедії рано спочивати на лаврах. Спостерігачі зазначають, що темпи додавання нових статей значно сповільнилися. Причиною може бути те, що вже наявні на сьогодні статті описують більшість відомих людству фактів. Паралельно, однак, відбувається й процес відпливу редакторів-добровольців, завдяки яким проект виявився успішним. Критики наголошують, що Вікіпедія стає дедалі ексклюзивнішою: статті та правки нових редакторів змінюють або скасовують частіше, ніж тексти елітної групи постійних редакторів. Це відлякує новачків, а отже, не сприяє появі нових статей.

(39–45) Натомість багатьох науковців той факт, що будь-яка людина може анонімно виправити статтю, написану фахівцем, украй обурює. А чимало викладачів узагалі забороняють своїм студентам використовувати Вікіпедію, бо вважають її ненадійним джерелом інформації. Саме «антиелітаризм» проекту призвів 2002 року до розриву між Вейлзом і Сенґером, якого обурював брак поваги до експертів. За словами останнього, він не зміг змиритися з тим, що «в проекті була отруйна соціальна й політична атмосфера».

(46–51) Україномовна Вікіпедія з’явилася 2004 року і на сьогодні нараховує понад 400 тисяч статей. За статистикою, українська Вікі є найпоширенішим і найбільшим енциклопедичним ресурсом українською мовою. Це свідчить передусім про самовіддану працю українських вікіпедистів. Станом на кінець 2012 року 156 тисяч зареєстрованих користувачів української Вікіпедії зробили принаймні одне редагування.

(52–59) Загалом же сучасний стан розвитку «чарівної скриньки» характеризується справжнісінькими війнами: представники різних націй намагаються підняти свою мовну версію якнайвище в рейтингах. На щастя, це той випадок воєнних дій, коли запеклі битви для кожної зі сторін закінчуються перемогою: результатом суперництва стає не руйнування, а поширення знань, завдяки чому «чарівна скринька» ніколи не перетвориться на «скриньку Пандори», адже її відкриття робитиме знання доступнішим, що, є надія, сприятиме розвитку кожної нації зокрема й людства загалом, а отже, злагоді у світі.

За Д. Губенком, журнал «Український тиждень», 569 слів

Загальною темою тексту є розповідь про

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Чарівна скринька

(1–8) Понад 10 років тому у світі з’явилася така собі «чарівна скринька» — сайт, який змінив уявлення про інформацію та доступ до неї… Назва цього сайта — Вікіпедія. Він докорінно вплинув на життя школярів, студентів, журналістів — загалом тієї частини людства, яка потребує постійного й зручного доступу до найрізноманітнішої інформації. Поступово відходять у минуле багатотомники традиційних енциклопедій, багатогодинні походи в бібліотеки, колекціонування довідників і словників. Адже практично кожнісінький факт можна знайти в одній з мільйонів статей, розміщених у Вікіпедії — універсальній багатомовній безплатній веб-енциклопедії.

(9–17) Заснували проект Джиммі Вейлз і Ларрі Сенґер. Разом вони розробили формулу успіху Вікіпедії. Вейлз вирішив зробити її відкритою для редагування кожним охочим, а Сенґер запропонував використати для цього вікі — так називають сайти, які дають змогу користувачам змінювати зміст і програмне забезпечення (гавайською мовою «вікі» означає «хуткий»). Отже, 2001 року англомовну Вікіпедію було офіційно запущено, а вже 2007 року вона подолала позначку два мільйони статей, ставши найбільшим довідником в історії людства. Проект став джерелом натхнення для численних імітацій, проте жодній так і не вдалося наблизитися в популярності до оригіналу.

(18–21) Реальних конкурентів Вікіпедія справді не має. За даними дослідників, нині це сьомий найпопулярніший сайт у світі. Енциклопедія має 280 мовних версій, на чотирьох із яких (англійській, німецькій, французькій і нідерландській) — понад мільйон статей.

(22–30) Проект живе на пожертви та завдяки неоплачуваній праці тисяч волонтерів. Перший збір коштів оголосили, щоб купити ноутбук для волонтера, який згодом став першим директором з технічних питань. З роками потреби енциклопедії зросли — тепер вона має понад 50 оплачуваних працівників і мусить підтримувати роботу сотень серверів. Наприкінці 2010 року Вікіпедія, уже вкотре провівши кампанію зі збору добровільних внесків, змогла отримати 16 мільйонів доларів — більше й за коротший термін, ніж будь-коли раніше. Середній розмір пожертви становив усього 22 долари, хоча енциклопедія отримує й більші гранти, наприклад, два мільйони доларів 2010 року від Ґуґл.

(31–38) Утім симпатикам і творцям Вікіпедії рано спочивати на лаврах. Спостерігачі зазначають, що темпи додавання нових статей значно сповільнилися. Причиною може бути те, що вже наявні на сьогодні статті описують більшість відомих людству фактів. Паралельно, однак, відбувається й процес відпливу редакторів-добровольців, завдяки яким проект виявився успішним. Критики наголошують, що Вікіпедія стає дедалі ексклюзивнішою: статті та правки нових редакторів змінюють або скасовують частіше, ніж тексти елітної групи постійних редакторів. Це відлякує новачків, а отже, не сприяє появі нових статей.

(39–45) Натомість багатьох науковців той факт, що будь-яка людина може анонімно виправити статтю, написану фахівцем, украй обурює. А чимало викладачів узагалі забороняють своїм студентам використовувати Вікіпедію, бо вважають її ненадійним джерелом інформації. Саме «антиелітаризм» проекту призвів 2002 року до розриву між Вейлзом і Сенґером, якого обурював брак поваги до експертів. За словами останнього, він не зміг змиритися з тим, що «в проекті була отруйна соціальна й політична атмосфера».

(46–51) Україномовна Вікіпедія з’явилася 2004 року і на сьогодні нараховує понад 400 тисяч статей. За статистикою, українська Вікі є найпоширенішим і найбільшим енциклопедичним ресурсом українською мовою. Це свідчить передусім про самовіддану працю українських вікіпедистів. Станом на кінець 2012 року 156 тисяч зареєстрованих користувачів української Вікіпедії зробили принаймні одне редагування.

(52–59) Загалом же сучасний стан розвитку «чарівної скриньки» характеризується справжнісінькими війнами: представники різних націй намагаються підняти свою мовну версію якнайвище в рейтингах. На щастя, це той випадок воєнних дій, коли запеклі битви для кожної зі сторін закінчуються перемогою: результатом суперництва стає не руйнування, а поширення знань, завдяки чому «чарівна скринька» ніколи не перетвориться на «скриньку Пандори», адже її відкриття робитиме знання доступнішим, що, є надія, сприятиме розвитку кожної нації зокрема й людства загалом, а отже, злагоді у світі.

За Д. Губенком, журнал «Український тиждень», 569 слів

Засобом міжфразового зв’язку між другим і третім реченнями тексту є

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Чарівна скринька

(1–8) Понад 10 років тому у світі з’явилася така собі «чарівна скринька» — сайт, який змінив уявлення про інформацію та доступ до неї… Назва цього сайта — Вікіпедія. Він докорінно вплинув на життя школярів, студентів, журналістів — загалом тієї частини людства, яка потребує постійного й зручного доступу до найрізноманітнішої інформації. Поступово відходять у минуле багатотомники традиційних енциклопедій, багатогодинні походи в бібліотеки, колекціонування довідників і словників. Адже практично кожнісінький факт можна знайти в одній з мільйонів статей, розміщених у Вікіпедії — універсальній багатомовній безплатній веб-енциклопедії.

(9–17) Заснували проект Джиммі Вейлз і Ларрі Сенґер. Разом вони розробили формулу успіху Вікіпедії. Вейлз вирішив зробити її відкритою для редагування кожним охочим, а Сенґер запропонував використати для цього вікі — так називають сайти, які дають змогу користувачам змінювати зміст і програмне забезпечення (гавайською мовою «вікі» означає «хуткий»). Отже, 2001 року англомовну Вікіпедію було офіційно запущено, а вже 2007 року вона подолала позначку два мільйони статей, ставши найбільшим довідником в історії людства. Проект став джерелом натхнення для численних імітацій, проте жодній так і не вдалося наблизитися в популярності до оригіналу.

(18–21) Реальних конкурентів Вікіпедія справді не має. За даними дослідників, нині це сьомий найпопулярніший сайт у світі. Енциклопедія має 280 мовних версій, на чотирьох із яких (англійській, німецькій, французькій і нідерландській) — понад мільйон статей.

(22–30) Проект живе на пожертви та завдяки неоплачуваній праці тисяч волонтерів. Перший збір коштів оголосили, щоб купити ноутбук для волонтера, який згодом став першим директором з технічних питань. З роками потреби енциклопедії зросли — тепер вона має понад 50 оплачуваних працівників і мусить підтримувати роботу сотень серверів. Наприкінці 2010 року Вікіпедія, уже вкотре провівши кампанію зі збору добровільних внесків, змогла отримати 16 мільйонів доларів — більше й за коротший термін, ніж будь-коли раніше. Середній розмір пожертви становив усього 22 долари, хоча енциклопедія отримує й більші гранти, наприклад, два мільйони доларів 2010 року від Ґуґл.

(31–38) Утім симпатикам і творцям Вікіпедії рано спочивати на лаврах. Спостерігачі зазначають, що темпи додавання нових статей значно сповільнилися. Причиною може бути те, що вже наявні на сьогодні статті описують більшість відомих людству фактів. Паралельно, однак, відбувається й процес відпливу редакторів-добровольців, завдяки яким проект виявився успішним. Критики наголошують, що Вікіпедія стає дедалі ексклюзивнішою: статті та правки нових редакторів змінюють або скасовують частіше, ніж тексти елітної групи постійних редакторів. Це відлякує новачків, а отже, не сприяє появі нових статей.

(39–45) Натомість багатьох науковців той факт, що будь-яка людина може анонімно виправити статтю, написану фахівцем, украй обурює. А чимало викладачів узагалі забороняють своїм студентам використовувати Вікіпедію, бо вважають її ненадійним джерелом інформації. Саме «антиелітаризм» проекту призвів 2002 року до розриву між Вейлзом і Сенґером, якого обурював брак поваги до експертів. За словами останнього, він не зміг змиритися з тим, що «в проекті була отруйна соціальна й політична атмосфера».

(46–51) Україномовна Вікіпедія з’явилася 2004 року і на сьогодні нараховує понад 400 тисяч статей. За статистикою, українська Вікі є найпоширенішим і найбільшим енциклопедичним ресурсом українською мовою. Це свідчить передусім про самовіддану працю українських вікіпедистів. Станом на кінець 2012 року 156 тисяч зареєстрованих користувачів української Вікіпедії зробили принаймні одне редагування.

(52–59) Загалом же сучасний стан розвитку «чарівної скриньки» характеризується справжнісінькими війнами: представники різних націй намагаються підняти свою мовну версію якнайвище в рейтингах. На щастя, це той випадок воєнних дій, коли запеклі битви для кожної зі сторін закінчуються перемогою: результатом суперництва стає не руйнування, а поширення знань, завдяки чому «чарівна скринька» ніколи не перетвориться на «скриньку Пандори», адже її відкриття робитиме знання доступнішим, що, є надія, сприятиме розвитку кожної нації зокрема й людства загалом, а отже, злагоді у світі.

За Д. Губенком, журнал «Український тиждень», 569 слів

Факт про те, що середній розмір пожертви на Вікіпедію становить усього 22 долари (рядки 22–30), автор наводить, щоб

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Чарівна скринька

(1–8) Понад 10 років тому у світі з’явилася така собі «чарівна скринька» — сайт, який змінив уявлення про інформацію та доступ до неї… Назва цього сайта — Вікіпедія. Він докорінно вплинув на життя школярів, студентів, журналістів — загалом тієї частини людства, яка потребує постійного й зручного доступу до найрізноманітнішої інформації. Поступово відходять у минуле багатотомники традиційних енциклопедій, багатогодинні походи в бібліотеки, колекціонування довідників і словників. Адже практично кожнісінький факт можна знайти в одній з мільйонів статей, розміщених у Вікіпедії — універсальній багатомовній безплатній веб-енциклопедії.

(9–17) Заснували проект Джиммі Вейлз і Ларрі Сенґер. Разом вони розробили формулу успіху Вікіпедії. Вейлз вирішив зробити її відкритою для редагування кожним охочим, а Сенґер запропонував використати для цього вікі — так називають сайти, які дають змогу користувачам змінювати зміст і програмне забезпечення (гавайською мовою «вікі» означає «хуткий»). Отже, 2001 року англомовну Вікіпедію було офіційно запущено, а вже 2007 року вона подолала позначку два мільйони статей, ставши найбільшим довідником в історії людства. Проект став джерелом натхнення для численних імітацій, проте жодній так і не вдалося наблизитися в популярності до оригіналу.

(18–21) Реальних конкурентів Вікіпедія справді не має. За даними дослідників, нині це сьомий найпопулярніший сайт у світі. Енциклопедія має 280 мовних версій, на чотирьох із яких (англійській, німецькій, французькій і нідерландській) — понад мільйон статей.

(22–30) Проект живе на пожертви та завдяки неоплачуваній праці тисяч волонтерів. Перший збір коштів оголосили, щоб купити ноутбук для волонтера, який згодом став першим директором з технічних питань. З роками потреби енциклопедії зросли — тепер вона має понад 50 оплачуваних працівників і мусить підтримувати роботу сотень серверів. Наприкінці 2010 року Вікіпедія, уже вкотре провівши кампанію зі збору добровільних внесків, змогла отримати 16 мільйонів доларів — більше й за коротший термін, ніж будь-коли раніше. Середній розмір пожертви становив усього 22 долари, хоча енциклопедія отримує й більші гранти, наприклад, два мільйони доларів 2010 року від Ґуґл.

(31–38) Утім симпатикам і творцям Вікіпедії рано спочивати на лаврах. Спостерігачі зазначають, що темпи додавання нових статей значно сповільнилися. Причиною може бути те, що вже наявні на сьогодні статті описують більшість відомих людству фактів. Паралельно, однак, відбувається й процес відпливу редакторів-добровольців, завдяки яким проект виявився успішним. Критики наголошують, що Вікіпедія стає дедалі ексклюзивнішою: статті та правки нових редакторів змінюють або скасовують частіше, ніж тексти елітної групи постійних редакторів. Це відлякує новачків, а отже, не сприяє появі нових статей.

(39–45) Натомість багатьох науковців той факт, що будь-яка людина може анонімно виправити статтю, написану фахівцем, украй обурює. А чимало викладачів узагалі забороняють своїм студентам використовувати Вікіпедію, бо вважають її ненадійним джерелом інформації. Саме «антиелітаризм» проекту призвів 2002 року до розриву між Вейлзом і Сенґером, якого обурював брак поваги до експертів. За словами останнього, він не зміг змиритися з тим, що «в проекті була отруйна соціальна й політична атмосфера».

(46–51) Україномовна Вікіпедія з’явилася 2004 року і на сьогодні нараховує понад 400 тисяч статей. За статистикою, українська Вікі є найпоширенішим і найбільшим енциклопедичним ресурсом українською мовою. Це свідчить передусім про самовіддану працю українських вікіпедистів. Станом на кінець 2012 року 156 тисяч зареєстрованих користувачів української Вікіпедії зробили принаймні одне редагування.

(52–59) Загалом же сучасний стан розвитку «чарівної скриньки» характеризується справжнісінькими війнами: представники різних націй намагаються підняти свою мовну версію якнайвище в рейтингах. На щастя, це той випадок воєнних дій, коли запеклі битви для кожної зі сторін закінчуються перемогою: результатом суперництва стає не руйнування, а поширення знань, завдяки чому «чарівна скринька» ніколи не перетвориться на «скриньку Пандори», адже її відкриття робитиме знання доступнішим, що, є надія, сприятиме розвитку кожної нації зокрема й людства загалом, а отже, злагоді у світі.

За Д. Губенком, журнал «Український тиждень», 569 слів

У тексті немає мікротеми

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Чарівна скринька

(1–8) Понад 10 років тому у світі з’явилася така собі «чарівна скринька» — сайт, який змінив уявлення про інформацію та доступ до неї… Назва цього сайта — Вікіпедія. Він докорінно вплинув на життя школярів, студентів, журналістів — загалом тієї частини людства, яка потребує постійного й зручного доступу до найрізноманітнішої інформації. Поступово відходять у минуле багатотомники традиційних енциклопедій, багатогодинні походи в бібліотеки, колекціонування довідників і словників. Адже практично кожнісінький факт можна знайти в одній з мільйонів статей, розміщених у Вікіпедії — універсальній багатомовній безплатній веб-енциклопедії.

(9–17) Заснували проект Джиммі Вейлз і Ларрі Сенґер. Разом вони розробили формулу успіху Вікіпедії. Вейлз вирішив зробити її відкритою для редагування кожним охочим, а Сенґер запропонував використати для цього вікі — так називають сайти, які дають змогу користувачам змінювати зміст і програмне забезпечення (гавайською мовою «вікі» означає «хуткий»). Отже, 2001 року англомовну Вікіпедію було офіційно запущено, а вже 2007 року вона подолала позначку два мільйони статей, ставши найбільшим довідником в історії людства. Проект став джерелом натхнення для численних імітацій, проте жодній так і не вдалося наблизитися в популярності до оригіналу.

(18–21) Реальних конкурентів Вікіпедія справді не має. За даними дослідників, нині це сьомий найпопулярніший сайт у світі. Енциклопедія має 280 мовних версій, на чотирьох із яких (англійській, німецькій, французькій і нідерландській) — понад мільйон статей.

(22–30) Проект живе на пожертви та завдяки неоплачуваній праці тисяч волонтерів. Перший збір коштів оголосили, щоб купити ноутбук для волонтера, який згодом став першим директором з технічних питань. З роками потреби енциклопедії зросли — тепер вона має понад 50 оплачуваних працівників і мусить підтримувати роботу сотень серверів. Наприкінці 2010 року Вікіпедія, уже вкотре провівши кампанію зі збору добровільних внесків, змогла отримати 16 мільйонів доларів — більше й за коротший термін, ніж будь-коли раніше. Середній розмір пожертви становив усього 22 долари, хоча енциклопедія отримує й більші гранти, наприклад, два мільйони доларів 2010 року від Ґуґл.

(31–38) Утім симпатикам і творцям Вікіпедії рано спочивати на лаврах. Спостерігачі зазначають, що темпи додавання нових статей значно сповільнилися. Причиною може бути те, що вже наявні на сьогодні статті описують більшість відомих людству фактів. Паралельно, однак, відбувається й процес відпливу редакторів-добровольців, завдяки яким проект виявився успішним. Критики наголошують, що Вікіпедія стає дедалі ексклюзивнішою: статті та правки нових редакторів змінюють або скасовують частіше, ніж тексти елітної групи постійних редакторів. Це відлякує новачків, а отже, не сприяє появі нових статей.

(39–45) Натомість багатьох науковців той факт, що будь-яка людина може анонімно виправити статтю, написану фахівцем, украй обурює. А чимало викладачів узагалі забороняють своїм студентам використовувати Вікіпедію, бо вважають її ненадійним джерелом інформації. Саме «антиелітаризм» проекту призвів 2002 року до розриву між Вейлзом і Сенґером, якого обурював брак поваги до експертів. За словами останнього, він не зміг змиритися з тим, що «в проекті була отруйна соціальна й політична атмосфера».

(46–51) Україномовна Вікіпедія з’явилася 2004 року і на сьогодні нараховує понад 400 тисяч статей. За статистикою, українська Вікі є найпоширенішим і найбільшим енциклопедичним ресурсом українською мовою. Це свідчить передусім про самовіддану працю українських вікіпедистів. Станом на кінець 2012 року 156 тисяч зареєстрованих користувачів української Вікіпедії зробили принаймні одне редагування.

(52–59) Загалом же сучасний стан розвитку «чарівної скриньки» характеризується справжнісінькими війнами: представники різних націй намагаються підняти свою мовну версію якнайвище в рейтингах. На щастя, це той випадок воєнних дій, коли запеклі битви для кожної зі сторін закінчуються перемогою: результатом суперництва стає не руйнування, а поширення знань, завдяки чому «чарівна скринька» ніколи не перетвориться на «скриньку Пандори», адже її відкриття робитиме знання доступнішим, що, є надія, сприятиме розвитку кожної нації зокрема й людства загалом, а отже, злагоді у світі.

За Д. Губенком, журнал «Український тиждень», 569 слів

Говорячи про «антиелітаризм» (рядки 39–45) як політику, що лежить в основі стратегії творення Вікіпедії, автор має на увазі

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Чарівна скринька

(1–8) Понад 10 років тому у світі з’явилася така собі «чарівна скринька» — сайт, який змінив уявлення про інформацію та доступ до неї… Назва цього сайта — Вікіпедія. Він докорінно вплинув на життя школярів, студентів, журналістів — загалом тієї частини людства, яка потребує постійного й зручного доступу до найрізноманітнішої інформації. Поступово відходять у минуле багатотомники традиційних енциклопедій, багатогодинні походи в бібліотеки, колекціонування довідників і словників. Адже практично кожнісінький факт можна знайти в одній з мільйонів статей, розміщених у Вікіпедії — універсальній багатомовній безплатній веб-енциклопедії.

(9–17) Заснували проект Джиммі Вейлз і Ларрі Сенґер. Разом вони розробили формулу успіху Вікіпедії. Вейлз вирішив зробити її відкритою для редагування кожним охочим, а Сенґер запропонував використати для цього вікі — так називають сайти, які дають змогу користувачам змінювати зміст і програмне забезпечення (гавайською мовою «вікі» означає «хуткий»). Отже, 2001 року англомовну Вікіпедію було офіційно запущено, а вже 2007 року вона подолала позначку два мільйони статей, ставши найбільшим довідником в історії людства. Проект став джерелом натхнення для численних імітацій, проте жодній так і не вдалося наблизитися в популярності до оригіналу.

(18–21) Реальних конкурентів Вікіпедія справді не має. За даними дослідників, нині це сьомий найпопулярніший сайт у світі. Енциклопедія має 280 мовних версій, на чотирьох із яких (англійській, німецькій, французькій і нідерландській) — понад мільйон статей.

(22–30) Проект живе на пожертви та завдяки неоплачуваній праці тисяч волонтерів. Перший збір коштів оголосили, щоб купити ноутбук для волонтера, який згодом став першим директором з технічних питань. З роками потреби енциклопедії зросли — тепер вона має понад 50 оплачуваних працівників і мусить підтримувати роботу сотень серверів. Наприкінці 2010 року Вікіпедія, уже вкотре провівши кампанію зі збору добровільних внесків, змогла отримати 16 мільйонів доларів — більше й за коротший термін, ніж будь-коли раніше. Середній розмір пожертви становив усього 22 долари, хоча енциклопедія отримує й більші гранти, наприклад, два мільйони доларів 2010 року від Ґуґл.

(31–38) Утім симпатикам і творцям Вікіпедії рано спочивати на лаврах. Спостерігачі зазначають, що темпи додавання нових статей значно сповільнилися. Причиною може бути те, що вже наявні на сьогодні статті описують більшість відомих людству фактів. Паралельно, однак, відбувається й процес відпливу редакторів-добровольців, завдяки яким проект виявився успішним. Критики наголошують, що Вікіпедія стає дедалі ексклюзивнішою: статті та правки нових редакторів змінюють або скасовують частіше, ніж тексти елітної групи постійних редакторів. Це відлякує новачків, а отже, не сприяє появі нових статей.

(39–45) Натомість багатьох науковців той факт, що будь-яка людина може анонімно виправити статтю, написану фахівцем, украй обурює. А чимало викладачів узагалі забороняють своїм студентам використовувати Вікіпедію, бо вважають її ненадійним джерелом інформації. Саме «антиелітаризм» проекту призвів 2002 року до розриву між Вейлзом і Сенґером, якого обурював брак поваги до експертів. За словами останнього, він не зміг змиритися з тим, що «в проекті була отруйна соціальна й політична атмосфера».

(46–51) Україномовна Вікіпедія з’явилася 2004 року і на сьогодні нараховує понад 400 тисяч статей. За статистикою, українська Вікі є найпоширенішим і найбільшим енциклопедичним ресурсом українською мовою. Це свідчить передусім про самовіддану працю українських вікіпедистів. Станом на кінець 2012 року 156 тисяч зареєстрованих користувачів української Вікіпедії зробили принаймні одне редагування.

(52–59) Загалом же сучасний стан розвитку «чарівної скриньки» характеризується справжнісінькими війнами: представники різних націй намагаються підняти свою мовну версію якнайвище в рейтингах. На щастя, це той випадок воєнних дій, коли запеклі битви для кожної зі сторін закінчуються перемогою: результатом суперництва стає не руйнування, а поширення знань, завдяки чому «чарівна скринька» ніколи не перетвориться на «скриньку Пандори», адже її відкриття робитиме знання доступнішим, що, є надія, сприятиме розвитку кожної нації зокрема й людства загалом, а отже, злагоді у світі.

За Д. Губенком, журнал «Український тиждень», 569 слів

Наявне в тексті протиставлення «чарівна скринька» / «скринька Пандори» може бути інтерпретоване як протиставлення за значеннями

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Чарівна скринька

(1–8) Понад 10 років тому у світі з’явилася така собі «чарівна скринька» — сайт, який змінив уявлення про інформацію та доступ до неї… Назва цього сайта — Вікіпедія. Він докорінно вплинув на життя школярів, студентів, журналістів — загалом тієї частини людства, яка потребує постійного й зручного доступу до найрізноманітнішої інформації. Поступово відходять у минуле багатотомники традиційних енциклопедій, багатогодинні походи в бібліотеки, колекціонування довідників і словників. Адже практично кожнісінький факт можна знайти в одній з мільйонів статей, розміщених у Вікіпедії — універсальній багатомовній безплатній веб-енциклопедії.

(9–17) Заснували проект Джиммі Вейлз і Ларрі Сенґер. Разом вони розробили формулу успіху Вікіпедії. Вейлз вирішив зробити її відкритою для редагування кожним охочим, а Сенґер запропонував використати для цього вікі — так називають сайти, які дають змогу користувачам змінювати зміст і програмне забезпечення (гавайською мовою «вікі» означає «хуткий»). Отже, 2001 року англомовну Вікіпедію було офіційно запущено, а вже 2007 року вона подолала позначку два мільйони статей, ставши найбільшим довідником в історії людства. Проект став джерелом натхнення для численних імітацій, проте жодній так і не вдалося наблизитися в популярності до оригіналу.

(18–21) Реальних конкурентів Вікіпедія справді не має. За даними дослідників, нині це сьомий найпопулярніший сайт у світі. Енциклопедія має 280 мовних версій, на чотирьох із яких (англійській, німецькій, французькій і нідерландській) — понад мільйон статей.

(22–30) Проект живе на пожертви та завдяки неоплачуваній праці тисяч волонтерів. Перший збір коштів оголосили, щоб купити ноутбук для волонтера, який згодом став першим директором з технічних питань. З роками потреби енциклопедії зросли — тепер вона має понад 50 оплачуваних працівників і мусить підтримувати роботу сотень серверів. Наприкінці 2010 року Вікіпедія, уже вкотре провівши кампанію зі збору добровільних внесків, змогла отримати 16 мільйонів доларів — більше й за коротший термін, ніж будь-коли раніше. Середній розмір пожертви становив усього 22 долари, хоча енциклопедія отримує й більші гранти, наприклад, два мільйони доларів 2010 року від Ґуґл.

(31–38) Утім симпатикам і творцям Вікіпедії рано спочивати на лаврах. Спостерігачі зазначають, що темпи додавання нових статей значно сповільнилися. Причиною може бути те, що вже наявні на сьогодні статті описують більшість відомих людству фактів. Паралельно, однак, відбувається й процес відпливу редакторів-добровольців, завдяки яким проект виявився успішним. Критики наголошують, що Вікіпедія стає дедалі ексклюзивнішою: статті та правки нових редакторів змінюють або скасовують частіше, ніж тексти елітної групи постійних редакторів. Це відлякує новачків, а отже, не сприяє появі нових статей.

(39–45) Натомість багатьох науковців той факт, що будь-яка людина може анонімно виправити статтю, написану фахівцем, украй обурює. А чимало викладачів узагалі забороняють своїм студентам використовувати Вікіпедію, бо вважають її ненадійним джерелом інформації. Саме «антиелітаризм» проекту призвів 2002 року до розриву між Вейлзом і Сенґером, якого обурював брак поваги до експертів. За словами останнього, він не зміг змиритися з тим, що «в проекті була отруйна соціальна й політична атмосфера».

(46–51) Україномовна Вікіпедія з’явилася 2004 року і на сьогодні нараховує понад 400 тисяч статей. За статистикою, українська Вікі є найпоширенішим і найбільшим енциклопедичним ресурсом українською мовою. Це свідчить передусім про самовіддану працю українських вікіпедистів. Станом на кінець 2012 року 156 тисяч зареєстрованих користувачів української Вікіпедії зробили принаймні одне редагування.

(52–59) Загалом же сучасний стан розвитку «чарівної скриньки» характеризується справжнісінькими війнами: представники різних націй намагаються підняти свою мовну версію якнайвище в рейтингах. На щастя, це той випадок воєнних дій, коли запеклі битви для кожної зі сторін закінчуються перемогою: результатом суперництва стає не руйнування, а поширення знань, завдяки чому «чарівна скринька» ніколи не перетвориться на «скриньку Пандори», адже її відкриття робитиме знання доступнішим, що, є надія, сприятиме розвитку кожної нації зокрема й людства загалом, а отже, злагоді у світі.

За Д. Губенком, журнал «Український тиждень», 569 слів

З тексту можна зробити висновок, що перевагами Вікіпедії порівняно з традиційними енциклопедіями є все перераховане, ОКРІМ

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання
Олена Теліга

(1-5) У її елегантно-карбованих віршах, названих критикою «приватними листами світові»,
вимальовується яскравий образ людини, відданої ідеям національного відродження,
морального максималіста, апологета загальнолюдських цінностей. У цьому й полягав
сенс життя поетеси-антифашистки, розстріляної німецькими окупантами в
Бабиному Яру.

(6-13) Світогляд Олени Теліга формувався поступово. То була довга «одіссея»,
що починалася в Петербурзі. Тут, у сім’ї інженера-гідротехніка професора Івана
Шовгенева, і народилася Олена 1907 року. Потужні хвилі визвольних змагань,
що охопили Україну після Лютневої революції 1917 року, повернули родину
Шовгеневих до Києва, де дочка міністра УНР Олена навчалася в гімназії.
Під час більшовицького наступу 1919 року Центральна Рада змушена була
залишити Київ. Разом із нею виїхали й Шовгеневи. Згодом оселилися в Чехії,
де батько працював ректором Української господарської академії.

(14-20) У ті часи відбувся різкий злам у психіці майбутньої поетеси.
Усвідомивши себе українкою та непримиренним ворогом великодержавництва,
майбутня поетеса вступає до Українського педагогічного інституту в Празі.
Вона товаришує з Євгеном Маланюком, Олегом Ольжичем та іншими
письменниками «празької школи». У ліриці поетеси панує вічний бунт, протест
проти безбарвної «нудоти життя», її погляд знаходить «у тьмі глибокій блискавок
фанатичні очі, а не місяця мрійний спокій».

(21-26) Власне, ідеться про неоромантизм, що об’єднує «празьку школу»,
проявляючись у доробку кожного поета неповторними гранями: коли для
Юрія Клена це був певний нюанс, то для Маланюка, Ольжича, а ще більше
для Теліги - рідна стихія, поривання «кресати вогонь із кремнів». Героїзм
як найвища чеснота, як взірець людської гідності - то визначальний орієнтир
її життя і творчості, тісно пов’язаних із боротьбою за національне визволення рідного народу.

(27-31) Олена Теліга розвивала кращі традиції української літератури, передовсім Лесі
Українки. Як прихильник суворих ритмів, вона ніколи не втрачала жіночих інтонацій.
Роль жінки в житті нації - одна з головних тем лірики Теліги. Це не квола істота, не
рабиня, це дружина й помічник чоловіка-воїна, це новий тип особистості - вольової,
внутрішньо дисциплінованої натури, невтоленного життєлюба.

(32-41) Цей тип постав з особливостей національного духу української еміграції, яка
почала активно готуватися до відновлення історичної справедливості в рідному краї,
охопленому більшовицькими репресіями, розчленованому сусідніми країнами.
Це прискорило об’єднання розпорошених угруповань в ОУН. Обмежуватися
лише естетичними питаннями видавалось би за таких обставин неприпустимою
розкішшю. Водночас поети-емігранти, прихильники високої духовності, не дозволяли
собі перетворювати мистецтво на агітку. Про це, зокрема, писала Теліга в статті
«Прапори духа», пафос якої спрямовувався проти зловживання плакатністю, що не
має нічого спільного з лірикою. Головна мета, що її ставила поетеса в запальних
публіцистичний виступах, як і в ліриці, - будити національну свідомість.

(42-51) Розкол ОУН, що стався 1940 року внаслідок тактичних і персональних
розходжень, тяжко дався взнаки під час світової війни, послабив організовану
боротьбу українського народу проти німецьких окупантів. Це відчула на собі й
Олена Теліга, яка разом з Уласом Самчуком нелегально перейшла кордон між
Польщею та Галичиною. А 22 жовтня - вона вже в омріяному напівзруйнованому
Києві, де засновано Українську національну раду. Теліга як член референтури
культурної комісії створила «Спілку письменників». Водночас вона перебирає
редагування додатка «Література і мистецтво» при газеті - «Українське слово»
і готує його під свіжою, бойовою назвою «Литаври». Тут друкувалися талановиті
твори українських письменників, знищених сталінізмом, і письменників-емігрантів.

(52-60) Сіючи зерна національної самосвідомості в окупованому Києві, Теліга не
опублікувала жодного панегірика гітлерівцям, із презирством ставилася до одописців:
«Це, мабуть, ті ж самі писаки, що й Сталінові так щедрували». Певна річ, це не могло
не викликати підозри фашистів, які після невдалих спроб приборкання «Литаврів» на
початку 1942 року іх закрили. Ольжич намагався переконати Телігу виїхати з міста,
але вона категорично відмовлялася: «Я з Києва вдруге не поїду».
Знаючи про масові арешти українців і про те, що гестапо влаштувало засідку
в приміщенні Спілки письменників, вона пішла на чергове зібрання, де й була
заарештована.

(61-62) За свої 35 років поетеса не встигла видати жодної власної книжки, усі
вони вийшли посмертно; більша частина її віршів загубилася.

За Ю. Ковалевим (605 слів)

Судячи зі змісту тексту, авторський задум полягає в тому, щоб

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання
Олена Теліга

(1-5) У її елегантно-карбованих віршах, названих критикою «приватними листами світові»,
вимальовується яскравий образ людини, відданої ідеям національного відродження,
морального максималіста, апологета загальнолюдських цінностей. У цьому й полягав
сенс життя поетеси-антифашистки, розстріляної німецькими окупантами в
Бабиному Яру.

(6-13) Світогляд Олени Теліга формувався поступово. То була довга «одіссея»,
що починалася в Петербурзі. Тут, у сім’ї інженера-гідротехніка професора Івана
Шовгенева, і народилася Олена 1907 року. Потужні хвилі визвольних змагань,
що охопили Україну після Лютневої революції 1917 року, повернули родину
Шовгеневих до Києва, де дочка міністра УНР Олена навчалася в гімназії.
Під час більшовицького наступу 1919 року Центральна Рада змушена була
залишити Київ. Разом із нею виїхали й Шовгеневи. Згодом оселилися в Чехії,
де батько працював ректором Української господарської академії.

(14-20) У ті часи відбувся різкий злам у психіці майбутньої поетеси.
Усвідомивши себе українкою та непримиренним ворогом великодержавництва,
майбутня поетеса вступає до Українського педагогічного інституту в Празі.
Вона товаришує з Євгеном Маланюком, Олегом Ольжичем та іншими
письменниками «празької школи». У ліриці поетеси панує вічний бунт, протест
проти безбарвної «нудоти життя», її погляд знаходить «у тьмі глибокій блискавок
фанатичні очі, а не місяця мрійний спокій».

(21-26) Власне, ідеться про неоромантизм, що об’єднує «празьку школу»,
проявляючись у доробку кожного поета неповторними гранями: коли для
Юрія Клена це був певний нюанс, то для Маланюка, Ольжича, а ще більше
для Теліги - рідна стихія, поривання «кресати вогонь із кремнів». Героїзм
як найвища чеснота, як взірець людської гідності - то визначальний орієнтир
її життя і творчості, тісно пов’язаних із боротьбою за національне визволення рідного народу.

(27-31) Олена Теліга розвивала кращі традиції української літератури, передовсім Лесі
Українки. Як прихильник суворих ритмів, вона ніколи не втрачала жіночих інтонацій.
Роль жінки в житті нації - одна з головних тем лірики Теліги. Це не квола істота, не
рабиня, це дружина й помічник чоловіка-воїна, це новий тип особистості - вольової,
внутрішньо дисциплінованої натури, невтоленного життєлюба.

(32-41) Цей тип постав з особливостей національного духу української еміграції, яка
почала активно готуватися до відновлення історичної справедливості в рідному краї,
охопленому більшовицькими репресіями, розчленованому сусідніми країнами.
Це прискорило об’єднання розпорошених угруповань в ОУН. Обмежуватися
лише естетичними питаннями видавалось би за таких обставин неприпустимою
розкішшю. Водночас поети-емігранти, прихильники високої духовності, не дозволяли
собі перетворювати мистецтво на агітку. Про це, зокрема, писала Теліга в статті
«Прапори духа», пафос якої спрямовувався проти зловживання плакатністю, що не
має нічого спільного з лірикою. Головна мета, що її ставила поетеса в запальних
публіцистичний виступах, як і в ліриці, - будити національну свідомість.

(42-51) Розкол ОУН, що стався 1940 року внаслідок тактичних і персональних
розходжень, тяжко дався взнаки під час світової війни, послабив організовану
боротьбу українського народу проти німецьких окупантів. Це відчула на собі й
Олена Теліга, яка разом з Уласом Самчуком нелегально перейшла кордон між
Польщею та Галичиною. А 22 жовтня - вона вже в омріяному напівзруйнованому
Києві, де засновано Українську національну раду. Теліга як член референтури
культурної комісії створила «Спілку письменників». Водночас вона перебирає
редагування додатка «Література і мистецтво» при газеті - «Українське слово»
і готує його під свіжою, бойовою назвою «Литаври». Тут друкувалися талановиті
твори українських письменників, знищених сталінізмом, і письменників-емігрантів.

(52-60) Сіючи зерна національної самосвідомості в окупованому Києві, Теліга не
опублікувала жодного панегірика гітлерівцям, із презирством ставилася до одописців:
«Це, мабуть, ті ж самі писаки, що й Сталінові так щедрували». Певна річ, це не могло
не викликати підозри фашистів, які після невдалих спроб приборкання «Литаврів» на
початку 1942 року іх закрили. Ольжич намагався переконати Телігу виїхати з міста,
але вона категорично відмовлялася: «Я з Києва вдруге не поїду».
Знаючи про масові арешти українців і про те, що гестапо влаштувало засідку
в приміщенні Спілки письменників, вона пішла на чергове зібрання, де й була
заарештована.

(61-62) За свої 35 років поетеса не встигла видати жодної власної книжки, усі
вони вийшли посмертно; більша частина її віршів загубилася.

За Ю. Ковалевим (605 слів)

Засобом міжфразового зв’язку першого та другого речень тексту (рядки 1-5) є

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання
Олена Теліга

(1-5) У її елегантно-карбованих віршах, названих критикою «приватними листами світові»,
вимальовується яскравий образ людини, відданої ідеям національного відродження,
морального максималіста, апологета загальнолюдських цінностей. У цьому й полягав
сенс життя поетеси-антифашистки, розстріляної німецькими окупантами в
Бабиному Яру.

(6-13) Світогляд Олени Теліга формувався поступово. То була довга «одіссея»,
що починалася в Петербурзі. Тут, у сім’ї інженера-гідротехніка професора Івана
Шовгенева, і народилася Олена 1907 року. Потужні хвилі визвольних змагань,
що охопили Україну після Лютневої революції 1917 року, повернули родину
Шовгеневих до Києва, де дочка міністра УНР Олена навчалася в гімназії.
Під час більшовицького наступу 1919 року Центральна Рада змушена була
залишити Київ. Разом із нею виїхали й Шовгеневи. Згодом оселилися в Чехії,
де батько працював ректором Української господарської академії.

(14-20) У ті часи відбувся різкий злам у психіці майбутньої поетеси.
Усвідомивши себе українкою та непримиренним ворогом великодержавництва,
майбутня поетеса вступає до Українського педагогічного інституту в Празі.
Вона товаришує з Євгеном Маланюком, Олегом Ольжичем та іншими
письменниками «празької школи». У ліриці поетеси панує вічний бунт, протест
проти безбарвної «нудоти життя», її погляд знаходить «у тьмі глибокій блискавок
фанатичні очі, а не місяця мрійний спокій».

(21-26) Власне, ідеться про неоромантизм, що об’єднує «празьку школу»,
проявляючись у доробку кожного поета неповторними гранями: коли для
Юрія Клена це був певний нюанс, то для Маланюка, Ольжича, а ще більше
для Теліги - рідна стихія, поривання «кресати вогонь із кремнів». Героїзм
як найвища чеснота, як взірець людської гідності - то визначальний орієнтир
її життя і творчості, тісно пов’язаних із боротьбою за національне визволення рідного народу.

(27-31) Олена Теліга розвивала кращі традиції української літератури, передовсім Лесі
Українки. Як прихильник суворих ритмів, вона ніколи не втрачала жіночих інтонацій.
Роль жінки в житті нації - одна з головних тем лірики Теліги. Це не квола істота, не
рабиня, це дружина й помічник чоловіка-воїна, це новий тип особистості - вольової,
внутрішньо дисциплінованої натури, невтоленного життєлюба.

(32-41) Цей тип постав з особливостей національного духу української еміграції, яка
почала активно готуватися до відновлення історичної справедливості в рідному краї,
охопленому більшовицькими репресіями, розчленованому сусідніми країнами.
Це прискорило об’єднання розпорошених угруповань в ОУН. Обмежуватися
лише естетичними питаннями видавалось би за таких обставин неприпустимою
розкішшю. Водночас поети-емігранти, прихильники високої духовності, не дозволяли
собі перетворювати мистецтво на агітку. Про це, зокрема, писала Теліга в статті
«Прапори духа», пафос якої спрямовувався проти зловживання плакатністю, що не
має нічого спільного з лірикою. Головна мета, що її ставила поетеса в запальних
публіцистичний виступах, як і в ліриці, - будити національну свідомість.

(42-51) Розкол ОУН, що стався 1940 року внаслідок тактичних і персональних
розходжень, тяжко дався взнаки під час світової війни, послабив організовану
боротьбу українського народу проти німецьких окупантів. Це відчула на собі й
Олена Теліга, яка разом з Уласом Самчуком нелегально перейшла кордон між
Польщею та Галичиною. А 22 жовтня - вона вже в омріяному напівзруйнованому
Києві, де засновано Українську національну раду. Теліга як член референтури
культурної комісії створила «Спілку письменників». Водночас вона перебирає
редагування додатка «Література і мистецтво» при газеті - «Українське слово»
і готує його під свіжою, бойовою назвою «Литаври». Тут друкувалися талановиті
твори українських письменників, знищених сталінізмом, і письменників-емігрантів.

(52-60) Сіючи зерна національної самосвідомості в окупованому Києві, Теліга не
опублікувала жодного панегірика гітлерівцям, із презирством ставилася до одописців:
«Це, мабуть, ті ж самі писаки, що й Сталінові так щедрували». Певна річ, це не могло
не викликати підозри фашистів, які після невдалих спроб приборкання «Литаврів» на
початку 1942 року іх закрили. Ольжич намагався переконати Телігу виїхати з міста,
але вона категорично відмовлялася: «Я з Києва вдруге не поїду».
Знаючи про масові арешти українців і про те, що гестапо влаштувало засідку
в приміщенні Спілки письменників, вона пішла на чергове зібрання, де й була
заарештована.

(61-62) За свої 35 років поетеса не встигла видати жодної власної книжки, усі
вони вийшли посмертно; більша частина її віршів загубилася.

За Ю. Ковалевим (605 слів)

У переносному значенні вжито слово, виділене в реченні

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання
Олена Теліга

(1-5) У її елегантно-карбованих віршах, названих критикою «приватними листами світові»,
вимальовується яскравий образ людини, відданої ідеям національного відродження,
морального максималіста, апологета загальнолюдських цінностей. У цьому й полягав
сенс життя поетеси-антифашистки, розстріляної німецькими окупантами в
Бабиному Яру.

(6-13) Світогляд Олени Теліга формувався поступово. То була довга «одіссея»,
що починалася в Петербурзі. Тут, у сім’ї інженера-гідротехніка професора Івана
Шовгенева, і народилася Олена 1907 року. Потужні хвилі визвольних змагань,
що охопили Україну після Лютневої революції 1917 року, повернули родину
Шовгеневих до Києва, де дочка міністра УНР Олена навчалася в гімназії.
Під час більшовицького наступу 1919 року Центральна Рада змушена була
залишити Київ. Разом із нею виїхали й Шовгеневи. Згодом оселилися в Чехії,
де батько працював ректором Української господарської академії.

(14-20) У ті часи відбувся різкий злам у психіці майбутньої поетеси.
Усвідомивши себе українкою та непримиренним ворогом великодержавництва,
майбутня поетеса вступає до Українського педагогічного інституту в Празі.
Вона товаришує з Євгеном Маланюком, Олегом Ольжичем та іншими
письменниками «празької школи». У ліриці поетеси панує вічний бунт, протест
проти безбарвної «нудоти життя», її погляд знаходить «у тьмі глибокій блискавок
фанатичні очі, а не місяця мрійний спокій».

(21-26) Власне, ідеться про неоромантизм, що об’єднує «празьку школу»,
проявляючись у доробку кожного поета неповторними гранями: коли для
Юрія Клена це був певний нюанс, то для Маланюка, Ольжича, а ще більше
для Теліги - рідна стихія, поривання «кресати вогонь із кремнів». Героїзм
як найвища чеснота, як взірець людської гідності - то визначальний орієнтир
її життя і творчості, тісно пов’язаних із боротьбою за національне визволення рідного народу.

(27-31) Олена Теліга розвивала кращі традиції української літератури, передовсім Лесі
Українки. Як прихильник суворих ритмів, вона ніколи не втрачала жіночих інтонацій.
Роль жінки в житті нації - одна з головних тем лірики Теліги. Це не квола істота, не
рабиня, це дружина й помічник чоловіка-воїна, це новий тип особистості - вольової,
внутрішньо дисциплінованої натури, невтоленного життєлюба.

(32-41) Цей тип постав з особливостей національного духу української еміграції, яка
почала активно готуватися до відновлення історичної справедливості в рідному краї,
охопленому більшовицькими репресіями, розчленованому сусідніми країнами.
Це прискорило об’єднання розпорошених угруповань в ОУН. Обмежуватися
лише естетичними питаннями видавалось би за таких обставин неприпустимою
розкішшю. Водночас поети-емігранти, прихильники високої духовності, не дозволяли
собі перетворювати мистецтво на агітку. Про це, зокрема, писала Теліга в статті
«Прапори духа», пафос якої спрямовувався проти зловживання плакатністю, що не
має нічого спільного з лірикою. Головна мета, що її ставила поетеса в запальних
публіцистичний виступах, як і в ліриці, - будити національну свідомість.

(42-51) Розкол ОУН, що стався 1940 року внаслідок тактичних і персональних
розходжень, тяжко дався взнаки під час світової війни, послабив організовану
боротьбу українського народу проти німецьких окупантів. Це відчула на собі й
Олена Теліга, яка разом з Уласом Самчуком нелегально перейшла кордон між
Польщею та Галичиною. А 22 жовтня - вона вже в омріяному напівзруйнованому
Києві, де засновано Українську національну раду. Теліга як член референтури
культурної комісії створила «Спілку письменників». Водночас вона перебирає
редагування додатка «Література і мистецтво» при газеті - «Українське слово»
і готує його під свіжою, бойовою назвою «Литаври». Тут друкувалися талановиті
твори українських письменників, знищених сталінізмом, і письменників-емігрантів.

(52-60) Сіючи зерна національної самосвідомості в окупованому Києві, Теліга не
опублікувала жодного панегірика гітлерівцям, із презирством ставилася до одописців:
«Це, мабуть, ті ж самі писаки, що й Сталінові так щедрували». Певна річ, це не могло
не викликати підозри фашистів, які після невдалих спроб приборкання «Литаврів» на
початку 1942 року іх закрили. Ольжич намагався переконати Телігу виїхати з міста,
але вона категорично відмовлялася: «Я з Києва вдруге не поїду».
Знаючи про масові арешти українців і про те, що гестапо влаштувало засідку
в приміщенні Спілки письменників, вона пішла на чергове зібрання, де й була
заарештована.

(61-62) За свої 35 років поетеса не встигла видати жодної власної книжки, усі
вони вийшли посмертно; більша частина її віршів загубилася.

За Ю. Ковалевим (605 слів)

Основну думку тексту виражає речення

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання
Олена Теліга

(1-5) У її елегантно-карбованих віршах, названих критикою «приватними листами світові»,
вимальовується яскравий образ людини, відданої ідеям національного відродження,
морального максималіста, апологета загальнолюдських цінностей. У цьому й полягав
сенс життя поетеси-антифашистки, розстріляної німецькими окупантами в
Бабиному Яру.

(6-13) Світогляд Олени Теліга формувався поступово. То була довга «одіссея»,
що починалася в Петербурзі. Тут, у сім’ї інженера-гідротехніка професора Івана
Шовгенева, і народилася Олена 1907 року. Потужні хвилі визвольних змагань,
що охопили Україну після Лютневої революції 1917 року, повернули родину
Шовгеневих до Києва, де дочка міністра УНР Олена навчалася в гімназії.
Під час більшовицького наступу 1919 року Центральна Рада змушена була
залишити Київ. Разом із нею виїхали й Шовгеневи. Згодом оселилися в Чехії,
де батько працював ректором Української господарської академії.

(14-20) У ті часи відбувся різкий злам у психіці майбутньої поетеси.
Усвідомивши себе українкою та непримиренним ворогом великодержавництва,
майбутня поетеса вступає до Українського педагогічного інституту в Празі.
Вона товаришує з Євгеном Маланюком, Олегом Ольжичем та іншими
письменниками «празької школи». У ліриці поетеси панує вічний бунт, протест
проти безбарвної «нудоти життя», її погляд знаходить «у тьмі глибокій блискавок
фанатичні очі, а не місяця мрійний спокій».

(21-26) Власне, ідеться про неоромантизм, що об’єднує «празьку школу»,
проявляючись у доробку кожного поета неповторними гранями: коли для
Юрія Клена це був певний нюанс, то для Маланюка, Ольжича, а ще більше
для Теліги - рідна стихія, поривання «кресати вогонь із кремнів». Героїзм
як найвища чеснота, як взірець людської гідності - то визначальний орієнтир
її життя і творчості, тісно пов’язаних із боротьбою за національне визволення рідного народу.

(27-31) Олена Теліга розвивала кращі традиції української літератури, передовсім Лесі
Українки. Як прихильник суворих ритмів, вона ніколи не втрачала жіночих інтонацій.
Роль жінки в житті нації - одна з головних тем лірики Теліги. Це не квола істота, не
рабиня, це дружина й помічник чоловіка-воїна, це новий тип особистості - вольової,
внутрішньо дисциплінованої натури, невтоленного життєлюба.

(32-41) Цей тип постав з особливостей національного духу української еміграції, яка
почала активно готуватися до відновлення історичної справедливості в рідному краї,
охопленому більшовицькими репресіями, розчленованому сусідніми країнами.
Це прискорило об’єднання розпорошених угруповань в ОУН. Обмежуватися
лише естетичними питаннями видавалось би за таких обставин неприпустимою
розкішшю. Водночас поети-емігранти, прихильники високої духовності, не дозволяли
собі перетворювати мистецтво на агітку. Про це, зокрема, писала Теліга в статті
«Прапори духа», пафос якої спрямовувався проти зловживання плакатністю, що не
має нічого спільного з лірикою. Головна мета, що її ставила поетеса в запальних
публіцистичний виступах, як і в ліриці, - будити національну свідомість.

(42-51) Розкол ОУН, що стався 1940 року внаслідок тактичних і персональних
розходжень, тяжко дався взнаки під час світової війни, послабив організовану
боротьбу українського народу проти німецьких окупантів. Це відчула на собі й
Олена Теліга, яка разом з Уласом Самчуком нелегально перейшла кордон між
Польщею та Галичиною. А 22 жовтня - вона вже в омріяному напівзруйнованому
Києві, де засновано Українську національну раду. Теліга як член референтури
культурної комісії створила «Спілку письменників». Водночас вона перебирає
редагування додатка «Література і мистецтво» при газеті - «Українське слово»
і готує його під свіжою, бойовою назвою «Литаври». Тут друкувалися талановиті
твори українських письменників, знищених сталінізмом, і письменників-емігрантів.

(52-60) Сіючи зерна національної самосвідомості в окупованому Києві, Теліга не
опублікувала жодного панегірика гітлерівцям, із презирством ставилася до одописців:
«Це, мабуть, ті ж самі писаки, що й Сталінові так щедрували». Певна річ, це не могло
не викликати підозри фашистів, які після невдалих спроб приборкання «Литаврів» на
початку 1942 року іх закрили. Ольжич намагався переконати Телігу виїхати з міста,
але вона категорично відмовлялася: «Я з Києва вдруге не поїду».
Знаючи про масові арешти українців і про те, що гестапо влаштувало засідку
в приміщенні Спілки письменників, вона пішла на чергове зібрання, де й була
заарештована.

(61-62) За свої 35 років поетеса не встигла видати жодної власної книжки, усі
вони вийшли посмертно; більша частина її віршів загубилася.

За Ю. Ковалевим (605 слів)

Називаючи О. Телігу моральним максималістом автор уважає, що вона

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання
Олена Теліга

(1-5) У її елегантно-карбованих віршах, названих критикою «приватними листами світові»,
вимальовується яскравий образ людини, відданої ідеям національного відродження,
морального максималіста, апологета загальнолюдських цінностей. У цьому й полягав
сенс життя поетеси-антифашистки, розстріляної німецькими окупантами в
Бабиному Яру.

(6-13) Світогляд Олени Теліга формувався поступово. То була довга «одіссея»,
що починалася в Петербурзі. Тут, у сім’ї інженера-гідротехніка професора Івана
Шовгенева, і народилася Олена 1907 року. Потужні хвилі визвольних змагань,
що охопили Україну після Лютневої революції 1917 року, повернули родину
Шовгеневих до Києва, де дочка міністра УНР Олена навчалася в гімназії.
Під час більшовицького наступу 1919 року Центральна Рада змушена була
залишити Київ. Разом із нею виїхали й Шовгеневи. Згодом оселилися в Чехії,
де батько працював ректором Української господарської академії.

(14-20) У ті часи відбувся різкий злам у психіці майбутньої поетеси.
Усвідомивши себе українкою та непримиренним ворогом великодержавництва,
майбутня поетеса вступає до Українського педагогічного інституту в Празі.
Вона товаришує з Євгеном Маланюком, Олегом Ольжичем та іншими
письменниками «празької школи». У ліриці поетеси панує вічний бунт, протест
проти безбарвної «нудоти життя», її погляд знаходить «у тьмі глибокій блискавок
фанатичні очі, а не місяця мрійний спокій».

(21-26) Власне, ідеться про неоромантизм, що об’єднує «празьку школу»,
проявляючись у доробку кожного поета неповторними гранями: коли для
Юрія Клена це був певний нюанс, то для Маланюка, Ольжича, а ще більше
для Теліги - рідна стихія, поривання «кресати вогонь із кремнів». Героїзм
як найвища чеснота, як взірець людської гідності - то визначальний орієнтир
її життя і творчості, тісно пов’язаних із боротьбою за національне визволення рідного народу.

(27-31) Олена Теліга розвивала кращі традиції української літератури, передовсім Лесі
Українки. Як прихильник суворих ритмів, вона ніколи не втрачала жіночих інтонацій.
Роль жінки в житті нації - одна з головних тем лірики Теліги. Це не квола істота, не
рабиня, це дружина й помічник чоловіка-воїна, це новий тип особистості - вольової,
внутрішньо дисциплінованої натури, невтоленного життєлюба.

(32-41) Цей тип постав з особливостей національного духу української еміграції, яка
почала активно готуватися до відновлення історичної справедливості в рідному краї,
охопленому більшовицькими репресіями, розчленованому сусідніми країнами.
Це прискорило об’єднання розпорошених угруповань в ОУН. Обмежуватися
лише естетичними питаннями видавалось би за таких обставин неприпустимою
розкішшю. Водночас поети-емігранти, прихильники високої духовності, не дозволяли
собі перетворювати мистецтво на агітку. Про це, зокрема, писала Теліга в статті
«Прапори духа», пафос якої спрямовувався проти зловживання плакатністю, що не
має нічого спільного з лірикою. Головна мета, що її ставила поетеса в запальних
публіцистичний виступах, як і в ліриці, - будити національну свідомість.

(42-51) Розкол ОУН, що стався 1940 року внаслідок тактичних і персональних
розходжень, тяжко дався взнаки під час світової війни, послабив організовану
боротьбу українського народу проти німецьких окупантів. Це відчула на собі й
Олена Теліга, яка разом з Уласом Самчуком нелегально перейшла кордон між
Польщею та Галичиною. А 22 жовтня - вона вже в омріяному напівзруйнованому
Києві, де засновано Українську національну раду. Теліга як член референтури
культурної комісії створила «Спілку письменників». Водночас вона перебирає
редагування додатка «Література і мистецтво» при газеті - «Українське слово»
і готує його під свіжою, бойовою назвою «Литаври». Тут друкувалися талановиті
твори українських письменників, знищених сталінізмом, і письменників-емігрантів.

(52-60) Сіючи зерна національної самосвідомості в окупованому Києві, Теліга не
опублікувала жодного панегірика гітлерівцям, із презирством ставилася до одописців:
«Це, мабуть, ті ж самі писаки, що й Сталінові так щедрували». Певна річ, це не могло
не викликати підозри фашистів, які після невдалих спроб приборкання «Литаврів» на
початку 1942 року іх закрили. Ольжич намагався переконати Телігу виїхати з міста,
але вона категорично відмовлялася: «Я з Києва вдруге не поїду».
Знаючи про масові арешти українців і про те, що гестапо влаштувало засідку
в приміщенні Спілки письменників, вона пішла на чергове зібрання, де й була
заарештована.

(61-62) За свої 35 років поетеса не встигла видати жодної власної книжки, усі
вони вийшли посмертно; більша частина її віршів загубилася.

За Ю. Ковалевим (605 слів)

Слово перебирає (рядок 48) у тексті означає

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання
Олена Теліга

(1-5) У її елегантно-карбованих віршах, названих критикою «приватними листами світові»,
вимальовується яскравий образ людини, відданої ідеям національного відродження,
морального максималіста, апологета загальнолюдських цінностей. У цьому й полягав
сенс життя поетеси-антифашистки, розстріляної німецькими окупантами в
Бабиному Яру.

(6-13) Світогляд Олени Теліга формувався поступово. То була довга «одіссея»,
що починалася в Петербурзі. Тут, у сім’ї інженера-гідротехніка професора Івана
Шовгенева, і народилася Олена 1907 року. Потужні хвилі визвольних змагань,
що охопили Україну після Лютневої революції 1917 року, повернули родину
Шовгеневих до Києва, де дочка міністра УНР Олена навчалася в гімназії.
Під час більшовицького наступу 1919 року Центральна Рада змушена була
залишити Київ. Разом із нею виїхали й Шовгеневи. Згодом оселилися в Чехії,
де батько працював ректором Української господарської академії.

(14-20) У ті часи відбувся різкий злам у психіці майбутньої поетеси.
Усвідомивши себе українкою та непримиренним ворогом великодержавництва,
майбутня поетеса вступає до Українського педагогічного інституту в Празі.
Вона товаришує з Євгеном Маланюком, Олегом Ольжичем та іншими
письменниками «празької школи». У ліриці поетеси панує вічний бунт, протест
проти безбарвної «нудоти життя», її погляд знаходить «у тьмі глибокій блискавок
фанатичні очі, а не місяця мрійний спокій».

(21-26) Власне, ідеться про неоромантизм, що об’єднує «празьку школу»,
проявляючись у доробку кожного поета неповторними гранями: коли для
Юрія Клена це був певний нюанс, то для Маланюка, Ольжича, а ще більше
для Теліги - рідна стихія, поривання «кресати вогонь із кремнів». Героїзм
як найвища чеснота, як взірець людської гідності - то визначальний орієнтир
її життя і творчості, тісно пов’язаних із боротьбою за національне визволення рідного народу.

(27-31) Олена Теліга розвивала кращі традиції української літератури, передовсім Лесі
Українки. Як прихильник суворих ритмів, вона ніколи не втрачала жіночих інтонацій.
Роль жінки в житті нації - одна з головних тем лірики Теліги. Це не квола істота, не
рабиня, це дружина й помічник чоловіка-воїна, це новий тип особистості - вольової,
внутрішньо дисциплінованої натури, невтоленного життєлюба.

(32-41) Цей тип постав з особливостей національного духу української еміграції, яка
почала активно готуватися до відновлення історичної справедливості в рідному краї,
охопленому більшовицькими репресіями, розчленованому сусідніми країнами.
Це прискорило об’єднання розпорошених угруповань в ОУН. Обмежуватися
лише естетичними питаннями видавалось би за таких обставин неприпустимою
розкішшю. Водночас поети-емігранти, прихильники високої духовності, не дозволяли
собі перетворювати мистецтво на агітку. Про це, зокрема, писала Теліга в статті
«Прапори духа», пафос якої спрямовувався проти зловживання плакатністю, що не
має нічого спільного з лірикою. Головна мета, що її ставила поетеса в запальних
публіцистичний виступах, як і в ліриці, - будити національну свідомість.

(42-51) Розкол ОУН, що стався 1940 року внаслідок тактичних і персональних
розходжень, тяжко дався взнаки під час світової війни, послабив організовану
боротьбу українського народу проти німецьких окупантів. Це відчула на собі й
Олена Теліга, яка разом з Уласом Самчуком нелегально перейшла кордон між
Польщею та Галичиною. А 22 жовтня - вона вже в омріяному напівзруйнованому
Києві, де засновано Українську національну раду. Теліга як член референтури
культурної комісії створила «Спілку письменників». Водночас вона перебирає
редагування додатка «Література і мистецтво» при газеті - «Українське слово»
і готує його під свіжою, бойовою назвою «Литаври». Тут друкувалися талановиті
твори українських письменників, знищених сталінізмом, і письменників-емігрантів.

(52-60) Сіючи зерна національної самосвідомості в окупованому Києві, Теліга не
опублікувала жодного панегірика гітлерівцям, із презирством ставилася до одописців:
«Це, мабуть, ті ж самі писаки, що й Сталінові так щедрували». Певна річ, це не могло
не викликати підозри фашистів, які після невдалих спроб приборкання «Литаврів» на
початку 1942 року іх закрили. Ольжич намагався переконати Телігу виїхати з міста,
але вона категорично відмовлялася: «Я з Києва вдруге не поїду».
Знаючи про масові арешти українців і про те, що гестапо влаштувало засідку
в приміщенні Спілки письменників, вона пішла на чергове зібрання, де й була
заарештована.

(61-62) За свої 35 років поетеса не встигла видати жодної власної книжки, усі
вони вийшли посмертно; більша частина її віршів загубилася.

За Ю. Ковалевим (605 слів)

За стильовими ознаками текст є

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання
Олена Теліга

(1-5) У її елегантно-карбованих віршах, названих критикою «приватними листами світові»,
вимальовується яскравий образ людини, відданої ідеям національного відродження,
морального максималіста, апологета загальнолюдських цінностей. У цьому й полягав
сенс життя поетеси-антифашистки, розстріляної німецькими окупантами в
Бабиному Яру.

(6-13) Світогляд Олени Теліга формувався поступово. То була довга «одіссея»,
що починалася в Петербурзі. Тут, у сім’ї інженера-гідротехніка професора Івана
Шовгенева, і народилася Олена 1907 року. Потужні хвилі визвольних змагань,
що охопили Україну після Лютневої революції 1917 року, повернули родину
Шовгеневих до Києва, де дочка міністра УНР Олена навчалася в гімназії.
Під час більшовицького наступу 1919 року Центральна Рада змушена була
залишити Київ. Разом із нею виїхали й Шовгеневи. Згодом оселилися в Чехії,
де батько працював ректором Української господарської академії.

(14-20) У ті часи відбувся різкий злам у психіці майбутньої поетеси.
Усвідомивши себе українкою та непримиренним ворогом великодержавництва,
майбутня поетеса вступає до Українського педагогічного інституту в Празі.
Вона товаришує з Євгеном Маланюком, Олегом Ольжичем та іншими
письменниками «празької школи». У ліриці поетеси панує вічний бунт, протест
проти безбарвної «нудоти життя», її погляд знаходить «у тьмі глибокій блискавок
фанатичні очі, а не місяця мрійний спокій».

(21-26) Власне, ідеться про неоромантизм, що об’єднує «празьку школу»,
проявляючись у доробку кожного поета неповторними гранями: коли для
Юрія Клена це був певний нюанс, то для Маланюка, Ольжича, а ще більше
для Теліги - рідна стихія, поривання «кресати вогонь із кремнів». Героїзм
як найвища чеснота, як взірець людської гідності - то визначальний орієнтир
її життя і творчості, тісно пов’язаних із боротьбою за національне визволення рідного народу.

(27-31) Олена Теліга розвивала кращі традиції української літератури, передовсім Лесі
Українки. Як прихильник суворих ритмів, вона ніколи не втрачала жіночих інтонацій.
Роль жінки в житті нації - одна з головних тем лірики Теліги. Це не квола істота, не
рабиня, це дружина й помічник чоловіка-воїна, це новий тип особистості - вольової,
внутрішньо дисциплінованої натури, невтоленного життєлюба.

(32-41) Цей тип постав з особливостей національного духу української еміграції, яка
почала активно готуватися до відновлення історичної справедливості в рідному краї,
охопленому більшовицькими репресіями, розчленованому сусідніми країнами.
Це прискорило об’єднання розпорошених угруповань в ОУН. Обмежуватися
лише естетичними питаннями видавалось би за таких обставин неприпустимою
розкішшю. Водночас поети-емігранти, прихильники високої духовності, не дозволяли
собі перетворювати мистецтво на агітку. Про це, зокрема, писала Теліга в статті
«Прапори духа», пафос якої спрямовувався проти зловживання плакатністю, що не
має нічого спільного з лірикою. Головна мета, що її ставила поетеса в запальних
публіцистичний виступах, як і в ліриці, - будити національну свідомість.

(42-51) Розкол ОУН, що стався 1940 року внаслідок тактичних і персональних
розходжень, тяжко дався взнаки під час світової війни, послабив організовану
боротьбу українського народу проти німецьких окупантів. Це відчула на собі й
Олена Теліга, яка разом з Уласом Самчуком нелегально перейшла кордон між
Польщею та Галичиною. А 22 жовтня - вона вже в омріяному напівзруйнованому
Києві, де засновано Українську національну раду. Теліга як член референтури
культурної комісії створила «Спілку письменників». Водночас вона перебирає
редагування додатка «Література і мистецтво» при газеті - «Українське слово»
і готує його під свіжою, бойовою назвою «Литаври». Тут друкувалися талановиті
твори українських письменників, знищених сталінізмом, і письменників-емігрантів.

(52-60) Сіючи зерна національної самосвідомості в окупованому Києві, Теліга не
опублікувала жодного панегірика гітлерівцям, із презирством ставилася до одописців:
«Це, мабуть, ті ж самі писаки, що й Сталінові так щедрували». Певна річ, це не могло
не викликати підозри фашистів, які після невдалих спроб приборкання «Литаврів» на
початку 1942 року іх закрили. Ольжич намагався переконати Телігу виїхати з міста,
але вона категорично відмовлялася: «Я з Києва вдруге не поїду».
Знаючи про масові арешти українців і про те, що гестапо влаштувало засідку
в приміщенні Спілки письменників, вона пішла на чергове зібрання, де й була
заарештована.

(61-62) За свої 35 років поетеса не встигла видати жодної власної книжки, усі
вони вийшли посмертно; більша частина її віршів загубилася.

За Ю. Ковалевим (605 слів)

Розповідаючи про Олену Телігу, автор уживає слово одіссея (рядок 6), підкреслюючи, що

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Антуан де Сент-Екзюперi

(1–8) Цей знаменитий поет-мислитель i пiлот-винахiдник став героїчною легендою Францiї, коли на змiну героям приходили виконавцi. Як живий, вiн усмiхається до нас сердечною усмiшкою в мiльйонах книг, позбавлених спокусливого сюжету i все ж таки чи не найбiльш читаних на всiх континентах. Вiн дивиться в Людину i шукає рiдної душi, щоб навести на свою хвилю. «Я люблю пробуджувати в людинi шляхетнi почуття. Можливо, у мене покликання вiдкривати джерела». Джерела любові й самопожертви, обов’язку й вiдповiдальності... Бо «бути людиною — означає бути за все вiдповiдальним».

(9–16) Один з перших вiдкривачiв повiтряних просторiв, Сент-Екзюперi зумiв нiби з висоти поглянути на сучасний свiт. Син вiку технiки й сам людина науки, вiн був «страшенно невдоволений турботами своєї цивiлiзацiї», яка гарячково пiдносила над людиною систему матерiальних винаходiв, забуваючи, що вони служитимуть лише опорою в пошуку духовних цiнностей. Вiчно тривожний i в щось заглиблений, вiн прозирав далеко крiзь свою епоху, позначену наступом фашизму, який «накидав прiоритет одного народу над iншими народами, однiєї думки над iншими думками».

(17–19) Екзюперi поважав розум, але думав, що «розум набуває цiнності лише тодi, коли служить любовi». Вiн неухильно йшов до великих iстин, упевнившись, що найголовнiшого очима не побачиш: найглибше бачиш тiльки серцем...

(20–24) Кожен новий твiр Екзюперi — це крок в опануваннi нової смуги життя. Тридцятi роки принесуть йому багато вiдкриттiв, бо це роки близького знайомства зi свiтом. Вiн їде до Iндокитаю, об’їздить Нiмеччину. Вiн довiряє лише власним очам: «Менi плювати на режим: найважливiше знати, який тип людини створюється тим ладом».

(25–30) Насувалася катастрофа, не просто на нього — на Францiю. I тут до нього приходять i стають над усiм думи про кризу цивiлiзацiї — «спадок вiрувань і знань, здобутих вiками, не завжди виправданих логiкою, але виправданих самих у собi, як шляхи, що кудись ведуть, бо вони вiдкривають людинi її внутрiшнi простори». Усi надiї письменник покладає на внутрiшню силу французького Опору.

(31–35) Екзюперi знав, що не можна жити вчорашнiм днем, не прозираючи в завтра: «Минулого не переробити, але теперiшнє лежить у безладдi, як матерiал пiд ногами будiвничого, i вам належить виковувати майбутнє». Крiзь тимчасовi, ще не розв’язанi вiйною проблеми вiн бачить найтривожнiшу: «Повернути людям духовний змiст, духовнi клопоти».

(36–39) У години самотності, що нагадувала самотнiсть пустелi, поринав на дно спогадiв i на розгойданих хвилях уяви плекав «Маленького принца». Вiн повертався в дитинство — крiзь десятки рокiв, наповнених болем утрат i гiркотою дум, — i вже не знаходив у ньому безтурботної радiсної усмiшки.

(40–46) Маленький принц дивиться на свiт дорослих мудрими очима: вiн усе розумiє. У своїх міжпланетних мандрiвках вiн натрапляє на тi самi феномени, якi оселилися на Землi. Тiльки вiн швидко проходить повз них зi смутною посмiшкою, бо навiки прикутий душею до своєї маленької планети. Вiн уміє приручати, по-дитячому серйозно допитуватися. Але висмiювати не вмiє: вiн сприймає серцем. Вiн прийшов з планети, де треба щодня виполювати баобаби. Бо коли їх не розпiзнати вчасно — потiм не позбудешся.

(47–52) Маленький принц розумiє бiльше за дорослих, бо вони дивляться на свiт до всього звиклими очима, i кожен заклопотаний лише собою. Тодi як «добре бачиш тiльки серцем». Вiн знає також, що люди на землi не знаходять того, чого шукають: «тим часом його можна було б знайти в єдинiй трояндi або в ковтку води». Цей сумний свiт примарився людинi, яка зрозумiла, що розгубила духовну спадщину й опинилася серед пустелi

(53–55) Тональнiсть казки гармонiює з настроями Екзюперi тiєї пори. Вiн жив одним прагненням — «брати участь»! «Мене почують тiльки тодi, коли я й мої товаришi будемо знову ризикувати життям за нашу справу».

(56–58) Було щось символiчне в тому, що востаннє летiв вiн над країною дитинства й останнього листа написав до матерi. 31 липня 1944 року з Корсики майор Екзюперi зробив свiй дев’ятий полiт, з якого не повернувся.

(59) До визволення Францiї не дожив мiсяця.

(60) Але вiн став її пiснею.

За Є. Сверстюком,
605 слів

Засобом міжфразового зв’язку першого та другого речень тексту (рядки 1-4) є

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Антуан де Сент-Екзюперi

(1–8) Цей знаменитий поет-мислитель i пiлот-винахiдник став героїчною легендою Францiї, коли на змiну героям приходили виконавцi. Як живий, вiн усмiхається до нас сердечною усмiшкою в мiльйонах книг, позбавлених спокусливого сюжету i все ж таки чи не найбiльш читаних на всiх континентах. Вiн дивиться в Людину i шукає рiдної душi, щоб навести на свою хвилю. «Я люблю пробуджувати в людинi шляхетнi почуття. Можливо, у мене покликання вiдкривати джерела». Джерела любові й самопожертви, обов’язку й вiдповiдальності... Бо «бути людиною — означає бути за все вiдповiдальним».

(9–16) Один з перших вiдкривачiв повiтряних просторiв, Сент-Екзюперi зумiв нiби з висоти поглянути на сучасний свiт. Син вiку технiки й сам людина науки, вiн був «страшенно невдоволений турботами своєї цивiлiзацiї», яка гарячково пiдносила над людиною систему матерiальних винаходiв, забуваючи, що вони служитимуть лише опорою в пошуку духовних цiнностей. Вiчно тривожний i в щось заглиблений, вiн прозирав далеко крiзь свою епоху, позначену наступом фашизму, який «накидав прiоритет одного народу над iншими народами, однiєї думки над iншими думками».

(17–19) Екзюперi поважав розум, але думав, що «розум набуває цiнності лише тодi, коли служить любовi». Вiн неухильно йшов до великих iстин, упевнившись, що найголовнiшого очима не побачиш: найглибше бачиш тiльки серцем...

(20–24) Кожен новий твiр Екзюперi — це крок в опануваннi нової смуги життя. Тридцятi роки принесуть йому багато вiдкриттiв, бо це роки близького знайомства зi свiтом. Вiн їде до Iндокитаю, об’їздить Нiмеччину. Вiн довiряє лише власним очам: «Менi плювати на режим: найважливiше знати, який тип людини створюється тим ладом».

(25–30) Насувалася катастрофа, не просто на нього — на Францiю. I тут до нього приходять i стають над усiм думи про кризу цивiлiзацiї — «спадок вiрувань і знань, здобутих вiками, не завжди виправданих логiкою, але виправданих самих у собi, як шляхи, що кудись ведуть, бо вони вiдкривають людинi її внутрiшнi простори». Усi надiї письменник покладає на внутрiшню силу французького Опору.

(31–35) Екзюперi знав, що не можна жити вчорашнiм днем, не прозираючи в завтра: «Минулого не переробити, але теперiшнє лежить у безладдi, як матерiал пiд ногами будiвничого, i вам належить виковувати майбутнє». Крiзь тимчасовi, ще не розв’язанi вiйною проблеми вiн бачить найтривожнiшу: «Повернути людям духовний змiст, духовнi клопоти».

(36–39) У години самотності, що нагадувала самотнiсть пустелi, поринав на дно спогадiв i на розгойданих хвилях уяви плекав «Маленького принца». Вiн повертався в дитинство — крiзь десятки рокiв, наповнених болем утрат i гiркотою дум, — i вже не знаходив у ньому безтурботної радiсної усмiшки.

(40–46) Маленький принц дивиться на свiт дорослих мудрими очима: вiн усе розумiє. У своїх міжпланетних мандрiвках вiн натрапляє на тi самi феномени, якi оселилися на Землi. Тiльки вiн швидко проходить повз них зi смутною посмiшкою, бо навiки прикутий душею до своєї маленької планети. Вiн уміє приручати, по-дитячому серйозно допитуватися. Але висмiювати не вмiє: вiн сприймає серцем. Вiн прийшов з планети, де треба щодня виполювати баобаби. Бо коли їх не розпiзнати вчасно — потiм не позбудешся.

(47–52) Маленький принц розумiє бiльше за дорослих, бо вони дивляться на свiт до всього звиклими очима, i кожен заклопотаний лише собою. Тодi як «добре бачиш тiльки серцем». Вiн знає також, що люди на землi не знаходять того, чого шукають: «тим часом його можна було б знайти в єдинiй трояндi або в ковтку води». Цей сумний свiт примарився людинi, яка зрозумiла, що розгубила духовну спадщину й опинилася серед пустелi

(53–55) Тональнiсть казки гармонiює з настроями Екзюперi тiєї пори. Вiн жив одним прагненням — «брати участь»! «Мене почують тiльки тодi, коли я й мої товаришi будемо знову ризикувати життям за нашу справу».

(56–58) Було щось символiчне в тому, що востаннє летiв вiн над країною дитинства й останнього листа написав до матерi. 31 липня 1944 року з Корсики майор Екзюперi зробив свiй дев’ятий полiт, з якого не повернувся.

(59) До визволення Францiї не дожив мiсяця.

(60) Але вiн став її пiснею.

За Є. Сверстюком,
605 слів

У тексті немає мікротеми

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Антуан де Сент-Екзюперi

(1–8) Цей знаменитий поет-мислитель i пiлот-винахiдник став героїчною легендою Францiї, коли на змiну героям приходили виконавцi. Як живий, вiн усмiхається до нас сердечною усмiшкою в мiльйонах книг, позбавлених спокусливого сюжету i все ж таки чи не найбiльш читаних на всiх континентах. Вiн дивиться в Людину i шукає рiдної душi, щоб навести на свою хвилю. «Я люблю пробуджувати в людинi шляхетнi почуття. Можливо, у мене покликання вiдкривати джерела». Джерела любові й самопожертви, обов’язку й вiдповiдальності... Бо «бути людиною — означає бути за все вiдповiдальним».

(9–16) Один з перших вiдкривачiв повiтряних просторiв, Сент-Екзюперi зумiв нiби з висоти поглянути на сучасний свiт. Син вiку технiки й сам людина науки, вiн був «страшенно невдоволений турботами своєї цивiлiзацiї», яка гарячково пiдносила над людиною систему матерiальних винаходiв, забуваючи, що вони служитимуть лише опорою в пошуку духовних цiнностей. Вiчно тривожний i в щось заглиблений, вiн прозирав далеко крiзь свою епоху, позначену наступом фашизму, який «накидав прiоритет одного народу над iншими народами, однiєї думки над iншими думками».

(17–19) Екзюперi поважав розум, але думав, що «розум набуває цiнності лише тодi, коли служить любовi». Вiн неухильно йшов до великих iстин, упевнившись, що найголовнiшого очима не побачиш: найглибше бачиш тiльки серцем...

(20–24) Кожен новий твiр Екзюперi — це крок в опануваннi нової смуги життя. Тридцятi роки принесуть йому багато вiдкриттiв, бо це роки близького знайомства зi свiтом. Вiн їде до Iндокитаю, об’їздить Нiмеччину. Вiн довiряє лише власним очам: «Менi плювати на режим: найважливiше знати, який тип людини створюється тим ладом».

(25–30) Насувалася катастрофа, не просто на нього — на Францiю. I тут до нього приходять i стають над усiм думи про кризу цивiлiзацiї — «спадок вiрувань і знань, здобутих вiками, не завжди виправданих логiкою, але виправданих самих у собi, як шляхи, що кудись ведуть, бо вони вiдкривають людинi її внутрiшнi простори». Усi надiї письменник покладає на внутрiшню силу французького Опору.

(31–35) Екзюперi знав, що не можна жити вчорашнiм днем, не прозираючи в завтра: «Минулого не переробити, але теперiшнє лежить у безладдi, як матерiал пiд ногами будiвничого, i вам належить виковувати майбутнє». Крiзь тимчасовi, ще не розв’язанi вiйною проблеми вiн бачить найтривожнiшу: «Повернути людям духовний змiст, духовнi клопоти».

(36–39) У години самотності, що нагадувала самотнiсть пустелi, поринав на дно спогадiв i на розгойданих хвилях уяви плекав «Маленького принца». Вiн повертався в дитинство — крiзь десятки рокiв, наповнених болем утрат i гiркотою дум, — i вже не знаходив у ньому безтурботної радiсної усмiшки.

(40–46) Маленький принц дивиться на свiт дорослих мудрими очима: вiн усе розумiє. У своїх міжпланетних мандрiвках вiн натрапляє на тi самi феномени, якi оселилися на Землi. Тiльки вiн швидко проходить повз них зi смутною посмiшкою, бо навiки прикутий душею до своєї маленької планети. Вiн уміє приручати, по-дитячому серйозно допитуватися. Але висмiювати не вмiє: вiн сприймає серцем. Вiн прийшов з планети, де треба щодня виполювати баобаби. Бо коли їх не розпiзнати вчасно — потiм не позбудешся.

(47–52) Маленький принц розумiє бiльше за дорослих, бо вони дивляться на свiт до всього звиклими очима, i кожен заклопотаний лише собою. Тодi як «добре бачиш тiльки серцем». Вiн знає також, що люди на землi не знаходять того, чого шукають: «тим часом його можна було б знайти в єдинiй трояндi або в ковтку води». Цей сумний свiт примарився людинi, яка зрозумiла, що розгубила духовну спадщину й опинилася серед пустелi

(53–55) Тональнiсть казки гармонiює з настроями Екзюперi тiєї пори. Вiн жив одним прагненням — «брати участь»! «Мене почують тiльки тодi, коли я й мої товаришi будемо знову ризикувати життям за нашу справу».

(56–58) Було щось символiчне в тому, що востаннє летiв вiн над країною дитинства й останнього листа написав до матерi. 31 липня 1944 року з Корсики майор Екзюперi зробив свiй дев’ятий полiт, з якого не повернувся.

(59) До визволення Францiї не дожив мiсяця.

(60) Але вiн став її пiснею.

За Є. Сверстюком,
605 слів

Пишучи про Екзюпері, автор

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Антуан де Сент-Екзюперi

(1–8) Цей знаменитий поет-мислитель i пiлот-винахiдник став героїчною легендою Францiї, коли на змiну героям приходили виконавцi. Як живий, вiн усмiхається до нас сердечною усмiшкою в мiльйонах книг, позбавлених спокусливого сюжету i все ж таки чи не найбiльш читаних на всiх континентах. Вiн дивиться в Людину i шукає рiдної душi, щоб навести на свою хвилю. «Я люблю пробуджувати в людинi шляхетнi почуття. Можливо, у мене покликання вiдкривати джерела». Джерела любові й самопожертви, обов’язку й вiдповiдальності... Бо «бути людиною — означає бути за все вiдповiдальним».

(9–16) Один з перших вiдкривачiв повiтряних просторiв, Сент-Екзюперi зумiв нiби з висоти поглянути на сучасний свiт. Син вiку технiки й сам людина науки, вiн був «страшенно невдоволений турботами своєї цивiлiзацiї», яка гарячково пiдносила над людиною систему матерiальних винаходiв, забуваючи, що вони служитимуть лише опорою в пошуку духовних цiнностей. Вiчно тривожний i в щось заглиблений, вiн прозирав далеко крiзь свою епоху, позначену наступом фашизму, який «накидав прiоритет одного народу над iншими народами, однiєї думки над iншими думками».

(17–19) Екзюперi поважав розум, але думав, що «розум набуває цiнності лише тодi, коли служить любовi». Вiн неухильно йшов до великих iстин, упевнившись, що найголовнiшого очима не побачиш: найглибше бачиш тiльки серцем...

(20–24) Кожен новий твiр Екзюперi — це крок в опануваннi нової смуги життя. Тридцятi роки принесуть йому багато вiдкриттiв, бо це роки близького знайомства зi свiтом. Вiн їде до Iндокитаю, об’їздить Нiмеччину. Вiн довiряє лише власним очам: «Менi плювати на режим: найважливiше знати, який тип людини створюється тим ладом».

(25–30) Насувалася катастрофа, не просто на нього — на Францiю. I тут до нього приходять i стають над усiм думи про кризу цивiлiзацiї — «спадок вiрувань і знань, здобутих вiками, не завжди виправданих логiкою, але виправданих самих у собi, як шляхи, що кудись ведуть, бо вони вiдкривають людинi її внутрiшнi простори». Усi надiї письменник покладає на внутрiшню силу французького Опору.

(31–35) Екзюперi знав, що не можна жити вчорашнiм днем, не прозираючи в завтра: «Минулого не переробити, але теперiшнє лежить у безладдi, як матерiал пiд ногами будiвничого, i вам належить виковувати майбутнє». Крiзь тимчасовi, ще не розв’язанi вiйною проблеми вiн бачить найтривожнiшу: «Повернути людям духовний змiст, духовнi клопоти».

(36–39) У години самотності, що нагадувала самотнiсть пустелi, поринав на дно спогадiв i на розгойданих хвилях уяви плекав «Маленького принца». Вiн повертався в дитинство — крiзь десятки рокiв, наповнених болем утрат i гiркотою дум, — i вже не знаходив у ньому безтурботної радiсної усмiшки.

(40–46) Маленький принц дивиться на свiт дорослих мудрими очима: вiн усе розумiє. У своїх міжпланетних мандрiвках вiн натрапляє на тi самi феномени, якi оселилися на Землi. Тiльки вiн швидко проходить повз них зi смутною посмiшкою, бо навiки прикутий душею до своєї маленької планети. Вiн уміє приручати, по-дитячому серйозно допитуватися. Але висмiювати не вмiє: вiн сприймає серцем. Вiн прийшов з планети, де треба щодня виполювати баобаби. Бо коли їх не розпiзнати вчасно — потiм не позбудешся.

(47–52) Маленький принц розумiє бiльше за дорослих, бо вони дивляться на свiт до всього звиклими очима, i кожен заклопотаний лише собою. Тодi як «добре бачиш тiльки серцем». Вiн знає також, що люди на землi не знаходять того, чого шукають: «тим часом його можна було б знайти в єдинiй трояндi або в ковтку води». Цей сумний свiт примарився людинi, яка зрозумiла, що розгубила духовну спадщину й опинилася серед пустелi

(53–55) Тональнiсть казки гармонiює з настроями Екзюперi тiєї пори. Вiн жив одним прагненням — «брати участь»! «Мене почують тiльки тодi, коли я й мої товаришi будемо знову ризикувати життям за нашу справу».

(56–58) Було щось символiчне в тому, що востаннє летiв вiн над країною дитинства й останнього листа написав до матерi. 31 липня 1944 року з Корсики майор Екзюперi зробив свiй дев’ятий полiт, з якого не повернувся.

(59) До визволення Францiї не дожив мiсяця.

(60) Але вiн став її пiснею.

За Є. Сверстюком,
605 слів

Фразеологізм ужито в реченні

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Антуан де Сент-Екзюперi

(1–8) Цей знаменитий поет-мислитель i пiлот-винахiдник став героїчною легендою Францiї, коли на змiну героям приходили виконавцi. Як живий, вiн усмiхається до нас сердечною усмiшкою в мiльйонах книг, позбавлених спокусливого сюжету i все ж таки чи не найбiльш читаних на всiх континентах. Вiн дивиться в Людину i шукає рiдної душi, щоб навести на свою хвилю. «Я люблю пробуджувати в людинi шляхетнi почуття. Можливо, у мене покликання вiдкривати джерела». Джерела любові й самопожертви, обов’язку й вiдповiдальності... Бо «бути людиною — означає бути за все вiдповiдальним».

(9–16) Один з перших вiдкривачiв повiтряних просторiв, Сент-Екзюперi зумiв нiби з висоти поглянути на сучасний свiт. Син вiку технiки й сам людина науки, вiн був «страшенно невдоволений турботами своєї цивiлiзацiї», яка гарячково пiдносила над людиною систему матерiальних винаходiв, забуваючи, що вони служитимуть лише опорою в пошуку духовних цiнностей. Вiчно тривожний i в щось заглиблений, вiн прозирав далеко крiзь свою епоху, позначену наступом фашизму, який «накидав прiоритет одного народу над iншими народами, однiєї думки над iншими думками».

(17–19) Екзюперi поважав розум, але думав, що «розум набуває цiнності лише тодi, коли служить любовi». Вiн неухильно йшов до великих iстин, упевнившись, що найголовнiшого очима не побачиш: найглибше бачиш тiльки серцем...

(20–24) Кожен новий твiр Екзюперi — це крок в опануваннi нової смуги життя. Тридцятi роки принесуть йому багато вiдкриттiв, бо це роки близького знайомства зi свiтом. Вiн їде до Iндокитаю, об’їздить Нiмеччину. Вiн довiряє лише власним очам: «Менi плювати на режим: найважливiше знати, який тип людини створюється тим ладом».

(25–30) Насувалася катастрофа, не просто на нього — на Францiю. I тут до нього приходять i стають над усiм думи про кризу цивiлiзацiї — «спадок вiрувань і знань, здобутих вiками, не завжди виправданих логiкою, але виправданих самих у собi, як шляхи, що кудись ведуть, бо вони вiдкривають людинi її внутрiшнi простори». Усi надiї письменник покладає на внутрiшню силу французького Опору.

(31–35) Екзюперi знав, що не можна жити вчорашнiм днем, не прозираючи в завтра: «Минулого не переробити, але теперiшнє лежить у безладдi, як матерiал пiд ногами будiвничого, i вам належить виковувати майбутнє». Крiзь тимчасовi, ще не розв’язанi вiйною проблеми вiн бачить найтривожнiшу: «Повернути людям духовний змiст, духовнi клопоти».

(36–39) У години самотності, що нагадувала самотнiсть пустелi, поринав на дно спогадiв i на розгойданих хвилях уяви плекав «Маленького принца». Вiн повертався в дитинство — крiзь десятки рокiв, наповнених болем утрат i гiркотою дум, — i вже не знаходив у ньому безтурботної радiсної усмiшки.

(40–46) Маленький принц дивиться на свiт дорослих мудрими очима: вiн усе розумiє. У своїх міжпланетних мандрiвках вiн натрапляє на тi самi феномени, якi оселилися на Землi. Тiльки вiн швидко проходить повз них зi смутною посмiшкою, бо навiки прикутий душею до своєї маленької планети. Вiн уміє приручати, по-дитячому серйозно допитуватися. Але висмiювати не вмiє: вiн сприймає серцем. Вiн прийшов з планети, де треба щодня виполювати баобаби. Бо коли їх не розпiзнати вчасно — потiм не позбудешся.

(47–52) Маленький принц розумiє бiльше за дорослих, бо вони дивляться на свiт до всього звиклими очима, i кожен заклопотаний лише собою. Тодi як «добре бачиш тiльки серцем». Вiн знає також, що люди на землi не знаходять того, чого шукають: «тим часом його можна було б знайти в єдинiй трояндi або в ковтку води». Цей сумний свiт примарився людинi, яка зрозумiла, що розгубила духовну спадщину й опинилася серед пустелi

(53–55) Тональнiсть казки гармонiює з настроями Екзюперi тiєї пори. Вiн жив одним прагненням — «брати участь»! «Мене почують тiльки тодi, коли я й мої товаришi будемо знову ризикувати життям за нашу справу».

(56–58) Було щось символiчне в тому, що востаннє летiв вiн над країною дитинства й останнього листа написав до матерi. 31 липня 1944 року з Корсики майор Екзюперi зробив свiй дев’ятий полiт, з якого не повернувся.

(59) До визволення Францiї не дожив мiсяця.

(60) Але вiн став її пiснею.

За Є. Сверстюком,
605 слів

На переконання автора тексту, «тональність казки “Маленький принц” гармоніює з настроями Екзюпері тієї пори» (рядок 53), тому що письменник

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Антуан де Сент-Екзюперi

(1–8) Цей знаменитий поет-мислитель i пiлот-винахiдник став героїчною легендою Францiї, коли на змiну героям приходили виконавцi. Як живий, вiн усмiхається до нас сердечною усмiшкою в мiльйонах книг, позбавлених спокусливого сюжету i все ж таки чи не найбiльш читаних на всiх континентах. Вiн дивиться в Людину i шукає рiдної душi, щоб навести на свою хвилю. «Я люблю пробуджувати в людинi шляхетнi почуття. Можливо, у мене покликання вiдкривати джерела». Джерела любові й самопожертви, обов’язку й вiдповiдальності... Бо «бути людиною — означає бути за все вiдповiдальним».

(9–16) Один з перших вiдкривачiв повiтряних просторiв, Сент-Екзюперi зумiв нiби з висоти поглянути на сучасний свiт. Син вiку технiки й сам людина науки, вiн був «страшенно невдоволений турботами своєї цивiлiзацiї», яка гарячково пiдносила над людиною систему матерiальних винаходiв, забуваючи, що вони служитимуть лише опорою в пошуку духовних цiнностей. Вiчно тривожний i в щось заглиблений, вiн прозирав далеко крiзь свою епоху, позначену наступом фашизму, який «накидав прiоритет одного народу над iншими народами, однiєї думки над iншими думками».

(17–19) Екзюперi поважав розум, але думав, що «розум набуває цiнності лише тодi, коли служить любовi». Вiн неухильно йшов до великих iстин, упевнившись, що найголовнiшого очима не побачиш: найглибше бачиш тiльки серцем...

(20–24) Кожен новий твiр Екзюперi — це крок в опануваннi нової смуги життя. Тридцятi роки принесуть йому багато вiдкриттiв, бо це роки близького знайомства зi свiтом. Вiн їде до Iндокитаю, об’їздить Нiмеччину. Вiн довiряє лише власним очам: «Менi плювати на режим: найважливiше знати, який тип людини створюється тим ладом».

(25–30) Насувалася катастрофа, не просто на нього — на Францiю. I тут до нього приходять i стають над усiм думи про кризу цивiлiзацiї — «спадок вiрувань і знань, здобутих вiками, не завжди виправданих логiкою, але виправданих самих у собi, як шляхи, що кудись ведуть, бо вони вiдкривають людинi її внутрiшнi простори». Усi надiї письменник покладає на внутрiшню силу французького Опору.

(31–35) Екзюперi знав, що не можна жити вчорашнiм днем, не прозираючи в завтра: «Минулого не переробити, але теперiшнє лежить у безладдi, як матерiал пiд ногами будiвничого, i вам належить виковувати майбутнє». Крiзь тимчасовi, ще не розв’язанi вiйною проблеми вiн бачить найтривожнiшу: «Повернути людям духовний змiст, духовнi клопоти».

(36–39) У години самотності, що нагадувала самотнiсть пустелi, поринав на дно спогадiв i на розгойданих хвилях уяви плекав «Маленького принца». Вiн повертався в дитинство — крiзь десятки рокiв, наповнених болем утрат i гiркотою дум, — i вже не знаходив у ньому безтурботної радiсної усмiшки.

(40–46) Маленький принц дивиться на свiт дорослих мудрими очима: вiн усе розумiє. У своїх міжпланетних мандрiвках вiн натрапляє на тi самi феномени, якi оселилися на Землi. Тiльки вiн швидко проходить повз них зi смутною посмiшкою, бо навiки прикутий душею до своєї маленької планети. Вiн уміє приручати, по-дитячому серйозно допитуватися. Але висмiювати не вмiє: вiн сприймає серцем. Вiн прийшов з планети, де треба щодня виполювати баобаби. Бо коли їх не розпiзнати вчасно — потiм не позбудешся.

(47–52) Маленький принц розумiє бiльше за дорослих, бо вони дивляться на свiт до всього звиклими очима, i кожен заклопотаний лише собою. Тодi як «добре бачиш тiльки серцем». Вiн знає також, що люди на землi не знаходять того, чого шукають: «тим часом його можна було б знайти в єдинiй трояндi або в ковтку води». Цей сумний свiт примарився людинi, яка зрозумiла, що розгубила духовну спадщину й опинилася серед пустелi

(53–55) Тональнiсть казки гармонiює з настроями Екзюперi тiєї пори. Вiн жив одним прагненням — «брати участь»! «Мене почують тiльки тодi, коли я й мої товаришi будемо знову ризикувати життям за нашу справу».

(56–58) Було щось символiчне в тому, що востаннє летiв вiн над країною дитинства й останнього листа написав до матерi. 31 липня 1944 року з Корсики майор Екзюперi зробив свiй дев’ятий полiт, з якого не повернувся.

(59) До визволення Францiї не дожив мiсяця.

(60) Але вiн став її пiснею.

За Є. Сверстюком,
605 слів

Згадуючи про «кризу цивілізації», яка так непокоїла Екзюпері (рядки 25-30), автор має на увазі

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Антуан де Сент-Екзюперi

(1–8) Цей знаменитий поет-мислитель i пiлот-винахiдник став героїчною легендою Францiї, коли на змiну героям приходили виконавцi. Як живий, вiн усмiхається до нас сердечною усмiшкою в мiльйонах книг, позбавлених спокусливого сюжету i все ж таки чи не найбiльш читаних на всiх континентах. Вiн дивиться в Людину i шукає рiдної душi, щоб навести на свою хвилю. «Я люблю пробуджувати в людинi шляхетнi почуття. Можливо, у мене покликання вiдкривати джерела». Джерела любові й самопожертви, обов’язку й вiдповiдальності... Бо «бути людиною — означає бути за все вiдповiдальним».

(9–16) Один з перших вiдкривачiв повiтряних просторiв, Сент-Екзюперi зумiв нiби з висоти поглянути на сучасний свiт. Син вiку технiки й сам людина науки, вiн був «страшенно невдоволений турботами своєї цивiлiзацiї», яка гарячково пiдносила над людиною систему матерiальних винаходiв, забуваючи, що вони служитимуть лише опорою в пошуку духовних цiнностей. Вiчно тривожний i в щось заглиблений, вiн прозирав далеко крiзь свою епоху, позначену наступом фашизму, який «накидав прiоритет одного народу над iншими народами, однiєї думки над iншими думками».

(17–19) Екзюперi поважав розум, але думав, що «розум набуває цiнності лише тодi, коли служить любовi». Вiн неухильно йшов до великих iстин, упевнившись, що найголовнiшого очима не побачиш: найглибше бачиш тiльки серцем...

(20–24) Кожен новий твiр Екзюперi — це крок в опануваннi нової смуги життя. Тридцятi роки принесуть йому багато вiдкриттiв, бо це роки близького знайомства зi свiтом. Вiн їде до Iндокитаю, об’їздить Нiмеччину. Вiн довiряє лише власним очам: «Менi плювати на режим: найважливiше знати, який тип людини створюється тим ладом».

(25–30) Насувалася катастрофа, не просто на нього — на Францiю. I тут до нього приходять i стають над усiм думи про кризу цивiлiзацiї — «спадок вiрувань і знань, здобутих вiками, не завжди виправданих логiкою, але виправданих самих у собi, як шляхи, що кудись ведуть, бо вони вiдкривають людинi її внутрiшнi простори». Усi надiї письменник покладає на внутрiшню силу французького Опору.

(31–35) Екзюперi знав, що не можна жити вчорашнiм днем, не прозираючи в завтра: «Минулого не переробити, але теперiшнє лежить у безладдi, як матерiал пiд ногами будiвничого, i вам належить виковувати майбутнє». Крiзь тимчасовi, ще не розв’язанi вiйною проблеми вiн бачить найтривожнiшу: «Повернути людям духовний змiст, духовнi клопоти».

(36–39) У години самотності, що нагадувала самотнiсть пустелi, поринав на дно спогадiв i на розгойданих хвилях уяви плекав «Маленького принца». Вiн повертався в дитинство — крiзь десятки рокiв, наповнених болем утрат i гiркотою дум, — i вже не знаходив у ньому безтурботної радiсної усмiшки.

(40–46) Маленький принц дивиться на свiт дорослих мудрими очима: вiн усе розумiє. У своїх міжпланетних мандрiвках вiн натрапляє на тi самi феномени, якi оселилися на Землi. Тiльки вiн швидко проходить повз них зi смутною посмiшкою, бо навiки прикутий душею до своєї маленької планети. Вiн уміє приручати, по-дитячому серйозно допитуватися. Але висмiювати не вмiє: вiн сприймає серцем. Вiн прийшов з планети, де треба щодня виполювати баобаби. Бо коли їх не розпiзнати вчасно — потiм не позбудешся.

(47–52) Маленький принц розумiє бiльше за дорослих, бо вони дивляться на свiт до всього звиклими очима, i кожен заклопотаний лише собою. Тодi як «добре бачиш тiльки серцем». Вiн знає також, що люди на землi не знаходять того, чого шукають: «тим часом його можна було б знайти в єдинiй трояндi або в ковтку води». Цей сумний свiт примарився людинi, яка зрозумiла, що розгубила духовну спадщину й опинилася серед пустелi

(53–55) Тональнiсть казки гармонiює з настроями Екзюперi тiєї пори. Вiн жив одним прагненням — «брати участь»! «Мене почують тiльки тодi, коли я й мої товаришi будемо знову ризикувати життям за нашу справу».

(56–58) Було щось символiчне в тому, що востаннє летiв вiн над країною дитинства й останнього листа написав до матерi. 31 липня 1944 року з Корсики майор Екзюперi зробив свiй дев’ятий полiт, з якого не повернувся.

(59) До визволення Францiї не дожив мiсяця.

(60) Але вiн став її пiснею.

За Є. Сверстюком,
605 слів

Найважливіше для Екзюпері, на переконання автора тексту, –

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Антуан де Сент-Екзюперi

(1–8) Цей знаменитий поет-мислитель i пiлот-винахiдник став героїчною легендою Францiї, коли на змiну героям приходили виконавцi. Як живий, вiн усмiхається до нас сердечною усмiшкою в мiльйонах книг, позбавлених спокусливого сюжету i все ж таки чи не найбiльш читаних на всiх континентах. Вiн дивиться в Людину i шукає рiдної душi, щоб навести на свою хвилю. «Я люблю пробуджувати в людинi шляхетнi почуття. Можливо, у мене покликання вiдкривати джерела». Джерела любові й самопожертви, обов’язку й вiдповiдальності... Бо «бути людиною — означає бути за все вiдповiдальним».

(9–16) Один з перших вiдкривачiв повiтряних просторiв, Сент-Екзюперi зумiв нiби з висоти поглянути на сучасний свiт. Син вiку технiки й сам людина науки, вiн був «страшенно невдоволений турботами своєї цивiлiзацiї», яка гарячково пiдносила над людиною систему матерiальних винаходiв, забуваючи, що вони служитимуть лише опорою в пошуку духовних цiнностей. Вiчно тривожний i в щось заглиблений, вiн прозирав далеко крiзь свою епоху, позначену наступом фашизму, який «накидав прiоритет одного народу над iншими народами, однiєї думки над iншими думками».

(17–19) Екзюперi поважав розум, але думав, що «розум набуває цiнності лише тодi, коли служить любовi». Вiн неухильно йшов до великих iстин, упевнившись, що найголовнiшого очима не побачиш: найглибше бачиш тiльки серцем...

(20–24) Кожен новий твiр Екзюперi — це крок в опануваннi нової смуги життя. Тридцятi роки принесуть йому багато вiдкриттiв, бо це роки близького знайомства зi свiтом. Вiн їде до Iндокитаю, об’їздить Нiмеччину. Вiн довiряє лише власним очам: «Менi плювати на режим: найважливiше знати, який тип людини створюється тим ладом».

(25–30) Насувалася катастрофа, не просто на нього — на Францiю. I тут до нього приходять i стають над усiм думи про кризу цивiлiзацiї — «спадок вiрувань і знань, здобутих вiками, не завжди виправданих логiкою, але виправданих самих у собi, як шляхи, що кудись ведуть, бо вони вiдкривають людинi її внутрiшнi простори». Усi надiї письменник покладає на внутрiшню силу французького Опору.

(31–35) Екзюперi знав, що не можна жити вчорашнiм днем, не прозираючи в завтра: «Минулого не переробити, але теперiшнє лежить у безладдi, як матерiал пiд ногами будiвничого, i вам належить виковувати майбутнє». Крiзь тимчасовi, ще не розв’язанi вiйною проблеми вiн бачить найтривожнiшу: «Повернути людям духовний змiст, духовнi клопоти».

(36–39) У години самотності, що нагадувала самотнiсть пустелi, поринав на дно спогадiв i на розгойданих хвилях уяви плекав «Маленького принца». Вiн повертався в дитинство — крiзь десятки рокiв, наповнених болем утрат i гiркотою дум, — i вже не знаходив у ньому безтурботної радiсної усмiшки.

(40–46) Маленький принц дивиться на свiт дорослих мудрими очима: вiн усе розумiє. У своїх міжпланетних мандрiвках вiн натрапляє на тi самi феномени, якi оселилися на Землi. Тiльки вiн швидко проходить повз них зi смутною посмiшкою, бо навiки прикутий душею до своєї маленької планети. Вiн уміє приручати, по-дитячому серйозно допитуватися. Але висмiювати не вмiє: вiн сприймає серцем. Вiн прийшов з планети, де треба щодня виполювати баобаби. Бо коли їх не розпiзнати вчасно — потiм не позбудешся.

(47–52) Маленький принц розумiє бiльше за дорослих, бо вони дивляться на свiт до всього звиклими очима, i кожен заклопотаний лише собою. Тодi як «добре бачиш тiльки серцем». Вiн знає також, що люди на землi не знаходять того, чого шукають: «тим часом його можна було б знайти в єдинiй трояндi або в ковтку води». Цей сумний свiт примарився людинi, яка зрозумiла, що розгубила духовну спадщину й опинилася серед пустелi

(53–55) Тональнiсть казки гармонiює з настроями Екзюперi тiєї пори. Вiн жив одним прагненням — «брати участь»! «Мене почують тiльки тодi, коли я й мої товаришi будемо знову ризикувати життям за нашу справу».

(56–58) Було щось символiчне в тому, що востаннє летiв вiн над країною дитинства й останнього листа написав до матерi. 31 липня 1944 року з Корсики майор Екзюперi зробив свiй дев’ятий полiт, з якого не повернувся.

(59) До визволення Францiї не дожив мiсяця.

(60) Але вiн став її пiснею.

За Є. Сверстюком,
605 слів

За стильовими ознаками текст є

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Вже треті півні проспівали...

(1–4) Кожен народ має свої звичаї, сфокусовані на етнічну специфіку. Але останнім часом відбулася відчутна девальвація — потужні країни з міцним корінням традицій «нав’язали» нам свої обряди, котрі значною мірою відрізняються від наших.

(5–8) Нині ледве не в усьому світі символи року позначаються китайською демонологією. Літолік символізують то «дерев’яна мавпа», то «вогняний дракон», то «білий тигр». Натомість єдиний птах у цьому ряду — півень, один з найулюбленіших для українців пернатих.

(9–15) Аби не бути голослівним, згадаймо наші національні традиції. Ще до впровадження християнства наші пращури віддавали цій птасі особливу шану. Якщо в інших народів (зокрема й сусідів-слов’ян) приносили в жертву своїм богам велетенських тварин, а подекуди й людей, то наші дайбожичі на величні свята — лише півнів. Один з літописів засвідчив, що вої на чолі з київським князем Ігорем, пропливаючи на човнах повз Хортицю, зупинялися біля священного капища й залишали півня.

(16–19) Півень як жертва виступає в казках, скажімо, у добре відомій оповіді про Котика й Півника: «Несе мене Лиска за темнії ліси, за синєє море, за крутії гори», — плаче-голосить Півник. У казках відобразилась ідея жертовності заради вічності життя, підтримання усталеного порядку.

(20–25) Чим же заслужив таку шану пернатий? Наші пращури вірили, що півень слугує надійним оберегом у господарстві — «якщо його бракує, то обов’язково заведеться сатана». У дохристиянських віруваннях уважалося, що когут народився з «мертвого» яйця, і тому він, обранець сонячного бога, щодосвіта викликає денне світло. Саме з цією метою люди вважали за обов’язок тримати в господарстві цю провісну птаху.

(26–34) Українці вірили, що чорні сили правують од півночі й до півнячого співу. Щойно зачується кукурікання — зникає всяка нечисть. Не випадково зберігся давній звичай: коли зводили нову оселю, то перед уходинами до світлиці запускали на ніч когута. Це символізувало, що досвітковий півнячий голос вижене з помешкання нечисту силу, а відтак родина убезпечиться від усіляких негараздів. Тому не дивно, що фронтони на дахах прикрашали різьбленими оберегами цієї птахи; їх вишивали й на рушниках, котрі вивішували над вхідними дверима, а почасти й на покуті, бо, як мовить народна приказка, «без півня і хата глуха».

(35–39) Аж ніяк не всі знають, що чумаки, вирушаючи в Крим по сіль, обов’язково брали з собою й когута. Він не лише вважався охоронцем од нечистої сили, а й був своєрідним будильником, — як птаха проспівала, мандрівники тут же знімали намети й вирушали в дорогу. До речі, у давніші часи, коли не вистачало годинників, досвіток визначали за півнячим кукуріканням.

(40–44) Образ птахи трапляється і в дитячому фольклорі. Пам’ятаєте віршик: «Два півники, два півники горох молотили...»? У казках півень виступає не тільки добрим господарем, але й ревним охоронцем свого чада від підступної лисиці. Не випадково найпопулярнішою іграшкою були півники- свистунці, що їх повсюди в Україні виліплювали з глини народні майстри.

(45–51) Нарешті, півні вважаються своєрідними провісниками й синоптиками. Селяни знали: якщо когут часто кукурікає біля вікна, то це вірна прикмета, що хтось із домашніх помре; коли ж на порозі — прийдуть несподівані гості. На них варто чекати й тоді, коли домашній охоронець обійде довкіл хати та прокукурікає: у який бік спрямує дзьоба, звідтіля і з’являться погостювальники. За таких випадків приказували: «Якщо дорогий гість, то нехай тобі буде золотий хвіст, а якщо буде поганий гість, то нехай одпаде і той хвіст».

(52–56) Загалом, господарі намагались обзавестися домашнім охоронцем, щоб він мав доброчинне оперення, адже кольорова символіка багато важила в українській міфології. Щоби домашній охоронець приносив злагоду та добробут, господарі намагалися обзавестися півнем не будь-якого кольору, а певного оперення — переважно золотавого.

(57–60) Будемо сподіватися, півник і далі приноситиме нам щастя, бо щодосвіта голосисто оповіщатиме нас про народження світлого дня. Одна з народних загадок рече: «Двічі родився, ні разу не хрестився, а чорт його боїться». Так воно й буде!

За В. Скуратівським, журнал «Берегиня»
600 слів

За стильовими ознаками текст є

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Вже треті півні проспівали...

(1–4) Кожен народ має свої звичаї, сфокусовані на етнічну специфіку. Але останнім часом відбулася відчутна девальвація — потужні країни з міцним корінням традицій «нав’язали» нам свої обряди, котрі значною мірою відрізняються від наших.

(5–8) Нині ледве не в усьому світі символи року позначаються китайською демонологією. Літолік символізують то «дерев’яна мавпа», то «вогняний дракон», то «білий тигр». Натомість єдиний птах у цьому ряду — півень, один з найулюбленіших для українців пернатих.

(9–15) Аби не бути голослівним, згадаймо наші національні традиції. Ще до впровадження християнства наші пращури віддавали цій птасі особливу шану. Якщо в інших народів (зокрема й сусідів-слов’ян) приносили в жертву своїм богам велетенських тварин, а подекуди й людей, то наші дайбожичі на величні свята — лише півнів. Один з літописів засвідчив, що вої на чолі з київським князем Ігорем, пропливаючи на човнах повз Хортицю, зупинялися біля священного капища й залишали півня.

(16–19) Півень як жертва виступає в казках, скажімо, у добре відомій оповіді про Котика й Півника: «Несе мене Лиска за темнії ліси, за синєє море, за крутії гори», — плаче-голосить Півник. У казках відобразилась ідея жертовності заради вічності життя, підтримання усталеного порядку.

(20–25) Чим же заслужив таку шану пернатий? Наші пращури вірили, що півень слугує надійним оберегом у господарстві — «якщо його бракує, то обов’язково заведеться сатана». У дохристиянських віруваннях уважалося, що когут народився з «мертвого» яйця, і тому він, обранець сонячного бога, щодосвіта викликає денне світло. Саме з цією метою люди вважали за обов’язок тримати в господарстві цю провісну птаху.

(26–34) Українці вірили, що чорні сили правують од півночі й до півнячого співу. Щойно зачується кукурікання — зникає всяка нечисть. Не випадково зберігся давній звичай: коли зводили нову оселю, то перед уходинами до світлиці запускали на ніч когута. Це символізувало, що досвітковий півнячий голос вижене з помешкання нечисту силу, а відтак родина убезпечиться від усіляких негараздів. Тому не дивно, що фронтони на дахах прикрашали різьбленими оберегами цієї птахи; їх вишивали й на рушниках, котрі вивішували над вхідними дверима, а почасти й на покуті, бо, як мовить народна приказка, «без півня і хата глуха».

(35–39) Аж ніяк не всі знають, що чумаки, вирушаючи в Крим по сіль, обов’язково брали з собою й когута. Він не лише вважався охоронцем од нечистої сили, а й був своєрідним будильником, — як птаха проспівала, мандрівники тут же знімали намети й вирушали в дорогу. До речі, у давніші часи, коли не вистачало годинників, досвіток визначали за півнячим кукуріканням.

(40–44) Образ птахи трапляється і в дитячому фольклорі. Пам’ятаєте віршик: «Два півники, два півники горох молотили...»? У казках півень виступає не тільки добрим господарем, але й ревним охоронцем свого чада від підступної лисиці. Не випадково найпопулярнішою іграшкою були півники- свистунці, що їх повсюди в Україні виліплювали з глини народні майстри.

(45–51) Нарешті, півні вважаються своєрідними провісниками й синоптиками. Селяни знали: якщо когут часто кукурікає біля вікна, то це вірна прикмета, що хтось із домашніх помре; коли ж на порозі — прийдуть несподівані гості. На них варто чекати й тоді, коли домашній охоронець обійде довкіл хати та прокукурікає: у який бік спрямує дзьоба, звідтіля і з’являться погостювальники. За таких випадків приказували: «Якщо дорогий гість, то нехай тобі буде золотий хвіст, а якщо буде поганий гість, то нехай одпаде і той хвіст».

(52–56) Загалом, господарі намагались обзавестися домашнім охоронцем, щоб він мав доброчинне оперення, адже кольорова символіка багато важила в українській міфології. Щоби домашній охоронець приносив злагоду та добробут, господарі намагалися обзавестися півнем не будь-якого кольору, а певного оперення — переважно золотавого.

(57–60) Будемо сподіватися, півник і далі приноситиме нам щастя, бо щодосвіта голосисто оповіщатиме нас про народження світлого дня. Одна з народних загадок рече: «Двічі родився, ні разу не хрестився, а чорт його боїться». Так воно й буде!

За В. Скуратівським, журнал «Берегиня»
600 слів

Засобом міжфразового зв’язку першого та другого речень тексту (рядки 1–4) є

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Вже треті півні проспівали...

(1–4) Кожен народ має свої звичаї, сфокусовані на етнічну специфіку. Але останнім часом відбулася відчутна девальвація — потужні країни з міцним корінням традицій «нав’язали» нам свої обряди, котрі значною мірою відрізняються від наших.

(5–8) Нині ледве не в усьому світі символи року позначаються китайською демонологією. Літолік символізують то «дерев’яна мавпа», то «вогняний дракон», то «білий тигр». Натомість єдиний птах у цьому ряду — півень, один з найулюбленіших для українців пернатих.

(9–15) Аби не бути голослівним, згадаймо наші національні традиції. Ще до впровадження християнства наші пращури віддавали цій птасі особливу шану. Якщо в інших народів (зокрема й сусідів-слов’ян) приносили в жертву своїм богам велетенських тварин, а подекуди й людей, то наші дайбожичі на величні свята — лише півнів. Один з літописів засвідчив, що вої на чолі з київським князем Ігорем, пропливаючи на човнах повз Хортицю, зупинялися біля священного капища й залишали півня.

(16–19) Півень як жертва виступає в казках, скажімо, у добре відомій оповіді про Котика й Півника: «Несе мене Лиска за темнії ліси, за синєє море, за крутії гори», — плаче-голосить Півник. У казках відобразилась ідея жертовності заради вічності життя, підтримання усталеного порядку.

(20–25) Чим же заслужив таку шану пернатий? Наші пращури вірили, що півень слугує надійним оберегом у господарстві — «якщо його бракує, то обов’язково заведеться сатана». У дохристиянських віруваннях уважалося, що когут народився з «мертвого» яйця, і тому він, обранець сонячного бога, щодосвіта викликає денне світло. Саме з цією метою люди вважали за обов’язок тримати в господарстві цю провісну птаху.

(26–34) Українці вірили, що чорні сили правують од півночі й до півнячого співу. Щойно зачується кукурікання — зникає всяка нечисть. Не випадково зберігся давній звичай: коли зводили нову оселю, то перед уходинами до світлиці запускали на ніч когута. Це символізувало, що досвітковий півнячий голос вижене з помешкання нечисту силу, а відтак родина убезпечиться від усіляких негараздів. Тому не дивно, що фронтони на дахах прикрашали різьбленими оберегами цієї птахи; їх вишивали й на рушниках, котрі вивішували над вхідними дверима, а почасти й на покуті, бо, як мовить народна приказка, «без півня і хата глуха».

(35–39) Аж ніяк не всі знають, що чумаки, вирушаючи в Крим по сіль, обов’язково брали з собою й когута. Він не лише вважався охоронцем од нечистої сили, а й був своєрідним будильником, — як птаха проспівала, мандрівники тут же знімали намети й вирушали в дорогу. До речі, у давніші часи, коли не вистачало годинників, досвіток визначали за півнячим кукуріканням.

(40–44) Образ птахи трапляється і в дитячому фольклорі. Пам’ятаєте віршик: «Два півники, два півники горох молотили...»? У казках півень виступає не тільки добрим господарем, але й ревним охоронцем свого чада від підступної лисиці. Не випадково найпопулярнішою іграшкою були півники- свистунці, що їх повсюди в Україні виліплювали з глини народні майстри.

(45–51) Нарешті, півні вважаються своєрідними провісниками й синоптиками. Селяни знали: якщо когут часто кукурікає біля вікна, то це вірна прикмета, що хтось із домашніх помре; коли ж на порозі — прийдуть несподівані гості. На них варто чекати й тоді, коли домашній охоронець обійде довкіл хати та прокукурікає: у який бік спрямує дзьоба, звідтіля і з’являться погостювальники. За таких випадків приказували: «Якщо дорогий гість, то нехай тобі буде золотий хвіст, а якщо буде поганий гість, то нехай одпаде і той хвіст».

(52–56) Загалом, господарі намагались обзавестися домашнім охоронцем, щоб він мав доброчинне оперення, адже кольорова символіка багато важила в українській міфології. Щоби домашній охоронець приносив злагоду та добробут, господарі намагалися обзавестися півнем не будь-якого кольору, а певного оперення — переважно золотавого.

(57–60) Будемо сподіватися, півник і далі приноситиме нам щастя, бо щодосвіта голосисто оповіщатиме нас про народження світлого дня. Одна з народних загадок рече: «Двічі родився, ні разу не хрестився, а чорт його боїться». Так воно й буде!

За В. Скуратівським, журнал «Берегиня»
600 слів

У тексті наводяться приклади з усіх перерахованих жанрів, ОКРІМ

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Вже треті півні проспівали...

(1–4) Кожен народ має свої звичаї, сфокусовані на етнічну специфіку. Але останнім часом відбулася відчутна девальвація — потужні країни з міцним корінням традицій «нав’язали» нам свої обряди, котрі значною мірою відрізняються від наших.

(5–8) Нині ледве не в усьому світі символи року позначаються китайською демонологією. Літолік символізують то «дерев’яна мавпа», то «вогняний дракон», то «білий тигр». Натомість єдиний птах у цьому ряду — півень, один з найулюбленіших для українців пернатих.

(9–15) Аби не бути голослівним, згадаймо наші національні традиції. Ще до впровадження християнства наші пращури віддавали цій птасі особливу шану. Якщо в інших народів (зокрема й сусідів-слов’ян) приносили в жертву своїм богам велетенських тварин, а подекуди й людей, то наші дайбожичі на величні свята — лише півнів. Один з літописів засвідчив, що вої на чолі з київським князем Ігорем, пропливаючи на човнах повз Хортицю, зупинялися біля священного капища й залишали півня.

(16–19) Півень як жертва виступає в казках, скажімо, у добре відомій оповіді про Котика й Півника: «Несе мене Лиска за темнії ліси, за синєє море, за крутії гори», — плаче-голосить Півник. У казках відобразилась ідея жертовності заради вічності життя, підтримання усталеного порядку.

(20–25) Чим же заслужив таку шану пернатий? Наші пращури вірили, що півень слугує надійним оберегом у господарстві — «якщо його бракує, то обов’язково заведеться сатана». У дохристиянських віруваннях уважалося, що когут народився з «мертвого» яйця, і тому він, обранець сонячного бога, щодосвіта викликає денне світло. Саме з цією метою люди вважали за обов’язок тримати в господарстві цю провісну птаху.

(26–34) Українці вірили, що чорні сили правують од півночі й до півнячого співу. Щойно зачується кукурікання — зникає всяка нечисть. Не випадково зберігся давній звичай: коли зводили нову оселю, то перед уходинами до світлиці запускали на ніч когута. Це символізувало, що досвітковий півнячий голос вижене з помешкання нечисту силу, а відтак родина убезпечиться від усіляких негараздів. Тому не дивно, що фронтони на дахах прикрашали різьбленими оберегами цієї птахи; їх вишивали й на рушниках, котрі вивішували над вхідними дверима, а почасти й на покуті, бо, як мовить народна приказка, «без півня і хата глуха».

(35–39) Аж ніяк не всі знають, що чумаки, вирушаючи в Крим по сіль, обов’язково брали з собою й когута. Він не лише вважався охоронцем од нечистої сили, а й був своєрідним будильником, — як птаха проспівала, мандрівники тут же знімали намети й вирушали в дорогу. До речі, у давніші часи, коли не вистачало годинників, досвіток визначали за півнячим кукуріканням.

(40–44) Образ птахи трапляється і в дитячому фольклорі. Пам’ятаєте віршик: «Два півники, два півники горох молотили...»? У казках півень виступає не тільки добрим господарем, але й ревним охоронцем свого чада від підступної лисиці. Не випадково найпопулярнішою іграшкою були півники- свистунці, що їх повсюди в Україні виліплювали з глини народні майстри.

(45–51) Нарешті, півні вважаються своєрідними провісниками й синоптиками. Селяни знали: якщо когут часто кукурікає біля вікна, то це вірна прикмета, що хтось із домашніх помре; коли ж на порозі — прийдуть несподівані гості. На них варто чекати й тоді, коли домашній охоронець обійде довкіл хати та прокукурікає: у який бік спрямує дзьоба, звідтіля і з’являться погостювальники. За таких випадків приказували: «Якщо дорогий гість, то нехай тобі буде золотий хвіст, а якщо буде поганий гість, то нехай одпаде і той хвіст».

(52–56) Загалом, господарі намагались обзавестися домашнім охоронцем, щоб він мав доброчинне оперення, адже кольорова символіка багато важила в українській міфології. Щоби домашній охоронець приносив злагоду та добробут, господарі намагалися обзавестися півнем не будь-якого кольору, а певного оперення — переважно золотавого.

(57–60) Будемо сподіватися, півник і далі приноситиме нам щастя, бо щодосвіта голосисто оповіщатиме нас про народження світлого дня. Одна з народних загадок рече: «Двічі родився, ні разу не хрестився, а чорт його боїться». Так воно й буде!

За В. Скуратівським, журнал «Берегиня»
600 слів

Синонімом до слова «доброчинне» (рядок 53) є

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Вже треті півні проспівали...

(1–4) Кожен народ має свої звичаї, сфокусовані на етнічну специфіку. Але останнім часом відбулася відчутна девальвація — потужні країни з міцним корінням традицій «нав’язали» нам свої обряди, котрі значною мірою відрізняються від наших.

(5–8) Нині ледве не в усьому світі символи року позначаються китайською демонологією. Літолік символізують то «дерев’яна мавпа», то «вогняний дракон», то «білий тигр». Натомість єдиний птах у цьому ряду — півень, один з найулюбленіших для українців пернатих.

(9–15) Аби не бути голослівним, згадаймо наші національні традиції. Ще до впровадження християнства наші пращури віддавали цій птасі особливу шану. Якщо в інших народів (зокрема й сусідів-слов’ян) приносили в жертву своїм богам велетенських тварин, а подекуди й людей, то наші дайбожичі на величні свята — лише півнів. Один з літописів засвідчив, що вої на чолі з київським князем Ігорем, пропливаючи на човнах повз Хортицю, зупинялися біля священного капища й залишали півня.

(16–19) Півень як жертва виступає в казках, скажімо, у добре відомій оповіді про Котика й Півника: «Несе мене Лиска за темнії ліси, за синєє море, за крутії гори», — плаче-голосить Півник. У казках відобразилась ідея жертовності заради вічності життя, підтримання усталеного порядку.

(20–25) Чим же заслужив таку шану пернатий? Наші пращури вірили, що півень слугує надійним оберегом у господарстві — «якщо його бракує, то обов’язково заведеться сатана». У дохристиянських віруваннях уважалося, що когут народився з «мертвого» яйця, і тому він, обранець сонячного бога, щодосвіта викликає денне світло. Саме з цією метою люди вважали за обов’язок тримати в господарстві цю провісну птаху.

(26–34) Українці вірили, що чорні сили правують од півночі й до півнячого співу. Щойно зачується кукурікання — зникає всяка нечисть. Не випадково зберігся давній звичай: коли зводили нову оселю, то перед уходинами до світлиці запускали на ніч когута. Це символізувало, що досвітковий півнячий голос вижене з помешкання нечисту силу, а відтак родина убезпечиться від усіляких негараздів. Тому не дивно, що фронтони на дахах прикрашали різьбленими оберегами цієї птахи; їх вишивали й на рушниках, котрі вивішували над вхідними дверима, а почасти й на покуті, бо, як мовить народна приказка, «без півня і хата глуха».

(35–39) Аж ніяк не всі знають, що чумаки, вирушаючи в Крим по сіль, обов’язково брали з собою й когута. Він не лише вважався охоронцем од нечистої сили, а й був своєрідним будильником, — як птаха проспівала, мандрівники тут же знімали намети й вирушали в дорогу. До речі, у давніші часи, коли не вистачало годинників, досвіток визначали за півнячим кукуріканням.

(40–44) Образ птахи трапляється і в дитячому фольклорі. Пам’ятаєте віршик: «Два півники, два півники горох молотили...»? У казках півень виступає не тільки добрим господарем, але й ревним охоронцем свого чада від підступної лисиці. Не випадково найпопулярнішою іграшкою були півники- свистунці, що їх повсюди в Україні виліплювали з глини народні майстри.

(45–51) Нарешті, півні вважаються своєрідними провісниками й синоптиками. Селяни знали: якщо когут часто кукурікає біля вікна, то це вірна прикмета, що хтось із домашніх помре; коли ж на порозі — прийдуть несподівані гості. На них варто чекати й тоді, коли домашній охоронець обійде довкіл хати та прокукурікає: у який бік спрямує дзьоба, звідтіля і з’являться погостювальники. За таких випадків приказували: «Якщо дорогий гість, то нехай тобі буде золотий хвіст, а якщо буде поганий гість, то нехай одпаде і той хвіст».

(52–56) Загалом, господарі намагались обзавестися домашнім охоронцем, щоб він мав доброчинне оперення, адже кольорова символіка багато важила в українській міфології. Щоби домашній охоронець приносив злагоду та добробут, господарі намагалися обзавестися півнем не будь-якого кольору, а певного оперення — переважно золотавого.

(57–60) Будемо сподіватися, півник і далі приноситиме нам щастя, бо щодосвіта голосисто оповіщатиме нас про народження світлого дня. Одна з народних загадок рече: «Двічі родився, ні разу не хрестився, а чорт його боїться». Так воно й буде!

За В. Скуратівським, журнал «Берегиня»
600 слів

Відповідно до тексту, півень виступає в усіх наведених значеннях, ОКРІМ

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Вже треті півні проспівали...

(1–4) Кожен народ має свої звичаї, сфокусовані на етнічну специфіку. Але останнім часом відбулася відчутна девальвація — потужні країни з міцним корінням традицій «нав’язали» нам свої обряди, котрі значною мірою відрізняються від наших.

(5–8) Нині ледве не в усьому світі символи року позначаються китайською демонологією. Літолік символізують то «дерев’яна мавпа», то «вогняний дракон», то «білий тигр». Натомість єдиний птах у цьому ряду — півень, один з найулюбленіших для українців пернатих.

(9–15) Аби не бути голослівним, згадаймо наші національні традиції. Ще до впровадження християнства наші пращури віддавали цій птасі особливу шану. Якщо в інших народів (зокрема й сусідів-слов’ян) приносили в жертву своїм богам велетенських тварин, а подекуди й людей, то наші дайбожичі на величні свята — лише півнів. Один з літописів засвідчив, що вої на чолі з київським князем Ігорем, пропливаючи на човнах повз Хортицю, зупинялися біля священного капища й залишали півня.

(16–19) Півень як жертва виступає в казках, скажімо, у добре відомій оповіді про Котика й Півника: «Несе мене Лиска за темнії ліси, за синєє море, за крутії гори», — плаче-голосить Півник. У казках відобразилась ідея жертовності заради вічності життя, підтримання усталеного порядку.

(20–25) Чим же заслужив таку шану пернатий? Наші пращури вірили, що півень слугує надійним оберегом у господарстві — «якщо його бракує, то обов’язково заведеться сатана». У дохристиянських віруваннях уважалося, що когут народився з «мертвого» яйця, і тому він, обранець сонячного бога, щодосвіта викликає денне світло. Саме з цією метою люди вважали за обов’язок тримати в господарстві цю провісну птаху.

(26–34) Українці вірили, що чорні сили правують од півночі й до півнячого співу. Щойно зачується кукурікання — зникає всяка нечисть. Не випадково зберігся давній звичай: коли зводили нову оселю, то перед уходинами до світлиці запускали на ніч когута. Це символізувало, що досвітковий півнячий голос вижене з помешкання нечисту силу, а відтак родина убезпечиться від усіляких негараздів. Тому не дивно, що фронтони на дахах прикрашали різьбленими оберегами цієї птахи; їх вишивали й на рушниках, котрі вивішували над вхідними дверима, а почасти й на покуті, бо, як мовить народна приказка, «без півня і хата глуха».

(35–39) Аж ніяк не всі знають, що чумаки, вирушаючи в Крим по сіль, обов’язково брали з собою й когута. Він не лише вважався охоронцем од нечистої сили, а й був своєрідним будильником, — як птаха проспівала, мандрівники тут же знімали намети й вирушали в дорогу. До речі, у давніші часи, коли не вистачало годинників, досвіток визначали за півнячим кукуріканням.

(40–44) Образ птахи трапляється і в дитячому фольклорі. Пам’ятаєте віршик: «Два півники, два півники горох молотили...»? У казках півень виступає не тільки добрим господарем, але й ревним охоронцем свого чада від підступної лисиці. Не випадково найпопулярнішою іграшкою були півники- свистунці, що їх повсюди в Україні виліплювали з глини народні майстри.

(45–51) Нарешті, півні вважаються своєрідними провісниками й синоптиками. Селяни знали: якщо когут часто кукурікає біля вікна, то це вірна прикмета, що хтось із домашніх помре; коли ж на порозі — прийдуть несподівані гості. На них варто чекати й тоді, коли домашній охоронець обійде довкіл хати та прокукурікає: у який бік спрямує дзьоба, звідтіля і з’являться погостювальники. За таких випадків приказували: «Якщо дорогий гість, то нехай тобі буде золотий хвіст, а якщо буде поганий гість, то нехай одпаде і той хвіст».

(52–56) Загалом, господарі намагались обзавестися домашнім охоронцем, щоб він мав доброчинне оперення, адже кольорова символіка багато важила в українській міфології. Щоби домашній охоронець приносив злагоду та добробут, господарі намагалися обзавестися півнем не будь-якого кольору, а певного оперення — переважно золотавого.

(57–60) Будемо сподіватися, півник і далі приноситиме нам щастя, бо щодосвіта голосисто оповіщатиме нас про народження світлого дня. Одна з народних загадок рече: «Двічі родився, ні разу не хрестився, а чорт його боїться». Так воно й буде!

За В. Скуратівським, журнал «Берегиня»
600 слів

У тексті немає відповіді на запитання

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Вже треті півні проспівали...

(1–4) Кожен народ має свої звичаї, сфокусовані на етнічну специфіку. Але останнім часом відбулася відчутна девальвація — потужні країни з міцним корінням традицій «нав’язали» нам свої обряди, котрі значною мірою відрізняються від наших.

(5–8) Нині ледве не в усьому світі символи року позначаються китайською демонологією. Літолік символізують то «дерев’яна мавпа», то «вогняний дракон», то «білий тигр». Натомість єдиний птах у цьому ряду — півень, один з найулюбленіших для українців пернатих.

(9–15) Аби не бути голослівним, згадаймо наші національні традиції. Ще до впровадження християнства наші пращури віддавали цій птасі особливу шану. Якщо в інших народів (зокрема й сусідів-слов’ян) приносили в жертву своїм богам велетенських тварин, а подекуди й людей, то наші дайбожичі на величні свята — лише півнів. Один з літописів засвідчив, що вої на чолі з київським князем Ігорем, пропливаючи на човнах повз Хортицю, зупинялися біля священного капища й залишали півня.

(16–19) Півень як жертва виступає в казках, скажімо, у добре відомій оповіді про Котика й Півника: «Несе мене Лиска за темнії ліси, за синєє море, за крутії гори», — плаче-голосить Півник. У казках відобразилась ідея жертовності заради вічності життя, підтримання усталеного порядку.

(20–25) Чим же заслужив таку шану пернатий? Наші пращури вірили, що півень слугує надійним оберегом у господарстві — «якщо його бракує, то обов’язково заведеться сатана». У дохристиянських віруваннях уважалося, що когут народився з «мертвого» яйця, і тому він, обранець сонячного бога, щодосвіта викликає денне світло. Саме з цією метою люди вважали за обов’язок тримати в господарстві цю провісну птаху.

(26–34) Українці вірили, що чорні сили правують од півночі й до півнячого співу. Щойно зачується кукурікання — зникає всяка нечисть. Не випадково зберігся давній звичай: коли зводили нову оселю, то перед уходинами до світлиці запускали на ніч когута. Це символізувало, що досвітковий півнячий голос вижене з помешкання нечисту силу, а відтак родина убезпечиться від усіляких негараздів. Тому не дивно, що фронтони на дахах прикрашали різьбленими оберегами цієї птахи; їх вишивали й на рушниках, котрі вивішували над вхідними дверима, а почасти й на покуті, бо, як мовить народна приказка, «без півня і хата глуха».

(35–39) Аж ніяк не всі знають, що чумаки, вирушаючи в Крим по сіль, обов’язково брали з собою й когута. Він не лише вважався охоронцем од нечистої сили, а й був своєрідним будильником, — як птаха проспівала, мандрівники тут же знімали намети й вирушали в дорогу. До речі, у давніші часи, коли не вистачало годинників, досвіток визначали за півнячим кукуріканням.

(40–44) Образ птахи трапляється і в дитячому фольклорі. Пам’ятаєте віршик: «Два півники, два півники горох молотили...»? У казках півень виступає не тільки добрим господарем, але й ревним охоронцем свого чада від підступної лисиці. Не випадково найпопулярнішою іграшкою були півники- свистунці, що їх повсюди в Україні виліплювали з глини народні майстри.

(45–51) Нарешті, півні вважаються своєрідними провісниками й синоптиками. Селяни знали: якщо когут часто кукурікає біля вікна, то це вірна прикмета, що хтось із домашніх помре; коли ж на порозі — прийдуть несподівані гості. На них варто чекати й тоді, коли домашній охоронець обійде довкіл хати та прокукурікає: у який бік спрямує дзьоба, звідтіля і з’являться погостювальники. За таких випадків приказували: «Якщо дорогий гість, то нехай тобі буде золотий хвіст, а якщо буде поганий гість, то нехай одпаде і той хвіст».

(52–56) Загалом, господарі намагались обзавестися домашнім охоронцем, щоб він мав доброчинне оперення, адже кольорова символіка багато важила в українській міфології. Щоби домашній охоронець приносив злагоду та добробут, господарі намагалися обзавестися півнем не будь-якого кольору, а певного оперення — переважно золотавого.

(57–60) Будемо сподіватися, півник і далі приноситиме нам щастя, бо щодосвіта голосисто оповіщатиме нас про народження світлого дня. Одна з народних загадок рече: «Двічі родився, ні разу не хрестився, а чорт його боїться». Так воно й буде!

За В. Скуратівським, журнал «Берегиня»
600 слів

Знецінення українських національних традицій пояснено в тексті реченням

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Вже треті півні проспівали...

(1–4) Кожен народ має свої звичаї, сфокусовані на етнічну специфіку. Але останнім часом відбулася відчутна девальвація — потужні країни з міцним корінням традицій «нав’язали» нам свої обряди, котрі значною мірою відрізняються від наших.

(5–8) Нині ледве не в усьому світі символи року позначаються китайською демонологією. Літолік символізують то «дерев’яна мавпа», то «вогняний дракон», то «білий тигр». Натомість єдиний птах у цьому ряду — півень, один з найулюбленіших для українців пернатих.

(9–15) Аби не бути голослівним, згадаймо наші національні традиції. Ще до впровадження християнства наші пращури віддавали цій птасі особливу шану. Якщо в інших народів (зокрема й сусідів-слов’ян) приносили в жертву своїм богам велетенських тварин, а подекуди й людей, то наші дайбожичі на величні свята — лише півнів. Один з літописів засвідчив, що вої на чолі з київським князем Ігорем, пропливаючи на човнах повз Хортицю, зупинялися біля священного капища й залишали півня.

(16–19) Півень як жертва виступає в казках, скажімо, у добре відомій оповіді про Котика й Півника: «Несе мене Лиска за темнії ліси, за синєє море, за крутії гори», — плаче-голосить Півник. У казках відобразилась ідея жертовності заради вічності життя, підтримання усталеного порядку.

(20–25) Чим же заслужив таку шану пернатий? Наші пращури вірили, що півень слугує надійним оберегом у господарстві — «якщо його бракує, то обов’язково заведеться сатана». У дохристиянських віруваннях уважалося, що когут народився з «мертвого» яйця, і тому він, обранець сонячного бога, щодосвіта викликає денне світло. Саме з цією метою люди вважали за обов’язок тримати в господарстві цю провісну птаху.

(26–34) Українці вірили, що чорні сили правують од півночі й до півнячого співу. Щойно зачується кукурікання — зникає всяка нечисть. Не випадково зберігся давній звичай: коли зводили нову оселю, то перед уходинами до світлиці запускали на ніч когута. Це символізувало, що досвітковий півнячий голос вижене з помешкання нечисту силу, а відтак родина убезпечиться від усіляких негараздів. Тому не дивно, що фронтони на дахах прикрашали різьбленими оберегами цієї птахи; їх вишивали й на рушниках, котрі вивішували над вхідними дверима, а почасти й на покуті, бо, як мовить народна приказка, «без півня і хата глуха».

(35–39) Аж ніяк не всі знають, що чумаки, вирушаючи в Крим по сіль, обов’язково брали з собою й когута. Він не лише вважався охоронцем од нечистої сили, а й був своєрідним будильником, — як птаха проспівала, мандрівники тут же знімали намети й вирушали в дорогу. До речі, у давніші часи, коли не вистачало годинників, досвіток визначали за півнячим кукуріканням.

(40–44) Образ птахи трапляється і в дитячому фольклорі. Пам’ятаєте віршик: «Два півники, два півники горох молотили...»? У казках півень виступає не тільки добрим господарем, але й ревним охоронцем свого чада від підступної лисиці. Не випадково найпопулярнішою іграшкою були півники- свистунці, що їх повсюди в Україні виліплювали з глини народні майстри.

(45–51) Нарешті, півні вважаються своєрідними провісниками й синоптиками. Селяни знали: якщо когут часто кукурікає біля вікна, то це вірна прикмета, що хтось із домашніх помре; коли ж на порозі — прийдуть несподівані гості. На них варто чекати й тоді, коли домашній охоронець обійде довкіл хати та прокукурікає: у який бік спрямує дзьоба, звідтіля і з’являться погостювальники. За таких випадків приказували: «Якщо дорогий гість, то нехай тобі буде золотий хвіст, а якщо буде поганий гість, то нехай одпаде і той хвіст».

(52–56) Загалом, господарі намагались обзавестися домашнім охоронцем, щоб він мав доброчинне оперення, адже кольорова символіка багато важила в українській міфології. Щоби домашній охоронець приносив злагоду та добробут, господарі намагалися обзавестися півнем не будь-якого кольору, а певного оперення — переважно золотавого.

(57–60) Будемо сподіватися, півник і далі приноситиме нам щастя, бо щодосвіта голосисто оповіщатиме нас про народження світлого дня. Одна з народних загадок рече: «Двічі родився, ні разу не хрестився, а чорт його боїться». Так воно й буде!

За В. Скуратівським, журнал «Берегиня»
600 слів

Аргументами до думки про те, що півень є одним з найулюбленіших птахів українців, можна вважати всі судження, ОКРІМ

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Наші обереги

(1–3) Повертаючись обличчям до духовної культури свого народу, ми наближаємося
до забутих джерел, які живили його дух, оберігали чистоту душі, були добрими
охоронцями в повсякденному житті.

(4–7) Людина є маленькою часточкою космосу — внутрішня її частина
підпорядкована вищим законам буття, гармонії Всесвіту. Проте, прийшовши на
землю у своїй тілесній оболонці, вона відчувала безсилля перед природою та
шукала захисту в ній.

(8–10) Наші давні предки обожнювали природу й вірили, що весь світ сповнений
добрими і злими духами. Намагаючись захиститися від зла, людина створила для
себе цілу систему оберегів. Що ж таке оберіг?

(11–14) Василь Скуратівський у книзі «Берегиня» зазначає: «Берегиня, обереги —
наші давні й добрі символи. Іхнє генетичне коріння сягає глибини століть… Маючи
такі прекрасні символи, народ зумів уберегти від забуття нашу пісню й думу, наш
історію й родовідну пам’ять…»

(15–18) За давніми уявленнями наших предків, світ складався з трьох частин: небесна
частина з божествами, що жили на ній, світилами (сонцем, місяцем і зорями); земна —
з людиною і землею, на якій вона живе; підземна — з духами зла, смертю, хворобами та
лихом і душами померлих родичів.

(19–30) На зорі цивілізації, придумавши житло, людина уявляла його також у трьох
вимірах: небесна частина — дах, середня частина — власне житло — і нижня,
яка містилась у землі. Тобто саме житло було прообразом Усесвіту, і кожна його
частина мала символічне значення. Вікна — це очі хати, через які людина
підтримувала зв’язок із небесним світом, божествами. Поріг — це межа між
зовнішнім і внутрішнім світом, а також межа між підземним світом — світом
померлих — і світом живої людини. Піч — домашнє вогнище. А вогонь був
священним, тому що він уважався доброю силою, що йде від сонця. Через комин
також здійснювався зв’язок із небесним світом, тому що через комин, уважали
наші предки, вилітає всяка нечисть із хати. Щоб захистити житло від зла, над
вхідними дверима часто вирізували знаки-обереги: кола, розетки — символи сонця,
хрести. Ці знаки наносили на сволок у хаті, а також на віконні рами.

(31–43) Традиційна українська хата, на думку Василя Скуратівського, є цілком
оригінальним витвором народу, самобутнім явищем в історії архітектури, високим
зразком будівельних, мистецьких, етичних та естетичних конструкцій. Зводячи
той чи інший тип житла, народні будівничі виробили цілу систему симетричних
прийомів з використанням унікальних і пропорційних силуетів. Не випадково
французький військовий інженер Гійом Лавассер де Боплан, мандруючи в XVII
столітті по Дніпру, захоплювався високим мистецтвом народного зодчества.
Інший іноземець — німецький географ Йоганн-Георг Коль, який 1838 року
побував в Україні, відзначав у своїх нотатках: «Українці живуть в охайних,
завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе.
Господині не задовольняються тим, що кожної суботи миють їх, як це роблять
голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати в Україні
виглядають вельми чепурно, немовби свіжовибілене полотно».

(44–58) Оберегами в давнину слугували й рушники, на яких були вишиті магічні
знаки. Уявлення наших предків про походження світу перейшли в художню мову
орнаментів. Магічний знак — Дерево життя, який траплявся найчастіше на рушниках
і відбивав уявлення наших пращурів про світ, також мав три частини: крона — це
небо, стовбур — матеріальний світ, людина; коріння — підземний світ, вода, змії
та все, що живе в землі. Над Деревом життя (Світовим деревом) на вишивках
зображалися зірки, що символізували зоряне небо. Чіткою лінією відмежовувався
від Дерева життя підземний світ, у якому все уявлялося в перевернутому вигляді
(квіти голівками донизу). Це особливо відбилося на похоронних рушниках, де
перевернуті вниз голівками квіти означали перехід покійного в інший світ. Під
мотивами Світового дерева завжди зображали зигзагоподібний орнамент чи
меандр, що символізував хвилі первісного океану, з якого виросло це дерево.
Меандри як знаки водної стихії зображалися з метою завоювати прихильність
цієї сили, непідвладної людині, і допомогти природним процесам (наприклад,
викликати дощ).

(59–62) Знаками-оберегами на рушнику були ромби, квадрати, трикутники,
що символізували родючість. Чотири пори року, чотири тижні місяця, чотири
фази людського життя (народження, юність, старість, смерть) виражалися в
геометричному орнаменті накладенням одних квадратиків на інші.

(63–72) Магічні знаки дістали відображення не лише в українській вишивці,
а й в орнаменті писанки. Яйце — це також, за давніми уявленнями наших
пращурів, символ Усесвіту. Історія писанки сягає в сиву давнину і пов’язана
з язичницьким культом уславлення вічного закону весняного пробудження
всього живого на землі. Група орнаментів, найбільш поширених на писанках, —
це знаки Всесвіту і сонця (солярні знаки). Знаки сонця на деяких писанках
виглядають як розетки (Пряшівщина, Лемківщина), на інших — як зорі
(Одещина); на подільських писанках вони реалістично представляють весняне
сонце. Проте одним із найдавніших варіантів цього знака слід уважати «павучки»,
поширені на Східному Поліссі, і «крутороги», характерні для всієї території України.

(73–80) У писанкових орнаментах часто використовується зображення сосонки —
трави, що найпершою з’являється на піщаних ґрунтах і плететься, наче змійка.
Ця деталь у писанкарстві пов’язана з культом небесного змія, який, як уважали
наші предки, запліднював усе живе на землі. Цей культ поступово зник після
запровадження християнства. Натомість з’явилися на писанках гілочки верби,
маки, усяка рослинність, що оживає й починає буйно квітнути навесні. Ці магічні
знаки та символи воскресіння природи були не випадковими. Вони уславлювали
життєдайні сили — сонце і воду, від яких залежали життя і добробут наших предків.

(81–83) Наші пращури міцно трималися духовних законів, вони перебували в
гармонії з природою, космосом, у гармонії з навколишнім світом, тому людина
була захищена від духовної руйнації.

За Лідією Вудвуд, 851 слово

Рядки 63–80 об’єднані мікротемою

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Наші обереги

(1–3) Повертаючись обличчям до духовної культури свого народу, ми наближаємося
до забутих джерел, які живили його дух, оберігали чистоту душі, були добрими
охоронцями в повсякденному житті.

(4–7) Людина є маленькою часточкою космосу — внутрішня її частина
підпорядкована вищим законам буття, гармонії Всесвіту. Проте, прийшовши на
землю у своїй тілесній оболонці, вона відчувала безсилля перед природою та
шукала захисту в ній.

(8–10) Наші давні предки обожнювали природу й вірили, що весь світ сповнений
добрими і злими духами. Намагаючись захиститися від зла, людина створила для
себе цілу систему оберегів. Що ж таке оберіг?

(11–14) Василь Скуратівський у книзі «Берегиня» зазначає: «Берегиня, обереги —
наші давні й добрі символи. Іхнє генетичне коріння сягає глибини століть… Маючи
такі прекрасні символи, народ зумів уберегти від забуття нашу пісню й думу, наш
історію й родовідну пам’ять…»

(15–18) За давніми уявленнями наших предків, світ складався з трьох частин: небесна
частина з божествами, що жили на ній, світилами (сонцем, місяцем і зорями); земна —
з людиною і землею, на якій вона живе; підземна — з духами зла, смертю, хворобами та
лихом і душами померлих родичів.

(19–30) На зорі цивілізації, придумавши житло, людина уявляла його також у трьох
вимірах: небесна частина — дах, середня частина — власне житло — і нижня,
яка містилась у землі. Тобто саме житло було прообразом Усесвіту, і кожна його
частина мала символічне значення. Вікна — це очі хати, через які людина
підтримувала зв’язок із небесним світом, божествами. Поріг — це межа між
зовнішнім і внутрішнім світом, а також межа між підземним світом — світом
померлих — і світом живої людини. Піч — домашнє вогнище. А вогонь був
священним, тому що він уважався доброю силою, що йде від сонця. Через комин
також здійснювався зв’язок із небесним світом, тому що через комин, уважали
наші предки, вилітає всяка нечисть із хати. Щоб захистити житло від зла, над
вхідними дверима часто вирізували знаки-обереги: кола, розетки — символи сонця,
хрести. Ці знаки наносили на сволок у хаті, а також на віконні рами.

(31–43) Традиційна українська хата, на думку Василя Скуратівського, є цілком
оригінальним витвором народу, самобутнім явищем в історії архітектури, високим
зразком будівельних, мистецьких, етичних та естетичних конструкцій. Зводячи
той чи інший тип житла, народні будівничі виробили цілу систему симетричних
прийомів з використанням унікальних і пропорційних силуетів. Не випадково
французький військовий інженер Гійом Лавассер де Боплан, мандруючи в XVII
столітті по Дніпру, захоплювався високим мистецтвом народного зодчества.
Інший іноземець — німецький географ Йоганн-Георг Коль, який 1838 року
побував в Україні, відзначав у своїх нотатках: «Українці живуть в охайних,
завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе.
Господині не задовольняються тим, що кожної суботи миють їх, як це роблять
голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати в Україні
виглядають вельми чепурно, немовби свіжовибілене полотно».

(44–58) Оберегами в давнину слугували й рушники, на яких були вишиті магічні
знаки. Уявлення наших предків про походження світу перейшли в художню мову
орнаментів. Магічний знак — Дерево життя, який траплявся найчастіше на рушниках
і відбивав уявлення наших пращурів про світ, також мав три частини: крона — це
небо, стовбур — матеріальний світ, людина; коріння — підземний світ, вода, змії
та все, що живе в землі. Над Деревом життя (Світовим деревом) на вишивках
зображалися зірки, що символізували зоряне небо. Чіткою лінією відмежовувався
від Дерева життя підземний світ, у якому все уявлялося в перевернутому вигляді
(квіти голівками донизу). Це особливо відбилося на похоронних рушниках, де
перевернуті вниз голівками квіти означали перехід покійного в інший світ. Під
мотивами Світового дерева завжди зображали зигзагоподібний орнамент чи
меандр, що символізував хвилі первісного океану, з якого виросло це дерево.
Меандри як знаки водної стихії зображалися з метою завоювати прихильність
цієї сили, непідвладної людині, і допомогти природним процесам (наприклад,
викликати дощ).

(59–62) Знаками-оберегами на рушнику були ромби, квадрати, трикутники,
що символізували родючість. Чотири пори року, чотири тижні місяця, чотири
фази людського життя (народження, юність, старість, смерть) виражалися в
геометричному орнаменті накладенням одних квадратиків на інші.

(63–72) Магічні знаки дістали відображення не лише в українській вишивці,
а й в орнаменті писанки. Яйце — це також, за давніми уявленнями наших
пращурів, символ Усесвіту. Історія писанки сягає в сиву давнину і пов’язана
з язичницьким культом уславлення вічного закону весняного пробудження
всього живого на землі. Група орнаментів, найбільш поширених на писанках, —
це знаки Всесвіту і сонця (солярні знаки). Знаки сонця на деяких писанках
виглядають як розетки (Пряшівщина, Лемківщина), на інших — як зорі
(Одещина); на подільських писанках вони реалістично представляють весняне
сонце. Проте одним із найдавніших варіантів цього знака слід уважати «павучки»,
поширені на Східному Поліссі, і «крутороги», характерні для всієї території України.

(73–80) У писанкових орнаментах часто використовується зображення сосонки —
трави, що найпершою з’являється на піщаних ґрунтах і плететься, наче змійка.
Ця деталь у писанкарстві пов’язана з культом небесного змія, який, як уважали
наші предки, запліднював усе живе на землі. Цей культ поступово зник після
запровадження християнства. Натомість з’явилися на писанках гілочки верби,
маки, усяка рослинність, що оживає й починає буйно квітнути навесні. Ці магічні
знаки та символи воскресіння природи були не випадковими. Вони уславлювали
життєдайні сили — сонце і воду, від яких залежали життя і добробут наших предків.

(81–83) Наші пращури міцно трималися духовних законів, вони перебували в
гармонії з природою, космосом, у гармонії з навколишнім світом, тому людина
була захищена від духовної руйнації.

За Лідією Вудвуд, 851 слово

У тексті НЕ розглядається символічне значення

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Наші обереги

(1–3) Повертаючись обличчям до духовної культури свого народу, ми наближаємося
до забутих джерел, які живили його дух, оберігали чистоту душі, були добрими
охоронцями в повсякденному житті.

(4–7) Людина є маленькою часточкою космосу — внутрішня її частина
підпорядкована вищим законам буття, гармонії Всесвіту. Проте, прийшовши на
землю у своїй тілесній оболонці, вона відчувала безсилля перед природою та
шукала захисту в ній.

(8–10) Наші давні предки обожнювали природу й вірили, що весь світ сповнений
добрими і злими духами. Намагаючись захиститися від зла, людина створила для
себе цілу систему оберегів. Що ж таке оберіг?

(11–14) Василь Скуратівський у книзі «Берегиня» зазначає: «Берегиня, обереги —
наші давні й добрі символи. Іхнє генетичне коріння сягає глибини століть… Маючи
такі прекрасні символи, народ зумів уберегти від забуття нашу пісню й думу, наш
історію й родовідну пам’ять…»

(15–18) За давніми уявленнями наших предків, світ складався з трьох частин: небесна
частина з божествами, що жили на ній, світилами (сонцем, місяцем і зорями); земна —
з людиною і землею, на якій вона живе; підземна — з духами зла, смертю, хворобами та
лихом і душами померлих родичів.

(19–30) На зорі цивілізації, придумавши житло, людина уявляла його також у трьох
вимірах: небесна частина — дах, середня частина — власне житло — і нижня,
яка містилась у землі. Тобто саме житло було прообразом Усесвіту, і кожна його
частина мала символічне значення. Вікна — це очі хати, через які людина
підтримувала зв’язок із небесним світом, божествами. Поріг — це межа між
зовнішнім і внутрішнім світом, а також межа між підземним світом — світом
померлих — і світом живої людини. Піч — домашнє вогнище. А вогонь був
священним, тому що він уважався доброю силою, що йде від сонця. Через комин
також здійснювався зв’язок із небесним світом, тому що через комин, уважали
наші предки, вилітає всяка нечисть із хати. Щоб захистити житло від зла, над
вхідними дверима часто вирізували знаки-обереги: кола, розетки — символи сонця,
хрести. Ці знаки наносили на сволок у хаті, а також на віконні рами.

(31–43) Традиційна українська хата, на думку Василя Скуратівського, є цілком
оригінальним витвором народу, самобутнім явищем в історії архітектури, високим
зразком будівельних, мистецьких, етичних та естетичних конструкцій. Зводячи
той чи інший тип житла, народні будівничі виробили цілу систему симетричних
прийомів з використанням унікальних і пропорційних силуетів. Не випадково
французький військовий інженер Гійом Лавассер де Боплан, мандруючи в XVII
столітті по Дніпру, захоплювався високим мистецтвом народного зодчества.
Інший іноземець — німецький географ Йоганн-Георг Коль, який 1838 року
побував в Україні, відзначав у своїх нотатках: «Українці живуть в охайних,
завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе.
Господині не задовольняються тим, що кожної суботи миють їх, як це роблять
голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати в Україні
виглядають вельми чепурно, немовби свіжовибілене полотно».

(44–58) Оберегами в давнину слугували й рушники, на яких були вишиті магічні
знаки. Уявлення наших предків про походження світу перейшли в художню мову
орнаментів. Магічний знак — Дерево життя, який траплявся найчастіше на рушниках
і відбивав уявлення наших пращурів про світ, також мав три частини: крона — це
небо, стовбур — матеріальний світ, людина; коріння — підземний світ, вода, змії
та все, що живе в землі. Над Деревом життя (Світовим деревом) на вишивках
зображалися зірки, що символізували зоряне небо. Чіткою лінією відмежовувався
від Дерева життя підземний світ, у якому все уявлялося в перевернутому вигляді
(квіти голівками донизу). Це особливо відбилося на похоронних рушниках, де
перевернуті вниз голівками квіти означали перехід покійного в інший світ. Під
мотивами Світового дерева завжди зображали зигзагоподібний орнамент чи
меандр, що символізував хвилі первісного океану, з якого виросло це дерево.
Меандри як знаки водної стихії зображалися з метою завоювати прихильність
цієї сили, непідвладної людині, і допомогти природним процесам (наприклад,
викликати дощ).

(59–62) Знаками-оберегами на рушнику були ромби, квадрати, трикутники,
що символізували родючість. Чотири пори року, чотири тижні місяця, чотири
фази людського життя (народження, юність, старість, смерть) виражалися в
геометричному орнаменті накладенням одних квадратиків на інші.

(63–72) Магічні знаки дістали відображення не лише в українській вишивці,
а й в орнаменті писанки. Яйце — це також, за давніми уявленнями наших
пращурів, символ Усесвіту. Історія писанки сягає в сиву давнину і пов’язана
з язичницьким культом уславлення вічного закону весняного пробудження
всього живого на землі. Група орнаментів, найбільш поширених на писанках, —
це знаки Всесвіту і сонця (солярні знаки). Знаки сонця на деяких писанках
виглядають як розетки (Пряшівщина, Лемківщина), на інших — як зорі
(Одещина); на подільських писанках вони реалістично представляють весняне
сонце. Проте одним із найдавніших варіантів цього знака слід уважати «павучки»,
поширені на Східному Поліссі, і «крутороги», характерні для всієї території України.

(73–80) У писанкових орнаментах часто використовується зображення сосонки —
трави, що найпершою з’являється на піщаних ґрунтах і плететься, наче змійка.
Ця деталь у писанкарстві пов’язана з культом небесного змія, який, як уважали
наші предки, запліднював усе живе на землі. Цей культ поступово зник після
запровадження християнства. Натомість з’явилися на писанках гілочки верби,
маки, усяка рослинність, що оживає й починає буйно квітнути навесні. Ці магічні
знаки та символи воскресіння природи були не випадковими. Вони уславлювали
життєдайні сили — сонце і воду, від яких залежали життя і добробут наших предків.

(81–83) Наші пращури міцно трималися духовних законів, вони перебували в
гармонії з природою, космосом, у гармонії з навколишнім світом, тому людина
була захищена від духовної руйнації.

За Лідією Вудвуд, 851 слово

Загальним щодо інших є зміст висловлення

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Наші обереги

(1–3) Повертаючись обличчям до духовної культури свого народу, ми наближаємося
до забутих джерел, які живили його дух, оберігали чистоту душі, були добрими
охоронцями в повсякденному житті.

(4–7) Людина є маленькою часточкою космосу — внутрішня її частина
підпорядкована вищим законам буття, гармонії Всесвіту. Проте, прийшовши на
землю у своїй тілесній оболонці, вона відчувала безсилля перед природою та
шукала захисту в ній.

(8–10) Наші давні предки обожнювали природу й вірили, що весь світ сповнений
добрими і злими духами. Намагаючись захиститися від зла, людина створила для
себе цілу систему оберегів. Що ж таке оберіг?

(11–14) Василь Скуратівський у книзі «Берегиня» зазначає: «Берегиня, обереги —
наші давні й добрі символи. Іхнє генетичне коріння сягає глибини століть… Маючи
такі прекрасні символи, народ зумів уберегти від забуття нашу пісню й думу, наш
історію й родовідну пам’ять…»

(15–18) За давніми уявленнями наших предків, світ складався з трьох частин: небесна
частина з божествами, що жили на ній, світилами (сонцем, місяцем і зорями); земна —
з людиною і землею, на якій вона живе; підземна — з духами зла, смертю, хворобами та
лихом і душами померлих родичів.

(19–30) На зорі цивілізації, придумавши житло, людина уявляла його також у трьох
вимірах: небесна частина — дах, середня частина — власне житло — і нижня,
яка містилась у землі. Тобто саме житло було прообразом Усесвіту, і кожна його
частина мала символічне значення. Вікна — це очі хати, через які людина
підтримувала зв’язок із небесним світом, божествами. Поріг — це межа між
зовнішнім і внутрішнім світом, а також межа між підземним світом — світом
померлих — і світом живої людини. Піч — домашнє вогнище. А вогонь був
священним, тому що він уважався доброю силою, що йде від сонця. Через комин
також здійснювався зв’язок із небесним світом, тому що через комин, уважали
наші предки, вилітає всяка нечисть із хати. Щоб захистити житло від зла, над
вхідними дверима часто вирізували знаки-обереги: кола, розетки — символи сонця,
хрести. Ці знаки наносили на сволок у хаті, а також на віконні рами.

(31–43) Традиційна українська хата, на думку Василя Скуратівського, є цілком
оригінальним витвором народу, самобутнім явищем в історії архітектури, високим
зразком будівельних, мистецьких, етичних та естетичних конструкцій. Зводячи
той чи інший тип житла, народні будівничі виробили цілу систему симетричних
прийомів з використанням унікальних і пропорційних силуетів. Не випадково
французький військовий інженер Гійом Лавассер де Боплан, мандруючи в XVII
столітті по Дніпру, захоплювався високим мистецтвом народного зодчества.
Інший іноземець — німецький географ Йоганн-Георг Коль, який 1838 року
побував в Україні, відзначав у своїх нотатках: «Українці живуть в охайних,
завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе.
Господині не задовольняються тим, що кожної суботи миють їх, як це роблять
голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати в Україні
виглядають вельми чепурно, немовби свіжовибілене полотно».

(44–58) Оберегами в давнину слугували й рушники, на яких були вишиті магічні
знаки. Уявлення наших предків про походження світу перейшли в художню мову
орнаментів. Магічний знак — Дерево життя, який траплявся найчастіше на рушниках
і відбивав уявлення наших пращурів про світ, також мав три частини: крона — це
небо, стовбур — матеріальний світ, людина; коріння — підземний світ, вода, змії
та все, що живе в землі. Над Деревом життя (Світовим деревом) на вишивках
зображалися зірки, що символізували зоряне небо. Чіткою лінією відмежовувався
від Дерева життя підземний світ, у якому все уявлялося в перевернутому вигляді
(квіти голівками донизу). Це особливо відбилося на похоронних рушниках, де
перевернуті вниз голівками квіти означали перехід покійного в інший світ. Під
мотивами Світового дерева завжди зображали зигзагоподібний орнамент чи
меандр, що символізував хвилі первісного океану, з якого виросло це дерево.
Меандри як знаки водної стихії зображалися з метою завоювати прихильність
цієї сили, непідвладної людині, і допомогти природним процесам (наприклад,
викликати дощ).

(59–62) Знаками-оберегами на рушнику були ромби, квадрати, трикутники,
що символізували родючість. Чотири пори року, чотири тижні місяця, чотири
фази людського життя (народження, юність, старість, смерть) виражалися в
геометричному орнаменті накладенням одних квадратиків на інші.

(63–72) Магічні знаки дістали відображення не лише в українській вишивці,
а й в орнаменті писанки. Яйце — це також, за давніми уявленнями наших
пращурів, символ Усесвіту. Історія писанки сягає в сиву давнину і пов’язана
з язичницьким культом уславлення вічного закону весняного пробудження
всього живого на землі. Група орнаментів, найбільш поширених на писанках, —
це знаки Всесвіту і сонця (солярні знаки). Знаки сонця на деяких писанках
виглядають як розетки (Пряшівщина, Лемківщина), на інших — як зорі
(Одещина); на подільських писанках вони реалістично представляють весняне
сонце. Проте одним із найдавніших варіантів цього знака слід уважати «павучки»,
поширені на Східному Поліссі, і «крутороги», характерні для всієї території України.

(73–80) У писанкових орнаментах часто використовується зображення сосонки —
трави, що найпершою з’являється на піщаних ґрунтах і плететься, наче змійка.
Ця деталь у писанкарстві пов’язана з культом небесного змія, який, як уважали
наші предки, запліднював усе живе на землі. Цей культ поступово зник після
запровадження християнства. Натомість з’явилися на писанках гілочки верби,
маки, усяка рослинність, що оживає й починає буйно квітнути навесні. Ці магічні
знаки та символи воскресіння природи були не випадковими. Вони уславлювали
життєдайні сили — сонце і воду, від яких залежали життя і добробут наших предків.

(81–83) Наші пращури міцно трималися духовних законів, вони перебували в
гармонії з природою, космосом, у гармонії з навколишнім світом, тому людина
була захищена від духовної руйнації.

За Лідією Вудвуд, 851 слово

Речення «Що ж таке оберіг?» (рядок 10) використано

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Наші обереги

(1–3) Повертаючись обличчям до духовної культури свого народу, ми наближаємося
до забутих джерел, які живили його дух, оберігали чистоту душі, були добрими
охоронцями в повсякденному житті.

(4–7) Людина є маленькою часточкою космосу — внутрішня її частина
підпорядкована вищим законам буття, гармонії Всесвіту. Проте, прийшовши на
землю у своїй тілесній оболонці, вона відчувала безсилля перед природою та
шукала захисту в ній.

(8–10) Наші давні предки обожнювали природу й вірили, що весь світ сповнений
добрими і злими духами. Намагаючись захиститися від зла, людина створила для
себе цілу систему оберегів. Що ж таке оберіг?

(11–14) Василь Скуратівський у книзі «Берегиня» зазначає: «Берегиня, обереги —
наші давні й добрі символи. Іхнє генетичне коріння сягає глибини століть… Маючи
такі прекрасні символи, народ зумів уберегти від забуття нашу пісню й думу, наш
історію й родовідну пам’ять…»

(15–18) За давніми уявленнями наших предків, світ складався з трьох частин: небесна
частина з божествами, що жили на ній, світилами (сонцем, місяцем і зорями); земна —
з людиною і землею, на якій вона живе; підземна — з духами зла, смертю, хворобами та
лихом і душами померлих родичів.

(19–30) На зорі цивілізації, придумавши житло, людина уявляла його також у трьох
вимірах: небесна частина — дах, середня частина — власне житло — і нижня,
яка містилась у землі. Тобто саме житло було прообразом Усесвіту, і кожна його
частина мала символічне значення. Вікна — це очі хати, через які людина
підтримувала зв’язок із небесним світом, божествами. Поріг — це межа між
зовнішнім і внутрішнім світом, а також межа між підземним світом — світом
померлих — і світом живої людини. Піч — домашнє вогнище. А вогонь був
священним, тому що він уважався доброю силою, що йде від сонця. Через комин
також здійснювався зв’язок із небесним світом, тому що через комин, уважали
наші предки, вилітає всяка нечисть із хати. Щоб захистити житло від зла, над
вхідними дверима часто вирізували знаки-обереги: кола, розетки — символи сонця,
хрести. Ці знаки наносили на сволок у хаті, а також на віконні рами.

(31–43) Традиційна українська хата, на думку Василя Скуратівського, є цілком
оригінальним витвором народу, самобутнім явищем в історії архітектури, високим
зразком будівельних, мистецьких, етичних та естетичних конструкцій. Зводячи
той чи інший тип житла, народні будівничі виробили цілу систему симетричних
прийомів з використанням унікальних і пропорційних силуетів. Не випадково
французький військовий інженер Гійом Лавассер де Боплан, мандруючи в XVII
столітті по Дніпру, захоплювався високим мистецтвом народного зодчества.
Інший іноземець — німецький географ Йоганн-Георг Коль, який 1838 року
побував в Україні, відзначав у своїх нотатках: «Українці живуть в охайних,
завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе.
Господині не задовольняються тим, що кожної суботи миють їх, як це роблять
голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати в Україні
виглядають вельми чепурно, немовби свіжовибілене полотно».

(44–58) Оберегами в давнину слугували й рушники, на яких були вишиті магічні
знаки. Уявлення наших предків про походження світу перейшли в художню мову
орнаментів. Магічний знак — Дерево життя, який траплявся найчастіше на рушниках
і відбивав уявлення наших пращурів про світ, також мав три частини: крона — це
небо, стовбур — матеріальний світ, людина; коріння — підземний світ, вода, змії
та все, що живе в землі. Над Деревом життя (Світовим деревом) на вишивках
зображалися зірки, що символізували зоряне небо. Чіткою лінією відмежовувався
від Дерева життя підземний світ, у якому все уявлялося в перевернутому вигляді
(квіти голівками донизу). Це особливо відбилося на похоронних рушниках, де
перевернуті вниз голівками квіти означали перехід покійного в інший світ. Під
мотивами Світового дерева завжди зображали зигзагоподібний орнамент чи
меандр, що символізував хвилі первісного океану, з якого виросло це дерево.
Меандри як знаки водної стихії зображалися з метою завоювати прихильність
цієї сили, непідвладної людині, і допомогти природним процесам (наприклад,
викликати дощ).

(59–62) Знаками-оберегами на рушнику були ромби, квадрати, трикутники,
що символізували родючість. Чотири пори року, чотири тижні місяця, чотири
фази людського життя (народження, юність, старість, смерть) виражалися в
геометричному орнаменті накладенням одних квадратиків на інші.

(63–72) Магічні знаки дістали відображення не лише в українській вишивці,
а й в орнаменті писанки. Яйце — це також, за давніми уявленнями наших
пращурів, символ Усесвіту. Історія писанки сягає в сиву давнину і пов’язана
з язичницьким культом уславлення вічного закону весняного пробудження
всього живого на землі. Група орнаментів, найбільш поширених на писанках, —
це знаки Всесвіту і сонця (солярні знаки). Знаки сонця на деяких писанках
виглядають як розетки (Пряшівщина, Лемківщина), на інших — як зорі
(Одещина); на подільських писанках вони реалістично представляють весняне
сонце. Проте одним із найдавніших варіантів цього знака слід уважати «павучки»,
поширені на Східному Поліссі, і «крутороги», характерні для всієї території України.

(73–80) У писанкових орнаментах часто використовується зображення сосонки —
трави, що найпершою з’являється на піщаних ґрунтах і плететься, наче змійка.
Ця деталь у писанкарстві пов’язана з культом небесного змія, який, як уважали
наші предки, запліднював усе живе на землі. Цей культ поступово зник після
запровадження християнства. Натомість з’явилися на писанках гілочки верби,
маки, усяка рослинність, що оживає й починає буйно квітнути навесні. Ці магічні
знаки та символи воскресіння природи були не випадковими. Вони уславлювали
життєдайні сили — сонце і воду, від яких залежали життя і добробут наших предків.

(81–83) Наші пращури міцно трималися духовних законів, вони перебували в
гармонії з природою, космосом, у гармонії з навколишнім світом, тому людина
була захищена від духовної руйнації.

За Лідією Вудвуд, 851 слово

Аргументами до тези «…саме житло було прообразом Усесвіту, і кожна його частина мала символічне значення» (рядки 21–22) є всі наведені нижче висловлення, ОКРІМ

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Наші обереги

(1–3) Повертаючись обличчям до духовної культури свого народу, ми наближаємося
до забутих джерел, які живили його дух, оберігали чистоту душі, були добрими
охоронцями в повсякденному житті.

(4–7) Людина є маленькою часточкою космосу — внутрішня її частина
підпорядкована вищим законам буття, гармонії Всесвіту. Проте, прийшовши на
землю у своїй тілесній оболонці, вона відчувала безсилля перед природою та
шукала захисту в ній.

(8–10) Наші давні предки обожнювали природу й вірили, що весь світ сповнений
добрими і злими духами. Намагаючись захиститися від зла, людина створила для
себе цілу систему оберегів. Що ж таке оберіг?

(11–14) Василь Скуратівський у книзі «Берегиня» зазначає: «Берегиня, обереги —
наші давні й добрі символи. Іхнє генетичне коріння сягає глибини століть… Маючи
такі прекрасні символи, народ зумів уберегти від забуття нашу пісню й думу, наш
історію й родовідну пам’ять…»

(15–18) За давніми уявленнями наших предків, світ складався з трьох частин: небесна
частина з божествами, що жили на ній, світилами (сонцем, місяцем і зорями); земна —
з людиною і землею, на якій вона живе; підземна — з духами зла, смертю, хворобами та
лихом і душами померлих родичів.

(19–30) На зорі цивілізації, придумавши житло, людина уявляла його також у трьох
вимірах: небесна частина — дах, середня частина — власне житло — і нижня,
яка містилась у землі. Тобто саме житло було прообразом Усесвіту, і кожна його
частина мала символічне значення. Вікна — це очі хати, через які людина
підтримувала зв’язок із небесним світом, божествами. Поріг — це межа між
зовнішнім і внутрішнім світом, а також межа між підземним світом — світом
померлих — і світом живої людини. Піч — домашнє вогнище. А вогонь був
священним, тому що він уважався доброю силою, що йде від сонця. Через комин
також здійснювався зв’язок із небесним світом, тому що через комин, уважали
наші предки, вилітає всяка нечисть із хати. Щоб захистити житло від зла, над
вхідними дверима часто вирізували знаки-обереги: кола, розетки — символи сонця,
хрести. Ці знаки наносили на сволок у хаті, а також на віконні рами.

(31–43) Традиційна українська хата, на думку Василя Скуратівського, є цілком
оригінальним витвором народу, самобутнім явищем в історії архітектури, високим
зразком будівельних, мистецьких, етичних та естетичних конструкцій. Зводячи
той чи інший тип житла, народні будівничі виробили цілу систему симетричних
прийомів з використанням унікальних і пропорційних силуетів. Не випадково
французький військовий інженер Гійом Лавассер де Боплан, мандруючи в XVII
столітті по Дніпру, захоплювався високим мистецтвом народного зодчества.
Інший іноземець — німецький географ Йоганн-Георг Коль, який 1838 року
побував в Україні, відзначав у своїх нотатках: «Українці живуть в охайних,
завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе.
Господині не задовольняються тим, що кожної суботи миють їх, як це роблять
голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати в Україні
виглядають вельми чепурно, немовби свіжовибілене полотно».

(44–58) Оберегами в давнину слугували й рушники, на яких були вишиті магічні
знаки. Уявлення наших предків про походження світу перейшли в художню мову
орнаментів. Магічний знак — Дерево життя, який траплявся найчастіше на рушниках
і відбивав уявлення наших пращурів про світ, також мав три частини: крона — це
небо, стовбур — матеріальний світ, людина; коріння — підземний світ, вода, змії
та все, що живе в землі. Над Деревом життя (Світовим деревом) на вишивках
зображалися зірки, що символізували зоряне небо. Чіткою лінією відмежовувався
від Дерева життя підземний світ, у якому все уявлялося в перевернутому вигляді
(квіти голівками донизу). Це особливо відбилося на похоронних рушниках, де
перевернуті вниз голівками квіти означали перехід покійного в інший світ. Під
мотивами Світового дерева завжди зображали зигзагоподібний орнамент чи
меандр, що символізував хвилі первісного океану, з якого виросло це дерево.
Меандри як знаки водної стихії зображалися з метою завоювати прихильність
цієї сили, непідвладної людині, і допомогти природним процесам (наприклад,
викликати дощ).

(59–62) Знаками-оберегами на рушнику були ромби, квадрати, трикутники,
що символізували родючість. Чотири пори року, чотири тижні місяця, чотири
фази людського життя (народження, юність, старість, смерть) виражалися в
геометричному орнаменті накладенням одних квадратиків на інші.

(63–72) Магічні знаки дістали відображення не лише в українській вишивці,
а й в орнаменті писанки. Яйце — це також, за давніми уявленнями наших
пращурів, символ Усесвіту. Історія писанки сягає в сиву давнину і пов’язана
з язичницьким культом уславлення вічного закону весняного пробудження
всього живого на землі. Група орнаментів, найбільш поширених на писанках, —
це знаки Всесвіту і сонця (солярні знаки). Знаки сонця на деяких писанках
виглядають як розетки (Пряшівщина, Лемківщина), на інших — як зорі
(Одещина); на подільських писанках вони реалістично представляють весняне
сонце. Проте одним із найдавніших варіантів цього знака слід уважати «павучки»,
поширені на Східному Поліссі, і «крутороги», характерні для всієї території України.

(73–80) У писанкових орнаментах часто використовується зображення сосонки —
трави, що найпершою з’являється на піщаних ґрунтах і плететься, наче змійка.
Ця деталь у писанкарстві пов’язана з культом небесного змія, який, як уважали
наші предки, запліднював усе живе на землі. Цей культ поступово зник після
запровадження християнства. Натомість з’явилися на писанках гілочки верби,
маки, усяка рослинність, що оживає й починає буйно квітнути навесні. Ці магічні
знаки та символи воскресіння природи були не випадковими. Вони уславлювали
життєдайні сили — сонце і воду, від яких залежали життя і добробут наших предків.

(81–83) Наші пращури міцно трималися духовних законів, вони перебували в
гармонії з природою, космосом, у гармонії з навколишнім світом, тому людина
була захищена від духовної руйнації.

За Лідією Вудвуд, 851 слово

Родючість в орнаменті символізують зображення

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Наші обереги

(1–3) Повертаючись обличчям до духовної культури свого народу, ми наближаємося
до забутих джерел, які живили його дух, оберігали чистоту душі, були добрими
охоронцями в повсякденному житті.

(4–7) Людина є маленькою часточкою космосу — внутрішня її частина
підпорядкована вищим законам буття, гармонії Всесвіту. Проте, прийшовши на
землю у своїй тілесній оболонці, вона відчувала безсилля перед природою та
шукала захисту в ній.

(8–10) Наші давні предки обожнювали природу й вірили, що весь світ сповнений
добрими і злими духами. Намагаючись захиститися від зла, людина створила для
себе цілу систему оберегів. Що ж таке оберіг?

(11–14) Василь Скуратівський у книзі «Берегиня» зазначає: «Берегиня, обереги —
наші давні й добрі символи. Іхнє генетичне коріння сягає глибини століть… Маючи
такі прекрасні символи, народ зумів уберегти від забуття нашу пісню й думу, наш
історію й родовідну пам’ять…»

(15–18) За давніми уявленнями наших предків, світ складався з трьох частин: небесна
частина з божествами, що жили на ній, світилами (сонцем, місяцем і зорями); земна —
з людиною і землею, на якій вона живе; підземна — з духами зла, смертю, хворобами та
лихом і душами померлих родичів.

(19–30) На зорі цивілізації, придумавши житло, людина уявляла його також у трьох
вимірах: небесна частина — дах, середня частина — власне житло — і нижня,
яка містилась у землі. Тобто саме житло було прообразом Усесвіту, і кожна його
частина мала символічне значення. Вікна — це очі хати, через які людина
підтримувала зв’язок із небесним світом, божествами. Поріг — це межа між
зовнішнім і внутрішнім світом, а також межа між підземним світом — світом
померлих — і світом живої людини. Піч — домашнє вогнище. А вогонь був
священним, тому що він уважався доброю силою, що йде від сонця. Через комин
також здійснювався зв’язок із небесним світом, тому що через комин, уважали
наші предки, вилітає всяка нечисть із хати. Щоб захистити житло від зла, над
вхідними дверима часто вирізували знаки-обереги: кола, розетки — символи сонця,
хрести. Ці знаки наносили на сволок у хаті, а також на віконні рами.

(31–43) Традиційна українська хата, на думку Василя Скуратівського, є цілком
оригінальним витвором народу, самобутнім явищем в історії архітектури, високим
зразком будівельних, мистецьких, етичних та естетичних конструкцій. Зводячи
той чи інший тип житла, народні будівничі виробили цілу систему симетричних
прийомів з використанням унікальних і пропорційних силуетів. Не випадково
французький військовий інженер Гійом Лавассер де Боплан, мандруючи в XVII
столітті по Дніпру, захоплювався високим мистецтвом народного зодчества.
Інший іноземець — німецький географ Йоганн-Георг Коль, який 1838 року
побував в Україні, відзначав у своїх нотатках: «Українці живуть в охайних,
завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе.
Господині не задовольняються тим, що кожної суботи миють їх, як це роблять
голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати в Україні
виглядають вельми чепурно, немовби свіжовибілене полотно».

(44–58) Оберегами в давнину слугували й рушники, на яких були вишиті магічні
знаки. Уявлення наших предків про походження світу перейшли в художню мову
орнаментів. Магічний знак — Дерево життя, який траплявся найчастіше на рушниках
і відбивав уявлення наших пращурів про світ, також мав три частини: крона — це
небо, стовбур — матеріальний світ, людина; коріння — підземний світ, вода, змії
та все, що живе в землі. Над Деревом життя (Світовим деревом) на вишивках
зображалися зірки, що символізували зоряне небо. Чіткою лінією відмежовувався
від Дерева життя підземний світ, у якому все уявлялося в перевернутому вигляді
(квіти голівками донизу). Це особливо відбилося на похоронних рушниках, де
перевернуті вниз голівками квіти означали перехід покійного в інший світ. Під
мотивами Світового дерева завжди зображали зигзагоподібний орнамент чи
меандр, що символізував хвилі первісного океану, з якого виросло це дерево.
Меандри як знаки водної стихії зображалися з метою завоювати прихильність
цієї сили, непідвладної людині, і допомогти природним процесам (наприклад,
викликати дощ).

(59–62) Знаками-оберегами на рушнику були ромби, квадрати, трикутники,
що символізували родючість. Чотири пори року, чотири тижні місяця, чотири
фази людського життя (народження, юність, старість, смерть) виражалися в
геометричному орнаменті накладенням одних квадратиків на інші.

(63–72) Магічні знаки дістали відображення не лише в українській вишивці,
а й в орнаменті писанки. Яйце — це також, за давніми уявленнями наших
пращурів, символ Усесвіту. Історія писанки сягає в сиву давнину і пов’язана
з язичницьким культом уславлення вічного закону весняного пробудження
всього живого на землі. Група орнаментів, найбільш поширених на писанках, —
це знаки Всесвіту і сонця (солярні знаки). Знаки сонця на деяких писанках
виглядають як розетки (Пряшівщина, Лемківщина), на інших — як зорі
(Одещина); на подільських писанках вони реалістично представляють весняне
сонце. Проте одним із найдавніших варіантів цього знака слід уважати «павучки»,
поширені на Східному Поліссі, і «крутороги», характерні для всієї території України.

(73–80) У писанкових орнаментах часто використовується зображення сосонки —
трави, що найпершою з’являється на піщаних ґрунтах і плететься, наче змійка.
Ця деталь у писанкарстві пов’язана з культом небесного змія, який, як уважали
наші предки, запліднював усе живе на землі. Цей культ поступово зник після
запровадження християнства. Натомість з’явилися на писанках гілочки верби,
маки, усяка рослинність, що оживає й починає буйно квітнути навесні. Ці магічні
знаки та символи воскресіння природи були не випадковими. Вони уславлювали
життєдайні сили — сонце і воду, від яких залежали життя і добробут наших предків.

(81–83) Наші пращури міцно трималися духовних законів, вони перебували в
гармонії з природою, космосом, у гармонії з навколишнім світом, тому людина
була захищена від духовної руйнації.

За Лідією Вудвуд, 851 слово

Слово, виділене в реченні «Маючи такі прекрасні символи, народ зумів уберегти від забуття нашу пісню й думу, нашу історію й родовідну пам’ять…» (рядки 12–14), ужито зі значенням

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Наші обереги

(1–3) Повертаючись обличчям до духовної культури свого народу, ми наближаємося
до забутих джерел, які живили його дух, оберігали чистоту душі, були добрими
охоронцями в повсякденному житті.

(4–7) Людина є маленькою часточкою космосу — внутрішня її частина
підпорядкована вищим законам буття, гармонії Всесвіту. Проте, прийшовши на
землю у своїй тілесній оболонці, вона відчувала безсилля перед природою та
шукала захисту в ній.

(8–10) Наші давні предки обожнювали природу й вірили, що весь світ сповнений
добрими і злими духами. Намагаючись захиститися від зла, людина створила для
себе цілу систему оберегів. Що ж таке оберіг?

(11–14) Василь Скуратівський у книзі «Берегиня» зазначає: «Берегиня, обереги —
наші давні й добрі символи. Іхнє генетичне коріння сягає глибини століть… Маючи
такі прекрасні символи, народ зумів уберегти від забуття нашу пісню й думу, наш
історію й родовідну пам’ять…»

(15–18) За давніми уявленнями наших предків, світ складався з трьох частин: небесна
частина з божествами, що жили на ній, світилами (сонцем, місяцем і зорями); земна —
з людиною і землею, на якій вона живе; підземна — з духами зла, смертю, хворобами та
лихом і душами померлих родичів.

(19–30) На зорі цивілізації, придумавши житло, людина уявляла його також у трьох
вимірах: небесна частина — дах, середня частина — власне житло — і нижня,
яка містилась у землі. Тобто саме житло було прообразом Усесвіту, і кожна його
частина мала символічне значення. Вікна — це очі хати, через які людина
підтримувала зв’язок із небесним світом, божествами. Поріг — це межа між
зовнішнім і внутрішнім світом, а також межа між підземним світом — світом
померлих — і світом живої людини. Піч — домашнє вогнище. А вогонь був
священним, тому що він уважався доброю силою, що йде від сонця. Через комин
також здійснювався зв’язок із небесним світом, тому що через комин, уважали
наші предки, вилітає всяка нечисть із хати. Щоб захистити житло від зла, над
вхідними дверима часто вирізували знаки-обереги: кола, розетки — символи сонця,
хрести. Ці знаки наносили на сволок у хаті, а також на віконні рами.

(31–43) Традиційна українська хата, на думку Василя Скуратівського, є цілком
оригінальним витвором народу, самобутнім явищем в історії архітектури, високим
зразком будівельних, мистецьких, етичних та естетичних конструкцій. Зводячи
той чи інший тип житла, народні будівничі виробили цілу систему симетричних
прийомів з використанням унікальних і пропорційних силуетів. Не випадково
французький військовий інженер Гійом Лавассер де Боплан, мандруючи в XVII
столітті по Дніпру, захоплювався високим мистецтвом народного зодчества.
Інший іноземець — німецький географ Йоганн-Георг Коль, який 1838 року
побував в Україні, відзначав у своїх нотатках: «Українці живуть в охайних,
завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе.
Господині не задовольняються тим, що кожної суботи миють їх, як це роблять
голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати в Україні
виглядають вельми чепурно, немовби свіжовибілене полотно».

(44–58) Оберегами в давнину слугували й рушники, на яких були вишиті магічні
знаки. Уявлення наших предків про походження світу перейшли в художню мову
орнаментів. Магічний знак — Дерево життя, який траплявся найчастіше на рушниках
і відбивав уявлення наших пращурів про світ, також мав три частини: крона — це
небо, стовбур — матеріальний світ, людина; коріння — підземний світ, вода, змії
та все, що живе в землі. Над Деревом життя (Світовим деревом) на вишивках
зображалися зірки, що символізували зоряне небо. Чіткою лінією відмежовувався
від Дерева життя підземний світ, у якому все уявлялося в перевернутому вигляді
(квіти голівками донизу). Це особливо відбилося на похоронних рушниках, де
перевернуті вниз голівками квіти означали перехід покійного в інший світ. Під
мотивами Світового дерева завжди зображали зигзагоподібний орнамент чи
меандр, що символізував хвилі первісного океану, з якого виросло це дерево.
Меандри як знаки водної стихії зображалися з метою завоювати прихильність
цієї сили, непідвладної людині, і допомогти природним процесам (наприклад,
викликати дощ).

(59–62) Знаками-оберегами на рушнику були ромби, квадрати, трикутники,
що символізували родючість. Чотири пори року, чотири тижні місяця, чотири
фази людського життя (народження, юність, старість, смерть) виражалися в
геометричному орнаменті накладенням одних квадратиків на інші.

(63–72) Магічні знаки дістали відображення не лише в українській вишивці,
а й в орнаменті писанки. Яйце — це також, за давніми уявленнями наших
пращурів, символ Усесвіту. Історія писанки сягає в сиву давнину і пов’язана
з язичницьким культом уславлення вічного закону весняного пробудження
всього живого на землі. Група орнаментів, найбільш поширених на писанках, —
це знаки Всесвіту і сонця (солярні знаки). Знаки сонця на деяких писанках
виглядають як розетки (Пряшівщина, Лемківщина), на інших — як зорі
(Одещина); на подільських писанках вони реалістично представляють весняне
сонце. Проте одним із найдавніших варіантів цього знака слід уважати «павучки»,
поширені на Східному Поліссі, і «крутороги», характерні для всієї території України.

(73–80) У писанкових орнаментах часто використовується зображення сосонки —
трави, що найпершою з’являється на піщаних ґрунтах і плететься, наче змійка.
Ця деталь у писанкарстві пов’язана з культом небесного змія, який, як уважали
наші предки, запліднював усе живе на землі. Цей культ поступово зник після
запровадження християнства. Натомість з’явилися на писанках гілочки верби,
маки, усяка рослинність, що оживає й починає буйно квітнути навесні. Ці магічні
знаки та символи воскресіння природи були не випадковими. Вони уславлювали
життєдайні сили — сонце і воду, від яких залежали життя і добробут наших предків.

(81–83) Наші пращури міцно трималися духовних законів, вони перебували в
гармонії з природою, космосом, у гармонії з навколишнім світом, тому людина
була захищена від духовної руйнації.

За Лідією Вудвуд, 851 слово

Трискладовість, відповідно до тексту, є характерною для всіх наведених нижче понять, ОКРІМ

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Містика київських потопів

(1–3) Чи хтось бачив, щоб над Києвом летів великий білий птах? Ні? Правда, небагато киян упізнали б лебедя. Більшості на небо ніколи й глянути. А я з дитинства пам’ятаю, як схвильовано видивлялися навесні білого лебедя старші сусідки.

(4–6) Зараз мало хто в Києві знає, як це стосується можливого потопу. Звісно, прикмети тепер не завжди працюють, зважаючи на екологію та «вдосконалення» природи. Лише Господь достеменно знає, як воно буде кожного разу насправді.

(7–16) А бувало по-всякому. Пам’ять поколінь донесла цікаві оповідки про те, як і чому заливало Київ; що віщувало шкоду від стихії та які містичні сили «відповідали» за провіщення чи відвернення лиха. У дитинстві я чула від мешканців київського Подолу все нові версії витівок Видибая — так називали Перуна, якого вкинули в Дніпро, коли хрестили киян. Що характерно, кияни зробили з нього не мстивого грізного діда, а віщуна, який міг допомогти. Скільки хлопчаків щоліта пірнало в районі Видубицького монастиря, скільки дітлахів нишпорило «печерами» в горі поруч, сподіваючись знайти золоті та срібні Перунові стріли! Навіть розповідали,що десь на горі жила ворожка, яка мала одну стрілу й використовувала її у своєму ремеслі. Однак усе ж не Видибай став провісником потопів.

(17–24) Героїнею відповідних віщувань була Либідь, сестра засновників Києва. Саме вона, перевтілена в білого птаха, попереджала про небезпеку від води. За старокиївськими переказами, Либідь, явившись як птах, що голосить, могла попередити праведну душу навіть тоді, коли хтось замірявся закладати будинок на підземних плавунах. А таких територій над річкою Либідь і в інших київських закутках було чимало. Бідних киян — мешканців Либідських мочар — описав Іван Нечуй-Левицький у «Київських прохачах»: раніше на тамтешніх непевних ґрунтах тільки бідняки та прохачі й селилися.

(25–28) Однак найбільше з тривогою та надією виглядали Либідь навесні, очікуючи водопілля. Деякі киянки навіть намагалися задобрити її, залишаючи гостинці в дуплах столітніх верб над водою. Душа княжни могла попередити і про біду, і про життєдайну воду.

(29–34) А починалося все так: за переказом, сестра засновників Києва Либідь була жрицею богині водної стихії Дани. Письменниця Наталена Королева у своїх «Легендах старокиївських» згадує про це, однак наділяє долю князівни напруженим, фатальним драматизмом. Старі ж кияни були переконані, що жила князівна Либідь довго та щасливо, сповна виконала свою місію жриці, а по смерті залишилася берегинею-заступницею киян.

(35–47) Цікаво, що певний час заступатися доводилося через дрібниці: хтось джерельце необачно замутив чи на річці насмітив. Але на початку смутних часів князівських незгод один із нащадків Ярославичів піддався на вмовляння купців трохи поглибити й розширити річку Почайну, щоб зручніше було підпливати важким суднам, переповненим крамом. Подейкується в переказі, що зробив він то за «мзду купецьку велику», бо хотів поставити собі новий терем. Пролетіла начебто тоді Либідь із жалібно-гнівним криком, і хазяйновиті кияни занепокоїлися, стали грудьми проти купців-зачинщиків і князя. І що ж: робіт з «удосконалення» Почайни не докінчили — відмовилися від «грішного діла». Судна тих купців потрощила буря на Дніпрі, яка невідомо звідки взялася серед погожого дня, а наступної весни сталося лихо на воді з кимось із князевих родичів. Сам же він залишився на весь вік зганьбленим і безталанним, бо обурені кияни прийшли з вилами під новий терем, що не пішов йому на користь…

(48–53) «Екологічний урок» був засвоєний і замолений, тривалий час кияни не потерпали від води. Були навали й пожежі, але нікому й на думку не спадало змагатися з природою, самовпевнено її гнуздати. Аж поки, крім варварського «зняття скальпу» із Замкової гори за наказом Петра І, щоб знищити саму згадку про княжу столицю, крім абсурдної, з огляду на особливості рельєфу, перебудови київських укріплень, — було задумано і масштабний, як на XVIII століття, проект «підкорення річки».

(54–62) Коли 1712 року задля зручнішого проходження барок почали перекопувати Почайнинську косу, що захищала Поділ від великої води, старі кияни — від князівських нащадків до майстрових подолян — обурилися, протестували й чекали клекоту Либеді. Але яке було діло до старосвітських «малоруських пліток» і «забобоннихпротестів» тодішній київській колоніальній адміністрації! Можливо, також «купці» переконали… Що сталося потім — відомо: перерізану косу Дніпро згодом розмив, від Почайни залишилося кілька озер, і відтоді Поділ стало періодично заливати з чималими збитками, смертельними хворобами від розмитих старих комунікацій, куди потрапляли води з-під цвинтарів, і розмоканням від цієї «мертвої» води осель.

(63–67) Як казали старі кияни, то кара й за наші гріхи, що не вберегли угіддя Либеді та свій предківський спадок від сваволі. Такі розмови я чула перед потопом 1970 року, коли залило значну частину Подолу, а вода в підвалах стояла подекуди років два. Бачити Либідь над Києвом не доводилося, однак сусідські родини про це розповідали.

(68–75) Останній (1979 року) потоп у Києві я зустріла вже школяркою. Із групою художньої школи виїздила в Гідропарк на етюди і якось побачила великого птаха на малюнку іншої дівчинки — киянки в першому поколінні, котра не знала про віщунку Либідь. На запитання, що це за птах, колежанка відповіла, що бачила лебедя в небі, тож і відтворила сумлінно на папері. Наступним запитанням стало, чи птах кричав, на що була заперечна відповідь. Розповідь викладачки про птаха й можливе витлумачення його появи було сприйнято як гарну казку, однак незабаром пів-Гідропарку залило.

(76–82) За старокиївським переказом, Либідь, яка мовчки пролітає над якоюсь київською місциною,— це вістка про півбіди, на відміну від гіршої ситуації, коли птах голосить. Якщо ж з’являється білим птахом у веселці — це провісник лагідної весни, коли вода до людей добра. Тоді кияни поспішали, поки веселка не погасне, набрати водиці з живого джерела: вона, осінена крилом Либеді, вважалася помічною багато в чому: проти хвороб; для дівчат, які нею вмивалися «на красу»; для «відливання» лиха від хати.

(83–84) Дай, Боже, бачити тільки добрі знаки над нашими домівками, але для цього треба і не робити лиха самим, і не допускати його від інших.

За Ольгою Недавньою, газета «Дзеркало тижня», 897 слів

Жанр тексту –

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Містика київських потопів

(1–3) Чи хтось бачив, щоб над Києвом летів великий білий птах? Ні? Правда, небагато киян упізнали б лебедя. Більшості на небо ніколи й глянути. А я з дитинства пам’ятаю, як схвильовано видивлялися навесні білого лебедя старші сусідки.

(4–6) Зараз мало хто в Києві знає, як це стосується можливого потопу. Звісно, прикмети тепер не завжди працюють, зважаючи на екологію та «вдосконалення» природи. Лише Господь достеменно знає, як воно буде кожного разу насправді.

(7–16) А бувало по-всякому. Пам’ять поколінь донесла цікаві оповідки про те, як і чому заливало Київ; що віщувало шкоду від стихії та які містичні сили «відповідали» за провіщення чи відвернення лиха. У дитинстві я чула від мешканців київського Подолу все нові версії витівок Видибая — так називали Перуна, якого вкинули в Дніпро, коли хрестили киян. Що характерно, кияни зробили з нього не мстивого грізного діда, а віщуна, який міг допомогти. Скільки хлопчаків щоліта пірнало в районі Видубицького монастиря, скільки дітлахів нишпорило «печерами» в горі поруч, сподіваючись знайти золоті та срібні Перунові стріли! Навіть розповідали,що десь на горі жила ворожка, яка мала одну стрілу й використовувала її у своєму ремеслі. Однак усе ж не Видибай став провісником потопів.

(17–24) Героїнею відповідних віщувань була Либідь, сестра засновників Києва. Саме вона, перевтілена в білого птаха, попереджала про небезпеку від води. За старокиївськими переказами, Либідь, явившись як птах, що голосить, могла попередити праведну душу навіть тоді, коли хтось замірявся закладати будинок на підземних плавунах. А таких територій над річкою Либідь і в інших київських закутках було чимало. Бідних киян — мешканців Либідських мочар — описав Іван Нечуй-Левицький у «Київських прохачах»: раніше на тамтешніх непевних ґрунтах тільки бідняки та прохачі й селилися.

(25–28) Однак найбільше з тривогою та надією виглядали Либідь навесні, очікуючи водопілля. Деякі киянки навіть намагалися задобрити її, залишаючи гостинці в дуплах столітніх верб над водою. Душа княжни могла попередити і про біду, і про життєдайну воду.

(29–34) А починалося все так: за переказом, сестра засновників Києва Либідь була жрицею богині водної стихії Дани. Письменниця Наталена Королева у своїх «Легендах старокиївських» згадує про це, однак наділяє долю князівни напруженим, фатальним драматизмом. Старі ж кияни були переконані, що жила князівна Либідь довго та щасливо, сповна виконала свою місію жриці, а по смерті залишилася берегинею-заступницею киян.

(35–47) Цікаво, що певний час заступатися доводилося через дрібниці: хтось джерельце необачно замутив чи на річці насмітив. Але на початку смутних часів князівських незгод один із нащадків Ярославичів піддався на вмовляння купців трохи поглибити й розширити річку Почайну, щоб зручніше було підпливати важким суднам, переповненим крамом. Подейкується в переказі, що зробив він то за «мзду купецьку велику», бо хотів поставити собі новий терем. Пролетіла начебто тоді Либідь із жалібно-гнівним криком, і хазяйновиті кияни занепокоїлися, стали грудьми проти купців-зачинщиків і князя. І що ж: робіт з «удосконалення» Почайни не докінчили — відмовилися від «грішного діла». Судна тих купців потрощила буря на Дніпрі, яка невідомо звідки взялася серед погожого дня, а наступної весни сталося лихо на воді з кимось із князевих родичів. Сам же він залишився на весь вік зганьбленим і безталанним, бо обурені кияни прийшли з вилами під новий терем, що не пішов йому на користь…

(48–53) «Екологічний урок» був засвоєний і замолений, тривалий час кияни не потерпали від води. Були навали й пожежі, але нікому й на думку не спадало змагатися з природою, самовпевнено її гнуздати. Аж поки, крім варварського «зняття скальпу» із Замкової гори за наказом Петра І, щоб знищити саму згадку про княжу столицю, крім абсурдної, з огляду на особливості рельєфу, перебудови київських укріплень, — було задумано і масштабний, як на XVIII століття, проект «підкорення річки».

(54–62) Коли 1712 року задля зручнішого проходження барок почали перекопувати Почайнинську косу, що захищала Поділ від великої води, старі кияни — від князівських нащадків до майстрових подолян — обурилися, протестували й чекали клекоту Либеді. Але яке було діло до старосвітських «малоруських пліток» і «забобоннихпротестів» тодішній київській колоніальній адміністрації! Можливо, також «купці» переконали… Що сталося потім — відомо: перерізану косу Дніпро згодом розмив, від Почайни залишилося кілька озер, і відтоді Поділ стало періодично заливати з чималими збитками, смертельними хворобами від розмитих старих комунікацій, куди потрапляли води з-під цвинтарів, і розмоканням від цієї «мертвої» води осель.

(63–67) Як казали старі кияни, то кара й за наші гріхи, що не вберегли угіддя Либеді та свій предківський спадок від сваволі. Такі розмови я чула перед потопом 1970 року, коли залило значну частину Подолу, а вода в підвалах стояла подекуди років два. Бачити Либідь над Києвом не доводилося, однак сусідські родини про це розповідали.

(68–75) Останній (1979 року) потоп у Києві я зустріла вже школяркою. Із групою художньої школи виїздила в Гідропарк на етюди і якось побачила великого птаха на малюнку іншої дівчинки — киянки в першому поколінні, котра не знала про віщунку Либідь. На запитання, що це за птах, колежанка відповіла, що бачила лебедя в небі, тож і відтворила сумлінно на папері. Наступним запитанням стало, чи птах кричав, на що була заперечна відповідь. Розповідь викладачки про птаха й можливе витлумачення його появи було сприйнято як гарну казку, однак незабаром пів-Гідропарку залило.

(76–82) За старокиївським переказом, Либідь, яка мовчки пролітає над якоюсь київською місциною,— це вістка про півбіди, на відміну від гіршої ситуації, коли птах голосить. Якщо ж з’являється білим птахом у веселці — це провісник лагідної весни, коли вода до людей добра. Тоді кияни поспішали, поки веселка не погасне, набрати водиці з живого джерела: вона, осінена крилом Либеді, вважалася помічною багато в чому: проти хвороб; для дівчат, які нею вмивалися «на красу»; для «відливання» лиха від хати.

(83–84) Дай, Боже, бачити тільки добрі знаки над нашими домівками, але для цього треба і не робити лиха самим, і не допускати його від інших.

За Ольгою Недавньою, газета «Дзеркало тижня», 897 слів

Стиль тексту –

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Містика київських потопів

(1–3) Чи хтось бачив, щоб над Києвом летів великий білий птах? Ні? Правда, небагато киян упізнали б лебедя. Більшості на небо ніколи й глянути. А я з дитинства пам’ятаю, як схвильовано видивлялися навесні білого лебедя старші сусідки.

(4–6) Зараз мало хто в Києві знає, як це стосується можливого потопу. Звісно, прикмети тепер не завжди працюють, зважаючи на екологію та «вдосконалення» природи. Лише Господь достеменно знає, як воно буде кожного разу насправді.

(7–16) А бувало по-всякому. Пам’ять поколінь донесла цікаві оповідки про те, як і чому заливало Київ; що віщувало шкоду від стихії та які містичні сили «відповідали» за провіщення чи відвернення лиха. У дитинстві я чула від мешканців київського Подолу все нові версії витівок Видибая — так називали Перуна, якого вкинули в Дніпро, коли хрестили киян. Що характерно, кияни зробили з нього не мстивого грізного діда, а віщуна, який міг допомогти. Скільки хлопчаків щоліта пірнало в районі Видубицького монастиря, скільки дітлахів нишпорило «печерами» в горі поруч, сподіваючись знайти золоті та срібні Перунові стріли! Навіть розповідали,що десь на горі жила ворожка, яка мала одну стрілу й використовувала її у своєму ремеслі. Однак усе ж не Видибай став провісником потопів.

(17–24) Героїнею відповідних віщувань була Либідь, сестра засновників Києва. Саме вона, перевтілена в білого птаха, попереджала про небезпеку від води. За старокиївськими переказами, Либідь, явившись як птах, що голосить, могла попередити праведну душу навіть тоді, коли хтось замірявся закладати будинок на підземних плавунах. А таких територій над річкою Либідь і в інших київських закутках було чимало. Бідних киян — мешканців Либідських мочар — описав Іван Нечуй-Левицький у «Київських прохачах»: раніше на тамтешніх непевних ґрунтах тільки бідняки та прохачі й селилися.

(25–28) Однак найбільше з тривогою та надією виглядали Либідь навесні, очікуючи водопілля. Деякі киянки навіть намагалися задобрити її, залишаючи гостинці в дуплах столітніх верб над водою. Душа княжни могла попередити і про біду, і про життєдайну воду.

(29–34) А починалося все так: за переказом, сестра засновників Києва Либідь була жрицею богині водної стихії Дани. Письменниця Наталена Королева у своїх «Легендах старокиївських» згадує про це, однак наділяє долю князівни напруженим, фатальним драматизмом. Старі ж кияни були переконані, що жила князівна Либідь довго та щасливо, сповна виконала свою місію жриці, а по смерті залишилася берегинею-заступницею киян.

(35–47) Цікаво, що певний час заступатися доводилося через дрібниці: хтось джерельце необачно замутив чи на річці насмітив. Але на початку смутних часів князівських незгод один із нащадків Ярославичів піддався на вмовляння купців трохи поглибити й розширити річку Почайну, щоб зручніше було підпливати важким суднам, переповненим крамом. Подейкується в переказі, що зробив він то за «мзду купецьку велику», бо хотів поставити собі новий терем. Пролетіла начебто тоді Либідь із жалібно-гнівним криком, і хазяйновиті кияни занепокоїлися, стали грудьми проти купців-зачинщиків і князя. І що ж: робіт з «удосконалення» Почайни не докінчили — відмовилися від «грішного діла». Судна тих купців потрощила буря на Дніпрі, яка невідомо звідки взялася серед погожого дня, а наступної весни сталося лихо на воді з кимось із князевих родичів. Сам же він залишився на весь вік зганьбленим і безталанним, бо обурені кияни прийшли з вилами під новий терем, що не пішов йому на користь…

(48–53) «Екологічний урок» був засвоєний і замолений, тривалий час кияни не потерпали від води. Були навали й пожежі, але нікому й на думку не спадало змагатися з природою, самовпевнено її гнуздати. Аж поки, крім варварського «зняття скальпу» із Замкової гори за наказом Петра І, щоб знищити саму згадку про княжу столицю, крім абсурдної, з огляду на особливості рельєфу, перебудови київських укріплень, — було задумано і масштабний, як на XVIII століття, проект «підкорення річки».

(54–62) Коли 1712 року задля зручнішого проходження барок почали перекопувати Почайнинську косу, що захищала Поділ від великої води, старі кияни — від князівських нащадків до майстрових подолян — обурилися, протестували й чекали клекоту Либеді. Але яке було діло до старосвітських «малоруських пліток» і «забобоннихпротестів» тодішній київській колоніальній адміністрації! Можливо, також «купці» переконали… Що сталося потім — відомо: перерізану косу Дніпро згодом розмив, від Почайни залишилося кілька озер, і відтоді Поділ стало періодично заливати з чималими збитками, смертельними хворобами від розмитих старих комунікацій, куди потрапляли води з-під цвинтарів, і розмоканням від цієї «мертвої» води осель.

(63–67) Як казали старі кияни, то кара й за наші гріхи, що не вберегли угіддя Либеді та свій предківський спадок від сваволі. Такі розмови я чула перед потопом 1970 року, коли залило значну частину Подолу, а вода в підвалах стояла подекуди років два. Бачити Либідь над Києвом не доводилося, однак сусідські родини про це розповідали.

(68–75) Останній (1979 року) потоп у Києві я зустріла вже школяркою. Із групою художньої школи виїздила в Гідропарк на етюди і якось побачила великого птаха на малюнку іншої дівчинки — киянки в першому поколінні, котра не знала про віщунку Либідь. На запитання, що це за птах, колежанка відповіла, що бачила лебедя в небі, тож і відтворила сумлінно на папері. Наступним запитанням стало, чи птах кричав, на що була заперечна відповідь. Розповідь викладачки про птаха й можливе витлумачення його появи було сприйнято як гарну казку, однак незабаром пів-Гідропарку залило.

(76–82) За старокиївським переказом, Либідь, яка мовчки пролітає над якоюсь київською місциною,— це вістка про півбіди, на відміну від гіршої ситуації, коли птах голосить. Якщо ж з’являється білим птахом у веселці — це провісник лагідної весни, коли вода до людей добра. Тоді кияни поспішали, поки веселка не погасне, набрати водиці з живого джерела: вона, осінена крилом Либеді, вважалася помічною багато в чому: проти хвороб; для дівчат, які нею вмивалися «на красу»; для «відливання» лиха від хати.

(83–84) Дай, Боже, бачити тільки добрі знаки над нашими домівками, але для цього треба і не робити лиха самим, і не допускати його від інших.

За Ольгою Недавньою, газета «Дзеркало тижня», 897 слів

У тексті немає мікротеми

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Містика київських потопів

(1–3) Чи хтось бачив, щоб над Києвом летів великий білий птах? Ні? Правда, небагато киян упізнали б лебедя. Більшості на небо ніколи й глянути. А я з дитинства пам’ятаю, як схвильовано видивлялися навесні білого лебедя старші сусідки.

(4–6) Зараз мало хто в Києві знає, як це стосується можливого потопу. Звісно, прикмети тепер не завжди працюють, зважаючи на екологію та «вдосконалення» природи. Лише Господь достеменно знає, як воно буде кожного разу насправді.

(7–16) А бувало по-всякому. Пам’ять поколінь донесла цікаві оповідки про те, як і чому заливало Київ; що віщувало шкоду від стихії та які містичні сили «відповідали» за провіщення чи відвернення лиха. У дитинстві я чула від мешканців київського Подолу все нові версії витівок Видибая — так називали Перуна, якого вкинули в Дніпро, коли хрестили киян. Що характерно, кияни зробили з нього не мстивого грізного діда, а віщуна, який міг допомогти. Скільки хлопчаків щоліта пірнало в районі Видубицького монастиря, скільки дітлахів нишпорило «печерами» в горі поруч, сподіваючись знайти золоті та срібні Перунові стріли! Навіть розповідали,що десь на горі жила ворожка, яка мала одну стрілу й використовувала її у своєму ремеслі. Однак усе ж не Видибай став провісником потопів.

(17–24) Героїнею відповідних віщувань була Либідь, сестра засновників Києва. Саме вона, перевтілена в білого птаха, попереджала про небезпеку від води. За старокиївськими переказами, Либідь, явившись як птах, що голосить, могла попередити праведну душу навіть тоді, коли хтось замірявся закладати будинок на підземних плавунах. А таких територій над річкою Либідь і в інших київських закутках було чимало. Бідних киян — мешканців Либідських мочар — описав Іван Нечуй-Левицький у «Київських прохачах»: раніше на тамтешніх непевних ґрунтах тільки бідняки та прохачі й селилися.

(25–28) Однак найбільше з тривогою та надією виглядали Либідь навесні, очікуючи водопілля. Деякі киянки навіть намагалися задобрити її, залишаючи гостинці в дуплах столітніх верб над водою. Душа княжни могла попередити і про біду, і про життєдайну воду.

(29–34) А починалося все так: за переказом, сестра засновників Києва Либідь була жрицею богині водної стихії Дани. Письменниця Наталена Королева у своїх «Легендах старокиївських» згадує про це, однак наділяє долю князівни напруженим, фатальним драматизмом. Старі ж кияни були переконані, що жила князівна Либідь довго та щасливо, сповна виконала свою місію жриці, а по смерті залишилася берегинею-заступницею киян.

(35–47) Цікаво, що певний час заступатися доводилося через дрібниці: хтось джерельце необачно замутив чи на річці насмітив. Але на початку смутних часів князівських незгод один із нащадків Ярославичів піддався на вмовляння купців трохи поглибити й розширити річку Почайну, щоб зручніше було підпливати важким суднам, переповненим крамом. Подейкується в переказі, що зробив він то за «мзду купецьку велику», бо хотів поставити собі новий терем. Пролетіла начебто тоді Либідь із жалібно-гнівним криком, і хазяйновиті кияни занепокоїлися, стали грудьми проти купців-зачинщиків і князя. І що ж: робіт з «удосконалення» Почайни не докінчили — відмовилися від «грішного діла». Судна тих купців потрощила буря на Дніпрі, яка невідомо звідки взялася серед погожого дня, а наступної весни сталося лихо на воді з кимось із князевих родичів. Сам же він залишився на весь вік зганьбленим і безталанним, бо обурені кияни прийшли з вилами під новий терем, що не пішов йому на користь…

(48–53) «Екологічний урок» був засвоєний і замолений, тривалий час кияни не потерпали від води. Були навали й пожежі, але нікому й на думку не спадало змагатися з природою, самовпевнено її гнуздати. Аж поки, крім варварського «зняття скальпу» із Замкової гори за наказом Петра І, щоб знищити саму згадку про княжу столицю, крім абсурдної, з огляду на особливості рельєфу, перебудови київських укріплень, — було задумано і масштабний, як на XVIII століття, проект «підкорення річки».

(54–62) Коли 1712 року задля зручнішого проходження барок почали перекопувати Почайнинську косу, що захищала Поділ від великої води, старі кияни — від князівських нащадків до майстрових подолян — обурилися, протестували й чекали клекоту Либеді. Але яке було діло до старосвітських «малоруських пліток» і «забобоннихпротестів» тодішній київській колоніальній адміністрації! Можливо, також «купці» переконали… Що сталося потім — відомо: перерізану косу Дніпро згодом розмив, від Почайни залишилося кілька озер, і відтоді Поділ стало періодично заливати з чималими збитками, смертельними хворобами від розмитих старих комунікацій, куди потрапляли води з-під цвинтарів, і розмоканням від цієї «мертвої» води осель.

(63–67) Як казали старі кияни, то кара й за наші гріхи, що не вберегли угіддя Либеді та свій предківський спадок від сваволі. Такі розмови я чула перед потопом 1970 року, коли залило значну частину Подолу, а вода в підвалах стояла подекуди років два. Бачити Либідь над Києвом не доводилося, однак сусідські родини про це розповідали.

(68–75) Останній (1979 року) потоп у Києві я зустріла вже школяркою. Із групою художньої школи виїздила в Гідропарк на етюди і якось побачила великого птаха на малюнку іншої дівчинки — киянки в першому поколінні, котра не знала про віщунку Либідь. На запитання, що це за птах, колежанка відповіла, що бачила лебедя в небі, тож і відтворила сумлінно на папері. Наступним запитанням стало, чи птах кричав, на що була заперечна відповідь. Розповідь викладачки про птаха й можливе витлумачення його появи було сприйнято як гарну казку, однак незабаром пів-Гідропарку залило.

(76–82) За старокиївським переказом, Либідь, яка мовчки пролітає над якоюсь київською місциною,— це вістка про півбіди, на відміну від гіршої ситуації, коли птах голосить. Якщо ж з’являється білим птахом у веселці — це провісник лагідної весни, коли вода до людей добра. Тоді кияни поспішали, поки веселка не погасне, набрати водиці з живого джерела: вона, осінена крилом Либеді, вважалася помічною багато в чому: проти хвороб; для дівчат, які нею вмивалися «на красу»; для «відливання» лиха від хати.

(83–84) Дай, Боже, бачити тільки добрі знаки над нашими домівками, але для цього треба і не робити лиха самим, і не допускати його від інших.

За Ольгою Недавньою, газета «Дзеркало тижня», 897 слів

Засобом міжфразового зв’язку четвертого та п’ятого речень тексту (рядок 2) є

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Містика київських потопів

(1–3) Чи хтось бачив, щоб над Києвом летів великий білий птах? Ні? Правда, небагато киян упізнали б лебедя. Більшості на небо ніколи й глянути. А я з дитинства пам’ятаю, як схвильовано видивлялися навесні білого лебедя старші сусідки.

(4–6) Зараз мало хто в Києві знає, як це стосується можливого потопу. Звісно, прикмети тепер не завжди працюють, зважаючи на екологію та «вдосконалення» природи. Лише Господь достеменно знає, як воно буде кожного разу насправді.

(7–16) А бувало по-всякому. Пам’ять поколінь донесла цікаві оповідки про те, як і чому заливало Київ; що віщувало шкоду від стихії та які містичні сили «відповідали» за провіщення чи відвернення лиха. У дитинстві я чула від мешканців київського Подолу все нові версії витівок Видибая — так називали Перуна, якого вкинули в Дніпро, коли хрестили киян. Що характерно, кияни зробили з нього не мстивого грізного діда, а віщуна, який міг допомогти. Скільки хлопчаків щоліта пірнало в районі Видубицького монастиря, скільки дітлахів нишпорило «печерами» в горі поруч, сподіваючись знайти золоті та срібні Перунові стріли! Навіть розповідали,що десь на горі жила ворожка, яка мала одну стрілу й використовувала її у своєму ремеслі. Однак усе ж не Видибай став провісником потопів.

(17–24) Героїнею відповідних віщувань була Либідь, сестра засновників Києва. Саме вона, перевтілена в білого птаха, попереджала про небезпеку від води. За старокиївськими переказами, Либідь, явившись як птах, що голосить, могла попередити праведну душу навіть тоді, коли хтось замірявся закладати будинок на підземних плавунах. А таких територій над річкою Либідь і в інших київських закутках було чимало. Бідних киян — мешканців Либідських мочар — описав Іван Нечуй-Левицький у «Київських прохачах»: раніше на тамтешніх непевних ґрунтах тільки бідняки та прохачі й селилися.

(25–28) Однак найбільше з тривогою та надією виглядали Либідь навесні, очікуючи водопілля. Деякі киянки навіть намагалися задобрити її, залишаючи гостинці в дуплах столітніх верб над водою. Душа княжни могла попередити і про біду, і про життєдайну воду.

(29–34) А починалося все так: за переказом, сестра засновників Києва Либідь була жрицею богині водної стихії Дани. Письменниця Наталена Королева у своїх «Легендах старокиївських» згадує про це, однак наділяє долю князівни напруженим, фатальним драматизмом. Старі ж кияни були переконані, що жила князівна Либідь довго та щасливо, сповна виконала свою місію жриці, а по смерті залишилася берегинею-заступницею киян.

(35–47) Цікаво, що певний час заступатися доводилося через дрібниці: хтось джерельце необачно замутив чи на річці насмітив. Але на початку смутних часів князівських незгод один із нащадків Ярославичів піддався на вмовляння купців трохи поглибити й розширити річку Почайну, щоб зручніше було підпливати важким суднам, переповненим крамом. Подейкується в переказі, що зробив він то за «мзду купецьку велику», бо хотів поставити собі новий терем. Пролетіла начебто тоді Либідь із жалібно-гнівним криком, і хазяйновиті кияни занепокоїлися, стали грудьми проти купців-зачинщиків і князя. І що ж: робіт з «удосконалення» Почайни не докінчили — відмовилися від «грішного діла». Судна тих купців потрощила буря на Дніпрі, яка невідомо звідки взялася серед погожого дня, а наступної весни сталося лихо на воді з кимось із князевих родичів. Сам же він залишився на весь вік зганьбленим і безталанним, бо обурені кияни прийшли з вилами під новий терем, що не пішов йому на користь…

(48–53) «Екологічний урок» був засвоєний і замолений, тривалий час кияни не потерпали від води. Були навали й пожежі, але нікому й на думку не спадало змагатися з природою, самовпевнено її гнуздати. Аж поки, крім варварського «зняття скальпу» із Замкової гори за наказом Петра І, щоб знищити саму згадку про княжу столицю, крім абсурдної, з огляду на особливості рельєфу, перебудови київських укріплень, — було задумано і масштабний, як на XVIII століття, проект «підкорення річки».

(54–62) Коли 1712 року задля зручнішого проходження барок почали перекопувати Почайнинську косу, що захищала Поділ від великої води, старі кияни — від князівських нащадків до майстрових подолян — обурилися, протестували й чекали клекоту Либеді. Але яке було діло до старосвітських «малоруських пліток» і «забобоннихпротестів» тодішній київській колоніальній адміністрації! Можливо, також «купці» переконали… Що сталося потім — відомо: перерізану косу Дніпро згодом розмив, від Почайни залишилося кілька озер, і відтоді Поділ стало періодично заливати з чималими збитками, смертельними хворобами від розмитих старих комунікацій, куди потрапляли води з-під цвинтарів, і розмоканням від цієї «мертвої» води осель.

(63–67) Як казали старі кияни, то кара й за наші гріхи, що не вберегли угіддя Либеді та свій предківський спадок від сваволі. Такі розмови я чула перед потопом 1970 року, коли залило значну частину Подолу, а вода в підвалах стояла подекуди років два. Бачити Либідь над Києвом не доводилося, однак сусідські родини про це розповідали.

(68–75) Останній (1979 року) потоп у Києві я зустріла вже школяркою. Із групою художньої школи виїздила в Гідропарк на етюди і якось побачила великого птаха на малюнку іншої дівчинки — киянки в першому поколінні, котра не знала про віщунку Либідь. На запитання, що це за птах, колежанка відповіла, що бачила лебедя в небі, тож і відтворила сумлінно на папері. Наступним запитанням стало, чи птах кричав, на що була заперечна відповідь. Розповідь викладачки про птаха й можливе витлумачення його появи було сприйнято як гарну казку, однак незабаром пів-Гідропарку залило.

(76–82) За старокиївським переказом, Либідь, яка мовчки пролітає над якоюсь київською місциною,— це вістка про півбіди, на відміну від гіршої ситуації, коли птах голосить. Якщо ж з’являється білим птахом у веселці — це провісник лагідної весни, коли вода до людей добра. Тоді кияни поспішали, поки веселка не погасне, набрати водиці з живого джерела: вона, осінена крилом Либеді, вважалася помічною багато в чому: проти хвороб; для дівчат, які нею вмивалися «на красу»; для «відливання» лиха від хати.

(83–84) Дай, Боже, бачити тільки добрі знаки над нашими домівками, але для цього треба і не робити лиха самим, і не допускати його від інших.

За Ольгою Недавньою, газета «Дзеркало тижня», 897 слів

Трагічною була доля князівни Либеді за версією

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Містика київських потопів

(1–3) Чи хтось бачив, щоб над Києвом летів великий білий птах? Ні? Правда, небагато киян упізнали б лебедя. Більшості на небо ніколи й глянути. А я з дитинства пам’ятаю, як схвильовано видивлялися навесні білого лебедя старші сусідки.

(4–6) Зараз мало хто в Києві знає, як це стосується можливого потопу. Звісно, прикмети тепер не завжди працюють, зважаючи на екологію та «вдосконалення» природи. Лише Господь достеменно знає, як воно буде кожного разу насправді.

(7–16) А бувало по-всякому. Пам’ять поколінь донесла цікаві оповідки про те, як і чому заливало Київ; що віщувало шкоду від стихії та які містичні сили «відповідали» за провіщення чи відвернення лиха. У дитинстві я чула від мешканців київського Подолу все нові версії витівок Видибая — так називали Перуна, якого вкинули в Дніпро, коли хрестили киян. Що характерно, кияни зробили з нього не мстивого грізного діда, а віщуна, який міг допомогти. Скільки хлопчаків щоліта пірнало в районі Видубицького монастиря, скільки дітлахів нишпорило «печерами» в горі поруч, сподіваючись знайти золоті та срібні Перунові стріли! Навіть розповідали,що десь на горі жила ворожка, яка мала одну стрілу й використовувала її у своєму ремеслі. Однак усе ж не Видибай став провісником потопів.

(17–24) Героїнею відповідних віщувань була Либідь, сестра засновників Києва. Саме вона, перевтілена в білого птаха, попереджала про небезпеку від води. За старокиївськими переказами, Либідь, явившись як птах, що голосить, могла попередити праведну душу навіть тоді, коли хтось замірявся закладати будинок на підземних плавунах. А таких територій над річкою Либідь і в інших київських закутках було чимало. Бідних киян — мешканців Либідських мочар — описав Іван Нечуй-Левицький у «Київських прохачах»: раніше на тамтешніх непевних ґрунтах тільки бідняки та прохачі й селилися.

(25–28) Однак найбільше з тривогою та надією виглядали Либідь навесні, очікуючи водопілля. Деякі киянки навіть намагалися задобрити її, залишаючи гостинці в дуплах столітніх верб над водою. Душа княжни могла попередити і про біду, і про життєдайну воду.

(29–34) А починалося все так: за переказом, сестра засновників Києва Либідь була жрицею богині водної стихії Дани. Письменниця Наталена Королева у своїх «Легендах старокиївських» згадує про це, однак наділяє долю князівни напруженим, фатальним драматизмом. Старі ж кияни були переконані, що жила князівна Либідь довго та щасливо, сповна виконала свою місію жриці, а по смерті залишилася берегинею-заступницею киян.

(35–47) Цікаво, що певний час заступатися доводилося через дрібниці: хтось джерельце необачно замутив чи на річці насмітив. Але на початку смутних часів князівських незгод один із нащадків Ярославичів піддався на вмовляння купців трохи поглибити й розширити річку Почайну, щоб зручніше було підпливати важким суднам, переповненим крамом. Подейкується в переказі, що зробив він то за «мзду купецьку велику», бо хотів поставити собі новий терем. Пролетіла начебто тоді Либідь із жалібно-гнівним криком, і хазяйновиті кияни занепокоїлися, стали грудьми проти купців-зачинщиків і князя. І що ж: робіт з «удосконалення» Почайни не докінчили — відмовилися від «грішного діла». Судна тих купців потрощила буря на Дніпрі, яка невідомо звідки взялася серед погожого дня, а наступної весни сталося лихо на воді з кимось із князевих родичів. Сам же він залишився на весь вік зганьбленим і безталанним, бо обурені кияни прийшли з вилами під новий терем, що не пішов йому на користь…

(48–53) «Екологічний урок» був засвоєний і замолений, тривалий час кияни не потерпали від води. Були навали й пожежі, але нікому й на думку не спадало змагатися з природою, самовпевнено її гнуздати. Аж поки, крім варварського «зняття скальпу» із Замкової гори за наказом Петра І, щоб знищити саму згадку про княжу столицю, крім абсурдної, з огляду на особливості рельєфу, перебудови київських укріплень, — було задумано і масштабний, як на XVIII століття, проект «підкорення річки».

(54–62) Коли 1712 року задля зручнішого проходження барок почали перекопувати Почайнинську косу, що захищала Поділ від великої води, старі кияни — від князівських нащадків до майстрових подолян — обурилися, протестували й чекали клекоту Либеді. Але яке було діло до старосвітських «малоруських пліток» і «забобоннихпротестів» тодішній київській колоніальній адміністрації! Можливо, також «купці» переконали… Що сталося потім — відомо: перерізану косу Дніпро згодом розмив, від Почайни залишилося кілька озер, і відтоді Поділ стало періодично заливати з чималими збитками, смертельними хворобами від розмитих старих комунікацій, куди потрапляли води з-під цвинтарів, і розмоканням від цієї «мертвої» води осель.

(63–67) Як казали старі кияни, то кара й за наші гріхи, що не вберегли угіддя Либеді та свій предківський спадок від сваволі. Такі розмови я чула перед потопом 1970 року, коли залило значну частину Подолу, а вода в підвалах стояла подекуди років два. Бачити Либідь над Києвом не доводилося, однак сусідські родини про це розповідали.

(68–75) Останній (1979 року) потоп у Києві я зустріла вже школяркою. Із групою художньої школи виїздила в Гідропарк на етюди і якось побачила великого птаха на малюнку іншої дівчинки — киянки в першому поколінні, котра не знала про віщунку Либідь. На запитання, що це за птах, колежанка відповіла, що бачила лебедя в небі, тож і відтворила сумлінно на папері. Наступним запитанням стало, чи птах кричав, на що була заперечна відповідь. Розповідь викладачки про птаха й можливе витлумачення його появи було сприйнято як гарну казку, однак незабаром пів-Гідропарку залило.

(76–82) За старокиївським переказом, Либідь, яка мовчки пролітає над якоюсь київською місциною,— це вістка про півбіди, на відміну від гіршої ситуації, коли птах голосить. Якщо ж з’являється білим птахом у веселці — це провісник лагідної весни, коли вода до людей добра. Тоді кияни поспішали, поки веселка не погасне, набрати водиці з живого джерела: вона, осінена крилом Либеді, вважалася помічною багато в чому: проти хвороб; для дівчат, які нею вмивалися «на красу»; для «відливання» лиха від хати.

(83–84) Дай, Боже, бачити тільки добрі знаки над нашими домівками, але для цього треба і не робити лиха самим, і не допускати його від інших.

За Ольгою Недавньою, газета «Дзеркало тижня», 897 слів

Синонімами до слова гнуздати (рядок 50) є всі слова, окрім

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Містика київських потопів

(1–3) Чи хтось бачив, щоб над Києвом летів великий білий птах? Ні? Правда, небагато киян упізнали б лебедя. Більшості на небо ніколи й глянути. А я з дитинства пам’ятаю, як схвильовано видивлялися навесні білого лебедя старші сусідки.

(4–6) Зараз мало хто в Києві знає, як це стосується можливого потопу. Звісно, прикмети тепер не завжди працюють, зважаючи на екологію та «вдосконалення» природи. Лише Господь достеменно знає, як воно буде кожного разу насправді.

(7–16) А бувало по-всякому. Пам’ять поколінь донесла цікаві оповідки про те, як і чому заливало Київ; що віщувало шкоду від стихії та які містичні сили «відповідали» за провіщення чи відвернення лиха. У дитинстві я чула від мешканців київського Подолу все нові версії витівок Видибая — так називали Перуна, якого вкинули в Дніпро, коли хрестили киян. Що характерно, кияни зробили з нього не мстивого грізного діда, а віщуна, який міг допомогти. Скільки хлопчаків щоліта пірнало в районі Видубицького монастиря, скільки дітлахів нишпорило «печерами» в горі поруч, сподіваючись знайти золоті та срібні Перунові стріли! Навіть розповідали,що десь на горі жила ворожка, яка мала одну стрілу й використовувала її у своєму ремеслі. Однак усе ж не Видибай став провісником потопів.

(17–24) Героїнею відповідних віщувань була Либідь, сестра засновників Києва. Саме вона, перевтілена в білого птаха, попереджала про небезпеку від води. За старокиївськими переказами, Либідь, явившись як птах, що голосить, могла попередити праведну душу навіть тоді, коли хтось замірявся закладати будинок на підземних плавунах. А таких територій над річкою Либідь і в інших київських закутках було чимало. Бідних киян — мешканців Либідських мочар — описав Іван Нечуй-Левицький у «Київських прохачах»: раніше на тамтешніх непевних ґрунтах тільки бідняки та прохачі й селилися.

(25–28) Однак найбільше з тривогою та надією виглядали Либідь навесні, очікуючи водопілля. Деякі киянки навіть намагалися задобрити її, залишаючи гостинці в дуплах столітніх верб над водою. Душа княжни могла попередити і про біду, і про життєдайну воду.

(29–34) А починалося все так: за переказом, сестра засновників Києва Либідь була жрицею богині водної стихії Дани. Письменниця Наталена Королева у своїх «Легендах старокиївських» згадує про це, однак наділяє долю князівни напруженим, фатальним драматизмом. Старі ж кияни були переконані, що жила князівна Либідь довго та щасливо, сповна виконала свою місію жриці, а по смерті залишилася берегинею-заступницею киян.

(35–47) Цікаво, що певний час заступатися доводилося через дрібниці: хтось джерельце необачно замутив чи на річці насмітив. Але на початку смутних часів князівських незгод один із нащадків Ярославичів піддався на вмовляння купців трохи поглибити й розширити річку Почайну, щоб зручніше було підпливати важким суднам, переповненим крамом. Подейкується в переказі, що зробив він то за «мзду купецьку велику», бо хотів поставити собі новий терем. Пролетіла начебто тоді Либідь із жалібно-гнівним криком, і хазяйновиті кияни занепокоїлися, стали грудьми проти купців-зачинщиків і князя. І що ж: робіт з «удосконалення» Почайни не докінчили — відмовилися від «грішного діла». Судна тих купців потрощила буря на Дніпрі, яка невідомо звідки взялася серед погожого дня, а наступної весни сталося лихо на воді з кимось із князевих родичів. Сам же він залишився на весь вік зганьбленим і безталанним, бо обурені кияни прийшли з вилами під новий терем, що не пішов йому на користь…

(48–53) «Екологічний урок» був засвоєний і замолений, тривалий час кияни не потерпали від води. Були навали й пожежі, але нікому й на думку не спадало змагатися з природою, самовпевнено її гнуздати. Аж поки, крім варварського «зняття скальпу» із Замкової гори за наказом Петра І, щоб знищити саму згадку про княжу столицю, крім абсурдної, з огляду на особливості рельєфу, перебудови київських укріплень, — було задумано і масштабний, як на XVIII століття, проект «підкорення річки».

(54–62) Коли 1712 року задля зручнішого проходження барок почали перекопувати Почайнинську косу, що захищала Поділ від великої води, старі кияни — від князівських нащадків до майстрових подолян — обурилися, протестували й чекали клекоту Либеді. Але яке було діло до старосвітських «малоруських пліток» і «забобоннихпротестів» тодішній київській колоніальній адміністрації! Можливо, також «купці» переконали… Що сталося потім — відомо: перерізану косу Дніпро згодом розмив, від Почайни залишилося кілька озер, і відтоді Поділ стало періодично заливати з чималими збитками, смертельними хворобами від розмитих старих комунікацій, куди потрапляли води з-під цвинтарів, і розмоканням від цієї «мертвої» води осель.

(63–67) Як казали старі кияни, то кара й за наші гріхи, що не вберегли угіддя Либеді та свій предківський спадок від сваволі. Такі розмови я чула перед потопом 1970 року, коли залило значну частину Подолу, а вода в підвалах стояла подекуди років два. Бачити Либідь над Києвом не доводилося, однак сусідські родини про це розповідали.

(68–75) Останній (1979 року) потоп у Києві я зустріла вже школяркою. Із групою художньої школи виїздила в Гідропарк на етюди і якось побачила великого птаха на малюнку іншої дівчинки — киянки в першому поколінні, котра не знала про віщунку Либідь. На запитання, що це за птах, колежанка відповіла, що бачила лебедя в небі, тож і відтворила сумлінно на папері. Наступним запитанням стало, чи птах кричав, на що була заперечна відповідь. Розповідь викладачки про птаха й можливе витлумачення його появи було сприйнято як гарну казку, однак незабаром пів-Гідропарку залило.

(76–82) За старокиївським переказом, Либідь, яка мовчки пролітає над якоюсь київською місциною,— це вістка про півбіди, на відміну від гіршої ситуації, коли птах голосить. Якщо ж з’являється білим птахом у веселці — це провісник лагідної весни, коли вода до людей добра. Тоді кияни поспішали, поки веселка не погасне, набрати водиці з живого джерела: вона, осінена крилом Либеді, вважалася помічною багато в чому: проти хвороб; для дівчат, які нею вмивалися «на красу»; для «відливання» лиха від хати.

(83–84) Дай, Боже, бачити тільки добрі знаки над нашими домівками, але для цього треба і не робити лиха самим, і не допускати його від інших.

За Ольгою Недавньою, газета «Дзеркало тижня», 897 слів

Назвою річки є в тексті слово

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Містика київських потопів

(1–3) Чи хтось бачив, щоб над Києвом летів великий білий птах? Ні? Правда, небагато киян упізнали б лебедя. Більшості на небо ніколи й глянути. А я з дитинства пам’ятаю, як схвильовано видивлялися навесні білого лебедя старші сусідки.

(4–6) Зараз мало хто в Києві знає, як це стосується можливого потопу. Звісно, прикмети тепер не завжди працюють, зважаючи на екологію та «вдосконалення» природи. Лише Господь достеменно знає, як воно буде кожного разу насправді.

(7–16) А бувало по-всякому. Пам’ять поколінь донесла цікаві оповідки про те, як і чому заливало Київ; що віщувало шкоду від стихії та які містичні сили «відповідали» за провіщення чи відвернення лиха. У дитинстві я чула від мешканців київського Подолу все нові версії витівок Видибая — так називали Перуна, якого вкинули в Дніпро, коли хрестили киян. Що характерно, кияни зробили з нього не мстивого грізного діда, а віщуна, який міг допомогти. Скільки хлопчаків щоліта пірнало в районі Видубицького монастиря, скільки дітлахів нишпорило «печерами» в горі поруч, сподіваючись знайти золоті та срібні Перунові стріли! Навіть розповідали,що десь на горі жила ворожка, яка мала одну стрілу й використовувала її у своєму ремеслі. Однак усе ж не Видибай став провісником потопів.

(17–24) Героїнею відповідних віщувань була Либідь, сестра засновників Києва. Саме вона, перевтілена в білого птаха, попереджала про небезпеку від води. За старокиївськими переказами, Либідь, явившись як птах, що голосить, могла попередити праведну душу навіть тоді, коли хтось замірявся закладати будинок на підземних плавунах. А таких територій над річкою Либідь і в інших київських закутках було чимало. Бідних киян — мешканців Либідських мочар — описав Іван Нечуй-Левицький у «Київських прохачах»: раніше на тамтешніх непевних ґрунтах тільки бідняки та прохачі й селилися.

(25–28) Однак найбільше з тривогою та надією виглядали Либідь навесні, очікуючи водопілля. Деякі киянки навіть намагалися задобрити її, залишаючи гостинці в дуплах столітніх верб над водою. Душа княжни могла попередити і про біду, і про життєдайну воду.

(29–34) А починалося все так: за переказом, сестра засновників Києва Либідь була жрицею богині водної стихії Дани. Письменниця Наталена Королева у своїх «Легендах старокиївських» згадує про це, однак наділяє долю князівни напруженим, фатальним драматизмом. Старі ж кияни були переконані, що жила князівна Либідь довго та щасливо, сповна виконала свою місію жриці, а по смерті залишилася берегинею-заступницею киян.