Українська мова

Читання й аналіз тексту

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Галілео Галілей

(1–4) Галілей народився в італійському місті Пізі 1564 року. Батько майбутнього астроно-
ма, Вінченцо Галілей, з бідних дворян, був учителем музики, композитором, знав матема-
тику й інші науки. На життя Вінченцо Галілей заробляв уроками музики, але в країні,
де вчителів музики було більше, ніж чоботарів, це давало небагато. А сім’я зростала.

(5–7) Галілео був найстаршим сином у сім’ї. Батько примушував хлопця грати на скрипці, розучувати свої композиції, щоб син міг продовжити справу його життя. Але викладача музики з Галілео не вийшло, хоча він і став великим її знавцем.

(8–9) Вінченцо, прагнувши знайти вихід із тяжкого становища, віддав хлопчика на виховання до монастиря, де його схиляли прийняти чернецтво. Галілео збунтувався і втік.

(10–11) Тоді батькові спало на думку зробити з сина лікаря. Сімнадцятирічний Галілео стає студентом Пізанського університету.

(12–16) Цікаво, що до цього часу юному Галілею зовсім не доводилося вивчати математику, і він абсолютно не був у ній обізнаний. А в університеті майбутнім лікарям серед інших навчальних предметів викладали й математику. Нова, досі не знайома йому наука зацікавила юнака, і батько, бачачи захоплення сина, порадив йому познайомитися з творами великих математиків давнини Евкліда і Архімеда.

(17–18) Сталося те, чого зовсім не чекав старий Вінченцо: математика цілком захопила Галілео, він покинув вивчати медицину й заглибився в нову для нього галузь науки.

(19–20) У молодого Галілея виявилися незвичайні математичні здібності, праці з математики він читав, як цікаві романи.

(21–28) Галілей покинув Пізу й перебрався до Флоренції, де за кілька років до нього осе-
лилася його сім’я. Батько дуже лютував через те, що Галілео покинув медицину, яка обі-
цяла йому гарний заробіток. Але математика, особливо геометрія з її послідовністю аксі-
ом і теорем, де все незаперечно витікало одне з другого, зачарувала Галілея. У 19 років
він розробляє закони коливання маятника, а в 22 роки стає одним з найвідоміших учених
Італії. І це всього за 7 років від часу, коли він уперше познайомився з математикою! У 25
років Галілео Галілей, медик-недоучка, людина, яка не мала вченого ступеня, очолює ка-
федру математики в Пізанському університеті. Згодом він — професор математики в Падуї.

(29–31) За цей час молодий науковець зробив низку великих відкриттів у галузі механіки, фізики, математики, астрономії, хоча не публікував їх, бо вони заперечували вчення Арістотеля про будову Землі.

(32–39) Захоплення Галілея астрономією почалося, коли він 1609 року дізнався, що в Голландії з’явився «прилад-дальновидець» — телескоп. Як цей прилад сконструйований, він не знав, тому сам узявся за його створення. Зробивши телескоп, Галілей першим спрямував його до зірок, саме тому Галілея називають Колумбом неба. Галілео Галілей споглядав Місяць, Юпітер, бачив чотири його супутники, він першим відкрив плями на Сонці, довів, що воно обертається навколо своєї осі. І Земля також, виявляється, обертається навколо своєї осі і навколо Сонця! Ось тоді й з’явилась книга «Зоряний вісник», де вчений розповів про свої дослідження, продовжуючи вчення Ніколая Коперника та Джордано Бруно.

(40–45) Проте наукові знахідки Галілео Галілея суперечили загальноприйнятому вченню про будову Землі і Всесвіту, тому незабаром він був схоплений інквізицією. Тюрма, допити, погрози, тортури… Під страхом жахливої смерті 70-літнього Галілео Галілея змусили зректися своїх наукових поглядів, визнати, що Земля — твердь і не обертається навколо Сонця. Хворий, змучений старець не витримав тортур. Але, кажуть, прочитавши текст свого зречення, Галілей тупнув ногою й вигукнув: «І все ж вона обертається!»

(46–47) Помер Галілео Галілей 1642 року і в останні роки перед смертю встиг багато зробити для науки (з журналу).

На думку автора тексту, Галілей увійшов в історію як приклад людини, яка

Читання й аналіз тексту

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Галілео Галілей

(1–4) Галілей народився в італійському місті Пізі 1564 року. Батько майбутнього астроно-
ма, Вінченцо Галілей, з бідних дворян, був учителем музики, композитором, знав матема-
тику й інші науки. На життя Вінченцо Галілей заробляв уроками музики, але в країні,
де вчителів музики було більше, ніж чоботарів, це давало небагато. А сім’я зростала.

(5–7) Галілео був найстаршим сином у сім’ї. Батько примушував хлопця грати на скрипці, розучувати свої композиції, щоб син міг продовжити справу його життя. Але викладача музики з Галілео не вийшло, хоча він і став великим її знавцем.

(8–9) Вінченцо, прагнувши знайти вихід із тяжкого становища, віддав хлопчика на виховання до монастиря, де його схиляли прийняти чернецтво. Галілео збунтувався і втік.

(10–11) Тоді батькові спало на думку зробити з сина лікаря. Сімнадцятирічний Галілео стає студентом Пізанського університету.

(12–16) Цікаво, що до цього часу юному Галілею зовсім не доводилося вивчати математику, і він абсолютно не був у ній обізнаний. А в університеті майбутнім лікарям серед інших навчальних предметів викладали й математику. Нова, досі не знайома йому наука зацікавила юнака, і батько, бачачи захоплення сина, порадив йому познайомитися з творами великих математиків давнини Евкліда і Архімеда.

(17–18) Сталося те, чого зовсім не чекав старий Вінченцо: математика цілком захопила Галілео, він покинув вивчати медицину й заглибився в нову для нього галузь науки.

(19–20) У молодого Галілея виявилися незвичайні математичні здібності, праці з математики він читав, як цікаві романи.

(21–28) Галілей покинув Пізу й перебрався до Флоренції, де за кілька років до нього осе-
лилася його сім’я. Батько дуже лютував через те, що Галілео покинув медицину, яка обі-
цяла йому гарний заробіток. Але математика, особливо геометрія з її послідовністю аксі-
ом і теорем, де все незаперечно витікало одне з другого, зачарувала Галілея. У 19 років
він розробляє закони коливання маятника, а в 22 роки стає одним з найвідоміших учених
Італії. І це всього за 7 років від часу, коли він уперше познайомився з математикою! У 25
років Галілео Галілей, медик-недоучка, людина, яка не мала вченого ступеня, очолює ка-
федру математики в Пізанському університеті. Згодом він — професор математики в Падуї.

(29–31) За цей час молодий науковець зробив низку великих відкриттів у галузі механіки, фізики, математики, астрономії, хоча не публікував їх, бо вони заперечували вчення Арістотеля про будову Землі.

(32–39) Захоплення Галілея астрономією почалося, коли він 1609 року дізнався, що в Голландії з’явився «прилад-дальновидець» — телескоп. Як цей прилад сконструйований, він не знав, тому сам узявся за його створення. Зробивши телескоп, Галілей першим спрямував його до зірок, саме тому Галілея називають Колумбом неба. Галілео Галілей споглядав Місяць, Юпітер, бачив чотири його супутники, він першим відкрив плями на Сонці, довів, що воно обертається навколо своєї осі. І Земля також, виявляється, обертається навколо своєї осі і навколо Сонця! Ось тоді й з’явилась книга «Зоряний вісник», де вчений розповів про свої дослідження, продовжуючи вчення Ніколая Коперника та Джордано Бруно.

(40–45) Проте наукові знахідки Галілео Галілея суперечили загальноприйнятому вченню про будову Землі і Всесвіту, тому незабаром він був схоплений інквізицією. Тюрма, допити, погрози, тортури… Під страхом жахливої смерті 70-літнього Галілео Галілея змусили зректися своїх наукових поглядів, визнати, що Земля — твердь і не обертається навколо Сонця. Хворий, змучений старець не витримав тортур. Але, кажуть, прочитавши текст свого зречення, Галілей тупнув ногою й вигукнув: «І все ж вона обертається!»

(46–47) Помер Галілео Галілей 1642 року і в останні роки перед смертю встиг багато зробити для науки (з журналу).

У тексті Галілея названо Колумбом неба, бо він

Читання й аналіз тексту

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Галілео Галілей

(1–4) Галілей народився в італійському місті Пізі 1564 року. Батько майбутнього астроно-
ма, Вінченцо Галілей, з бідних дворян, був учителем музики, композитором, знав матема-
тику й інші науки. На життя Вінченцо Галілей заробляв уроками музики, але в країні,
де вчителів музики було більше, ніж чоботарів, це давало небагато. А сім’я зростала.

(5–7) Галілео був найстаршим сином у сім’ї. Батько примушував хлопця грати на скрипці, розучувати свої композиції, щоб син міг продовжити справу його життя. Але викладача музики з Галілео не вийшло, хоча він і став великим її знавцем.

(8–9) Вінченцо, прагнувши знайти вихід із тяжкого становища, віддав хлопчика на виховання до монастиря, де його схиляли прийняти чернецтво. Галілео збунтувався і втік.

(10–11) Тоді батькові спало на думку зробити з сина лікаря. Сімнадцятирічний Галілео стає студентом Пізанського університету.

(12–16) Цікаво, що до цього часу юному Галілею зовсім не доводилося вивчати математику, і він абсолютно не був у ній обізнаний. А в університеті майбутнім лікарям серед інших навчальних предметів викладали й математику. Нова, досі не знайома йому наука зацікавила юнака, і батько, бачачи захоплення сина, порадив йому познайомитися з творами великих математиків давнини Евкліда і Архімеда.

(17–18) Сталося те, чого зовсім не чекав старий Вінченцо: математика цілком захопила Галілео, він покинув вивчати медицину й заглибився в нову для нього галузь науки.

(19–20) У молодого Галілея виявилися незвичайні математичні здібності, праці з математики він читав, як цікаві романи.

(21–28) Галілей покинув Пізу й перебрався до Флоренції, де за кілька років до нього осе-
лилася його сім’я. Батько дуже лютував через те, що Галілео покинув медицину, яка обі-
цяла йому гарний заробіток. Але математика, особливо геометрія з її послідовністю аксі-
ом і теорем, де все незаперечно витікало одне з другого, зачарувала Галілея. У 19 років
він розробляє закони коливання маятника, а в 22 роки стає одним з найвідоміших учених
Італії. І це всього за 7 років від часу, коли він уперше познайомився з математикою! У 25
років Галілео Галілей, медик-недоучка, людина, яка не мала вченого ступеня, очолює ка-
федру математики в Пізанському університеті. Згодом він — професор математики в Падуї.

(29–31) За цей час молодий науковець зробив низку великих відкриттів у галузі механіки, фізики, математики, астрономії, хоча не публікував їх, бо вони заперечували вчення Арістотеля про будову Землі.

(32–39) Захоплення Галілея астрономією почалося, коли він 1609 року дізнався, що в Голландії з’явився «прилад-дальновидець» — телескоп. Як цей прилад сконструйований, він не знав, тому сам узявся за його створення. Зробивши телескоп, Галілей першим спрямував його до зірок, саме тому Галілея називають Колумбом неба. Галілео Галілей споглядав Місяць, Юпітер, бачив чотири його супутники, він першим відкрив плями на Сонці, довів, що воно обертається навколо своєї осі. І Земля також, виявляється, обертається навколо своєї осі і навколо Сонця! Ось тоді й з’явилась книга «Зоряний вісник», де вчений розповів про свої дослідження, продовжуючи вчення Ніколая Коперника та Джордано Бруно.

(40–45) Проте наукові знахідки Галілео Галілея суперечили загальноприйнятому вченню про будову Землі і Всесвіту, тому незабаром він був схоплений інквізицією. Тюрма, допити, погрози, тортури… Під страхом жахливої смерті 70-літнього Галілео Галілея змусили зректися своїх наукових поглядів, визнати, що Земля — твердь і не обертається навколо Сонця. Хворий, змучений старець не витримав тортур. Але, кажуть, прочитавши текст свого зречення, Галілей тупнув ногою й вигукнув: «І все ж вона обертається!»

(46–47) Помер Галілео Галілей 1642 року і в останні роки перед смертю встиг багато зробити для науки (з журналу).

Речення «Але, кажуть, прочитавши текст свого зречення, Галілей тупнув ногою й вигукнув: «І все ж вона обертається!» виконує роль

Читання й аналіз тексту

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Галілео Галілей

(1–4) Галілей народився в італійському місті Пізі 1564 року. Батько майбутнього астроно-
ма, Вінченцо Галілей, з бідних дворян, був учителем музики, композитором, знав матема-
тику й інші науки. На життя Вінченцо Галілей заробляв уроками музики, але в країні,
де вчителів музики було більше, ніж чоботарів, це давало небагато. А сім’я зростала.

(5–7) Галілео був найстаршим сином у сім’ї. Батько примушував хлопця грати на скрипці, розучувати свої композиції, щоб син міг продовжити справу його життя. Але викладача музики з Галілео не вийшло, хоча він і став великим її знавцем.

(8–9) Вінченцо, прагнувши знайти вихід із тяжкого становища, віддав хлопчика на виховання до монастиря, де його схиляли прийняти чернецтво. Галілео збунтувався і втік.

(10–11) Тоді батькові спало на думку зробити з сина лікаря. Сімнадцятирічний Галілео стає студентом Пізанського університету.

(12–16) Цікаво, що до цього часу юному Галілею зовсім не доводилося вивчати математику, і він абсолютно не був у ній обізнаний. А в університеті майбутнім лікарям серед інших навчальних предметів викладали й математику. Нова, досі не знайома йому наука зацікавила юнака, і батько, бачачи захоплення сина, порадив йому познайомитися з творами великих математиків давнини Евкліда і Архімеда.

(17–18) Сталося те, чого зовсім не чекав старий Вінченцо: математика цілком захопила Галілео, він покинув вивчати медицину й заглибився в нову для нього галузь науки.

(19–20) У молодого Галілея виявилися незвичайні математичні здібності, праці з математики він читав, як цікаві романи.

(21–28) Галілей покинув Пізу й перебрався до Флоренції, де за кілька років до нього осе-
лилася його сім’я. Батько дуже лютував через те, що Галілео покинув медицину, яка обі-
цяла йому гарний заробіток. Але математика, особливо геометрія з її послідовністю аксі-
ом і теорем, де все незаперечно витікало одне з другого, зачарувала Галілея. У 19 років
він розробляє закони коливання маятника, а в 22 роки стає одним з найвідоміших учених
Італії. І це всього за 7 років від часу, коли він уперше познайомився з математикою! У 25
років Галілео Галілей, медик-недоучка, людина, яка не мала вченого ступеня, очолює ка-
федру математики в Пізанському університеті. Згодом він — професор математики в Падуї.

(29–31) За цей час молодий науковець зробив низку великих відкриттів у галузі механіки, фізики, математики, астрономії, хоча не публікував їх, бо вони заперечували вчення Арістотеля про будову Землі.

(32–39) Захоплення Галілея астрономією почалося, коли він 1609 року дізнався, що в Голландії з’явився «прилад-дальновидець» — телескоп. Як цей прилад сконструйований, він не знав, тому сам узявся за його створення. Зробивши телескоп, Галілей першим спрямував його до зірок, саме тому Галілея називають Колумбом неба. Галілео Галілей споглядав Місяць, Юпітер, бачив чотири його супутники, він першим відкрив плями на Сонці, довів, що воно обертається навколо своєї осі. І Земля також, виявляється, обертається навколо своєї осі і навколо Сонця! Ось тоді й з’явилась книга «Зоряний вісник», де вчений розповів про свої дослідження, продовжуючи вчення Ніколая Коперника та Джордано Бруно.

(40–45) Проте наукові знахідки Галілео Галілея суперечили загальноприйнятому вченню про будову Землі і Всесвіту, тому незабаром він був схоплений інквізицією. Тюрма, допити, погрози, тортури… Під страхом жахливої смерті 70-літнього Галілео Галілея змусили зректися своїх наукових поглядів, визнати, що Земля — твердь і не обертається навколо Сонця. Хворий, змучений старець не витримав тортур. Але, кажуть, прочитавши текст свого зречення, Галілей тупнув ногою й вигукнув: «І все ж вона обертається!»

(46–47) Помер Галілео Галілей 1642 року і в останні роки перед смертю встиг багато зробити для науки (з журналу).

За типом мовлення текст є

Читання й аналіз тексту

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Галілео Галілей

(1–4) Галілей народився в італійському місті Пізі 1564 року. Батько майбутнього астроно-
ма, Вінченцо Галілей, з бідних дворян, був учителем музики, композитором, знав матема-
тику й інші науки. На життя Вінченцо Галілей заробляв уроками музики, але в країні,
де вчителів музики було більше, ніж чоботарів, це давало небагато. А сім’я зростала.

(5–7) Галілео був найстаршим сином у сім’ї. Батько примушував хлопця грати на скрипці, розучувати свої композиції, щоб син міг продовжити справу його життя. Але викладача музики з Галілео не вийшло, хоча він і став великим її знавцем.

(8–9) Вінченцо, прагнувши знайти вихід із тяжкого становища, віддав хлопчика на виховання до монастиря, де його схиляли прийняти чернецтво. Галілео збунтувався і втік.

(10–11) Тоді батькові спало на думку зробити з сина лікаря. Сімнадцятирічний Галілео стає студентом Пізанського університету.

(12–16) Цікаво, що до цього часу юному Галілею зовсім не доводилося вивчати математику, і він абсолютно не був у ній обізнаний. А в університеті майбутнім лікарям серед інших навчальних предметів викладали й математику. Нова, досі не знайома йому наука зацікавила юнака, і батько, бачачи захоплення сина, порадив йому познайомитися з творами великих математиків давнини Евкліда і Архімеда.

(17–18) Сталося те, чого зовсім не чекав старий Вінченцо: математика цілком захопила Галілео, він покинув вивчати медицину й заглибився в нову для нього галузь науки.

(19–20) У молодого Галілея виявилися незвичайні математичні здібності, праці з математики він читав, як цікаві романи.

(21–28) Галілей покинув Пізу й перебрався до Флоренції, де за кілька років до нього осе-
лилася його сім’я. Батько дуже лютував через те, що Галілео покинув медицину, яка обі-
цяла йому гарний заробіток. Але математика, особливо геометрія з її послідовністю аксі-
ом і теорем, де все незаперечно витікало одне з другого, зачарувала Галілея. У 19 років
він розробляє закони коливання маятника, а в 22 роки стає одним з найвідоміших учених
Італії. І це всього за 7 років від часу, коли він уперше познайомився з математикою! У 25
років Галілео Галілей, медик-недоучка, людина, яка не мала вченого ступеня, очолює ка-
федру математики в Пізанському університеті. Згодом він — професор математики в Падуї.

(29–31) За цей час молодий науковець зробив низку великих відкриттів у галузі механіки, фізики, математики, астрономії, хоча не публікував їх, бо вони заперечували вчення Арістотеля про будову Землі.

(32–39) Захоплення Галілея астрономією почалося, коли він 1609 року дізнався, що в Голландії з’явився «прилад-дальновидець» — телескоп. Як цей прилад сконструйований, він не знав, тому сам узявся за його створення. Зробивши телескоп, Галілей першим спрямував його до зірок, саме тому Галілея називають Колумбом неба. Галілео Галілей споглядав Місяць, Юпітер, бачив чотири його супутники, він першим відкрив плями на Сонці, довів, що воно обертається навколо своєї осі. І Земля також, виявляється, обертається навколо своєї осі і навколо Сонця! Ось тоді й з’явилась книга «Зоряний вісник», де вчений розповів про свої дослідження, продовжуючи вчення Ніколая Коперника та Джордано Бруно.

(40–45) Проте наукові знахідки Галілео Галілея суперечили загальноприйнятому вченню про будову Землі і Всесвіту, тому незабаром він був схоплений інквізицією. Тюрма, допити, погрози, тортури… Під страхом жахливої смерті 70-літнього Галілео Галілея змусили зректися своїх наукових поглядів, визнати, що Земля — твердь і не обертається навколо Сонця. Хворий, змучений старець не витримав тортур. Але, кажуть, прочитавши текст свого зречення, Галілей тупнув ногою й вигукнув: «І все ж вона обертається!»

(46–47) Помер Галілео Галілей 1642 року і в останні роки перед смертю встиг багато зробити для науки (з журналу).

За стильовими ознаками текст є

Читання й аналіз тексту

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Квітка на асфальті

(1-4) Далеко не всім у нас відома Квітка Цісик — американка українського походження,
майже містична співачка. Ця аудіомісіонерка зробила для пропаганди української душі
у світі, мабуть, більше, ніж президенти. Її неповторне виконання — просвітлена
приреченість, а її доля — фатальний відхід майже на зльоті.

(5-9) Ті, хто чув її композиції (а це відомі пісні, у тому числі «Два кольори», «Я піду в
далекі гори», «Чуєш, брате мій»), не можуть звільнитися від їхнього енергетичного
впливу. Перший диск записаний 1980-го, другий — через дев’ять років. Кожен з
«утаємничених» у її творчість може розповісти, як уперше почув і здивувався:
«А звідки тут янголи?».

(10-13) Виявилося, янгол поселився у старій касеті. Хіба вгадаєш, у якій подобі
Творець відправляє на землю своїх гінців, і хіба завбачиш, якої миті він покличе
їх назад? От тільки ті 1990-ті були не янгольські. І ніщо не віщувало появи цього
голосу «нізвідки» — на диво місцевій естраді.

(14-16) Зірок тоді наплодилося необлікована кількість. Більше, ніж на небі. Творець
навіть розгубився... Але ж душа все одно лишалася байдужою до підступів.
Тріскотіть, співайте, вийте! А ми, можливо, й дочекаємося свого — янгола?

(17-19) …І тут доведеться згадати добрим словом свідомих українських піратів.
Спасибі, друзі, за те, що з далекого берега доставляли в тривожний час не тільки
товари народного вжитку, а й перлини у вигляді касет — цю саму Квітку.

(20-28) Після того, як її записи стали проникати в місцеві програвачі й у деякі серця,
з’явилися легенди. Адже багато хто чув, але ніхто не бачив, а голос хвилював.
Казали, ніби її предки — із аристократичного музичного роду, наче в Америці вона
вмирає від хвороби. І співає на паперті українських пісень, бо «не має на що жити!».
І то правда: у деяких її піснях проривалося щось зрошене сльозою розлуки, благанням
про милість. Ніби стоїть ця гарна дівчина посеред Брукліна, коханим покинута, долею
скривджена, батьківщиною забута, і виводить пісню знетямлено, протяжно, жалібно.
І я навіть уявляв собі її самозаглиблений погляд і відсторонену байдужість до світу.
Оскільки і світ байдужий до неї, бо в ньому місце не квіткам, а будякам.

(29-33) Згодом усе виявилося не таким драматичним. У дівчини справді було
романтичне минуле. Її родина ніколи не забувала про рідну землю, на якій тільки
у мріях і ростуть виняткові квіти. І долю доньки, названої вигадливо, як для
техногенної Америки, — Квіткою, її батьки бачили виключно в музичному
орнаменті.

(34-38) Квітка вступила до нью-йоркської консерваторії. Та розчарую
шанувальників американської мрії. Оперне майбутнє не склалося, а її
мериканською «дійсністю» стає... рекламний конвеєр, і ось вона —
цей янгол — співає дивним тембром сто мільйонів разів якісь «трелі»-заставки
для кока-коли.

(39-43) Було в її кар’єрі й залучення до «великого» кіно. Але це так – мимохідь –
так і не розквітла для «Оскара». Але родичі чітко усвідомили: призначення цього
херувима не кока-кола, а щось неземне. Те, що залишається тільки у творчості.
Тому і сподобилися допомогти їй у «сімейній вигадці» — записі українських пісень,
які вона ввібрала з материнським молоком.

(44-49) Свої кревні 200 тисяч доларів ця вродлива й розкута американка вкладає
в «український проект». У сімейні альбоми. Ніби «не для продажу». Українська —
не найдосконаліша в її розмовній мові (м’яко кажучи). Але вимову контролює мама.
У результаті народжується щось ніким не очікуване... Наче «відкриваючи» для
себе українську мову, Квітка «з чистого аркуша» розповідає відомі пісенні сюжети.
А ми сприймаємо їх — «як уперше».

(50-54) Виконує хрестоматійні «Два кольори». Мільярд разів чуті. Але небесний
тембр — мимохіть — ніби вириває зі строфи одне слово: «Червоне — то любов,
а чорне — то-о-о-о… журба». І в «то-о-о» — горе знання і небажання зустріти
«журбу». Вона немовби відтягує цю зустріч і хоче залишитися на іншому кінці
«кольору» — тільки в любові.

(55-57) «Чуєш, брате мій...» — про смерть на чужині. Співає, як поминальну
молитву. Голос злегка тремтить. У кожній інтонації — прощання. І це, скажете,
не передчуття янгола, якому невдовзі доведеться... «повернутися»?

(58-59) 1998-го вона й розтанула свічкою на «рідній чужині» — від невиліковної
хвороби.

(60-67) ...Ще вона фантастично записала за дев’ять років до смерті «Я піду в
далекі гори». І саме в американської українки виявилося найбагатше змістове
й емоційне аранжування. Так виходить... коли «як уперше». Магнетичний
тембр летить над Карпатами, а там — загублений Іван із «Тіней забутих
предків» усе шукає і шукає свою Марічку. Вслухайтеся — пригадаєте фільм...
До речі, хто знав, що вже інший янгол зовсім в інший час пролетить над
Карпатами і торкнеться крилом тоді ще маловідомого режисера, і в результаті
народиться «кіномелодія» на всі часи. І ніхто ніколи переспівати її не зможе.

(68-71) Саму Квітку дехто намагався «переспівати». Тільки без усіляких реклам
поціновувач якщо шукає, то знаходить не удаваних, а справжню. Ніякі продюсери
не «прорахували» б подібну Квітку, яка співає. Співає за океаном, а українську
душу відчуває глибше, ніж ті, що з нашого «асфальту».

(72-73) Як і раніше, вона існує не «всупереч», а просто окремо. Хто почує — той
молодець. У її голосі — туга за надіями марними, гарними, такими — як у «раю».

За О. Вергелісом, газета «Дзеркало тижня» (764 сл.)

Ознаками стилю тексту є

Читання й аналіз тексту

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Квітка на асфальті

(1-4) Далеко не всім у нас відома Квітка Цісик — американка українського походження,
майже містична співачка. Ця аудіомісіонерка зробила для пропаганди української душі
у світі, мабуть, більше, ніж президенти. Її неповторне виконання — просвітлена
приреченість, а її доля — фатальний відхід майже на зльоті.

(5-9) Ті, хто чув її композиції (а це відомі пісні, у тому числі «Два кольори», «Я піду в
далекі гори», «Чуєш, брате мій»), не можуть звільнитися від їхнього енергетичного
впливу. Перший диск записаний 1980-го, другий — через дев’ять років. Кожен з
«утаємничених» у її творчість може розповісти, як уперше почув і здивувався:
«А звідки тут янголи?».

(10-13) Виявилося, янгол поселився у старій касеті. Хіба вгадаєш, у якій подобі
Творець відправляє на землю своїх гінців, і хіба завбачиш, якої миті він покличе
їх назад? От тільки ті 1990-ті були не янгольські. І ніщо не віщувало появи цього
голосу «нізвідки» — на диво місцевій естраді.

(14-16) Зірок тоді наплодилося необлікована кількість. Більше, ніж на небі. Творець
навіть розгубився... Але ж душа все одно лишалася байдужою до підступів.
Тріскотіть, співайте, вийте! А ми, можливо, й дочекаємося свого — янгола?

(17-19) …І тут доведеться згадати добрим словом свідомих українських піратів.
Спасибі, друзі, за те, що з далекого берега доставляли в тривожний час не тільки
товари народного вжитку, а й перлини у вигляді касет — цю саму Квітку.

(20-28) Після того, як її записи стали проникати в місцеві програвачі й у деякі серця,
з’явилися легенди. Адже багато хто чув, але ніхто не бачив, а голос хвилював.
Казали, ніби її предки — із аристократичного музичного роду, наче в Америці вона
вмирає від хвороби. І співає на паперті українських пісень, бо «не має на що жити!».
І то правда: у деяких її піснях проривалося щось зрошене сльозою розлуки, благанням
про милість. Ніби стоїть ця гарна дівчина посеред Брукліна, коханим покинута, долею
скривджена, батьківщиною забута, і виводить пісню знетямлено, протяжно, жалібно.
І я навіть уявляв собі її самозаглиблений погляд і відсторонену байдужість до світу.
Оскільки і світ байдужий до неї, бо в ньому місце не квіткам, а будякам.

(29-33) Згодом усе виявилося не таким драматичним. У дівчини справді було
романтичне минуле. Її родина ніколи не забувала про рідну землю, на якій тільки
у мріях і ростуть виняткові квіти. І долю доньки, названої вигадливо, як для
техногенної Америки, — Квіткою, її батьки бачили виключно в музичному
орнаменті.

(34-38) Квітка вступила до нью-йоркської консерваторії. Та розчарую
шанувальників американської мрії. Оперне майбутнє не склалося, а її
мериканською «дійсністю» стає... рекламний конвеєр, і ось вона —
цей янгол — співає дивним тембром сто мільйонів разів якісь «трелі»-заставки
для кока-коли.

(39-43) Було в її кар’єрі й залучення до «великого» кіно. Але це так – мимохідь –
так і не розквітла для «Оскара». Але родичі чітко усвідомили: призначення цього
херувима не кока-кола, а щось неземне. Те, що залишається тільки у творчості.
Тому і сподобилися допомогти їй у «сімейній вигадці» — записі українських пісень,
які вона ввібрала з материнським молоком.

(44-49) Свої кревні 200 тисяч доларів ця вродлива й розкута американка вкладає
в «український проект». У сімейні альбоми. Ніби «не для продажу». Українська —
не найдосконаліша в її розмовній мові (м’яко кажучи). Але вимову контролює мама.
У результаті народжується щось ніким не очікуване... Наче «відкриваючи» для
себе українську мову, Квітка «з чистого аркуша» розповідає відомі пісенні сюжети.
А ми сприймаємо їх — «як уперше».

(50-54) Виконує хрестоматійні «Два кольори». Мільярд разів чуті. Але небесний
тембр — мимохіть — ніби вириває зі строфи одне слово: «Червоне — то любов,
а чорне — то-о-о-о… журба». І в «то-о-о» — горе знання і небажання зустріти
«журбу». Вона немовби відтягує цю зустріч і хоче залишитися на іншому кінці
«кольору» — тільки в любові.

(55-57) «Чуєш, брате мій...» — про смерть на чужині. Співає, як поминальну
молитву. Голос злегка тремтить. У кожній інтонації — прощання. І це, скажете,
не передчуття янгола, якому невдовзі доведеться... «повернутися»?

(58-59) 1998-го вона й розтанула свічкою на «рідній чужині» — від невиліковної
хвороби.

(60-67) ...Ще вона фантастично записала за дев’ять років до смерті «Я піду в
далекі гори». І саме в американської українки виявилося найбагатше змістове
й емоційне аранжування. Так виходить... коли «як уперше». Магнетичний
тембр летить над Карпатами, а там — загублений Іван із «Тіней забутих
предків» усе шукає і шукає свою Марічку. Вслухайтеся — пригадаєте фільм...
До речі, хто знав, що вже інший янгол зовсім в інший час пролетить над
Карпатами і торкнеться крилом тоді ще маловідомого режисера, і в результаті
народиться «кіномелодія» на всі часи. І ніхто ніколи переспівати її не зможе.

(68-71) Саму Квітку дехто намагався «переспівати». Тільки без усіляких реклам
поціновувач якщо шукає, то знаходить не удаваних, а справжню. Ніякі продюсери
не «прорахували» б подібну Квітку, яка співає. Співає за океаном, а українську
душу відчуває глибше, ніж ті, що з нашого «асфальту».

(72-73) Як і раніше, вона існує не «всупереч», а просто окремо. Хто почує — той
молодець. У її голосі — туга за надіями марними, гарними, такими — як у «раю».

За О. Вергелісом, газета «Дзеркало тижня» (764 сл.)

Співачка Квітка Цісик і кінорежисер Сергій Параджанов порівняні в тексті (рядки 62-69), тому що вони

Читання й аналіз тексту

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Квітка на асфальті

(1-4) Далеко не всім у нас відома Квітка Цісик — американка українського походження,
майже містична співачка. Ця аудіомісіонерка зробила для пропаганди української душі
у світі, мабуть, більше, ніж президенти. Її неповторне виконання — просвітлена
приреченість, а її доля — фатальний відхід майже на зльоті.

(5-9) Ті, хто чув її композиції (а це відомі пісні, у тому числі «Два кольори», «Я піду в
далекі гори», «Чуєш, брате мій»), не можуть звільнитися від їхнього енергетичного
впливу. Перший диск записаний 1980-го, другий — через дев’ять років. Кожен з
«утаємничених» у її творчість може розповісти, як уперше почув і здивувався:
«А звідки тут янголи?».

(10-13) Виявилося, янгол поселився у старій касеті. Хіба вгадаєш, у якій подобі
Творець відправляє на землю своїх гінців, і хіба завбачиш, якої миті він покличе
їх назад? От тільки ті 1990-ті були не янгольські. І ніщо не віщувало появи цього
голосу «нізвідки» — на диво місцевій естраді.

(14-16) Зірок тоді наплодилося необлікована кількість. Більше, ніж на небі. Творець
навіть розгубився... Але ж душа все одно лишалася байдужою до підступів.
Тріскотіть, співайте, вийте! А ми, можливо, й дочекаємося свого — янгола?

(17-19) …І тут доведеться згадати добрим словом свідомих українських піратів.
Спасибі, друзі, за те, що з далекого берега доставляли в тривожний час не тільки
товари народного вжитку, а й перлини у вигляді касет — цю саму Квітку.

(20-28) Після того, як її записи стали проникати в місцеві програвачі й у деякі серця,
з’явилися легенди. Адже багато хто чув, але ніхто не бачив, а голос хвилював.
Казали, ніби її предки — із аристократичного музичного роду, наче в Америці вона
вмирає від хвороби. І співає на паперті українських пісень, бо «не має на що жити!».
І то правда: у деяких її піснях проривалося щось зрошене сльозою розлуки, благанням
про милість. Ніби стоїть ця гарна дівчина посеред Брукліна, коханим покинута, долею
скривджена, батьківщиною забута, і виводить пісню знетямлено, протяжно, жалібно.
І я навіть уявляв собі її самозаглиблений погляд і відсторонену байдужість до світу.
Оскільки і світ байдужий до неї, бо в ньому місце не квіткам, а будякам.

(29-33) Згодом усе виявилося не таким драматичним. У дівчини справді було
романтичне минуле. Її родина ніколи не забувала про рідну землю, на якій тільки
у мріях і ростуть виняткові квіти. І долю доньки, названої вигадливо, як для
техногенної Америки, — Квіткою, її батьки бачили виключно в музичному
орнаменті.

(34-38) Квітка вступила до нью-йоркської консерваторії. Та розчарую
шанувальників американської мрії. Оперне майбутнє не склалося, а її
мериканською «дійсністю» стає... рекламний конвеєр, і ось вона —
цей янгол — співає дивним тембром сто мільйонів разів якісь «трелі»-заставки
для кока-коли.

(39-43) Було в її кар’єрі й залучення до «великого» кіно. Але це так – мимохідь –
так і не розквітла для «Оскара». Але родичі чітко усвідомили: призначення цього
херувима не кока-кола, а щось неземне. Те, що залишається тільки у творчості.
Тому і сподобилися допомогти їй у «сімейній вигадці» — записі українських пісень,
які вона ввібрала з материнським молоком.

(44-49) Свої кревні 200 тисяч доларів ця вродлива й розкута американка вкладає
в «український проект». У сімейні альбоми. Ніби «не для продажу». Українська —
не найдосконаліша в її розмовній мові (м’яко кажучи). Але вимову контролює мама.
У результаті народжується щось ніким не очікуване... Наче «відкриваючи» для
себе українську мову, Квітка «з чистого аркуша» розповідає відомі пісенні сюжети.
А ми сприймаємо їх — «як уперше».

(50-54) Виконує хрестоматійні «Два кольори». Мільярд разів чуті. Але небесний
тембр — мимохіть — ніби вириває зі строфи одне слово: «Червоне — то любов,
а чорне — то-о-о-о… журба». І в «то-о-о» — горе знання і небажання зустріти
«журбу». Вона немовби відтягує цю зустріч і хоче залишитися на іншому кінці
«кольору» — тільки в любові.

(55-57) «Чуєш, брате мій...» — про смерть на чужині. Співає, як поминальну
молитву. Голос злегка тремтить. У кожній інтонації — прощання. І це, скажете,
не передчуття янгола, якому невдовзі доведеться... «повернутися»?

(58-59) 1998-го вона й розтанула свічкою на «рідній чужині» — від невиліковної
хвороби.

(60-67) ...Ще вона фантастично записала за дев’ять років до смерті «Я піду в
далекі гори». І саме в американської українки виявилося найбагатше змістове
й емоційне аранжування. Так виходить... коли «як уперше». Магнетичний
тембр летить над Карпатами, а там — загублений Іван із «Тіней забутих
предків» усе шукає і шукає свою Марічку. Вслухайтеся — пригадаєте фільм...
До речі, хто знав, що вже інший янгол зовсім в інший час пролетить над
Карпатами і торкнеться крилом тоді ще маловідомого режисера, і в результаті
народиться «кіномелодія» на всі часи. І ніхто ніколи переспівати її не зможе.

(68-71) Саму Квітку дехто намагався «переспівати». Тільки без усіляких реклам
поціновувач якщо шукає, то знаходить не удаваних, а справжню. Ніякі продюсери
не «прорахували» б подібну Квітку, яка співає. Співає за океаном, а українську
душу відчуває глибше, ніж ті, що з нашого «асфальту».

(72-73) Як і раніше, вона існує не «всупереч», а просто окремо. Хто почує — той
молодець. У її голосі — туга за надіями марними, гарними, такими — як у «раю».

За О. Вергелісом, газета «Дзеркало тижня» (764 сл.)

Виходячи з тексту, долю Квітки Цісик НЕ МОЖНА вважати здійсненням американської мрії, бо

Читання й аналіз тексту

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Квітка на асфальті

(1-4) Далеко не всім у нас відома Квітка Цісик — американка українського походження,
майже містична співачка. Ця аудіомісіонерка зробила для пропаганди української душі
у світі, мабуть, більше, ніж президенти. Її неповторне виконання — просвітлена
приреченість, а її доля — фатальний відхід майже на зльоті.

(5-9) Ті, хто чув її композиції (а це відомі пісні, у тому числі «Два кольори», «Я піду в
далекі гори», «Чуєш, брате мій»), не можуть звільнитися від їхнього енергетичного
впливу. Перший диск записаний 1980-го, другий — через дев’ять років. Кожен з
«утаємничених» у її творчість може розповісти, як уперше почув і здивувався:
«А звідки тут янголи?».

(10-13) Виявилося, янгол поселився у старій касеті. Хіба вгадаєш, у якій подобі
Творець відправляє на землю своїх гінців, і хіба завбачиш, якої миті він покличе
їх назад? От тільки ті 1990-ті були не янгольські. І ніщо не віщувало появи цього
голосу «нізвідки» — на диво місцевій естраді.

(14-16) Зірок тоді наплодилося необлікована кількість. Більше, ніж на небі. Творець
навіть розгубився... Але ж душа все одно лишалася байдужою до підступів.
Тріскотіть, співайте, вийте! А ми, можливо, й дочекаємося свого — янгола?

(17-19) …І тут доведеться згадати добрим словом свідомих українських піратів.
Спасибі, друзі, за те, що з далекого берега доставляли в тривожний час не тільки
товари народного вжитку, а й перлини у вигляді касет — цю саму Квітку.

(20-28) Після того, як її записи стали проникати в місцеві програвачі й у деякі серця,
з’явилися легенди. Адже багато хто чув, але ніхто не бачив, а голос хвилював.
Казали, ніби її предки — із аристократичного музичного роду, наче в Америці вона
вмирає від хвороби. І співає на паперті українських пісень, бо «не має на що жити!».
І то правда: у деяких її піснях проривалося щось зрошене сльозою розлуки, благанням
про милість. Ніби стоїть ця гарна дівчина посеред Брукліна, коханим покинута, долею
скривджена, батьківщиною забута, і виводить пісню знетямлено, протяжно, жалібно.
І я навіть уявляв собі її самозаглиблений погляд і відсторонену байдужість до світу.
Оскільки і світ байдужий до неї, бо в ньому місце не квіткам, а будякам.

(29-33) Згодом усе виявилося не таким драматичним. У дівчини справді було
романтичне минуле. Її родина ніколи не забувала про рідну землю, на якій тільки
у мріях і ростуть виняткові квіти. І долю доньки, названої вигадливо, як для
техногенної Америки, — Квіткою, її батьки бачили виключно в музичному
орнаменті.

(34-38) Квітка вступила до нью-йоркської консерваторії. Та розчарую
шанувальників американської мрії. Оперне майбутнє не склалося, а її
мериканською «дійсністю» стає... рекламний конвеєр, і ось вона —
цей янгол — співає дивним тембром сто мільйонів разів якісь «трелі»-заставки
для кока-коли.

(39-43) Було в її кар’єрі й залучення до «великого» кіно. Але це так – мимохідь –
так і не розквітла для «Оскара». Але родичі чітко усвідомили: призначення цього
херувима не кока-кола, а щось неземне. Те, що залишається тільки у творчості.
Тому і сподобилися допомогти їй у «сімейній вигадці» — записі українських пісень,
які вона ввібрала з материнським молоком.

(44-49) Свої кревні 200 тисяч доларів ця вродлива й розкута американка вкладає
в «український проект». У сімейні альбоми. Ніби «не для продажу». Українська —
не найдосконаліша в її розмовній мові (м’яко кажучи). Але вимову контролює мама.
У результаті народжується щось ніким не очікуване... Наче «відкриваючи» для
себе українську мову, Квітка «з чистого аркуша» розповідає відомі пісенні сюжети.
А ми сприймаємо їх — «як уперше».

(50-54) Виконує хрестоматійні «Два кольори». Мільярд разів чуті. Але небесний
тембр — мимохіть — ніби вириває зі строфи одне слово: «Червоне — то любов,
а чорне — то-о-о-о… журба». І в «то-о-о» — горе знання і небажання зустріти
«журбу». Вона немовби відтягує цю зустріч і хоче залишитися на іншому кінці
«кольору» — тільки в любові.

(55-57) «Чуєш, брате мій...» — про смерть на чужині. Співає, як поминальну
молитву. Голос злегка тремтить. У кожній інтонації — прощання. І це, скажете,
не передчуття янгола, якому невдовзі доведеться... «повернутися»?

(58-59) 1998-го вона й розтанула свічкою на «рідній чужині» — від невиліковної
хвороби.

(60-67) ...Ще вона фантастично записала за дев’ять років до смерті «Я піду в
далекі гори». І саме в американської українки виявилося найбагатше змістове
й емоційне аранжування. Так виходить... коли «як уперше». Магнетичний
тембр летить над Карпатами, а там — загублений Іван із «Тіней забутих
предків» усе шукає і шукає свою Марічку. Вслухайтеся — пригадаєте фільм...
До речі, хто знав, що вже інший янгол зовсім в інший час пролетить над
Карпатами і торкнеться крилом тоді ще маловідомого режисера, і в результаті
народиться «кіномелодія» на всі часи. І ніхто ніколи переспівати її не зможе.

(68-71) Саму Квітку дехто намагався «переспівати». Тільки без усіляких реклам
поціновувач якщо шукає, то знаходить не удаваних, а справжню. Ніякі продюсери
не «прорахували» б подібну Квітку, яка співає. Співає за океаном, а українську
душу відчуває глибше, ніж ті, що з нашого «асфальту».

(72-73) Як і раніше, вона існує не «всупереч», а просто окремо. Хто почує — той
молодець. У її голосі — туга за надіями марними, гарними, такими — як у «раю».

За О. Вергелісом, газета «Дзеркало тижня» (764 сл.)

Згадка про те, що Квітка Цісик мала в репертуарі дуже відомі пісні, співвідносна з реченням (реченнями)

Читання й аналіз тексту

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Квітка на асфальті

(1-4) Далеко не всім у нас відома Квітка Цісик — американка українського походження,
майже містична співачка. Ця аудіомісіонерка зробила для пропаганди української душі
у світі, мабуть, більше, ніж президенти. Її неповторне виконання — просвітлена
приреченість, а її доля — фатальний відхід майже на зльоті.

(5-9) Ті, хто чув її композиції (а це відомі пісні, у тому числі «Два кольори», «Я піду в
далекі гори», «Чуєш, брате мій»), не можуть звільнитися від їхнього енергетичного
впливу. Перший диск записаний 1980-го, другий — через дев’ять років. Кожен з
«утаємничених» у її творчість може розповісти, як уперше почув і здивувався:
«А звідки тут янголи?».

(10-13) Виявилося, янгол поселився у старій касеті. Хіба вгадаєш, у якій подобі
Творець відправляє на землю своїх гінців, і хіба завбачиш, якої миті він покличе
їх назад? От тільки ті 1990-ті були не янгольські. І ніщо не віщувало появи цього
голосу «нізвідки» — на диво місцевій естраді.

(14-16) Зірок тоді наплодилося необлікована кількість. Більше, ніж на небі. Творець
навіть розгубився... Але ж душа все одно лишалася байдужою до підступів.
Тріскотіть, співайте, вийте! А ми, можливо, й дочекаємося свого — янгола?

(17-19) …І тут доведеться згадати добрим словом свідомих українських піратів.
Спасибі, друзі, за те, що з далекого берега доставляли в тривожний час не тільки
товари народного вжитку, а й перлини у вигляді касет — цю саму Квітку.

(20-28) Після того, як її записи стали проникати в місцеві програвачі й у деякі серця,
з’явилися легенди. Адже багато хто чув, але ніхто не бачив, а голос хвилював.
Казали, ніби її предки — із аристократичного музичного роду, наче в Америці вона
вмирає від хвороби. І співає на паперті українських пісень, бо «не має на що жити!».
І то правда: у деяких її піснях проривалося щось зрошене сльозою розлуки, благанням
про милість. Ніби стоїть ця гарна дівчина посеред Брукліна, коханим покинута, долею
скривджена, батьківщиною забута, і виводить пісню знетямлено, протяжно, жалібно.
І я навіть уявляв собі її самозаглиблений погляд і відсторонену байдужість до світу.
Оскільки і світ байдужий до неї, бо в ньому місце не квіткам, а будякам.

(29-33) Згодом усе виявилося не таким драматичним. У дівчини справді було
романтичне минуле. Її родина ніколи не забувала про рідну землю, на якій тільки
у мріях і ростуть виняткові квіти. І долю доньки, названої вигадливо, як для
техногенної Америки, — Квіткою, її батьки бачили виключно в музичному
орнаменті.

(34-38) Квітка вступила до нью-йоркської консерваторії. Та розчарую
шанувальників американської мрії. Оперне майбутнє не склалося, а її
мериканською «дійсністю» стає... рекламний конвеєр, і ось вона —
цей янгол — співає дивним тембром сто мільйонів разів якісь «трелі»-заставки
для кока-коли.

(39-43) Було в її кар’єрі й залучення до «великого» кіно. Але це так – мимохідь –
так і не розквітла для «Оскара». Але родичі чітко усвідомили: призначення цього
херувима не кока-кола, а щось неземне. Те, що залишається тільки у творчості.
Тому і сподобилися допомогти їй у «сімейній вигадці» — записі українських пісень,
які вона ввібрала з материнським молоком.

(44-49) Свої кревні 200 тисяч доларів ця вродлива й розкута американка вкладає
в «український проект». У сімейні альбоми. Ніби «не для продажу». Українська —
не найдосконаліша в її розмовній мові (м’яко кажучи). Але вимову контролює мама.
У результаті народжується щось ніким не очікуване... Наче «відкриваючи» для
себе українську мову, Квітка «з чистого аркуша» розповідає відомі пісенні сюжети.
А ми сприймаємо їх — «як уперше».

(50-54) Виконує хрестоматійні «Два кольори». Мільярд разів чуті. Але небесний
тембр — мимохіть — ніби вириває зі строфи одне слово: «Червоне — то любов,
а чорне — то-о-о-о… журба». І в «то-о-о» — горе знання і небажання зустріти
«журбу». Вона немовби відтягує цю зустріч і хоче залишитися на іншому кінці
«кольору» — тільки в любові.

(55-57) «Чуєш, брате мій...» — про смерть на чужині. Співає, як поминальну
молитву. Голос злегка тремтить. У кожній інтонації — прощання. І це, скажете,
не передчуття янгола, якому невдовзі доведеться... «повернутися»?

(58-59) 1998-го вона й розтанула свічкою на «рідній чужині» — від невиліковної
хвороби.

(60-67) ...Ще вона фантастично записала за дев’ять років до смерті «Я піду в
далекі гори». І саме в американської українки виявилося найбагатше змістове
й емоційне аранжування. Так виходить... коли «як уперше». Магнетичний
тембр летить над Карпатами, а там — загублений Іван із «Тіней забутих
предків» усе шукає і шукає свою Марічку. Вслухайтеся — пригадаєте фільм...
До речі, хто знав, що вже інший янгол зовсім в інший час пролетить над
Карпатами і торкнеться крилом тоді ще маловідомого режисера, і в результаті
народиться «кіномелодія» на всі часи. І ніхто ніколи переспівати її не зможе.

(68-71) Саму Квітку дехто намагався «переспівати». Тільки без усіляких реклам
поціновувач якщо шукає, то знаходить не удаваних, а справжню. Ніякі продюсери
не «прорахували» б подібну Квітку, яка співає. Співає за океаном, а українську
душу відчуває глибше, ніж ті, що з нашого «асфальту».

(72-73) Як і раніше, вона існує не «всупереч», а просто окремо. Хто почує — той
молодець. У її голосі — туга за надіями марними, гарними, такими — як у «раю».

За О. Вергелісом, газета «Дзеркало тижня» (764 сл.)

Пишучи, що Квітка Цісик стоїть «посеред Брукліна, коханим покинута, долею скривджена, батьківщиною забута, і виводить пісню знетямлено, протяжно, жалібно» (рядки 25-26), автор прагне

Читання й аналіз тексту

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Квітка на асфальті

(1-4) Далеко не всім у нас відома Квітка Цісик — американка українського походження,
майже містична співачка. Ця аудіомісіонерка зробила для пропаганди української душі
у світі, мабуть, більше, ніж президенти. Її неповторне виконання — просвітлена
приреченість, а її доля — фатальний відхід майже на зльоті.

(5-9) Ті, хто чув її композиції (а це відомі пісні, у тому числі «Два кольори», «Я піду в
далекі гори», «Чуєш, брате мій»), не можуть звільнитися від їхнього енергетичного
впливу. Перший диск записаний 1980-го, другий — через дев’ять років. Кожен з
«утаємничених» у її творчість може розповісти, як уперше почув і здивувався:
«А звідки тут янголи?».

(10-13) Виявилося, янгол поселився у старій касеті. Хіба вгадаєш, у якій подобі
Творець відправляє на землю своїх гінців, і хіба завбачиш, якої миті він покличе
їх назад? От тільки ті 1990-ті були не янгольські. І ніщо не віщувало появи цього
голосу «нізвідки» — на диво місцевій естраді.

(14-16) Зірок тоді наплодилося необлікована кількість. Більше, ніж на небі. Творець
навіть розгубився... Але ж душа все одно лишалася байдужою до підступів.
Тріскотіть, співайте, вийте! А ми, можливо, й дочекаємося свого — янгола?

(17-19) …І тут доведеться згадати добрим словом свідомих українських піратів.
Спасибі, друзі, за те, що з далекого берега доставляли в тривожний час не тільки
товари народного вжитку, а й перлини у вигляді касет — цю саму Квітку.

(20-28) Після того, як її записи стали проникати в місцеві програвачі й у деякі серця,
з’явилися легенди. Адже багато хто чув, але ніхто не бачив, а голос хвилював.
Казали, ніби її предки — із аристократичного музичного роду, наче в Америці вона
вмирає від хвороби. І співає на паперті українських пісень, бо «не має на що жити!».
І то правда: у деяких її піснях проривалося щось зрошене сльозою розлуки, благанням
про милість. Ніби стоїть ця гарна дівчина посеред Брукліна, коханим покинута, долею
скривджена, батьківщиною забута, і виводить пісню знетямлено, протяжно, жалібно.
І я навіть уявляв собі її самозаглиблений погляд і відсторонену байдужість до світу.
Оскільки і світ байдужий до неї, бо в ньому місце не квіткам, а будякам.

(29-33) Згодом усе виявилося не таким драматичним. У дівчини справді було
романтичне минуле. Її родина ніколи не забувала про рідну землю, на якій тільки
у мріях і ростуть виняткові квіти. І долю доньки, названої вигадливо, як для
техногенної Америки, — Квіткою, її батьки бачили виключно в музичному
орнаменті.

(34-38) Квітка вступила до нью-йоркської консерваторії. Та розчарую
шанувальників американської мрії. Оперне майбутнє не склалося, а її
мериканською «дійсністю» стає... рекламний конвеєр, і ось вона —
цей янгол — співає дивним тембром сто мільйонів разів якісь «трелі»-заставки
для кока-коли.

(39-43) Було в її кар’єрі й залучення до «великого» кіно. Але це так – мимохідь –
так і не розквітла для «Оскара». Але родичі чітко усвідомили: призначення цього
херувима не кока-кола, а щось неземне. Те, що залишається тільки у творчості.
Тому і сподобилися допомогти їй у «сімейній вигадці» — записі українських пісень,
які вона ввібрала з материнським молоком.

(44-49) Свої кревні 200 тисяч доларів ця вродлива й розкута американка вкладає
в «український проект». У сімейні альбоми. Ніби «не для продажу». Українська —
не найдосконаліша в її розмовній мові (м’яко кажучи). Але вимову контролює мама.
У результаті народжується щось ніким не очікуване... Наче «відкриваючи» для
себе українську мову, Квітка «з чистого аркуша» розповідає відомі пісенні сюжети.
А ми сприймаємо їх — «як уперше».

(50-54) Виконує хрестоматійні «Два кольори». Мільярд разів чуті. Але небесний
тембр — мимохіть — ніби вириває зі строфи одне слово: «Червоне — то любов,
а чорне — то-о-о-о… журба». І в «то-о-о» — горе знання і небажання зустріти
«журбу». Вона немовби відтягує цю зустріч і хоче залишитися на іншому кінці
«кольору» — тільки в любові.

(55-57) «Чуєш, брате мій...» — про смерть на чужині. Співає, як поминальну
молитву. Голос злегка тремтить. У кожній інтонації — прощання. І це, скажете,
не передчуття янгола, якому невдовзі доведеться... «повернутися»?

(58-59) 1998-го вона й розтанула свічкою на «рідній чужині» — від невиліковної
хвороби.

(60-67) ...Ще вона фантастично записала за дев’ять років до смерті «Я піду в
далекі гори». І саме в американської українки виявилося найбагатше змістове
й емоційне аранжування. Так виходить... коли «як уперше». Магнетичний
тембр летить над Карпатами, а там — загублений Іван із «Тіней забутих
предків» усе шукає і шукає свою Марічку. Вслухайтеся — пригадаєте фільм...
До речі, хто знав, що вже інший янгол зовсім в інший час пролетить над
Карпатами і торкнеться крилом тоді ще маловідомого режисера, і в результаті
народиться «кіномелодія» на всі часи. І ніхто ніколи переспівати її не зможе.

(68-71) Саму Квітку дехто намагався «переспівати». Тільки без усіляких реклам
поціновувач якщо шукає, то знаходить не удаваних, а справжню. Ніякі продюсери
не «прорахували» б подібну Квітку, яка співає. Співає за океаном, а українську
душу відчуває глибше, ніж ті, що з нашого «асфальту».

(72-73) Як і раніше, вона існує не «всупереч», а просто окремо. Хто почує — той
молодець. У її голосі — туга за надіями марними, гарними, такими — як у «раю».

За О. Вергелісом, газета «Дзеркало тижня» (764 сл.)

Згадуючи «свідомих українських піратів» (рядки 17-18), автор передусім

Читання й аналіз тексту

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Квітка на асфальті

(1-4) Далеко не всім у нас відома Квітка Цісик — американка українського походження,
майже містична співачка. Ця аудіомісіонерка зробила для пропаганди української душі
у світі, мабуть, більше, ніж президенти. Її неповторне виконання — просвітлена
приреченість, а її доля — фатальний відхід майже на зльоті.

(5-9) Ті, хто чув її композиції (а це відомі пісні, у тому числі «Два кольори», «Я піду в
далекі гори», «Чуєш, брате мій»), не можуть звільнитися від їхнього енергетичного
впливу. Перший диск записаний 1980-го, другий — через дев’ять років. Кожен з
«утаємничених» у її творчість може розповісти, як уперше почув і здивувався:
«А звідки тут янголи?».

(10-13) Виявилося, янгол поселився у старій касеті. Хіба вгадаєш, у якій подобі
Творець відправляє на землю своїх гінців, і хіба завбачиш, якої миті він покличе
їх назад? От тільки ті 1990-ті були не янгольські. І ніщо не віщувало появи цього
голосу «нізвідки» — на диво місцевій естраді.

(14-16) Зірок тоді наплодилося необлікована кількість. Більше, ніж на небі. Творець
навіть розгубився... Але ж душа все одно лишалася байдужою до підступів.
Тріскотіть, співайте, вийте! А ми, можливо, й дочекаємося свого — янгола?

(17-19) …І тут доведеться згадати добрим словом свідомих українських піратів.
Спасибі, друзі, за те, що з далекого берега доставляли в тривожний час не тільки
товари народного вжитку, а й перлини у вигляді касет — цю саму Квітку.

(20-28) Після того, як її записи стали проникати в місцеві програвачі й у деякі серця,
з’явилися легенди. Адже багато хто чув, але ніхто не бачив, а голос хвилював.
Казали, ніби її предки — із аристократичного музичного роду, наче в Америці вона
вмирає від хвороби. І співає на паперті українських пісень, бо «не має на що жити!».
І то правда: у деяких її піснях проривалося щось зрошене сльозою розлуки, благанням
про милість. Ніби стоїть ця гарна дівчина посеред Брукліна, коханим покинута, долею
скривджена, батьківщиною забута, і виводить пісню знетямлено, протяжно, жалібно.
І я навіть уявляв собі її самозаглиблений погляд і відсторонену байдужість до світу.
Оскільки і світ байдужий до неї, бо в ньому місце не квіткам, а будякам.

(29-33) Згодом усе виявилося не таким драматичним. У дівчини справді було
романтичне минуле. Її родина ніколи не забувала про рідну землю, на якій тільки
у мріях і ростуть виняткові квіти. І долю доньки, названої вигадливо, як для
техногенної Америки, — Квіткою, її батьки бачили виключно в музичному
орнаменті.

(34-38) Квітка вступила до нью-йоркської консерваторії. Та розчарую
шанувальників американської мрії. Оперне майбутнє не склалося, а її
мериканською «дійсністю» стає... рекламний конвеєр, і ось вона —
цей янгол — співає дивним тембром сто мільйонів разів якісь «трелі»-заставки
для кока-коли.

(39-43) Було в її кар’єрі й залучення до «великого» кіно. Але це так – мимохідь –
так і не розквітла для «Оскара». Але родичі чітко усвідомили: призначення цього
херувима не кока-кола, а щось неземне. Те, що залишається тільки у творчості.
Тому і сподобилися допомогти їй у «сімейній вигадці» — записі українських пісень,
які вона ввібрала з материнським молоком.

(44-49) Свої кревні 200 тисяч доларів ця вродлива й розкута американка вкладає
в «український проект». У сімейні альбоми. Ніби «не для продажу». Українська —
не найдосконаліша в її розмовній мові (м’яко кажучи). Але вимову контролює мама.
У результаті народжується щось ніким не очікуване... Наче «відкриваючи» для
себе українську мову, Квітка «з чистого аркуша» розповідає відомі пісенні сюжети.
А ми сприймаємо їх — «як уперше».

(50-54) Виконує хрестоматійні «Два кольори». Мільярд разів чуті. Але небесний
тембр — мимохіть — ніби вириває зі строфи одне слово: «Червоне — то любов,
а чорне — то-о-о-о… журба». І в «то-о-о» — горе знання і небажання зустріти
«журбу». Вона немовби відтягує цю зустріч і хоче залишитися на іншому кінці
«кольору» — тільки в любові.

(55-57) «Чуєш, брате мій...» — про смерть на чужині. Співає, як поминальну
молитву. Голос злегка тремтить. У кожній інтонації — прощання. І це, скажете,
не передчуття янгола, якому невдовзі доведеться... «повернутися»?

(58-59) 1998-го вона й розтанула свічкою на «рідній чужині» — від невиліковної
хвороби.

(60-67) ...Ще вона фантастично записала за дев’ять років до смерті «Я піду в
далекі гори». І саме в американської українки виявилося найбагатше змістове
й емоційне аранжування. Так виходить... коли «як уперше». Магнетичний
тембр летить над Карпатами, а там — загублений Іван із «Тіней забутих
предків» усе шукає і шукає свою Марічку. Вслухайтеся — пригадаєте фільм...
До речі, хто знав, що вже інший янгол зовсім в інший час пролетить над
Карпатами і торкнеться крилом тоді ще маловідомого режисера, і в результаті
народиться «кіномелодія» на всі часи. І ніхто ніколи переспівати її не зможе.

(68-71) Саму Квітку дехто намагався «переспівати». Тільки без усіляких реклам
поціновувач якщо шукає, то знаходить не удаваних, а справжню. Ніякі продюсери
не «прорахували» б подібну Квітку, яка співає. Співає за океаном, а українську
душу відчуває глибше, ніж ті, що з нашого «асфальту».

(72-73) Як і раніше, вона існує не «всупереч», а просто окремо. Хто почує — той
молодець. У її голосі — туга за надіями марними, гарними, такими — як у «раю».

За О. Вергелісом, газета «Дзеркало тижня» (764 сл.)

Слова, мимохідь і мимохіть, ужиті в тексті (рядки 39, 51)

Читання й аналіз тексту

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Квітка на асфальті

(1-4) Далеко не всім у нас відома Квітка Цісик — американка українського походження,
майже містична співачка. Ця аудіомісіонерка зробила для пропаганди української душі
у світі, мабуть, більше, ніж президенти. Її неповторне виконання — просвітлена
приреченість, а її доля — фатальний відхід майже на зльоті.

(5-9) Ті, хто чув її композиції (а це відомі пісні, у тому числі «Два кольори», «Я піду в
далекі гори», «Чуєш, брате мій»), не можуть звільнитися від їхнього енергетичного
впливу. Перший диск записаний 1980-го, другий — через дев’ять років. Кожен з
«утаємничених» у її творчість може розповісти, як уперше почув і здивувався:
«А звідки тут янголи?».

(10-13) Виявилося, янгол поселився у старій касеті. Хіба вгадаєш, у якій подобі
Творець відправляє на землю своїх гінців, і хіба завбачиш, якої миті він покличе
їх назад? От тільки ті 1990-ті були не янгольські. І ніщо не віщувало появи цього
голосу «нізвідки» — на диво місцевій естраді.

(14-16) Зірок тоді наплодилося необлікована кількість. Більше, ніж на небі. Творець
навіть розгубився... Але ж душа все одно лишалася байдужою до підступів.
Тріскотіть, співайте, вийте! А ми, можливо, й дочекаємося свого — янгола?

(17-19) …І тут доведеться згадати добрим словом свідомих українських піратів.
Спасибі, друзі, за те, що з далекого берега доставляли в тривожний час не тільки
товари народного вжитку, а й перлини у вигляді касет — цю саму Квітку.

(20-28) Після того, як її записи стали проникати в місцеві програвачі й у деякі серця,
з’явилися легенди. Адже багато хто чув, але ніхто не бачив, а голос хвилював.
Казали, ніби її предки — із аристократичного музичного роду, наче в Америці вона
вмирає від хвороби. І співає на паперті українських пісень, бо «не має на що жити!».
І то правда: у деяких її піснях проривалося щось зрошене сльозою розлуки, благанням
про милість. Ніби стоїть ця гарна дівчина посеред Брукліна, коханим покинута, долею
скривджена, батьківщиною забута, і виводить пісню знетямлено, протяжно, жалібно.
І я навіть уявляв собі її самозаглиблений погляд і відсторонену байдужість до світу.
Оскільки і світ байдужий до неї, бо в ньому місце не квіткам, а будякам.

(29-33) Згодом усе виявилося не таким драматичним. У дівчини справді було
романтичне минуле. Її родина ніколи не забувала про рідну землю, на якій тільки
у мріях і ростуть виняткові квіти. І долю доньки, названої вигадливо, як для
техногенної Америки, — Квіткою, її батьки бачили виключно в музичному
орнаменті.

(34-38) Квітка вступила до нью-йоркської консерваторії. Та розчарую
шанувальників американської мрії. Оперне майбутнє не склалося, а її
мериканською «дійсністю» стає... рекламний конвеєр, і ось вона —
цей янгол — співає дивним тембром сто мільйонів разів якісь «трелі»-заставки
для кока-коли.

(39-43) Було в її кар’єрі й залучення до «великого» кіно. Але це так – мимохідь –
так і не розквітла для «Оскара». Але родичі чітко усвідомили: призначення цього
херувима не кока-кола, а щось неземне. Те, що залишається тільки у творчості.
Тому і сподобилися допомогти їй у «сімейній вигадці» — записі українських пісень,
які вона ввібрала з материнським молоком.

(44-49) Свої кревні 200 тисяч доларів ця вродлива й розкута американка вкладає
в «український проект». У сімейні альбоми. Ніби «не для продажу». Українська —
не найдосконаліша в її розмовній мові (м’яко кажучи). Але вимову контролює мама.
У результаті народжується щось ніким не очікуване... Наче «відкриваючи» для
себе українську мову, Квітка «з чистого аркуша» розповідає відомі пісенні сюжети.
А ми сприймаємо їх — «як уперше».

(50-54) Виконує хрестоматійні «Два кольори». Мільярд разів чуті. Але небесний
тембр — мимохіть — ніби вириває зі строфи одне слово: «Червоне — то любов,
а чорне — то-о-о-о… журба». І в «то-о-о» — горе знання і небажання зустріти
«журбу». Вона немовби відтягує цю зустріч і хоче залишитися на іншому кінці
«кольору» — тільки в любові.

(55-57) «Чуєш, брате мій...» — про смерть на чужині. Співає, як поминальну
молитву. Голос злегка тремтить. У кожній інтонації — прощання. І це, скажете,
не передчуття янгола, якому невдовзі доведеться... «повернутися»?

(58-59) 1998-го вона й розтанула свічкою на «рідній чужині» — від невиліковної
хвороби.

(60-67) ...Ще вона фантастично записала за дев’ять років до смерті «Я піду в
далекі гори». І саме в американської українки виявилося найбагатше змістове
й емоційне аранжування. Так виходить... коли «як уперше». Магнетичний
тембр летить над Карпатами, а там — загублений Іван із «Тіней забутих
предків» усе шукає і шукає свою Марічку. Вслухайтеся — пригадаєте фільм...
До речі, хто знав, що вже інший янгол зовсім в інший час пролетить над
Карпатами і торкнеться крилом тоді ще маловідомого режисера, і в результаті
народиться «кіномелодія» на всі часи. І ніхто ніколи переспівати її не зможе.

(68-71) Саму Квітку дехто намагався «переспівати». Тільки без усіляких реклам
поціновувач якщо шукає, то знаходить не удаваних, а справжню. Ніякі продюсери
не «прорахували» б подібну Квітку, яка співає. Співає за океаном, а українську
душу відчуває глибше, ніж ті, що з нашого «асфальту».

(72-73) Як і раніше, вона існує не «всупереч», а просто окремо. Хто почує — той
молодець. У її голосі — туга за надіями марними, гарними, такими — як у «раю».

За О. Вергелісом, газета «Дзеркало тижня» (764 сл.)

Перша частина використаного в тексті авторського неологізму «аудіомісіонерка» (рядок 2) стосується звукозапису, а друга –

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Жити так, аби голуби сідали на плечі

(1-2) Дорогий сину! Дякую за листа. Утішило мене те, що ти любиш Бетховена.
Розповім тобі про своє дитинство, яке було так недавно, здається.

(3-6) Музикою я марив. Коли з мамою сапав картоплю, чи ламав молоді качани
кукурудзи, чи вилущував стиглу квасолю, мама завше співала. Тихо, але гарно. Над
моєю колискою мама співала колискові на слова Шевченка. Коли пізніше наспівувала
ці тужні слова, мої очі закипали сльозою - і я ховав сльози, бо встидався їх.

(7-10) У 7 класі за «похвальну грамоту» тато купив мені гітару. Я спочатку навчився
грати «Взяв би я бандуру», потім кілька старих романсів, маршів. Але все було не те.
І тоді я брав гітару і грав - на одній струні - своєї. Усе, що я чув, за чим тужив, чого
прагнув, - усе вигравав.

(11-23) Пам'ятаю, як уперше пішов до філармонії. Пам'ятаю, як прослухав цикл лекцій
про Бетховена. Яка це була людина! Усе життя - в горі, в нещасті, в муці, і він – один
проти цілого світу - перемагає! Або світ прийме таким мене, як я є, - або вб'є, знищить
мене. Але я - не поступлюся! І з кожної миті своєї, з кожного почуття і думки своєї
зроблю свій портрет, тобто портрет цілого світу: хай знає цей світ, що я вижив і доніс
до людей усе, що хотів. А що хотів донести? Що люди мають жити, як янголи: з
любов'ю одне до одного, з почуттям, що всі люди - брати, рівні, чесні, богоподібні,
всесильні, незламні, кришталеві. Світ - це таночок усіх людей, які взялися за руки і
чуються братами, просвітлими душами, що ширяють межи небом і землею – як
степові жайворонки, співом славлячи сонце, і дощ, і сніг, і бурю, і річку, і дерева, і
птаство, і метеликів, і тигрів, і бедриків (сонечка), і вовків. Бо все - живе і хоче жити.
А те, що ми, брати, люди, зробимо доброго, піднесе небо ще вище, від нашої
добрості хмари стануть біліші, небо - голубіше, а сонце - ясніше.

(24-25) І Бетховен перевернув мені душу за час того прослуховування філармонічних
концертів.

(26-37) Якось у 9 класі я натрапив на Франка, його поему «Мойсей». Це прекрасна
поема. Як і вся історія з Мойсеєм - прекрасна. Довго-довго народ Мойсея жив у
єгипетській неволі. А він, син заможного, здається, батька, купався в молоці при дворі
фараона. А перед ним ходили в рабстві його брати по крові - раби-євреї. Життя
розпанькало Мойсея, але не вбило совісті й честі. І коли йому виповнилося 40 років,
він підняв свій народ, щоб вийти з неволі - через пустелю, через голод, муку,
безводдя й безхліб'я. Багато хто став ремствувати: в Єгипті у них були глечики з
м'ясом, а тут, на волі, - пропадай із голоду! Мойсей знав, що воля - найвище у світі,
чого потребує людина. Довго він водив свій народ, але ось появилася попереду та
земля, куди Мойсей провадив свій люд. Уже - рукою досягти можна, але сили не
стало в Мойсея - і він помирає на порозі нової землі, обіцяної чи то Богом, чи то
волею народу.

(38-39) Після прочитання цієї поеми я забув про геологорозвідку й мандри, якими до
того марив, а став літератором.

(40-41) Дуже хотів би, сину, аби ти, коли справді любиш Бетховена, прочитав про
нього книжку Ромена Роллана. У нього є серія «Героїчні біографії».

(42-49) Бач, сину, я дуже хочу, аби ти виріс чесним, мужнім, мудрим чоловіком.
Пригадую одного старого дідуся. Сам голодний, він, піймавши хворого голуб'ятка, ще
жовтодзьобого, годував його зі своїх вуст хлібом, напував водою. Те голуб'я стрибало
за ним, як за батьком. І що? Видужало голуб'я, підросло, набралося сили. У моїй
пам'яті, поки й житиму, буде той дідусь нужденний, якому голуби сідали на плечі,
рамена, долоні, голову. І від того, що це було, і це бачив я і це бачили інші люди, світ
став кращий. Бо й мені й іншим людям захотілося й собі жити так, аби голуби сідали
на плечі.

За В. Стусом. (613 сл.)

Ознаки стилю тексту подано в рядку

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Жити так, аби голуби сідали на плечі

(1-2) Дорогий сину! Дякую за листа. Утішило мене те, що ти любиш Бетховена.
Розповім тобі про своє дитинство, яке було так недавно, здається.

(3-6) Музикою я марив. Коли з мамою сапав картоплю, чи ламав молоді качани
кукурудзи, чи вилущував стиглу квасолю, мама завше співала. Тихо, але гарно. Над
моєю колискою мама співала колискові на слова Шевченка. Коли пізніше наспівувала
ці тужні слова, мої очі закипали сльозою - і я ховав сльози, бо встидався їх.

(7-10) У 7 класі за «похвальну грамоту» тато купив мені гітару. Я спочатку навчився
грати «Взяв би я бандуру», потім кілька старих романсів, маршів. Але все було не те.
І тоді я брав гітару і грав - на одній струні - своєї. Усе, що я чув, за чим тужив, чого
прагнув, - усе вигравав.

(11-23) Пам'ятаю, як уперше пішов до філармонії. Пам'ятаю, як прослухав цикл лекцій
про Бетховена. Яка це була людина! Усе життя - в горі, в нещасті, в муці, і він – один
проти цілого світу - перемагає! Або світ прийме таким мене, як я є, - або вб'є, знищить
мене. Але я - не поступлюся! І з кожної миті своєї, з кожного почуття і думки своєї
зроблю свій портрет, тобто портрет цілого світу: хай знає цей світ, що я вижив і доніс
до людей усе, що хотів. А що хотів донести? Що люди мають жити, як янголи: з
любов'ю одне до одного, з почуттям, що всі люди - брати, рівні, чесні, богоподібні,
всесильні, незламні, кришталеві. Світ - це таночок усіх людей, які взялися за руки і
чуються братами, просвітлими душами, що ширяють межи небом і землею – як
степові жайворонки, співом славлячи сонце, і дощ, і сніг, і бурю, і річку, і дерева, і
птаство, і метеликів, і тигрів, і бедриків (сонечка), і вовків. Бо все - живе і хоче жити.
А те, що ми, брати, люди, зробимо доброго, піднесе небо ще вище, від нашої
добрості хмари стануть біліші, небо - голубіше, а сонце - ясніше.

(24-25) І Бетховен перевернув мені душу за час того прослуховування філармонічних
концертів.

(26-37) Якось у 9 класі я натрапив на Франка, його поему «Мойсей». Це прекрасна
поема. Як і вся історія з Мойсеєм - прекрасна. Довго-довго народ Мойсея жив у
єгипетській неволі. А він, син заможного, здається, батька, купався в молоці при дворі
фараона. А перед ним ходили в рабстві його брати по крові - раби-євреї. Життя
розпанькало Мойсея, але не вбило совісті й честі. І коли йому виповнилося 40 років,
він підняв свій народ, щоб вийти з неволі - через пустелю, через голод, муку,
безводдя й безхліб'я. Багато хто став ремствувати: в Єгипті у них були глечики з
м'ясом, а тут, на волі, - пропадай із голоду! Мойсей знав, що воля - найвище у світі,
чого потребує людина. Довго він водив свій народ, але ось появилася попереду та
земля, куди Мойсей провадив свій люд. Уже - рукою досягти можна, але сили не
стало в Мойсея - і він помирає на порозі нової землі, обіцяної чи то Богом, чи то
волею народу.

(38-39) Після прочитання цієї поеми я забув про геологорозвідку й мандри, якими до
того марив, а став літератором.

(40-41) Дуже хотів би, сину, аби ти, коли справді любиш Бетховена, прочитав про
нього книжку Ромена Роллана. У нього є серія «Героїчні біографії».

(42-49) Бач, сину, я дуже хочу, аби ти виріс чесним, мужнім, мудрим чоловіком.
Пригадую одного старого дідуся. Сам голодний, він, піймавши хворого голуб'ятка, ще
жовтодзьобого, годував його зі своїх вуст хлібом, напував водою. Те голуб'я стрибало
за ним, як за батьком. І що? Видужало голуб'я, підросло, набралося сили. У моїй
пам'яті, поки й житиму, буде той дідусь нужденний, якому голуби сідали на плечі,
рамена, долоні, голову. І від того, що це було, і це бачив я і це бачили інші люди, світ
став кращий. Бо й мені й іншим людям захотілося й собі жити так, аби голуби сідали
на плечі.

За В. Стусом. (613 сл.)

Ні адресант, ні адресат тексту НЕ вказані в рядку

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Жити так, аби голуби сідали на плечі

(1-2) Дорогий сину! Дякую за листа. Утішило мене те, що ти любиш Бетховена.
Розповім тобі про своє дитинство, яке було так недавно, здається.

(3-6) Музикою я марив. Коли з мамою сапав картоплю, чи ламав молоді качани
кукурудзи, чи вилущував стиглу квасолю, мама завше співала. Тихо, але гарно. Над
моєю колискою мама співала колискові на слова Шевченка. Коли пізніше наспівувала
ці тужні слова, мої очі закипали сльозою - і я ховав сльози, бо встидався їх.

(7-10) У 7 класі за «похвальну грамоту» тато купив мені гітару. Я спочатку навчився
грати «Взяв би я бандуру», потім кілька старих романсів, маршів. Але все було не те.
І тоді я брав гітару і грав - на одній струні - своєї. Усе, що я чув, за чим тужив, чого
прагнув, - усе вигравав.

(11-23) Пам'ятаю, як уперше пішов до філармонії. Пам'ятаю, як прослухав цикл лекцій
про Бетховена. Яка це була людина! Усе життя - в горі, в нещасті, в муці, і він – один
проти цілого світу - перемагає! Або світ прийме таким мене, як я є, - або вб'є, знищить
мене. Але я - не поступлюся! І з кожної миті своєї, з кожного почуття і думки своєї
зроблю свій портрет, тобто портрет цілого світу: хай знає цей світ, що я вижив і доніс
до людей усе, що хотів. А що хотів донести? Що люди мають жити, як янголи: з
любов'ю одне до одного, з почуттям, що всі люди - брати, рівні, чесні, богоподібні,
всесильні, незламні, кришталеві. Світ - це таночок усіх людей, які взялися за руки і
чуються братами, просвітлими душами, що ширяють межи небом і землею – як
степові жайворонки, співом славлячи сонце, і дощ, і сніг, і бурю, і річку, і дерева, і
птаство, і метеликів, і тигрів, і бедриків (сонечка), і вовків. Бо все - живе і хоче жити.
А те, що ми, брати, люди, зробимо доброго, піднесе небо ще вище, від нашої
добрості хмари стануть біліші, небо - голубіше, а сонце - ясніше.

(24-25) І Бетховен перевернув мені душу за час того прослуховування філармонічних
концертів.

(26-37) Якось у 9 класі я натрапив на Франка, його поему «Мойсей». Це прекрасна
поема. Як і вся історія з Мойсеєм - прекрасна. Довго-довго народ Мойсея жив у
єгипетській неволі. А він, син заможного, здається, батька, купався в молоці при дворі
фараона. А перед ним ходили в рабстві його брати по крові - раби-євреї. Життя
розпанькало Мойсея, але не вбило совісті й честі. І коли йому виповнилося 40 років,
він підняв свій народ, щоб вийти з неволі - через пустелю, через голод, муку,
безводдя й безхліб'я. Багато хто став ремствувати: в Єгипті у них були глечики з
м'ясом, а тут, на волі, - пропадай із голоду! Мойсей знав, що воля - найвище у світі,
чого потребує людина. Довго він водив свій народ, але ось появилася попереду та
земля, куди Мойсей провадив свій люд. Уже - рукою досягти можна, але сили не
стало в Мойсея - і він помирає на порозі нової землі, обіцяної чи то Богом, чи то
волею народу.

(38-39) Після прочитання цієї поеми я забув про геологорозвідку й мандри, якими до
того марив, а став літератором.

(40-41) Дуже хотів би, сину, аби ти, коли справді любиш Бетховена, прочитав про
нього книжку Ромена Роллана. У нього є серія «Героїчні біографії».

(42-49) Бач, сину, я дуже хочу, аби ти виріс чесним, мужнім, мудрим чоловіком.
Пригадую одного старого дідуся. Сам голодний, він, піймавши хворого голуб'ятка, ще
жовтодзьобого, годував його зі своїх вуст хлібом, напував водою. Те голуб'я стрибало
за ним, як за батьком. І що? Видужало голуб'я, підросло, набралося сили. У моїй
пам'яті, поки й житиму, буде той дідусь нужденний, якому голуби сідали на плечі,
рамена, долоні, голову. І від того, що це було, і це бачив я і це бачили інші люди, світ
став кращий. Бо й мені й іншим людям захотілося й собі жити так, аби голуби сідали
на плечі.

За В. Стусом. (613 сл.)

Основну думку автора висловлено в рядку

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Жити так, аби голуби сідали на плечі

(1-2) Дорогий сину! Дякую за листа. Утішило мене те, що ти любиш Бетховена.
Розповім тобі про своє дитинство, яке було так недавно, здається.

(3-6) Музикою я марив. Коли з мамою сапав картоплю, чи ламав молоді качани
кукурудзи, чи вилущував стиглу квасолю, мама завше співала. Тихо, але гарно. Над
моєю колискою мама співала колискові на слова Шевченка. Коли пізніше наспівувала
ці тужні слова, мої очі закипали сльозою - і я ховав сльози, бо встидався їх.

(7-10) У 7 класі за «похвальну грамоту» тато купив мені гітару. Я спочатку навчився
грати «Взяв би я бандуру», потім кілька старих романсів, маршів. Але все було не те.
І тоді я брав гітару і грав - на одній струні - своєї. Усе, що я чув, за чим тужив, чого
прагнув, - усе вигравав.

(11-23) Пам'ятаю, як уперше пішов до філармонії. Пам'ятаю, як прослухав цикл лекцій
про Бетховена. Яка це була людина! Усе життя - в горі, в нещасті, в муці, і він – один
проти цілого світу - перемагає! Або світ прийме таким мене, як я є, - або вб'є, знищить
мене. Але я - не поступлюся! І з кожної миті своєї, з кожного почуття і думки своєї
зроблю свій портрет, тобто портрет цілого світу: хай знає цей світ, що я вижив і доніс
до людей усе, що хотів. А що хотів донести? Що люди мають жити, як янголи: з
любов'ю одне до одного, з почуттям, що всі люди - брати, рівні, чесні, богоподібні,
всесильні, незламні, кришталеві. Світ - це таночок усіх людей, які взялися за руки і
чуються братами, просвітлими душами, що ширяють межи небом і землею – як
степові жайворонки, співом славлячи сонце, і дощ, і сніг, і бурю, і річку, і дерева, і
птаство, і метеликів, і тигрів, і бедриків (сонечка), і вовків. Бо все - живе і хоче жити.
А те, що ми, брати, люди, зробимо доброго, піднесе небо ще вище, від нашої
добрості хмари стануть біліші, небо - голубіше, а сонце - ясніше.

(24-25) І Бетховен перевернув мені душу за час того прослуховування філармонічних
концертів.

(26-37) Якось у 9 класі я натрапив на Франка, його поему «Мойсей». Це прекрасна
поема. Як і вся історія з Мойсеєм - прекрасна. Довго-довго народ Мойсея жив у
єгипетській неволі. А він, син заможного, здається, батька, купався в молоці при дворі
фараона. А перед ним ходили в рабстві його брати по крові - раби-євреї. Життя
розпанькало Мойсея, але не вбило совісті й честі. І коли йому виповнилося 40 років,
він підняв свій народ, щоб вийти з неволі - через пустелю, через голод, муку,
безводдя й безхліб'я. Багато хто став ремствувати: в Єгипті у них були глечики з
м'ясом, а тут, на волі, - пропадай із голоду! Мойсей знав, що воля - найвище у світі,
чого потребує людина. Довго він водив свій народ, але ось появилася попереду та
земля, куди Мойсей провадив свій люд. Уже - рукою досягти можна, але сили не
стало в Мойсея - і він помирає на порозі нової землі, обіцяної чи то Богом, чи то
волею народу.

(38-39) Після прочитання цієї поеми я забув про геологорозвідку й мандри, якими до
того марив, а став літератором.

(40-41) Дуже хотів би, сину, аби ти, коли справді любиш Бетховена, прочитав про
нього книжку Ромена Роллана. У нього є серія «Героїчні біографії».

(42-49) Бач, сину, я дуже хочу, аби ти виріс чесним, мужнім, мудрим чоловіком.
Пригадую одного старого дідуся. Сам голодний, він, піймавши хворого голуб'ятка, ще
жовтодзьобого, годував його зі своїх вуст хлібом, напував водою. Те голуб'я стрибало
за ним, як за батьком. І що? Видужало голуб'я, підросло, набралося сили. У моїй
пам'яті, поки й житиму, буде той дідусь нужденний, якому голуби сідали на плечі,
рамена, долоні, голову. І від того, що це було, і це бачив я і це бачили інші люди, світ
став кращий. Бо й мені й іншим людям захотілося й собі жити так, аби голуби сідали
на плечі.

За В. Стусом. (613 сл.)

Темою тексту, яка об'єднує окремі його мікротеми, є

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Жити так, аби голуби сідали на плечі

(1-2) Дорогий сину! Дякую за листа. Утішило мене те, що ти любиш Бетховена.
Розповім тобі про своє дитинство, яке було так недавно, здається.

(3-6) Музикою я марив. Коли з мамою сапав картоплю, чи ламав молоді качани
кукурудзи, чи вилущував стиглу квасолю, мама завше співала. Тихо, але гарно. Над
моєю колискою мама співала колискові на слова Шевченка. Коли пізніше наспівувала
ці тужні слова, мої очі закипали сльозою - і я ховав сльози, бо встидався їх.

(7-10) У 7 класі за «похвальну грамоту» тато купив мені гітару. Я спочатку навчився
грати «Взяв би я бандуру», потім кілька старих романсів, маршів. Але все було не те.
І тоді я брав гітару і грав - на одній струні - своєї. Усе, що я чув, за чим тужив, чого
прагнув, - усе вигравав.

(11-23) Пам'ятаю, як уперше пішов до філармонії. Пам'ятаю, як прослухав цикл лекцій
про Бетховена. Яка це була людина! Усе життя - в горі, в нещасті, в муці, і він – один
проти цілого світу - перемагає! Або світ прийме таким мене, як я є, - або вб'є, знищить
мене. Але я - не поступлюся! І з кожної миті своєї, з кожного почуття і думки своєї
зроблю свій портрет, тобто портрет цілого світу: хай знає цей світ, що я вижив і доніс
до людей усе, що хотів. А що хотів донести? Що люди мають жити, як янголи: з
любов'ю одне до одного, з почуттям, що всі люди - брати, рівні, чесні, богоподібні,
всесильні, незламні, кришталеві. Світ - це таночок усіх людей, які взялися за руки і
чуються братами, просвітлими душами, що ширяють межи небом і землею – як
степові жайворонки, співом славлячи сонце, і дощ, і сніг, і бурю, і річку, і дерева, і
птаство, і метеликів, і тигрів, і бедриків (сонечка), і вовків. Бо все - живе і хоче жити.
А те, що ми, брати, люди, зробимо доброго, піднесе небо ще вище, від нашої
добрості хмари стануть біліші, небо - голубіше, а сонце - ясніше.

(24-25) І Бетховен перевернув мені душу за час того прослуховування філармонічних
концертів.

(26-37) Якось у 9 класі я натрапив на Франка, його поему «Мойсей». Це прекрасна
поема. Як і вся історія з Мойсеєм - прекрасна. Довго-довго народ Мойсея жив у
єгипетській неволі. А він, син заможного, здається, батька, купався в молоці при дворі
фараона. А перед ним ходили в рабстві його брати по крові - раби-євреї. Життя
розпанькало Мойсея, але не вбило совісті й честі. І коли йому виповнилося 40 років,
він підняв свій народ, щоб вийти з неволі - через пустелю, через голод, муку,
безводдя й безхліб'я. Багато хто став ремствувати: в Єгипті у них були глечики з
м'ясом, а тут, на волі, - пропадай із голоду! Мойсей знав, що воля - найвище у світі,
чого потребує людина. Довго він водив свій народ, але ось появилася попереду та
земля, куди Мойсей провадив свій люд. Уже - рукою досягти можна, але сили не
стало в Мойсея - і він помирає на порозі нової землі, обіцяної чи то Богом, чи то
волею народу.

(38-39) Після прочитання цієї поеми я забув про геологорозвідку й мандри, якими до
того марив, а став літератором.

(40-41) Дуже хотів би, сину, аби ти, коли справді любиш Бетховена, прочитав про
нього книжку Ромена Роллана. У нього є серія «Героїчні біографії».

(42-49) Бач, сину, я дуже хочу, аби ти виріс чесним, мужнім, мудрим чоловіком.
Пригадую одного старого дідуся. Сам голодний, він, піймавши хворого голуб'ятка, ще
жовтодзьобого, годував його зі своїх вуст хлібом, напував водою. Те голуб'я стрибало
за ним, як за батьком. І що? Видужало голуб'я, підросло, набралося сили. У моїй
пам'яті, поки й житиму, буде той дідусь нужденний, якому голуби сідали на плечі,
рамена, долоні, голову. І від того, що це було, і це бачив я і це бачили інші люди, світ
став кращий. Бо й мені й іншим людям захотілося й собі жити так, аби голуби сідали
на плечі.

За В. Стусом. (613 сл.)

Настанові «Жити так, аби голуби сідали на плечі» НЕ відповідає зміст рядка

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Жити так, аби голуби сідали на плечі

(1-2) Дорогий сину! Дякую за листа. Утішило мене те, що ти любиш Бетховена.
Розповім тобі про своє дитинство, яке було так недавно, здається.

(3-6) Музикою я марив. Коли з мамою сапав картоплю, чи ламав молоді качани
кукурудзи, чи вилущував стиглу квасолю, мама завше співала. Тихо, але гарно. Над
моєю колискою мама співала колискові на слова Шевченка. Коли пізніше наспівувала
ці тужні слова, мої очі закипали сльозою - і я ховав сльози, бо встидався їх.

(7-10) У 7 класі за «похвальну грамоту» тато купив мені гітару. Я спочатку навчився
грати «Взяв би я бандуру», потім кілька старих романсів, маршів. Але все було не те.
І тоді я брав гітару і грав - на одній струні - своєї. Усе, що я чув, за чим тужив, чого
прагнув, - усе вигравав.

(11-23) Пам'ятаю, як уперше пішов до філармонії. Пам'ятаю, як прослухав цикл лекцій
про Бетховена. Яка це була людина! Усе життя - в горі, в нещасті, в муці, і він – один
проти цілого світу - перемагає! Або світ прийме таким мене, як я є, - або вб'є, знищить
мене. Але я - не поступлюся! І з кожної миті своєї, з кожного почуття і думки своєї
зроблю свій портрет, тобто портрет цілого світу: хай знає цей світ, що я вижив і доніс
до людей усе, що хотів. А що хотів донести? Що люди мають жити, як янголи: з
любов'ю одне до одного, з почуттям, що всі люди - брати, рівні, чесні, богоподібні,
всесильні, незламні, кришталеві. Світ - це таночок усіх людей, які взялися за руки і
чуються братами, просвітлими душами, що ширяють межи небом і землею – як
степові жайворонки, співом славлячи сонце, і дощ, і сніг, і бурю, і річку, і дерева, і
птаство, і метеликів, і тигрів, і бедриків (сонечка), і вовків. Бо все - живе і хоче жити.
А те, що ми, брати, люди, зробимо доброго, піднесе небо ще вище, від нашої
добрості хмари стануть біліші, небо - голубіше, а сонце - ясніше.

(24-25) І Бетховен перевернув мені душу за час того прослуховування філармонічних
концертів.

(26-37) Якось у 9 класі я натрапив на Франка, його поему «Мойсей». Це прекрасна
поема. Як і вся історія з Мойсеєм - прекрасна. Довго-довго народ Мойсея жив у
єгипетській неволі. А він, син заможного, здається, батька, купався в молоці при дворі
фараона. А перед ним ходили в рабстві його брати по крові - раби-євреї. Життя
розпанькало Мойсея, але не вбило совісті й честі. І коли йому виповнилося 40 років,
він підняв свій народ, щоб вийти з неволі - через пустелю, через голод, муку,
безводдя й безхліб'я. Багато хто став ремствувати: в Єгипті у них були глечики з
м'ясом, а тут, на волі, - пропадай із голоду! Мойсей знав, що воля - найвище у світі,
чого потребує людина. Довго він водив свій народ, але ось появилася попереду та
земля, куди Мойсей провадив свій люд. Уже - рукою досягти можна, але сили не
стало в Мойсея - і він помирає на порозі нової землі, обіцяної чи то Богом, чи то
волею народу.

(38-39) Після прочитання цієї поеми я забув про геологорозвідку й мандри, якими до
того марив, а став літератором.

(40-41) Дуже хотів би, сину, аби ти, коли справді любиш Бетховена, прочитав про
нього книжку Ромена Роллана. У нього є серія «Героїчні біографії».

(42-49) Бач, сину, я дуже хочу, аби ти виріс чесним, мужнім, мудрим чоловіком.
Пригадую одного старого дідуся. Сам голодний, він, піймавши хворого голуб'ятка, ще
жовтодзьобого, годував його зі своїх вуст хлібом, напував водою. Те голуб'я стрибало
за ним, як за батьком. І що? Видужало голуб'я, підросло, набралося сили. У моїй
пам'яті, поки й житиму, буде той дідусь нужденний, якому голуби сідали на плечі,
рамена, долоні, голову. І від того, що це було, і це бачив я і це бачили інші люди, світ
став кращий. Бо й мені й іншим людям захотілося й собі жити так, аби голуби сідали
на плечі.

За В. Стусом. (613 сл.)

Уособлення подано в рядку

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Жити так, аби голуби сідали на плечі

(1-2) Дорогий сину! Дякую за листа. Утішило мене те, що ти любиш Бетховена.
Розповім тобі про своє дитинство, яке було так недавно, здається.

(3-6) Музикою я марив. Коли з мамою сапав картоплю, чи ламав молоді качани
кукурудзи, чи вилущував стиглу квасолю, мама завше співала. Тихо, але гарно. Над
моєю колискою мама співала колискові на слова Шевченка. Коли пізніше наспівувала
ці тужні слова, мої очі закипали сльозою - і я ховав сльози, бо встидався їх.

(7-10) У 7 класі за «похвальну грамоту» тато купив мені гітару. Я спочатку навчився
грати «Взяв би я бандуру», потім кілька старих романсів, маршів. Але все було не те.
І тоді я брав гітару і грав - на одній струні - своєї. Усе, що я чув, за чим тужив, чого
прагнув, - усе вигравав.

(11-23) Пам'ятаю, як уперше пішов до філармонії. Пам'ятаю, як прослухав цикл лекцій
про Бетховена. Яка це була людина! Усе життя - в горі, в нещасті, в муці, і він – один
проти цілого світу - перемагає! Або світ прийме таким мене, як я є, - або вб'є, знищить
мене. Але я - не поступлюся! І з кожної миті своєї, з кожного почуття і думки своєї
зроблю свій портрет, тобто портрет цілого світу: хай знає цей світ, що я вижив і доніс
до людей усе, що хотів. А що хотів донести? Що люди мають жити, як янголи: з
любов'ю одне до одного, з почуттям, що всі люди - брати, рівні, чесні, богоподібні,
всесильні, незламні, кришталеві. Світ - це таночок усіх людей, які взялися за руки і
чуються братами, просвітлими душами, що ширяють межи небом і землею – як
степові жайворонки, співом славлячи сонце, і дощ, і сніг, і бурю, і річку, і дерева, і
птаство, і метеликів, і тигрів, і бедриків (сонечка), і вовків. Бо все - живе і хоче жити.
А те, що ми, брати, люди, зробимо доброго, піднесе небо ще вище, від нашої
добрості хмари стануть біліші, небо - голубіше, а сонце - ясніше.

(24-25) І Бетховен перевернув мені душу за час того прослуховування філармонічних
концертів.

(26-37) Якось у 9 класі я натрапив на Франка, його поему «Мойсей». Це прекрасна
поема. Як і вся історія з Мойсеєм - прекрасна. Довго-довго народ Мойсея жив у
єгипетській неволі. А він, син заможного, здається, батька, купався в молоці при дворі
фараона. А перед ним ходили в рабстві його брати по крові - раби-євреї. Життя
розпанькало Мойсея, але не вбило совісті й честі. І коли йому виповнилося 40 років,
він підняв свій народ, щоб вийти з неволі - через пустелю, через голод, муку,
безводдя й безхліб'я. Багато хто став ремствувати: в Єгипті у них були глечики з
м'ясом, а тут, на волі, - пропадай із голоду! Мойсей знав, що воля - найвище у світі,
чого потребує людина. Довго він водив свій народ, але ось появилася попереду та
земля, куди Мойсей провадив свій люд. Уже - рукою досягти можна, але сили не
стало в Мойсея - і він помирає на порозі нової землі, обіцяної чи то Богом, чи то
волею народу.

(38-39) Після прочитання цієї поеми я забув про геологорозвідку й мандри, якими до
того марив, а став літератором.

(40-41) Дуже хотів би, сину, аби ти, коли справді любиш Бетховена, прочитав про
нього книжку Ромена Роллана. У нього є серія «Героїчні біографії».

(42-49) Бач, сину, я дуже хочу, аби ти виріс чесним, мужнім, мудрим чоловіком.
Пригадую одного старого дідуся. Сам голодний, він, піймавши хворого голуб'ятка, ще
жовтодзьобого, годував його зі своїх вуст хлібом, напував водою. Те голуб'я стрибало
за ним, як за батьком. І що? Видужало голуб'я, підросло, набралося сили. У моїй
пам'яті, поки й житиму, буде той дідусь нужденний, якому голуби сідали на плечі,
рамена, долоні, голову. І від того, що це було, і це бачив я і це бачили інші люди, світ
став кращий. Бо й мені й іншим людям захотілося й собі жити так, аби голуби сідали
на плечі.

За В. Стусом. (613 сл.)

Фразеологізм перевернути душу в реченні «І Бетховен перевернув мені душу...» (рядок 24) означає

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Жити так, аби голуби сідали на плечі

(1-2) Дорогий сину! Дякую за листа. Утішило мене те, що ти любиш Бетховена.
Розповім тобі про своє дитинство, яке було так недавно, здається.

(3-6) Музикою я марив. Коли з мамою сапав картоплю, чи ламав молоді качани
кукурудзи, чи вилущував стиглу квасолю, мама завше співала. Тихо, але гарно. Над
моєю колискою мама співала колискові на слова Шевченка. Коли пізніше наспівувала
ці тужні слова, мої очі закипали сльозою - і я ховав сльози, бо встидався їх.

(7-10) У 7 класі за «похвальну грамоту» тато купив мені гітару. Я спочатку навчився
грати «Взяв би я бандуру», потім кілька старих романсів, маршів. Але все було не те.
І тоді я брав гітару і грав - на одній струні - своєї. Усе, що я чув, за чим тужив, чого
прагнув, - усе вигравав.

(11-23) Пам'ятаю, як уперше пішов до філармонії. Пам'ятаю, як прослухав цикл лекцій
про Бетховена. Яка це була людина! Усе життя - в горі, в нещасті, в муці, і він – один
проти цілого світу - перемагає! Або світ прийме таким мене, як я є, - або вб'є, знищить
мене. Але я - не поступлюся! І з кожної миті своєї, з кожного почуття і думки своєї
зроблю свій портрет, тобто портрет цілого світу: хай знає цей світ, що я вижив і доніс
до людей усе, що хотів. А що хотів донести? Що люди мають жити, як янголи: з
любов'ю одне до одного, з почуттям, що всі люди - брати, рівні, чесні, богоподібні,
всесильні, незламні, кришталеві. Світ - це таночок усіх людей, які взялися за руки і
чуються братами, просвітлими душами, що ширяють межи небом і землею – як
степові жайворонки, співом славлячи сонце, і дощ, і сніг, і бурю, і річку, і дерева, і
птаство, і метеликів, і тигрів, і бедриків (сонечка), і вовків. Бо все - живе і хоче жити.
А те, що ми, брати, люди, зробимо доброго, піднесе небо ще вище, від нашої
добрості хмари стануть біліші, небо - голубіше, а сонце - ясніше.

(24-25) І Бетховен перевернув мені душу за час того прослуховування філармонічних
концертів.

(26-37) Якось у 9 класі я натрапив на Франка, його поему «Мойсей». Це прекрасна
поема. Як і вся історія з Мойсеєм - прекрасна. Довго-довго народ Мойсея жив у
єгипетській неволі. А він, син заможного, здається, батька, купався в молоці при дворі
фараона. А перед ним ходили в рабстві його брати по крові - раби-євреї. Життя
розпанькало Мойсея, але не вбило совісті й честі. І коли йому виповнилося 40 років,
він підняв свій народ, щоб вийти з неволі - через пустелю, через голод, муку,
безводдя й безхліб'я. Багато хто став ремствувати: в Єгипті у них були глечики з
м'ясом, а тут, на волі, - пропадай із голоду! Мойсей знав, що воля - найвище у світі,
чого потребує людина. Довго він водив свій народ, але ось появилася попереду та
земля, куди Мойсей провадив свій люд. Уже - рукою досягти можна, але сили не
стало в Мойсея - і він помирає на порозі нової землі, обіцяної чи то Богом, чи то
волею народу.

(38-39) Після прочитання цієї поеми я забув про геологорозвідку й мандри, якими до
того марив, а став літератором.

(40-41) Дуже хотів би, сину, аби ти, коли справді любиш Бетховена, прочитав про
нього книжку Ромена Роллана. У нього є серія «Героїчні біографії».

(42-49) Бач, сину, я дуже хочу, аби ти виріс чесним, мужнім, мудрим чоловіком.
Пригадую одного старого дідуся. Сам голодний, він, піймавши хворого голуб'ятка, ще
жовтодзьобого, годував його зі своїх вуст хлібом, напував водою. Те голуб'я стрибало
за ним, як за батьком. І що? Видужало голуб'я, підросло, набралося сили. У моїй
пам'яті, поки й житиму, буде той дідусь нужденний, якому голуби сідали на плечі,
рамена, долоні, голову. І від того, що це було, і це бачив я і це бачили інші люди, світ
став кращий. Бо й мені й іншим людям захотілося й собі жити так, аби голуби сідали
на плечі.

За В. Стусом. (613 сл.)

Тлумачення слова філармонія (рядок 11) подано в рядку

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Учитися жити

(1-14) Дорогий сину, я обіцяв тобі переказати прецікаву статтю Абдуса Саляма
про останній задум Ейнштейна. Автор пише, що Ейнштейн – найбільший геній двад-
цятого століття, а можливо, і всіх часів, скільки існує людина. Однак Ейнштейна
могло б і не бути, він міг би і не виявитися, коли б народився в малорозвиненій
країні. Він, розумний надто зі школи, народився в Німеччині, де був цвіт учених
світу. Але і тут, вступаючи до Цюріхського політехнікуму, він «провалився» на
іспиті й не став інженером. На велике щастя для науки, інакше був би інженер
Ейнштейн, а не геній. Цей технікум він таки закінчив, але вчителі не вважали його
здібним студентом. Перебиваючись із хліба на воду, бідуючи, 1901 року він написав
наукову працю – її взяв кращий фізичний журнал світу, а ось Цюріхський універ-
ситет визнав її незрілою. Ейнштейн живе в біді, працює в якомусь бюро, не маючи
ні добрих бібліотек, ні оточення, а після роботи розробляє свою геніальну теорію про
єдність простору і часу. Від мрії стати доктором філософії він відмовився – через
серію невдалих спроб. Слава Богу, що він не став доктором: інакше не було б генія.

(15-20) Пишу я все це для того, щоб ти зрозумів: шкільна наука – нудна, цікава –
в кінці подорожі, а не спочатку. Хочеш домогтися цікавого, іди дорогою, долаючи
нудний початок, знаючи, що нудного буде багато, аж поки доберешся до цікавого. І
другий висновок: нудне – тільки охололе цікаве. Те, що вчора було цікаве, сьогодні
стало нудне, бо повторювалося не раз і занудніло. Цікаве – гаряче, свіже, нове,
щойно створене, зроблене, народжене.

(21-29) Тепер про статтю. Автор пише, що Ейнштейн об’єднав поняття простору
й часу. Усі тіла рухаються і всі взаємодіють. Який простір руху вони мають? Орбі-
тальний, тобто кривий (прямої лінії руху немає). За той самий умовний відтинок
часу тіла проходять різні відстані. Отож людина, звикла до земної течії часу, буде
інакше чути цю течію на інших орбітах. На великій орбіті можна прожити значно
довше життя за той самий умовний земний день. Так, до речі, і в житті: чим напов-
неніше життя трудом, роботою, зусиллям, тим воно довше. І – навпаки. Отож вирі-
шення проблеми подовження життя – не втрачати часу, а наповнювати його
роботою, працею, зусиллям.

(30-41) Напиши, чи то цікаво тобі і чи зрозуміло я пишу. Пишучи, про стилі-
стику не дбай, а намагайся висловлюватися точно – то є найкраща стилістика. Ти
не знаєш, що то є стилістика? Це вміння висловлюватися по-своєму і водночас «пись-
менно», «освічено». Спочатку вчаться освічено (це поганий стиль), а потім – по-
своєму, от як розмовляють неосвічені люди: містко, влучно, гарно, скупо. Це саме
скажу парадоксом: спочатку розламують старовинну стіну (мур), бо її клали нефа-
хові муляри, потім складають за наукою – виходить погано; нарешті перекладають
ще раз – але вже за такою доброю наукою, коли можна складати мур майже так
добре, як було складено спочатку. Бо неосвічений муляр працював, як природа, –
вільно, легко, граючись, а не тужачись. Отож, Дмитрику, про стилістику не дбай,
але, звичайно, щоб навчитися не дбати, треба спочатку добре дбати. Треба добре
знати мову – і літературну, і народну.

(42-51) Дорогий сину, ти мусиш швидко дорослішати. Убережися зараз від ба-
гатьох зваб. У твоєму тілі, у душі твоїй заговорять нові голоси – багато всіляких ба-
жань. Треба бути готовим до цієї крутії – і триматися так, аби потім не було соромно,
що не встояв, що піддався звабі. Треба жити, виборюючи самого себе з лінощів, без-
діяльності, безінтересу. Учися жити – то високе мистецтво, якого чимало людей так
і не навчилося, хоч прожили життя. Але тут і дивуватися ніяк: хто вчить жити? Для
багатьох це – прибільшувати свою власну порожнечу всякими набутками – купимо
те чи те. Це наївна спроба втекти від життя на луки задоволення. Життя не є насо-
лода. І не є задоволення. Воно має свій насущний житній, із остюками, смисл. У тому
насущникові – міра життя.

За В. Стусом
602 слова

Відрізняється від інших за стилістичними особливостями речення

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Учитися жити

(1-14) Дорогий сину, я обіцяв тобі переказати прецікаву статтю Абдуса Саляма
про останній задум Ейнштейна. Автор пише, що Ейнштейн – найбільший геній двад-
цятого століття, а можливо, і всіх часів, скільки існує людина. Однак Ейнштейна
могло б і не бути, він міг би і не виявитися, коли б народився в малорозвиненій
країні. Він, розумний надто зі школи, народився в Німеччині, де був цвіт учених
світу. Але і тут, вступаючи до Цюріхського політехнікуму, він «провалився» на
іспиті й не став інженером. На велике щастя для науки, інакше був би інженер
Ейнштейн, а не геній. Цей технікум він таки закінчив, але вчителі не вважали його
здібним студентом. Перебиваючись із хліба на воду, бідуючи, 1901 року він написав
наукову працю – її взяв кращий фізичний журнал світу, а ось Цюріхський універ-
ситет визнав її незрілою. Ейнштейн живе в біді, працює в якомусь бюро, не маючи
ні добрих бібліотек, ні оточення, а після роботи розробляє свою геніальну теорію про
єдність простору і часу. Від мрії стати доктором філософії він відмовився – через
серію невдалих спроб. Слава Богу, що він не став доктором: інакше не було б генія.

(15-20) Пишу я все це для того, щоб ти зрозумів: шкільна наука – нудна, цікава –
в кінці подорожі, а не спочатку. Хочеш домогтися цікавого, іди дорогою, долаючи
нудний початок, знаючи, що нудного буде багато, аж поки доберешся до цікавого. І
другий висновок: нудне – тільки охололе цікаве. Те, що вчора було цікаве, сьогодні
стало нудне, бо повторювалося не раз і занудніло. Цікаве – гаряче, свіже, нове,
щойно створене, зроблене, народжене.

(21-29) Тепер про статтю. Автор пише, що Ейнштейн об’єднав поняття простору
й часу. Усі тіла рухаються і всі взаємодіють. Який простір руху вони мають? Орбі-
тальний, тобто кривий (прямої лінії руху немає). За той самий умовний відтинок
часу тіла проходять різні відстані. Отож людина, звикла до земної течії часу, буде
інакше чути цю течію на інших орбітах. На великій орбіті можна прожити значно
довше життя за той самий умовний земний день. Так, до речі, і в житті: чим напов-
неніше життя трудом, роботою, зусиллям, тим воно довше. І – навпаки. Отож вирі-
шення проблеми подовження життя – не втрачати часу, а наповнювати його
роботою, працею, зусиллям.

(30-41) Напиши, чи то цікаво тобі і чи зрозуміло я пишу. Пишучи, про стилі-
стику не дбай, а намагайся висловлюватися точно – то є найкраща стилістика. Ти
не знаєш, що то є стилістика? Це вміння висловлюватися по-своєму і водночас «пись-
менно», «освічено». Спочатку вчаться освічено (це поганий стиль), а потім – по-
своєму, от як розмовляють неосвічені люди: містко, влучно, гарно, скупо. Це саме
скажу парадоксом: спочатку розламують старовинну стіну (мур), бо її клали нефа-
хові муляри, потім складають за наукою – виходить погано; нарешті перекладають
ще раз – але вже за такою доброю наукою, коли можна складати мур майже так
добре, як було складено спочатку. Бо неосвічений муляр працював, як природа, –
вільно, легко, граючись, а не тужачись. Отож, Дмитрику, про стилістику не дбай,
але, звичайно, щоб навчитися не дбати, треба спочатку добре дбати. Треба добре
знати мову – і літературну, і народну.

(42-51) Дорогий сину, ти мусиш швидко дорослішати. Убережися зараз від ба-
гатьох зваб. У твоєму тілі, у душі твоїй заговорять нові голоси – багато всіляких ба-
жань. Треба бути готовим до цієї крутії – і триматися так, аби потім не було соромно,
що не встояв, що піддався звабі. Треба жити, виборюючи самого себе з лінощів, без-
діяльності, безінтересу. Учися жити – то високе мистецтво, якого чимало людей так
і не навчилося, хоч прожили життя. Але тут і дивуватися ніяк: хто вчить жити? Для
багатьох це – прибільшувати свою власну порожнечу всякими набутками – купимо
те чи те. Це наївна спроба втекти від життя на луки задоволення. Життя не є насо-
лода. І не є задоволення. Воно має свій насущний житній, із остюками, смисл. У тому
насущникові – міра життя.

За В. Стусом
602 слова

І адресант, і адресат мовлення вказані в рядку

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Учитися жити

(1-14) Дорогий сину, я обіцяв тобі переказати прецікаву статтю Абдуса Саляма
про останній задум Ейнштейна. Автор пише, що Ейнштейн – найбільший геній двад-
цятого століття, а можливо, і всіх часів, скільки існує людина. Однак Ейнштейна
могло б і не бути, він міг би і не виявитися, коли б народився в малорозвиненій
країні. Він, розумний надто зі школи, народився в Німеччині, де був цвіт учених
світу. Але і тут, вступаючи до Цюріхського політехнікуму, він «провалився» на
іспиті й не став інженером. На велике щастя для науки, інакше був би інженер
Ейнштейн, а не геній. Цей технікум він таки закінчив, але вчителі не вважали його
здібним студентом. Перебиваючись із хліба на воду, бідуючи, 1901 року він написав
наукову працю – її взяв кращий фізичний журнал світу, а ось Цюріхський універ-
ситет визнав її незрілою. Ейнштейн живе в біді, працює в якомусь бюро, не маючи
ні добрих бібліотек, ні оточення, а після роботи розробляє свою геніальну теорію про
єдність простору і часу. Від мрії стати доктором філософії він відмовився – через
серію невдалих спроб. Слава Богу, що він не став доктором: інакше не було б генія.

(15-20) Пишу я все це для того, щоб ти зрозумів: шкільна наука – нудна, цікава –
в кінці подорожі, а не спочатку. Хочеш домогтися цікавого, іди дорогою, долаючи
нудний початок, знаючи, що нудного буде багато, аж поки доберешся до цікавого. І
другий висновок: нудне – тільки охололе цікаве. Те, що вчора було цікаве, сьогодні
стало нудне, бо повторювалося не раз і занудніло. Цікаве – гаряче, свіже, нове,
щойно створене, зроблене, народжене.

(21-29) Тепер про статтю. Автор пише, що Ейнштейн об’єднав поняття простору
й часу. Усі тіла рухаються і всі взаємодіють. Який простір руху вони мають? Орбі-
тальний, тобто кривий (прямої лінії руху немає). За той самий умовний відтинок
часу тіла проходять різні відстані. Отож людина, звикла до земної течії часу, буде
інакше чути цю течію на інших орбітах. На великій орбіті можна прожити значно
довше життя за той самий умовний земний день. Так, до речі, і в житті: чим напов-
неніше життя трудом, роботою, зусиллям, тим воно довше. І – навпаки. Отож вирі-
шення проблеми подовження життя – не втрачати часу, а наповнювати його
роботою, працею, зусиллям.

(30-41) Напиши, чи то цікаво тобі і чи зрозуміло я пишу. Пишучи, про стилі-
стику не дбай, а намагайся висловлюватися точно – то є найкраща стилістика. Ти
не знаєш, що то є стилістика? Це вміння висловлюватися по-своєму і водночас «пись-
менно», «освічено». Спочатку вчаться освічено (це поганий стиль), а потім – по-
своєму, от як розмовляють неосвічені люди: містко, влучно, гарно, скупо. Це саме
скажу парадоксом: спочатку розламують старовинну стіну (мур), бо її клали нефа-
хові муляри, потім складають за наукою – виходить погано; нарешті перекладають
ще раз – але вже за такою доброю наукою, коли можна складати мур майже так
добре, як було складено спочатку. Бо неосвічений муляр працював, як природа, –
вільно, легко, граючись, а не тужачись. Отож, Дмитрику, про стилістику не дбай,
але, звичайно, щоб навчитися не дбати, треба спочатку добре дбати. Треба добре
знати мову – і літературну, і народну.

(42-51) Дорогий сину, ти мусиш швидко дорослішати. Убережися зараз від ба-
гатьох зваб. У твоєму тілі, у душі твоїй заговорять нові голоси – багато всіляких ба-
жань. Треба бути готовим до цієї крутії – і триматися так, аби потім не було соромно,
що не встояв, що піддався звабі. Треба жити, виборюючи самого себе з лінощів, без-
діяльності, безінтересу. Учися жити – то високе мистецтво, якого чимало людей так
і не навчилося, хоч прожили життя. Але тут і дивуватися ніяк: хто вчить жити? Для
багатьох це – прибільшувати свою власну порожнечу всякими набутками – купимо
те чи те. Це наївна спроба втекти від життя на луки задоволення. Життя не є насо-
лода. І не є задоволення. Воно має свій насущний житній, із остюками, смисл. У тому
насущникові – міра життя.

За В. Стусом
602 слова

Головну думку автора подано в рядку

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Учитися жити

(1-14) Дорогий сину, я обіцяв тобі переказати прецікаву статтю Абдуса Саляма
про останній задум Ейнштейна. Автор пише, що Ейнштейн – найбільший геній двад-
цятого століття, а можливо, і всіх часів, скільки існує людина. Однак Ейнштейна
могло б і не бути, він міг би і не виявитися, коли б народився в малорозвиненій
країні. Він, розумний надто зі школи, народився в Німеччині, де був цвіт учених
світу. Але і тут, вступаючи до Цюріхського політехнікуму, він «провалився» на
іспиті й не став інженером. На велике щастя для науки, інакше був би інженер
Ейнштейн, а не геній. Цей технікум він таки закінчив, але вчителі не вважали його
здібним студентом. Перебиваючись із хліба на воду, бідуючи, 1901 року він написав
наукову працю – її взяв кращий фізичний журнал світу, а ось Цюріхський універ-
ситет визнав її незрілою. Ейнштейн живе в біді, працює в якомусь бюро, не маючи
ні добрих бібліотек, ні оточення, а після роботи розробляє свою геніальну теорію про
єдність простору і часу. Від мрії стати доктором філософії він відмовився – через
серію невдалих спроб. Слава Богу, що він не став доктором: інакше не було б генія.

(15-20) Пишу я все це для того, щоб ти зрозумів: шкільна наука – нудна, цікава –
в кінці подорожі, а не спочатку. Хочеш домогтися цікавого, іди дорогою, долаючи
нудний початок, знаючи, що нудного буде багато, аж поки доберешся до цікавого. І
другий висновок: нудне – тільки охололе цікаве. Те, що вчора було цікаве, сьогодні
стало нудне, бо повторювалося не раз і занудніло. Цікаве – гаряче, свіже, нове,
щойно створене, зроблене, народжене.

(21-29) Тепер про статтю. Автор пише, що Ейнштейн об’єднав поняття простору
й часу. Усі тіла рухаються і всі взаємодіють. Який простір руху вони мають? Орбі-
тальний, тобто кривий (прямої лінії руху немає). За той самий умовний відтинок
часу тіла проходять різні відстані. Отож людина, звикла до земної течії часу, буде
інакше чути цю течію на інших орбітах. На великій орбіті можна прожити значно
довше життя за той самий умовний земний день. Так, до речі, і в житті: чим напов-
неніше життя трудом, роботою, зусиллям, тим воно довше. І – навпаки. Отож вирі-
шення проблеми подовження життя – не втрачати часу, а наповнювати його
роботою, працею, зусиллям.

(30-41) Напиши, чи то цікаво тобі і чи зрозуміло я пишу. Пишучи, про стилі-
стику не дбай, а намагайся висловлюватися точно – то є найкраща стилістика. Ти
не знаєш, що то є стилістика? Це вміння висловлюватися по-своєму і водночас «пись-
менно», «освічено». Спочатку вчаться освічено (це поганий стиль), а потім – по-
своєму, от як розмовляють неосвічені люди: містко, влучно, гарно, скупо. Це саме
скажу парадоксом: спочатку розламують старовинну стіну (мур), бо її клали нефа-
хові муляри, потім складають за наукою – виходить погано; нарешті перекладають
ще раз – але вже за такою доброю наукою, коли можна складати мур майже так
добре, як було складено спочатку. Бо неосвічений муляр працював, як природа, –
вільно, легко, граючись, а не тужачись. Отож, Дмитрику, про стилістику не дбай,
але, звичайно, щоб навчитися не дбати, треба спочатку добре дбати. Треба добре
знати мову – і літературну, і народну.

(42-51) Дорогий сину, ти мусиш швидко дорослішати. Убережися зараз від ба-
гатьох зваб. У твоєму тілі, у душі твоїй заговорять нові голоси – багато всіляких ба-
жань. Треба бути готовим до цієї крутії – і триматися так, аби потім не було соромно,
що не встояв, що піддався звабі. Треба жити, виборюючи самого себе з лінощів, без-
діяльності, безінтересу. Учися жити – то високе мистецтво, якого чимало людей так
і не навчилося, хоч прожили життя. Але тут і дивуватися ніяк: хто вчить жити? Для
багатьох це – прибільшувати свою власну порожнечу всякими набутками – купимо
те чи те. Це наївна спроба втекти від життя на луки задоволення. Життя не є насо-
лода. І не є задоволення. Воно має свій насущний житній, із остюками, смисл. У тому
насущникові – міра життя.

За В. Стусом
602 слова

Тему тексту, що об’єднує окремі його мікротеми, сформульовано в рядку

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Учитися жити

(1-14) Дорогий сину, я обіцяв тобі переказати прецікаву статтю Абдуса Саляма
про останній задум Ейнштейна. Автор пише, що Ейнштейн – найбільший геній двад-
цятого століття, а можливо, і всіх часів, скільки існує людина. Однак Ейнштейна
могло б і не бути, він міг би і не виявитися, коли б народився в малорозвиненій
країні. Він, розумний надто зі школи, народився в Німеччині, де був цвіт учених
світу. Але і тут, вступаючи до Цюріхського політехнікуму, він «провалився» на
іспиті й не став інженером. На велике щастя для науки, інакше був би інженер
Ейнштейн, а не геній. Цей технікум він таки закінчив, але вчителі не вважали його
здібним студентом. Перебиваючись із хліба на воду, бідуючи, 1901 року він написав
наукову працю – її взяв кращий фізичний журнал світу, а ось Цюріхський універ-
ситет визнав її незрілою. Ейнштейн живе в біді, працює в якомусь бюро, не маючи
ні добрих бібліотек, ні оточення, а після роботи розробляє свою геніальну теорію про
єдність простору і часу. Від мрії стати доктором філософії він відмовився – через
серію невдалих спроб. Слава Богу, що він не став доктором: інакше не було б генія.

(15-20) Пишу я все це для того, щоб ти зрозумів: шкільна наука – нудна, цікава –
в кінці подорожі, а не спочатку. Хочеш домогтися цікавого, іди дорогою, долаючи
нудний початок, знаючи, що нудного буде багато, аж поки доберешся до цікавого. І
другий висновок: нудне – тільки охололе цікаве. Те, що вчора було цікаве, сьогодні
стало нудне, бо повторювалося не раз і занудніло. Цікаве – гаряче, свіже, нове,
щойно створене, зроблене, народжене.

(21-29) Тепер про статтю. Автор пише, що Ейнштейн об’єднав поняття простору
й часу. Усі тіла рухаються і всі взаємодіють. Який простір руху вони мають? Орбі-
тальний, тобто кривий (прямої лінії руху немає). За той самий умовний відтинок
часу тіла проходять різні відстані. Отож людина, звикла до земної течії часу, буде
інакше чути цю течію на інших орбітах. На великій орбіті можна прожити значно
довше життя за той самий умовний земний день. Так, до речі, і в житті: чим напов-
неніше життя трудом, роботою, зусиллям, тим воно довше. І – навпаки. Отож вирі-
шення проблеми подовження життя – не втрачати часу, а наповнювати його
роботою, працею, зусиллям.

(30-41) Напиши, чи то цікаво тобі і чи зрозуміло я пишу. Пишучи, про стилі-
стику не дбай, а намагайся висловлюватися точно – то є найкраща стилістика. Ти
не знаєш, що то є стилістика? Це вміння висловлюватися по-своєму і водночас «пись-
менно», «освічено». Спочатку вчаться освічено (це поганий стиль), а потім – по-
своєму, от як розмовляють неосвічені люди: містко, влучно, гарно, скупо. Це саме
скажу парадоксом: спочатку розламують старовинну стіну (мур), бо її клали нефа-
хові муляри, потім складають за наукою – виходить погано; нарешті перекладають
ще раз – але вже за такою доброю наукою, коли можна складати мур майже так
добре, як було складено спочатку. Бо неосвічений муляр працював, як природа, –
вільно, легко, граючись, а не тужачись. Отож, Дмитрику, про стилістику не дбай,
але, звичайно, щоб навчитися не дбати, треба спочатку добре дбати. Треба добре
знати мову – і літературну, і народну.

(42-51) Дорогий сину, ти мусиш швидко дорослішати. Убережися зараз від ба-
гатьох зваб. У твоєму тілі, у душі твоїй заговорять нові голоси – багато всіляких ба-
жань. Треба бути готовим до цієї крутії – і триматися так, аби потім не було соромно,
що не встояв, що піддався звабі. Треба жити, виборюючи самого себе з лінощів, без-
діяльності, безінтересу. Учися жити – то високе мистецтво, якого чимало людей так
і не навчилося, хоч прожили життя. Але тут і дивуватися ніяк: хто вчить жити? Для
багатьох це – прибільшувати свою власну порожнечу всякими набутками – купимо
те чи те. Це наївна спроба втекти від життя на луки задоволення. Життя не є насо-
лода. І не є задоволення. Воно має свій насущний житній, із остюками, смисл. У тому
насущникові – міра життя.

За В. Стусом
602 слова

Метафора є в реченні

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Учитися жити

(1-14) Дорогий сину, я обіцяв тобі переказати прецікаву статтю Абдуса Саляма
про останній задум Ейнштейна. Автор пише, що Ейнштейн – найбільший геній двад-
цятого століття, а можливо, і всіх часів, скільки існує людина. Однак Ейнштейна
могло б і не бути, він міг би і не виявитися, коли б народився в малорозвиненій
країні. Він, розумний надто зі школи, народився в Німеччині, де був цвіт учених
світу. Але і тут, вступаючи до Цюріхського політехнікуму, він «провалився» на
іспиті й не став інженером. На велике щастя для науки, інакше був би інженер
Ейнштейн, а не геній. Цей технікум він таки закінчив, але вчителі не вважали його
здібним студентом. Перебиваючись із хліба на воду, бідуючи, 1901 року він написав
наукову працю – її взяв кращий фізичний журнал світу, а ось Цюріхський універ-
ситет визнав її незрілою. Ейнштейн живе в біді, працює в якомусь бюро, не маючи
ні добрих бібліотек, ні оточення, а після роботи розробляє свою геніальну теорію про
єдність простору і часу. Від мрії стати доктором філософії він відмовився – через
серію невдалих спроб. Слава Богу, що він не став доктором: інакше не було б генія.

(15-20) Пишу я все це для того, щоб ти зрозумів: шкільна наука – нудна, цікава –
в кінці подорожі, а не спочатку. Хочеш домогтися цікавого, іди дорогою, долаючи
нудний початок, знаючи, що нудного буде багато, аж поки доберешся до цікавого. І
другий висновок: нудне – тільки охололе цікаве. Те, що вчора було цікаве, сьогодні
стало нудне, бо повторювалося не раз і занудніло. Цікаве – гаряче, свіже, нове,
щойно створене, зроблене, народжене.

(21-29) Тепер про статтю. Автор пише, що Ейнштейн об’єднав поняття простору
й часу. Усі тіла рухаються і всі взаємодіють. Який простір руху вони мають? Орбі-
тальний, тобто кривий (прямої лінії руху немає). За той самий умовний відтинок
часу тіла проходять різні відстані. Отож людина, звикла до земної течії часу, буде
інакше чути цю течію на інших орбітах. На великій орбіті можна прожити значно
довше життя за той самий умовний земний день. Так, до речі, і в житті: чим напов-
неніше життя трудом, роботою, зусиллям, тим воно довше. І – навпаки. Отож вирі-
шення проблеми подовження життя – не втрачати часу, а наповнювати його
роботою, працею, зусиллям.

(30-41) Напиши, чи то цікаво тобі і чи зрозуміло я пишу. Пишучи, про стилі-
стику не дбай, а намагайся висловлюватися точно – то є найкраща стилістика. Ти
не знаєш, що то є стилістика? Це вміння висловлюватися по-своєму і водночас «пись-
менно», «освічено». Спочатку вчаться освічено (це поганий стиль), а потім – по-
своєму, от як розмовляють неосвічені люди: містко, влучно, гарно, скупо. Це саме
скажу парадоксом: спочатку розламують старовинну стіну (мур), бо її клали нефа-
хові муляри, потім складають за наукою – виходить погано; нарешті перекладають
ще раз – але вже за такою доброю наукою, коли можна складати мур майже так
добре, як було складено спочатку. Бо неосвічений муляр працював, як природа, –
вільно, легко, граючись, а не тужачись. Отож, Дмитрику, про стилістику не дбай,
але, звичайно, щоб навчитися не дбати, треба спочатку добре дбати. Треба добре
знати мову – і літературну, і народну.

(42-51) Дорогий сину, ти мусиш швидко дорослішати. Убережися зараз від ба-
гатьох зваб. У твоєму тілі, у душі твоїй заговорять нові голоси – багато всіляких ба-
жань. Треба бути готовим до цієї крутії – і триматися так, аби потім не було соромно,
що не встояв, що піддався звабі. Треба жити, виборюючи самого себе з лінощів, без-
діяльності, безінтересу. Учися жити – то високе мистецтво, якого чимало людей так
і не навчилося, хоч прожили життя. Але тут і дивуватися ніяк: хто вчить жити? Для
багатьох це – прибільшувати свою власну порожнечу всякими набутками – купимо
те чи те. Це наївна спроба втекти від життя на луки задоволення. Життя не є насо-
лода. І не є задоволення. Воно має свій насущний житній, із остюками, смисл. У тому
насущникові – міра життя.

За В. Стусом
602 слова

До фразеологізму перебиватися з хліба на воду, використаного в реченні «Перебиваючись із хліба на воду, бідуючи, 1901 року він написав наукову працю…» (рядки 9-10) НЕ МОЖЕ БУТИ синонімом фразеологізм

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Учитися жити

(1-14) Дорогий сину, я обіцяв тобі переказати прецікаву статтю Абдуса Саляма
про останній задум Ейнштейна. Автор пише, що Ейнштейн – найбільший геній двад-
цятого століття, а можливо, і всіх часів, скільки існує людина. Однак Ейнштейна
могло б і не бути, він міг би і не виявитися, коли б народився в малорозвиненій
країні. Він, розумний надто зі школи, народився в Німеччині, де був цвіт учених
світу. Але і тут, вступаючи до Цюріхського політехнікуму, він «провалився» на
іспиті й не став інженером. На велике щастя для науки, інакше був би інженер
Ейнштейн, а не геній. Цей технікум він таки закінчив, але вчителі не вважали його
здібним студентом. Перебиваючись із хліба на воду, бідуючи, 1901 року він написав
наукову працю – її взяв кращий фізичний журнал світу, а ось Цюріхський універ-
ситет визнав її незрілою. Ейнштейн живе в біді, працює в якомусь бюро, не маючи
ні добрих бібліотек, ні оточення, а після роботи розробляє свою геніальну теорію про
єдність простору і часу. Від мрії стати доктором філософії він відмовився – через
серію невдалих спроб. Слава Богу, що він не став доктором: інакше не було б генія.

(15-20) Пишу я все це для того, щоб ти зрозумів: шкільна наука – нудна, цікава –
в кінці подорожі, а не спочатку. Хочеш домогтися цікавого, іди дорогою, долаючи
нудний початок, знаючи, що нудного буде багато, аж поки доберешся до цікавого. І
другий висновок: нудне – тільки охололе цікаве. Те, що вчора було цікаве, сьогодні
стало нудне, бо повторювалося не раз і занудніло. Цікаве – гаряче, свіже, нове,
щойно створене, зроблене, народжене.

(21-29) Тепер про статтю. Автор пише, що Ейнштейн об’єднав поняття простору
й часу. Усі тіла рухаються і всі взаємодіють. Який простір руху вони мають? Орбі-
тальний, тобто кривий (прямої лінії руху немає). За той самий умовний відтинок
часу тіла проходять різні відстані. Отож людина, звикла до земної течії часу, буде
інакше чути цю течію на інших орбітах. На великій орбіті можна прожити значно
довше життя за той самий умовний земний день. Так, до речі, і в житті: чим напов-
неніше життя трудом, роботою, зусиллям, тим воно довше. І – навпаки. Отож вирі-
шення проблеми подовження життя – не втрачати часу, а наповнювати його
роботою, працею, зусиллям.

(30-41) Напиши, чи то цікаво тобі і чи зрозуміло я пишу. Пишучи, про стилі-
стику не дбай, а намагайся висловлюватися точно – то є найкраща стилістика. Ти
не знаєш, що то є стилістика? Це вміння висловлюватися по-своєму і водночас «пись-
менно», «освічено». Спочатку вчаться освічено (це поганий стиль), а потім – по-
своєму, от як розмовляють неосвічені люди: містко, влучно, гарно, скупо. Це саме
скажу парадоксом: спочатку розламують старовинну стіну (мур), бо її клали нефа-
хові муляри, потім складають за наукою – виходить погано; нарешті перекладають
ще раз – але вже за такою доброю наукою, коли можна складати мур майже так
добре, як було складено спочатку. Бо неосвічений муляр працював, як природа, –
вільно, легко, граючись, а не тужачись. Отож, Дмитрику, про стилістику не дбай,
але, звичайно, щоб навчитися не дбати, треба спочатку добре дбати. Треба добре
знати мову – і літературну, і народну.

(42-51) Дорогий сину, ти мусиш швидко дорослішати. Убережися зараз від ба-
гатьох зваб. У твоєму тілі, у душі твоїй заговорять нові голоси – багато всіляких ба-
жань. Треба бути готовим до цієї крутії – і триматися так, аби потім не було соромно,
що не встояв, що піддався звабі. Треба жити, виборюючи самого себе з лінощів, без-
діяльності, безінтересу. Учися жити – то високе мистецтво, якого чимало людей так
і не навчилося, хоч прожили життя. Але тут і дивуватися ніяк: хто вчить жити? Для
багатьох це – прибільшувати свою власну порожнечу всякими набутками – купимо
те чи те. Це наївна спроба втекти від життя на луки задоволення. Життя не є насо-
лода. І не є задоволення. Воно має свій насущний житній, із остюками, смисл. У тому
насущникові – міра життя.

За В. Стусом
602 слова

Антоніми використано в реченні

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Учитися жити

(1-14) Дорогий сину, я обіцяв тобі переказати прецікаву статтю Абдуса Саляма
про останній задум Ейнштейна. Автор пише, що Ейнштейн – найбільший геній двад-
цятого століття, а можливо, і всіх часів, скільки існує людина. Однак Ейнштейна
могло б і не бути, він міг би і не виявитися, коли б народився в малорозвиненій
країні. Він, розумний надто зі школи, народився в Німеччині, де був цвіт учених
світу. Але і тут, вступаючи до Цюріхського політехнікуму, він «провалився» на
іспиті й не став інженером. На велике щастя для науки, інакше був би інженер
Ейнштейн, а не геній. Цей технікум він таки закінчив, але вчителі не вважали його
здібним студентом. Перебиваючись із хліба на воду, бідуючи, 1901 року він написав
наукову працю – її взяв кращий фізичний журнал світу, а ось Цюріхський універ-
ситет визнав її незрілою. Ейнштейн живе в біді, працює в якомусь бюро, не маючи
ні добрих бібліотек, ні оточення, а після роботи розробляє свою геніальну теорію про
єдність простору і часу. Від мрії стати доктором філософії він відмовився – через
серію невдалих спроб. Слава Богу, що він не став доктором: інакше не було б генія.

(15-20) Пишу я все це для того, щоб ти зрозумів: шкільна наука – нудна, цікава –
в кінці подорожі, а не спочатку. Хочеш домогтися цікавого, іди дорогою, долаючи
нудний початок, знаючи, що нудного буде багато, аж поки доберешся до цікавого. І
другий висновок: нудне – тільки охололе цікаве. Те, що вчора було цікаве, сьогодні
стало нудне, бо повторювалося не раз і занудніло. Цікаве – гаряче, свіже, нове,
щойно створене, зроблене, народжене.

(21-29) Тепер про статтю. Автор пише, що Ейнштейн об’єднав поняття простору
й часу. Усі тіла рухаються і всі взаємодіють. Який простір руху вони мають? Орбі-
тальний, тобто кривий (прямої лінії руху немає). За той самий умовний відтинок
часу тіла проходять різні відстані. Отож людина, звикла до земної течії часу, буде
інакше чути цю течію на інших орбітах. На великій орбіті можна прожити значно
довше життя за той самий умовний земний день. Так, до речі, і в житті: чим напов-
неніше життя трудом, роботою, зусиллям, тим воно довше. І – навпаки. Отож вирі-
шення проблеми подовження життя – не втрачати часу, а наповнювати його
роботою, працею, зусиллям.

(30-41) Напиши, чи то цікаво тобі і чи зрозуміло я пишу. Пишучи, про стилі-
стику не дбай, а намагайся висловлюватися точно – то є найкраща стилістика. Ти
не знаєш, що то є стилістика? Це вміння висловлюватися по-своєму і водночас «пись-
менно», «освічено». Спочатку вчаться освічено (це поганий стиль), а потім – по-
своєму, от як розмовляють неосвічені люди: містко, влучно, гарно, скупо. Це саме
скажу парадоксом: спочатку розламують старовинну стіну (мур), бо її клали нефа-
хові муляри, потім складають за наукою – виходить погано; нарешті перекладають
ще раз – але вже за такою доброю наукою, коли можна складати мур майже так
добре, як було складено спочатку. Бо неосвічений муляр працював, як природа, –
вільно, легко, граючись, а не тужачись. Отож, Дмитрику, про стилістику не дбай,
але, звичайно, щоб навчитися не дбати, треба спочатку добре дбати. Треба добре
знати мову – і літературну, і народну.

(42-51) Дорогий сину, ти мусиш швидко дорослішати. Убережися зараз від ба-
гатьох зваб. У твоєму тілі, у душі твоїй заговорять нові голоси – багато всіляких ба-
жань. Треба бути готовим до цієї крутії – і триматися так, аби потім не було соромно,
що не встояв, що піддався звабі. Треба жити, виборюючи самого себе з лінощів, без-
діяльності, безінтересу. Учися жити – то високе мистецтво, якого чимало людей так
і не навчилося, хоч прожили життя. Але тут і дивуватися ніяк: хто вчить жити? Для
багатьох це – прибільшувати свою власну порожнечу всякими набутками – купимо
те чи те. Це наївна спроба втекти від життя на луки задоволення. Життя не є насо-
лода. І не є задоволення. Воно має свій насущний житній, із остюками, смисл. У тому
насущникові – міра життя.

За В. Стусом
602 слова

Тлумачення слова, виділеного в реченні «Це саме скажу парадоксом: спочатку розламують старовинну стіну (мур), бо її клали нефахові муляри, потім складають за наукою – виходить погано; нарешті перекладають ще раз – але вже за такою доброю наукою, коли можна складати мур майже так добре, як було складено спочатку» (рядки 34-38) подано в рядку

Прочитайте уважно текст і виконайте завдання

Хто є ми самі?

(1–5) Це питання не дає нам спокою. Воно врізається в нашу свідомість,
воно переслідує нас удома, на вулиці, в установі... На кожному кроці ба-
чимо чорним по білому писане: хто ми – народ чи чернь, нація чи маса?...
Організована, свідома одиниця чи юрба без’язиких і безликих постатей?
І дати на це виразну відповідь ми вагаємося.

(6–12) Чому? Бо ми не переконані внутрішньо, що вповні і беззастережно
заслуговуємо на назву народ. Бачимо явища, бачимо обличчя, чуємо мову,
оцінюємо вчинки і з приголомшливим жалем стверджуємо, що величезна
маса громадян не розуміє і не усвідомлює в собі двох дуже важливих і ос-
новних елементів: людську гідність і національну свідомість. Що таке люд-
ська гідність? Що таке національна свідомість, і для чого її можна прак-
тично вжити? Не всім це ясно.

(13–22) За певних обставин нам було б це абсолютно байдуже. Це явище не
нове. Воно вже спрадавна існує на нашій планеті. Є людські громади, які
живуть споконвіку своїм первісним життям. І нам, європейцям, це явище
свідчить лише про те, що ні на одну хвилину ми не бажали б опинитися в
стані тих людських істот. Наша душа готова для сприйняття лише тих сус-
пільних форм, у яких може вільно діяти і розвиватися наша людська гід-
ність. Почувати себе людиною, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках –
ось основна заповідь людини-європейця. Зламати цю заповідь – значить
зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це зна-
чить перекреслити своє моральне обличчя.

(23–30) Що за національна свідомість? Багатьом ця справа видається ту-
манною. Діди наші цілком вільно жили, бувши в національному тумані, то
чому ж не можемо лишитись і ми такими? Поганий, фальшивий, розрахо-
ваний на самознищення ідеал. Хто цього не розуміє, той насамперед засуд-
жує себе на небуття. Національна свідомість – це перша передумова широкої
свідомої і творчої діяльності взагалі. Без цієї передумови немислима ніяка
велика творчість. Денаціоналізована людина не може бути сильною, не може
мати міцного морального хребта, не може бути повним характером.

(31–41) І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його
історія – постійне намагання зробити з нас не те, чим призначила нас при-
рода. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту.
Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на на-
шій землі, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми – не ми,
а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас. І тоді не деінде,
а в наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах нам зала-
зили в саму душу, нищили там усе, що є для нас святого, не давали змоги
боронитися. Останні роки панування більшовизму особливо яскраво дове-
ли нам, що значить таке втручання. Навіть ті чи інші літери казали нам
вимовляти так, як хочуть вони.

(42–55) Наслідки з усього цього на сьогодні такі, що величезна частина на-
шого, особливо міського, населення з національного погляду не належить
ні до якого народу, не говорить ні одною мовою. Це не є народ. Це – безли-
ка, без’язика юрба. Особливо це стосується нашої молоді. Соромно, боляче
бачити таке явище на європейському суходолі, на берегах Дніпра, на вули-
цях Києва! Це боляче ранить наше людське самолюбство. Це принижує нас
в очах свідомих іноземців. Це, нарешті, відбирає у нас безліч творчої актив-
ності й енергії. Тому – не все одно, хто як говорить, яким богам молиться,
які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст,
не все одно, хто домінуючим є для нас: Шевченко чи Пушкін. Не все одно,
як це часто доводиться чути, кого ми вчимо в школі. Ні! Це не все одно...
А коли – все одно, то це значить, що все одно для вас, хто є ми самі! Це зна-
чить, що ми не народ, не якась спільна історична сила, а невиразна юрба,
вічно принижена, без всяких ідеалів сіра маса.

За У. Самчуком
(602 слова)

Ознаки стилю мовлення, притаманні тексту «Хто є ми самі?», описано в рядку

Прочитайте уважно текст і виконайте завдання

Хто є ми самі?

(1–5) Це питання не дає нам спокою. Воно врізається в нашу свідомість,
воно переслідує нас удома, на вулиці, в установі... На кожному кроці ба-
чимо чорним по білому писане: хто ми – народ чи чернь, нація чи маса?...
Організована, свідома одиниця чи юрба без’язиких і безликих постатей?
І дати на це виразну відповідь ми вагаємося.

(6–12) Чому? Бо ми не переконані внутрішньо, що вповні і беззастережно
заслуговуємо на назву народ. Бачимо явища, бачимо обличчя, чуємо мову,
оцінюємо вчинки і з приголомшливим жалем стверджуємо, що величезна
маса громадян не розуміє і не усвідомлює в собі двох дуже важливих і ос-
новних елементів: людську гідність і національну свідомість. Що таке люд-
ська гідність? Що таке національна свідомість, і для чого її можна прак-
тично вжити? Не всім це ясно.

(13–22) За певних обставин нам було б це абсолютно байдуже. Це явище не
нове. Воно вже спрадавна існує на нашій планеті. Є людські громади, які
живуть споконвіку своїм первісним життям. І нам, європейцям, це явище
свідчить лише про те, що ні на одну хвилину ми не бажали б опинитися в
стані тих людських істот. Наша душа готова для сприйняття лише тих сус-
пільних форм, у яких може вільно діяти і розвиватися наша людська гід-
ність. Почувати себе людиною, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках –
ось основна заповідь людини-європейця. Зламати цю заповідь – значить
зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це зна-
чить перекреслити своє моральне обличчя.

(23–30) Що за національна свідомість? Багатьом ця справа видається ту-
манною. Діди наші цілком вільно жили, бувши в національному тумані, то
чому ж не можемо лишитись і ми такими? Поганий, фальшивий, розрахо-
ваний на самознищення ідеал. Хто цього не розуміє, той насамперед засуд-
жує себе на небуття. Національна свідомість – це перша передумова широкої
свідомої і творчої діяльності взагалі. Без цієї передумови немислима ніяка
велика творчість. Денаціоналізована людина не може бути сильною, не може
мати міцного морального хребта, не може бути повним характером.

(31–41) І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його
історія – постійне намагання зробити з нас не те, чим призначила нас при-
рода. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту.
Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на на-
шій землі, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми – не ми,
а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас. І тоді не деінде,
а в наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах нам зала-
зили в саму душу, нищили там усе, що є для нас святого, не давали змоги
боронитися. Останні роки панування більшовизму особливо яскраво дове-
ли нам, що значить таке втручання. Навіть ті чи інші літери казали нам
вимовляти так, як хочуть вони.

(42–55) Наслідки з усього цього на сьогодні такі, що величезна частина на-
шого, особливо міського, населення з національного погляду не належить
ні до якого народу, не говорить ні одною мовою. Це не є народ. Це – безли-
ка, без’язика юрба. Особливо це стосується нашої молоді. Соромно, боляче
бачити таке явище на європейському суходолі, на берегах Дніпра, на вули-
цях Києва! Це боляче ранить наше людське самолюбство. Це принижує нас
в очах свідомих іноземців. Це, нарешті, відбирає у нас безліч творчої актив-
ності й енергії. Тому – не все одно, хто як говорить, яким богам молиться,
які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст,
не все одно, хто домінуючим є для нас: Шевченко чи Пушкін. Не все одно,
як це часто доводиться чути, кого ми вчимо в школі. Ні! Це не все одно...
А коли – все одно, то це значить, що все одно для вас, хто є ми самі! Це зна-
чить, що ми не народ, не якась спільна історична сила, а невиразна юрба,
вічно принижена, без всяких ідеалів сіра маса.

За У. Самчуком
(602 слова)

Тезою, що її спростовує решта висловлень, є висловлення

Прочитайте уважно текст і виконайте завдання

Хто є ми самі?

(1–5) Це питання не дає нам спокою. Воно врізається в нашу свідомість,
воно переслідує нас удома, на вулиці, в установі... На кожному кроці ба-
чимо чорним по білому писане: хто ми – народ чи чернь, нація чи маса?...
Організована, свідома одиниця чи юрба без’язиких і безликих постатей?
І дати на це виразну відповідь ми вагаємося.

(6–12) Чому? Бо ми не переконані внутрішньо, що вповні і беззастережно
заслуговуємо на назву народ. Бачимо явища, бачимо обличчя, чуємо мову,
оцінюємо вчинки і з приголомшливим жалем стверджуємо, що величезна
маса громадян не розуміє і не усвідомлює в собі двох дуже важливих і ос-
новних елементів: людську гідність і національну свідомість. Що таке люд-
ська гідність? Що таке національна свідомість, і для чого її можна прак-
тично вжити? Не всім це ясно.

(13–22) За певних обставин нам було б це абсолютно байдуже. Це явище не
нове. Воно вже спрадавна існує на нашій планеті. Є людські громади, які
живуть споконвіку своїм первісним життям. І нам, європейцям, це явище
свідчить лише про те, що ні на одну хвилину ми не бажали б опинитися в
стані тих людських істот. Наша душа готова для сприйняття лише тих сус-
пільних форм, у яких може вільно діяти і розвиватися наша людська гід-
ність. Почувати себе людиною, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках –
ось основна заповідь людини-європейця. Зламати цю заповідь – значить
зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це зна-
чить перекреслити своє моральне обличчя.

(23–30) Що за національна свідомість? Багатьом ця справа видається ту-
манною. Діди наші цілком вільно жили, бувши в національному тумані, то
чому ж не можемо лишитись і ми такими? Поганий, фальшивий, розрахо-
ваний на самознищення ідеал. Хто цього не розуміє, той насамперед засуд-
жує себе на небуття. Національна свідомість – це перша передумова широкої
свідомої і творчої діяльності взагалі. Без цієї передумови немислима ніяка
велика творчість. Денаціоналізована людина не може бути сильною, не може
мати міцного морального хребта, не може бути повним характером.

(31–41) І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його
історія – постійне намагання зробити з нас не те, чим призначила нас при-
рода. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту.
Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на на-
шій землі, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми – не ми,
а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас. І тоді не деінде,
а в наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах нам зала-
зили в саму душу, нищили там усе, що є для нас святого, не давали змоги
боронитися. Останні роки панування більшовизму особливо яскраво дове-
ли нам, що значить таке втручання. Навіть ті чи інші літери казали нам
вимовляти так, як хочуть вони.

(42–55) Наслідки з усього цього на сьогодні такі, що величезна частина на-
шого, особливо міського, населення з національного погляду не належить
ні до якого народу, не говорить ні одною мовою. Це не є народ. Це – безли-
ка, без’язика юрба. Особливо це стосується нашої молоді. Соромно, боляче
бачити таке явище на європейському суходолі, на берегах Дніпра, на вули-
цях Києва! Це боляче ранить наше людське самолюбство. Це принижує нас
в очах свідомих іноземців. Це, нарешті, відбирає у нас безліч творчої актив-
ності й енергії. Тому – не все одно, хто як говорить, яким богам молиться,
які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст,
не все одно, хто домінуючим є для нас: Шевченко чи Пушкін. Не все одно,
як це часто доводиться чути, кого ми вчимо в школі. Ні! Це не все одно...
А коли – все одно, то це значить, що все одно для вас, хто є ми самі! Це зна-
чить, що ми не народ, не якась спільна історична сила, а невиразна юрба,
вічно принижена, без всяких ідеалів сіра маса.

За У. Самчуком
(602 слова)

Тезу, яку доводять інші висловлення, сформульовано в рядку

Прочитайте уважно текст і виконайте завдання

Хто є ми самі?

(1–5) Це питання не дає нам спокою. Воно врізається в нашу свідомість,
воно переслідує нас удома, на вулиці, в установі... На кожному кроці ба-
чимо чорним по білому писане: хто ми – народ чи чернь, нація чи маса?...
Організована, свідома одиниця чи юрба без’язиких і безликих постатей?
І дати на це виразну відповідь ми вагаємося.

(6–12) Чому? Бо ми не переконані внутрішньо, що вповні і беззастережно
заслуговуємо на назву народ. Бачимо явища, бачимо обличчя, чуємо мову,
оцінюємо вчинки і з приголомшливим жалем стверджуємо, що величезна
маса громадян не розуміє і не усвідомлює в собі двох дуже важливих і ос-
новних елементів: людську гідність і національну свідомість. Що таке люд-
ська гідність? Що таке національна свідомість, і для чого її можна прак-
тично вжити? Не всім це ясно.

(13–22) За певних обставин нам було б це абсолютно байдуже. Це явище не
нове. Воно вже спрадавна існує на нашій планеті. Є людські громади, які
живуть споконвіку своїм первісним життям. І нам, європейцям, це явище
свідчить лише про те, що ні на одну хвилину ми не бажали б опинитися в
стані тих людських істот. Наша душа готова для сприйняття лише тих сус-
пільних форм, у яких може вільно діяти і розвиватися наша людська гід-
ність. Почувати себе людиною, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках –
ось основна заповідь людини-європейця. Зламати цю заповідь – значить
зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це зна-
чить перекреслити своє моральне обличчя.

(23–30) Що за національна свідомість? Багатьом ця справа видається ту-
манною. Діди наші цілком вільно жили, бувши в національному тумані, то
чому ж не можемо лишитись і ми такими? Поганий, фальшивий, розрахо-
ваний на самознищення ідеал. Хто цього не розуміє, той насамперед засуд-
жує себе на небуття. Національна свідомість – це перша передумова широкої
свідомої і творчої діяльності взагалі. Без цієї передумови немислима ніяка
велика творчість. Денаціоналізована людина не може бути сильною, не може
мати міцного морального хребта, не може бути повним характером.

(31–41) І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його
історія – постійне намагання зробити з нас не те, чим призначила нас при-
рода. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту.
Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на на-
шій землі, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми – не ми,
а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас. І тоді не деінде,
а в наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах нам зала-
зили в саму душу, нищили там усе, що є для нас святого, не давали змоги
боронитися. Останні роки панування більшовизму особливо яскраво дове-
ли нам, що значить таке втручання. Навіть ті чи інші літери казали нам
вимовляти так, як хочуть вони.

(42–55) Наслідки з усього цього на сьогодні такі, що величезна частина на-
шого, особливо міського, населення з національного погляду не належить
ні до якого народу, не говорить ні одною мовою. Це не є народ. Це – безли-
ка, без’язика юрба. Особливо це стосується нашої молоді. Соромно, боляче
бачити таке явище на європейському суходолі, на берегах Дніпра, на вули-
цях Києва! Це боляче ранить наше людське самолюбство. Це принижує нас
в очах свідомих іноземців. Це, нарешті, відбирає у нас безліч творчої актив-
ності й енергії. Тому – не все одно, хто як говорить, яким богам молиться,
які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст,
не все одно, хто домінуючим є для нас: Шевченко чи Пушкін. Не все одно,
як це часто доводиться чути, кого ми вчимо в школі. Ні! Це не все одно...
А коли – все одно, то це значить, що все одно для вас, хто є ми самі! Це зна-
чить, що ми не народ, не якась спільна історична сила, а невиразна юрба,
вічно принижена, без всяких ідеалів сіра маса.

За У. Самчуком
(602 слова)

Текст «Хто є ми самі?» за типом мовлення є

Прочитайте уважно текст і виконайте завдання

Хто є ми самі?

(1–5) Це питання не дає нам спокою. Воно врізається в нашу свідомість,
воно переслідує нас удома, на вулиці, в установі... На кожному кроці ба-
чимо чорним по білому писане: хто ми – народ чи чернь, нація чи маса?...
Організована, свідома одиниця чи юрба без’язиких і безликих постатей?
І дати на це виразну відповідь ми вагаємося.

(6–12) Чому? Бо ми не переконані внутрішньо, що вповні і беззастережно
заслуговуємо на назву народ. Бачимо явища, бачимо обличчя, чуємо мову,
оцінюємо вчинки і з приголомшливим жалем стверджуємо, що величезна
маса громадян не розуміє і не усвідомлює в собі двох дуже важливих і ос-
новних елементів: людську гідність і національну свідомість. Що таке люд-
ська гідність? Що таке національна свідомість, і для чого її можна прак-
тично вжити? Не всім це ясно.

(13–22) За певних обставин нам було б це абсолютно байдуже. Це явище не
нове. Воно вже спрадавна існує на нашій планеті. Є людські громади, які
живуть споконвіку своїм первісним життям. І нам, європейцям, це явище
свідчить лише про те, що ні на одну хвилину ми не бажали б опинитися в
стані тих людських істот. Наша душа готова для сприйняття лише тих сус-
пільних форм, у яких може вільно діяти і розвиватися наша людська гід-
ність. Почувати себе людиною, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках –
ось основна заповідь людини-європейця. Зламати цю заповідь – значить
зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це зна-
чить перекреслити своє моральне обличчя.

(23–30) Що за національна свідомість? Багатьом ця справа видається ту-
манною. Діди наші цілком вільно жили, бувши в національному тумані, то
чому ж не можемо лишитись і ми такими? Поганий, фальшивий, розрахо-
ваний на самознищення ідеал. Хто цього не розуміє, той насамперед засуд-
жує себе на небуття. Національна свідомість – це перша передумова широкої
свідомої і творчої діяльності взагалі. Без цієї передумови немислима ніяка
велика творчість. Денаціоналізована людина не може бути сильною, не може
мати міцного морального хребта, не може бути повним характером.

(31–41) І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його
історія – постійне намагання зробити з нас не те, чим призначила нас при-
рода. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту.
Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на на-
шій землі, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми – не ми,
а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас. І тоді не деінде,
а в наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах нам зала-
зили в саму душу, нищили там усе, що є для нас святого, не давали змоги
боронитися. Останні роки панування більшовизму особливо яскраво дове-
ли нам, що значить таке втручання. Навіть ті чи інші літери казали нам
вимовляти так, як хочуть вони.

(42–55) Наслідки з усього цього на сьогодні такі, що величезна частина на-
шого, особливо міського, населення з національного погляду не належить
ні до якого народу, не говорить ні одною мовою. Це не є народ. Це – безли-
ка, без’язика юрба. Особливо це стосується нашої молоді. Соромно, боляче
бачити таке явище на європейському суходолі, на берегах Дніпра, на вули-
цях Києва! Це боляче ранить наше людське самолюбство. Це принижує нас
в очах свідомих іноземців. Це, нарешті, відбирає у нас безліч творчої актив-
ності й енергії. Тому – не все одно, хто як говорить, яким богам молиться,
які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст,
не все одно, хто домінуючим є для нас: Шевченко чи Пушкін. Не все одно,
як це часто доводиться чути, кого ми вчимо в школі. Ні! Це не все одно...
А коли – все одно, то це значить, що все одно для вас, хто є ми самі! Це зна-
чить, що ми не народ, не якась спільна історична сила, а невиразна юрба,
вічно принижена, без всяких ідеалів сіра маса.

За У. Самчуком
(602 слова)

Загальним стосовно інших є зміст висловлення

Прочитайте уважно текст і виконайте завдання

Хто є ми самі?

(1–5) Це питання не дає нам спокою. Воно врізається в нашу свідомість,
воно переслідує нас удома, на вулиці, в установі... На кожному кроці ба-
чимо чорним по білому писане: хто ми – народ чи чернь, нація чи маса?...
Організована, свідома одиниця чи юрба без’язиких і безликих постатей?
І дати на це виразну відповідь ми вагаємося.

(6–12) Чому? Бо ми не переконані внутрішньо, що вповні і беззастережно
заслуговуємо на назву народ. Бачимо явища, бачимо обличчя, чуємо мову,
оцінюємо вчинки і з приголомшливим жалем стверджуємо, що величезна
маса громадян не розуміє і не усвідомлює в собі двох дуже важливих і ос-
новних елементів: людську гідність і національну свідомість. Що таке люд-
ська гідність? Що таке національна свідомість, і для чого її можна прак-
тично вжити? Не всім це ясно.

(13–22) За певних обставин нам було б це абсолютно байдуже. Це явище не
нове. Воно вже спрадавна існує на нашій планеті. Є людські громади, які
живуть споконвіку своїм первісним життям. І нам, європейцям, це явище
свідчить лише про те, що ні на одну хвилину ми не бажали б опинитися в
стані тих людських істот. Наша душа готова для сприйняття лише тих сус-
пільних форм, у яких може вільно діяти і розвиватися наша людська гід-
ність. Почувати себе людиною, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках –
ось основна заповідь людини-європейця. Зламати цю заповідь – значить
зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це зна-
чить перекреслити своє моральне обличчя.

(23–30) Що за національна свідомість? Багатьом ця справа видається ту-
манною. Діди наші цілком вільно жили, бувши в національному тумані, то
чому ж не можемо лишитись і ми такими? Поганий, фальшивий, розрахо-
ваний на самознищення ідеал. Хто цього не розуміє, той насамперед засуд-
жує себе на небуття. Національна свідомість – це перша передумова широкої
свідомої і творчої діяльності взагалі. Без цієї передумови немислима ніяка
велика творчість. Денаціоналізована людина не може бути сильною, не може
мати міцного морального хребта, не може бути повним характером.

(31–41) І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його
історія – постійне намагання зробити з нас не те, чим призначила нас при-
рода. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту.
Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на на-
шій землі, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми – не ми,
а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас. І тоді не деінде,
а в наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах нам зала-
зили в саму душу, нищили там усе, що є для нас святого, не давали змоги
боронитися. Останні роки панування більшовизму особливо яскраво дове-
ли нам, що значить таке втручання. Навіть ті чи інші літери казали нам
вимовляти так, як хочуть вони.

(42–55) Наслідки з усього цього на сьогодні такі, що величезна частина на-
шого, особливо міського, населення з національного погляду не належить
ні до якого народу, не говорить ні одною мовою. Це не є народ. Це – безли-
ка, без’язика юрба. Особливо це стосується нашої молоді. Соромно, боляче
бачити таке явище на європейському суходолі, на берегах Дніпра, на вули-
цях Києва! Це боляче ранить наше людське самолюбство. Це принижує нас
в очах свідомих іноземців. Це, нарешті, відбирає у нас безліч творчої актив-
ності й енергії. Тому – не все одно, хто як говорить, яким богам молиться,
які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст,
не все одно, хто домінуючим є для нас: Шевченко чи Пушкін. Не все одно,
як це часто доводиться чути, кого ми вчимо в школі. Ні! Це не все одно...
А коли – все одно, то це значить, що все одно для вас, хто є ми самі! Це зна-
чить, що ми не народ, не якась спільна історична сила, а невиразна юрба,
вічно принижена, без всяких ідеалів сіра маса.

За У. Самчуком
(602 слова)

Фігуру, уживану в текстах публіцистичного стилю мовлення, містять усі уривки з тексту, ОКРІМ

Прочитайте уважно текст і виконайте завдання

Хто є ми самі?

(1–5) Це питання не дає нам спокою. Воно врізається в нашу свідомість,
воно переслідує нас удома, на вулиці, в установі... На кожному кроці ба-
чимо чорним по білому писане: хто ми – народ чи чернь, нація чи маса?...
Організована, свідома одиниця чи юрба без’язиких і безликих постатей?
І дати на це виразну відповідь ми вагаємося.

(6–12) Чому? Бо ми не переконані внутрішньо, що вповні і беззастережно
заслуговуємо на назву народ. Бачимо явища, бачимо обличчя, чуємо мову,
оцінюємо вчинки і з приголомшливим жалем стверджуємо, що величезна
маса громадян не розуміє і не усвідомлює в собі двох дуже важливих і ос-
новних елементів: людську гідність і національну свідомість. Що таке люд-
ська гідність? Що таке національна свідомість, і для чого її можна прак-
тично вжити? Не всім це ясно.

(13–22) За певних обставин нам було б це абсолютно байдуже. Це явище не
нове. Воно вже спрадавна існує на нашій планеті. Є людські громади, які
живуть споконвіку своїм первісним життям. І нам, європейцям, це явище
свідчить лише про те, що ні на одну хвилину ми не бажали б опинитися в
стані тих людських істот. Наша душа готова для сприйняття лише тих сус-
пільних форм, у яких може вільно діяти і розвиватися наша людська гід-
ність. Почувати себе людиною, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках –
ось основна заповідь людини-європейця. Зламати цю заповідь – значить
зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це зна-
чить перекреслити своє моральне обличчя.

(23–30) Що за національна свідомість? Багатьом ця справа видається ту-
манною. Діди наші цілком вільно жили, бувши в національному тумані, то
чому ж не можемо лишитись і ми такими? Поганий, фальшивий, розрахо-
ваний на самознищення ідеал. Хто цього не розуміє, той насамперед засуд-
жує себе на небуття. Національна свідомість – це перша передумова широкої
свідомої і творчої діяльності взагалі. Без цієї передумови немислима ніяка
велика творчість. Денаціоналізована людина не може бути сильною, не може
мати міцного морального хребта, не може бути повним характером.

(31–41) І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його
історія – постійне намагання зробити з нас не те, чим призначила нас при-
рода. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту.
Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на на-
шій землі, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми – не ми,
а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас. І тоді не деінде,
а в наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах нам зала-
зили в саму душу, нищили там усе, що є для нас святого, не давали змоги
боронитися. Останні роки панування більшовизму особливо яскраво дове-
ли нам, що значить таке втручання. Навіть ті чи інші літери казали нам
вимовляти так, як хочуть вони.

(42–55) Наслідки з усього цього на сьогодні такі, що величезна частина на-
шого, особливо міського, населення з національного погляду не належить
ні до якого народу, не говорить ні одною мовою. Це не є народ. Це – безли-
ка, без’язика юрба. Особливо це стосується нашої молоді. Соромно, боляче
бачити таке явище на європейському суходолі, на берегах Дніпра, на вули-
цях Києва! Це боляче ранить наше людське самолюбство. Це принижує нас
в очах свідомих іноземців. Це, нарешті, відбирає у нас безліч творчої актив-
ності й енергії. Тому – не все одно, хто як говорить, яким богам молиться,
які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст,
не все одно, хто домінуючим є для нас: Шевченко чи Пушкін. Не все одно,
як це часто доводиться чути, кого ми вчимо в школі. Ні! Це не все одно...
А коли – все одно, то це значить, що все одно для вас, хто є ми самі! Це зна-
чить, що ми не народ, не якась спільна історична сила, а невиразна юрба,
вічно принижена, без всяких ідеалів сіра маса.

За У. Самчуком
(602 слова)

Виділений фразеологізм має у висловленні «На кожному кроці бачимо чорним по білому писане: хто ми – народ чи чернь, нація чи маса?...» значення

Прочитайте уважно текст і виконайте завдання

Хто є ми самі?

(1–5) Це питання не дає нам спокою. Воно врізається в нашу свідомість,
воно переслідує нас удома, на вулиці, в установі... На кожному кроці ба-
чимо чорним по білому писане: хто ми – народ чи чернь, нація чи маса?...
Організована, свідома одиниця чи юрба без’язиких і безликих постатей?
І дати на це виразну відповідь ми вагаємося.

(6–12) Чому? Бо ми не переконані внутрішньо, що вповні і беззастережно
заслуговуємо на назву народ. Бачимо явища, бачимо обличчя, чуємо мову,
оцінюємо вчинки і з приголомшливим жалем стверджуємо, що величезна
маса громадян не розуміє і не усвідомлює в собі двох дуже важливих і ос-
новних елементів: людську гідність і національну свідомість. Що таке люд-
ська гідність? Що таке національна свідомість, і для чого її можна прак-
тично вжити? Не всім це ясно.

(13–22) За певних обставин нам було б це абсолютно байдуже. Це явище не
нове. Воно вже спрадавна існує на нашій планеті. Є людські громади, які
живуть споконвіку своїм первісним життям. І нам, європейцям, це явище
свідчить лише про те, що ні на одну хвилину ми не бажали б опинитися в
стані тих людських істот. Наша душа готова для сприйняття лише тих сус-
пільних форм, у яких може вільно діяти і розвиватися наша людська гід-
ність. Почувати себе людиною, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках –
ось основна заповідь людини-європейця. Зламати цю заповідь – значить
зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це зна-
чить перекреслити своє моральне обличчя.

(23–30) Що за національна свідомість? Багатьом ця справа видається ту-
манною. Діди наші цілком вільно жили, бувши в національному тумані, то
чому ж не можемо лишитись і ми такими? Поганий, фальшивий, розрахо-
ваний на самознищення ідеал. Хто цього не розуміє, той насамперед засуд-
жує себе на небуття. Національна свідомість – це перша передумова широкої
свідомої і творчої діяльності взагалі. Без цієї передумови немислима ніяка
велика творчість. Денаціоналізована людина не може бути сильною, не може
мати міцного морального хребта, не може бути повним характером.

(31–41) І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його
історія – постійне намагання зробити з нас не те, чим призначила нас при-
рода. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту.
Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на на-
шій землі, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми – не ми,
а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас. І тоді не деінде,
а в наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах нам зала-
зили в саму душу, нищили там усе, що є для нас святого, не давали змоги
боронитися. Останні роки панування більшовизму особливо яскраво дове-
ли нам, що значить таке втручання. Навіть ті чи інші літери казали нам
вимовляти так, як хочуть вони.

(42–55) Наслідки з усього цього на сьогодні такі, що величезна частина на-
шого, особливо міського, населення з національного погляду не належить
ні до якого народу, не говорить ні одною мовою. Це не є народ. Це – безли-
ка, без’язика юрба. Особливо це стосується нашої молоді. Соромно, боляче
бачити таке явище на європейському суходолі, на берегах Дніпра, на вули-
цях Києва! Це боляче ранить наше людське самолюбство. Це принижує нас
в очах свідомих іноземців. Це, нарешті, відбирає у нас безліч творчої актив-
ності й енергії. Тому – не все одно, хто як говорить, яким богам молиться,
які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст,
не все одно, хто домінуючим є для нас: Шевченко чи Пушкін. Не все одно,
як це часто доводиться чути, кого ми вчимо в школі. Ні! Це не все одно...
А коли – все одно, то це значить, що все одно для вас, хто є ми самі! Це зна-
чить, що ми не народ, не якась спільна історична сила, а невиразна юрба,
вічно принижена, без всяких ідеалів сіра маса.

За У. Самчуком
(602 слова)

Слово гідність у висловленні «Наша душа готова для сприйняття лише тих суспільних форм, у яких може вільно діяти і розвиватися наша людська гідність», можна замінити словом

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Поетка українського відродження

(1-3) Є постаті, забуті сучасниками, зроджені для інших часів, які вириваються
нащадками з пазурів минулого і ставляться на недосяжну височину. До таких належить і
Леся Українка.

(4-12) Її життя було цілою проблемою. Вона на голову переростала хистом майже всіх
сучасних письменників, а лишилася дивно незрозумілою. Вона мала чи не найглибшу
освіту в крузі товаришів пера, а залишилась особою, якою найменше займалася освічена
критика. Людина інтенсивного шукання і впертої думки не прикувала чомусь до себе
уваги тих, хто цікавився тайнами поетичної творчості. Письменниця, яку Франко назвав
одиноким мужчиною серед поетів соборної України, лишилася якимось сфінксом для
покоління, для якого відвага, завзяття, воля – всі мужські чесноти повинні були б стати
конечними, коли воно хотіло вистояти в тій страшній завірюсі, що несподівано впала на
нього.

(13-18) Як це могло статися? Я думаю, це сталося через те, що Леся Українка своїми
уподобаннями, пристрастями і вдачею з’явилася на світ завчасно. Вона жила й діяла в
добу, яка на місце невидимого Бога поставила релігію розуму. На місце абсолютної
моралі – етику, прописи якої, як математичні формули, доводилися доказами розсудку.
На місце великих пристрастей – поміркованість. На місце віри, що рушає горами, – сліпе
упокорення перед так званим богом подій.

(19-24) Це був час, коли ніхто не підіймався вже за свої переконання ні на ешафот, ні на
кострище, коли людське життя стало важити більше, ніж людська честь, коли на зміну
безпосередності прийшов зарозумілий, але зблазований сноб. Це був час, коли поетичну
легенду заступила проза щоденного життя, коли на зміну непокірливих дідів прийшли
врівноважені внуки, що „садили картопельку”, і котрим байдуже було, «... чиєю кров’ю
ота земля напоєна, що картоплю родить». В таку добу з’явилася в нас Леся Українка.

(25-32) «На шлях я вийшла ранньою весною», – зачинає вона один із своїх молодечих
віршів. І дійсно, найтемніші дні цієї доби вже упливали. Тривога, непевність, туга за
великим всеочищаючим поривом огортала маси. Пробуджена туга людського «я» за
чимось великим, що довго, придушене, таїлось на дні душі, вибухаючи раз на кількасот
років, тоді, коли зачиналися нові розділи в історії. Коли б Леся Українка прийшла трохи
пізніше, коли й безжурних огортав переляк перед катастрофою, що йшла, її скоріше
зрозуміли би. Та майже ніхто з її сучасників не відчував бурі, якої так пристрасно
прагнула вона.

(33-37) В тузі за моментом боротьби і подвигу писала вона в одній своїй поемі, з якою
насолодою вона б «упилася щастям перемоги», але це упоєння їй не судилося. Те, про що
вона мріяла в безсонні ночі, її не торкнулося. Вона «себе вогнем спалила власним», не
дочекавшись сподіваного моменту щастя. Тому була її поезія тугою за щастям, а не
насолодою ним.

(38-40) Вона мріяла віддати себе цілу справі нації, «спалити молодість і полягти при
зброї», але в тисячний раз справдилася на ній знана оповідка: немає пророків у своїй
землі!

(41-45) Кажуть, що Леся Українка вмерла на сухоти. Думаю, що це неправда, або не ціла
правда. Бо це засмішна назва на ту хворобу, що жерла її. Вона вмерла від того
внутрішнього вогню, що гонив її до чину, тоді ще нездійснимого, – цю маленьку жінку з
душею скованого Прометея. Вона вмерла прудко, бо люди, що живуть так інтенсивно,
живуть коротко.

(46-56) Її голосу не дочували за життя, і вона була в нім застрашаючо самотньою. Тією
самотою, котру зносити можуть лише люди, повні глибокої віри в своє покликання. Але
подібно багатьом трагічним постатям, умираючи, вона перемогла. Іскра людської і
національної гідності перейде в кожного з її духовних нащадків. Всі, навіть духовні
противники поетки, що не зрозуміли її пророчого шалу й жорстокої правди, муситимуть
скорше чи пізніше зложити вінець із написом: «Ти переміг!» Тоді нація визнає як одного
зі своїх духовних вождів ту слабу жінку, чий вищий дух ще в темну ніч перед
пробудженням народу вказував йому страшну і величну путь безумства й слави. Тоді
останки Лесі Українки в день великого свята перенесуть до українського пантеону,
збудованого своїм великим людям вільною нацією, яку вона так немилосердно картала і
так безумно любила.

За Д. Донцовим
633 слова

Слова вищий дух вказував страшну і величну путь у реченні «Тоді нація визнає як одного зі своїх духовних вождів ту слабу жінку, чий вищий дух ще в темну ніч перед пробудженням народу вказував йому страшну і величну путь безумства й слави» (рядки 51-53) становлять

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Поетка українського відродження

(1-3) Є постаті, забуті сучасниками, зроджені для інших часів, які вириваються
нащадками з пазурів минулого і ставляться на недосяжну височину. До таких належить і
Леся Українка.

(4-12) Її життя було цілою проблемою. Вона на голову переростала хистом майже всіх
сучасних письменників, а лишилася дивно незрозумілою. Вона мала чи не найглибшу
освіту в крузі товаришів пера, а залишилась особою, якою найменше займалася освічена
критика. Людина інтенсивного шукання і впертої думки не прикувала чомусь до себе
уваги тих, хто цікавився тайнами поетичної творчості. Письменниця, яку Франко назвав
одиноким мужчиною серед поетів соборної України, лишилася якимось сфінксом для
покоління, для якого відвага, завзяття, воля – всі мужські чесноти повинні були б стати
конечними, коли воно хотіло вистояти в тій страшній завірюсі, що несподівано впала на
нього.

(13-18) Як це могло статися? Я думаю, це сталося через те, що Леся Українка своїми
уподобаннями, пристрастями і вдачею з’явилася на світ завчасно. Вона жила й діяла в
добу, яка на місце невидимого Бога поставила релігію розуму. На місце абсолютної
моралі – етику, прописи якої, як математичні формули, доводилися доказами розсудку.
На місце великих пристрастей – поміркованість. На місце віри, що рушає горами, – сліпе
упокорення перед так званим богом подій.

(19-24) Це був час, коли ніхто не підіймався вже за свої переконання ні на ешафот, ні на
кострище, коли людське життя стало важити більше, ніж людська честь, коли на зміну
безпосередності прийшов зарозумілий, але зблазований сноб. Це був час, коли поетичну
легенду заступила проза щоденного життя, коли на зміну непокірливих дідів прийшли
врівноважені внуки, що „садили картопельку”, і котрим байдуже було, «... чиєю кров’ю
ота земля напоєна, що картоплю родить». В таку добу з’явилася в нас Леся Українка.

(25-32) «На шлях я вийшла ранньою весною», – зачинає вона один із своїх молодечих
віршів. І дійсно, найтемніші дні цієї доби вже упливали. Тривога, непевність, туга за
великим всеочищаючим поривом огортала маси. Пробуджена туга людського «я» за
чимось великим, що довго, придушене, таїлось на дні душі, вибухаючи раз на кількасот
років, тоді, коли зачиналися нові розділи в історії. Коли б Леся Українка прийшла трохи
пізніше, коли й безжурних огортав переляк перед катастрофою, що йшла, її скоріше
зрозуміли би. Та майже ніхто з її сучасників не відчував бурі, якої так пристрасно
прагнула вона.

(33-37) В тузі за моментом боротьби і подвигу писала вона в одній своїй поемі, з якою
насолодою вона б «упилася щастям перемоги», але це упоєння їй не судилося. Те, про що
вона мріяла в безсонні ночі, її не торкнулося. Вона «себе вогнем спалила власним», не
дочекавшись сподіваного моменту щастя. Тому була її поезія тугою за щастям, а не
насолодою ним.

(38-40) Вона мріяла віддати себе цілу справі нації, «спалити молодість і полягти при
зброї», але в тисячний раз справдилася на ній знана оповідка: немає пророків у своїй
землі!

(41-45) Кажуть, що Леся Українка вмерла на сухоти. Думаю, що це неправда, або не ціла
правда. Бо це засмішна назва на ту хворобу, що жерла її. Вона вмерла від того
внутрішнього вогню, що гонив її до чину, тоді ще нездійснимого, – цю маленьку жінку з
душею скованого Прометея. Вона вмерла прудко, бо люди, що живуть так інтенсивно,
живуть коротко.

(46-56) Її голосу не дочували за життя, і вона була в нім застрашаючо самотньою. Тією
самотою, котру зносити можуть лише люди, повні глибокої віри в своє покликання. Але
подібно багатьом трагічним постатям, умираючи, вона перемогла. Іскра людської і
національної гідності перейде в кожного з її духовних нащадків. Всі, навіть духовні
противники поетки, що не зрозуміли її пророчого шалу й жорстокої правди, муситимуть
скорше чи пізніше зложити вінець із написом: «Ти переміг!» Тоді нація визнає як одного
зі своїх духовних вождів ту слабу жінку, чий вищий дух ще в темну ніч перед
пробудженням народу вказував йому страшну і величну путь безумства й слави. Тоді
останки Лесі Українки в день великого свята перенесуть до українського пантеону,
збудованого своїм великим людям вільною нацією, яку вона так немилосердно картала і
так безумно любила.

За Д. Донцовим
633 слова

Слова, виділені у вислові «маленька жінка з душею скованого Прометея» (рядки 43-44) означають: та, яка

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Поетка українського відродження

(1-3) Є постаті, забуті сучасниками, зроджені для інших часів, які вириваються
нащадками з пазурів минулого і ставляться на недосяжну височину. До таких належить і
Леся Українка.

(4-12) Її життя було цілою проблемою. Вона на голову переростала хистом майже всіх
сучасних письменників, а лишилася дивно незрозумілою. Вона мала чи не найглибшу
освіту в крузі товаришів пера, а залишилась особою, якою найменше займалася освічена
критика. Людина інтенсивного шукання і впертої думки не прикувала чомусь до себе
уваги тих, хто цікавився тайнами поетичної творчості. Письменниця, яку Франко назвав
одиноким мужчиною серед поетів соборної України, лишилася якимось сфінксом для
покоління, для якого відвага, завзяття, воля – всі мужські чесноти повинні були б стати
конечними, коли воно хотіло вистояти в тій страшній завірюсі, що несподівано впала на
нього.

(13-18) Як це могло статися? Я думаю, це сталося через те, що Леся Українка своїми
уподобаннями, пристрастями і вдачею з’явилася на світ завчасно. Вона жила й діяла в
добу, яка на місце невидимого Бога поставила релігію розуму. На місце абсолютної
моралі – етику, прописи якої, як математичні формули, доводилися доказами розсудку.
На місце великих пристрастей – поміркованість. На місце віри, що рушає горами, – сліпе
упокорення перед так званим богом подій.

(19-24) Це був час, коли ніхто не підіймався вже за свої переконання ні на ешафот, ні на
кострище, коли людське життя стало важити більше, ніж людська честь, коли на зміну
безпосередності прийшов зарозумілий, але зблазований сноб. Це був час, коли поетичну
легенду заступила проза щоденного життя, коли на зміну непокірливих дідів прийшли
врівноважені внуки, що „садили картопельку”, і котрим байдуже було, «... чиєю кров’ю
ота земля напоєна, що картоплю родить». В таку добу з’явилася в нас Леся Українка.

(25-32) «На шлях я вийшла ранньою весною», – зачинає вона один із своїх молодечих
віршів. І дійсно, найтемніші дні цієї доби вже упливали. Тривога, непевність, туга за
великим всеочищаючим поривом огортала маси. Пробуджена туга людського «я» за
чимось великим, що довго, придушене, таїлось на дні душі, вибухаючи раз на кількасот
років, тоді, коли зачиналися нові розділи в історії. Коли б Леся Українка прийшла трохи
пізніше, коли й безжурних огортав переляк перед катастрофою, що йшла, її скоріше
зрозуміли би. Та майже ніхто з її сучасників не відчував бурі, якої так пристрасно
прагнула вона.

(33-37) В тузі за моментом боротьби і подвигу писала вона в одній своїй поемі, з якою
насолодою вона б «упилася щастям перемоги», але це упоєння їй не судилося. Те, про що
вона мріяла в безсонні ночі, її не торкнулося. Вона «себе вогнем спалила власним», не
дочекавшись сподіваного моменту щастя. Тому була її поезія тугою за щастям, а не
насолодою ним.

(38-40) Вона мріяла віддати себе цілу справі нації, «спалити молодість і полягти при
зброї», але в тисячний раз справдилася на ній знана оповідка: немає пророків у своїй
землі!

(41-45) Кажуть, що Леся Українка вмерла на сухоти. Думаю, що це неправда, або не ціла
правда. Бо це засмішна назва на ту хворобу, що жерла її. Вона вмерла від того
внутрішнього вогню, що гонив її до чину, тоді ще нездійснимого, – цю маленьку жінку з
душею скованого Прометея. Вона вмерла прудко, бо люди, що живуть так інтенсивно,
живуть коротко.

(46-56) Її голосу не дочували за життя, і вона була в нім застрашаючо самотньою. Тією
самотою, котру зносити можуть лише люди, повні глибокої віри в своє покликання. Але
подібно багатьом трагічним постатям, умираючи, вона перемогла. Іскра людської і
національної гідності перейде в кожного з її духовних нащадків. Всі, навіть духовні
противники поетки, що не зрозуміли її пророчого шалу й жорстокої правди, муситимуть
скорше чи пізніше зложити вінець із написом: «Ти переміг!» Тоді нація визнає як одного
зі своїх духовних вождів ту слабу жінку, чий вищий дух ще в темну ніч перед
пробудженням народу вказував йому страшну і величну путь безумства й слави. Тоді
останки Лесі Українки в день великого свята перенесуть до українського пантеону,
збудованого своїм великим людям вільною нацією, яку вона так немилосердно картала і
так безумно любила.

За Д. Донцовим
633 слова

У реченні «Це був час, ..коли на зміну безпосередності прийшов зарозумілий, але зблазований сноб» (рядки 19-21) слово сноб означає людина, яка:

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Поетка українського відродження

(1-3) Є постаті, забуті сучасниками, зроджені для інших часів, які вириваються
нащадками з пазурів минулого і ставляться на недосяжну височину. До таких належить і
Леся Українка.

(4-12) Її життя було цілою проблемою. Вона на голову переростала хистом майже всіх
сучасних письменників, а лишилася дивно незрозумілою. Вона мала чи не найглибшу
освіту в крузі товаришів пера, а залишилась особою, якою найменше займалася освічена
критика. Людина інтенсивного шукання і впертої думки не прикувала чомусь до себе
уваги тих, хто цікавився тайнами поетичної творчості. Письменниця, яку Франко назвав
одиноким мужчиною серед поетів соборної України, лишилася якимось сфінксом для
покоління, для якого відвага, завзяття, воля – всі мужські чесноти повинні були б стати
конечними, коли воно хотіло вистояти в тій страшній завірюсі, що несподівано впала на
нього.

(13-18) Як це могло статися? Я думаю, це сталося через те, що Леся Українка своїми
уподобаннями, пристрастями і вдачею з’явилася на світ завчасно. Вона жила й діяла в
добу, яка на місце невидимого Бога поставила релігію розуму. На місце абсолютної
моралі – етику, прописи якої, як математичні формули, доводилися доказами розсудку.
На місце великих пристрастей – поміркованість. На місце віри, що рушає горами, – сліпе
упокорення перед так званим богом подій.

(19-24) Це був час, коли ніхто не підіймався вже за свої переконання ні на ешафот, ні на
кострище, коли людське життя стало важити більше, ніж людська честь, коли на зміну
безпосередності прийшов зарозумілий, але зблазований сноб. Це був час, коли поетичну
легенду заступила проза щоденного життя, коли на зміну непокірливих дідів прийшли
врівноважені внуки, що „садили картопельку”, і котрим байдуже було, «... чиєю кров’ю
ота земля напоєна, що картоплю родить». В таку добу з’явилася в нас Леся Українка.

(25-32) «На шлях я вийшла ранньою весною», – зачинає вона один із своїх молодечих
віршів. І дійсно, найтемніші дні цієї доби вже упливали. Тривога, непевність, туга за
великим всеочищаючим поривом огортала маси. Пробуджена туга людського «я» за
чимось великим, що довго, придушене, таїлось на дні душі, вибухаючи раз на кількасот
років, тоді, коли зачиналися нові розділи в історії. Коли б Леся Українка прийшла трохи
пізніше, коли й безжурних огортав переляк перед катастрофою, що йшла, її скоріше
зрозуміли би. Та майже ніхто з її сучасників не відчував бурі, якої так пристрасно
прагнула вона.

(33-37) В тузі за моментом боротьби і подвигу писала вона в одній своїй поемі, з якою
насолодою вона б «упилася щастям перемоги», але це упоєння їй не судилося. Те, про що
вона мріяла в безсонні ночі, її не торкнулося. Вона «себе вогнем спалила власним», не
дочекавшись сподіваного моменту щастя. Тому була її поезія тугою за щастям, а не
насолодою ним.

(38-40) Вона мріяла віддати себе цілу справі нації, «спалити молодість і полягти при
зброї», але в тисячний раз справдилася на ній знана оповідка: немає пророків у своїй
землі!

(41-45) Кажуть, що Леся Українка вмерла на сухоти. Думаю, що це неправда, або не ціла
правда. Бо це засмішна назва на ту хворобу, що жерла її. Вона вмерла від того
внутрішнього вогню, що гонив її до чину, тоді ще нездійснимого, – цю маленьку жінку з
душею скованого Прометея. Вона вмерла прудко, бо люди, що живуть так інтенсивно,
живуть коротко.

(46-56) Її голосу не дочували за життя, і вона була в нім застрашаючо самотньою. Тією
самотою, котру зносити можуть лише люди, повні глибокої віри в своє покликання. Але
подібно багатьом трагічним постатям, умираючи, вона перемогла. Іскра людської і
національної гідності перейде в кожного з її духовних нащадків. Всі, навіть духовні
противники поетки, що не зрозуміли її пророчого шалу й жорстокої правди, муситимуть
скорше чи пізніше зложити вінець із написом: «Ти переміг!» Тоді нація визнає як одного
зі своїх духовних вождів ту слабу жінку, чий вищий дух ще в темну ніч перед
пробудженням народу вказував йому страшну і величну путь безумства й слави. Тоді
останки Лесі Українки в день великого свята перенесуть до українського пантеону,
збудованого своїм великим людям вільною нацією, яку вона так немилосердно картала і
так безумно любила.

За Д. Донцовим
633 слова

Уособленням у тексті є висловлювання

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Поетка українського відродження

(1-3) Є постаті, забуті сучасниками, зроджені для інших часів, які вириваються
нащадками з пазурів минулого і ставляться на недосяжну височину. До таких належить і
Леся Українка.

(4-12) Її життя було цілою проблемою. Вона на голову переростала хистом майже всіх
сучасних письменників, а лишилася дивно незрозумілою. Вона мала чи не найглибшу
освіту в крузі товаришів пера, а залишилась особою, якою найменше займалася освічена
критика. Людина інтенсивного шукання і впертої думки не прикувала чомусь до себе
уваги тих, хто цікавився тайнами поетичної творчості. Письменниця, яку Франко назвав
одиноким мужчиною серед поетів соборної України, лишилася якимось сфінксом для
покоління, для якого відвага, завзяття, воля – всі мужські чесноти повинні були б стати
конечними, коли воно хотіло вистояти в тій страшній завірюсі, що несподівано впала на
нього.

(13-18) Як це могло статися? Я думаю, це сталося через те, що Леся Українка своїми
уподобаннями, пристрастями і вдачею з’явилася на світ завчасно. Вона жила й діяла в
добу, яка на місце невидимого Бога поставила релігію розуму. На місце абсолютної
моралі – етику, прописи якої, як математичні формули, доводилися доказами розсудку.
На місце великих пристрастей – поміркованість. На місце віри, що рушає горами, – сліпе
упокорення перед так званим богом подій.

(19-24) Це був час, коли ніхто не підіймався вже за свої переконання ні на ешафот, ні на
кострище, коли людське життя стало важити більше, ніж людська честь, коли на зміну
безпосередності прийшов зарозумілий, але зблазований сноб. Це був час, коли поетичну
легенду заступила проза щоденного життя, коли на зміну непокірливих дідів прийшли
врівноважені внуки, що „садили картопельку”, і котрим байдуже було, «... чиєю кров’ю
ота земля напоєна, що картоплю родить». В таку добу з’явилася в нас Леся Українка.

(25-32) «На шлях я вийшла ранньою весною», – зачинає вона один із своїх молодечих
віршів. І дійсно, найтемніші дні цієї доби вже упливали. Тривога, непевність, туга за
великим всеочищаючим поривом огортала маси. Пробуджена туга людського «я» за
чимось великим, що довго, придушене, таїлось на дні душі, вибухаючи раз на кількасот
років, тоді, коли зачиналися нові розділи в історії. Коли б Леся Українка прийшла трохи
пізніше, коли й безжурних огортав переляк перед катастрофою, що йшла, її скоріше
зрозуміли би. Та майже ніхто з її сучасників не відчував бурі, якої так пристрасно
прагнула вона.

(33-37) В тузі за моментом боротьби і подвигу писала вона в одній своїй поемі, з якою
насолодою вона б «упилася щастям перемоги», але це упоєння їй не судилося. Те, про що
вона мріяла в безсонні ночі, її не торкнулося. Вона «себе вогнем спалила власним», не
дочекавшись сподіваного моменту щастя. Тому була її поезія тугою за щастям, а не
насолодою ним.

(38-40) Вона мріяла віддати себе цілу справі нації, «спалити молодість і полягти при
зброї», але в тисячний раз справдилася на ній знана оповідка: немає пророків у своїй
землі!

(41-45) Кажуть, що Леся Українка вмерла на сухоти. Думаю, що це неправда, або не ціла
правда. Бо це засмішна назва на ту хворобу, що жерла її. Вона вмерла від того
внутрішнього вогню, що гонив її до чину, тоді ще нездійснимого, – цю маленьку жінку з
душею скованого Прометея. Вона вмерла прудко, бо люди, що живуть так інтенсивно,
живуть коротко.

(46-56) Її голосу не дочували за життя, і вона була в нім застрашаючо самотньою. Тією
самотою, котру зносити можуть лише люди, повні глибокої віри в своє покликання. Але
подібно багатьом трагічним постатям, умираючи, вона перемогла. Іскра людської і
національної гідності перейде в кожного з її духовних нащадків. Всі, навіть духовні
противники поетки, що не зрозуміли її пророчого шалу й жорстокої правди, муситимуть
скорше чи пізніше зложити вінець із написом: «Ти переміг!» Тоді нація визнає як одного
зі своїх духовних вождів ту слабу жінку, чий вищий дух ще в темну ніч перед
пробудженням народу вказував йому страшну і величну путь безумства й слави. Тоді
останки Лесі Українки в день великого свята перенесуть до українського пантеону,
збудованого своїм великим людям вільною нацією, яку вона так немилосердно картала і
так безумно любила.

За Д. Донцовим
633 слова

У реченні «Вона вмерла від того внутрішнього вогню, що гонив її до чину, тоді ще нездійснимого, – цю маленьку жінку з душею скованого Прометея» (рядки 42-44) слово вогонь ужите в значенні

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Поетка українського відродження

(1-3) Є постаті, забуті сучасниками, зроджені для інших часів, які вириваються
нащадками з пазурів минулого і ставляться на недосяжну височину. До таких належить і
Леся Українка.

(4-12) Її життя було цілою проблемою. Вона на голову переростала хистом майже всіх
сучасних письменників, а лишилася дивно незрозумілою. Вона мала чи не найглибшу
освіту в крузі товаришів пера, а залишилась особою, якою найменше займалася освічена
критика. Людина інтенсивного шукання і впертої думки не прикувала чомусь до себе
уваги тих, хто цікавився тайнами поетичної творчості. Письменниця, яку Франко назвав
одиноким мужчиною серед поетів соборної України, лишилася якимось сфінксом для
покоління, для якого відвага, завзяття, воля – всі мужські чесноти повинні були б стати
конечними, коли воно хотіло вистояти в тій страшній завірюсі, що несподівано впала на
нього.

(13-18) Як це могло статися? Я думаю, це сталося через те, що Леся Українка своїми
уподобаннями, пристрастями і вдачею з’явилася на світ завчасно. Вона жила й діяла в
добу, яка на місце невидимого Бога поставила релігію розуму. На місце абсолютної
моралі – етику, прописи якої, як математичні формули, доводилися доказами розсудку.
На місце великих пристрастей – поміркованість. На місце віри, що рушає горами, – сліпе
упокорення перед так званим богом подій.

(19-24) Це був час, коли ніхто не підіймався вже за свої переконання ні на ешафот, ні на
кострище, коли людське життя стало важити більше, ніж людська честь, коли на зміну
безпосередності прийшов зарозумілий, але зблазований сноб. Це був час, коли поетичну
легенду заступила проза щоденного життя, коли на зміну непокірливих дідів прийшли
врівноважені внуки, що „садили картопельку”, і котрим байдуже було, «... чиєю кров’ю
ота земля напоєна, що картоплю родить». В таку добу з’явилася в нас Леся Українка.

(25-32) «На шлях я вийшла ранньою весною», – зачинає вона один із своїх молодечих
віршів. І дійсно, найтемніші дні цієї доби вже упливали. Тривога, непевність, туга за
великим всеочищаючим поривом огортала маси. Пробуджена туга людського «я» за
чимось великим, що довго, придушене, таїлось на дні душі, вибухаючи раз на кількасот
років, тоді, коли зачиналися нові розділи в історії. Коли б Леся Українка прийшла трохи
пізніше, коли й безжурних огортав переляк перед катастрофою, що йшла, її скоріше
зрозуміли би. Та майже ніхто з її сучасників не відчував бурі, якої так пристрасно
прагнула вона.

(33-37) В тузі за моментом боротьби і подвигу писала вона в одній своїй поемі, з якою
насолодою вона б «упилася щастям перемоги», але це упоєння їй не судилося. Те, про що
вона мріяла в безсонні ночі, її не торкнулося. Вона «себе вогнем спалила власним», не
дочекавшись сподіваного моменту щастя. Тому була її поезія тугою за щастям, а не
насолодою ним.

(38-40) Вона мріяла віддати себе цілу справі нації, «спалити молодість і полягти при
зброї», але в тисячний раз справдилася на ній знана оповідка: немає пророків у своїй
землі!

(41-45) Кажуть, що Леся Українка вмерла на сухоти. Думаю, що це неправда, або не ціла
правда. Бо це засмішна назва на ту хворобу, що жерла її. Вона вмерла від того
внутрішнього вогню, що гонив її до чину, тоді ще нездійснимого, – цю маленьку жінку з
душею скованого Прометея. Вона вмерла прудко, бо люди, що живуть так інтенсивно,
живуть коротко.

(46-56) Її голосу не дочували за життя, і вона була в нім застрашаючо самотньою. Тією
самотою, котру зносити можуть лише люди, повні глибокої віри в своє покликання. Але
подібно багатьом трагічним постатям, умираючи, вона перемогла. Іскра людської і
національної гідності перейде в кожного з її духовних нащадків. Всі, навіть духовні
противники поетки, що не зрозуміли її пророчого шалу й жорстокої правди, муситимуть
скорше чи пізніше зложити вінець із написом: «Ти переміг!» Тоді нація визнає як одного
зі своїх духовних вождів ту слабу жінку, чий вищий дух ще в темну ніч перед
пробудженням народу вказував йому страшну і величну путь безумства й слави. Тоді
останки Лесі Українки в день великого свята перенесуть до українського пантеону,
збудованого своїм великим людям вільною нацією, яку вона так немилосердно картала і
так безумно любила.

За Д. Донцовим
633 слова

Наведені судження доводять справедливість думки Франка про те, що Леся Українка була «одиноким мужчиною серед поетів соборної України» (рядок 9), окрім судження

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Поетка українського відродження

(1-3) Є постаті, забуті сучасниками, зроджені для інших часів, які вириваються
нащадками з пазурів минулого і ставляться на недосяжну височину. До таких належить і
Леся Українка.

(4-12) Її життя було цілою проблемою. Вона на голову переростала хистом майже всіх
сучасних письменників, а лишилася дивно незрозумілою. Вона мала чи не найглибшу
освіту в крузі товаришів пера, а залишилась особою, якою найменше займалася освічена
критика. Людина інтенсивного шукання і впертої думки не прикувала чомусь до себе
уваги тих, хто цікавився тайнами поетичної творчості. Письменниця, яку Франко назвав
одиноким мужчиною серед поетів соборної України, лишилася якимось сфінксом для
покоління, для якого відвага, завзяття, воля – всі мужські чесноти повинні були б стати
конечними, коли воно хотіло вистояти в тій страшній завірюсі, що несподівано впала на
нього.

(13-18) Як це могло статися? Я думаю, це сталося через те, що Леся Українка своїми
уподобаннями, пристрастями і вдачею з’явилася на світ завчасно. Вона жила й діяла в
добу, яка на місце невидимого Бога поставила релігію розуму. На місце абсолютної
моралі – етику, прописи якої, як математичні формули, доводилися доказами розсудку.
На місце великих пристрастей – поміркованість. На місце віри, що рушає горами, – сліпе
упокорення перед так званим богом подій.

(19-24) Це був час, коли ніхто не підіймався вже за свої переконання ні на ешафот, ні на
кострище, коли людське життя стало важити більше, ніж людська честь, коли на зміну
безпосередності прийшов зарозумілий, але зблазований сноб. Це був час, коли поетичну
легенду заступила проза щоденного життя, коли на зміну непокірливих дідів прийшли
врівноважені внуки, що „садили картопельку”, і котрим байдуже було, «... чиєю кров’ю
ота земля напоєна, що картоплю родить». В таку добу з’явилася в нас Леся Українка.

(25-32) «На шлях я вийшла ранньою весною», – зачинає вона один із своїх молодечих
віршів. І дійсно, найтемніші дні цієї доби вже упливали. Тривога, непевність, туга за
великим всеочищаючим поривом огортала маси. Пробуджена туга людського «я» за
чимось великим, що довго, придушене, таїлось на дні душі, вибухаючи раз на кількасот
років, тоді, коли зачиналися нові розділи в історії. Коли б Леся Українка прийшла трохи
пізніше, коли й безжурних огортав переляк перед катастрофою, що йшла, її скоріше
зрозуміли би. Та майже ніхто з її сучасників не відчував бурі, якої так пристрасно
прагнула вона.

(33-37) В тузі за моментом боротьби і подвигу писала вона в одній своїй поемі, з якою
насолодою вона б «упилася щастям перемоги», але це упоєння їй не судилося. Те, про що
вона мріяла в безсонні ночі, її не торкнулося. Вона «себе вогнем спалила власним», не
дочекавшись сподіваного моменту щастя. Тому була її поезія тугою за щастям, а не
насолодою ним.

(38-40) Вона мріяла віддати себе цілу справі нації, «спалити молодість і полягти при
зброї», але в тисячний раз справдилася на ній знана оповідка: немає пророків у своїй
землі!

(41-45) Кажуть, що Леся Українка вмерла на сухоти. Думаю, що це неправда, або не ціла
правда. Бо це засмішна назва на ту хворобу, що жерла її. Вона вмерла від того
внутрішнього вогню, що гонив її до чину, тоді ще нездійснимого, – цю маленьку жінку з
душею скованого Прометея. Вона вмерла прудко, бо люди, що живуть так інтенсивно,
живуть коротко.

(46-56) Її голосу не дочували за життя, і вона була в нім застрашаючо самотньою. Тією
самотою, котру зносити можуть лише люди, повні глибокої віри в своє покликання. Але
подібно багатьом трагічним постатям, умираючи, вона перемогла. Іскра людської і
національної гідності перейде в кожного з її духовних нащадків. Всі, навіть духовні
противники поетки, що не зрозуміли її пророчого шалу й жорстокої правди, муситимуть
скорше чи пізніше зложити вінець із написом: «Ти переміг!» Тоді нація визнає як одного
зі своїх духовних вождів ту слабу жінку, чий вищий дух ще в темну ніч перед
пробудженням народу вказував йому страшну і величну путь безумства й слави. Тоді
останки Лесі Українки в день великого свята перенесуть до українського пантеону,
збудованого своїм великим людям вільною нацією, яку вона так немилосердно картала і
так безумно любила.

За Д. Донцовим
633 слова

Висновком, що випливає з інших поданих суджень, є

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Поетка українського відродження

(1-3) Є постаті, забуті сучасниками, зроджені для інших часів, які вириваються
нащадками з пазурів минулого і ставляться на недосяжну височину. До таких належить і
Леся Українка.

(4-12) Її життя було цілою проблемою. Вона на голову переростала хистом майже всіх
сучасних письменників, а лишилася дивно незрозумілою. Вона мала чи не найглибшу
освіту в крузі товаришів пера, а залишилась особою, якою найменше займалася освічена
критика. Людина інтенсивного шукання і впертої думки не прикувала чомусь до себе
уваги тих, хто цікавився тайнами поетичної творчості. Письменниця, яку Франко назвав
одиноким мужчиною серед поетів соборної України, лишилася якимось сфінксом для
покоління, для якого відвага, завзяття, воля – всі мужські чесноти повинні були б стати
конечними, коли воно хотіло вистояти в тій страшній завірюсі, що несподівано впала на
нього.

(13-18) Як це могло статися? Я думаю, це сталося через те, що Леся Українка своїми
уподобаннями, пристрастями і вдачею з’явилася на світ завчасно. Вона жила й діяла в
добу, яка на місце невидимого Бога поставила релігію розуму. На місце абсолютної
моралі – етику, прописи якої, як математичні формули, доводилися доказами розсудку.
На місце великих пристрастей – поміркованість. На місце віри, що рушає горами, – сліпе
упокорення перед так званим богом подій.

(19-24) Це був час, коли ніхто не підіймався вже за свої переконання ні на ешафот, ні на
кострище, коли людське життя стало важити більше, ніж людська честь, коли на зміну
безпосередності прийшов зарозумілий, але зблазований сноб. Це був час, коли поетичну
легенду заступила проза щоденного життя, коли на зміну непокірливих дідів прийшли
врівноважені внуки, що „садили картопельку”, і котрим байдуже було, «... чиєю кров’ю
ота земля напоєна, що картоплю родить». В таку добу з’явилася в нас Леся Українка.

(25-32) «На шлях я вийшла ранньою весною», – зачинає вона один із своїх молодечих
віршів. І дійсно, найтемніші дні цієї доби вже упливали. Тривога, непевність, туга за
великим всеочищаючим поривом огортала маси. Пробуджена туга людського «я» за
чимось великим, що довго, придушене, таїлось на дні душі, вибухаючи раз на кількасот
років, тоді, коли зачиналися нові розділи в історії. Коли б Леся Українка прийшла трохи
пізніше, коли й безжурних огортав переляк перед катастрофою, що йшла, її скоріше
зрозуміли би. Та майже ніхто з її сучасників не відчував бурі, якої так пристрасно
прагнула вона.

(33-37) В тузі за моментом боротьби і подвигу писала вона в одній своїй поемі, з якою
насолодою вона б «упилася щастям перемоги», але це упоєння їй не судилося. Те, про що
вона мріяла в безсонні ночі, її не торкнулося. Вона «себе вогнем спалила власним», не
дочекавшись сподіваного моменту щастя. Тому була її поезія тугою за щастям, а не
насолодою ним.

(38-40) Вона мріяла віддати себе цілу справі нації, «спалити молодість і полягти при
зброї», але в тисячний раз справдилася на ній знана оповідка: немає пророків у своїй
землі!

(41-45) Кажуть, що Леся Українка вмерла на сухоти. Думаю, що це неправда, або не ціла
правда. Бо це засмішна назва на ту хворобу, що жерла її. Вона вмерла від того
внутрішнього вогню, що гонив її до чину, тоді ще нездійснимого, – цю маленьку жінку з
душею скованого Прометея. Вона вмерла прудко, бо люди, що живуть так інтенсивно,
живуть коротко.

(46-56) Її голосу не дочували за життя, і вона була в нім застрашаючо самотньою. Тією
самотою, котру зносити можуть лише люди, повні глибокої віри в своє покликання. Але
подібно багатьом трагічним постатям, умираючи, вона перемогла. Іскра людської і
національної гідності перейде в кожного з її духовних нащадків. Всі, навіть духовні
противники поетки, що не зрозуміли її пророчого шалу й жорстокої правди, муситимуть
скорше чи пізніше зложити вінець із написом: «Ти переміг!» Тоді нація визнає як одного
зі своїх духовних вождів ту слабу жінку, чий вищий дух ще в темну ніч перед
пробудженням народу вказував йому страшну і величну путь безумства й слави. Тоді
останки Лесі Українки в день великого свята перенесуть до українського пантеону,
збудованого своїм великим людям вільною нацією, яку вона так немилосердно картала і
так безумно любила.

За Д. Донцовим
633 слова

Загальним відносно інших є зміст висловлювання

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Поетка українського відродження

(1-3) Є постаті, забуті сучасниками, зроджені для інших часів, які вириваються
нащадками з пазурів минулого і ставляться на недосяжну височину. До таких належить і
Леся Українка.

(4-12) Її життя було цілою проблемою. Вона на голову переростала хистом майже всіх
сучасних письменників, а лишилася дивно незрозумілою. Вона мала чи не найглибшу
освіту в крузі товаришів пера, а залишилась особою, якою найменше займалася освічена
критика. Людина інтенсивного шукання і впертої думки не прикувала чомусь до себе
уваги тих, хто цікавився тайнами поетичної творчості. Письменниця, яку Франко назвав
одиноким мужчиною серед поетів соборної України, лишилася якимось сфінксом для
покоління, для якого відвага, завзяття, воля – всі мужські чесноти повинні були б стати
конечними, коли воно хотіло вистояти в тій страшній завірюсі, що несподівано впала на
нього.

(13-18) Як це могло статися? Я думаю, це сталося через те, що Леся Українка своїми
уподобаннями, пристрастями і вдачею з’явилася на світ завчасно. Вона жила й діяла в
добу, яка на місце невидимого Бога поставила релігію розуму. На місце абсолютної
моралі – етику, прописи якої, як математичні формули, доводилися доказами розсудку.
На місце великих пристрастей – поміркованість. На місце віри, що рушає горами, – сліпе
упокорення перед так званим богом подій.

(19-24) Це був час, коли ніхто не підіймався вже за свої переконання ні на ешафот, ні на
кострище, коли людське життя стало важити більше, ніж людська честь, коли на зміну
безпосередності прийшов зарозумілий, але зблазований сноб. Це був час, коли поетичну
легенду заступила проза щоденного життя, коли на зміну непокірливих дідів прийшли
врівноважені внуки, що „садили картопельку”, і котрим байдуже було, «... чиєю кров’ю
ота земля напоєна, що картоплю родить». В таку добу з’явилася в нас Леся Українка.

(25-32) «На шлях я вийшла ранньою весною», – зачинає вона один із своїх молодечих
віршів. І дійсно, найтемніші дні цієї доби вже упливали. Тривога, непевність, туга за
великим всеочищаючим поривом огортала маси. Пробуджена туга людського «я» за
чимось великим, що довго, придушене, таїлось на дні душі, вибухаючи раз на кількасот
років, тоді, коли зачиналися нові розділи в історії. Коли б Леся Українка прийшла трохи
пізніше, коли й безжурних огортав переляк перед катастрофою, що йшла, її скоріше
зрозуміли би. Та майже ніхто з її сучасників не відчував бурі, якої так пристрасно
прагнула вона.

(33-37) В тузі за моментом боротьби і подвигу писала вона в одній своїй поемі, з якою
насолодою вона б «упилася щастям перемоги», але це упоєння їй не судилося. Те, про що
вона мріяла в безсонні ночі, її не торкнулося. Вона «себе вогнем спалила власним», не
дочекавшись сподіваного моменту щастя. Тому була її поезія тугою за щастям, а не
насолодою ним.

(38-40) Вона мріяла віддати себе цілу справі нації, «спалити молодість і полягти при
зброї», але в тисячний раз справдилася на ній знана оповідка: немає пророків у своїй
землі!

(41-45) Кажуть, що Леся Українка вмерла на сухоти. Думаю, що це неправда, або не ціла
правда. Бо це засмішна назва на ту хворобу, що жерла її. Вона вмерла від того
внутрішнього вогню, що гонив її до чину, тоді ще нездійснимого, – цю маленьку жінку з
душею скованого Прометея. Вона вмерла прудко, бо люди, що живуть так інтенсивно,
живуть коротко.

(46-56) Її голосу не дочували за життя, і вона була в нім застрашаючо самотньою. Тією
самотою, котру зносити можуть лише люди, повні глибокої віри в своє покликання. Але
подібно багатьом трагічним постатям, умираючи, вона перемогла. Іскра людської і
національної гідності перейде в кожного з її духовних нащадків. Всі, навіть духовні
противники поетки, що не зрозуміли її пророчого шалу й жорстокої правди, муситимуть
скорше чи пізніше зложити вінець із написом: «Ти переміг!» Тоді нація визнає як одного
зі своїх духовних вождів ту слабу жінку, чий вищий дух ще в темну ніч перед
пробудженням народу вказував йому страшну і величну путь безумства й слави. Тоді
останки Лесі Українки в день великого свята перенесуть до українського пантеону,
збудованого своїм великим людям вільною нацією, яку вона так немилосердно картала і
так безумно любила.

За Д. Донцовим
633 слова

Серед суджень, що підтверджують думку «... В тисячний раз справдилася на ній (Лесі Українці) знана оповідка: немає пророків у своїй землі!» (рядки 39-40), зайвим є судження

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Поетка українського відродження

(1-3) Є постаті, забуті сучасниками, зроджені для інших часів, які вириваються
нащадками з пазурів минулого і ставляться на недосяжну височину. До таких належить і
Леся Українка.

(4-12) Її життя було цілою проблемою. Вона на голову переростала хистом майже всіх
сучасних письменників, а лишилася дивно незрозумілою. Вона мала чи не найглибшу
освіту в крузі товаришів пера, а залишилась особою, якою найменше займалася освічена
критика. Людина інтенсивного шукання і впертої думки не прикувала чомусь до себе
уваги тих, хто цікавився тайнами поетичної творчості. Письменниця, яку Франко назвав
одиноким мужчиною серед поетів соборної України, лишилася якимось сфінксом для
покоління, для якого відвага, завзяття, воля – всі мужські чесноти повинні були б стати
конечними, коли воно хотіло вистояти в тій страшній завірюсі, що несподівано впала на
нього.

(13-18) Як це могло статися? Я думаю, це сталося через те, що Леся Українка своїми
уподобаннями, пристрастями і вдачею з’явилася на світ завчасно. Вона жила й діяла в
добу, яка на місце невидимого Бога поставила релігію розуму. На місце абсолютної
моралі – етику, прописи якої, як математичні формули, доводилися доказами розсудку.
На місце великих пристрастей – поміркованість. На місце віри, що рушає горами, – сліпе
упокорення перед так званим богом подій.

(19-24) Це був час, коли ніхто не підіймався вже за свої переконання ні на ешафот, ні на
кострище, коли людське життя стало важити більше, ніж людська честь, коли на зміну
безпосередності прийшов зарозумілий, але зблазований сноб. Це був час, коли поетичну
легенду заступила проза щоденного життя, коли на зміну непокірливих дідів прийшли
врівноважені внуки, що „садили картопельку”, і котрим байдуже було, «... чиєю кров’ю
ота земля напоєна, що картоплю родить». В таку добу з’явилася в нас Леся Українка.

(25-32) «На шлях я вийшла ранньою весною», – зачинає вона один із своїх молодечих
віршів. І дійсно, найтемніші дні цієї доби вже упливали. Тривога, непевність, туга за
великим всеочищаючим поривом огортала маси. Пробуджена туга людського «я» за
чимось великим, що довго, придушене, таїлось на дні душі, вибухаючи раз на кількасот
років, тоді, коли зачиналися нові розділи в історії. Коли б Леся Українка прийшла трохи
пізніше, коли й безжурних огортав переляк перед катастрофою, що йшла, її скоріше
зрозуміли би. Та майже ніхто з її сучасників не відчував бурі, якої так пристрасно
прагнула вона.

(33-37) В тузі за моментом боротьби і подвигу писала вона в одній своїй поемі, з якою
насолодою вона б «упилася щастям перемоги», але це упоєння їй не судилося. Те, про що
вона мріяла в безсонні ночі, її не торкнулося. Вона «себе вогнем спалила власним», не
дочекавшись сподіваного моменту щастя. Тому була її поезія тугою за щастям, а не
насолодою ним.

(38-40) Вона мріяла віддати себе цілу справі нації, «спалити молодість і полягти при
зброї», але в тисячний раз справдилася на ній знана оповідка: немає пророків у своїй
землі!

(41-45) Кажуть, що Леся Українка вмерла на сухоти. Думаю, що це неправда, або не ціла
правда. Бо це засмішна назва на ту хворобу, що жерла її. Вона вмерла від того
внутрішнього вогню, що гонив її до чину, тоді ще нездійснимого, – цю маленьку жінку з
душею скованого Прометея. Вона вмерла прудко, бо люди, що живуть так інтенсивно,
живуть коротко.

(46-56) Її голосу не дочували за життя, і вона була в нім застрашаючо самотньою. Тією
самотою, котру зносити можуть лише люди, повні глибокої віри в своє покликання. Але
подібно багатьом трагічним постатям, умираючи, вона перемогла. Іскра людської і
національної гідності перейде в кожного з її духовних нащадків. Всі, навіть духовні
противники поетки, що не зрозуміли її пророчого шалу й жорстокої правди, муситимуть
скорше чи пізніше зложити вінець із написом: «Ти переміг!» Тоді нація визнає як одного
зі своїх духовних вождів ту слабу жінку, чий вищий дух ще в темну ніч перед
пробудженням народу вказував йому страшну і величну путь безумства й слави. Тоді
останки Лесі Українки в день великого свята перенесуть до українського пантеону,
збудованого своїм великим людям вільною нацією, яку вона так немилосердно картала і
так безумно любила.

За Д. Донцовим
633 слова

Висловлювання «Є постаті, забуті сучасниками, зроджені для інших часів, які вириваються нащадками з пазурів минулого і ставляться на недосяжну височину. До таких належить і Леся Українка» (рядки 1-3) є в тексті

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
 і виконайте завдання

Буккросинг: перетворюємо світ на суцільну бібліотеку

Історична довідка

(2-10) Якось у Парижі меценат закупив 250 велосипедів і розкидав їх по
 місту. Кожен охочий міг узяти двоколісний транспортний засіб і доїхати туди,
 куди потрібно, а потім залишити його там для наступного подорожнього… Згодом
 схожий рух набув популярності й з іншими речами. У 2001 році в американського
 інтернет-технолога Рона Хорнбекера з’явилася ідея буккросингу (з англ.
 bоок – книга, crossing — рух). На одному із сайтів він прочитав про систему
 циркуляції по всьому світу залишених фотоапаратів і вирішив повторити цей експеримент з іншими речами. Тоді ж поклав 20 книг у холі одного готелю. А за півроку було вже 300 активістів, які «відпускали» своїх друкованих друзів у подорож…

(11-15) – Буккросинг – це міжнародний рух за «звільнення» книжок, – розповідає
 арт-менеджер книгарні «Є» Оксана Васьків. — Суть його полягає в тому,
 щоб «звільнити» книгу від господаря й пустити її у вільне плавання. В Україні він
з’явився 2005 року. Щоб книжка не загубилася, а знайшла свій шлях до читача,
 було створено буккросингові полиці.

(16—21) – Наприклад, у Львові перша така поличка виникла наприкінці літа
 2009 року в галереї «Ом». На той час була лише група ентузіастів, яка спробувала залишати книжки на вулицях або в кав’ярнях міста, — говорить активіст
 львівського буккросингу Тарас Бейзик. – Але в таких випадках через незнання
львів’ян часто траплялося, що буккросер відпускав книжку, а той, хто знаходив,
 просто забирав її собі. Тож ризик, що вона зійде з маршруту, був дуже високий.

(22-24) – Спершу на нашій полиці було кілька десятків книг, – пригадує Галина
 Кулик, одна із засновниць й активісток буккросингу у Львові. – За три місяці їх кількість зросла до двох сотень.

(25-27) – Невдовзі після прем’єрної полиці з’явилася ще одна – у книгарні «Є». Уміст її з часу відкриття крамниці суттєво змінився, — наголошує Оксана Васьків.

(28-31) – Величезний попит має популярна сучасна література, – долучається
 до розмови Тарас Бейзик. – Класика й так є в кожного вдома. Найбільш
 читабельними залишаються наші сучасники: Любко Дереш, Сергій Жадан, Тарас Прохасько…

(32-39) – До речі, книжки, учасниці буккросингу, переносять інформацію про
 враження тих, хто їх читав, – продовжує Оксана Васьків. – Люди залишають на
 форзацах або на сторінках свої рекомендації й контакти, щоб згодом обмінятися
 враженнями чи просто знайти нових друзів за інтересами. Зазвичай полиці обладнано
 спеціальними наліпками, які дають зрозуміти, що цю книгу не продають, а
 її просто можна взяти почитати. А ще позначками, що прикріплюють на форзац.
 Це буккросинговий лист, де в спеціальній графі вказують контакти й поради
 наступному читачеві.

(40-47) – Для мене буккросинг – це насамперед геніальна ідея, яка стирає
 рамки соціально усталених норм на зразок «я – тобі, а ти – мені», – каже Тарас
 Бейзик. — Це можливість просто віддавати. Показати людям, що буває «просто
 так», щиро, відкрито, без реклами, без спонсорів… Справжній буккросер, який
 зумів зрозуміти всю глибину руху, «звільняє» книжки й отримує від цього задо­волення. Дехто думає, що буккросинг — це можливість знайти собі якусь цікаву
 книжечку задарма. Можливо. Але суть у тому, аби «відпускати» її в мандрівку, перетворюючи світ на відкриту бібліотеку…

 Коментар

(49-57) Галина Бабій, радіожурналіст: Буваючи на відпочинку чи у відрядженнях
 за кордоном, зауважила, що вільний обмін книжками там дуже поширений.
 Ідеться не лише про книгарні, а й про готелі, де зупиняється люд з усього світу!
 На жаль, наші видання мені жодного разу не траплялися… Відтоді завжди беру
 в подорож кілька книжок і журналів українською мовою, які залишаю почитати
 всім охочим саме на таких поличках із написом «Bookcrossing». Буккросинг –
своєрідний народний рух. Я з тих людей, які не чекають на допомогу ані від
 міністерств, ані від дипломатів, ані від спонсорів. Якщо багато хто з нас
 робитиме так само, української книжки у світі побільшає…

За Б. Городницькою

Основну думку тексту відображає твердження

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
 і виконайте завдання

Буккросинг: перетворюємо світ на суцільну бібліотеку

Історична довідка

(2-10) Якось у Парижі меценат закупив 250 велосипедів і розкидав їх по
 місту. Кожен охочий міг узяти двоколісний транспортний засіб і доїхати туди,
 куди потрібно, а потім залишити його там для наступного подорожнього… Згодом
 схожий рух набув популярності й з іншими речами. У 2001 році в американського
 інтернет-технолога Рона Хорнбекера з’явилася ідея буккросингу (з англ.
 bоок – книга, crossing — рух). На одному із сайтів він прочитав про систему
 циркуляції по всьому світу залишених фотоапаратів і вирішив повторити цей експеримент з іншими речами. Тоді ж поклав 20 книг у холі одного готелю. А за півроку було вже 300 активістів, які «відпускали» своїх друкованих друзів у подорож…

(11-15) – Буккросинг – це міжнародний рух за «звільнення» книжок, – розповідає
 арт-менеджер книгарні «Є» Оксана Васьків. — Суть його полягає в тому,
 щоб «звільнити» книгу від господаря й пустити її у вільне плавання. В Україні він
з’явився 2005 року. Щоб книжка не загубилася, а знайшла свій шлях до читача,
 було створено буккросингові полиці.

(16—21) – Наприклад, у Львові перша така поличка виникла наприкінці літа
 2009 року в галереї «Ом». На той час була лише група ентузіастів, яка спробувала залишати книжки на вулицях або в кав’ярнях міста, — говорить активіст
 львівського буккросингу Тарас Бейзик. – Але в таких випадках через незнання
львів’ян часто траплялося, що буккросер відпускав книжку, а той, хто знаходив,
 просто забирав її собі. Тож ризик, що вона зійде з маршруту, був дуже високий.

(22-24) – Спершу на нашій полиці було кілька десятків книг, – пригадує Галина
 Кулик, одна із засновниць й активісток буккросингу у Львові. – За три місяці їх кількість зросла до двох сотень.

(25-27) – Невдовзі після прем’єрної полиці з’явилася ще одна – у книгарні «Є». Уміст її з часу відкриття крамниці суттєво змінився, — наголошує Оксана Васьків.

(28-31) – Величезний попит має популярна сучасна література, – долучається
 до розмови Тарас Бейзик. – Класика й так є в кожного вдома. Найбільш
 читабельними залишаються наші сучасники: Любко Дереш, Сергій Жадан, Тарас Прохасько…

(32-39) – До речі, книжки, учасниці буккросингу, переносять інформацію про
 враження тих, хто їх читав, – продовжує Оксана Васьків. – Люди залишають на
 форзацах або на сторінках свої рекомендації й контакти, щоб згодом обмінятися
 враженнями чи просто знайти нових друзів за інтересами. Зазвичай полиці обладнано
 спеціальними наліпками, які дають зрозуміти, що цю книгу не продають, а
 її просто можна взяти почитати. А ще позначками, що прикріплюють на форзац.
 Це буккросинговий лист, де в спеціальній графі вказують контакти й поради
 наступному читачеві.

(40-47) – Для мене буккросинг – це насамперед геніальна ідея, яка стирає
 рамки соціально усталених норм на зразок «я – тобі, а ти – мені», – каже Тарас
 Бейзик. — Це можливість просто віддавати. Показати людям, що буває «просто
 так», щиро, відкрито, без реклами, без спонсорів… Справжній буккросер, який
 зумів зрозуміти всю глибину руху, «звільняє» книжки й отримує від цього задо­волення. Дехто думає, що буккросинг — це можливість знайти собі якусь цікаву
 книжечку задарма. Можливо. Але суть у тому, аби «відпускати» її в мандрівку, перетворюючи світ на відкриту бібліотеку…

 Коментар

(49-57) Галина Бабій, радіожурналіст: Буваючи на відпочинку чи у відрядженнях
 за кордоном, зауважила, що вільний обмін книжками там дуже поширений.
 Ідеться не лише про книгарні, а й про готелі, де зупиняється люд з усього світу!
 На жаль, наші видання мені жодного разу не траплялися… Відтоді завжди беру
 в подорож кілька книжок і журналів українською мовою, які залишаю почитати
 всім охочим саме на таких поличках із написом «Bookcrossing». Буккросинг –
своєрідний народний рух. Я з тих людей, які не чекають на допомогу ані від
 міністерств, ані від дипломатів, ані від спонсорів. Якщо багато хто з нас
 робитиме так само, української книжки у світі побільшає…

За Б. Городницькою

У варіантах відповідей наведено коментарі ентузіаста буккросингу з Нікополя, який пише під ніком Rayan Riener​. Прочитайте їх. У тексті є підтвердження всіх наведених нижче думок, ОКРІМ

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
 і виконайте завдання

Буккросинг: перетворюємо світ на суцільну бібліотеку

Історична довідка

(2-10) Якось у Парижі меценат закупив 250 велосипедів і розкидав їх по
 місту. Кожен охочий міг узяти двоколісний транспортний засіб і доїхати туди,
 куди потрібно, а потім залишити його там для наступного подорожнього… Згодом
 схожий рух набув популярності й з іншими речами. У 2001 році в американського
 інтернет-технолога Рона Хорнбекера з’явилася ідея буккросингу (з англ.
 bоок – книга, crossing — рух). На одному із сайтів він прочитав про систему
 циркуляції по всьому світу залишених фотоапаратів і вирішив повторити цей експеримент з іншими речами. Тоді ж поклав 20 книг у холі одного готелю. А за півроку було вже 300 активістів, які «відпускали» своїх друкованих друзів у подорож…

(11-15) – Буккросинг – це міжнародний рух за «звільнення» книжок, – розповідає
 арт-менеджер книгарні «Є» Оксана Васьків. — Суть його полягає в тому,
 щоб «звільнити» книгу від господаря й пустити її у вільне плавання. В Україні він
з’явився 2005 року. Щоб книжка не загубилася, а знайшла свій шлях до читача,
 було створено буккросингові полиці.

(16—21) – Наприклад, у Львові перша така поличка виникла наприкінці літа
 2009 року в галереї «Ом». На той час була лише група ентузіастів, яка спробувала залишати книжки на вулицях або в кав’ярнях міста, — говорить активіст
 львівського буккросингу Тарас Бейзик. – Але в таких випадках через незнання
львів’ян часто траплялося, що буккросер відпускав книжку, а той, хто знаходив,
 просто забирав її собі. Тож ризик, що вона зійде з маршруту, був дуже високий.

(22-24) – Спершу на нашій полиці було кілька десятків книг, – пригадує Галина
 Кулик, одна із засновниць й активісток буккросингу у Львові. – За три місяці їх кількість зросла до двох сотень.

(25-27) – Невдовзі після прем’єрної полиці з’явилася ще одна – у книгарні «Є». Уміст її з часу відкриття крамниці суттєво змінився, — наголошує Оксана Васьків.

(28-31) – Величезний попит має популярна сучасна література, – долучається
 до розмови Тарас Бейзик. – Класика й так є в кожного вдома. Найбільш
 читабельними залишаються наші сучасники: Любко Дереш, Сергій Жадан, Тарас Прохасько…

(32-39) – До речі, книжки, учасниці буккросингу, переносять інформацію про
 враження тих, хто їх читав, – продовжує Оксана Васьків. – Люди залишають на
 форзацах або на сторінках свої рекомендації й контакти, щоб згодом обмінятися
 враженнями чи просто знайти нових друзів за інтересами. Зазвичай полиці обладнано
 спеціальними наліпками, які дають зрозуміти, що цю книгу не продають, а
 її просто можна взяти почитати. А ще позначками, що прикріплюють на форзац.
 Це буккросинговий лист, де в спеціальній графі вказують контакти й поради
 наступному читачеві.

(40-47) – Для мене буккросинг – це насамперед геніальна ідея, яка стирає
 рамки соціально усталених норм на зразок «я – тобі, а ти – мені», – каже Тарас
 Бейзик. — Це можливість просто віддавати. Показати людям, що буває «просто
 так», щиро, відкрито, без реклами, без спонсорів… Справжній буккросер, який
 зумів зрозуміти всю глибину руху, «звільняє» книжки й отримує від цього задо­волення. Дехто думає, що буккросинг — це можливість знайти собі якусь цікаву
 книжечку задарма. Можливо. Але суть у тому, аби «відпускати» її в мандрівку, перетворюючи світ на відкриту бібліотеку…

 Коментар

(49-57) Галина Бабій, радіожурналіст: Буваючи на відпочинку чи у відрядженнях
 за кордоном, зауважила, що вільний обмін книжками там дуже поширений.
 Ідеться не лише про книгарні, а й про готелі, де зупиняється люд з усього світу!
 На жаль, наші видання мені жодного разу не траплялися… Відтоді завжди беру
 в подорож кілька книжок і журналів українською мовою, які залишаю почитати
 всім охочим саме на таких поличках із написом «Bookcrossing». Буккросинг –
своєрідний народний рух. Я з тих людей, які не чекають на допомогу ані від
 міністерств, ані від дипломатів, ані від спонсорів. Якщо багато хто з нас
 робитиме так само, української книжки у світі побільшає…

За Б. Городницькою

Автор долучає до тексту коментар Галини Бабій, щоб показати, що

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
 і виконайте завдання

Буккросинг: перетворюємо світ на суцільну бібліотеку

Історична довідка

(2-10) Якось у Парижі меценат закупив 250 велосипедів і розкидав їх по
 місту. Кожен охочий міг узяти двоколісний транспортний засіб і доїхати туди,
 куди потрібно, а потім залишити його там для наступного подорожнього… Згодом
 схожий рух набув популярності й з іншими речами. У 2001 році в американського
 інтернет-технолога Рона Хорнбекера з’явилася ідея буккросингу (з англ.
 bоок – книга, crossing — рух). На одному із сайтів він прочитав про систему
 циркуляції по всьому світу залишених фотоапаратів і вирішив повторити цей експеримент з іншими речами. Тоді ж поклав 20 книг у холі одного готелю. А за півроку було вже 300 активістів, які «відпускали» своїх друкованих друзів у подорож…

(11-15) – Буккросинг – це міжнародний рух за «звільнення» книжок, – розповідає
 арт-менеджер книгарні «Є» Оксана Васьків. — Суть його полягає в тому,
 щоб «звільнити» книгу від господаря й пустити її у вільне плавання. В Україні він
з’явився 2005 року. Щоб книжка не загубилася, а знайшла свій шлях до читача,
 було створено буккросингові полиці.

(16—21) – Наприклад, у Львові перша така поличка виникла наприкінці літа
 2009 року в галереї «Ом». На той час була лише група ентузіастів, яка спробувала залишати книжки на вулицях або в кав’ярнях міста, — говорить активіст
 львівського буккросингу Тарас Бейзик. – Але в таких випадках через незнання
львів’ян часто траплялося, що буккросер відпускав книжку, а той, хто знаходив,
 просто забирав її собі. Тож ризик, що вона зійде з маршруту, був дуже високий.

(22-24) – Спершу на нашій полиці було кілька десятків книг, – пригадує Галина
 Кулик, одна із засновниць й активісток буккросингу у Львові. – За три місяці їх кількість зросла до двох сотень.

(25-27) – Невдовзі після прем’єрної полиці з’явилася ще одна – у книгарні «Є». Уміст її з часу відкриття крамниці суттєво змінився, — наголошує Оксана Васьків.

(28-31) – Величезний попит має популярна сучасна література, – долучається
 до розмови Тарас Бейзик. – Класика й так є в кожного вдома. Найбільш
 читабельними залишаються наші сучасники: Любко Дереш, Сергій Жадан, Тарас Прохасько…

(32-39) – До речі, книжки, учасниці буккросингу, переносять інформацію про
 враження тих, хто їх читав, – продовжує Оксана Васьків. – Люди залишають на
 форзацах або на сторінках свої рекомендації й контакти, щоб згодом обмінятися
 враженнями чи просто знайти нових друзів за інтересами. Зазвичай полиці обладнано
 спеціальними наліпками, які дають зрозуміти, що цю книгу не продають, а
 її просто можна взяти почитати. А ще позначками, що прикріплюють на форзац.
 Це буккросинговий лист, де в спеціальній графі вказують контакти й поради
 наступному читачеві.

(40-47) – Для мене буккросинг – це насамперед геніальна ідея, яка стирає
 рамки соціально усталених норм на зразок «я – тобі, а ти – мені», – каже Тарас
 Бейзик. — Це можливість просто віддавати. Показати людям, що буває «просто
 так», щиро, відкрито, без реклами, без спонсорів… Справжній буккросер, який
 зумів зрозуміти всю глибину руху, «звільняє» книжки й отримує від цього задо­волення. Дехто думає, що буккросинг — це можливість знайти собі якусь цікаву
 книжечку задарма. Можливо. Але суть у тому, аби «відпускати» її в мандрівку, перетворюючи світ на відкриту бібліотеку…

 Коментар

(49-57) Галина Бабій, радіожурналіст: Буваючи на відпочинку чи у відрядженнях
 за кордоном, зауважила, що вільний обмін книжками там дуже поширений.
 Ідеться не лише про книгарні, а й про готелі, де зупиняється люд з усього світу!
 На жаль, наші видання мені жодного разу не траплялися… Відтоді завжди беру
 в подорож кілька книжок і журналів українською мовою, які залишаю почитати
 всім охочим саме на таких поличках із написом «Bookcrossing». Буккросинг –
своєрідний народний рух. Я з тих людей, які не чекають на допомогу ані від
 міністерств, ані від дипломатів, ані від спонсорів. Якщо багато хто з нас
 робитиме так само, української книжки у світі побільшає…

За Б. Городницькою

У тексті згадано всі аспекти буккросингу, ОКРІМ

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
 і виконайте завдання

Буккросинг: перетворюємо світ на суцільну бібліотеку

Історична довідка

(2-10) Якось у Парижі меценат закупив 250 велосипедів і розкидав їх по
 місту. Кожен охочий міг узяти двоколісний транспортний засіб і доїхати туди,
 куди потрібно, а потім залишити його там для наступного подорожнього… Згодом
 схожий рух набув популярності й з іншими речами. У 2001 році в американського
 інтернет-технолога Рона Хорнбекера з’явилася ідея буккросингу (з англ.
 bоок – книга, crossing — рух). На одному із сайтів він прочитав про систему
 циркуляції по всьому світу залишених фотоапаратів і вирішив повторити цей експеримент з іншими речами. Тоді ж поклав 20 книг у холі одного готелю. А за півроку було вже 300 активістів, які «відпускали» своїх друкованих друзів у подорож…

(11-15) – Буккросинг – це міжнародний рух за «звільнення» книжок, – розповідає
 арт-менеджер книгарні «Є» Оксана Васьків. — Суть його полягає в тому,
 щоб «звільнити» книгу від господаря й пустити її у вільне плавання. В Україні він
з’явився 2005 року. Щоб книжка не загубилася, а знайшла свій шлях до читача,
 було створено буккросингові полиці.

(16—21) – Наприклад, у Львові перша така поличка виникла наприкінці літа
 2009 року в галереї «Ом». На той час була лише група ентузіастів, яка спробувала залишати книжки на вулицях або в кав’ярнях міста, — говорить активіст
 львівського буккросингу Тарас Бейзик. – Але в таких випадках через незнання
львів’ян часто траплялося, що буккросер відпускав книжку, а той, хто знаходив,
 просто забирав її собі. Тож ризик, що вона зійде з маршруту, був дуже високий.

(22-24) – Спершу на нашій полиці було кілька десятків книг, – пригадує Галина
 Кулик, одна із засновниць й активісток буккросингу у Львові. – За три місяці їх кількість зросла до двох сотень.

(25-27) – Невдовзі після прем’єрної полиці з’явилася ще одна – у книгарні «Є». Уміст її з часу відкриття крамниці суттєво змінився, — наголошує Оксана Васьків.

(28-31) – Величезний попит має популярна сучасна література, – долучається
 до розмови Тарас Бейзик. – Класика й так є в кожного вдома. Найбільш
 читабельними залишаються наші сучасники: Любко Дереш, Сергій Жадан, Тарас Прохасько…

(32-39) – До речі, книжки, учасниці буккросингу, переносять інформацію про
 враження тих, хто їх читав, – продовжує Оксана Васьків. – Люди залишають на
 форзацах або на сторінках свої рекомендації й контакти, щоб згодом обмінятися
 враженнями чи просто знайти нових друзів за інтересами. Зазвичай полиці обладнано
 спеціальними наліпками, які дають зрозуміти, що цю книгу не продають, а
 її просто можна взяти почитати. А ще позначками, що прикріплюють на форзац.
 Це буккросинговий лист, де в спеціальній графі вказують контакти й поради
 наступному читачеві.

(40-47) – Для мене буккросинг – це насамперед геніальна ідея, яка стирає
 рамки соціально усталених норм на зразок «я – тобі, а ти – мені», – каже Тарас
 Бейзик. — Це можливість просто віддавати. Показати людям, що буває «просто
 так», щиро, відкрито, без реклами, без спонсорів… Справжній буккросер, який
 зумів зрозуміти всю глибину руху, «звільняє» книжки й отримує від цього задо­волення. Дехто думає, що буккросинг — це можливість знайти собі якусь цікаву
 книжечку задарма. Можливо. Але суть у тому, аби «відпускати» її в мандрівку, перетворюючи світ на відкриту бібліотеку…

 Коментар

(49-57) Галина Бабій, радіожурналіст: Буваючи на відпочинку чи у відрядженнях
 за кордоном, зауважила, що вільний обмін книжками там дуже поширений.
 Ідеться не лише про книгарні, а й про готелі, де зупиняється люд з усього світу!
 На жаль, наші видання мені жодного разу не траплялися… Відтоді завжди беру
 в подорож кілька книжок і журналів українською мовою, які залишаю почитати
 всім охочим саме на таких поличках із написом «Bookcrossing». Буккросинг –
своєрідний народний рух. Я з тих людей, які не чекають на допомогу ані від
 міністерств, ані від дипломатів, ані від спонсорів. Якщо багато хто з нас
 робитиме так само, української книжки у світі побільшає…

За Б. Городницькою

Найбільшою популярністю на вітчизняних буккросингових полицях користуються книги

Читання й аналіз тексту
Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання.

Ветеран неба

(1–6) АН-2 потрапив до книги рекордів Гіннеса як єдиний у світі літак, виробництво якого триває понад 60 років. А нещодавно легендарний «кукурудзник» відсвяткував свій ювілей: йому виповнилося 70!

(7–16) Щодо АН-2 доречні всі слова,  з префіксом най-, і не лише тому, що він найбільший у світі одномоторний біплан. Сімдесят років цей літак був найпопулярнішим у світі серед аеропланів такої конструкції, універсальним і надзвичайно потрібним в усіх галузях господарства. Він літав на різних висотах за будь-яких природно-кліматичних і погодних умов, зрошував ліси й обробляв добривами поля (якийсь час це були переважно посіви кукурудзи), доправляв пошту й вантажі, перевозив людей (від парашутистів до селян, бувало, разом зі свійськими тваринами), допомагав дістатися місця геологам, рятував життя мешканцям віддалених районів.

(17–21) Уперше АН-2 здійнявся в небо 31 серпня 1947 року. Маленький, легкий, здатний швидко змінювати напрям руху, він був улюбленцем пілотів і першим захопленням свого творця – Олега Антонова. Однак народження первістка легендарної серії АН не було легким. Щоразу, коли авіаконструктор пропонував розробку, вона йшла врозріз із головною тенденцією в розвитку авіації.

(22–26) На початку 30-х років минулого століття біплани були чи не єдиним типом літака. Тихохідні, але доволі маневрові, вони мали надзвичайно короткі розбіг та зліт і таку ж посадку, здіймалися в повітря з будь-яких аеродромів та навіть із міських вулиць! У 1940 році Олег Антонов заявив про ідею сконструювати власний літак із такими ж характеристиками.

(27–35) Це була епоха яскравих рекордів і дальніх перельотів. Олег Антонов же прагнув побудувати машину не для досягнення найвищих результатів, а для повсякчасних потреб людини. Він бачив, як мало в країні доріг і як багато населених пунктів, відрізаних від цивілізації, і тому з надією дивився в небо, розумів, що потрібний тихохідний літак, який здійснював би рейси місцевого значення, не потребуючи добре обладнаних аеродромів. Конструктор був упевнений в очевидній користі свого задуму, але несподівано проект було відхилено: запропоновану модель сприйняли як анахронізм. Передвоєнний час вимагав високих швидкостей, притаманних радше винищувачам, ніж транспортним літакам.

(36–43) У воєнні роки попри надзвичайну зайнятість О. Антонов не полишав ідеї створення нешвидкісного біплана й до найменших деталей розробив креслення майбутнього літака. Другу спробу реалізувати свій задум авіаконструктор здійснив уже після війни. У 1946 році він звернувся до Олександра Яковлєва – на той час заступника народного комісара авіаційної промисловості. Крок був майже безнадійним: пропозиція О. Антонова знову не потрапляла до авіаційного тренду, адже наставав час реактивної ери. Та несподівано О. Яковлєв, який у країні опікувався дослідним літакобудуванням, затвердив проект.

(44–47) Олег Антонов запропонував модель із двигуном, що розвивав би швидкість до 300 км/год. А ще цей біплан міг брати на борт від 800 до 1500 кілограмів вантажу або ж 12 пасажирів. Поєднання таких характеристик надавало літаку великі переваги порівняно з іншими транспортними тихоходами.

(48–52) Лише рік знадобився для створення першого дослідного зразка: 31 серпня 1947 року літак успішно здійснив тріумфальний політ. Інакше й бути не могло, адже в одній машині О. Антонов поєднав відразу кілька важливих характеристик: простоту, невибагливість і надійність. Невдовзі серійне виробництво АН-2 було розпочато на Київському авіаційному заводі.

(53–63) Сьогодні в музеї ДП «АНТОНОВ» експонують численні модифікації АН-2. Одна з них, не «перевзуваючись», здійснює посадку як на ґрунт, так і на воду, а заміна шасі на лижі дає змогу їй приземлятися ще й на сніг. Справжній «усюдиліт»! Також створено нове втілення цього довгожителя – АН-2-100. У нього дещо гостріший ніс, під яким розміщено в півтора раза потужніший двигун українського виробництва. Завдяки цьому в біплана більші вантажопідйомність і висота польотів, зросла й швидкість. Ця модель уже встановила світовий рекорд із підйому найбільшої ваги для машин такого класу: три тонни двісті кілограмів на висоту майже 3 кілометри за 12 секунд. Натомість звичайний АН-2 піднімає удвічі менший вантаж та ще й у два рази довше. Ба більше, новий АН працює на дешевшому авіаційному пальному порівняно з іншими «залізними птахами».

(64–66) Створений Олегом Антоновим літак і через 70 років по-справжньому потрібний. Новий мотор дав йому друге життя, тож можемо бути впевненими: свій столітній ювілей цей унікальний небесний тихохід святкуватиме в повітрі.

За матеріалами Інтернет-джерел

Літак АН-2 мав переваги над іншими моделями завдяки всім названим у тексті проектним характеристикам, ОКРІМ

Читання й аналіз тексту
Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання.

Ветеран неба

(1–6) АН-2 потрапив до книги рекордів Гіннеса як єдиний у світі літак, виробництво якого триває понад 60 років. А нещодавно легендарний «кукурудзник» відсвяткував свій ювілей: йому виповнилося 70!

(7–16) Щодо АН-2 доречні всі слова,  з префіксом най-, і не лише тому, що він найбільший у світі одномоторний біплан. Сімдесят років цей літак був найпопулярнішим у світі серед аеропланів такої конструкції, універсальним і надзвичайно потрібним в усіх галузях господарства. Він літав на різних висотах за будь-яких природно-кліматичних і погодних умов, зрошував ліси й обробляв добривами поля (якийсь час це були переважно посіви кукурудзи), доправляв пошту й вантажі, перевозив людей (від парашутистів до селян, бувало, разом зі свійськими тваринами), допомагав дістатися місця геологам, рятував життя мешканцям віддалених районів.

(17–21) Уперше АН-2 здійнявся в небо 31 серпня 1947 року. Маленький, легкий, здатний швидко змінювати напрям руху, він був улюбленцем пілотів і першим захопленням свого творця – Олега Антонова. Однак народження первістка легендарної серії АН не було легким. Щоразу, коли авіаконструктор пропонував розробку, вона йшла врозріз із головною тенденцією в розвитку авіації.

(22–26) На початку 30-х років минулого століття біплани були чи не єдиним типом літака. Тихохідні, але доволі маневрові, вони мали надзвичайно короткі розбіг та зліт і таку ж посадку, здіймалися в повітря з будь-яких аеродромів та навіть із міських вулиць! У 1940 році Олег Антонов заявив про ідею сконструювати власний літак із такими ж характеристиками.

(27–35) Це була епоха яскравих рекордів і дальніх перельотів. Олег Антонов же прагнув побудувати машину не для досягнення найвищих результатів, а для повсякчасних потреб людини. Він бачив, як мало в країні доріг і як багато населених пунктів, відрізаних від цивілізації, і тому з надією дивився в небо, розумів, що потрібний тихохідний літак, який здійснював би рейси місцевого значення, не потребуючи добре обладнаних аеродромів. Конструктор був упевнений в очевидній користі свого задуму, але несподівано проект було відхилено: запропоновану модель сприйняли як анахронізм. Передвоєнний час вимагав високих швидкостей, притаманних радше винищувачам, ніж транспортним літакам.

(36–43) У воєнні роки попри надзвичайну зайнятість О. Антонов не полишав ідеї створення нешвидкісного біплана й до найменших деталей розробив креслення майбутнього літака. Другу спробу реалізувати свій задум авіаконструктор здійснив уже після війни. У 1946 році він звернувся до Олександра Яковлєва – на той час заступника народного комісара авіаційної промисловості. Крок був майже безнадійним: пропозиція О. Антонова знову не потрапляла до авіаційного тренду, адже наставав час реактивної ери. Та несподівано О. Яковлєв, який у країні опікувався дослідним літакобудуванням, затвердив проект.

(44–47) Олег Антонов запропонував модель із двигуном, що розвивав би швидкість до 300 км/год. А ще цей біплан міг брати на борт від 800 до 1500 кілограмів вантажу або ж 12 пасажирів. Поєднання таких характеристик надавало літаку великі переваги порівняно з іншими транспортними тихоходами.

(48–52) Лише рік знадобився для створення першого дослідного зразка: 31 серпня 1947 року літак успішно здійснив тріумфальний політ. Інакше й бути не могло, адже в одній машині О. Антонов поєднав відразу кілька важливих характеристик: простоту, невибагливість і надійність. Невдовзі серійне виробництво АН-2 було розпочато на Київському авіаційному заводі.

(53–63) Сьогодні в музеї ДП «АНТОНОВ» експонують численні модифікації АН-2. Одна з них, не «перевзуваючись», здійснює посадку як на ґрунт, так і на воду, а заміна шасі на лижі дає змогу їй приземлятися ще й на сніг. Справжній «усюдиліт»! Також створено нове втілення цього довгожителя – АН-2-100. У нього дещо гостріший ніс, під яким розміщено в півтора раза потужніший двигун українського виробництва. Завдяки цьому в біплана більші вантажопідйомність і висота польотів, зросла й швидкість. Ця модель уже встановила світовий рекорд із підйому найбільшої ваги для машин такого класу: три тонни двісті кілограмів на висоту майже 3 кілометри за 12 секунд. Натомість звичайний АН-2 піднімає удвічі менший вантаж та ще й у два рази довше. Ба більше, новий АН працює на дешевшому авіаційному пальному порівняно з іншими «залізними птахами».

(64–66) Створений Олегом Антоновим літак і через 70 років по-справжньому потрібний. Новий мотор дав йому друге життя, тож можемо бути впевненими: свій столітній ювілей цей унікальний небесний тихохід святкуватиме в повітрі.

За матеріалами Інтернет-джерел

Як свідчить фото літака АН-2, таку модель називають біпланом, бо на відміну від монопланів вона має