Українська мова

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
 і виконайте завдання

Буккросинг: перетворюємо світ на суцільну бібліотеку

Історична довідка

(2-10) Якось у Парижі меценат закупив 250 велосипедів і розкидав їх по
 місту. Кожен охочий міг узяти двоколісний транспортний засіб і доїхати туди,
 куди потрібно, а потім залишити його там для наступного подорожнього… Згодом
 схожий рух набув популярності й з іншими речами. У 2001 році в американського
 інтернет-технолога Рона Хорнбекера з’явилася ідея буккросингу (з англ.
 bоок – книга, crossing — рух). На одному із сайтів він прочитав про систему
 циркуляції по всьому світу залишених фотоапаратів і вирішив повторити цей експеримент з іншими речами. Тоді ж поклав 20 книг у холі одного готелю. А за півроку було вже 300 активістів, які «відпускали» своїх друкованих друзів у подорож…

(11-15) – Буккросинг – це міжнародний рух за «звільнення» книжок, – розповідає
 арт-менеджер книгарні «Є» Оксана Васьків. — Суть його полягає в тому,
 щоб «звільнити» книгу від господаря й пустити її у вільне плавання. В Україні він
з’явився 2005 року. Щоб книжка не загубилася, а знайшла свій шлях до читача,
 було створено буккросингові полиці.

(16—21) – Наприклад, у Львові перша така поличка виникла наприкінці літа
 2009 року в галереї «Ом». На той час була лише група ентузіастів, яка спробувала залишати книжки на вулицях або в кав’ярнях міста, — говорить активіст
 львівського буккросингу Тарас Бейзик. – Але в таких випадках через незнання
львів’ян часто траплялося, що буккросер відпускав книжку, а той, хто знаходив,
 просто забирав її собі. Тож ризик, що вона зійде з маршруту, був дуже високий.

(22-24) – Спершу на нашій полиці було кілька десятків книг, – пригадує Галина
 Кулик, одна із засновниць й активісток буккросингу у Львові. – За три місяці їх кількість зросла до двох сотень.

(25-27) – Невдовзі після прем’єрної полиці з’явилася ще одна – у книгарні «Є». Уміст її з часу відкриття крамниці суттєво змінився, — наголошує Оксана Васьків.

(28-31) – Величезний попит має популярна сучасна література, – долучається
 до розмови Тарас Бейзик. – Класика й так є в кожного вдома. Найбільш
 читабельними залишаються наші сучасники: Любко Дереш, Сергій Жадан, Тарас Прохасько…

(32-39) – До речі, книжки, учасниці буккросингу, переносять інформацію про
 враження тих, хто їх читав, – продовжує Оксана Васьків. – Люди залишають на
 форзацах або на сторінках свої рекомендації й контакти, щоб згодом обмінятися
 враженнями чи просто знайти нових друзів за інтересами. Зазвичай полиці обладнано
 спеціальними наліпками, які дають зрозуміти, що цю книгу не продають, а
 її просто можна взяти почитати. А ще позначками, що прикріплюють на форзац.
 Це буккросинговий лист, де в спеціальній графі вказують контакти й поради
 наступному читачеві.

(40-47) – Для мене буккросинг – це насамперед геніальна ідея, яка стирає
 рамки соціально усталених норм на зразок «я – тобі, а ти – мені», – каже Тарас
 Бейзик. — Це можливість просто віддавати. Показати людям, що буває «просто
 так», щиро, відкрито, без реклами, без спонсорів… Справжній буккросер, який
 зумів зрозуміти всю глибину руху, «звільняє» книжки й отримує від цього задо­волення. Дехто думає, що буккросинг — це можливість знайти собі якусь цікаву
 книжечку задарма. Можливо. Але суть у тому, аби «відпускати» її в мандрівку, перетворюючи світ на відкриту бібліотеку…

 Коментар

(49-57) Галина Бабій, радіожурналіст: Буваючи на відпочинку чи у відрядженнях
 за кордоном, зауважила, що вільний обмін книжками там дуже поширений.
 Ідеться не лише про книгарні, а й про готелі, де зупиняється люд з усього світу!
 На жаль, наші видання мені жодного разу не траплялися… Відтоді завжди беру
 в подорож кілька книжок і журналів українською мовою, які залишаю почитати
 всім охочим саме на таких поличках із написом «Bookcrossing». Буккросинг –
своєрідний народний рух. Я з тих людей, які не чекають на допомогу ані від
 міністерств, ані від дипломатів, ані від спонсорів. Якщо багато хто з нас
 робитиме так само, української книжки у світі побільшає…

За Б. Городницькою

Найбільшою популярністю на вітчизняних буккросингових полицях користуються книги

Читання й аналіз тексту
Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання.

Ветеран неба

(1–6) АН-2 потрапив до книги рекордів Гіннеса як єдиний у світі літак, виробництво якого триває понад 60 років. А нещодавно легендарний «кукурудзник» відсвяткував свій ювілей: йому виповнилося 70!

(7–16) Щодо АН-2 доречні всі слова,  з префіксом най-, і не лише тому, що він найбільший у світі одномоторний біплан. Сімдесят років цей літак був найпопулярнішим у світі серед аеропланів такої конструкції, універсальним і надзвичайно потрібним в усіх галузях господарства. Він літав на різних висотах за будь-яких природно-кліматичних і погодних умов, зрошував ліси й обробляв добривами поля (якийсь час це були переважно посіви кукурудзи), доправляв пошту й вантажі, перевозив людей (від парашутистів до селян, бувало, разом зі свійськими тваринами), допомагав дістатися місця геологам, рятував життя мешканцям віддалених районів.

(17–21) Уперше АН-2 здійнявся в небо 31 серпня 1947 року. Маленький, легкий, здатний швидко змінювати напрям руху, він був улюбленцем пілотів і першим захопленням свого творця – Олега Антонова. Однак народження первістка легендарної серії АН не було легким. Щоразу, коли авіаконструктор пропонував розробку, вона йшла врозріз із головною тенденцією в розвитку авіації.

(22–26) На початку 30-х років минулого століття біплани були чи не єдиним типом літака. Тихохідні, але доволі маневрові, вони мали надзвичайно короткі розбіг та зліт і таку ж посадку, здіймалися в повітря з будь-яких аеродромів та навіть із міських вулиць! У 1940 році Олег Антонов заявив про ідею сконструювати власний літак із такими ж характеристиками.

(27–35) Це була епоха яскравих рекордів і дальніх перельотів. Олег Антонов же прагнув побудувати машину не для досягнення найвищих результатів, а для повсякчасних потреб людини. Він бачив, як мало в країні доріг і як багато населених пунктів, відрізаних від цивілізації, і тому з надією дивився в небо, розумів, що потрібний тихохідний літак, який здійснював би рейси місцевого значення, не потребуючи добре обладнаних аеродромів. Конструктор був упевнений в очевидній користі свого задуму, але несподівано проект було відхилено: запропоновану модель сприйняли як анахронізм. Передвоєнний час вимагав високих швидкостей, притаманних радше винищувачам, ніж транспортним літакам.

(36–43) У воєнні роки попри надзвичайну зайнятість О. Антонов не полишав ідеї створення нешвидкісного біплана й до найменших деталей розробив креслення майбутнього літака. Другу спробу реалізувати свій задум авіаконструктор здійснив уже після війни. У 1946 році він звернувся до Олександра Яковлєва – на той час заступника народного комісара авіаційної промисловості. Крок був майже безнадійним: пропозиція О. Антонова знову не потрапляла до авіаційного тренду, адже наставав час реактивної ери. Та несподівано О. Яковлєв, який у країні опікувався дослідним літакобудуванням, затвердив проект.

(44–47) Олег Антонов запропонував модель із двигуном, що розвивав би швидкість до 300 км/год. А ще цей біплан міг брати на борт від 800 до 1500 кілограмів вантажу або ж 12 пасажирів. Поєднання таких характеристик надавало літаку великі переваги порівняно з іншими транспортними тихоходами.

(48–52) Лише рік знадобився для створення першого дослідного зразка: 31 серпня 1947 року літак успішно здійснив тріумфальний політ. Інакше й бути не могло, адже в одній машині О. Антонов поєднав відразу кілька важливих характеристик: простоту, невибагливість і надійність. Невдовзі серійне виробництво АН-2 було розпочато на Київському авіаційному заводі.

(53–63) Сьогодні в музеї ДП «АНТОНОВ» експонують численні модифікації АН-2. Одна з них, не «перевзуваючись», здійснює посадку як на ґрунт, так і на воду, а заміна шасі на лижі дає змогу їй приземлятися ще й на сніг. Справжній «усюдиліт»! Також створено нове втілення цього довгожителя – АН-2-100. У нього дещо гостріший ніс, під яким розміщено в півтора раза потужніший двигун українського виробництва. Завдяки цьому в біплана більші вантажопідйомність і висота польотів, зросла й швидкість. Ця модель уже встановила світовий рекорд із підйому найбільшої ваги для машин такого класу: три тонни двісті кілограмів на висоту майже 3 кілометри за 12 секунд. Натомість звичайний АН-2 піднімає удвічі менший вантаж та ще й у два рази довше. Ба більше, новий АН працює на дешевшому авіаційному пальному порівняно з іншими «залізними птахами».

(64–66) Створений Олегом Антоновим літак і через 70 років по-справжньому потрібний. Новий мотор дав йому друге життя, тож можемо бути впевненими: свій столітній ювілей цей унікальний небесний тихохід святкуватиме в повітрі.

За матеріалами Інтернет-джерел

Літак АН-2 мав переваги над іншими моделями завдяки всім названим у тексті проектним характеристикам, ОКРІМ

Читання й аналіз тексту
Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання.

Ветеран неба

(1–6) АН-2 потрапив до книги рекордів Гіннеса як єдиний у світі літак, виробництво якого триває понад 60 років. А нещодавно легендарний «кукурудзник» відсвяткував свій ювілей: йому виповнилося 70!

(7–16) Щодо АН-2 доречні всі слова,  з префіксом най-, і не лише тому, що він найбільший у світі одномоторний біплан. Сімдесят років цей літак був найпопулярнішим у світі серед аеропланів такої конструкції, універсальним і надзвичайно потрібним в усіх галузях господарства. Він літав на різних висотах за будь-яких природно-кліматичних і погодних умов, зрошував ліси й обробляв добривами поля (якийсь час це були переважно посіви кукурудзи), доправляв пошту й вантажі, перевозив людей (від парашутистів до селян, бувало, разом зі свійськими тваринами), допомагав дістатися місця геологам, рятував життя мешканцям віддалених районів.

(17–21) Уперше АН-2 здійнявся в небо 31 серпня 1947 року. Маленький, легкий, здатний швидко змінювати напрям руху, він був улюбленцем пілотів і першим захопленням свого творця – Олега Антонова. Однак народження первістка легендарної серії АН не було легким. Щоразу, коли авіаконструктор пропонував розробку, вона йшла врозріз із головною тенденцією в розвитку авіації.

(22–26) На початку 30-х років минулого століття біплани були чи не єдиним типом літака. Тихохідні, але доволі маневрові, вони мали надзвичайно короткі розбіг та зліт і таку ж посадку, здіймалися в повітря з будь-яких аеродромів та навіть із міських вулиць! У 1940 році Олег Антонов заявив про ідею сконструювати власний літак із такими ж характеристиками.

(27–35) Це була епоха яскравих рекордів і дальніх перельотів. Олег Антонов же прагнув побудувати машину не для досягнення найвищих результатів, а для повсякчасних потреб людини. Він бачив, як мало в країні доріг і як багато населених пунктів, відрізаних від цивілізації, і тому з надією дивився в небо, розумів, що потрібний тихохідний літак, який здійснював би рейси місцевого значення, не потребуючи добре обладнаних аеродромів. Конструктор був упевнений в очевидній користі свого задуму, але несподівано проект було відхилено: запропоновану модель сприйняли як анахронізм. Передвоєнний час вимагав високих швидкостей, притаманних радше винищувачам, ніж транспортним літакам.

(36–43) У воєнні роки попри надзвичайну зайнятість О. Антонов не полишав ідеї створення нешвидкісного біплана й до найменших деталей розробив креслення майбутнього літака. Другу спробу реалізувати свій задум авіаконструктор здійснив уже після війни. У 1946 році він звернувся до Олександра Яковлєва – на той час заступника народного комісара авіаційної промисловості. Крок був майже безнадійним: пропозиція О. Антонова знову не потрапляла до авіаційного тренду, адже наставав час реактивної ери. Та несподівано О. Яковлєв, який у країні опікувався дослідним літакобудуванням, затвердив проект.

(44–47) Олег Антонов запропонував модель із двигуном, що розвивав би швидкість до 300 км/год. А ще цей біплан міг брати на борт від 800 до 1500 кілограмів вантажу або ж 12 пасажирів. Поєднання таких характеристик надавало літаку великі переваги порівняно з іншими транспортними тихоходами.

(48–52) Лише рік знадобився для створення першого дослідного зразка: 31 серпня 1947 року літак успішно здійснив тріумфальний політ. Інакше й бути не могло, адже в одній машині О. Антонов поєднав відразу кілька важливих характеристик: простоту, невибагливість і надійність. Невдовзі серійне виробництво АН-2 було розпочато на Київському авіаційному заводі.

(53–63) Сьогодні в музеї ДП «АНТОНОВ» експонують численні модифікації АН-2. Одна з них, не «перевзуваючись», здійснює посадку як на ґрунт, так і на воду, а заміна шасі на лижі дає змогу їй приземлятися ще й на сніг. Справжній «усюдиліт»! Також створено нове втілення цього довгожителя – АН-2-100. У нього дещо гостріший ніс, під яким розміщено в півтора раза потужніший двигун українського виробництва. Завдяки цьому в біплана більші вантажопідйомність і висота польотів, зросла й швидкість. Ця модель уже встановила світовий рекорд із підйому найбільшої ваги для машин такого класу: три тонни двісті кілограмів на висоту майже 3 кілометри за 12 секунд. Натомість звичайний АН-2 піднімає удвічі менший вантаж та ще й у два рази довше. Ба більше, новий АН працює на дешевшому авіаційному пальному порівняно з іншими «залізними птахами».

(64–66) Створений Олегом Антоновим літак і через 70 років по-справжньому потрібний. Новий мотор дав йому друге життя, тож можемо бути впевненими: свій столітній ювілей цей унікальний небесний тихохід святкуватиме в повітрі.

За матеріалами Інтернет-джерел

Як свідчить фото літака АН-2, таку модель називають біпланом, бо на відміну від монопланів вона має

Читання й аналіз тексту
Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання.

Ветеран неба

(1–6) АН-2 потрапив до книги рекордів Гіннеса як єдиний у світі літак, виробництво якого триває понад 60 років. А нещодавно легендарний «кукурудзник» відсвяткував свій ювілей: йому виповнилося 70!

(7–16) Щодо АН-2 доречні всі слова,  з префіксом най-, і не лише тому, що він найбільший у світі одномоторний біплан. Сімдесят років цей літак був найпопулярнішим у світі серед аеропланів такої конструкції, універсальним і надзвичайно потрібним в усіх галузях господарства. Він літав на різних висотах за будь-яких природно-кліматичних і погодних умов, зрошував ліси й обробляв добривами поля (якийсь час це були переважно посіви кукурудзи), доправляв пошту й вантажі, перевозив людей (від парашутистів до селян, бувало, разом зі свійськими тваринами), допомагав дістатися місця геологам, рятував життя мешканцям віддалених районів.

(17–21) Уперше АН-2 здійнявся в небо 31 серпня 1947 року. Маленький, легкий, здатний швидко змінювати напрям руху, він був улюбленцем пілотів і першим захопленням свого творця – Олега Антонова. Однак народження первістка легендарної серії АН не було легким. Щоразу, коли авіаконструктор пропонував розробку, вона йшла врозріз із головною тенденцією в розвитку авіації.

(22–26) На початку 30-х років минулого століття біплани були чи не єдиним типом літака. Тихохідні, але доволі маневрові, вони мали надзвичайно короткі розбіг та зліт і таку ж посадку, здіймалися в повітря з будь-яких аеродромів та навіть із міських вулиць! У 1940 році Олег Антонов заявив про ідею сконструювати власний літак із такими ж характеристиками.

(27–35) Це була епоха яскравих рекордів і дальніх перельотів. Олег Антонов же прагнув побудувати машину не для досягнення найвищих результатів, а для повсякчасних потреб людини. Він бачив, як мало в країні доріг і як багато населених пунктів, відрізаних від цивілізації, і тому з надією дивився в небо, розумів, що потрібний тихохідний літак, який здійснював би рейси місцевого значення, не потребуючи добре обладнаних аеродромів. Конструктор був упевнений в очевидній користі свого задуму, але несподівано проект було відхилено: запропоновану модель сприйняли як анахронізм. Передвоєнний час вимагав високих швидкостей, притаманних радше винищувачам, ніж транспортним літакам.

(36–43) У воєнні роки попри надзвичайну зайнятість О. Антонов не полишав ідеї створення нешвидкісного біплана й до найменших деталей розробив креслення майбутнього літака. Другу спробу реалізувати свій задум авіаконструктор здійснив уже після війни. У 1946 році він звернувся до Олександра Яковлєва – на той час заступника народного комісара авіаційної промисловості. Крок був майже безнадійним: пропозиція О. Антонова знову не потрапляла до авіаційного тренду, адже наставав час реактивної ери. Та несподівано О. Яковлєв, який у країні опікувався дослідним літакобудуванням, затвердив проект.

(44–47) Олег Антонов запропонував модель із двигуном, що розвивав би швидкість до 300 км/год. А ще цей біплан міг брати на борт від 800 до 1500 кілограмів вантажу або ж 12 пасажирів. Поєднання таких характеристик надавало літаку великі переваги порівняно з іншими транспортними тихоходами.

(48–52) Лише рік знадобився для створення першого дослідного зразка: 31 серпня 1947 року літак успішно здійснив тріумфальний політ. Інакше й бути не могло, адже в одній машині О. Антонов поєднав відразу кілька важливих характеристик: простоту, невибагливість і надійність. Невдовзі серійне виробництво АН-2 було розпочато на Київському авіаційному заводі.

(53–63) Сьогодні в музеї ДП «АНТОНОВ» експонують численні модифікації АН-2. Одна з них, не «перевзуваючись», здійснює посадку як на ґрунт, так і на воду, а заміна шасі на лижі дає змогу їй приземлятися ще й на сніг. Справжній «усюдиліт»! Також створено нове втілення цього довгожителя – АН-2-100. У нього дещо гостріший ніс, під яким розміщено в півтора раза потужніший двигун українського виробництва. Завдяки цьому в біплана більші вантажопідйомність і висота польотів, зросла й швидкість. Ця модель уже встановила світовий рекорд із підйому найбільшої ваги для машин такого класу: три тонни двісті кілограмів на висоту майже 3 кілометри за 12 секунд. Натомість звичайний АН-2 піднімає удвічі менший вантаж та ще й у два рази довше. Ба більше, новий АН працює на дешевшому авіаційному пальному порівняно з іншими «залізними птахами».

(64–66) Створений Олегом Антоновим літак і через 70 років по-справжньому потрібний. Новий мотор дав йому друге життя, тож можемо бути впевненими: свій столітній ювілей цей унікальний небесний тихохід святкуватиме в повітрі.

За матеріалами Інтернет-джерел

За логікою автора, причину того, що народження первістка легендарної серії АН не було легким, вказано в усіх реченнях, ОКРІМ

Читання й аналіз тексту
Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання.

Ветеран неба

(1–6) АН-2 потрапив до книги рекордів Гіннеса як єдиний у світі літак, виробництво якого триває понад 60 років. А нещодавно легендарний «кукурудзник» відсвяткував свій ювілей: йому виповнилося 70!

(7–16) Щодо АН-2 доречні всі слова,  з префіксом най-, і не лише тому, що він найбільший у світі одномоторний біплан. Сімдесят років цей літак був найпопулярнішим у світі серед аеропланів такої конструкції, універсальним і надзвичайно потрібним в усіх галузях господарства. Він літав на різних висотах за будь-яких природно-кліматичних і погодних умов, зрошував ліси й обробляв добривами поля (якийсь час це були переважно посіви кукурудзи), доправляв пошту й вантажі, перевозив людей (від парашутистів до селян, бувало, разом зі свійськими тваринами), допомагав дістатися місця геологам, рятував життя мешканцям віддалених районів.

(17–21) Уперше АН-2 здійнявся в небо 31 серпня 1947 року. Маленький, легкий, здатний швидко змінювати напрям руху, він був улюбленцем пілотів і першим захопленням свого творця – Олега Антонова. Однак народження первістка легендарної серії АН не було легким. Щоразу, коли авіаконструктор пропонував розробку, вона йшла врозріз із головною тенденцією в розвитку авіації.

(22–26) На початку 30-х років минулого століття біплани були чи не єдиним типом літака. Тихохідні, але доволі маневрові, вони мали надзвичайно короткі розбіг та зліт і таку ж посадку, здіймалися в повітря з будь-яких аеродромів та навіть із міських вулиць! У 1940 році Олег Антонов заявив про ідею сконструювати власний літак із такими ж характеристиками.

(27–35) Це була епоха яскравих рекордів і дальніх перельотів. Олег Антонов же прагнув побудувати машину не для досягнення найвищих результатів, а для повсякчасних потреб людини. Він бачив, як мало в країні доріг і як багато населених пунктів, відрізаних від цивілізації, і тому з надією дивився в небо, розумів, що потрібний тихохідний літак, який здійснював би рейси місцевого значення, не потребуючи добре обладнаних аеродромів. Конструктор був упевнений в очевидній користі свого задуму, але несподівано проект було відхилено: запропоновану модель сприйняли як анахронізм. Передвоєнний час вимагав високих швидкостей, притаманних радше винищувачам, ніж транспортним літакам.

(36–43) У воєнні роки попри надзвичайну зайнятість О. Антонов не полишав ідеї створення нешвидкісного біплана й до найменших деталей розробив креслення майбутнього літака. Другу спробу реалізувати свій задум авіаконструктор здійснив уже після війни. У 1946 році він звернувся до Олександра Яковлєва – на той час заступника народного комісара авіаційної промисловості. Крок був майже безнадійним: пропозиція О. Антонова знову не потрапляла до авіаційного тренду, адже наставав час реактивної ери. Та несподівано О. Яковлєв, який у країні опікувався дослідним літакобудуванням, затвердив проект.

(44–47) Олег Антонов запропонував модель із двигуном, що розвивав би швидкість до 300 км/год. А ще цей біплан міг брати на борт від 800 до 1500 кілограмів вантажу або ж 12 пасажирів. Поєднання таких характеристик надавало літаку великі переваги порівняно з іншими транспортними тихоходами.

(48–52) Лише рік знадобився для створення першого дослідного зразка: 31 серпня 1947 року літак успішно здійснив тріумфальний політ. Інакше й бути не могло, адже в одній машині О. Антонов поєднав відразу кілька важливих характеристик: простоту, невибагливість і надійність. Невдовзі серійне виробництво АН-2 було розпочато на Київському авіаційному заводі.

(53–63) Сьогодні в музеї ДП «АНТОНОВ» експонують численні модифікації АН-2. Одна з них, не «перевзуваючись», здійснює посадку як на ґрунт, так і на воду, а заміна шасі на лижі дає змогу їй приземлятися ще й на сніг. Справжній «усюдиліт»! Також створено нове втілення цього довгожителя – АН-2-100. У нього дещо гостріший ніс, під яким розміщено в півтора раза потужніший двигун українського виробництва. Завдяки цьому в біплана більші вантажопідйомність і висота польотів, зросла й швидкість. Ця модель уже встановила світовий рекорд із підйому найбільшої ваги для машин такого класу: три тонни двісті кілограмів на висоту майже 3 кілометри за 12 секунд. Натомість звичайний АН-2 піднімає удвічі менший вантаж та ще й у два рази довше. Ба більше, новий АН працює на дешевшому авіаційному пальному порівняно з іншими «залізними птахами».

(64–66) Створений Олегом Антоновим літак і через 70 років по-справжньому потрібний. Новий мотор дав йому друге життя, тож можемо бути впевненими: свій столітній ювілей цей унікальний небесний тихохід святкуватиме в повітрі.

За матеріалами Інтернет-джерел

Основну думку тексту відображено у твердженні

Читання й аналіз тексту
Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання.

Ветеран неба

(1–6) АН-2 потрапив до книги рекордів Гіннеса як єдиний у світі літак, виробництво якого триває понад 60 років. А нещодавно легендарний «кукурудзник» відсвяткував свій ювілей: йому виповнилося 70!

(7–16) Щодо АН-2 доречні всі слова,  з префіксом най-, і не лише тому, що він найбільший у світі одномоторний біплан. Сімдесят років цей літак був найпопулярнішим у світі серед аеропланів такої конструкції, універсальним і надзвичайно потрібним в усіх галузях господарства. Він літав на різних висотах за будь-яких природно-кліматичних і погодних умов, зрошував ліси й обробляв добривами поля (якийсь час це були переважно посіви кукурудзи), доправляв пошту й вантажі, перевозив людей (від парашутистів до селян, бувало, разом зі свійськими тваринами), допомагав дістатися місця геологам, рятував життя мешканцям віддалених районів.

(17–21) Уперше АН-2 здійнявся в небо 31 серпня 1947 року. Маленький, легкий, здатний швидко змінювати напрям руху, він був улюбленцем пілотів і першим захопленням свого творця – Олега Антонова. Однак народження первістка легендарної серії АН не було легким. Щоразу, коли авіаконструктор пропонував розробку, вона йшла врозріз із головною тенденцією в розвитку авіації.

(22–26) На початку 30-х років минулого століття біплани були чи не єдиним типом літака. Тихохідні, але доволі маневрові, вони мали надзвичайно короткі розбіг та зліт і таку ж посадку, здіймалися в повітря з будь-яких аеродромів та навіть із міських вулиць! У 1940 році Олег Антонов заявив про ідею сконструювати власний літак із такими ж характеристиками.

(27–35) Це була епоха яскравих рекордів і дальніх перельотів. Олег Антонов же прагнув побудувати машину не для досягнення найвищих результатів, а для повсякчасних потреб людини. Він бачив, як мало в країні доріг і як багато населених пунктів, відрізаних від цивілізації, і тому з надією дивився в небо, розумів, що потрібний тихохідний літак, який здійснював би рейси місцевого значення, не потребуючи добре обладнаних аеродромів. Конструктор був упевнений в очевидній користі свого задуму, але несподівано проект було відхилено: запропоновану модель сприйняли як анахронізм. Передвоєнний час вимагав високих швидкостей, притаманних радше винищувачам, ніж транспортним літакам.

(36–43) У воєнні роки попри надзвичайну зайнятість О. Антонов не полишав ідеї створення нешвидкісного біплана й до найменших деталей розробив креслення майбутнього літака. Другу спробу реалізувати свій задум авіаконструктор здійснив уже після війни. У 1946 році він звернувся до Олександра Яковлєва – на той час заступника народного комісара авіаційної промисловості. Крок був майже безнадійним: пропозиція О. Антонова знову не потрапляла до авіаційного тренду, адже наставав час реактивної ери. Та несподівано О. Яковлєв, який у країні опікувався дослідним літакобудуванням, затвердив проект.

(44–47) Олег Антонов запропонував модель із двигуном, що розвивав би швидкість до 300 км/год. А ще цей біплан міг брати на борт від 800 до 1500 кілограмів вантажу або ж 12 пасажирів. Поєднання таких характеристик надавало літаку великі переваги порівняно з іншими транспортними тихоходами.

(48–52) Лише рік знадобився для створення першого дослідного зразка: 31 серпня 1947 року літак успішно здійснив тріумфальний політ. Інакше й бути не могло, адже в одній машині О. Антонов поєднав відразу кілька важливих характеристик: простоту, невибагливість і надійність. Невдовзі серійне виробництво АН-2 було розпочато на Київському авіаційному заводі.

(53–63) Сьогодні в музеї ДП «АНТОНОВ» експонують численні модифікації АН-2. Одна з них, не «перевзуваючись», здійснює посадку як на ґрунт, так і на воду, а заміна шасі на лижі дає змогу їй приземлятися ще й на сніг. Справжній «усюдиліт»! Також створено нове втілення цього довгожителя – АН-2-100. У нього дещо гостріший ніс, під яким розміщено в півтора раза потужніший двигун українського виробництва. Завдяки цьому в біплана більші вантажопідйомність і висота польотів, зросла й швидкість. Ця модель уже встановила світовий рекорд із підйому найбільшої ваги для машин такого класу: три тонни двісті кілограмів на висоту майже 3 кілометри за 12 секунд. Натомість звичайний АН-2 піднімає удвічі менший вантаж та ще й у два рази довше. Ба більше, новий АН працює на дешевшому авіаційному пальному порівняно з іншими «залізними птахами».

(64–66) Створений Олегом Антоновим літак і через 70 років по-справжньому потрібний. Новий мотор дав йому друге життя, тож можемо бути впевненими: свій столітній ювілей цей унікальний небесний тихохід святкуватиме в повітрі.

За матеріалами Інтернет-джерел

За текстом, назву «кукурудзник» літак АН-2 отримав через те, що він

Читання й аналіз тексту

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

«Я мав найщасливіше життя…»

(1–3) Понад сто років тому в Англії лорд Роберт Бейден-Павелл започаткував скаутський рух, або скаутинг, що швидко поширився серед молоді всього світу та успішно існує й нині.

(4–8) Бейден-Павелл народився в Лондоні, у дитячі та юнацькі роки багато часу перебував на природі й любив ігри просто неба. Ніколи не сидів на одному місці, разом зі своїми братами та друзями шукав пригод: плавав на шлюпках, ночував у наметах і готував їжу на вогнищі. Він не був відмінником, але успішно склав іспити до військового училища, а після його закінчення служив у кавалерійському полку.

(9–12) Активна діяльність Бейден-Павелла під час англо-бурської війни уславила його як національного героя Англії. Та попри успішну кар’єру військового Роберта приваблювала робота з молоддю, він прагнув допомагати їй ставати сильною, витривалою, чесною, свідомою.

(13–22) Повернувшись до Англії, Бейден-Павелл вирішив провести експеримент з утілення своїх ідей у життя. У 1907 році він зібрав двадцять юнаків на острові Браунсі. Це були діти його родичів, друзів, різні за походженням, статками та вихованням. У таборі просто неба хлопці мали пройти суворий вишкіл, навчитися надавати допомогу, виявляти товариські якості, бути зорганізованими й відповідальними. Щоб виховати в собі необхідні риси, вони виконували різні завдання: в’язали вузли, училися розпалювати вогнище за допомогою одного сірника, щодня брали участь у спортивних іграх і змагалися. Браунсі став історичним для майбутньої організації, адже саме тут виникла ідея створення скаутського Закону, у якому головним стало таке положення: скаут чистий думкою, словом і вчинком.

(23–28) У таборі вперше з’явилися елементи скаутської форми: кожен патруль мав прапор із зображенням свого звіра. Готуючись до патрулювання, юнаки зав’язували на плечах вовняні вузли різних кольорів: «вовки» – блакитні, «леви» – жовті тощо. На грудях у хлопців був знак чистоти – трилиста лілія. Після проходження випробувань скаут отримував свисток із написом «Будь напоготові!», а досягнувши більших результатів, – хустку кольору хакі.

(29–36) Експеримент із виховання підлітків Бейден-Павелл описав у щоденнику, а в 1908 році з’явилася книга «Скаутинг для хлопців». Багато подорожуючи світом, Бейден-Павелл усіляко сприяв поширенню своєї ідеї, що згодом постала як неполітичний рух на підтримку фізичного, розумового й духовного розвитку юнаків і на виховання з них відданих громадян своєї країни. У 1920 році в Лондоні відбулася перша міжнародна зустріч-фестиваль, на церемонії відкриття якої Роберта Бейден-Павелла було проголошено Головним Скаутом Світу. У всіх країнах, де поширений скаутинг, його засновника лагідно називають Бі-Пі.

(37–39) Спочатку це був рух лише для хлопців, але пізніше дружина Бі-Пі леді Олав зорганізувала подібний також для дівчат і стала відомою як його всесвітня керівниця.

(40–43) У 1941 році Роберт Бейден-Павелл помер, проживши два чудових життя: життя солдата й життя людини, яка створила нову реальність – світ братерства та єдності скаутського руху. У листі до юнацтва, відомому як «Останнє слово Головного Скаута Світу», він написав:

(44–48) «У мене було найщасливіше життя, хочу, щоб кожен із вас також цього досягнув. Вірю, що ми прийшли в цей чудовий світ, аби радіти й насолоджуватися. Ці почуття не залежать ані від багатства, ані від успіху в кар’єрі, ані від потурання своїм забаганкам. Перший крок до них – зробити себе здоровим і сильним, поки ти ще юний, щоб, коли станеш дорослим, бути щасливим і корисним суспільству.

(49–51) Вивчення природи покаже вам, що цей світ сповнений краси й чудес. Тож дивіться на світлий бік речей, а не на похмурий. Будьте задоволені тим, що ви маєте, і користуйтеся цим якнайкраще.

(52–54) Та справжній спосіб досягнення щастя – це дарувати його іншим. Намагайтеся зробити цей світ ліпшим, ніж ви його побачили, щоб отримати задоволення від того, що не змарнували часу, а зробили найкраще з того, що могли».

За матеріалами Інтернет-джерел

Початком скаутингу треба вважати

Читання й аналіз тексту

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

«Я мав найщасливіше життя…»

(1–3) Понад сто років тому в Англії лорд Роберт Бейден-Павелл започаткував скаутський рух, або скаутинг, що швидко поширився серед молоді всього світу та успішно існує й нині.

(4–8) Бейден-Павелл народився в Лондоні, у дитячі та юнацькі роки багато часу перебував на природі й любив ігри просто неба. Ніколи не сидів на одному місці, разом зі своїми братами та друзями шукав пригод: плавав на шлюпках, ночував у наметах і готував їжу на вогнищі. Він не був відмінником, але успішно склав іспити до військового училища, а після його закінчення служив у кавалерійському полку.

(9–12) Активна діяльність Бейден-Павелла під час англо-бурської війни уславила його як національного героя Англії. Та попри успішну кар’єру військового Роберта приваблювала робота з молоддю, він прагнув допомагати їй ставати сильною, витривалою, чесною, свідомою.

(13–22) Повернувшись до Англії, Бейден-Павелл вирішив провести експеримент з утілення своїх ідей у життя. У 1907 році він зібрав двадцять юнаків на острові Браунсі. Це були діти його родичів, друзів, різні за походженням, статками та вихованням. У таборі просто неба хлопці мали пройти суворий вишкіл, навчитися надавати допомогу, виявляти товариські якості, бути зорганізованими й відповідальними. Щоб виховати в собі необхідні риси, вони виконували різні завдання: в’язали вузли, училися розпалювати вогнище за допомогою одного сірника, щодня брали участь у спортивних іграх і змагалися. Браунсі став історичним для майбутньої організації, адже саме тут виникла ідея створення скаутського Закону, у якому головним стало таке положення: скаут чистий думкою, словом і вчинком.

(23–28) У таборі вперше з’явилися елементи скаутської форми: кожен патруль мав прапор із зображенням свого звіра. Готуючись до патрулювання, юнаки зав’язували на плечах вовняні вузли різних кольорів: «вовки» – блакитні, «леви» – жовті тощо. На грудях у хлопців був знак чистоти – трилиста лілія. Після проходження випробувань скаут отримував свисток із написом «Будь напоготові!», а досягнувши більших результатів, – хустку кольору хакі.

(29–36) Експеримент із виховання підлітків Бейден-Павелл описав у щоденнику, а в 1908 році з’явилася книга «Скаутинг для хлопців». Багато подорожуючи світом, Бейден-Павелл усіляко сприяв поширенню своєї ідеї, що згодом постала як неполітичний рух на підтримку фізичного, розумового й духовного розвитку юнаків і на виховання з них відданих громадян своєї країни. У 1920 році в Лондоні відбулася перша міжнародна зустріч-фестиваль, на церемонії відкриття якої Роберта Бейден-Павелла було проголошено Головним Скаутом Світу. У всіх країнах, де поширений скаутинг, його засновника лагідно називають Бі-Пі.

(37–39) Спочатку це був рух лише для хлопців, але пізніше дружина Бі-Пі леді Олав зорганізувала подібний також для дівчат і стала відомою як його всесвітня керівниця.

(40–43) У 1941 році Роберт Бейден-Павелл помер, проживши два чудових життя: життя солдата й життя людини, яка створила нову реальність – світ братерства та єдності скаутського руху. У листі до юнацтва, відомому як «Останнє слово Головного Скаута Світу», він написав:

(44–48) «У мене було найщасливіше життя, хочу, щоб кожен із вас також цього досягнув. Вірю, що ми прийшли в цей чудовий світ, аби радіти й насолоджуватися. Ці почуття не залежать ані від багатства, ані від успіху в кар’єрі, ані від потурання своїм забаганкам. Перший крок до них – зробити себе здоровим і сильним, поки ти ще юний, щоб, коли станеш дорослим, бути щасливим і корисним суспільству.

(49–51) Вивчення природи покаже вам, що цей світ сповнений краси й чудес. Тож дивіться на світлий бік речей, а не на похмурий. Будьте задоволені тим, що ви маєте, і користуйтеся цим якнайкраще.

(52–54) Та справжній спосіб досягнення щастя – це дарувати його іншим. Намагайтеся зробити цей світ ліпшим, ніж ви його побачили, щоб отримати задоволення від того, що не змарнували часу, а зробили найкраще з того, що могли».

За матеріалами Інтернет-джерел

Роберт Бейден-Павелл назвав своє життя найщасливішим передусім тому, що

Читання й аналіз тексту

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

«Я мав найщасливіше життя…»

(1–3) Понад сто років тому в Англії лорд Роберт Бейден-Павелл започаткував скаутський рух, або скаутинг, що швидко поширився серед молоді всього світу та успішно існує й нині.

(4–8) Бейден-Павелл народився в Лондоні, у дитячі та юнацькі роки багато часу перебував на природі й любив ігри просто неба. Ніколи не сидів на одному місці, разом зі своїми братами та друзями шукав пригод: плавав на шлюпках, ночував у наметах і готував їжу на вогнищі. Він не був відмінником, але успішно склав іспити до військового училища, а після його закінчення служив у кавалерійському полку.

(9–12) Активна діяльність Бейден-Павелла під час англо-бурської війни уславила його як національного героя Англії. Та попри успішну кар’єру військового Роберта приваблювала робота з молоддю, він прагнув допомагати їй ставати сильною, витривалою, чесною, свідомою.

(13–22) Повернувшись до Англії, Бейден-Павелл вирішив провести експеримент з утілення своїх ідей у життя. У 1907 році він зібрав двадцять юнаків на острові Браунсі. Це були діти його родичів, друзів, різні за походженням, статками та вихованням. У таборі просто неба хлопці мали пройти суворий вишкіл, навчитися надавати допомогу, виявляти товариські якості, бути зорганізованими й відповідальними. Щоб виховати в собі необхідні риси, вони виконували різні завдання: в’язали вузли, училися розпалювати вогнище за допомогою одного сірника, щодня брали участь у спортивних іграх і змагалися. Браунсі став історичним для майбутньої організації, адже саме тут виникла ідея створення скаутського Закону, у якому головним стало таке положення: скаут чистий думкою, словом і вчинком.

(23–28) У таборі вперше з’явилися елементи скаутської форми: кожен патруль мав прапор із зображенням свого звіра. Готуючись до патрулювання, юнаки зав’язували на плечах вовняні вузли різних кольорів: «вовки» – блакитні, «леви» – жовті тощо. На грудях у хлопців був знак чистоти – трилиста лілія. Після проходження випробувань скаут отримував свисток із написом «Будь напоготові!», а досягнувши більших результатів, – хустку кольору хакі.

(29–36) Експеримент із виховання підлітків Бейден-Павелл описав у щоденнику, а в 1908 році з’явилася книга «Скаутинг для хлопців». Багато подорожуючи світом, Бейден-Павелл усіляко сприяв поширенню своєї ідеї, що згодом постала як неполітичний рух на підтримку фізичного, розумового й духовного розвитку юнаків і на виховання з них відданих громадян своєї країни. У 1920 році в Лондоні відбулася перша міжнародна зустріч-фестиваль, на церемонії відкриття якої Роберта Бейден-Павелла було проголошено Головним Скаутом Світу. У всіх країнах, де поширений скаутинг, його засновника лагідно називають Бі-Пі.

(37–39) Спочатку це був рух лише для хлопців, але пізніше дружина Бі-Пі леді Олав зорганізувала подібний також для дівчат і стала відомою як його всесвітня керівниця.

(40–43) У 1941 році Роберт Бейден-Павелл помер, проживши два чудових життя: життя солдата й життя людини, яка створила нову реальність – світ братерства та єдності скаутського руху. У листі до юнацтва, відомому як «Останнє слово Головного Скаута Світу», він написав:

(44–48) «У мене було найщасливіше життя, хочу, щоб кожен із вас також цього досягнув. Вірю, що ми прийшли в цей чудовий світ, аби радіти й насолоджуватися. Ці почуття не залежать ані від багатства, ані від успіху в кар’єрі, ані від потурання своїм забаганкам. Перший крок до них – зробити себе здоровим і сильним, поки ти ще юний, щоб, коли станеш дорослим, бути щасливим і корисним суспільству.

(49–51) Вивчення природи покаже вам, що цей світ сповнений краси й чудес. Тож дивіться на світлий бік речей, а не на похмурий. Будьте задоволені тим, що ви маєте, і користуйтеся цим якнайкраще.

(52–54) Та справжній спосіб досягнення щастя – це дарувати його іншим. Намагайтеся зробити цей світ ліпшим, ніж ви його побачили, щоб отримати задоволення від того, що не змарнували часу, а зробили найкраще з того, що могли».

За матеріалами Інтернет-джерел

Із тексту зрозуміло, що Роберт Бейден-Павелл передусім мав на меті виховання молоді

Читання й аналіз тексту

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

«Я мав найщасливіше життя…»

(1–3) Понад сто років тому в Англії лорд Роберт Бейден-Павелл започаткував скаутський рух, або скаутинг, що швидко поширився серед молоді всього світу та успішно існує й нині.

(4–8) Бейден-Павелл народився в Лондоні, у дитячі та юнацькі роки багато часу перебував на природі й любив ігри просто неба. Ніколи не сидів на одному місці, разом зі своїми братами та друзями шукав пригод: плавав на шлюпках, ночував у наметах і готував їжу на вогнищі. Він не був відмінником, але успішно склав іспити до військового училища, а після його закінчення служив у кавалерійському полку.

(9–12) Активна діяльність Бейден-Павелла під час англо-бурської війни уславила його як національного героя Англії. Та попри успішну кар’єру військового Роберта приваблювала робота з молоддю, він прагнув допомагати їй ставати сильною, витривалою, чесною, свідомою.

(13–22) Повернувшись до Англії, Бейден-Павелл вирішив провести експеримент з утілення своїх ідей у життя. У 1907 році він зібрав двадцять юнаків на острові Браунсі. Це були діти його родичів, друзів, різні за походженням, статками та вихованням. У таборі просто неба хлопці мали пройти суворий вишкіл, навчитися надавати допомогу, виявляти товариські якості, бути зорганізованими й відповідальними. Щоб виховати в собі необхідні риси, вони виконували різні завдання: в’язали вузли, училися розпалювати вогнище за допомогою одного сірника, щодня брали участь у спортивних іграх і змагалися. Браунсі став історичним для майбутньої організації, адже саме тут виникла ідея створення скаутського Закону, у якому головним стало таке положення: скаут чистий думкою, словом і вчинком.

(23–28) У таборі вперше з’явилися елементи скаутської форми: кожен патруль мав прапор із зображенням свого звіра. Готуючись до патрулювання, юнаки зав’язували на плечах вовняні вузли різних кольорів: «вовки» – блакитні, «леви» – жовті тощо. На грудях у хлопців був знак чистоти – трилиста лілія. Після проходження випробувань скаут отримував свисток із написом «Будь напоготові!», а досягнувши більших результатів, – хустку кольору хакі.

(29–36) Експеримент із виховання підлітків Бейден-Павелл описав у щоденнику, а в 1908 році з’явилася книга «Скаутинг для хлопців». Багато подорожуючи світом, Бейден-Павелл усіляко сприяв поширенню своєї ідеї, що згодом постала як неполітичний рух на підтримку фізичного, розумового й духовного розвитку юнаків і на виховання з них відданих громадян своєї країни. У 1920 році в Лондоні відбулася перша міжнародна зустріч-фестиваль, на церемонії відкриття якої Роберта Бейден-Павелла було проголошено Головним Скаутом Світу. У всіх країнах, де поширений скаутинг, його засновника лагідно називають Бі-Пі.

(37–39) Спочатку це був рух лише для хлопців, але пізніше дружина Бі-Пі леді Олав зорганізувала подібний також для дівчат і стала відомою як його всесвітня керівниця.

(40–43) У 1941 році Роберт Бейден-Павелл помер, проживши два чудових життя: життя солдата й життя людини, яка створила нову реальність – світ братерства та єдності скаутського руху. У листі до юнацтва, відомому як «Останнє слово Головного Скаута Світу», він написав:

(44–48) «У мене було найщасливіше життя, хочу, щоб кожен із вас також цього досягнув. Вірю, що ми прийшли в цей чудовий світ, аби радіти й насолоджуватися. Ці почуття не залежать ані від багатства, ані від успіху в кар’єрі, ані від потурання своїм забаганкам. Перший крок до них – зробити себе здоровим і сильним, поки ти ще юний, щоб, коли станеш дорослим, бути щасливим і корисним суспільству.

(49–51) Вивчення природи покаже вам, що цей світ сповнений краси й чудес. Тож дивіться на світлий бік речей, а не на похмурий. Будьте задоволені тим, що ви маєте, і користуйтеся цим якнайкраще.

(52–54) Та справжній спосіб досягнення щастя – це дарувати його іншим. Намагайтеся зробити цей світ ліпшим, ніж ви його побачили, щоб отримати задоволення від того, що не змарнували часу, а зробили найкраще з того, що могли».

За матеріалами Інтернет-джерел

Найближчим за змістом до головного положення скаутського Закону (рядки 20–22) є судження: Скаут – це людина …

Читання й аналіз тексту

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

«Я мав найщасливіше життя…»

(1–3) Понад сто років тому в Англії лорд Роберт Бейден-Павелл започаткував скаутський рух, або скаутинг, що швидко поширився серед молоді всього світу та успішно існує й нині.

(4–8) Бейден-Павелл народився в Лондоні, у дитячі та юнацькі роки багато часу перебував на природі й любив ігри просто неба. Ніколи не сидів на одному місці, разом зі своїми братами та друзями шукав пригод: плавав на шлюпках, ночував у наметах і готував їжу на вогнищі. Він не був відмінником, але успішно склав іспити до військового училища, а після його закінчення служив у кавалерійському полку.

(9–12) Активна діяльність Бейден-Павелла під час англо-бурської війни уславила його як національного героя Англії. Та попри успішну кар’єру військового Роберта приваблювала робота з молоддю, він прагнув допомагати їй ставати сильною, витривалою, чесною, свідомою.

(13–22) Повернувшись до Англії, Бейден-Павелл вирішив провести експеримент з утілення своїх ідей у життя. У 1907 році він зібрав двадцять юнаків на острові Браунсі. Це були діти його родичів, друзів, різні за походженням, статками та вихованням. У таборі просто неба хлопці мали пройти суворий вишкіл, навчитися надавати допомогу, виявляти товариські якості, бути зорганізованими й відповідальними. Щоб виховати в собі необхідні риси, вони виконували різні завдання: в’язали вузли, училися розпалювати вогнище за допомогою одного сірника, щодня брали участь у спортивних іграх і змагалися. Браунсі став історичним для майбутньої організації, адже саме тут виникла ідея створення скаутського Закону, у якому головним стало таке положення: скаут чистий думкою, словом і вчинком.

(23–28) У таборі вперше з’явилися елементи скаутської форми: кожен патруль мав прапор із зображенням свого звіра. Готуючись до патрулювання, юнаки зав’язували на плечах вовняні вузли різних кольорів: «вовки» – блакитні, «леви» – жовті тощо. На грудях у хлопців був знак чистоти – трилиста лілія. Після проходження випробувань скаут отримував свисток із написом «Будь напоготові!», а досягнувши більших результатів, – хустку кольору хакі.

(29–36) Експеримент із виховання підлітків Бейден-Павелл описав у щоденнику, а в 1908 році з’явилася книга «Скаутинг для хлопців». Багато подорожуючи світом, Бейден-Павелл усіляко сприяв поширенню своєї ідеї, що згодом постала як неполітичний рух на підтримку фізичного, розумового й духовного розвитку юнаків і на виховання з них відданих громадян своєї країни. У 1920 році в Лондоні відбулася перша міжнародна зустріч-фестиваль, на церемонії відкриття якої Роберта Бейден-Павелла було проголошено Головним Скаутом Світу. У всіх країнах, де поширений скаутинг, його засновника лагідно називають Бі-Пі.

(37–39) Спочатку це був рух лише для хлопців, але пізніше дружина Бі-Пі леді Олав зорганізувала подібний також для дівчат і стала відомою як його всесвітня керівниця.

(40–43) У 1941 році Роберт Бейден-Павелл помер, проживши два чудових життя: життя солдата й життя людини, яка створила нову реальність – світ братерства та єдності скаутського руху. У листі до юнацтва, відомому як «Останнє слово Головного Скаута Світу», він написав:

(44–48) «У мене було найщасливіше життя, хочу, щоб кожен із вас також цього досягнув. Вірю, що ми прийшли в цей чудовий світ, аби радіти й насолоджуватися. Ці почуття не залежать ані від багатства, ані від успіху в кар’єрі, ані від потурання своїм забаганкам. Перший крок до них – зробити себе здоровим і сильним, поки ти ще юний, щоб, коли станеш дорослим, бути щасливим і корисним суспільству.

(49–51) Вивчення природи покаже вам, що цей світ сповнений краси й чудес. Тож дивіться на світлий бік речей, а не на похмурий. Будьте задоволені тим, що ви маєте, і користуйтеся цим якнайкраще.

(52–54) Та справжній спосіб досягнення щастя – це дарувати його іншим. Намагайтеся зробити цей світ ліпшим, ніж ви його побачили, щоб отримати задоволення від того, що не змарнували часу, а зробили найкраще з того, що могли».

За матеріалами Інтернет-джерел

Життя Роберта Бейден-Павелла свідчить про те, що

Читання й аналіз тексту
Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Мурали Києва

(1–8) За кілька останніх років митці прикрасили зовнішні стіни київських будівель десятками яскравих і масштабних малюнків – муралів. Талановиті художники з України, Іспанії, Аргентини, Австралії та Франції оживили урбаністичний пейзаж столиці захопливими картинами. Неймовірні портрети, пейзажі й абстракції не лише тішать око своїми барвами та майстерністю виконання. Вони покликані привернути увагу до важливих тем і нагальних проблем: боротьби українців за свободу й гідність, загрози глобального потепління, видатних особистостей тощо.

(9–14) Мурали – один із різновидів сучасного вуличного живопису. Від звичайних графіті їх відрізняють зміст і масштабність. На думку багатьох, це справжні витвори мистецтва. Традиція стінопису в Києві як зовні, так і всередині будівель не нова. Зокрема, 1979 року відома майстриня петриківського розпису Марфа Тимченко разом із чоловіком Іваном Скицюком і дочкою Оленою створили ілюстрації майже до 50 казок у магазині іграшок «Казка».

(15–22) Сьогодні особливої популярності набули патріотичні картини. Найбільші з них можна побачити на Андріївському узвозі та на вулиці Боричів Тік. Їхнім автором є відомий стритарт художник із Франції Жульєн Маллан. На стіні п’ятиповерхової споруди зображено українку, її портрет доповнює пейзаж стародавнього Києва з украпленнями малюнків визначних пам’яток. Цей же майстер розписав будинок на вулиці Ольгинській: підлітки в одязі національних кольорів сидять спинами одне до одного й тримають ланцюг із підвіскою у вигляді українського герба.

(23–27) На стінописі «Я люблю Україну» зображено людину у вишиванці, долоні якої на тлі українського прапора складені у формі серця. Побачити малюнок можна у Виноградному провулку на Печерську. Цей патріотичний живопис створила команда «Uptown Team» – Максим Калмиков та Володимир Загородній із Вишгорода.

(28–31) Найвідоміший оболонський мурал – панорама Києва на вулиці Тимошенка, 13. Його автор – киянин Михайло Химич. Витвір вражає розмірами: 5 метрів заввишки та 27 – завдовжки. Майстер працював упродовж трьох місяців і витратив 15 літрів акрилової фарби.

(32–35) У центрі столиці, на бульварі Лесі Українки, з’явилося нове зображення – чарівна українка з вишиванкою. Це робота австралійського художника Ґвідо ван Хелтена, яку він присвятив красі наших жінок. До речі, цей настінний малюнок уважають найвищим у Європі – 42 метри.

(36–39) Місця для стінописів художники вибирають самі: знаходять потрібні за форматом і розташуванням, а потім отримують дозвіл в організаціях, що відповідають за благоустрій цієї території. Іноді авторам пропонують уже готові варіанти, вибрані заздалегідь представниками міської влади.

(40–46) Деякі кияни висловлюють думку, що такі малюнки виправдані лише на старих радянських спорудах – звичайних «коробках», яких багато в місті. Інші вважають, що доречність муралів залежить від того, де, на якій будівлі та в якому форматі вони виконані. Якщо це історична забудова, тоді категорично – ні; якщо житловий будинок непоказний, то настінний живопис, звичайно, прикрасить його. Головне, щоб був прихований сенс, спонука до роздумів, а не лише відображення авторової фантазії, зрозумілої виключно йому.

(47–51) До речі, у США стритарт розцінюють як облаштування міста. У Маямі, Сан-Франциско чи Атланті місцева влада залучає таких митців до благоустрою занедбаних районів, пустирів, парків і станцій метро. Є навіть спеціальні департаменти, що реалізовують ці проекти. Чому б не запозичити такий позитивний досвід?..

(52–54) Р.S. До речі, у рамках нового проекту City Art Гео ЛЕРОС у Києві, у парку ім. Т. Шевченка, поставили креативні лавки. Чим не об’єкти сучасного вуличного мистецтва?!

За О. Агарковою

На фото зображено київський мурал, що прикрашає будинок на

Читання й аналіз тексту
Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Мурали Києва

(1–8) За кілька останніх років митці прикрасили зовнішні стіни київських будівель десятками яскравих і масштабних малюнків – муралів. Талановиті художники з України, Іспанії, Аргентини, Австралії та Франції оживили урбаністичний пейзаж столиці захопливими картинами. Неймовірні портрети, пейзажі й абстракції не лише тішать око своїми барвами та майстерністю виконання. Вони покликані привернути увагу до важливих тем і нагальних проблем: боротьби українців за свободу й гідність, загрози глобального потепління, видатних особистостей тощо.

(9–14) Мурали – один із різновидів сучасного вуличного живопису. Від звичайних графіті їх відрізняють зміст і масштабність. На думку багатьох, це справжні витвори мистецтва. Традиція стінопису в Києві як зовні, так і всередині будівель не нова. Зокрема, 1979 року відома майстриня петриківського розпису Марфа Тимченко разом із чоловіком Іваном Скицюком і дочкою Оленою створили ілюстрації майже до 50 казок у магазині іграшок «Казка».

(15–22) Сьогодні особливої популярності набули патріотичні картини. Найбільші з них можна побачити на Андріївському узвозі та на вулиці Боричів Тік. Їхнім автором є відомий стритарт художник із Франції Жульєн Маллан. На стіні п’ятиповерхової споруди зображено українку, її портрет доповнює пейзаж стародавнього Києва з украпленнями малюнків визначних пам’яток. Цей же майстер розписав будинок на вулиці Ольгинській: підлітки в одязі національних кольорів сидять спинами одне до одного й тримають ланцюг із підвіскою у вигляді українського герба.

(23–27) На стінописі «Я люблю Україну» зображено людину у вишиванці, долоні якої на тлі українського прапора складені у формі серця. Побачити малюнок можна у Виноградному провулку на Печерську. Цей патріотичний живопис створила команда «Uptown Team» – Максим Калмиков та Володимир Загородній із Вишгорода.

(28–31) Найвідоміший оболонський мурал – панорама Києва на вулиці Тимошенка, 13. Його автор – киянин Михайло Химич. Витвір вражає розмірами: 5 метрів заввишки та 27 – завдовжки. Майстер працював упродовж трьох місяців і витратив 15 літрів акрилової фарби.

(32–35) У центрі столиці, на бульварі Лесі Українки, з’явилося нове зображення – чарівна українка з вишиванкою. Це робота австралійського художника Ґвідо ван Хелтена, яку він присвятив красі наших жінок. До речі, цей настінний малюнок уважають найвищим у Європі – 42 метри.

(36–39) Місця для стінописів художники вибирають самі: знаходять потрібні за форматом і розташуванням, а потім отримують дозвіл в організаціях, що відповідають за благоустрій цієї території. Іноді авторам пропонують уже готові варіанти, вибрані заздалегідь представниками міської влади.

(40–46) Деякі кияни висловлюють думку, що такі малюнки виправдані лише на старих радянських спорудах – звичайних «коробках», яких багато в місті. Інші вважають, що доречність муралів залежить від того, де, на якій будівлі та в якому форматі вони виконані. Якщо це історична забудова, тоді категорично – ні; якщо житловий будинок непоказний, то настінний живопис, звичайно, прикрасить його. Головне, щоб був прихований сенс, спонука до роздумів, а не лише відображення авторової фантазії, зрозумілої виключно йому.

(47–51) До речі, у США стритарт розцінюють як облаштування міста. У Маямі, Сан-Франциско чи Атланті місцева влада залучає таких митців до благоустрою занедбаних районів, пустирів, парків і станцій метро. Є навіть спеціальні департаменти, що реалізовують ці проекти. Чому б не запозичити такий позитивний досвід?..

(52–54) Р.S. До речі, у рамках нового проекту City Art Гео ЛЕРОС у Києві, у парку ім. Т. Шевченка, поставили креативні лавки. Чим не об’єкти сучасного вуличного мистецтва?!

За О. Агарковою

Прочитайте слова В. Щербака.

Квітково-сюжетні буйнобарвні композиції особливо вражали маленьких відвідувачів, які радісно впізнавали тут немало улюблених героїв, з неабиякою майстерністю зображених серед фантастичних квітів, дерев та зела...

Наведений уривок стосується творчості

Читання й аналіз тексту
Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Мурали Києва

(1–8) За кілька останніх років митці прикрасили зовнішні стіни київських будівель десятками яскравих і масштабних малюнків – муралів. Талановиті художники з України, Іспанії, Аргентини, Австралії та Франції оживили урбаністичний пейзаж столиці захопливими картинами. Неймовірні портрети, пейзажі й абстракції не лише тішать око своїми барвами та майстерністю виконання. Вони покликані привернути увагу до важливих тем і нагальних проблем: боротьби українців за свободу й гідність, загрози глобального потепління, видатних особистостей тощо.

(9–14) Мурали – один із різновидів сучасного вуличного живопису. Від звичайних графіті їх відрізняють зміст і масштабність. На думку багатьох, це справжні витвори мистецтва. Традиція стінопису в Києві як зовні, так і всередині будівель не нова. Зокрема, 1979 року відома майстриня петриківського розпису Марфа Тимченко разом із чоловіком Іваном Скицюком і дочкою Оленою створили ілюстрації майже до 50 казок у магазині іграшок «Казка».

(15–22) Сьогодні особливої популярності набули патріотичні картини. Найбільші з них можна побачити на Андріївському узвозі та на вулиці Боричів Тік. Їхнім автором є відомий стритарт художник із Франції Жульєн Маллан. На стіні п’ятиповерхової споруди зображено українку, її портрет доповнює пейзаж стародавнього Києва з украпленнями малюнків визначних пам’яток. Цей же майстер розписав будинок на вулиці Ольгинській: підлітки в одязі національних кольорів сидять спинами одне до одного й тримають ланцюг із підвіскою у вигляді українського герба.

(23–27) На стінописі «Я люблю Україну» зображено людину у вишиванці, долоні якої на тлі українського прапора складені у формі серця. Побачити малюнок можна у Виноградному провулку на Печерську. Цей патріотичний живопис створила команда «Uptown Team» – Максим Калмиков та Володимир Загородній із Вишгорода.

(28–31) Найвідоміший оболонський мурал – панорама Києва на вулиці Тимошенка, 13. Його автор – киянин Михайло Химич. Витвір вражає розмірами: 5 метрів заввишки та 27 – завдовжки. Майстер працював упродовж трьох місяців і витратив 15 літрів акрилової фарби.

(32–35) У центрі столиці, на бульварі Лесі Українки, з’явилося нове зображення – чарівна українка з вишиванкою. Це робота австралійського художника Ґвідо ван Хелтена, яку він присвятив красі наших жінок. До речі, цей настінний малюнок уважають найвищим у Європі – 42 метри.

(36–39) Місця для стінописів художники вибирають самі: знаходять потрібні за форматом і розташуванням, а потім отримують дозвіл в організаціях, що відповідають за благоустрій цієї території. Іноді авторам пропонують уже готові варіанти, вибрані заздалегідь представниками міської влади.

(40–46) Деякі кияни висловлюють думку, що такі малюнки виправдані лише на старих радянських спорудах – звичайних «коробках», яких багато в місті. Інші вважають, що доречність муралів залежить від того, де, на якій будівлі та в якому форматі вони виконані. Якщо це історична забудова, тоді категорично – ні; якщо житловий будинок непоказний, то настінний живопис, звичайно, прикрасить його. Головне, щоб був прихований сенс, спонука до роздумів, а не лише відображення авторової фантазії, зрозумілої виключно йому.

(47–51) До речі, у США стритарт розцінюють як облаштування міста. У Маямі, Сан-Франциско чи Атланті місцева влада залучає таких митців до благоустрою занедбаних районів, пустирів, парків і станцій метро. Є навіть спеціальні департаменти, що реалізовують ці проекти. Чому б не запозичити такий позитивний досвід?..

(52–54) Р.S. До речі, у рамках нового проекту City Art Гео ЛЕРОС у Києві, у парку ім. Т. Шевченка, поставили креативні лавки. Чим не об’єкти сучасного вуличного мистецтва?!

За О. Агарковою

У тексті НЕМАЄ мікротеми

Читання й аналіз тексту
Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Мурали Києва

(1–8) За кілька останніх років митці прикрасили зовнішні стіни київських будівель десятками яскравих і масштабних малюнків – муралів. Талановиті художники з України, Іспанії, Аргентини, Австралії та Франції оживили урбаністичний пейзаж столиці захопливими картинами. Неймовірні портрети, пейзажі й абстракції не лише тішать око своїми барвами та майстерністю виконання. Вони покликані привернути увагу до важливих тем і нагальних проблем: боротьби українців за свободу й гідність, загрози глобального потепління, видатних особистостей тощо.

(9–14) Мурали – один із різновидів сучасного вуличного живопису. Від звичайних графіті їх відрізняють зміст і масштабність. На думку багатьох, це справжні витвори мистецтва. Традиція стінопису в Києві як зовні, так і всередині будівель не нова. Зокрема, 1979 року відома майстриня петриківського розпису Марфа Тимченко разом із чоловіком Іваном Скицюком і дочкою Оленою створили ілюстрації майже до 50 казок у магазині іграшок «Казка».

(15–22) Сьогодні особливої популярності набули патріотичні картини. Найбільші з них можна побачити на Андріївському узвозі та на вулиці Боричів Тік. Їхнім автором є відомий стритарт художник із Франції Жульєн Маллан. На стіні п’ятиповерхової споруди зображено українку, її портрет доповнює пейзаж стародавнього Києва з украпленнями малюнків визначних пам’яток. Цей же майстер розписав будинок на вулиці Ольгинській: підлітки в одязі національних кольорів сидять спинами одне до одного й тримають ланцюг із підвіскою у вигляді українського герба.

(23–27) На стінописі «Я люблю Україну» зображено людину у вишиванці, долоні якої на тлі українського прапора складені у формі серця. Побачити малюнок можна у Виноградному провулку на Печерську. Цей патріотичний живопис створила команда «Uptown Team» – Максим Калмиков та Володимир Загородній із Вишгорода.

(28–31) Найвідоміший оболонський мурал – панорама Києва на вулиці Тимошенка, 13. Його автор – киянин Михайло Химич. Витвір вражає розмірами: 5 метрів заввишки та 27 – завдовжки. Майстер працював упродовж трьох місяців і витратив 15 літрів акрилової фарби.

(32–35) У центрі столиці, на бульварі Лесі Українки, з’явилося нове зображення – чарівна українка з вишиванкою. Це робота австралійського художника Ґвідо ван Хелтена, яку він присвятив красі наших жінок. До речі, цей настінний малюнок уважають найвищим у Європі – 42 метри.

(36–39) Місця для стінописів художники вибирають самі: знаходять потрібні за форматом і розташуванням, а потім отримують дозвіл в організаціях, що відповідають за благоустрій цієї території. Іноді авторам пропонують уже готові варіанти, вибрані заздалегідь представниками міської влади.

(40–46) Деякі кияни висловлюють думку, що такі малюнки виправдані лише на старих радянських спорудах – звичайних «коробках», яких багато в місті. Інші вважають, що доречність муралів залежить від того, де, на якій будівлі та в якому форматі вони виконані. Якщо це історична забудова, тоді категорично – ні; якщо житловий будинок непоказний, то настінний живопис, звичайно, прикрасить його. Головне, щоб був прихований сенс, спонука до роздумів, а не лише відображення авторової фантазії, зрозумілої виключно йому.

(47–51) До речі, у США стритарт розцінюють як облаштування міста. У Маямі, Сан-Франциско чи Атланті місцева влада залучає таких митців до благоустрою занедбаних районів, пустирів, парків і станцій метро. Є навіть спеціальні департаменти, що реалізовують ці проекти. Чому б не запозичити такий позитивний досвід?..

(52–54) Р.S. До речі, у рамках нового проекту City Art Гео ЛЕРОС у Києві, у парку ім. Т. Шевченка, поставили креативні лавки. Чим не об’єкти сучасного вуличного мистецтва?!

За О. Агарковою

Відповідно до тексту правильним є твердження

Читання й аналіз тексту
Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Мурали Києва

(1–8) За кілька останніх років митці прикрасили зовнішні стіни київських будівель десятками яскравих і масштабних малюнків – муралів. Талановиті художники з України, Іспанії, Аргентини, Австралії та Франції оживили урбаністичний пейзаж столиці захопливими картинами. Неймовірні портрети, пейзажі й абстракції не лише тішать око своїми барвами та майстерністю виконання. Вони покликані привернути увагу до важливих тем і нагальних проблем: боротьби українців за свободу й гідність, загрози глобального потепління, видатних особистостей тощо.

(9–14) Мурали – один із різновидів сучасного вуличного живопису. Від звичайних графіті їх відрізняють зміст і масштабність. На думку багатьох, це справжні витвори мистецтва. Традиція стінопису в Києві як зовні, так і всередині будівель не нова. Зокрема, 1979 року відома майстриня петриківського розпису Марфа Тимченко разом із чоловіком Іваном Скицюком і дочкою Оленою створили ілюстрації майже до 50 казок у магазині іграшок «Казка».

(15–22) Сьогодні особливої популярності набули патріотичні картини. Найбільші з них можна побачити на Андріївському узвозі та на вулиці Боричів Тік. Їхнім автором є відомий стритарт художник із Франції Жульєн Маллан. На стіні п’ятиповерхової споруди зображено українку, її портрет доповнює пейзаж стародавнього Києва з украпленнями малюнків визначних пам’яток. Цей же майстер розписав будинок на вулиці Ольгинській: підлітки в одязі національних кольорів сидять спинами одне до одного й тримають ланцюг із підвіскою у вигляді українського герба.

(23–27) На стінописі «Я люблю Україну» зображено людину у вишиванці, долоні якої на тлі українського прапора складені у формі серця. Побачити малюнок можна у Виноградному провулку на Печерську. Цей патріотичний живопис створила команда «Uptown Team» – Максим Калмиков та Володимир Загородній із Вишгорода.

(28–31) Найвідоміший оболонський мурал – панорама Києва на вулиці Тимошенка, 13. Його автор – киянин Михайло Химич. Витвір вражає розмірами: 5 метрів заввишки та 27 – завдовжки. Майстер працював упродовж трьох місяців і витратив 15 літрів акрилової фарби.

(32–35) У центрі столиці, на бульварі Лесі Українки, з’явилося нове зображення – чарівна українка з вишиванкою. Це робота австралійського художника Ґвідо ван Хелтена, яку він присвятив красі наших жінок. До речі, цей настінний малюнок уважають найвищим у Європі – 42 метри.

(36–39) Місця для стінописів художники вибирають самі: знаходять потрібні за форматом і розташуванням, а потім отримують дозвіл в організаціях, що відповідають за благоустрій цієї території. Іноді авторам пропонують уже готові варіанти, вибрані заздалегідь представниками міської влади.

(40–46) Деякі кияни висловлюють думку, що такі малюнки виправдані лише на старих радянських спорудах – звичайних «коробках», яких багато в місті. Інші вважають, що доречність муралів залежить від того, де, на якій будівлі та в якому форматі вони виконані. Якщо це історична забудова, тоді категорично – ні; якщо житловий будинок непоказний, то настінний живопис, звичайно, прикрасить його. Головне, щоб був прихований сенс, спонука до роздумів, а не лише відображення авторової фантазії, зрозумілої виключно йому.

(47–51) До речі, у США стритарт розцінюють як облаштування міста. У Маямі, Сан-Франциско чи Атланті місцева влада залучає таких митців до благоустрою занедбаних районів, пустирів, парків і станцій метро. Є навіть спеціальні департаменти, що реалізовують ці проекти. Чому б не запозичити такий позитивний досвід?..

(52–54) Р.S. До речі, у рамках нового проекту City Art Гео ЛЕРОС у Києві, у парку ім. Т. Шевченка, поставили креативні лавки. Чим не об’єкти сучасного вуличного мистецтва?!

За О. Агарковою

На сайті цей текст доречно розмістити в рубриці

Читання й аналіз тексту

Прочитайте тексти (цифри є дужках позначають номери абзаців) і виконайте завдання

Текст А

Місто, у якому хотілося б жити

(1) Енріке Пеньялоса, володар найвищої нагороди Венеційського фестивалю, архітектури «Золотий лев» за успішні інновації в містобудуванні, перебуваючи в Києві, виступив з публічною лекцією.

(2) Щасливий бути в прекрасному Києві й хочу поділитися з вами деякими думками. Як зробити місто ідеальним для людей? Я жив у Парижі в маленькій квартирі, але площі, галереї, музеї були моїми... Це священна територія для будь-якого пішохода.

(3) Який урбаністичний простір комфортний? Той, де люди люблять долати відстань пішки, виходити з будинків на вулиці, на площі, у кав'ярні. Сьогодні ж усе зорієнтовано на водіїв. Фраза «Добре було б мати місто без машин…» схожа на слова божевільного. Але в деяких мегаполісах уже обмежують рух приватних автомобілів і частіше використовують громадський транспорт. Справжній символ демократії тут - смуга для автобусів: машини стоять у довжелезній черзі – натомість автобус вільно їде своєю дорогою. І тоді всім стає зрозуміло: людина в ньому так само важлива. Як і власник авто.

(4) Паркування... Я не знаю конституції, що гарантувала б людині таке право. Тротуари, на яких залишено автомобілі, - ознака проблемної країни. Це все одно, що перетворити парки на місця для машин.

(5) Пішоходи в місті - це ще й туристи. Якщо хочемо бачити в Києві безліч мандрівців, треба зробити так, щоб для прогулянок було більше місця. Єлисейські Поля в Парижі… Та тут же вистачить території і щоб запаркуватися, і щоб пройтися! Але чи привабить це гостей? Ні! Машини не мають втручатися в простір піших людей!

(6) Останнім часом у містах почали облаштовувати окремі піші зони. Наприклад, у Нью-Йорку Бродвей - територія без машин не лише під час свят чи фестивалів, а й щодня. У Боготі, де я був мером, було створено простір для пішоходів - 30 кілометрів зеленої смуги без транспорту! Для цього довелося зменшити території модних гольф-клубів. Потім збудували 24-кілометрову велосипедну вулицю й сотні кілометрів велодоріжок. І це не лише в центрі, а й у найвіддаленіших і нереспектабельних кварталах. Тож спочатку зони для пішоходів і велосипедистів, а лише потім - асфальт для машин! Інакше це неповага до громадян і символ соціальної несправедливості.

(7) Родзинка багатьох міст - це пляжі й узбережжя. Зауважте: приватна власність не має обмежувати доступ до води. У ХХ столітті в мегаполісах уздовж річок почали прокладати шосе: там, бачте, не буде перехресть. А в Парижі мер закрив дорогу коло Сени, щоб облаштувати пляж. У Копенгагені набережна – місце для прогулянок. Уздовж каналу з мальовничими будиночками, в одному з яких мешкав відомий казкар Андерсен, немає машин - це вільний простір для людей! У Сеулі біля ріки раніше теж було багаторядне шосе, тепер тут – пішохідна зона! Так само в Лондоні, у Нью-Йорку, у Ванкувері - шлях до води скрізь безперешкодний.

(8) Київ може стати містом мрії, і для цього потрібні лише два чинники: по-перше, не сприймати реалії життя як невідворотність; по-друге, розбудовувати такий урбаністичний простір, де всі громадяни рівні й права кожного священні.

За матеріалами Інтернет джерел

Текст Б

Нехай місто стане кращим!

(9) У документі з гучною назвою «Маніфест "Київ - зручне місто"» ініціативні кияни запропонували власну програму дій з облаштування столиці. Розробники розповіли про своє бачення того, як допомогти їй стати комфортнішою для мешканців.

(10) Григорій М., журналіст: «Нещодавно ми підрахували кількість транспорту на Північному мосту в годину пік. Дізналися, що в цей час на шість тисяч машин припадає лише 120 автобусів і тролейбусів. Отже, громадський транспорт, що перевозить 50% містян, займає на дорозі лише п'ять відсотків її площі! Конче необхідно виділити смугу для комунального транспорту й заборонити заїжджати туди автомобілям. Тоді пасажири автобусів і тролейбусів матимуть привілей – не стоятимуть у заторах».

(11) Ігор С., дизайнер: «Усі мріють жити в комфортному місті з якісним дизайном. Коли дізнався, що київський фунікулер будуть ремонтувати, розробив новий логотип, фірмові кольори, стиль, написав правила користування та створив інформаційні таблички. Усе це вже діє. А ще два роки тому я запропонував зміни щодо навігації Києва: покажчики, таблички, інформаційні стенди. Сьогодні хочу зібрати команду й запустити цей проект. Пізніше - залучити спонсорів і благодійників».

12) Олеся С. координатор Асоціації велосипедистів Києва: «Нещодавно з'явилась ідея порахувати велосипедистів на наших вулицях. Щоб розвивати велоінфраструктуру, потрібно знати, скільки людей їздить таким транспортом, зростає їх кількість чи ні, де вони рухаються – дорогами чи тротуарами, спортсмени це чи звичайні містяни. Наша мета - робити цей засіб пересування частиною міської транспортної системи».

(13) Станіслав Д., архітектор: «Разом з ініціативною групою я брав участь у розробці плану благоустрою набережної Дніпра. Працював з натхненням: барельєфи Івана Предтечі й Володимира Великого спроектував за чотири дні. Шкода, що люди не завжди цінують наші зусилля: перші дні ходив сюди ганяти рибалок, які розкладали снасті над скульптурною композицією. Згодом звик, навіть була і з цього користь: вони зупиняли порушників, які заважали відпочивальникам вільно прогулюватися набережною».

За Н. Орловою

Кожна з розповідей ініціативних киян (текст Б) - яскравий приклад утілення в життя ідеї автора тексту А

Читання й аналіз тексту

Прочитайте тексти (цифри є дужках позначають номери абзаців) і виконайте завдання

Текст А

Місто, у якому хотілося б жити

(1) Енріке Пеньялоса, володар найвищої нагороди Венеційського фестивалю, архітектури «Золотий лев» за успішні інновації в містобудуванні, перебуваючи в Києві, виступив з публічною лекцією.

(2) Щасливий бути в прекрасному Києві й хочу поділитися з вами деякими думками. Як зробити місто ідеальним для людей? Я жив у Парижі в маленькій квартирі, але площі, галереї, музеї були моїми... Це священна територія для будь-якого пішохода.

(3) Який урбаністичний простір комфортний? Той, де люди люблять долати відстань пішки, виходити з будинків на вулиці, на площі, у кав'ярні. Сьогодні ж усе зорієнтовано на водіїв. Фраза «Добре було б мати місто без машин…» схожа на слова божевільного. Але в деяких мегаполісах уже обмежують рух приватних автомобілів і частіше використовують громадський транспорт. Справжній символ демократії тут - смуга для автобусів: машини стоять у довжелезній черзі – натомість автобус вільно їде своєю дорогою. І тоді всім стає зрозуміло: людина в ньому так само важлива. Як і власник авто.

(4) Паркування... Я не знаю конституції, що гарантувала б людині таке право. Тротуари, на яких залишено автомобілі, - ознака проблемної країни. Це все одно, що перетворити парки на місця для машин.

(5) Пішоходи в місті - це ще й туристи. Якщо хочемо бачити в Києві безліч мандрівців, треба зробити так, щоб для прогулянок було більше місця. Єлисейські Поля в Парижі… Та тут же вистачить території і щоб запаркуватися, і щоб пройтися! Але чи привабить це гостей? Ні! Машини не мають втручатися в простір піших людей!

(6) Останнім часом у містах почали облаштовувати окремі піші зони. Наприклад, у Нью-Йорку Бродвей - територія без машин не лише під час свят чи фестивалів, а й щодня. У Боготі, де я був мером, було створено простір для пішоходів - 30 кілометрів зеленої смуги без транспорту! Для цього довелося зменшити території модних гольф-клубів. Потім збудували 24-кілометрову велосипедну вулицю й сотні кілометрів велодоріжок. І це не лише в центрі, а й у найвіддаленіших і нереспектабельних кварталах. Тож спочатку зони для пішоходів і велосипедистів, а лише потім - асфальт для машин! Інакше це неповага до громадян і символ соціальної несправедливості.

(7) Родзинка багатьох міст - це пляжі й узбережжя. Зауважте: приватна власність не має обмежувати доступ до води. У ХХ столітті в мегаполісах уздовж річок почали прокладати шосе: там, бачте, не буде перехресть. А в Парижі мер закрив дорогу коло Сени, щоб облаштувати пляж. У Копенгагені набережна – місце для прогулянок. Уздовж каналу з мальовничими будиночками, в одному з яких мешкав відомий казкар Андерсен, немає машин - це вільний простір для людей! У Сеулі біля ріки раніше теж було багаторядне шосе, тепер тут – пішохідна зона! Так само в Лондоні, у Нью-Йорку, у Ванкувері - шлях до води скрізь безперешкодний.

(8) Київ може стати містом мрії, і для цього потрібні лише два чинники: по-перше, не сприймати реалії життя як невідворотність; по-друге, розбудовувати такий урбаністичний простір, де всі громадяни рівні й права кожного священні.

За матеріалами Інтернет джерел

Текст Б

Нехай місто стане кращим!

(9) У документі з гучною назвою «Маніфест "Київ - зручне місто"» ініціативні кияни запропонували власну програму дій з облаштування столиці. Розробники розповіли про своє бачення того, як допомогти їй стати комфортнішою для мешканців.

(10) Григорій М., журналіст: «Нещодавно ми підрахували кількість транспорту на Північному мосту в годину пік. Дізналися, що в цей час на шість тисяч машин припадає лише 120 автобусів і тролейбусів. Отже, громадський транспорт, що перевозить 50% містян, займає на дорозі лише п'ять відсотків її площі! Конче необхідно виділити смугу для комунального транспорту й заборонити заїжджати туди автомобілям. Тоді пасажири автобусів і тролейбусів матимуть привілей – не стоятимуть у заторах».

(11) Ігор С., дизайнер: «Усі мріють жити в комфортному місті з якісним дизайном. Коли дізнався, що київський фунікулер будуть ремонтувати, розробив новий логотип, фірмові кольори, стиль, написав правила користування та створив інформаційні таблички. Усе це вже діє. А ще два роки тому я запропонував зміни щодо навігації Києва: покажчики, таблички, інформаційні стенди. Сьогодні хочу зібрати команду й запустити цей проект. Пізніше - залучити спонсорів і благодійників».

12) Олеся С. координатор Асоціації велосипедистів Києва: «Нещодавно з'явилась ідея порахувати велосипедистів на наших вулицях. Щоб розвивати велоінфраструктуру, потрібно знати, скільки людей їздить таким транспортом, зростає їх кількість чи ні, де вони рухаються – дорогами чи тротуарами, спортсмени це чи звичайні містяни. Наша мета - робити цей засіб пересування частиною міської транспортної системи».

(13) Станіслав Д., архітектор: «Разом з ініціативною групою я брав участь у розробці плану благоустрою набережної Дніпра. Працював з натхненням: барельєфи Івана Предтечі й Володимира Великого спроектував за чотири дні. Шкода, що люди не завжди цінують наші зусилля: перші дні ходив сюди ганяти рибалок, які розкладали снасті над скульптурною композицією. Згодом звик, навіть була і з цього користь: вони зупиняли порушників, які заважали відпочивальникам вільно прогулюватися набережною».

За Н. Орловою

Автор тексту Б порушує питання благоустрою набережних, натомість автор тексту А акцентує увагу на проблемі

Читання й аналіз тексту

Прочитайте тексти (цифри є дужках позначають номери абзаців) і виконайте завдання

Текст А

Місто, у якому хотілося б жити

(1) Енріке Пеньялоса, володар найвищої нагороди Венеційського фестивалю, архітектури «Золотий лев» за успішні інновації в містобудуванні, перебуваючи в Києві, виступив з публічною лекцією.

(2) Щасливий бути в прекрасному Києві й хочу поділитися з вами деякими думками. Як зробити місто ідеальним для людей? Я жив у Парижі в маленькій квартирі, але площі, галереї, музеї були моїми... Це священна територія для будь-якого пішохода.

(3) Який урбаністичний простір комфортний? Той, де люди люблять долати відстань пішки, виходити з будинків на вулиці, на площі, у кав'ярні. Сьогодні ж усе зорієнтовано на водіїв. Фраза «Добре було б мати місто без машин…» схожа на слова божевільного. Але в деяких мегаполісах уже обмежують рух приватних автомобілів і частіше використовують громадський транспорт. Справжній символ демократії тут - смуга для автобусів: машини стоять у довжелезній черзі – натомість автобус вільно їде своєю дорогою. І тоді всім стає зрозуміло: людина в ньому так само важлива. Як і власник авто.

(4) Паркування... Я не знаю конституції, що гарантувала б людині таке право. Тротуари, на яких залишено автомобілі, - ознака проблемної країни. Це все одно, що перетворити парки на місця для машин.

(5) Пішоходи в місті - це ще й туристи. Якщо хочемо бачити в Києві безліч мандрівців, треба зробити так, щоб для прогулянок було більше місця. Єлисейські Поля в Парижі… Та тут же вистачить території і щоб запаркуватися, і щоб пройтися! Але чи привабить це гостей? Ні! Машини не мають втручатися в простір піших людей!

(6) Останнім часом у містах почали облаштовувати окремі піші зони. Наприклад, у Нью-Йорку Бродвей - територія без машин не лише під час свят чи фестивалів, а й щодня. У Боготі, де я був мером, було створено простір для пішоходів - 30 кілометрів зеленої смуги без транспорту! Для цього довелося зменшити території модних гольф-клубів. Потім збудували 24-кілометрову велосипедну вулицю й сотні кілометрів велодоріжок. І це не лише в центрі, а й у найвіддаленіших і нереспектабельних кварталах. Тож спочатку зони для пішоходів і велосипедистів, а лише потім - асфальт для машин! Інакше це неповага до громадян і символ соціальної несправедливості.

(7) Родзинка багатьох міст - це пляжі й узбережжя. Зауважте: приватна власність не має обмежувати доступ до води. У ХХ столітті в мегаполісах уздовж річок почали прокладати шосе: там, бачте, не буде перехресть. А в Парижі мер закрив дорогу коло Сени, щоб облаштувати пляж. У Копенгагені набережна – місце для прогулянок. Уздовж каналу з мальовничими будиночками, в одному з яких мешкав відомий казкар Андерсен, немає машин - це вільний простір для людей! У Сеулі біля ріки раніше теж було багаторядне шосе, тепер тут – пішохідна зона! Так само в Лондоні, у Нью-Йорку, у Ванкувері - шлях до води скрізь безперешкодний.

(8) Київ може стати містом мрії, і для цього потрібні лише два чинники: по-перше, не сприймати реалії життя як невідворотність; по-друге, розбудовувати такий урбаністичний простір, де всі громадяни рівні й права кожного священні.

За матеріалами Інтернет джерел

Текст Б

Нехай місто стане кращим!

(9) У документі з гучною назвою «Маніфест "Київ - зручне місто"» ініціативні кияни запропонували власну програму дій з облаштування столиці. Розробники розповіли про своє бачення того, як допомогти їй стати комфортнішою для мешканців.

(10) Григорій М., журналіст: «Нещодавно ми підрахували кількість транспорту на Північному мосту в годину пік. Дізналися, що в цей час на шість тисяч машин припадає лише 120 автобусів і тролейбусів. Отже, громадський транспорт, що перевозить 50% містян, займає на дорозі лише п'ять відсотків її площі! Конче необхідно виділити смугу для комунального транспорту й заборонити заїжджати туди автомобілям. Тоді пасажири автобусів і тролейбусів матимуть привілей – не стоятимуть у заторах».

(11) Ігор С., дизайнер: «Усі мріють жити в комфортному місті з якісним дизайном. Коли дізнався, що київський фунікулер будуть ремонтувати, розробив новий логотип, фірмові кольори, стиль, написав правила користування та створив інформаційні таблички. Усе це вже діє. А ще два роки тому я запропонував зміни щодо навігації Києва: покажчики, таблички, інформаційні стенди. Сьогодні хочу зібрати команду й запустити цей проект. Пізніше - залучити спонсорів і благодійників».

12) Олеся С. координатор Асоціації велосипедистів Києва: «Нещодавно з'явилась ідея порахувати велосипедистів на наших вулицях. Щоб розвивати велоінфраструктуру, потрібно знати, скільки людей їздить таким транспортом, зростає їх кількість чи ні, де вони рухаються – дорогами чи тротуарами, спортсмени це чи звичайні містяни. Наша мета - робити цей засіб пересування частиною міської транспортної системи».

(13) Станіслав Д., архітектор: «Разом з ініціативною групою я брав участь у розробці плану благоустрою набережної Дніпра. Працював з натхненням: барельєфи Івана Предтечі й Володимира Великого спроектував за чотири дні. Шкода, що люди не завжди цінують наші зусилля: перші дні ходив сюди ганяти рибалок, які розкладали снасті над скульптурною композицією. Згодом звик, навіть була і з цього користь: вони зупиняли порушників, які заважали відпочивальникам вільно прогулюватися набережною».

За Н. Орловою

НЕ порушено в тексті А, однак згадано в тексті Б питання

Читання й аналіз тексту

Прочитайте тексти (цифри є дужках позначають номери абзаців) і виконайте завдання

Текст А

Місто, у якому хотілося б жити

(1) Енріке Пеньялоса, володар найвищої нагороди Венеційського фестивалю, архітектури «Золотий лев» за успішні інновації в містобудуванні, перебуваючи в Києві, виступив з публічною лекцією.

(2) Щасливий бути в прекрасному Києві й хочу поділитися з вами деякими думками. Як зробити місто ідеальним для людей? Я жив у Парижі в маленькій квартирі, але площі, галереї, музеї були моїми... Це священна територія для будь-якого пішохода.

(3) Який урбаністичний простір комфортний? Той, де люди люблять долати відстань пішки, виходити з будинків на вулиці, на площі, у кав'ярні. Сьогодні ж усе зорієнтовано на водіїв. Фраза «Добре було б мати місто без машин…» схожа на слова божевільного. Але в деяких мегаполісах уже обмежують рух приватних автомобілів і частіше використовують громадський транспорт. Справжній символ демократії тут - смуга для автобусів: машини стоять у довжелезній черзі – натомість автобус вільно їде своєю дорогою. І тоді всім стає зрозуміло: людина в ньому так само важлива. Як і власник авто.

(4) Паркування... Я не знаю конституції, що гарантувала б людині таке право. Тротуари, на яких залишено автомобілі, - ознака проблемної країни. Це все одно, що перетворити парки на місця для машин.

(5) Пішоходи в місті - це ще й туристи. Якщо хочемо бачити в Києві безліч мандрівців, треба зробити так, щоб для прогулянок було більше місця. Єлисейські Поля в Парижі… Та тут же вистачить території і щоб запаркуватися, і щоб пройтися! Але чи привабить це гостей? Ні! Машини не мають втручатися в простір піших людей!

(6) Останнім часом у містах почали облаштовувати окремі піші зони. Наприклад, у Нью-Йорку Бродвей - територія без машин не лише під час свят чи фестивалів, а й щодня. У Боготі, де я був мером, було створено простір для пішоходів - 30 кілометрів зеленої смуги без транспорту! Для цього довелося зменшити території модних гольф-клубів. Потім збудували 24-кілометрову велосипедну вулицю й сотні кілометрів велодоріжок. І це не лише в центрі, а й у найвіддаленіших і нереспектабельних кварталах. Тож спочатку зони для пішоходів і велосипедистів, а лише потім - асфальт для машин! Інакше це неповага до громадян і символ соціальної несправедливості.

(7) Родзинка багатьох міст - це пляжі й узбережжя. Зауважте: приватна власність не має обмежувати доступ до води. У ХХ столітті в мегаполісах уздовж річок почали прокладати шосе: там, бачте, не буде перехресть. А в Парижі мер закрив дорогу коло Сени, щоб облаштувати пляж. У Копенгагені набережна – місце для прогулянок. Уздовж каналу з мальовничими будиночками, в одному з яких мешкав відомий казкар Андерсен, немає машин - це вільний простір для людей! У Сеулі біля ріки раніше теж було багаторядне шосе, тепер тут – пішохідна зона! Так само в Лондоні, у Нью-Йорку, у Ванкувері - шлях до води скрізь безперешкодний.

(8) Київ може стати містом мрії, і для цього потрібні лише два чинники: по-перше, не сприймати реалії життя як невідворотність; по-друге, розбудовувати такий урбаністичний простір, де всі громадяни рівні й права кожного священні.

За матеріалами Інтернет джерел

Текст Б

Нехай місто стане кращим!

(9) У документі з гучною назвою «Маніфест "Київ - зручне місто"» ініціативні кияни запропонували власну програму дій з облаштування столиці. Розробники розповіли про своє бачення того, як допомогти їй стати комфортнішою для мешканців.

(10) Григорій М., журналіст: «Нещодавно ми підрахували кількість транспорту на Північному мосту в годину пік. Дізналися, що в цей час на шість тисяч машин припадає лише 120 автобусів і тролейбусів. Отже, громадський транспорт, що перевозить 50% містян, займає на дорозі лише п'ять відсотків її площі! Конче необхідно виділити смугу для комунального транспорту й заборонити заїжджати туди автомобілям. Тоді пасажири автобусів і тролейбусів матимуть привілей – не стоятимуть у заторах».

(11) Ігор С., дизайнер: «Усі мріють жити в комфортному місті з якісним дизайном. Коли дізнався, що київський фунікулер будуть ремонтувати, розробив новий логотип, фірмові кольори, стиль, написав правила користування та створив інформаційні таблички. Усе це вже діє. А ще два роки тому я запропонував зміни щодо навігації Києва: покажчики, таблички, інформаційні стенди. Сьогодні хочу зібрати команду й запустити цей проект. Пізніше - залучити спонсорів і благодійників».

12) Олеся С. координатор Асоціації велосипедистів Києва: «Нещодавно з'явилась ідея порахувати велосипедистів на наших вулицях. Щоб розвивати велоінфраструктуру, потрібно знати, скільки людей їздить таким транспортом, зростає їх кількість чи ні, де вони рухаються – дорогами чи тротуарами, спортсмени це чи звичайні містяни. Наша мета - робити цей засіб пересування частиною міської транспортної системи».

(13) Станіслав Д., архітектор: «Разом з ініціативною групою я брав участь у розробці плану благоустрою набережної Дніпра. Працював з натхненням: барельєфи Івана Предтечі й Володимира Великого спроектував за чотири дні. Шкода, що люди не завжди цінують наші зусилля: перші дні ходив сюди ганяти рибалок, які розкладали снасті над скульптурною композицією. Згодом звик, навіть була і з цього користь: вони зупиняли порушників, які заважали відпочивальникам вільно прогулюватися набережною».

За Н. Орловою

Транспортна ситуація на Північному мосту (текст Б, абзац 10) НЕ підтверджує думки автора тексту А, що

Читання й аналіз тексту

Прочитайте тексти (цифри є дужках позначають номери абзаців) і виконайте завдання

Текст А

Місто, у якому хотілося б жити

(1) Енріке Пеньялоса, володар найвищої нагороди Венеційського фестивалю, архітектури «Золотий лев» за успішні інновації в містобудуванні, перебуваючи в Києві, виступив з публічною лекцією.

(2) Щасливий бути в прекрасному Києві й хочу поділитися з вами деякими думками. Як зробити місто ідеальним для людей? Я жив у Парижі в маленькій квартирі, але площі, галереї, музеї були моїми... Це священна територія для будь-якого пішохода.

(3) Який урбаністичний простір комфортний? Той, де люди люблять долати відстань пішки, виходити з будинків на вулиці, на площі, у кав'ярні. Сьогодні ж усе зорієнтовано на водіїв. Фраза «Добре було б мати місто без машин…» схожа на слова божевільного. Але в деяких мегаполісах уже обмежують рух приватних автомобілів і частіше використовують громадський транспорт. Справжній символ демократії тут - смуга для автобусів: машини стоять у довжелезній черзі – натомість автобус вільно їде своєю дорогою. І тоді всім стає зрозуміло: людина в ньому так само важлива. Як і власник авто.

(4) Паркування... Я не знаю конституції, що гарантувала б людині таке право. Тротуари, на яких залишено автомобілі, - ознака проблемної країни. Це все одно, що перетворити парки на місця для машин.

(5) Пішоходи в місті - це ще й туристи. Якщо хочемо бачити в Києві безліч мандрівців, треба зробити так, щоб для прогулянок було більше місця. Єлисейські Поля в Парижі… Та тут же вистачить території і щоб запаркуватися, і щоб пройтися! Але чи привабить це гостей? Ні! Машини не мають втручатися в простір піших людей!

(6) Останнім часом у містах почали облаштовувати окремі піші зони. Наприклад, у Нью-Йорку Бродвей - територія без машин не лише під час свят чи фестивалів, а й щодня. У Боготі, де я був мером, було створено простір для пішоходів - 30 кілометрів зеленої смуги без транспорту! Для цього довелося зменшити території модних гольф-клубів. Потім збудували 24-кілометрову велосипедну вулицю й сотні кілометрів велодоріжок. І це не лише в центрі, а й у найвіддаленіших і нереспектабельних кварталах. Тож спочатку зони для пішоходів і велосипедистів, а лише потім - асфальт для машин! Інакше це неповага до громадян і символ соціальної несправедливості.

(7) Родзинка багатьох міст - це пляжі й узбережжя. Зауважте: приватна власність не має обмежувати доступ до води. У ХХ столітті в мегаполісах уздовж річок почали прокладати шосе: там, бачте, не буде перехресть. А в Парижі мер закрив дорогу коло Сени, щоб облаштувати пляж. У Копенгагені набережна – місце для прогулянок. Уздовж каналу з мальовничими будиночками, в одному з яких мешкав відомий казкар Андерсен, немає машин - це вільний простір для людей! У Сеулі біля ріки раніше теж було багаторядне шосе, тепер тут – пішохідна зона! Так само в Лондоні, у Нью-Йорку, у Ванкувері - шлях до води скрізь безперешкодний.

(8) Київ може стати містом мрії, і для цього потрібні лише два чинники: по-перше, не сприймати реалії життя як невідворотність; по-друге, розбудовувати такий урбаністичний простір, де всі громадяни рівні й права кожного священні.

За матеріалами Інтернет джерел

Текст Б

Нехай місто стане кращим!

(9) У документі з гучною назвою «Маніфест "Київ - зручне місто"» ініціативні кияни запропонували власну програму дій з облаштування столиці. Розробники розповіли про своє бачення того, як допомогти їй стати комфортнішою для мешканців.

(10) Григорій М., журналіст: «Нещодавно ми підрахували кількість транспорту на Північному мосту в годину пік. Дізналися, що в цей час на шість тисяч машин припадає лише 120 автобусів і тролейбусів. Отже, громадський транспорт, що перевозить 50% містян, займає на дорозі лише п'ять відсотків її площі! Конче необхідно виділити смугу для комунального транспорту й заборонити заїжджати туди автомобілям. Тоді пасажири автобусів і тролейбусів матимуть привілей – не стоятимуть у заторах».

(11) Ігор С., дизайнер: «Усі мріють жити в комфортному місті з якісним дизайном. Коли дізнався, що київський фунікулер будуть ремонтувати, розробив новий логотип, фірмові кольори, стиль, написав правила користування та створив інформаційні таблички. Усе це вже діє. А ще два роки тому я запропонував зміни щодо навігації Києва: покажчики, таблички, інформаційні стенди. Сьогодні хочу зібрати команду й запустити цей проект. Пізніше - залучити спонсорів і благодійників».

12) Олеся С. координатор Асоціації велосипедистів Києва: «Нещодавно з'явилась ідея порахувати велосипедистів на наших вулицях. Щоб розвивати велоінфраструктуру, потрібно знати, скільки людей їздить таким транспортом, зростає їх кількість чи ні, де вони рухаються – дорогами чи тротуарами, спортсмени це чи звичайні містяни. Наша мета - робити цей засіб пересування частиною міської транспортної системи».

(13) Станіслав Д., архітектор: «Разом з ініціативною групою я брав участь у розробці плану благоустрою набережної Дніпра. Працював з натхненням: барельєфи Івана Предтечі й Володимира Великого спроектував за чотири дні. Шкода, що люди не завжди цінують наші зусилля: перші дні ходив сюди ганяти рибалок, які розкладали снасті над скульптурною композицією. Згодом звик, навіть була і з цього користь: вони зупиняли порушників, які заважали відпочивальникам вільно прогулюватися набережною».

За Н. Орловою

Обидва тексти об’єднує тема

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання

Чорні літери на білому тлі

(1–6) Регулярно виникають дискусії щодо переваг і недоліків електронних «читалок» порівняно з традиційними книжками. Однак і прихильники нового формату визнають, що, як живопису не вбило кіно, а його не знищило телебачення, так і цифровий варіант не замінить паперового повністю, бо нічого кращого дотепер не вигадано. «Книжка нагадує колесо, а цей винахід неможливо вдосконалити», – пише Умберто Еко.

(7–12) Журналісти «The New York Times» Девід Поуґ і Девід Карр у відеоблозі порівнюють характеристики різних ґаджетів: один працює повільно, другий має незручні кнопки, у третього – слабкий контраст, сірі літери й такий самий відтінок екрана. «Хм!» – крутять носом блогери. «А ось у мене старіша модель. Тут ідеальна роздільна здатність, акуратні чорні літери на білому тлі. Я хочу її придбати!» – і Поуґ захоплено демонструє традиційну книжку.

(13–20) Я постійно користуюся саме електронною. Як зручно «взяти» в потяг кілька книг на вибір і не згинатися від важкого багажу! Умощуюся в крісло, проводжу пальцями по екрану, «гортаю» сторінки, а прочитані примірники «розкладаю» на уявній полиці. «Перевага віртуальної бібліотеки в тому, що з неї не треба стирати пил,– пише критикиня від мистецтва Дорота Ярецька. – Хоча, коли торкаюся паперових томів, це повертає мене в минуле. Тож, на мою думку, допоки не створять емоційного еквіваленту друкованого видання, воно не зникне з нашого життя».

(21–26) Книжка – це особливий предмет. Читачі називають безліч чуттєвих переживань, пов’язаних з виробами поліграфії: дотик до палітурки, шурхіт сторінок, запах. Натомість до електронної версії важко сформувати емоційне ставлення. Окрім того, ґаджет швидко старіє, з’являється нова модель. Погодьтеся, людина, яка знає латину й спроможна прочитати надруковане п’ятсот років тому, не потребує ніяких пристроїв.

(27–30) Для когось книжки – частина їх самих. «З яким задоволенням можна буде через тридцять років розгорнути «Куховаримо з радістю» на 581 сторінці й побачити пляму від жовтка, що поставила моя донька, чаклуючи над своїми першими тістечками з ягодами»,– пише Енн Фейдімен.

(31–43) Багато хто хоче бути власником книгодруків, тому їх купують як подарунки, роблять дарчі написи. Електронна версія ніколи не належить нам, тож маємо право лише на її читання. Нині щоразу більше речей переносять нас зі світу справжнього в уявний, і, можливо, незабаром усі пристрої стануть віртуальними. Замість предметів навколо будуть «симулякри» – підробки, що «залюднять» вигаданий світ і створять враження реальності. Однак, якщо не буде поліграфії, зникне зв’язок між людьми, адже саме такі видання можна не лише дати почитати, а й залишити в спадок – вони єднають з минулим. Я беру свої дитячі книжечки й читаю їх доньці – цього задоволення не замінить жоден електронний пристрій. Хоча, звісна річ, і в ґаджетів є свої можливості. У версії «Аліси в Дивокраї», наприклад, оригінальні ілюстрації змонтовано так, що в головної героїні видовжується шия, а в Гусені з люльки підіймається дим. Але чи потрібна ця візуалізація? Адже література мусить розвивати уяву.

(44–48) «Книжка – це річ, наділена надприродною, чудодійною силою. Якби це було не так, то гори друкованих сторінок, спалених у травні 1933 року, не стали б подією, від якої моторошно й дотепер. Значення книгодруку як матеріального об’єкта досі не слабне попри появу величезного ринку пристроїв для читання», – пише Дорота Ярецька.

(49–57) Тепер погляньмо на все прагматично: не володіючи друкованою продукцією як власністю, ми стаємо потенційним об’єктом для маніпуляцій, бо залежимо від чужих серверів, а ще нам може загрожувати цензура. Одного разу трапився казус: із інтернет-платформи для читання через тимчасові проблеми з авторськими правами на якийсь час зникли куплені версії «Колгоспу тварин» і «1984» Джорджа Орвелла. А якщо колись якомусь монополістові закортить контролювати всю систему чи змінити дані? Ця моторошна ідея – неначе з того ж Орвелла. Тож про всяк випадок добре мати традиційну книгу – чорні літери на білому тлі.

За Ю. Соболевською

Автор поділяє всі думки, ОКРІМ

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання

Чорні літери на білому тлі

(1–6) Регулярно виникають дискусії щодо переваг і недоліків електронних «читалок» порівняно з традиційними книжками. Однак і прихильники нового формату визнають, що, як живопису не вбило кіно, а його не знищило телебачення, так і цифровий варіант не замінить паперового повністю, бо нічого кращого дотепер не вигадано. «Книжка нагадує колесо, а цей винахід неможливо вдосконалити», – пише Умберто Еко.

(7–12) Журналісти «The New York Times» Девід Поуґ і Девід Карр у відеоблозі порівнюють характеристики різних ґаджетів: один працює повільно, другий має незручні кнопки, у третього – слабкий контраст, сірі літери й такий самий відтінок екрана. «Хм!» – крутять носом блогери. «А ось у мене старіша модель. Тут ідеальна роздільна здатність, акуратні чорні літери на білому тлі. Я хочу її придбати!» – і Поуґ захоплено демонструє традиційну книжку.

(13–20) Я постійно користуюся саме електронною. Як зручно «взяти» в потяг кілька книг на вибір і не згинатися від важкого багажу! Умощуюся в крісло, проводжу пальцями по екрану, «гортаю» сторінки, а прочитані примірники «розкладаю» на уявній полиці. «Перевага віртуальної бібліотеки в тому, що з неї не треба стирати пил,– пише критикиня від мистецтва Дорота Ярецька. – Хоча, коли торкаюся паперових томів, це повертає мене в минуле. Тож, на мою думку, допоки не створять емоційного еквіваленту друкованого видання, воно не зникне з нашого життя».

(21–26) Книжка – це особливий предмет. Читачі називають безліч чуттєвих переживань, пов’язаних з виробами поліграфії: дотик до палітурки, шурхіт сторінок, запах. Натомість до електронної версії важко сформувати емоційне ставлення. Окрім того, ґаджет швидко старіє, з’являється нова модель. Погодьтеся, людина, яка знає латину й спроможна прочитати надруковане п’ятсот років тому, не потребує ніяких пристроїв.

(27–30) Для когось книжки – частина їх самих. «З яким задоволенням можна буде через тридцять років розгорнути «Куховаримо з радістю» на 581 сторінці й побачити пляму від жовтка, що поставила моя донька, чаклуючи над своїми першими тістечками з ягодами»,– пише Енн Фейдімен.

(31–43) Багато хто хоче бути власником книгодруків, тому їх купують як подарунки, роблять дарчі написи. Електронна версія ніколи не належить нам, тож маємо право лише на її читання. Нині щоразу більше речей переносять нас зі світу справжнього в уявний, і, можливо, незабаром усі пристрої стануть віртуальними. Замість предметів навколо будуть «симулякри» – підробки, що «залюднять» вигаданий світ і створять враження реальності. Однак, якщо не буде поліграфії, зникне зв’язок між людьми, адже саме такі видання можна не лише дати почитати, а й залишити в спадок – вони єднають з минулим. Я беру свої дитячі книжечки й читаю їх доньці – цього задоволення не замінить жоден електронний пристрій. Хоча, звісна річ, і в ґаджетів є свої можливості. У версії «Аліси в Дивокраї», наприклад, оригінальні ілюстрації змонтовано так, що в головної героїні видовжується шия, а в Гусені з люльки підіймається дим. Але чи потрібна ця візуалізація? Адже література мусить розвивати уяву.

(44–48) «Книжка – це річ, наділена надприродною, чудодійною силою. Якби це було не так, то гори друкованих сторінок, спалених у травні 1933 року, не стали б подією, від якої моторошно й дотепер. Значення книгодруку як матеріального об’єкта досі не слабне попри появу величезного ринку пристроїв для читання», – пише Дорота Ярецька.

(49–57) Тепер погляньмо на все прагматично: не володіючи друкованою продукцією як власністю, ми стаємо потенційним об’єктом для маніпуляцій, бо залежимо від чужих серверів, а ще нам може загрожувати цензура. Одного разу трапився казус: із інтернет-платформи для читання через тимчасові проблеми з авторськими правами на якийсь час зникли куплені версії «Колгоспу тварин» і «1984» Джорджа Орвелла. А якщо колись якомусь монополістові закортить контролювати всю систему чи змінити дані? Ця моторошна ідея – неначе з того ж Орвелла. Тож про всяк випадок добре мати традиційну книгу – чорні літери на білому тлі.

За Ю. Соболевською

Автор наводить приклад про версію «Аліси в Дивокраї» (рядки 40–43), щоб

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання

Чорні літери на білому тлі

(1–6) Регулярно виникають дискусії щодо переваг і недоліків електронних «читалок» порівняно з традиційними книжками. Однак і прихильники нового формату визнають, що, як живопису не вбило кіно, а його не знищило телебачення, так і цифровий варіант не замінить паперового повністю, бо нічого кращого дотепер не вигадано. «Книжка нагадує колесо, а цей винахід неможливо вдосконалити», – пише Умберто Еко.

(7–12) Журналісти «The New York Times» Девід Поуґ і Девід Карр у відеоблозі порівнюють характеристики різних ґаджетів: один працює повільно, другий має незручні кнопки, у третього – слабкий контраст, сірі літери й такий самий відтінок екрана. «Хм!» – крутять носом блогери. «А ось у мене старіша модель. Тут ідеальна роздільна здатність, акуратні чорні літери на білому тлі. Я хочу її придбати!» – і Поуґ захоплено демонструє традиційну книжку.

(13–20) Я постійно користуюся саме електронною. Як зручно «взяти» в потяг кілька книг на вибір і не згинатися від важкого багажу! Умощуюся в крісло, проводжу пальцями по екрану, «гортаю» сторінки, а прочитані примірники «розкладаю» на уявній полиці. «Перевага віртуальної бібліотеки в тому, що з неї не треба стирати пил,– пише критикиня від мистецтва Дорота Ярецька. – Хоча, коли торкаюся паперових томів, це повертає мене в минуле. Тож, на мою думку, допоки не створять емоційного еквіваленту друкованого видання, воно не зникне з нашого життя».

(21–26) Книжка – це особливий предмет. Читачі називають безліч чуттєвих переживань, пов’язаних з виробами поліграфії: дотик до палітурки, шурхіт сторінок, запах. Натомість до електронної версії важко сформувати емоційне ставлення. Окрім того, ґаджет швидко старіє, з’являється нова модель. Погодьтеся, людина, яка знає латину й спроможна прочитати надруковане п’ятсот років тому, не потребує ніяких пристроїв.

(27–30) Для когось книжки – частина їх самих. «З яким задоволенням можна буде через тридцять років розгорнути «Куховаримо з радістю» на 581 сторінці й побачити пляму від жовтка, що поставила моя донька, чаклуючи над своїми першими тістечками з ягодами»,– пише Енн Фейдімен.

(31–43) Багато хто хоче бути власником книгодруків, тому їх купують як подарунки, роблять дарчі написи. Електронна версія ніколи не належить нам, тож маємо право лише на її читання. Нині щоразу більше речей переносять нас зі світу справжнього в уявний, і, можливо, незабаром усі пристрої стануть віртуальними. Замість предметів навколо будуть «симулякри» – підробки, що «залюднять» вигаданий світ і створять враження реальності. Однак, якщо не буде поліграфії, зникне зв’язок між людьми, адже саме такі видання можна не лише дати почитати, а й залишити в спадок – вони єднають з минулим. Я беру свої дитячі книжечки й читаю їх доньці – цього задоволення не замінить жоден електронний пристрій. Хоча, звісна річ, і в ґаджетів є свої можливості. У версії «Аліси в Дивокраї», наприклад, оригінальні ілюстрації змонтовано так, що в головної героїні видовжується шия, а в Гусені з люльки підіймається дим. Але чи потрібна ця візуалізація? Адже література мусить розвивати уяву.

(44–48) «Книжка – це річ, наділена надприродною, чудодійною силою. Якби це було не так, то гори друкованих сторінок, спалених у травні 1933 року, не стали б подією, від якої моторошно й дотепер. Значення книгодруку як матеріального об’єкта досі не слабне попри появу величезного ринку пристроїв для читання», – пише Дорота Ярецька.

(49–57) Тепер погляньмо на все прагматично: не володіючи друкованою продукцією як власністю, ми стаємо потенційним об’єктом для маніпуляцій, бо залежимо від чужих серверів, а ще нам може загрожувати цензура. Одного разу трапився казус: із інтернет-платформи для читання через тимчасові проблеми з авторськими правами на якийсь час зникли куплені версії «Колгоспу тварин» і «1984» Джорджа Орвелла. А якщо колись якомусь монополістові закортить контролювати всю систему чи змінити дані? Ця моторошна ідея – неначе з того ж Орвелла. Тож про всяк випадок добре мати традиційну книгу – чорні літери на білому тлі.

За Ю. Соболевською

У тексті НЕ ЙДЕТЬСЯ про те, що

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання

Чорні літери на білому тлі

(1–6) Регулярно виникають дискусії щодо переваг і недоліків електронних «читалок» порівняно з традиційними книжками. Однак і прихильники нового формату визнають, що, як живопису не вбило кіно, а його не знищило телебачення, так і цифровий варіант не замінить паперового повністю, бо нічого кращого дотепер не вигадано. «Книжка нагадує колесо, а цей винахід неможливо вдосконалити», – пише Умберто Еко.

(7–12) Журналісти «The New York Times» Девід Поуґ і Девід Карр у відеоблозі порівнюють характеристики різних ґаджетів: один працює повільно, другий має незручні кнопки, у третього – слабкий контраст, сірі літери й такий самий відтінок екрана. «Хм!» – крутять носом блогери. «А ось у мене старіша модель. Тут ідеальна роздільна здатність, акуратні чорні літери на білому тлі. Я хочу її придбати!» – і Поуґ захоплено демонструє традиційну книжку.

(13–20) Я постійно користуюся саме електронною. Як зручно «взяти» в потяг кілька книг на вибір і не згинатися від важкого багажу! Умощуюся в крісло, проводжу пальцями по екрану, «гортаю» сторінки, а прочитані примірники «розкладаю» на уявній полиці. «Перевага віртуальної бібліотеки в тому, що з неї не треба стирати пил,– пише критикиня від мистецтва Дорота Ярецька. – Хоча, коли торкаюся паперових томів, це повертає мене в минуле. Тож, на мою думку, допоки не створять емоційного еквіваленту друкованого видання, воно не зникне з нашого життя».

(21–26) Книжка – це особливий предмет. Читачі називають безліч чуттєвих переживань, пов’язаних з виробами поліграфії: дотик до палітурки, шурхіт сторінок, запах. Натомість до електронної версії важко сформувати емоційне ставлення. Окрім того, ґаджет швидко старіє, з’являється нова модель. Погодьтеся, людина, яка знає латину й спроможна прочитати надруковане п’ятсот років тому, не потребує ніяких пристроїв.

(27–30) Для когось книжки – частина їх самих. «З яким задоволенням можна буде через тридцять років розгорнути «Куховаримо з радістю» на 581 сторінці й побачити пляму від жовтка, що поставила моя донька, чаклуючи над своїми першими тістечками з ягодами»,– пише Енн Фейдімен.

(31–43) Багато хто хоче бути власником книгодруків, тому їх купують як подарунки, роблять дарчі написи. Електронна версія ніколи не належить нам, тож маємо право лише на її читання. Нині щоразу більше речей переносять нас зі світу справжнього в уявний, і, можливо, незабаром усі пристрої стануть віртуальними. Замість предметів навколо будуть «симулякри» – підробки, що «залюднять» вигаданий світ і створять враження реальності. Однак, якщо не буде поліграфії, зникне зв’язок між людьми, адже саме такі видання можна не лише дати почитати, а й залишити в спадок – вони єднають з минулим. Я беру свої дитячі книжечки й читаю їх доньці – цього задоволення не замінить жоден електронний пристрій. Хоча, звісна річ, і в ґаджетів є свої можливості. У версії «Аліси в Дивокраї», наприклад, оригінальні ілюстрації змонтовано так, що в головної героїні видовжується шия, а в Гусені з люльки підіймається дим. Але чи потрібна ця візуалізація? Адже література мусить розвивати уяву.

(44–48) «Книжка – це річ, наділена надприродною, чудодійною силою. Якби це було не так, то гори друкованих сторінок, спалених у травні 1933 року, не стали б подією, від якої моторошно й дотепер. Значення книгодруку як матеріального об’єкта досі не слабне попри появу величезного ринку пристроїв для читання», – пише Дорота Ярецька.

(49–57) Тепер погляньмо на все прагматично: не володіючи друкованою продукцією як власністю, ми стаємо потенційним об’єктом для маніпуляцій, бо залежимо від чужих серверів, а ще нам може загрожувати цензура. Одного разу трапився казус: із інтернет-платформи для читання через тимчасові проблеми з авторськими правами на якийсь час зникли куплені версії «Колгоспу тварин» і «1984» Джорджа Орвелла. А якщо колись якомусь монополістові закортить контролювати всю систему чи змінити дані? Ця моторошна ідея – неначе з того ж Орвелла. Тож про всяк випадок добре мати традиційну книгу – чорні літери на білому тлі.

За Ю. Соболевською

Для швидкого пошуку в Інтернеті використовують хештег – ключове слово або фразу, написану без пробілів, з позначкою #, наприклад, #миуспішнілюди.

Для цього тексту тематичними хештегами доречно вибрати всі, ОКРІМ

Читання й аналіз тексту

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання

Чорні літери на білому тлі

(1–6) Регулярно виникають дискусії щодо переваг і недоліків електронних «читалок» порівняно з традиційними книжками. Однак і прихильники нового формату визнають, що, як живопису не вбило кіно, а його не знищило телебачення, так і цифровий варіант не замінить паперового повністю, бо нічого кращого дотепер не вигадано. «Книжка нагадує колесо, а цей винахід неможливо вдосконалити», – пише Умберто Еко.

(7–12) Журналісти «The New York Times» Девід Поуґ і Девід Карр у відеоблозі порівнюють характеристики різних ґаджетів: один працює повільно, другий має незручні кнопки, у третього – слабкий контраст, сірі літери й такий самий відтінок екрана. «Хм!» – крутять носом блогери. «А ось у мене старіша модель. Тут ідеальна роздільна здатність, акуратні чорні літери на білому тлі. Я хочу її придбати!» – і Поуґ захоплено демонструє традиційну книжку.

(13–20) Я постійно користуюся саме електронною. Як зручно «взяти» в потяг кілька книг на вибір і не згинатися від важкого багажу! Умощуюся в крісло, проводжу пальцями по екрану, «гортаю» сторінки, а прочитані примірники «розкладаю» на уявній полиці. «Перевага віртуальної бібліотеки в тому, що з неї не треба стирати пил,– пише критикиня від мистецтва Дорота Ярецька. – Хоча, коли торкаюся паперових томів, це повертає мене в минуле. Тож, на мою думку, допоки не створять емоційного еквіваленту друкованого видання, воно не зникне з нашого життя».

(21–26) Книжка – це особливий предмет. Читачі називають безліч чуттєвих переживань, пов’язаних з виробами поліграфії: дотик до палітурки, шурхіт сторінок, запах. Натомість до електронної версії важко сформувати емоційне ставлення. Окрім того, ґаджет швидко старіє, з’являється нова модель. Погодьтеся, людина, яка знає латину й спроможна прочитати надруковане п’ятсот років тому, не потребує ніяких пристроїв.

(27–30) Для когось книжки – частина їх самих. «З яким задоволенням можна буде через тридцять років розгорнути «Куховаримо з радістю» на 581 сторінці й побачити пляму від жовтка, що поставила моя донька, чаклуючи над своїми першими тістечками з ягодами»,– пише Енн Фейдімен.

(31–43) Багато хто хоче бути власником книгодруків, тому їх купують як подарунки, роблять дарчі написи. Електронна версія ніколи не належить нам, тож маємо право лише на її читання. Нині щоразу більше речей переносять нас зі світу справжнього в уявний, і, можливо, незабаром усі пристрої стануть віртуальними. Замість предметів навколо будуть «симулякри» – підробки, що «залюднять» вигаданий світ і створять враження реальності. Однак, якщо не буде поліграфії, зникне зв’язок між людьми, адже саме такі видання можна не лише дати почитати, а й залишити в спадок – вони єднають з минулим. Я беру свої дитячі книжечки й читаю їх доньці – цього задоволення не замінить жоден електронний пристрій. Хоча, звісна річ, і в ґаджетів є свої можливості. У версії «Аліси в Дивокраї», наприклад, оригінальні ілюстрації змонтовано так, що в головної героїні видовжується шия, а в Гусені з люльки підіймається дим. Але чи потрібна ця візуалізація? Адже література мусить розвивати уяву.

(44–48) «Книжка – це річ, наділена надприродною, чудодійною силою. Якби це було не так, то гори друкованих сторінок, спалених у травні 1933 року, не стали б подією, від якої моторошно й дотепер. Значення книгодруку як матеріального об’єкта досі не слабне попри появу величезного ринку пристроїв для читання», – пише Дорота Ярецька.

(49–57) Тепер погляньмо на все прагматично: не володіючи друкованою продукцією як власністю, ми стаємо потенційним об’єктом для маніпуляцій, бо залежимо від чужих серверів, а ще нам може загрожувати цензура. Одного разу трапився казус: із інтернет-платформи для читання через тимчасові проблеми з авторськими правами на якийсь час зникли куплені версії «Колгоспу тварин» і «1984» Джорджа Орвелла. А якщо колись якомусь монополістові закортить контролювати всю систему чи змінити дані? Ця моторошна ідея – неначе з того ж Орвелла. Тож про всяк випадок добре мати традиційну книгу – чорні літери на білому тлі.

За Ю. Соболевською

Цей текст можна використати в соціальних мережах під час обговорення всіх питань, ОКРІМ

Прочитайте текст
(цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання.

Правила «доброго троля»

(1–5) Кілька років тому в нашому місті запрацювала «гаряча лінія», що дала змогу швидко комунікувати з владою для залагодження різноманітних проблем. Щойно цей контактний центр почав функціонувати, я стала його постійною клієнткою. За допомогою дзвінків удавалося відновлювати обгорілі ліфти, освітлення, асфальтове покриття й просто змушувати чиновників діяти.

(6–9) Кожна невелика перемога зі слухавкою в руках окрилювала й надавала сил рухатися далі. У цій взаємодії з посадовцями була якась магія: як громадянка я могла повідомити, що не все гаразд, і вони реагували: відписували, телефонували й ремонтували.

(10–12) Щоправда, з часом «гаряча лінія» дещо «охолола» й почала «реагувати» гірше, а я стала рідше телефонувати, зокрема через брак перемог над бюрократією, але все ж не опускала рук.

(13–15) За останні півроку я скаржилася на бухгалтерку, що курить у приміщенні РЕО, на незручний графік прийому паспортиста, на паркування автомобілів поряд з пам’ятником Леонідові Бикову… А влада, звісно ж, «реагувала»…

(16–21) У відповідях мене інформували, що сигаретного диму я не відрізняю від запаху зварювання, що паспортист дуже зайнятий, а паркування на газонах заборонено. Часом здавалося, що чиновники просто знущаються. Тож планувала написати нищівну статтю про бездіяльність такої «гарячої лінії», але сьогодні передумала й вирішила розповісти про інше: мою громадську активність не зведено нанівець.

(22–31) Причиною такої зміни стало те, що, проходячи повз пам’ятник Бикову, нарешті побачила омріяні клумби, які роблять під’їзд до нього неможливим і захищають майданчик від руйнування. Хай хоч і через три місяці, але мої скарги, де я повідомляла, що водії, заїжджаючи за постамент, перетворюють  територію навколо нього на розбиту сільську дорогу, таки подіяли! Це нічого, що на перше звернення посадовці відповіли, що залишати автівки на газоні заборонено й про це встановлено додаткові знаки (які там так і не з’явилися, а машини все продовжували нищити зелені насадження). Це нічого, що після другого сигналу мене «відфутболили» до патрульної поліції. Це все нічого... Головне, що перед пам’ятником таки облаштували квітники, які зупиняють «героїв» паркування...

(32–33) Велика ця перемога чи мала – не так суттєво. Вона важлива, бо унаочнює істину: відчиняють тому, хто стукає...

(34–44) Час пасивного очікування змін минув. Наша справа – «заражати» чиновників «вірусом небайдужості». Потрібно стати добрим і конструктивним тролем влади й спонукати її наводити лад, а щоб цей тролінг був дієвим й успішним, рекомендую взяти до уваги такі правила:

1. Якщо не намагатися щось змінити, тоді все залишиться як є.

2. Діяти треба письмово, а ще краще – з конкретним вхідним номером на документі.

3. Якщо з першого разу нічого не вийшло, не зневірюватися й діяти далі.

4. Якщо щось таки змінилося на краще, обов’язково дякувати.

5. Дякувати бажано теж письмово – це позитивний стимул для людей усередині системи відчувати власну значущість і повторювати свої маленькі подвиги.

(45–49) Якщо кожен стане добрим тролем, то вже завтра зміни будуть помітні, адже безлад починається саме тому, що ми мовчимо про жахливе дорожнє покриття наших вулиць, знищені пам’ятки архітектури, загиджені двори, украдені гроші... Боротися з цим треба не розмовами на кухнях, а офіційним діалогом з чиновниками. Крок за кроком.

За А. Леухіною

Ключовими словами тексту можна вважати всі, ОКРІМ тих, що наведені в рядку

Прочитайте текст
(цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання.

Правила «доброго троля»

(1–5) Кілька років тому в нашому місті запрацювала «гаряча лінія», що дала змогу швидко комунікувати з владою для залагодження різноманітних проблем. Щойно цей контактний центр почав функціонувати, я стала його постійною клієнткою. За допомогою дзвінків удавалося відновлювати обгорілі ліфти, освітлення, асфальтове покриття й просто змушувати чиновників діяти.

(6–9) Кожна невелика перемога зі слухавкою в руках окрилювала й надавала сил рухатися далі. У цій взаємодії з посадовцями була якась магія: як громадянка я могла повідомити, що не все гаразд, і вони реагували: відписували, телефонували й ремонтували.

(10–12) Щоправда, з часом «гаряча лінія» дещо «охолола» й почала «реагувати» гірше, а я стала рідше телефонувати, зокрема через брак перемог над бюрократією, але все ж не опускала рук.

(13–15) За останні півроку я скаржилася на бухгалтерку, що курить у приміщенні РЕО, на незручний графік прийому паспортиста, на паркування автомобілів поряд з пам’ятником Леонідові Бикову… А влада, звісно ж, «реагувала»…

(16–21) У відповідях мене інформували, що сигаретного диму я не відрізняю від запаху зварювання, що паспортист дуже зайнятий, а паркування на газонах заборонено. Часом здавалося, що чиновники просто знущаються. Тож планувала написати нищівну статтю про бездіяльність такої «гарячої лінії», але сьогодні передумала й вирішила розповісти про інше: мою громадську активність не зведено нанівець.

(22–31) Причиною такої зміни стало те, що, проходячи повз пам’ятник Бикову, нарешті побачила омріяні клумби, які роблять під’їзд до нього неможливим і захищають майданчик від руйнування. Хай хоч і через три місяці, але мої скарги, де я повідомляла, що водії, заїжджаючи за постамент, перетворюють  територію навколо нього на розбиту сільську дорогу, таки подіяли! Це нічого, що на перше звернення посадовці відповіли, що залишати автівки на газоні заборонено й про це встановлено додаткові знаки (які там так і не з’явилися, а машини все продовжували нищити зелені насадження). Це нічого, що після другого сигналу мене «відфутболили» до патрульної поліції. Це все нічого... Головне, що перед пам’ятником таки облаштували квітники, які зупиняють «героїв» паркування...

(32–33) Велика ця перемога чи мала – не так суттєво. Вона важлива, бо унаочнює істину: відчиняють тому, хто стукає...

(34–44) Час пасивного очікування змін минув. Наша справа – «заражати» чиновників «вірусом небайдужості». Потрібно стати добрим і конструктивним тролем влади й спонукати її наводити лад, а щоб цей тролінг був дієвим й успішним, рекомендую взяти до уваги такі правила:

1. Якщо не намагатися щось змінити, тоді все залишиться як є.

2. Діяти треба письмово, а ще краще – з конкретним вхідним номером на документі.

3. Якщо з першого разу нічого не вийшло, не зневірюватися й діяти далі.

4. Якщо щось таки змінилося на краще, обов’язково дякувати.

5. Дякувати бажано теж письмово – це позитивний стимул для людей усередині системи відчувати власну значущість і повторювати свої маленькі подвиги.

(45–49) Якщо кожен стане добрим тролем, то вже завтра зміни будуть помітні, адже безлад починається саме тому, що ми мовчимо про жахливе дорожнє покриття наших вулиць, знищені пам’ятки архітектури, загиджені двори, украдені гроші... Боротися з цим треба не розмовами на кухнях, а офіційним діалогом з чиновниками. Крок за кроком.

За А. Леухіною

Із тексту зрозуміло, що авторка не реалізувала свого наміру написати нищівну статтю про роботу міської «гарячої лінії» (рядки 16–21) через те, що

Прочитайте текст
(цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання.

Правила «доброго троля»

(1–5) Кілька років тому в нашому місті запрацювала «гаряча лінія», що дала змогу швидко комунікувати з владою для залагодження різноманітних проблем. Щойно цей контактний центр почав функціонувати, я стала його постійною клієнткою. За допомогою дзвінків удавалося відновлювати обгорілі ліфти, освітлення, асфальтове покриття й просто змушувати чиновників діяти.

(6–9) Кожна невелика перемога зі слухавкою в руках окрилювала й надавала сил рухатися далі. У цій взаємодії з посадовцями була якась магія: як громадянка я могла повідомити, що не все гаразд, і вони реагували: відписували, телефонували й ремонтували.

(10–12) Щоправда, з часом «гаряча лінія» дещо «охолола» й почала «реагувати» гірше, а я стала рідше телефонувати, зокрема через брак перемог над бюрократією, але все ж не опускала рук.

(13–15) За останні півроку я скаржилася на бухгалтерку, що курить у приміщенні РЕО, на незручний графік прийому паспортиста, на паркування автомобілів поряд з пам’ятником Леонідові Бикову… А влада, звісно ж, «реагувала»…

(16–21) У відповідях мене інформували, що сигаретного диму я не відрізняю від запаху зварювання, що паспортист дуже зайнятий, а паркування на газонах заборонено. Часом здавалося, що чиновники просто знущаються. Тож планувала написати нищівну статтю про бездіяльність такої «гарячої лінії», але сьогодні передумала й вирішила розповісти про інше: мою громадську активність не зведено нанівець.

(22–31) Причиною такої зміни стало те, що, проходячи повз пам’ятник Бикову, нарешті побачила омріяні клумби, які роблять під’їзд до нього неможливим і захищають майданчик від руйнування. Хай хоч і через три місяці, але мої скарги, де я повідомляла, що водії, заїжджаючи за постамент, перетворюють  територію навколо нього на розбиту сільську дорогу, таки подіяли! Це нічого, що на перше звернення посадовці відповіли, що залишати автівки на газоні заборонено й про це встановлено додаткові знаки (які там так і не з’явилися, а машини все продовжували нищити зелені насадження). Це нічого, що після другого сигналу мене «відфутболили» до патрульної поліції. Це все нічого... Головне, що перед пам’ятником таки облаштували квітники, які зупиняють «героїв» паркування...

(32–33) Велика ця перемога чи мала – не так суттєво. Вона важлива, бо унаочнює істину: відчиняють тому, хто стукає...

(34–44) Час пасивного очікування змін минув. Наша справа – «заражати» чиновників «вірусом небайдужості». Потрібно стати добрим і конструктивним тролем влади й спонукати її наводити лад, а щоб цей тролінг був дієвим й успішним, рекомендую взяти до уваги такі правила:

1. Якщо не намагатися щось змінити, тоді все залишиться як є.

2. Діяти треба письмово, а ще краще – з конкретним вхідним номером на документі.

3. Якщо з першого разу нічого не вийшло, не зневірюватися й діяти далі.

4. Якщо щось таки змінилося на краще, обов’язково дякувати.

5. Дякувати бажано теж письмово – це позитивний стимул для людей усередині системи відчувати власну значущість і повторювати свої маленькі подвиги.

(45–49) Якщо кожен стане добрим тролем, то вже завтра зміни будуть помітні, адже безлад починається саме тому, що ми мовчимо про жахливе дорожнє покриття наших вулиць, знищені пам’ятки архітектури, загиджені двори, украдені гроші... Боротися з цим треба не розмовами на кухнях, а офіційним діалогом з чиновниками. Крок за кроком.

За А. Леухіною

У тексті НЕ розкрито мікротеми

Прочитайте текст
(цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання.

Правила «доброго троля»

(1–5) Кілька років тому в нашому місті запрацювала «гаряча лінія», що дала змогу швидко комунікувати з владою для залагодження різноманітних проблем. Щойно цей контактний центр почав функціонувати, я стала його постійною клієнткою. За допомогою дзвінків удавалося відновлювати обгорілі ліфти, освітлення, асфальтове покриття й просто змушувати чиновників діяти.

(6–9) Кожна невелика перемога зі слухавкою в руках окрилювала й надавала сил рухатися далі. У цій взаємодії з посадовцями була якась магія: як громадянка я могла повідомити, що не все гаразд, і вони реагували: відписували, телефонували й ремонтували.

(10–12) Щоправда, з часом «гаряча лінія» дещо «охолола» й почала «реагувати» гірше, а я стала рідше телефонувати, зокрема через брак перемог над бюрократією, але все ж не опускала рук.

(13–15) За останні півроку я скаржилася на бухгалтерку, що курить у приміщенні РЕО, на незручний графік прийому паспортиста, на паркування автомобілів поряд з пам’ятником Леонідові Бикову… А влада, звісно ж, «реагувала»…

(16–21) У відповідях мене інформували, що сигаретного диму я не відрізняю від запаху зварювання, що паспортист дуже зайнятий, а паркування на газонах заборонено. Часом здавалося, що чиновники просто знущаються. Тож планувала написати нищівну статтю про бездіяльність такої «гарячої лінії», але сьогодні передумала й вирішила розповісти про інше: мою громадську активність не зведено нанівець.

(22–31) Причиною такої зміни стало те, що, проходячи повз пам’ятник Бикову, нарешті побачила омріяні клумби, які роблять під’їзд до нього неможливим і захищають майданчик від руйнування. Хай хоч і через три місяці, але мої скарги, де я повідомляла, що водії, заїжджаючи за постамент, перетворюють  територію навколо нього на розбиту сільську дорогу, таки подіяли! Це нічого, що на перше звернення посадовці відповіли, що залишати автівки на газоні заборонено й про це встановлено додаткові знаки (які там так і не з’явилися, а машини все продовжували нищити зелені насадження). Це нічого, що після другого сигналу мене «відфутболили» до патрульної поліції. Це все нічого... Головне, що перед пам’ятником таки облаштували квітники, які зупиняють «героїв» паркування...

(32–33) Велика ця перемога чи мала – не так суттєво. Вона важлива, бо унаочнює істину: відчиняють тому, хто стукає...

(34–44) Час пасивного очікування змін минув. Наша справа – «заражати» чиновників «вірусом небайдужості». Потрібно стати добрим і конструктивним тролем влади й спонукати її наводити лад, а щоб цей тролінг був дієвим й успішним, рекомендую взяти до уваги такі правила:

1. Якщо не намагатися щось змінити, тоді все залишиться як є.

2. Діяти треба письмово, а ще краще – з конкретним вхідним номером на документі.

3. Якщо з першого разу нічого не вийшло, не зневірюватися й діяти далі.

4. Якщо щось таки змінилося на краще, обов’язково дякувати.

5. Дякувати бажано теж письмово – це позитивний стимул для людей усередині системи відчувати власну значущість і повторювати свої маленькі подвиги.

(45–49) Якщо кожен стане добрим тролем, то вже завтра зміни будуть помітні, адже безлад починається саме тому, що ми мовчимо про жахливе дорожнє покриття наших вулиць, знищені пам’ятки архітектури, загиджені двори, украдені гроші... Боротися з цим треба не розмовами на кухнях, а офіційним діалогом з чиновниками. Крок за кроком.

За А. Леухіною

Основну думку тексту передано в рядках

Прочитайте текст
(цифри в дужках позначають номери рядків)
і виконайте завдання.

Правила «доброго троля»

(1–5) Кілька років тому в нашому місті запрацювала «гаряча лінія», що дала змогу швидко комунікувати з владою для залагодження різноманітних проблем. Щойно цей контактний центр почав функціонувати, я стала його постійною клієнткою. За допомогою дзвінків удавалося відновлювати обгорілі ліфти, освітлення, асфальтове покриття й просто змушувати чиновників діяти.

(6–9) Кожна невелика перемога зі слухавкою в руках окрилювала й надавала сил рухатися далі. У цій взаємодії з посадовцями була якась магія: як громадянка я могла повідомити, що не все гаразд, і вони реагували: відписували, телефонували й ремонтували.

(10–12) Щоправда, з часом «гаряча лінія» дещо «охолола» й почала «реагувати» гірше, а я стала рідше телефонувати, зокрема через брак перемог над бюрократією, але все ж не опускала рук.

(13–15) За останні півроку я скаржилася на бухгалтерку, що курить у приміщенні РЕО, на незручний графік прийому паспортиста, на паркування автомобілів поряд з пам’ятником Леонідові Бикову… А влада, звісно ж, «реагувала»…

(16–21) У відповідях мене інформували, що сигаретного диму я не відрізняю від запаху зварювання, що паспортист дуже зайнятий, а паркування на газонах заборонено. Часом здавалося, що чиновники просто знущаються. Тож планувала написати нищівну статтю про бездіяльність такої «гарячої лінії», але сьогодні передумала й вирішила розповісти про інше: мою громадську активність не зведено нанівець.

(22–31) Причиною такої зміни стало те, що, проходячи повз пам’ятник Бикову, нарешті побачила омріяні клумби, які роблять під’їзд до нього неможливим і захищають майданчик від руйнування. Хай хоч і через три місяці, але мої скарги, де я повідомляла, що водії, заїжджаючи за постамент, перетворюють  територію навколо нього на розбиту сільську дорогу, таки подіяли! Це нічого, що на перше звернення посадовці відповіли, що залишати автівки на газоні заборонено й про це встановлено додаткові знаки (які там так і не з’явилися, а машини все продовжували нищити зелені насадження). Це нічого, що після другого сигналу мене «відфутболили» до патрульної поліції. Це все нічого... Головне, що перед пам’ятником таки облаштували квітники, які зупиняють «героїв» паркування...

(32–33) Велика ця перемога чи мала – не так суттєво. Вона важлива, бо унаочнює істину: відчиняють тому, хто стукає...

(34–44) Час пасивного очікування змін минув. Наша справа – «заражати» чиновників «вірусом небайдужості». Потрібно стати добрим і конструктивним тролем влади й спонукати її наводити лад, а щоб цей тролінг був дієвим й успішним, рекомендую взяти до уваги такі правила:

1. Якщо не намагатися щось змінити, тоді все залишиться як є.

2. Діяти треба письмово, а ще краще – з конкретним вхідним номером на документі.

3. Якщо з першого разу нічого не вийшло, не зневірюватися й діяти далі.

4. Якщо щось таки змінилося на краще, обов’язково дякувати.

5. Дякувати бажано теж письмово – це позитивний стимул для людей усередині системи відчувати власну значущість і повторювати свої маленькі подвиги.

(45–49) Якщо кожен стане добрим тролем, то вже завтра зміни будуть помітні, адже безлад починається саме тому, що ми мовчимо про жахливе дорожнє покриття наших вулиць, знищені пам’ятки архітектури, загиджені двори, украдені гроші... Боротися з цим треба не розмовами на кухнях, а офіційним діалогом з чиновниками. Крок за кроком.

За А. Леухіною

Прочитайте інформацію з Вікіпедії та виконайте завдання 29.

В інтернет-термінології «троль» – це людина, яка розміщує брутальні чи провокаційні повідомлення в Мережі, наприклад, на дискусійних форумах, перешкоджає обговоренню або ображає його учасників. Уважають, що термін «тролінг» є скороченням фрази «trolling for suckers» (техніка спортивної риболовлі), де «trolling», напевно, походить від «trawling» (тралення, ловля на блешню). Слово «тролінг», імовірно, набуло популярності завдяки подібності до слова «троль», що у фольклорі скандинавських народів позначає істоту потворну, неприємну, яка творить зло й завдає шкоди. Характерною рисою тролінгу є те, що його мета – привернути увагу до власної персони. Троль хоче відчувати свою значущість і «популярність», справити незабутнє враження й для цього використовує будь-які засоби.

Зважаючи на інформацію з Вікіпедії, можемо стверджувати, що в тексті «Правила “доброго троля”» значення слів «троль» і «тролінг» інші, ніж в інтернет-контексті. Найточніше суть цих понять у тексті передано в рядках

Доберіть приклад (А – Д) до кожного типу складного речення (1–4).

Поєднайте виділені фрагменти простих (1–4) і складних (А – Д) речень за подібністю синтаксичного значення. Зразок такого поєднання показано на схемі.

Доберіть приклад (А – Д) до кожної умови вживання тире (1–4).

З’ясуйте, якою частиною мови (А – Д) є виділені в реченні слова (1 – 4) (цифра позначає наступне слово).

Дослідження (1)вчених доводять, що людину, яка не привчила (2)себе працювати напружено, (3)долаючи звичку (4)зайвий раз відпочити, чекає обмеженість мислення, відмова від усього творчого.

Приєднайте до фрагмента речення (1–4) відповідний за значенням фразеологізм (А – Д).

	Однак, чиста вода в Україні є: скуштувати таку можна на Полтавщині, де майже всю її беруть з підземних джерел.
	Оскільки очисні споруди розраховано на І і ІІ класи забруднення, то 80 % проб питної води не відповідають вимогам стандарту.
	Вода, як відомо, відіграє найважливішу роль у житті людини, проте нині 80 % українців змушені споживати неякісну воду, тому що беруть її з поверхневих джерел, екологічний стан яких щороку стає гіршим.
	Далека від нормативних вимог і вода з Дніпра, яку використовує майже 75 % населення України.
	Це відбувається через погане очищення стічних побутових і промислових вод, наслідком якого є надмірне насичення водойм органікою і наближення їх до ІІІ класу забруднення.

Частиною складеного іменного присудка є слово

	Однак, чиста вода в Україні є: скуштувати таку можна на Полтавщині, де майже всю її беруть з підземних джерел.
	Оскільки очисні споруди розраховано на І і ІІ класи забруднення, то 80 % проб питної води не відповідають вимогам стандарту.
	Вода, як відомо, відіграє найважливішу роль у житті людини, проте нині 80 % українців змушені споживати неякісну воду, тому що беруть її з поверхневих джерел, екологічний стан яких щороку стає гіршим.
	Далека від нормативних вимог і вода з Дніпра, яку використовує майже 75 % населення України.
	Це відбувається через погане очищення стічних побутових і промислових вод, наслідком якого є надмірне насичення водойм органікою і наближення їх до ІІІ класу забруднення.

Вставна конструкція є в реченні, позначеному

	Однак, чиста вода в Україні є: скуштувати таку можна на Полтавщині, де майже всю її беруть з підземних джерел.
	Оскільки очисні споруди розраховано на І і ІІ класи забруднення, то 80 % проб питної води не відповідають вимогам стандарту.
	Вода, як відомо, відіграє найважливішу роль у житті людини, проте нині 80 % українців змушені споживати неякісну воду, тому що беруть її з поверхневих джерел, екологічний стан яких щороку стає гіршим.
	Далека від нормативних вимог і вода з Дніпра, яку використовує майже 75 % населення України.
	Це відбувається через погане очищення стічних побутових і промислових вод, наслідком якого є надмірне насичення водойм органікою і наближення їх до ІІІ класу забруднення.

Пунктуаційна помилка є в реченні, позначеному

	Однак, чиста вода в Україні є: скуштувати таку можна на Полтавщині, де майже всю її беруть з підземних джерел.
	Оскільки очисні споруди розраховано на І і ІІ класи забруднення, то 80 % проб питної води не відповідають вимогам стандарту.
	Вода, як відомо, відіграє найважливішу роль у житті людини, проте нині 80 % українців змушені споживати неякісну воду, тому що беруть її з поверхневих джерел, екологічний стан яких щороку стає гіршим.
	Далека від нормативних вимог і вода з Дніпра, яку використовує майже 75 % населення України.
	Це відбувається через погане очищення стічних побутових і промислових вод, наслідком якого є надмірне насичення водойм органікою і наближення їх до ІІІ класу забруднення.

Однорідними підметами ускладнено речення, позначене

	Однак, чиста вода в Україні є: скуштувати таку можна на Полтавщині, де майже всю її беруть з підземних джерел.
	Оскільки очисні споруди розраховано на І і ІІ класи забруднення, то 80 % проб питної води не відповідають вимогам стандарту.
	Вода, як відомо, відіграє найважливішу роль у житті людини, проте нині 80 % українців змушені споживати неякісну воду, тому що беруть її з поверхневих джерел, екологічний стан яких щороку стає гіршим.
	Далека від нормативних вимог і вода з Дніпра, яку використовує майже 75 % населення України.
	Це відбувається через погане очищення стічних побутових і промислових вод, наслідком якого є надмірне насичення водойм органікою і наближення їх до ІІІ класу забруднення.

Первісний текст буде відновлено, якщо речення розташувати в послідовності, запропонованій у рядку

На практичних заняттях студенти опанували ________ вимови ________.

Сашко __________ однокласників подякував __________ за цікаву поїздку.

Трембіта – ___________ музичний інструмент у світі: її розмір може сягати від двох з половиною до ___________.

Запрошуємо на тренінг з письменницької майстерності, де Вас навчать ________ побудови якісного художнього тексту. На заняттях працюємо в зошитах, створених ________ культової книги «Гра престолів».

Завдання 16–20 стосуються речень, у яких зроблено пропуски. Визначте правильні варіанти послідовного заповнення цих пропусків для кожного речення.

Невдовзі мама з ______ виїхали на заміську трасу, до ______ залишалося п’ятдесят чотири ______ .

Українським відповідником іншомовного слова диференціація є

Лексичної помилки НЕМАЄ в реченні

Прочитайте речення (цифра позначає попередній розділовий знак).

Барви київських мозаїк –(1) це одне з тих див,(2) яке захоплювало і,(3) мабуть,(4) ніколи не перестане захоплювати всіх,(5) хто по-справжньому цінує прекрасне,(6) не розгублене у віках мистецтво,(7) але ж тут майстерність не лише в кольорах…

НЕПРАВИЛЬНО обґрунтовано вживання розділових знаків у рядку

НЕПРАВИЛЬНО оформлено чужу мову в рядку

Редагування потребує речення

Потребує редагування вислів у рядку

Помилково утворено слово

НЕМАЄ орфографічних помилок у реченні

Букву и треба писати на місці пропуску в усіх словах рядка

Правильно написано всі займенники рядка

Апострофа НЕ ТРЕБА писати на місці пропуску в обох словах рядка

Букву и треба писати на місці пропуску в усіх словах рядка

Правил уживання великої букви у власних назвах дотримано в усіх рядках, ОКРІМ

Правильно виділено букви на позначення наголошених голосних у всіх словах, ОКРІМ

Звук [д] треба вимовляти на місці пропуску в усіх словах рядка

Доберіть приклад (А – Д) до кожного типу складного речення (1–4).

Поєднайте виділені фрагменти простих (1–4) і складних (А – Д) речень за подібністю синтаксичного значення. Зразок такого поєднання показано на схемі.

Доберіть приклад речення (А – Д) до кожної умови вживання тире (1–4).

З’ясуйте, якою частиною мови (А – Д) є виділені в реченні слова (1–4) (цифра позначає наступне слово).

Завдяки (1)комп’ютерним технологіям медики проводять високоточну діагностику, (2)використовуючи результати таких досліджень на (3)всіх етапах (4)лікування.