Завдання за темою з української мови

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

«Мій іскрений друже»

(Життєва доля Івана Сошенка)

(1–5) У примарному сяйві білої ночі юнак змальовує грецьку статую. До
нього підходить студент Академії мистецтв… Що було далі – відомо кожному
зі шкільних хрестоматій, де за джерело інформації – повість Тараса
Шевченка «Художник». Опоетизована, як це й буває з художніми творами,
версія справжнього життєвого факту.

(6–15) А насправді до майбутнього благодійника Шевченка привели земляки, і він
нахилився поцілувати руку, і Сошенко сказав, що жодна людина не повинна так
принижуватися. У свій 21 рік Шевченко навіть не здогадувався, що в ньому гряде геній –
він дивився на світ із прірви зацькованості. Вдумуючись у цей епізод, сповна осягаєш
справедливість слів одного з Кобзаревих біографів Олександра Кониського:
«Не можна вгадати, що б сталося з генієм нашого народу, коли б він не спізнався
із Сошенком. Чи поталанила б йому доля яким іншим робом вибитися з темного
льоху неволі та вийти в люди, чи може б, під густою корою Ширяєвських красок
зав’яли б і засохли ті величезні дари духовні, якими природа наділила
Тараса».

(16–19) Сошенко не лише організував викуп обдарованого юнака – він дав
поштовх туго стиснутій пружині потенційних можливостей, що зробили
Тараса Шевченка не простим художником і поетом, а силою, яка об’єднала
український народ, не давши йому піти в небуття.

(20–27) З прірви приниженості не можна вихопитися без того, щоб не
запаморочилася голова. Після викупу з кріпацтва Тарас зовсім змінився.
Він часто їздив на вечори, витрачав чимало грошей на гарне вбрання – на деякий
час у нього вселився «світський біс». Немає Пророка без Предтечі, який готує йому
путі насамперед до самого себе, своєї місії. Чи здолав би Шевченко спокусу стати
модною цяцькою аристократичних салонів, коли б не мав поряд людини, котра йому
казала: «Тарасе, схаменися! Чого ти діла не робиш? Чого тебе нечистая
носить по тих гостях?».

(28–35) Як же склалася доля того, до кого поет звертався в листах «Мій
іскрений друже»? Народився Сошенко в Богуславі, навчався в дяка, потім у
майстра-самоука. Платити за уроки не було чим, тому Іван відробляв їх як
міг. За розпис монастирського іконостаса дістав стільки грошей, що навіть
трохи землі вдалося прикупити… Але в холерну зиму 1832 року без копійки в
кишені (зібрані гроші віддав за викуп паспорта) Сошенко з обозами подався
до Петербурга. Йому пощастило на добру душу: ровесник, панич із вигляду
насправді ж кріпак-кравець, не дав пропасти з голоду, допоміг улаштуватися в місті.

(36–42) Петербурзький період життя був найщасливішим. Бо коли через
загострення сухот мусив повернутися до Батьківщини, доля ніби
заповзялася покарати вдатного колись богомаза за прагнення до високого
мистецтва. Якось, діставши замовлення на ікону, довго працював над нею,
передаючи тонку гру світла, а єпископ віддав те переробити місцевому
невігласові. Тяжко переживши образу, художник пообіцяв собі бідувати,
але не догоджати смакам церковників, які й чути не хотіли про рафаелівських мадонн.

(43–49) 1846 року Іван Максимович став учителем малювання Немирівської
гімназії. Однак патологічно жорстокий і цинічний директор заходився
цькувати вчителя. Дістанеться, бува, Сошенко після уроків рідної домівки,
аж тут посильний кличе його до начальства. І – тупцяй осінньою сльотою,
бухикаючи від задавненої хвороби, щоб почути:
– Ви, Іване Максимовичу, художник, у Петербургах навчалися, то вмієте
добре стругати олівці. Приготуйте мені два… га-га!

(50–56) Сошенків колега, базграючи ікони, стільки грошей наскладав, що
власну майстерню відкрив. А Іванові не давала «халтурити» та сама сила, що
колись погнала його до столиці: даний Богом талант. Хоч уже й розумів, що
через злидні не реалізує себе: «Одна надія – на труд, а де взяти роботи?
Думка, що буде попереду, жахає мене, і руки опускаються… Коли б ви знали,
яка втіха для серця і яке привілля, утікши від світу, жити для мистецтва».
Але таке було для нього недосяжним.

(57–59) 1861 року по «естафеті добра» до Петербурга було відправлено
найталановитішого Сошенкового учня – Володимира Орловського, який
згодом став професором Академії мистецтв. Вступити туди йому допоміг Шевченко.

(60–68) Картин Сошенко створив небагато, не всі вони дійшли до нас. Та ті,
що експонуються, наводять на думку, що художник мав цілком самобутній
талант, шукав свого шляху в мистецтві. Він знав, що міг би залишити по собі
яскравіший слід, і тяжко карався, що «життя загублене». Останніми роками
ходив київськими вулицями, підгодовуючи бездомних тварин… Згадаймо,
що картина, за яку Шевченко дістав срібну медаль, називалася «Хлопчик-
жебрак, що дає собаці хліб». Сошенко ставав грізним, коли при ньому візник
жорстоко поводився з конем, нещадно соромив кожного, хто «жив не за совістю».
В усьому іншому був лагідний і безмежно добрий.

(69–71) Життя минуло в трудах і злиднях. Останні канікули вирішив
подарувати собі – помандрувати рідними місцями, подивитися на біле
каміння берегів Росі. Не доїхав – 30 серпня 1876 року помер у Корсуні.

(72–76) Сяйво білої ночі вихопило з безвісті цю тиху постать. Благородна
душа, приречена на поразку немилосердністю життя? Ні, вічний
переможець! Доказ тому – наша історія, неможлива без Кобзаря, доказ тому
– сам факт, що світ, попри всі його страждання, відступи й помилки, веде
свій поступ, прагнучи добра й справедливості.

За Н. Околітенко, журнал «Жінка»

Слово, виділене в реченні «Іванові не давала «халтурити» та сама сила, що колись погнала його до столиці: даний Богом талант» (рядки 51–52), означає

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Мистецтво, не підвладне часу

(1–11) На серйозних аукціонах подекуди виникають підозри щодо справжності
картин видатних художників. Не обійшла ця доля й полотна великого Вінсента ван Гога:
якось переконували, що виставлена на продаж картина «Сад в Овері» — підробка.
Доводили, що неможливо за короткий час зробити таку систему крапок, натякали на
стилістичну невідповідність. Але ретельні рентгенівські дослідження засвідчили, що всі
роботи митця написані зі «швидкістю виконання й без вагань», «на одному подихові». І
картину купили за рекордну суму. Для «Саду в Овері» характерна унікальна техніка
пуантилізму, сутність якої полягає в нанесенні на полотно окремих дрібних крапок
чистого кольору. Якщо розглядати таку картину з відстані, ці крапки змішуються,
і кольорове відчуття виявляється іншим, аніж коли фарби були б змішані на самому
полотні.

(12–17) Він був найбіднішим за життя, а став найдорожчим сьогодні художником.
Чи сподівався будь-коли ван Гог, що досягне такого успіху, що його роботи
купуватимуть? Вінсент запевняв: «Роль, яку я відігравав чи відіграватиму, завжди
залишиться другорядною». Він щиро вирішив творити мистецтво заради мистецтва. Без
жодних меркантильних інтересів… Зрештою, він і не міг ними керуватися — так відкрито
він бачив природу.

(18–32) 1885 року, після виснажливих тренувань і праці в багатьох
техніках живопису, Вінсент виставляє на продаж одну з картин. Вона, за його словами,
була настільки вдалою, що він «не зміг її продати», — художник просто
подарував полотно. Ван Гог, свідомо присвятивши своє життя живопису, у який був
несамовито закоханим, працює не в порожнечу: «Я знаю, що я хочу вкласти у
свої картини, і намагатимусь цього досягти навіть ціною життя, тому що мене надихає
абсолютна віра в мистецтво». І живописець самовдосконалюється, розвиває в собі
енергію й думку. Він знає, що відчуває красу, сутність речей, і йде вузькою, але
усвідомленою стежкою, аби постійно розвивати те відчуття, розкриватися всесвітові
якомога більше. Вінсент відтворює своє бачення світу для того, аби зробити його
чистішим, наблизити
до первісного стану. 1882 року ван Гог пише: «Я хочу робити такі картини, які зворушать
багатьох людей. А для цього треба писати не покладаючи рук, без зупинок, без сподівань
на земні блага, без жалю до себе». Так, він ставився до всього пристрасно, проте йому
була притаманна жорстка творча самодисципліна.

(33–38) З дитинства ван Гог прагнув іншого, по-справжньому духовного життя,
ішов своїм, загадковим шляхом. Надмірна серйозність і нелюдимість хлопця вкупі
із захопленням природою та вибухами пристрасної ніжності до близьких — свідчення
його пошуків досконалого світу у світі недосконалому. Дитина й дорослий митець були
єдиною енергетичною істотою, яка прийшла до нашого світу

(39–45) Вінсент створював полотно легко. Він справді набив руку старанними,
наполегливими й самозреченими вправами. Очевидці розповідають, що митець писав
постійно й безперервно. Ван Гог просто завалював майстерню полотнами, був машиною
(як сам себе називав) з виробництва картин… І всюди Вінсент не зраджує свого бачення —
сміливо й вільно зафарбовує полотно, виплескуючи на нього енергію й відображаючи суть
речей, їхні енергетичні форми. Найбільше в мистецтві художник цінує реалізм.
Непідробний.

(46–53) Ван Гог відсторонювався від власних творів. Він давав їм жити
самостійним життям. Немає часу та й просто нерозумно зосереджуватися на матеріальних
речах. Увагу треба приділяти природі, якій Вінсент віддається цілком, особливо під час
роботи над картиною. Живопис. Живо писати. Вінсент же пише яро — сама бачена ним
природа малює його рукою, відтворюючи саму себе на полотні (не дивно, що
його картини випромінюють не лише три виміри, а й інші, загадкові й неприйнятні для
звичайної людини). Може, ще й тому Вінсент за дев’ять років написав понад 800
полотен — рекордна для такого відтинку часу кількість.

(54–60) Цікава історія творів митця. Він залишав безліч полотен у всіх
кутках Голландії, Бельгії, Франції — скрізь, де працював. Забував, не встигав забрати, не
міг забрати… І тоді з його полотнами творилися дивні речі: їх спалювали, не вбачаючи в
них жодної цінності, картини тачками возили халамидники, розпродуючи їх по десять
центів за штуку, з них обдирали фарбу й повторно писали на них, полотна
використовували як циновки, мішені, ними прикрашали горища й затуляли дірки
курників.

(61–64) Чому Вінсента ван Гога не визнали за життя і ще довго не визнавали
після смерті? Тому що він, як і інші великі люди, як і інші самобутні постімпресіоністи,
випередив час! Енергетика ван Гога просто шалена. Люди ж не володіли тоді тим рівнем
енергетичної вібрації, аби сприймати її, а тим більше — цінувати.

(65) Зараз вони її цінують.

За В. Терещенком, журнал «Політика і культура»

Синонім до фразеологізму з речення «Він справді набив руку старанними, наполегливими й самозреченими вправами» (рядки 39–40) –

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Мистецтво, не підвладне часу

(1–11) На серйозних аукціонах подекуди виникають підозри щодо справжності
картин видатних художників. Не обійшла ця доля й полотна великого Вінсента ван Гога:
якось переконували, що виставлена на продаж картина «Сад в Овері» — підробка.
Доводили, що неможливо за короткий час зробити таку систему крапок, натякали на
стилістичну невідповідність. Але ретельні рентгенівські дослідження засвідчили, що всі
роботи митця написані зі «швидкістю виконання й без вагань», «на одному подихові». І
картину купили за рекордну суму. Для «Саду в Овері» характерна унікальна техніка
пуантилізму, сутність якої полягає в нанесенні на полотно окремих дрібних крапок
чистого кольору. Якщо розглядати таку картину з відстані, ці крапки змішуються,
і кольорове відчуття виявляється іншим, аніж коли фарби були б змішані на самому
полотні.

(12–17) Він був найбіднішим за життя, а став найдорожчим сьогодні художником.
Чи сподівався будь-коли ван Гог, що досягне такого успіху, що його роботи
купуватимуть? Вінсент запевняв: «Роль, яку я відігравав чи відіграватиму, завжди
залишиться другорядною». Він щиро вирішив творити мистецтво заради мистецтва. Без
жодних меркантильних інтересів… Зрештою, він і не міг ними керуватися — так відкрито
він бачив природу.

(18–32) 1885 року, після виснажливих тренувань і праці в багатьох
техніках живопису, Вінсент виставляє на продаж одну з картин. Вона, за його словами,
була настільки вдалою, що він «не зміг її продати», — художник просто
подарував полотно. Ван Гог, свідомо присвятивши своє життя живопису, у який був
несамовито закоханим, працює не в порожнечу: «Я знаю, що я хочу вкласти у
свої картини, і намагатимусь цього досягти навіть ціною життя, тому що мене надихає
абсолютна віра в мистецтво». І живописець самовдосконалюється, розвиває в собі
енергію й думку. Він знає, що відчуває красу, сутність речей, і йде вузькою, але
усвідомленою стежкою, аби постійно розвивати те відчуття, розкриватися всесвітові
якомога більше. Вінсент відтворює своє бачення світу для того, аби зробити його
чистішим, наблизити
до первісного стану. 1882 року ван Гог пише: «Я хочу робити такі картини, які зворушать
багатьох людей. А для цього треба писати не покладаючи рук, без зупинок, без сподівань
на земні блага, без жалю до себе». Так, він ставився до всього пристрасно, проте йому
була притаманна жорстка творча самодисципліна.

(33–38) З дитинства ван Гог прагнув іншого, по-справжньому духовного життя,
ішов своїм, загадковим шляхом. Надмірна серйозність і нелюдимість хлопця вкупі
із захопленням природою та вибухами пристрасної ніжності до близьких — свідчення
його пошуків досконалого світу у світі недосконалому. Дитина й дорослий митець були
єдиною енергетичною істотою, яка прийшла до нашого світу

(39–45) Вінсент створював полотно легко. Він справді набив руку старанними,
наполегливими й самозреченими вправами. Очевидці розповідають, що митець писав
постійно й безперервно. Ван Гог просто завалював майстерню полотнами, був машиною
(як сам себе називав) з виробництва картин… І всюди Вінсент не зраджує свого бачення —
сміливо й вільно зафарбовує полотно, виплескуючи на нього енергію й відображаючи суть
речей, їхні енергетичні форми. Найбільше в мистецтві художник цінує реалізм.
Непідробний.

(46–53) Ван Гог відсторонювався від власних творів. Він давав їм жити
самостійним життям. Немає часу та й просто нерозумно зосереджуватися на матеріальних
речах. Увагу треба приділяти природі, якій Вінсент віддається цілком, особливо під час
роботи над картиною. Живопис. Живо писати. Вінсент же пише яро — сама бачена ним
природа малює його рукою, відтворюючи саму себе на полотні (не дивно, що
його картини випромінюють не лише три виміри, а й інші, загадкові й неприйнятні для
звичайної людини). Може, ще й тому Вінсент за дев’ять років написав понад 800
полотен — рекордна для такого відтинку часу кількість.

(54–60) Цікава історія творів митця. Він залишав безліч полотен у всіх
кутках Голландії, Бельгії, Франції — скрізь, де працював. Забував, не встигав забрати, не
міг забрати… І тоді з його полотнами творилися дивні речі: їх спалювали, не вбачаючи в
них жодної цінності, картини тачками возили халамидники, розпродуючи їх по десять
центів за штуку, з них обдирали фарбу й повторно писали на них, полотна
використовували як циновки, мішені, ними прикрашали горища й затуляли дірки
курників.

(61–64) Чому Вінсента ван Гога не визнали за життя і ще довго не визнавали
після смерті? Тому що він, як і інші великі люди, як і інші самобутні постімпресіоністи,
випередив час! Енергетика ван Гога просто шалена. Люди ж не володіли тоді тим рівнем
енергетичної вібрації, аби сприймати її, а тим більше — цінувати.

(65) Зараз вони її цінують.

За В. Терещенком, журнал «Політика і культура»

Слово, виділене у вислові «Вінсент же пише яро» (рядки 49–50), ужито, щоб

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Мистецтво, не підвладне часу

(1–11) На серйозних аукціонах подекуди виникають підозри щодо справжності
картин видатних художників. Не обійшла ця доля й полотна великого Вінсента ван Гога:
якось переконували, що виставлена на продаж картина «Сад в Овері» — підробка.
Доводили, що неможливо за короткий час зробити таку систему крапок, натякали на
стилістичну невідповідність. Але ретельні рентгенівські дослідження засвідчили, що всі
роботи митця написані зі «швидкістю виконання й без вагань», «на одному подихові». І
картину купили за рекордну суму. Для «Саду в Овері» характерна унікальна техніка
пуантилізму, сутність якої полягає в нанесенні на полотно окремих дрібних крапок
чистого кольору. Якщо розглядати таку картину з відстані, ці крапки змішуються,
і кольорове відчуття виявляється іншим, аніж коли фарби були б змішані на самому
полотні.

(12–17) Він був найбіднішим за життя, а став найдорожчим сьогодні художником.
Чи сподівався будь-коли ван Гог, що досягне такого успіху, що його роботи
купуватимуть? Вінсент запевняв: «Роль, яку я відігравав чи відіграватиму, завжди
залишиться другорядною». Він щиро вирішив творити мистецтво заради мистецтва. Без
жодних меркантильних інтересів… Зрештою, він і не міг ними керуватися — так відкрито
він бачив природу.

(18–32) 1885 року, після виснажливих тренувань і праці в багатьох
техніках живопису, Вінсент виставляє на продаж одну з картин. Вона, за його словами,
була настільки вдалою, що він «не зміг її продати», — художник просто
подарував полотно. Ван Гог, свідомо присвятивши своє життя живопису, у який був
несамовито закоханим, працює не в порожнечу: «Я знаю, що я хочу вкласти у
свої картини, і намагатимусь цього досягти навіть ціною життя, тому що мене надихає
абсолютна віра в мистецтво». І живописець самовдосконалюється, розвиває в собі
енергію й думку. Він знає, що відчуває красу, сутність речей, і йде вузькою, але
усвідомленою стежкою, аби постійно розвивати те відчуття, розкриватися всесвітові
якомога більше. Вінсент відтворює своє бачення світу для того, аби зробити його
чистішим, наблизити
до первісного стану. 1882 року ван Гог пише: «Я хочу робити такі картини, які зворушать
багатьох людей. А для цього треба писати не покладаючи рук, без зупинок, без сподівань
на земні блага, без жалю до себе». Так, він ставився до всього пристрасно, проте йому
була притаманна жорстка творча самодисципліна.

(33–38) З дитинства ван Гог прагнув іншого, по-справжньому духовного життя,
ішов своїм, загадковим шляхом. Надмірна серйозність і нелюдимість хлопця вкупі
із захопленням природою та вибухами пристрасної ніжності до близьких — свідчення
його пошуків досконалого світу у світі недосконалому. Дитина й дорослий митець були
єдиною енергетичною істотою, яка прийшла до нашого світу

(39–45) Вінсент створював полотно легко. Він справді набив руку старанними,
наполегливими й самозреченими вправами. Очевидці розповідають, що митець писав
постійно й безперервно. Ван Гог просто завалював майстерню полотнами, був машиною
(як сам себе називав) з виробництва картин… І всюди Вінсент не зраджує свого бачення —
сміливо й вільно зафарбовує полотно, виплескуючи на нього енергію й відображаючи суть
речей, їхні енергетичні форми. Найбільше в мистецтві художник цінує реалізм.
Непідробний.

(46–53) Ван Гог відсторонювався від власних творів. Він давав їм жити
самостійним життям. Немає часу та й просто нерозумно зосереджуватися на матеріальних
речах. Увагу треба приділяти природі, якій Вінсент віддається цілком, особливо під час
роботи над картиною. Живопис. Живо писати. Вінсент же пише яро — сама бачена ним
природа малює його рукою, відтворюючи саму себе на полотні (не дивно, що
його картини випромінюють не лише три виміри, а й інші, загадкові й неприйнятні для
звичайної людини). Може, ще й тому Вінсент за дев’ять років написав понад 800
полотен — рекордна для такого відтинку часу кількість.

(54–60) Цікава історія творів митця. Він залишав безліч полотен у всіх
кутках Голландії, Бельгії, Франції — скрізь, де працював. Забував, не встигав забрати, не
міг забрати… І тоді з його полотнами творилися дивні речі: їх спалювали, не вбачаючи в
них жодної цінності, картини тачками возили халамидники, розпродуючи їх по десять
центів за штуку, з них обдирали фарбу й повторно писали на них, полотна
використовували як циновки, мішені, ними прикрашали горища й затуляли дірки
курників.

(61–64) Чому Вінсента ван Гога не визнали за життя і ще довго не визнавали
після смерті? Тому що він, як і інші великі люди, як і інші самобутні постімпресіоністи,
випередив час! Енергетика ван Гога просто шалена. Люди ж не володіли тоді тим рівнем
енергетичної вібрації, аби сприймати її, а тим більше — цінувати.

(65) Зараз вони її цінують.

За В. Терещенком, журнал «Політика і культура»

У тексті немає мікротеми

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Мистецтво, не підвладне часу

(1–11) На серйозних аукціонах подекуди виникають підозри щодо справжності
картин видатних художників. Не обійшла ця доля й полотна великого Вінсента ван Гога:
якось переконували, що виставлена на продаж картина «Сад в Овері» — підробка.
Доводили, що неможливо за короткий час зробити таку систему крапок, натякали на
стилістичну невідповідність. Але ретельні рентгенівські дослідження засвідчили, що всі
роботи митця написані зі «швидкістю виконання й без вагань», «на одному подихові». І
картину купили за рекордну суму. Для «Саду в Овері» характерна унікальна техніка
пуантилізму, сутність якої полягає в нанесенні на полотно окремих дрібних крапок
чистого кольору. Якщо розглядати таку картину з відстані, ці крапки змішуються,
і кольорове відчуття виявляється іншим, аніж коли фарби були б змішані на самому
полотні.

(12–17) Він був найбіднішим за життя, а став найдорожчим сьогодні художником.
Чи сподівався будь-коли ван Гог, що досягне такого успіху, що його роботи
купуватимуть? Вінсент запевняв: «Роль, яку я відігравав чи відіграватиму, завжди
залишиться другорядною». Він щиро вирішив творити мистецтво заради мистецтва. Без
жодних меркантильних інтересів… Зрештою, він і не міг ними керуватися — так відкрито
він бачив природу.

(18–32) 1885 року, після виснажливих тренувань і праці в багатьох
техніках живопису, Вінсент виставляє на продаж одну з картин. Вона, за його словами,
була настільки вдалою, що він «не зміг її продати», — художник просто
подарував полотно. Ван Гог, свідомо присвятивши своє життя живопису, у який був
несамовито закоханим, працює не в порожнечу: «Я знаю, що я хочу вкласти у
свої картини, і намагатимусь цього досягти навіть ціною життя, тому що мене надихає
абсолютна віра в мистецтво». І живописець самовдосконалюється, розвиває в собі
енергію й думку. Він знає, що відчуває красу, сутність речей, і йде вузькою, але
усвідомленою стежкою, аби постійно розвивати те відчуття, розкриватися всесвітові
якомога більше. Вінсент відтворює своє бачення світу для того, аби зробити його
чистішим, наблизити
до первісного стану. 1882 року ван Гог пише: «Я хочу робити такі картини, які зворушать
багатьох людей. А для цього треба писати не покладаючи рук, без зупинок, без сподівань
на земні блага, без жалю до себе». Так, він ставився до всього пристрасно, проте йому
була притаманна жорстка творча самодисципліна.

(33–38) З дитинства ван Гог прагнув іншого, по-справжньому духовного життя,
ішов своїм, загадковим шляхом. Надмірна серйозність і нелюдимість хлопця вкупі
із захопленням природою та вибухами пристрасної ніжності до близьких — свідчення
його пошуків досконалого світу у світі недосконалому. Дитина й дорослий митець були
єдиною енергетичною істотою, яка прийшла до нашого світу

(39–45) Вінсент створював полотно легко. Він справді набив руку старанними,
наполегливими й самозреченими вправами. Очевидці розповідають, що митець писав
постійно й безперервно. Ван Гог просто завалював майстерню полотнами, був машиною
(як сам себе називав) з виробництва картин… І всюди Вінсент не зраджує свого бачення —
сміливо й вільно зафарбовує полотно, виплескуючи на нього енергію й відображаючи суть
речей, їхні енергетичні форми. Найбільше в мистецтві художник цінує реалізм.
Непідробний.

(46–53) Ван Гог відсторонювався від власних творів. Він давав їм жити
самостійним життям. Немає часу та й просто нерозумно зосереджуватися на матеріальних
речах. Увагу треба приділяти природі, якій Вінсент віддається цілком, особливо під час
роботи над картиною. Живопис. Живо писати. Вінсент же пише яро — сама бачена ним
природа малює його рукою, відтворюючи саму себе на полотні (не дивно, що
його картини випромінюють не лише три виміри, а й інші, загадкові й неприйнятні для
звичайної людини). Може, ще й тому Вінсент за дев’ять років написав понад 800
полотен — рекордна для такого відтинку часу кількість.

(54–60) Цікава історія творів митця. Він залишав безліч полотен у всіх
кутках Голландії, Бельгії, Франції — скрізь, де працював. Забував, не встигав забрати, не
міг забрати… І тоді з його полотнами творилися дивні речі: їх спалювали, не вбачаючи в
них жодної цінності, картини тачками возили халамидники, розпродуючи їх по десять
центів за штуку, з них обдирали фарбу й повторно писали на них, полотна
використовували як циновки, мішені, ними прикрашали горища й затуляли дірки
курників.

(61–64) Чому Вінсента ван Гога не визнали за життя і ще довго не визнавали
після смерті? Тому що він, як і інші великі люди, як і інші самобутні постімпресіоністи,
випередив час! Енергетика ван Гога просто шалена. Люди ж не володіли тоді тим рівнем
енергетичної вібрації, аби сприймати її, а тим більше — цінувати.

(65) Зараз вони її цінують.

За В. Терещенком, журнал «Політика і культура»

Принцип «творити без жодних меркантильних інтересів» ілюструють усі фрагменти тексту, окрім

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Мистецтво, не підвладне часу

(1–11) На серйозних аукціонах подекуди виникають підозри щодо справжності
картин видатних художників. Не обійшла ця доля й полотна великого Вінсента ван Гога:
якось переконували, що виставлена на продаж картина «Сад в Овері» — підробка.
Доводили, що неможливо за короткий час зробити таку систему крапок, натякали на
стилістичну невідповідність. Але ретельні рентгенівські дослідження засвідчили, що всі
роботи митця написані зі «швидкістю виконання й без вагань», «на одному подихові». І
картину купили за рекордну суму. Для «Саду в Овері» характерна унікальна техніка
пуантилізму, сутність якої полягає в нанесенні на полотно окремих дрібних крапок
чистого кольору. Якщо розглядати таку картину з відстані, ці крапки змішуються,
і кольорове відчуття виявляється іншим, аніж коли фарби були б змішані на самому
полотні.

(12–17) Він був найбіднішим за життя, а став найдорожчим сьогодні художником.
Чи сподівався будь-коли ван Гог, що досягне такого успіху, що його роботи
купуватимуть? Вінсент запевняв: «Роль, яку я відігравав чи відіграватиму, завжди
залишиться другорядною». Він щиро вирішив творити мистецтво заради мистецтва. Без
жодних меркантильних інтересів… Зрештою, він і не міг ними керуватися — так відкрито
він бачив природу.

(18–32) 1885 року, після виснажливих тренувань і праці в багатьох
техніках живопису, Вінсент виставляє на продаж одну з картин. Вона, за його словами,
була настільки вдалою, що він «не зміг її продати», — художник просто
подарував полотно. Ван Гог, свідомо присвятивши своє життя живопису, у який був
несамовито закоханим, працює не в порожнечу: «Я знаю, що я хочу вкласти у
свої картини, і намагатимусь цього досягти навіть ціною життя, тому що мене надихає
абсолютна віра в мистецтво». І живописець самовдосконалюється, розвиває в собі
енергію й думку. Він знає, що відчуває красу, сутність речей, і йде вузькою, але
усвідомленою стежкою, аби постійно розвивати те відчуття, розкриватися всесвітові
якомога більше. Вінсент відтворює своє бачення світу для того, аби зробити його
чистішим, наблизити
до первісного стану. 1882 року ван Гог пише: «Я хочу робити такі картини, які зворушать
багатьох людей. А для цього треба писати не покладаючи рук, без зупинок, без сподівань
на земні блага, без жалю до себе». Так, він ставився до всього пристрасно, проте йому
була притаманна жорстка творча самодисципліна.

(33–38) З дитинства ван Гог прагнув іншого, по-справжньому духовного життя,
ішов своїм, загадковим шляхом. Надмірна серйозність і нелюдимість хлопця вкупі
із захопленням природою та вибухами пристрасної ніжності до близьких — свідчення
його пошуків досконалого світу у світі недосконалому. Дитина й дорослий митець були
єдиною енергетичною істотою, яка прийшла до нашого світу

(39–45) Вінсент створював полотно легко. Він справді набив руку старанними,
наполегливими й самозреченими вправами. Очевидці розповідають, що митець писав
постійно й безперервно. Ван Гог просто завалював майстерню полотнами, був машиною
(як сам себе називав) з виробництва картин… І всюди Вінсент не зраджує свого бачення —
сміливо й вільно зафарбовує полотно, виплескуючи на нього енергію й відображаючи суть
речей, їхні енергетичні форми. Найбільше в мистецтві художник цінує реалізм.
Непідробний.

(46–53) Ван Гог відсторонювався від власних творів. Він давав їм жити
самостійним життям. Немає часу та й просто нерозумно зосереджуватися на матеріальних
речах. Увагу треба приділяти природі, якій Вінсент віддається цілком, особливо під час
роботи над картиною. Живопис. Живо писати. Вінсент же пише яро — сама бачена ним
природа малює його рукою, відтворюючи саму себе на полотні (не дивно, що
його картини випромінюють не лише три виміри, а й інші, загадкові й неприйнятні для
звичайної людини). Може, ще й тому Вінсент за дев’ять років написав понад 800
полотен — рекордна для такого відтинку часу кількість.

(54–60) Цікава історія творів митця. Він залишав безліч полотен у всіх
кутках Голландії, Бельгії, Франції — скрізь, де працював. Забував, не встигав забрати, не
міг забрати… І тоді з його полотнами творилися дивні речі: їх спалювали, не вбачаючи в
них жодної цінності, картини тачками возили халамидники, розпродуючи їх по десять
центів за штуку, з них обдирали фарбу й повторно писали на них, полотна
використовували як циновки, мішені, ними прикрашали горища й затуляли дірки
курників.

(61–64) Чому Вінсента ван Гога не визнали за життя і ще довго не визнавали
після смерті? Тому що він, як і інші великі люди, як і інші самобутні постімпресіоністи,
випередив час! Енергетика ван Гога просто шалена. Люди ж не володіли тоді тим рівнем
енергетичної вібрації, аби сприймати її, а тим більше — цінувати.

(65) Зараз вони її цінують.

За В. Терещенком, журнал «Політика і культура»

Висновком, що випливає з інших поданих суджень, є

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Мистецтво, не підвладне часу

(1–11) На серйозних аукціонах подекуди виникають підозри щодо справжності
картин видатних художників. Не обійшла ця доля й полотна великого Вінсента ван Гога:
якось переконували, що виставлена на продаж картина «Сад в Овері» — підробка.
Доводили, що неможливо за короткий час зробити таку систему крапок, натякали на
стилістичну невідповідність. Але ретельні рентгенівські дослідження засвідчили, що всі
роботи митця написані зі «швидкістю виконання й без вагань», «на одному подихові». І
картину купили за рекордну суму. Для «Саду в Овері» характерна унікальна техніка
пуантилізму, сутність якої полягає в нанесенні на полотно окремих дрібних крапок
чистого кольору. Якщо розглядати таку картину з відстані, ці крапки змішуються,
і кольорове відчуття виявляється іншим, аніж коли фарби були б змішані на самому
полотні.

(12–17) Він був найбіднішим за життя, а став найдорожчим сьогодні художником.
Чи сподівався будь-коли ван Гог, що досягне такого успіху, що його роботи
купуватимуть? Вінсент запевняв: «Роль, яку я відігравав чи відіграватиму, завжди
залишиться другорядною». Він щиро вирішив творити мистецтво заради мистецтва. Без
жодних меркантильних інтересів… Зрештою, він і не міг ними керуватися — так відкрито
він бачив природу.

(18–32) 1885 року, після виснажливих тренувань і праці в багатьох
техніках живопису, Вінсент виставляє на продаж одну з картин. Вона, за його словами,
була настільки вдалою, що він «не зміг її продати», — художник просто
подарував полотно. Ван Гог, свідомо присвятивши своє життя живопису, у який був
несамовито закоханим, працює не в порожнечу: «Я знаю, що я хочу вкласти у
свої картини, і намагатимусь цього досягти навіть ціною життя, тому що мене надихає
абсолютна віра в мистецтво». І живописець самовдосконалюється, розвиває в собі
енергію й думку. Він знає, що відчуває красу, сутність речей, і йде вузькою, але
усвідомленою стежкою, аби постійно розвивати те відчуття, розкриватися всесвітові
якомога більше. Вінсент відтворює своє бачення світу для того, аби зробити його
чистішим, наблизити
до первісного стану. 1882 року ван Гог пише: «Я хочу робити такі картини, які зворушать
багатьох людей. А для цього треба писати не покладаючи рук, без зупинок, без сподівань
на земні блага, без жалю до себе». Так, він ставився до всього пристрасно, проте йому
була притаманна жорстка творча самодисципліна.

(33–38) З дитинства ван Гог прагнув іншого, по-справжньому духовного життя,
ішов своїм, загадковим шляхом. Надмірна серйозність і нелюдимість хлопця вкупі
із захопленням природою та вибухами пристрасної ніжності до близьких — свідчення
його пошуків досконалого світу у світі недосконалому. Дитина й дорослий митець були
єдиною енергетичною істотою, яка прийшла до нашого світу

(39–45) Вінсент створював полотно легко. Він справді набив руку старанними,
наполегливими й самозреченими вправами. Очевидці розповідають, що митець писав
постійно й безперервно. Ван Гог просто завалював майстерню полотнами, був машиною
(як сам себе називав) з виробництва картин… І всюди Вінсент не зраджує свого бачення —
сміливо й вільно зафарбовує полотно, виплескуючи на нього енергію й відображаючи суть
речей, їхні енергетичні форми. Найбільше в мистецтві художник цінує реалізм.
Непідробний.

(46–53) Ван Гог відсторонювався від власних творів. Він давав їм жити
самостійним життям. Немає часу та й просто нерозумно зосереджуватися на матеріальних
речах. Увагу треба приділяти природі, якій Вінсент віддається цілком, особливо під час
роботи над картиною. Живопис. Живо писати. Вінсент же пише яро — сама бачена ним
природа малює його рукою, відтворюючи саму себе на полотні (не дивно, що
його картини випромінюють не лише три виміри, а й інші, загадкові й неприйнятні для
звичайної людини). Може, ще й тому Вінсент за дев’ять років написав понад 800
полотен — рекордна для такого відтинку часу кількість.

(54–60) Цікава історія творів митця. Він залишав безліч полотен у всіх
кутках Голландії, Бельгії, Франції — скрізь, де працював. Забував, не встигав забрати, не
міг забрати… І тоді з його полотнами творилися дивні речі: їх спалювали, не вбачаючи в
них жодної цінності, картини тачками возили халамидники, розпродуючи їх по десять
центів за штуку, з них обдирали фарбу й повторно писали на них, полотна
використовували як циновки, мішені, ними прикрашали горища й затуляли дірки
курників.

(61–64) Чому Вінсента ван Гога не визнали за життя і ще довго не визнавали
після смерті? Тому що він, як і інші великі люди, як і інші самобутні постімпресіоністи,
випередив час! Енергетика ван Гога просто шалена. Люди ж не володіли тоді тим рівнем
енергетичної вібрації, аби сприймати її, а тим більше — цінувати.

(65) Зараз вони її цінують.

За В. Терещенком, журнал «Політика і культура»

На думку автора тексту, по-справжньому оцінити твори Ван Гога можна,

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Мистецтво, не підвладне часу

(1–11) На серйозних аукціонах подекуди виникають підозри щодо справжності
картин видатних художників. Не обійшла ця доля й полотна великого Вінсента ван Гога:
якось переконували, що виставлена на продаж картина «Сад в Овері» — підробка.
Доводили, що неможливо за короткий час зробити таку систему крапок, натякали на
стилістичну невідповідність. Але ретельні рентгенівські дослідження засвідчили, що всі
роботи митця написані зі «швидкістю виконання й без вагань», «на одному подихові». І
картину купили за рекордну суму. Для «Саду в Овері» характерна унікальна техніка
пуантилізму, сутність якої полягає в нанесенні на полотно окремих дрібних крапок
чистого кольору. Якщо розглядати таку картину з відстані, ці крапки змішуються,
і кольорове відчуття виявляється іншим, аніж коли фарби були б змішані на самому
полотні.

(12–17) Він був найбіднішим за життя, а став найдорожчим сьогодні художником.
Чи сподівався будь-коли ван Гог, що досягне такого успіху, що його роботи
купуватимуть? Вінсент запевняв: «Роль, яку я відігравав чи відіграватиму, завжди
залишиться другорядною». Він щиро вирішив творити мистецтво заради мистецтва. Без
жодних меркантильних інтересів… Зрештою, він і не міг ними керуватися — так відкрито
він бачив природу.

(18–32) 1885 року, після виснажливих тренувань і праці в багатьох
техніках живопису, Вінсент виставляє на продаж одну з картин. Вона, за його словами,
була настільки вдалою, що він «не зміг її продати», — художник просто
подарував полотно. Ван Гог, свідомо присвятивши своє життя живопису, у який був
несамовито закоханим, працює не в порожнечу: «Я знаю, що я хочу вкласти у
свої картини, і намагатимусь цього досягти навіть ціною життя, тому що мене надихає
абсолютна віра в мистецтво». І живописець самовдосконалюється, розвиває в собі
енергію й думку. Він знає, що відчуває красу, сутність речей, і йде вузькою, але
усвідомленою стежкою, аби постійно розвивати те відчуття, розкриватися всесвітові
якомога більше. Вінсент відтворює своє бачення світу для того, аби зробити його
чистішим, наблизити
до первісного стану. 1882 року ван Гог пише: «Я хочу робити такі картини, які зворушать
багатьох людей. А для цього треба писати не покладаючи рук, без зупинок, без сподівань
на земні блага, без жалю до себе». Так, він ставився до всього пристрасно, проте йому
була притаманна жорстка творча самодисципліна.

(33–38) З дитинства ван Гог прагнув іншого, по-справжньому духовного життя,
ішов своїм, загадковим шляхом. Надмірна серйозність і нелюдимість хлопця вкупі
із захопленням природою та вибухами пристрасної ніжності до близьких — свідчення
його пошуків досконалого світу у світі недосконалому. Дитина й дорослий митець були
єдиною енергетичною істотою, яка прийшла до нашого світу

(39–45) Вінсент створював полотно легко. Він справді набив руку старанними,
наполегливими й самозреченими вправами. Очевидці розповідають, що митець писав
постійно й безперервно. Ван Гог просто завалював майстерню полотнами, був машиною
(як сам себе називав) з виробництва картин… І всюди Вінсент не зраджує свого бачення —
сміливо й вільно зафарбовує полотно, виплескуючи на нього енергію й відображаючи суть
речей, їхні енергетичні форми. Найбільше в мистецтві художник цінує реалізм.
Непідробний.

(46–53) Ван Гог відсторонювався від власних творів. Він давав їм жити
самостійним життям. Немає часу та й просто нерозумно зосереджуватися на матеріальних
речах. Увагу треба приділяти природі, якій Вінсент віддається цілком, особливо під час
роботи над картиною. Живопис. Живо писати. Вінсент же пише яро — сама бачена ним
природа малює його рукою, відтворюючи саму себе на полотні (не дивно, що
його картини випромінюють не лише три виміри, а й інші, загадкові й неприйнятні для
звичайної людини). Може, ще й тому Вінсент за дев’ять років написав понад 800
полотен — рекордна для такого відтинку часу кількість.

(54–60) Цікава історія творів митця. Він залишав безліч полотен у всіх
кутках Голландії, Бельгії, Франції — скрізь, де працював. Забував, не встигав забрати, не
міг забрати… І тоді з його полотнами творилися дивні речі: їх спалювали, не вбачаючи в
них жодної цінності, картини тачками возили халамидники, розпродуючи їх по десять
центів за штуку, з них обдирали фарбу й повторно писали на них, полотна
використовували як циновки, мішені, ними прикрашали горища й затуляли дірки
курників.

(61–64) Чому Вінсента ван Гога не визнали за життя і ще довго не визнавали
після смерті? Тому що він, як і інші великі люди, як і інші самобутні постімпресіоністи,
випередив час! Енергетика ван Гога просто шалена. Люди ж не володіли тоді тим рівнем
енергетичної вібрації, аби сприймати її, а тим більше — цінувати.

(65) Зараз вони її цінують.

За В. Терещенком, журнал «Політика і культура»

Ідею тексту висловлено в рядку

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Мистецтво, не підвладне часу

(1–11) На серйозних аукціонах подекуди виникають підозри щодо справжності
картин видатних художників. Не обійшла ця доля й полотна великого Вінсента ван Гога:
якось переконували, що виставлена на продаж картина «Сад в Овері» — підробка.
Доводили, що неможливо за короткий час зробити таку систему крапок, натякали на
стилістичну невідповідність. Але ретельні рентгенівські дослідження засвідчили, що всі
роботи митця написані зі «швидкістю виконання й без вагань», «на одному подихові». І
картину купили за рекордну суму. Для «Саду в Овері» характерна унікальна техніка
пуантилізму, сутність якої полягає в нанесенні на полотно окремих дрібних крапок
чистого кольору. Якщо розглядати таку картину з відстані, ці крапки змішуються,
і кольорове відчуття виявляється іншим, аніж коли фарби були б змішані на самому
полотні.

(12–17) Він був найбіднішим за життя, а став найдорожчим сьогодні художником.
Чи сподівався будь-коли ван Гог, що досягне такого успіху, що його роботи
купуватимуть? Вінсент запевняв: «Роль, яку я відігравав чи відіграватиму, завжди
залишиться другорядною». Він щиро вирішив творити мистецтво заради мистецтва. Без
жодних меркантильних інтересів… Зрештою, він і не міг ними керуватися — так відкрито
він бачив природу.

(18–32) 1885 року, після виснажливих тренувань і праці в багатьох
техніках живопису, Вінсент виставляє на продаж одну з картин. Вона, за його словами,
була настільки вдалою, що він «не зміг її продати», — художник просто
подарував полотно. Ван Гог, свідомо присвятивши своє життя живопису, у який був
несамовито закоханим, працює не в порожнечу: «Я знаю, що я хочу вкласти у
свої картини, і намагатимусь цього досягти навіть ціною життя, тому що мене надихає
абсолютна віра в мистецтво». І живописець самовдосконалюється, розвиває в собі
енергію й думку. Він знає, що відчуває красу, сутність речей, і йде вузькою, але
усвідомленою стежкою, аби постійно розвивати те відчуття, розкриватися всесвітові
якомога більше. Вінсент відтворює своє бачення світу для того, аби зробити його
чистішим, наблизити
до первісного стану. 1882 року ван Гог пише: «Я хочу робити такі картини, які зворушать
багатьох людей. А для цього треба писати не покладаючи рук, без зупинок, без сподівань
на земні блага, без жалю до себе». Так, він ставився до всього пристрасно, проте йому
була притаманна жорстка творча самодисципліна.

(33–38) З дитинства ван Гог прагнув іншого, по-справжньому духовного життя,
ішов своїм, загадковим шляхом. Надмірна серйозність і нелюдимість хлопця вкупі
із захопленням природою та вибухами пристрасної ніжності до близьких — свідчення
його пошуків досконалого світу у світі недосконалому. Дитина й дорослий митець були
єдиною енергетичною істотою, яка прийшла до нашого світу

(39–45) Вінсент створював полотно легко. Він справді набив руку старанними,
наполегливими й самозреченими вправами. Очевидці розповідають, що митець писав
постійно й безперервно. Ван Гог просто завалював майстерню полотнами, був машиною
(як сам себе називав) з виробництва картин… І всюди Вінсент не зраджує свого бачення —
сміливо й вільно зафарбовує полотно, виплескуючи на нього енергію й відображаючи суть
речей, їхні енергетичні форми. Найбільше в мистецтві художник цінує реалізм.
Непідробний.

(46–53) Ван Гог відсторонювався від власних творів. Він давав їм жити
самостійним життям. Немає часу та й просто нерозумно зосереджуватися на матеріальних
речах. Увагу треба приділяти природі, якій Вінсент віддається цілком, особливо під час
роботи над картиною. Живопис. Живо писати. Вінсент же пише яро — сама бачена ним
природа малює його рукою, відтворюючи саму себе на полотні (не дивно, що
його картини випромінюють не лише три виміри, а й інші, загадкові й неприйнятні для
звичайної людини). Може, ще й тому Вінсент за дев’ять років написав понад 800
полотен — рекордна для такого відтинку часу кількість.

(54–60) Цікава історія творів митця. Він залишав безліч полотен у всіх
кутках Голландії, Бельгії, Франції — скрізь, де працював. Забував, не встигав забрати, не
міг забрати… І тоді з його полотнами творилися дивні речі: їх спалювали, не вбачаючи в
них жодної цінності, картини тачками возили халамидники, розпродуючи їх по десять
центів за штуку, з них обдирали фарбу й повторно писали на них, полотна
використовували як циновки, мішені, ними прикрашали горища й затуляли дірки
курників.

(61–64) Чому Вінсента ван Гога не визнали за життя і ще довго не визнавали
після смерті? Тому що він, як і інші великі люди, як і інші самобутні постімпресіоністи,
випередив час! Енергетика ван Гога просто шалена. Люди ж не володіли тоді тим рівнем
енергетичної вібрації, аби сприймати її, а тим більше — цінувати.

(65) Зараз вони її цінують.

За В. Терещенком, журнал «Політика і культура»

Стиль тексту –

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Василь Симоненко

(1–3) Жив вiн у нашiй благословеннiй провiнцiї, де люди так невибагливi до слiв,
де так швидко заокруглюються в колi найпримiтивнiших iнтересiв. Де так легко
потонути в тенетах усіляких дрiбниць i заблукати мiж деревами, за якими не видно лiсу.

(4–8) Ось був, скажiмо, чоловiк як чоловiк, закiнчив аспiрантуру, поїхав до Черкас,
у найжвавiший центр їх — педiнститут, — i десь дiлися борозни з мозку й навiть
зморшки на обличчi. Натренувався жити — i все заокруглилося: голова кругла,
обличчя кругле, думки круглi, почуття круглi — iдеальний м’яч, який котиться
без перешкод асфальтом кар’єри!..

(9–14) Василь уперто, насуплено дивився в корiнь. Сам вiн, наче корiнь, вийшов із
землi, з органiчною любов’ю до неї i свого селянського роду. Вiн добре знав, чим
i як глибоко вона напоєна, i не забував про це нi на хвилину. Вiн знав народ у його
побутi як селянський син. Знав село по своїх заболочених чоботях як працiвник
газети. Але вiн дивився на життя не як «представник», а як людина, як син дивиться
на безпорадну матiр.

(15–19) Вiн пiднявся до верхнiх щаблiв сучасної культури i вмiв бачити
колгоспника на тлi космiчного вiку — весь дiапазон крайностей життя та
«парадоксiв доби»:

Цiлую руки, що крутили жорна
У переддень космiчної доби.

(20–23) Громадянське кредо Симоненка пiдноситься над тисячами дзвiнких
патрiотичних декларацiй! У його простотi ви вiдчуваєте людину високої
iнтелектуальної культури — масштабний розум, який умiє вiдсiвати дрiбницi й
оголювати суть.

(24–29) Пригадую вечiр у Черкаському педiнститутi. Виступ Василя був
найцiкавiшим, найяскравiшим. Але хтось із тих, які не дуже заслухуються
вiршами, завдяки вродженій або натренованій пильності зафiксував непевний
звук i, щоб налякати, послав записку: «Яку це Ви самостiйну Україну маєте
на увазi, коли пишете: «Хай мовчать Америки й Росiї...»; «Маю я святе синiвське
право з матiр’ю побуть на самотi»?

(30–32) Василь спокiйно i наче недбало прочитав цю записку та сказав: «У мене
Україна одна. Якщо автор запитання знає другу — хай скаже. Будемо вибирати».
Ось його лаконiчна й по-справжньому народна простота й мудрiсть.

(33–38) З ним не можна було сперечатися. Вiн не висловлював квапливих
напiвдумок, вiн про все подумав i там, де iншi багато й неясно балакають,
мовчав. Уся наша втiха, що його стиль вiдбився в тому, що вiн залишив нам.
Але вiн залишив для нас тiльки свiй початок сходження на верховину. У
важкiй боротьбi з собою, з атмосферою дрiмотної байдужості й мертвого
стандарту вiн вибився на свiй шлях i тiльки почав ним iти.

(39–44) Вiн тiльки навчився всупереч усiм вiтрам вiдчувати радiсть боротьби
й силу, що переливається в людину вiд сили земного тяжiння:

Земле рiдна! Мозок мiй свiтлiє
I душа нiжнiшою стає,
Як твої сподiванки i мрiї
У життя вливаються моє.

(45–51) Вiн тiльки навчився вичленовувати з пороху буденності великi проблеми
життя — проблему збереження людської iндивiдуальності i нової думки у свiтi
категоричних стандартiв, проблему красивої ходи i власної дороги серед камiнних
потвор, що

Роззявляли пащi, мов кратери,
I гукали: — Ми символ доби!
Хто не з нами — той проти всiх!

(52–53) Вiн навчився i тим самим навчив нас. Вiн житиме невiд’ємною часткою
нас самих, як живий розум i совiсть, що не гасне.

(54–57) А між тим Василь Симоненко абсолютно доступний формою кожнiй
грамотнiй людинi і глибоко хвилюючий змiстом. Вiн постійно говорить про те,
що тривожить людей, про що й вони говорять, але без тiєї громадянської висоти,
ясності розуму і пристрасті слова.

(58–60) Кожен його вiрш нагадуватиме нам i тим, які будуть пiсля нас, елементарнi
iстини, без яких не можна змiстовно жити –

Ти знаєш, що ти людина...

(61–63) Дорогою цiною дався йому прорив. Але за свою коротку і вбогу юнiсть
вiн зумiв назавжди утвердити свою неповторнiсть. Свою важку, але цiлком
усвiдомлену дорогу до правди.

(64–66) Це — життя. Нашi прадiди запорожцi вимiрювали його, не роздрiбнюючи.
Вони клали життя для життя, не дозуючи крові. Той, хто виходить на поле честі,
виносить усе життя.

(67–70) То яке ж моральне право маємо ми гратися в правду, гратися в слова, як
паяц на аренi цирку грається в серйознiсть. Симоненко гидував духовними карликам
й паяцами. Вiн просто йшов на повен зрiст, вiн красиво йшов, як його «перехожий», —
i дивився перед себе мужнiми очима мужицького сина.

(71) Стежка його має чарiвну силу випрямляти горбатi душi.

За Є. Сверстюком (728 слів)

«Духовними карликами й паяцами» (рядок 69) автор називає людей

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Василь Симоненко

(1–3) Жив вiн у нашiй благословеннiй провiнцiї, де люди так невибагливi до слiв,
де так швидко заокруглюються в колi найпримiтивнiших iнтересiв. Де так легко
потонути в тенетах усіляких дрiбниць i заблукати мiж деревами, за якими не видно лiсу.

(4–8) Ось був, скажiмо, чоловiк як чоловiк, закiнчив аспiрантуру, поїхав до Черкас,
у найжвавiший центр їх — педiнститут, — i десь дiлися борозни з мозку й навiть
зморшки на обличчi. Натренувався жити — i все заокруглилося: голова кругла,
обличчя кругле, думки круглi, почуття круглi — iдеальний м’яч, який котиться
без перешкод асфальтом кар’єри!..

(9–14) Василь уперто, насуплено дивився в корiнь. Сам вiн, наче корiнь, вийшов із
землi, з органiчною любов’ю до неї i свого селянського роду. Вiн добре знав, чим
i як глибоко вона напоєна, i не забував про це нi на хвилину. Вiн знав народ у його
побутi як селянський син. Знав село по своїх заболочених чоботях як працiвник
газети. Але вiн дивився на життя не як «представник», а як людина, як син дивиться
на безпорадну матiр.

(15–19) Вiн пiднявся до верхнiх щаблiв сучасної культури i вмiв бачити
колгоспника на тлi космiчного вiку — весь дiапазон крайностей життя та
«парадоксiв доби»:

Цiлую руки, що крутили жорна
У переддень космiчної доби.

(20–23) Громадянське кредо Симоненка пiдноситься над тисячами дзвiнких
патрiотичних декларацiй! У його простотi ви вiдчуваєте людину високої
iнтелектуальної культури — масштабний розум, який умiє вiдсiвати дрiбницi й
оголювати суть.

(24–29) Пригадую вечiр у Черкаському педiнститутi. Виступ Василя був
найцiкавiшим, найяскравiшим. Але хтось із тих, які не дуже заслухуються
вiршами, завдяки вродженій або натренованій пильності зафiксував непевний
звук i, щоб налякати, послав записку: «Яку це Ви самостiйну Україну маєте
на увазi, коли пишете: «Хай мовчать Америки й Росiї...»; «Маю я святе синiвське
право з матiр’ю побуть на самотi»?

(30–32) Василь спокiйно i наче недбало прочитав цю записку та сказав: «У мене
Україна одна. Якщо автор запитання знає другу — хай скаже. Будемо вибирати».
Ось його лаконiчна й по-справжньому народна простота й мудрiсть.

(33–38) З ним не можна було сперечатися. Вiн не висловлював квапливих
напiвдумок, вiн про все подумав i там, де iншi багато й неясно балакають,
мовчав. Уся наша втiха, що його стиль вiдбився в тому, що вiн залишив нам.
Але вiн залишив для нас тiльки свiй початок сходження на верховину. У
важкiй боротьбi з собою, з атмосферою дрiмотної байдужості й мертвого
стандарту вiн вибився на свiй шлях i тiльки почав ним iти.

(39–44) Вiн тiльки навчився всупереч усiм вiтрам вiдчувати радiсть боротьби
й силу, що переливається в людину вiд сили земного тяжiння:

Земле рiдна! Мозок мiй свiтлiє
I душа нiжнiшою стає,
Як твої сподiванки i мрiї
У життя вливаються моє.

(45–51) Вiн тiльки навчився вичленовувати з пороху буденності великi проблеми
життя — проблему збереження людської iндивiдуальності i нової думки у свiтi
категоричних стандартiв, проблему красивої ходи i власної дороги серед камiнних
потвор, що

Роззявляли пащi, мов кратери,
I гукали: — Ми символ доби!
Хто не з нами — той проти всiх!

(52–53) Вiн навчився i тим самим навчив нас. Вiн житиме невiд’ємною часткою
нас самих, як живий розум i совiсть, що не гасне.

(54–57) А між тим Василь Симоненко абсолютно доступний формою кожнiй
грамотнiй людинi і глибоко хвилюючий змiстом. Вiн постійно говорить про те,
що тривожить людей, про що й вони говорять, але без тiєї громадянської висоти,
ясності розуму і пристрасті слова.

(58–60) Кожен його вiрш нагадуватиме нам i тим, які будуть пiсля нас, елементарнi
iстини, без яких не можна змiстовно жити –

Ти знаєш, що ти людина...

(61–63) Дорогою цiною дався йому прорив. Але за свою коротку і вбогу юнiсть
вiн зумiв назавжди утвердити свою неповторнiсть. Свою важку, але цiлком
усвiдомлену дорогу до правди.

(64–66) Це — життя. Нашi прадiди запорожцi вимiрювали його, не роздрiбнюючи.
Вони клали життя для життя, не дозуючи крові. Той, хто виходить на поле честі,
виносить усе життя.

(67–70) То яке ж моральне право маємо ми гратися в правду, гратися в слова, як
паяц на аренi цирку грається в серйознiсть. Симоненко гидував духовними карликам
й паяцами. Вiн просто йшов на повен зрiст, вiн красиво йшов, як його «перехожий», —
i дивився перед себе мужнiми очима мужицького сина.

(71) Стежка його має чарiвну силу випрямляти горбатi душi.

За Є. Сверстюком (728 слів)

У рядках 67–70 автор удається до

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Василь Симоненко

(1–3) Жив вiн у нашiй благословеннiй провiнцiї, де люди так невибагливi до слiв,
де так швидко заокруглюються в колi найпримiтивнiших iнтересiв. Де так легко
потонути в тенетах усіляких дрiбниць i заблукати мiж деревами, за якими не видно лiсу.

(4–8) Ось був, скажiмо, чоловiк як чоловiк, закiнчив аспiрантуру, поїхав до Черкас,
у найжвавiший центр їх — педiнститут, — i десь дiлися борозни з мозку й навiть
зморшки на обличчi. Натренувався жити — i все заокруглилося: голова кругла,
обличчя кругле, думки круглi, почуття круглi — iдеальний м’яч, який котиться
без перешкод асфальтом кар’єри!..

(9–14) Василь уперто, насуплено дивився в корiнь. Сам вiн, наче корiнь, вийшов із
землi, з органiчною любов’ю до неї i свого селянського роду. Вiн добре знав, чим
i як глибоко вона напоєна, i не забував про це нi на хвилину. Вiн знав народ у його
побутi як селянський син. Знав село по своїх заболочених чоботях як працiвник
газети. Але вiн дивився на життя не як «представник», а як людина, як син дивиться
на безпорадну матiр.

(15–19) Вiн пiднявся до верхнiх щаблiв сучасної культури i вмiв бачити
колгоспника на тлi космiчного вiку — весь дiапазон крайностей життя та
«парадоксiв доби»:

Цiлую руки, що крутили жорна
У переддень космiчної доби.

(20–23) Громадянське кредо Симоненка пiдноситься над тисячами дзвiнких
патрiотичних декларацiй! У його простотi ви вiдчуваєте людину високої
iнтелектуальної культури — масштабний розум, який умiє вiдсiвати дрiбницi й
оголювати суть.

(24–29) Пригадую вечiр у Черкаському педiнститутi. Виступ Василя був
найцiкавiшим, найяскравiшим. Але хтось із тих, які не дуже заслухуються
вiршами, завдяки вродженій або натренованій пильності зафiксував непевний
звук i, щоб налякати, послав записку: «Яку це Ви самостiйну Україну маєте
на увазi, коли пишете: «Хай мовчать Америки й Росiї...»; «Маю я святе синiвське
право з матiр’ю побуть на самотi»?

(30–32) Василь спокiйно i наче недбало прочитав цю записку та сказав: «У мене
Україна одна. Якщо автор запитання знає другу — хай скаже. Будемо вибирати».
Ось його лаконiчна й по-справжньому народна простота й мудрiсть.

(33–38) З ним не можна було сперечатися. Вiн не висловлював квапливих
напiвдумок, вiн про все подумав i там, де iншi багато й неясно балакають,
мовчав. Уся наша втiха, що його стиль вiдбився в тому, що вiн залишив нам.
Але вiн залишив для нас тiльки свiй початок сходження на верховину. У
важкiй боротьбi з собою, з атмосферою дрiмотної байдужості й мертвого
стандарту вiн вибився на свiй шлях i тiльки почав ним iти.

(39–44) Вiн тiльки навчився всупереч усiм вiтрам вiдчувати радiсть боротьби
й силу, що переливається в людину вiд сили земного тяжiння:

Земле рiдна! Мозок мiй свiтлiє
I душа нiжнiшою стає,
Як твої сподiванки i мрiї
У життя вливаються моє.

(45–51) Вiн тiльки навчився вичленовувати з пороху буденності великi проблеми
життя — проблему збереження людської iндивiдуальності i нової думки у свiтi
категоричних стандартiв, проблему красивої ходи i власної дороги серед камiнних
потвор, що

Роззявляли пащi, мов кратери,
I гукали: — Ми символ доби!
Хто не з нами — той проти всiх!

(52–53) Вiн навчився i тим самим навчив нас. Вiн житиме невiд’ємною часткою
нас самих, як живий розум i совiсть, що не гасне.

(54–57) А між тим Василь Симоненко абсолютно доступний формою кожнiй
грамотнiй людинi і глибоко хвилюючий змiстом. Вiн постійно говорить про те,
що тривожить людей, про що й вони говорять, але без тiєї громадянської висоти,
ясності розуму і пристрасті слова.

(58–60) Кожен його вiрш нагадуватиме нам i тим, які будуть пiсля нас, елементарнi
iстини, без яких не можна змiстовно жити –

Ти знаєш, що ти людина...

(61–63) Дорогою цiною дався йому прорив. Але за свою коротку і вбогу юнiсть
вiн зумiв назавжди утвердити свою неповторнiсть. Свою важку, але цiлком
усвiдомлену дорогу до правди.

(64–66) Це — життя. Нашi прадiди запорожцi вимiрювали його, не роздрiбнюючи.
Вони клали життя для життя, не дозуючи крові. Той, хто виходить на поле честі,
виносить усе життя.

(67–70) То яке ж моральне право маємо ми гратися в правду, гратися в слова, як
паяц на аренi цирку грається в серйознiсть. Симоненко гидував духовними карликам
й паяцами. Вiн просто йшов на повен зрiст, вiн красиво йшов, як його «перехожий», —
i дивився перед себе мужнiми очима мужицького сина.

(71) Стежка його має чарiвну силу випрямляти горбатi душi.

За Є. Сверстюком (728 слів)

Фразеологізм, що має значення «доходити до суті справи», є в реченні

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Василь Симоненко

(1–3) Жив вiн у нашiй благословеннiй провiнцiї, де люди так невибагливi до слiв,
де так швидко заокруглюються в колi найпримiтивнiших iнтересiв. Де так легко
потонути в тенетах усіляких дрiбниць i заблукати мiж деревами, за якими не видно лiсу.

(4–8) Ось був, скажiмо, чоловiк як чоловiк, закiнчив аспiрантуру, поїхав до Черкас,
у найжвавiший центр їх — педiнститут, — i десь дiлися борозни з мозку й навiть
зморшки на обличчi. Натренувався жити — i все заокруглилося: голова кругла,
обличчя кругле, думки круглi, почуття круглi — iдеальний м’яч, який котиться
без перешкод асфальтом кар’єри!..

(9–14) Василь уперто, насуплено дивився в корiнь. Сам вiн, наче корiнь, вийшов із
землi, з органiчною любов’ю до неї i свого селянського роду. Вiн добре знав, чим
i як глибоко вона напоєна, i не забував про це нi на хвилину. Вiн знав народ у його
побутi як селянський син. Знав село по своїх заболочених чоботях як працiвник
газети. Але вiн дивився на життя не як «представник», а як людина, як син дивиться
на безпорадну матiр.

(15–19) Вiн пiднявся до верхнiх щаблiв сучасної культури i вмiв бачити
колгоспника на тлi космiчного вiку — весь дiапазон крайностей життя та
«парадоксiв доби»:

Цiлую руки, що крутили жорна
У переддень космiчної доби.

(20–23) Громадянське кредо Симоненка пiдноситься над тисячами дзвiнких
патрiотичних декларацiй! У його простотi ви вiдчуваєте людину високої
iнтелектуальної культури — масштабний розум, який умiє вiдсiвати дрiбницi й
оголювати суть.

(24–29) Пригадую вечiр у Черкаському педiнститутi. Виступ Василя був
найцiкавiшим, найяскравiшим. Але хтось із тих, які не дуже заслухуються
вiршами, завдяки вродженій або натренованій пильності зафiксував непевний
звук i, щоб налякати, послав записку: «Яку це Ви самостiйну Україну маєте
на увазi, коли пишете: «Хай мовчать Америки й Росiї...»; «Маю я святе синiвське
право з матiр’ю побуть на самотi»?

(30–32) Василь спокiйно i наче недбало прочитав цю записку та сказав: «У мене
Україна одна. Якщо автор запитання знає другу — хай скаже. Будемо вибирати».
Ось його лаконiчна й по-справжньому народна простота й мудрiсть.

(33–38) З ним не можна було сперечатися. Вiн не висловлював квапливих
напiвдумок, вiн про все подумав i там, де iншi багато й неясно балакають,
мовчав. Уся наша втiха, що його стиль вiдбився в тому, що вiн залишив нам.
Але вiн залишив для нас тiльки свiй початок сходження на верховину. У
важкiй боротьбi з собою, з атмосферою дрiмотної байдужості й мертвого
стандарту вiн вибився на свiй шлях i тiльки почав ним iти.

(39–44) Вiн тiльки навчився всупереч усiм вiтрам вiдчувати радiсть боротьби
й силу, що переливається в людину вiд сили земного тяжiння:

Земле рiдна! Мозок мiй свiтлiє
I душа нiжнiшою стає,
Як твої сподiванки i мрiї
У життя вливаються моє.

(45–51) Вiн тiльки навчився вичленовувати з пороху буденності великi проблеми
життя — проблему збереження людської iндивiдуальності i нової думки у свiтi
категоричних стандартiв, проблему красивої ходи i власної дороги серед камiнних
потвор, що

Роззявляли пащi, мов кратери,
I гукали: — Ми символ доби!
Хто не з нами — той проти всiх!

(52–53) Вiн навчився i тим самим навчив нас. Вiн житиме невiд’ємною часткою
нас самих, як живий розум i совiсть, що не гасне.

(54–57) А між тим Василь Симоненко абсолютно доступний формою кожнiй
грамотнiй людинi і глибоко хвилюючий змiстом. Вiн постійно говорить про те,
що тривожить людей, про що й вони говорять, але без тiєї громадянської висоти,
ясності розуму і пристрасті слова.

(58–60) Кожен його вiрш нагадуватиме нам i тим, які будуть пiсля нас, елементарнi
iстини, без яких не можна змiстовно жити –

Ти знаєш, що ти людина...

(61–63) Дорогою цiною дався йому прорив. Але за свою коротку і вбогу юнiсть
вiн зумiв назавжди утвердити свою неповторнiсть. Свою важку, але цiлком
усвiдомлену дорогу до правди.

(64–66) Це — життя. Нашi прадiди запорожцi вимiрювали його, не роздрiбнюючи.
Вони клали життя для життя, не дозуючи крові. Той, хто виходить на поле честі,
виносить усе життя.

(67–70) То яке ж моральне право маємо ми гратися в правду, гратися в слова, як
паяц на аренi цирку грається в серйознiсть. Симоненко гидував духовними карликам
й паяцами. Вiн просто йшов на повен зрiст, вiн красиво йшов, як його «перехожий», —
i дивився перед себе мужнiми очима мужицького сина.

(71) Стежка його має чарiвну силу випрямляти горбатi душi.

За Є. Сверстюком (728 слів)

Ужите в тексті слово «заокруглюються» (рядок 2) означає

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Василь Симоненко

(1–3) Жив вiн у нашiй благословеннiй провiнцiї, де люди так невибагливi до слiв,
де так швидко заокруглюються в колi найпримiтивнiших iнтересiв. Де так легко
потонути в тенетах усіляких дрiбниць i заблукати мiж деревами, за якими не видно лiсу.

(4–8) Ось був, скажiмо, чоловiк як чоловiк, закiнчив аспiрантуру, поїхав до Черкас,
у найжвавiший центр їх — педiнститут, — i десь дiлися борозни з мозку й навiть
зморшки на обличчi. Натренувався жити — i все заокруглилося: голова кругла,
обличчя кругле, думки круглi, почуття круглi — iдеальний м’яч, який котиться
без перешкод асфальтом кар’єри!..

(9–14) Василь уперто, насуплено дивився в корiнь. Сам вiн, наче корiнь, вийшов із
землi, з органiчною любов’ю до неї i свого селянського роду. Вiн добре знав, чим
i як глибоко вона напоєна, i не забував про це нi на хвилину. Вiн знав народ у його
побутi як селянський син. Знав село по своїх заболочених чоботях як працiвник
газети. Але вiн дивився на життя не як «представник», а як людина, як син дивиться
на безпорадну матiр.

(15–19) Вiн пiднявся до верхнiх щаблiв сучасної культури i вмiв бачити
колгоспника на тлi космiчного вiку — весь дiапазон крайностей життя та
«парадоксiв доби»:

Цiлую руки, що крутили жорна
У переддень космiчної доби.

(20–23) Громадянське кредо Симоненка пiдноситься над тисячами дзвiнких
патрiотичних декларацiй! У його простотi ви вiдчуваєте людину високої
iнтелектуальної культури — масштабний розум, який умiє вiдсiвати дрiбницi й
оголювати суть.

(24–29) Пригадую вечiр у Черкаському педiнститутi. Виступ Василя був
найцiкавiшим, найяскравiшим. Але хтось із тих, які не дуже заслухуються
вiршами, завдяки вродженій або натренованій пильності зафiксував непевний
звук i, щоб налякати, послав записку: «Яку це Ви самостiйну Україну маєте
на увазi, коли пишете: «Хай мовчать Америки й Росiї...»; «Маю я святе синiвське
право з матiр’ю побуть на самотi»?

(30–32) Василь спокiйно i наче недбало прочитав цю записку та сказав: «У мене
Україна одна. Якщо автор запитання знає другу — хай скаже. Будемо вибирати».
Ось його лаконiчна й по-справжньому народна простота й мудрiсть.

(33–38) З ним не можна було сперечатися. Вiн не висловлював квапливих
напiвдумок, вiн про все подумав i там, де iншi багато й неясно балакають,
мовчав. Уся наша втiха, що його стиль вiдбився в тому, що вiн залишив нам.
Але вiн залишив для нас тiльки свiй початок сходження на верховину. У
важкiй боротьбi з собою, з атмосферою дрiмотної байдужості й мертвого
стандарту вiн вибився на свiй шлях i тiльки почав ним iти.

(39–44) Вiн тiльки навчився всупереч усiм вiтрам вiдчувати радiсть боротьби
й силу, що переливається в людину вiд сили земного тяжiння:

Земле рiдна! Мозок мiй свiтлiє
I душа нiжнiшою стає,
Як твої сподiванки i мрiї
У життя вливаються моє.

(45–51) Вiн тiльки навчився вичленовувати з пороху буденності великi проблеми
життя — проблему збереження людської iндивiдуальності i нової думки у свiтi
категоричних стандартiв, проблему красивої ходи i власної дороги серед камiнних
потвор, що

Роззявляли пащi, мов кратери,
I гукали: — Ми символ доби!
Хто не з нами — той проти всiх!

(52–53) Вiн навчився i тим самим навчив нас. Вiн житиме невiд’ємною часткою
нас самих, як живий розум i совiсть, що не гасне.

(54–57) А між тим Василь Симоненко абсолютно доступний формою кожнiй
грамотнiй людинi і глибоко хвилюючий змiстом. Вiн постійно говорить про те,
що тривожить людей, про що й вони говорять, але без тiєї громадянської висоти,
ясності розуму і пристрасті слова.

(58–60) Кожен його вiрш нагадуватиме нам i тим, які будуть пiсля нас, елементарнi
iстини, без яких не можна змiстовно жити –

Ти знаєш, що ти людина...

(61–63) Дорогою цiною дався йому прорив. Але за свою коротку і вбогу юнiсть
вiн зумiв назавжди утвердити свою неповторнiсть. Свою важку, але цiлком
усвiдомлену дорогу до правди.

(64–66) Це — життя. Нашi прадiди запорожцi вимiрювали його, не роздрiбнюючи.
Вони клали життя для життя, не дозуючи крові. Той, хто виходить на поле честі,
виносить усе життя.

(67–70) То яке ж моральне право маємо ми гратися в правду, гратися в слова, як
паяц на аренi цирку грається в серйознiсть. Симоненко гидував духовними карликам
й паяцами. Вiн просто йшов на повен зрiст, вiн красиво йшов, як його «перехожий», —
i дивився перед себе мужнiми очима мужицького сина.

(71) Стежка його має чарiвну силу випрямляти горбатi душi.

За Є. Сверстюком (728 слів)

Стиль тексту –

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Василь Симоненко

(1–3) Жив вiн у нашiй благословеннiй провiнцiї, де люди так невибагливi до слiв,
де так швидко заокруглюються в колi найпримiтивнiших iнтересiв. Де так легко
потонути в тенетах усіляких дрiбниць i заблукати мiж деревами, за якими не видно лiсу.

(4–8) Ось був, скажiмо, чоловiк як чоловiк, закiнчив аспiрантуру, поїхав до Черкас,
у найжвавiший центр їх — педiнститут, — i десь дiлися борозни з мозку й навiть
зморшки на обличчi. Натренувався жити — i все заокруглилося: голова кругла,
обличчя кругле, думки круглi, почуття круглi — iдеальний м’яч, який котиться
без перешкод асфальтом кар’єри!..

(9–14) Василь уперто, насуплено дивився в корiнь. Сам вiн, наче корiнь, вийшов із
землi, з органiчною любов’ю до неї i свого селянського роду. Вiн добре знав, чим
i як глибоко вона напоєна, i не забував про це нi на хвилину. Вiн знав народ у його
побутi як селянський син. Знав село по своїх заболочених чоботях як працiвник
газети. Але вiн дивився на життя не як «представник», а як людина, як син дивиться
на безпорадну матiр.

(15–19) Вiн пiднявся до верхнiх щаблiв сучасної культури i вмiв бачити
колгоспника на тлi космiчного вiку — весь дiапазон крайностей життя та
«парадоксiв доби»:

Цiлую руки, що крутили жорна
У переддень космiчної доби.

(20–23) Громадянське кредо Симоненка пiдноситься над тисячами дзвiнких
патрiотичних декларацiй! У його простотi ви вiдчуваєте людину високої
iнтелектуальної культури — масштабний розум, який умiє вiдсiвати дрiбницi й
оголювати суть.

(24–29) Пригадую вечiр у Черкаському педiнститутi. Виступ Василя був
найцiкавiшим, найяскравiшим. Але хтось із тих, які не дуже заслухуються
вiршами, завдяки вродженій або натренованій пильності зафiксував непевний
звук i, щоб налякати, послав записку: «Яку це Ви самостiйну Україну маєте
на увазi, коли пишете: «Хай мовчать Америки й Росiї...»; «Маю я святе синiвське
право з матiр’ю побуть на самотi»?

(30–32) Василь спокiйно i наче недбало прочитав цю записку та сказав: «У мене
Україна одна. Якщо автор запитання знає другу — хай скаже. Будемо вибирати».
Ось його лаконiчна й по-справжньому народна простота й мудрiсть.

(33–38) З ним не можна було сперечатися. Вiн не висловлював квапливих
напiвдумок, вiн про все подумав i там, де iншi багато й неясно балакають,
мовчав. Уся наша втiха, що його стиль вiдбився в тому, що вiн залишив нам.
Але вiн залишив для нас тiльки свiй початок сходження на верховину. У
важкiй боротьбi з собою, з атмосферою дрiмотної байдужості й мертвого
стандарту вiн вибився на свiй шлях i тiльки почав ним iти.

(39–44) Вiн тiльки навчився всупереч усiм вiтрам вiдчувати радiсть боротьби
й силу, що переливається в людину вiд сили земного тяжiння:

Земле рiдна! Мозок мiй свiтлiє
I душа нiжнiшою стає,
Як твої сподiванки i мрiї
У життя вливаються моє.

(45–51) Вiн тiльки навчився вичленовувати з пороху буденності великi проблеми
життя — проблему збереження людської iндивiдуальності i нової думки у свiтi
категоричних стандартiв, проблему красивої ходи i власної дороги серед камiнних
потвор, що

Роззявляли пащi, мов кратери,
I гукали: — Ми символ доби!
Хто не з нами — той проти всiх!

(52–53) Вiн навчився i тим самим навчив нас. Вiн житиме невiд’ємною часткою
нас самих, як живий розум i совiсть, що не гасне.

(54–57) А між тим Василь Симоненко абсолютно доступний формою кожнiй
грамотнiй людинi і глибоко хвилюючий змiстом. Вiн постійно говорить про те,
що тривожить людей, про що й вони говорять, але без тiєї громадянської висоти,
ясності розуму і пристрасті слова.

(58–60) Кожен його вiрш нагадуватиме нам i тим, які будуть пiсля нас, елементарнi
iстини, без яких не можна змiстовно жити –

Ти знаєш, що ти людина...

(61–63) Дорогою цiною дався йому прорив. Але за свою коротку і вбогу юнiсть
вiн зумiв назавжди утвердити свою неповторнiсть. Свою важку, але цiлком
усвiдомлену дорогу до правди.

(64–66) Це — життя. Нашi прадiди запорожцi вимiрювали його, не роздрiбнюючи.
Вони клали життя для життя, не дозуючи крові. Той, хто виходить на поле честі,
виносить усе життя.

(67–70) То яке ж моральне право маємо ми гратися в правду, гратися в слова, як
паяц на аренi цирку грається в серйознiсть. Симоненко гидував духовними карликам
й паяцами. Вiн просто йшов на повен зрiст, вiн красиво йшов, як його «перехожий», —
i дивився перед себе мужнiми очима мужицького сина.

(71) Стежка його має чарiвну силу випрямляти горбатi душi.

За Є. Сверстюком (728 слів)

Із Симоненком важко було полемізувати, тому що

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Василь Симоненко

(1–3) Жив вiн у нашiй благословеннiй провiнцiї, де люди так невибагливi до слiв,
де так швидко заокруглюються в колi найпримiтивнiших iнтересiв. Де так легко
потонути в тенетах усіляких дрiбниць i заблукати мiж деревами, за якими не видно лiсу.

(4–8) Ось був, скажiмо, чоловiк як чоловiк, закiнчив аспiрантуру, поїхав до Черкас,
у найжвавiший центр їх — педiнститут, — i десь дiлися борозни з мозку й навiть
зморшки на обличчi. Натренувався жити — i все заокруглилося: голова кругла,
обличчя кругле, думки круглi, почуття круглi — iдеальний м’яч, який котиться
без перешкод асфальтом кар’єри!..

(9–14) Василь уперто, насуплено дивився в корiнь. Сам вiн, наче корiнь, вийшов із
землi, з органiчною любов’ю до неї i свого селянського роду. Вiн добре знав, чим
i як глибоко вона напоєна, i не забував про це нi на хвилину. Вiн знав народ у його
побутi як селянський син. Знав село по своїх заболочених чоботях як працiвник
газети. Але вiн дивився на життя не як «представник», а як людина, як син дивиться
на безпорадну матiр.

(15–19) Вiн пiднявся до верхнiх щаблiв сучасної культури i вмiв бачити
колгоспника на тлi космiчного вiку — весь дiапазон крайностей життя та
«парадоксiв доби»:

Цiлую руки, що крутили жорна
У переддень космiчної доби.

(20–23) Громадянське кредо Симоненка пiдноситься над тисячами дзвiнких
патрiотичних декларацiй! У його простотi ви вiдчуваєте людину високої
iнтелектуальної культури — масштабний розум, який умiє вiдсiвати дрiбницi й
оголювати суть.

(24–29) Пригадую вечiр у Черкаському педiнститутi. Виступ Василя був
найцiкавiшим, найяскравiшим. Але хтось із тих, які не дуже заслухуються
вiршами, завдяки вродженій або натренованій пильності зафiксував непевний
звук i, щоб налякати, послав записку: «Яку це Ви самостiйну Україну маєте
на увазi, коли пишете: «Хай мовчать Америки й Росiї...»; «Маю я святе синiвське
право з матiр’ю побуть на самотi»?

(30–32) Василь спокiйно i наче недбало прочитав цю записку та сказав: «У мене
Україна одна. Якщо автор запитання знає другу — хай скаже. Будемо вибирати».
Ось його лаконiчна й по-справжньому народна простота й мудрiсть.

(33–38) З ним не можна було сперечатися. Вiн не висловлював квапливих
напiвдумок, вiн про все подумав i там, де iншi багато й неясно балакають,
мовчав. Уся наша втiха, що його стиль вiдбився в тому, що вiн залишив нам.
Але вiн залишив для нас тiльки свiй початок сходження на верховину. У
важкiй боротьбi з собою, з атмосферою дрiмотної байдужості й мертвого
стандарту вiн вибився на свiй шлях i тiльки почав ним iти.

(39–44) Вiн тiльки навчився всупереч усiм вiтрам вiдчувати радiсть боротьби
й силу, що переливається в людину вiд сили земного тяжiння:

Земле рiдна! Мозок мiй свiтлiє
I душа нiжнiшою стає,
Як твої сподiванки i мрiї
У життя вливаються моє.

(45–51) Вiн тiльки навчився вичленовувати з пороху буденності великi проблеми
життя — проблему збереження людської iндивiдуальності i нової думки у свiтi
категоричних стандартiв, проблему красивої ходи i власної дороги серед камiнних
потвор, що

Роззявляли пащi, мов кратери,
I гукали: — Ми символ доби!
Хто не з нами — той проти всiх!

(52–53) Вiн навчився i тим самим навчив нас. Вiн житиме невiд’ємною часткою
нас самих, як живий розум i совiсть, що не гасне.

(54–57) А між тим Василь Симоненко абсолютно доступний формою кожнiй
грамотнiй людинi і глибоко хвилюючий змiстом. Вiн постійно говорить про те,
що тривожить людей, про що й вони говорять, але без тiєї громадянської висоти,
ясності розуму і пристрасті слова.

(58–60) Кожен його вiрш нагадуватиме нам i тим, які будуть пiсля нас, елементарнi
iстини, без яких не можна змiстовно жити –

Ти знаєш, що ти людина...

(61–63) Дорогою цiною дався йому прорив. Але за свою коротку і вбогу юнiсть
вiн зумiв назавжди утвердити свою неповторнiсть. Свою важку, але цiлком
усвiдомлену дорогу до правди.

(64–66) Це — життя. Нашi прадiди запорожцi вимiрювали його, не роздрiбнюючи.
Вони клали життя для життя, не дозуючи крові. Той, хто виходить на поле честі,
виносить усе життя.

(67–70) То яке ж моральне право маємо ми гратися в правду, гратися в слова, як
паяц на аренi цирку грається в серйознiсть. Симоненко гидував духовними карликам
й паяцами. Вiн просто йшов на повен зрiст, вiн красиво йшов, як його «перехожий», —
i дивився перед себе мужнiми очима мужицького сина.

(71) Стежка його має чарiвну силу випрямляти горбатi душi.

За Є. Сверстюком (728 слів)

Як стверджує автор, на життя народу Василь Симоненко ніколи не дивився очима

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Василь Симоненко

(1–3) Жив вiн у нашiй благословеннiй провiнцiї, де люди так невибагливi до слiв,
де так швидко заокруглюються в колi найпримiтивнiших iнтересiв. Де так легко
потонути в тенетах усіляких дрiбниць i заблукати мiж деревами, за якими не видно лiсу.

(4–8) Ось був, скажiмо, чоловiк як чоловiк, закiнчив аспiрантуру, поїхав до Черкас,
у найжвавiший центр їх — педiнститут, — i десь дiлися борозни з мозку й навiть
зморшки на обличчi. Натренувався жити — i все заокруглилося: голова кругла,
обличчя кругле, думки круглi, почуття круглi — iдеальний м’яч, який котиться
без перешкод асфальтом кар’єри!..

(9–14) Василь уперто, насуплено дивився в корiнь. Сам вiн, наче корiнь, вийшов із
землi, з органiчною любов’ю до неї i свого селянського роду. Вiн добре знав, чим
i як глибоко вона напоєна, i не забував про це нi на хвилину. Вiн знав народ у його
побутi як селянський син. Знав село по своїх заболочених чоботях як працiвник
газети. Але вiн дивився на життя не як «представник», а як людина, як син дивиться
на безпорадну матiр.

(15–19) Вiн пiднявся до верхнiх щаблiв сучасної культури i вмiв бачити
колгоспника на тлi космiчного вiку — весь дiапазон крайностей життя та
«парадоксiв доби»:

Цiлую руки, що крутили жорна
У переддень космiчної доби.

(20–23) Громадянське кредо Симоненка пiдноситься над тисячами дзвiнких
патрiотичних декларацiй! У його простотi ви вiдчуваєте людину високої
iнтелектуальної культури — масштабний розум, який умiє вiдсiвати дрiбницi й
оголювати суть.

(24–29) Пригадую вечiр у Черкаському педiнститутi. Виступ Василя був
найцiкавiшим, найяскравiшим. Але хтось із тих, які не дуже заслухуються
вiршами, завдяки вродженій або натренованій пильності зафiксував непевний
звук i, щоб налякати, послав записку: «Яку це Ви самостiйну Україну маєте
на увазi, коли пишете: «Хай мовчать Америки й Росiї...»; «Маю я святе синiвське
право з матiр’ю побуть на самотi»?

(30–32) Василь спокiйно i наче недбало прочитав цю записку та сказав: «У мене
Україна одна. Якщо автор запитання знає другу — хай скаже. Будемо вибирати».
Ось його лаконiчна й по-справжньому народна простота й мудрiсть.

(33–38) З ним не можна було сперечатися. Вiн не висловлював квапливих
напiвдумок, вiн про все подумав i там, де iншi багато й неясно балакають,
мовчав. Уся наша втiха, що його стиль вiдбився в тому, що вiн залишив нам.
Але вiн залишив для нас тiльки свiй початок сходження на верховину. У
важкiй боротьбi з собою, з атмосферою дрiмотної байдужості й мертвого
стандарту вiн вибився на свiй шлях i тiльки почав ним iти.

(39–44) Вiн тiльки навчився всупереч усiм вiтрам вiдчувати радiсть боротьби
й силу, що переливається в людину вiд сили земного тяжiння:

Земле рiдна! Мозок мiй свiтлiє
I душа нiжнiшою стає,
Як твої сподiванки i мрiї
У життя вливаються моє.

(45–51) Вiн тiльки навчився вичленовувати з пороху буденності великi проблеми
життя — проблему збереження людської iндивiдуальності i нової думки у свiтi
категоричних стандартiв, проблему красивої ходи i власної дороги серед камiнних
потвор, що

Роззявляли пащi, мов кратери,
I гукали: — Ми символ доби!
Хто не з нами — той проти всiх!

(52–53) Вiн навчився i тим самим навчив нас. Вiн житиме невiд’ємною часткою
нас самих, як живий розум i совiсть, що не гасне.

(54–57) А між тим Василь Симоненко абсолютно доступний формою кожнiй
грамотнiй людинi і глибоко хвилюючий змiстом. Вiн постійно говорить про те,
що тривожить людей, про що й вони говорять, але без тiєї громадянської висоти,
ясності розуму і пристрасті слова.

(58–60) Кожен його вiрш нагадуватиме нам i тим, які будуть пiсля нас, елементарнi
iстини, без яких не можна змiстовно жити –

Ти знаєш, що ти людина...

(61–63) Дорогою цiною дався йому прорив. Але за свою коротку і вбогу юнiсть
вiн зумiв назавжди утвердити свою неповторнiсть. Свою важку, але цiлком
усвiдомлену дорогу до правди.

(64–66) Це — життя. Нашi прадiди запорожцi вимiрювали його, не роздрiбнюючи.
Вони клали життя для життя, не дозуючи крові. Той, хто виходить на поле честі,
виносить усе життя.

(67–70) То яке ж моральне право маємо ми гратися в правду, гратися в слова, як
паяц на аренi цирку грається в серйознiсть. Симоненко гидував духовними карликам
й паяцами. Вiн просто йшов на повен зрiст, вiн красиво йшов, як його «перехожий», —
i дивився перед себе мужнiми очима мужицького сина.

(71) Стежка його має чарiвну силу випрямляти горбатi душi.

За Є. Сверстюком (728 слів)

Одним з аргументів до тези «Василь уперто, насуплено дивився в корінь» (рядок 9) є слова про те, що він

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Шлях до національного самоусвідомлення

(1–4) Квітник життя людства на Землі складається з багатьох націй, народів, країн. Серед них немає гірших чи кращих, добрих чи злих, потворних чи вродливих. Кожна нація — це велика особистість, що несе в зернині своєї душі скарб великої любові, краси, добра, справедливості, гармонії.

(5–9) Кожна сучасна нація — це також і продукт історії, це потік, у який влилися свого часу інші великі чи малі нації й народи. Тому якщо первісні нації можна розглядати як ноти у своєму звучанні, то сучасні нації — це складні поліфонічні акорди. Або якщо первісні нації розглядати як чисті кольори спектру, райдужні кольори, то сучасні нації — це складні багатокольорові малюнки.

(10–13) Якими різними є люди, котрі приходять на Землю зі своїми завданнями й утілюють ці завдання настільки, наскільки це виявляється для них можливим завдяки комплексу обставин, такими різними є народи, нації, і кожна з них має свою місію, провідну ідею буття на цій Землі.

(14–19) Життя великих індивідуальностей — націй — підпорядковане законові ритму, відбувається відповідно до циклів. В історичному минулому нам відомі приклади, коли нації з’являлися та зникали, коли якась нація виявляла себе зі значною активністю, а потім віками жила тихо й непомітно… Є нації з великим історичним минулим, а є нації молоді, що проходять через етап становлення як цілісна людська спільнота.

(20–35) Етноісторичне коріння українського народу безпосередньо пов’язане з географічним положенням. Із прадавніх часів на землях сучасної України жили землероби. З геологічної точки зору, сучасна Україна розташована на одній з найстабільніших платформ світу й не була затоплена світовим океаном. За оцінками експертів, на території України розміщується понад 30 відсотків чорноземів світу. Українські ґрунти називають унікальним багатством загальнопланетарного значення. На цій землі завжди жили хлібороби, вони зрослися зі своєю ненькою-землею. Сучасні дослідження багатьох учених, які вивчають трипільську культуру, підтверджують спадкоємність культурних традицій, незважаючи на різноманітні міграційні процеси, що відбувалися протягом тисячоліть. Приходили та йшли далі племена завойовників і кочівників, але жителі цієї землі зберігали свої традиції та культуру. Їх називали різними іменами, проте етнічні ознаки залишалися незмінними. Не є випадковим, що вихідці з України за її межами (а таких сьогодні налічується близько 20 мільйонів осіб) селилися на територіях, найкраще придатних для хліборобства, — на Кубані, Алтаї, у Приамур’ї, на півдні Канади, півночі США, півночі Австралії, в Аргентині.

(36–37) Саме у ХХ столітті почали з’являтися наукові докази існування прадавніх коренів української нації, і це визнано у світі.

(38–43) Науковці називають українську мову однією з найдавніших і найдосконаліших мов світу. Польський учений-лінгвіст Михайло Красуський у праці «Прадавність української мови» (1880 рік) відзначив: «Тривалий час порівнюючи арійські мови, я переконався, що українська мова старша не тільки за всі слов’янські, включно з так званою старослов’янською, а й за санскритську, давньогрецьку, латинську й інші арійські».

(44–50) За евфонічністю (милозвучністю) науковці ставлять нашу мову на одне з перших місць у світі. Так, 1934 року на Всесвітньому конкурсі мов, що проводився у Франції, серед найкрасивіших і найбагатших мов назвали французьку, перську й українську. Милозвучність української мови досягається уникненням збігу голосних і приголосних, чергуванням звуків. Як підкреслюють дослідники, особливі краса та музикальність української мови є одним з найяскравіших проявів панестетизму, всеохопної любові до краси, що пронизує духовне та матеріальне буття українців.

(51–52) У сучасній українській культурі збереглися священні знаки-символи, історія виникнення яких сягає в глибину тисячоліть.

(53–55) Тризуб, державний символ України, є одним із найархаїчніших і найпоширеніших сакральних знаків людської цивілізації. Із тризубом зображалися грецький Посейдон, римський Нептун, індійські Шива та Вішну, скіфський Тагимасад.

(56–64) На території України знайдено наскельні малюнки із зображенням тризуба, датовані ІV–ІІІ тисячоліттями до нашої ери. Тризуб був відомий в Ольвії, Боспорському царстві, Урарту, Ірані, Індії, на Кавказі, його зображення використовували представники крито-мінойської культури (ІІІ–ІІ тисячоліття до нашої ери), гети (ІІІ–І тисячоліття до нашої ери), сармати, царські скіфи, руські князі. В Індії, у штаті Джаму і Кашмір, височить священна гора з трьома вершинами, яку індійці називають Трикута. У надрах гори заховане святилище богині Вайяну Деві — Великої Матері. Під охороною жерців, за трьома магічними каменями, знаходиться її велична бронзова фігура з тризубом у правій руці.

(65–73) Філософські гіпотези трактують цей знак як символічне зображення ідеї. Є думка, що тризуб — це символ державної влади. За іншими версіями — символ влади над трьома світами — небесним, земним і підземним, або ж символ-ключ до розуміння алфавітів земної писемності. Найґрунтовнішими видаються гіпотези, що шукають витоки тризуба в триєдності світобудови. Навколишній світ побудований на взаємодії трьох елементів: три типи кварків (елементарних частинок) утворюють атоми та молекули, що є основою всіх фізичних тіл; три кольори — жовтий, червоний, синій, — взаємодіючи, утворюють спектр веселки, багатобарвність світу; три напрямки виміру — ширина, довжина, висота — характеризують об’єм і простір світобудови.

(74–77) Гомер, описуючи у своїй «Іліаді» давніх жителів Північного Причорномор’я, дає їм характеристику «найсправедливіших серед людей». Конституція українського гетьмана Пилипа Орлика була неперевершеним правовим феноменом і однією з перших конституцій Європи.

(78–79) Кожна нація у великому плетиві світової історії веде свій малюнок, свій візерунок, творячи спільну духовну й матеріальну реальність, загальну тканину життя.

(80–83) Хочеться сказати разом з іншими: призначення України й українців — берегти Життя, утверджувати Істину, творити Добро, примножувати Красу. Місія України — бути джерелом духовної наснаги людства. У цьому її велич та її національна ідея.

За Світланою Гавриленко, «Дайджест Всеукраїнської експертної мережі» 838 слів

Слово «зрослися», вжите авторкою в рядку 26, означає

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Шлях до національного самоусвідомлення

(1–4) Квітник життя людства на Землі складається з багатьох націй, народів, країн. Серед них немає гірших чи кращих, добрих чи злих, потворних чи вродливих. Кожна нація — це велика особистість, що несе в зернині своєї душі скарб великої любові, краси, добра, справедливості, гармонії.

(5–9) Кожна сучасна нація — це також і продукт історії, це потік, у який влилися свого часу інші великі чи малі нації й народи. Тому якщо первісні нації можна розглядати як ноти у своєму звучанні, то сучасні нації — це складні поліфонічні акорди. Або якщо первісні нації розглядати як чисті кольори спектру, райдужні кольори, то сучасні нації — це складні багатокольорові малюнки.

(10–13) Якими різними є люди, котрі приходять на Землю зі своїми завданнями й утілюють ці завдання настільки, наскільки це виявляється для них можливим завдяки комплексу обставин, такими різними є народи, нації, і кожна з них має свою місію, провідну ідею буття на цій Землі.

(14–19) Життя великих індивідуальностей — націй — підпорядковане законові ритму, відбувається відповідно до циклів. В історичному минулому нам відомі приклади, коли нації з’являлися та зникали, коли якась нація виявляла себе зі значною активністю, а потім віками жила тихо й непомітно… Є нації з великим історичним минулим, а є нації молоді, що проходять через етап становлення як цілісна людська спільнота.

(20–35) Етноісторичне коріння українського народу безпосередньо пов’язане з географічним положенням. Із прадавніх часів на землях сучасної України жили землероби. З геологічної точки зору, сучасна Україна розташована на одній з найстабільніших платформ світу й не була затоплена світовим океаном. За оцінками експертів, на території України розміщується понад 30 відсотків чорноземів світу. Українські ґрунти називають унікальним багатством загальнопланетарного значення. На цій землі завжди жили хлібороби, вони зрослися зі своєю ненькою-землею. Сучасні дослідження багатьох учених, які вивчають трипільську культуру, підтверджують спадкоємність культурних традицій, незважаючи на різноманітні міграційні процеси, що відбувалися протягом тисячоліть. Приходили та йшли далі племена завойовників і кочівників, але жителі цієї землі зберігали свої традиції та культуру. Їх називали різними іменами, проте етнічні ознаки залишалися незмінними. Не є випадковим, що вихідці з України за її межами (а таких сьогодні налічується близько 20 мільйонів осіб) селилися на територіях, найкраще придатних для хліборобства, — на Кубані, Алтаї, у Приамур’ї, на півдні Канади, півночі США, півночі Австралії, в Аргентині.

(36–37) Саме у ХХ столітті почали з’являтися наукові докази існування прадавніх коренів української нації, і це визнано у світі.

(38–43) Науковці називають українську мову однією з найдавніших і найдосконаліших мов світу. Польський учений-лінгвіст Михайло Красуський у праці «Прадавність української мови» (1880 рік) відзначив: «Тривалий час порівнюючи арійські мови, я переконався, що українська мова старша не тільки за всі слов’янські, включно з так званою старослов’янською, а й за санскритську, давньогрецьку, латинську й інші арійські».

(44–50) За евфонічністю (милозвучністю) науковці ставлять нашу мову на одне з перших місць у світі. Так, 1934 року на Всесвітньому конкурсі мов, що проводився у Франції, серед найкрасивіших і найбагатших мов назвали французьку, перську й українську. Милозвучність української мови досягається уникненням збігу голосних і приголосних, чергуванням звуків. Як підкреслюють дослідники, особливі краса та музикальність української мови є одним з найяскравіших проявів панестетизму, всеохопної любові до краси, що пронизує духовне та матеріальне буття українців.

(51–52) У сучасній українській культурі збереглися священні знаки-символи, історія виникнення яких сягає в глибину тисячоліть.

(53–55) Тризуб, державний символ України, є одним із найархаїчніших і найпоширеніших сакральних знаків людської цивілізації. Із тризубом зображалися грецький Посейдон, римський Нептун, індійські Шива та Вішну, скіфський Тагимасад.

(56–64) На території України знайдено наскельні малюнки із зображенням тризуба, датовані ІV–ІІІ тисячоліттями до нашої ери. Тризуб був відомий в Ольвії, Боспорському царстві, Урарту, Ірані, Індії, на Кавказі, його зображення використовували представники крито-мінойської культури (ІІІ–ІІ тисячоліття до нашої ери), гети (ІІІ–І тисячоліття до нашої ери), сармати, царські скіфи, руські князі. В Індії, у штаті Джаму і Кашмір, височить священна гора з трьома вершинами, яку індійці називають Трикута. У надрах гори заховане святилище богині Вайяну Деві — Великої Матері. Під охороною жерців, за трьома магічними каменями, знаходиться її велична бронзова фігура з тризубом у правій руці.

(65–73) Філософські гіпотези трактують цей знак як символічне зображення ідеї. Є думка, що тризуб — це символ державної влади. За іншими версіями — символ влади над трьома світами — небесним, земним і підземним, або ж символ-ключ до розуміння алфавітів земної писемності. Найґрунтовнішими видаються гіпотези, що шукають витоки тризуба в триєдності світобудови. Навколишній світ побудований на взаємодії трьох елементів: три типи кварків (елементарних частинок) утворюють атоми та молекули, що є основою всіх фізичних тіл; три кольори — жовтий, червоний, синій, — взаємодіючи, утворюють спектр веселки, багатобарвність світу; три напрямки виміру — ширина, довжина, висота — характеризують об’єм і простір світобудови.

(74–77) Гомер, описуючи у своїй «Іліаді» давніх жителів Північного Причорномор’я, дає їм характеристику «найсправедливіших серед людей». Конституція українського гетьмана Пилипа Орлика була неперевершеним правовим феноменом і однією з перших конституцій Європи.

(78–79) Кожна нація у великому плетиві світової історії веде свій малюнок, свій візерунок, творячи спільну духовну й матеріальну реальність, загальну тканину життя.

(80–83) Хочеться сказати разом з іншими: призначення України й українців — берегти Життя, утверджувати Істину, творити Добро, примножувати Красу. Місія України — бути джерелом духовної наснаги людства. У цьому її велич та її національна ідея.

За Світланою Гавриленко, «Дайджест Всеукраїнської експертної мережі» 838 слів

Рядки «Хочеться сказати разом з іншими: призначення України й українців — берегти Життя, утверджувати Істину, творити Добро, примножувати Красу. Місія України — бути джерелом духовної наснаги людства. У цьому її велич та її національна ідея» (рядки 80–83) є

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Шлях до національного самоусвідомлення

(1–4) Квітник життя людства на Землі складається з багатьох націй, народів, країн. Серед них немає гірших чи кращих, добрих чи злих, потворних чи вродливих. Кожна нація — це велика особистість, що несе в зернині своєї душі скарб великої любові, краси, добра, справедливості, гармонії.

(5–9) Кожна сучасна нація — це також і продукт історії, це потік, у який влилися свого часу інші великі чи малі нації й народи. Тому якщо первісні нації можна розглядати як ноти у своєму звучанні, то сучасні нації — це складні поліфонічні акорди. Або якщо первісні нації розглядати як чисті кольори спектру, райдужні кольори, то сучасні нації — це складні багатокольорові малюнки.

(10–13) Якими різними є люди, котрі приходять на Землю зі своїми завданнями й утілюють ці завдання настільки, наскільки це виявляється для них можливим завдяки комплексу обставин, такими різними є народи, нації, і кожна з них має свою місію, провідну ідею буття на цій Землі.

(14–19) Життя великих індивідуальностей — націй — підпорядковане законові ритму, відбувається відповідно до циклів. В історичному минулому нам відомі приклади, коли нації з’являлися та зникали, коли якась нація виявляла себе зі значною активністю, а потім віками жила тихо й непомітно… Є нації з великим історичним минулим, а є нації молоді, що проходять через етап становлення як цілісна людська спільнота.

(20–35) Етноісторичне коріння українського народу безпосередньо пов’язане з географічним положенням. Із прадавніх часів на землях сучасної України жили землероби. З геологічної точки зору, сучасна Україна розташована на одній з найстабільніших платформ світу й не була затоплена світовим океаном. За оцінками експертів, на території України розміщується понад 30 відсотків чорноземів світу. Українські ґрунти називають унікальним багатством загальнопланетарного значення. На цій землі завжди жили хлібороби, вони зрослися зі своєю ненькою-землею. Сучасні дослідження багатьох учених, які вивчають трипільську культуру, підтверджують спадкоємність культурних традицій, незважаючи на різноманітні міграційні процеси, що відбувалися протягом тисячоліть. Приходили та йшли далі племена завойовників і кочівників, але жителі цієї землі зберігали свої традиції та культуру. Їх називали різними іменами, проте етнічні ознаки залишалися незмінними. Не є випадковим, що вихідці з України за її межами (а таких сьогодні налічується близько 20 мільйонів осіб) селилися на територіях, найкраще придатних для хліборобства, — на Кубані, Алтаї, у Приамур’ї, на півдні Канади, півночі США, півночі Австралії, в Аргентині.

(36–37) Саме у ХХ столітті почали з’являтися наукові докази існування прадавніх коренів української нації, і це визнано у світі.

(38–43) Науковці називають українську мову однією з найдавніших і найдосконаліших мов світу. Польський учений-лінгвіст Михайло Красуський у праці «Прадавність української мови» (1880 рік) відзначив: «Тривалий час порівнюючи арійські мови, я переконався, що українська мова старша не тільки за всі слов’янські, включно з так званою старослов’янською, а й за санскритську, давньогрецьку, латинську й інші арійські».

(44–50) За евфонічністю (милозвучністю) науковці ставлять нашу мову на одне з перших місць у світі. Так, 1934 року на Всесвітньому конкурсі мов, що проводився у Франції, серед найкрасивіших і найбагатших мов назвали французьку, перську й українську. Милозвучність української мови досягається уникненням збігу голосних і приголосних, чергуванням звуків. Як підкреслюють дослідники, особливі краса та музикальність української мови є одним з найяскравіших проявів панестетизму, всеохопної любові до краси, що пронизує духовне та матеріальне буття українців.

(51–52) У сучасній українській культурі збереглися священні знаки-символи, історія виникнення яких сягає в глибину тисячоліть.

(53–55) Тризуб, державний символ України, є одним із найархаїчніших і найпоширеніших сакральних знаків людської цивілізації. Із тризубом зображалися грецький Посейдон, римський Нептун, індійські Шива та Вішну, скіфський Тагимасад.

(56–64) На території України знайдено наскельні малюнки із зображенням тризуба, датовані ІV–ІІІ тисячоліттями до нашої ери. Тризуб був відомий в Ольвії, Боспорському царстві, Урарту, Ірані, Індії, на Кавказі, його зображення використовували представники крито-мінойської культури (ІІІ–ІІ тисячоліття до нашої ери), гети (ІІІ–І тисячоліття до нашої ери), сармати, царські скіфи, руські князі. В Індії, у штаті Джаму і Кашмір, височить священна гора з трьома вершинами, яку індійці називають Трикута. У надрах гори заховане святилище богині Вайяну Деві — Великої Матері. Під охороною жерців, за трьома магічними каменями, знаходиться її велична бронзова фігура з тризубом у правій руці.

(65–73) Філософські гіпотези трактують цей знак як символічне зображення ідеї. Є думка, що тризуб — це символ державної влади. За іншими версіями — символ влади над трьома світами — небесним, земним і підземним, або ж символ-ключ до розуміння алфавітів земної писемності. Найґрунтовнішими видаються гіпотези, що шукають витоки тризуба в триєдності світобудови. Навколишній світ побудований на взаємодії трьох елементів: три типи кварків (елементарних частинок) утворюють атоми та молекули, що є основою всіх фізичних тіл; три кольори — жовтий, червоний, синій, — взаємодіючи, утворюють спектр веселки, багатобарвність світу; три напрямки виміру — ширина, довжина, висота — характеризують об’єм і простір світобудови.

(74–77) Гомер, описуючи у своїй «Іліаді» давніх жителів Північного Причорномор’я, дає їм характеристику «найсправедливіших серед людей». Конституція українського гетьмана Пилипа Орлика була неперевершеним правовим феноменом і однією з перших конституцій Європи.

(78–79) Кожна нація у великому плетиві світової історії веде свій малюнок, свій візерунок, творячи спільну духовну й матеріальну реальність, загальну тканину життя.

(80–83) Хочеться сказати разом з іншими: призначення України й українців — берегти Життя, утверджувати Істину, творити Добро, примножувати Красу. Місія України — бути джерелом духовної наснаги людства. У цьому її велич та її національна ідея.

За Світланою Гавриленко, «Дайджест Всеукраїнської експертної мережі» 838 слів

Слова авторки «В історичному минулому нам відомі приклади, коли нації з’являлися та зникали, коли якась нація виявляла себе зі значною активністю, а потім віками жила тихо й непомітно…» (рядки 15–17), є підтвердженням того, що життя націй

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Шлях до національного самоусвідомлення

(1–4) Квітник життя людства на Землі складається з багатьох націй, народів, країн. Серед них немає гірших чи кращих, добрих чи злих, потворних чи вродливих. Кожна нація — це велика особистість, що несе в зернині своєї душі скарб великої любові, краси, добра, справедливості, гармонії.

(5–9) Кожна сучасна нація — це також і продукт історії, це потік, у який влилися свого часу інші великі чи малі нації й народи. Тому якщо первісні нації можна розглядати як ноти у своєму звучанні, то сучасні нації — це складні поліфонічні акорди. Або якщо первісні нації розглядати як чисті кольори спектру, райдужні кольори, то сучасні нації — це складні багатокольорові малюнки.

(10–13) Якими різними є люди, котрі приходять на Землю зі своїми завданнями й утілюють ці завдання настільки, наскільки це виявляється для них можливим завдяки комплексу обставин, такими різними є народи, нації, і кожна з них має свою місію, провідну ідею буття на цій Землі.

(14–19) Життя великих індивідуальностей — націй — підпорядковане законові ритму, відбувається відповідно до циклів. В історичному минулому нам відомі приклади, коли нації з’являлися та зникали, коли якась нація виявляла себе зі значною активністю, а потім віками жила тихо й непомітно… Є нації з великим історичним минулим, а є нації молоді, що проходять через етап становлення як цілісна людська спільнота.

(20–35) Етноісторичне коріння українського народу безпосередньо пов’язане з географічним положенням. Із прадавніх часів на землях сучасної України жили землероби. З геологічної точки зору, сучасна Україна розташована на одній з найстабільніших платформ світу й не була затоплена світовим океаном. За оцінками експертів, на території України розміщується понад 30 відсотків чорноземів світу. Українські ґрунти називають унікальним багатством загальнопланетарного значення. На цій землі завжди жили хлібороби, вони зрослися зі своєю ненькою-землею. Сучасні дослідження багатьох учених, які вивчають трипільську культуру, підтверджують спадкоємність культурних традицій, незважаючи на різноманітні міграційні процеси, що відбувалися протягом тисячоліть. Приходили та йшли далі племена завойовників і кочівників, але жителі цієї землі зберігали свої традиції та культуру. Їх називали різними іменами, проте етнічні ознаки залишалися незмінними. Не є випадковим, що вихідці з України за її межами (а таких сьогодні налічується близько 20 мільйонів осіб) селилися на територіях, найкраще придатних для хліборобства, — на Кубані, Алтаї, у Приамур’ї, на півдні Канади, півночі США, півночі Австралії, в Аргентині.

(36–37) Саме у ХХ столітті почали з’являтися наукові докази існування прадавніх коренів української нації, і це визнано у світі.

(38–43) Науковці називають українську мову однією з найдавніших і найдосконаліших мов світу. Польський учений-лінгвіст Михайло Красуський у праці «Прадавність української мови» (1880 рік) відзначив: «Тривалий час порівнюючи арійські мови, я переконався, що українська мова старша не тільки за всі слов’янські, включно з так званою старослов’янською, а й за санскритську, давньогрецьку, латинську й інші арійські».

(44–50) За евфонічністю (милозвучністю) науковці ставлять нашу мову на одне з перших місць у світі. Так, 1934 року на Всесвітньому конкурсі мов, що проводився у Франції, серед найкрасивіших і найбагатших мов назвали французьку, перську й українську. Милозвучність української мови досягається уникненням збігу голосних і приголосних, чергуванням звуків. Як підкреслюють дослідники, особливі краса та музикальність української мови є одним з найяскравіших проявів панестетизму, всеохопної любові до краси, що пронизує духовне та матеріальне буття українців.

(51–52) У сучасній українській культурі збереглися священні знаки-символи, історія виникнення яких сягає в глибину тисячоліть.

(53–55) Тризуб, державний символ України, є одним із найархаїчніших і найпоширеніших сакральних знаків людської цивілізації. Із тризубом зображалися грецький Посейдон, римський Нептун, індійські Шива та Вішну, скіфський Тагимасад.

(56–64) На території України знайдено наскельні малюнки із зображенням тризуба, датовані ІV–ІІІ тисячоліттями до нашої ери. Тризуб був відомий в Ольвії, Боспорському царстві, Урарту, Ірані, Індії, на Кавказі, його зображення використовували представники крито-мінойської культури (ІІІ–ІІ тисячоліття до нашої ери), гети (ІІІ–І тисячоліття до нашої ери), сармати, царські скіфи, руські князі. В Індії, у штаті Джаму і Кашмір, височить священна гора з трьома вершинами, яку індійці називають Трикута. У надрах гори заховане святилище богині Вайяну Деві — Великої Матері. Під охороною жерців, за трьома магічними каменями, знаходиться її велична бронзова фігура з тризубом у правій руці.

(65–73) Філософські гіпотези трактують цей знак як символічне зображення ідеї. Є думка, що тризуб — це символ державної влади. За іншими версіями — символ влади над трьома світами — небесним, земним і підземним, або ж символ-ключ до розуміння алфавітів земної писемності. Найґрунтовнішими видаються гіпотези, що шукають витоки тризуба в триєдності світобудови. Навколишній світ побудований на взаємодії трьох елементів: три типи кварків (елементарних частинок) утворюють атоми та молекули, що є основою всіх фізичних тіл; три кольори — жовтий, червоний, синій, — взаємодіючи, утворюють спектр веселки, багатобарвність світу; три напрямки виміру — ширина, довжина, висота — характеризують об’єм і простір світобудови.

(74–77) Гомер, описуючи у своїй «Іліаді» давніх жителів Північного Причорномор’я, дає їм характеристику «найсправедливіших серед людей». Конституція українського гетьмана Пилипа Орлика була неперевершеним правовим феноменом і однією з перших конституцій Європи.

(78–79) Кожна нація у великому плетиві світової історії веде свій малюнок, свій візерунок, творячи спільну духовну й матеріальну реальність, загальну тканину життя.

(80–83) Хочеться сказати разом з іншими: призначення України й українців — берегти Життя, утверджувати Істину, творити Добро, примножувати Красу. Місія України — бути джерелом духовної наснаги людства. У цьому її велич та її національна ідея.

За Світланою Гавриленко, «Дайджест Всеукраїнської експертної мережі» 838 слів

У переносному значенні вжито слово, виділене в рядку

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Шлях до національного самоусвідомлення

(1–4) Квітник життя людства на Землі складається з багатьох націй, народів, країн. Серед них немає гірших чи кращих, добрих чи злих, потворних чи вродливих. Кожна нація — це велика особистість, що несе в зернині своєї душі скарб великої любові, краси, добра, справедливості, гармонії.

(5–9) Кожна сучасна нація — це також і продукт історії, це потік, у який влилися свого часу інші великі чи малі нації й народи. Тому якщо первісні нації можна розглядати як ноти у своєму звучанні, то сучасні нації — це складні поліфонічні акорди. Або якщо первісні нації розглядати як чисті кольори спектру, райдужні кольори, то сучасні нації — це складні багатокольорові малюнки.

(10–13) Якими різними є люди, котрі приходять на Землю зі своїми завданнями й утілюють ці завдання настільки, наскільки це виявляється для них можливим завдяки комплексу обставин, такими різними є народи, нації, і кожна з них має свою місію, провідну ідею буття на цій Землі.

(14–19) Життя великих індивідуальностей — націй — підпорядковане законові ритму, відбувається відповідно до циклів. В історичному минулому нам відомі приклади, коли нації з’являлися та зникали, коли якась нація виявляла себе зі значною активністю, а потім віками жила тихо й непомітно… Є нації з великим історичним минулим, а є нації молоді, що проходять через етап становлення як цілісна людська спільнота.

(20–35) Етноісторичне коріння українського народу безпосередньо пов’язане з географічним положенням. Із прадавніх часів на землях сучасної України жили землероби. З геологічної точки зору, сучасна Україна розташована на одній з найстабільніших платформ світу й не була затоплена світовим океаном. За оцінками експертів, на території України розміщується понад 30 відсотків чорноземів світу. Українські ґрунти називають унікальним багатством загальнопланетарного значення. На цій землі завжди жили хлібороби, вони зрослися зі своєю ненькою-землею. Сучасні дослідження багатьох учених, які вивчають трипільську культуру, підтверджують спадкоємність культурних традицій, незважаючи на різноманітні міграційні процеси, що відбувалися протягом тисячоліть. Приходили та йшли далі племена завойовників і кочівників, але жителі цієї землі зберігали свої традиції та культуру. Їх називали різними іменами, проте етнічні ознаки залишалися незмінними. Не є випадковим, що вихідці з України за її межами (а таких сьогодні налічується близько 20 мільйонів осіб) селилися на територіях, найкраще придатних для хліборобства, — на Кубані, Алтаї, у Приамур’ї, на півдні Канади, півночі США, півночі Австралії, в Аргентині.

(36–37) Саме у ХХ столітті почали з’являтися наукові докази існування прадавніх коренів української нації, і це визнано у світі.

(38–43) Науковці називають українську мову однією з найдавніших і найдосконаліших мов світу. Польський учений-лінгвіст Михайло Красуський у праці «Прадавність української мови» (1880 рік) відзначив: «Тривалий час порівнюючи арійські мови, я переконався, що українська мова старша не тільки за всі слов’янські, включно з так званою старослов’янською, а й за санскритську, давньогрецьку, латинську й інші арійські».

(44–50) За евфонічністю (милозвучністю) науковці ставлять нашу мову на одне з перших місць у світі. Так, 1934 року на Всесвітньому конкурсі мов, що проводився у Франції, серед найкрасивіших і найбагатших мов назвали французьку, перську й українську. Милозвучність української мови досягається уникненням збігу голосних і приголосних, чергуванням звуків. Як підкреслюють дослідники, особливі краса та музикальність української мови є одним з найяскравіших проявів панестетизму, всеохопної любові до краси, що пронизує духовне та матеріальне буття українців.

(51–52) У сучасній українській культурі збереглися священні знаки-символи, історія виникнення яких сягає в глибину тисячоліть.

(53–55) Тризуб, державний символ України, є одним із найархаїчніших і найпоширеніших сакральних знаків людської цивілізації. Із тризубом зображалися грецький Посейдон, римський Нептун, індійські Шива та Вішну, скіфський Тагимасад.

(56–64) На території України знайдено наскельні малюнки із зображенням тризуба, датовані ІV–ІІІ тисячоліттями до нашої ери. Тризуб був відомий в Ольвії, Боспорському царстві, Урарту, Ірані, Індії, на Кавказі, його зображення використовували представники крито-мінойської культури (ІІІ–ІІ тисячоліття до нашої ери), гети (ІІІ–І тисячоліття до нашої ери), сармати, царські скіфи, руські князі. В Індії, у штаті Джаму і Кашмір, височить священна гора з трьома вершинами, яку індійці називають Трикута. У надрах гори заховане святилище богині Вайяну Деві — Великої Матері. Під охороною жерців, за трьома магічними каменями, знаходиться її велична бронзова фігура з тризубом у правій руці.

(65–73) Філософські гіпотези трактують цей знак як символічне зображення ідеї. Є думка, що тризуб — це символ державної влади. За іншими версіями — символ влади над трьома світами — небесним, земним і підземним, або ж символ-ключ до розуміння алфавітів земної писемності. Найґрунтовнішими видаються гіпотези, що шукають витоки тризуба в триєдності світобудови. Навколишній світ побудований на взаємодії трьох елементів: три типи кварків (елементарних частинок) утворюють атоми та молекули, що є основою всіх фізичних тіл; три кольори — жовтий, червоний, синій, — взаємодіючи, утворюють спектр веселки, багатобарвність світу; три напрямки виміру — ширина, довжина, висота — характеризують об’єм і простір світобудови.

(74–77) Гомер, описуючи у своїй «Іліаді» давніх жителів Північного Причорномор’я, дає їм характеристику «найсправедливіших серед людей». Конституція українського гетьмана Пилипа Орлика була неперевершеним правовим феноменом і однією з перших конституцій Європи.

(78–79) Кожна нація у великому плетиві світової історії веде свій малюнок, свій візерунок, творячи спільну духовну й матеріальну реальність, загальну тканину життя.

(80–83) Хочеться сказати разом з іншими: призначення України й українців — берегти Життя, утверджувати Істину, творити Добро, примножувати Красу. Місія України — бути джерелом духовної наснаги людства. У цьому її велич та її національна ідея.

За Світланою Гавриленко, «Дайджест Всеукраїнської експертної мережі» 838 слів

За стильовими ознаками текст є

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Шлях до національного самоусвідомлення

(1–4) Квітник життя людства на Землі складається з багатьох націй, народів, країн. Серед них немає гірших чи кращих, добрих чи злих, потворних чи вродливих. Кожна нація — це велика особистість, що несе в зернині своєї душі скарб великої любові, краси, добра, справедливості, гармонії.

(5–9) Кожна сучасна нація — це також і продукт історії, це потік, у який влилися свого часу інші великі чи малі нації й народи. Тому якщо первісні нації можна розглядати як ноти у своєму звучанні, то сучасні нації — це складні поліфонічні акорди. Або якщо первісні нації розглядати як чисті кольори спектру, райдужні кольори, то сучасні нації — це складні багатокольорові малюнки.

(10–13) Якими різними є люди, котрі приходять на Землю зі своїми завданнями й утілюють ці завдання настільки, наскільки це виявляється для них можливим завдяки комплексу обставин, такими різними є народи, нації, і кожна з них має свою місію, провідну ідею буття на цій Землі.

(14–19) Життя великих індивідуальностей — націй — підпорядковане законові ритму, відбувається відповідно до циклів. В історичному минулому нам відомі приклади, коли нації з’являлися та зникали, коли якась нація виявляла себе зі значною активністю, а потім віками жила тихо й непомітно… Є нації з великим історичним минулим, а є нації молоді, що проходять через етап становлення як цілісна людська спільнота.

(20–35) Етноісторичне коріння українського народу безпосередньо пов’язане з географічним положенням. Із прадавніх часів на землях сучасної України жили землероби. З геологічної точки зору, сучасна Україна розташована на одній з найстабільніших платформ світу й не була затоплена світовим океаном. За оцінками експертів, на території України розміщується понад 30 відсотків чорноземів світу. Українські ґрунти називають унікальним багатством загальнопланетарного значення. На цій землі завжди жили хлібороби, вони зрослися зі своєю ненькою-землею. Сучасні дослідження багатьох учених, які вивчають трипільську культуру, підтверджують спадкоємність культурних традицій, незважаючи на різноманітні міграційні процеси, що відбувалися протягом тисячоліть. Приходили та йшли далі племена завойовників і кочівників, але жителі цієї землі зберігали свої традиції та культуру. Їх називали різними іменами, проте етнічні ознаки залишалися незмінними. Не є випадковим, що вихідці з України за її межами (а таких сьогодні налічується близько 20 мільйонів осіб) селилися на територіях, найкраще придатних для хліборобства, — на Кубані, Алтаї, у Приамур’ї, на півдні Канади, півночі США, півночі Австралії, в Аргентині.

(36–37) Саме у ХХ столітті почали з’являтися наукові докази існування прадавніх коренів української нації, і це визнано у світі.

(38–43) Науковці називають українську мову однією з найдавніших і найдосконаліших мов світу. Польський учений-лінгвіст Михайло Красуський у праці «Прадавність української мови» (1880 рік) відзначив: «Тривалий час порівнюючи арійські мови, я переконався, що українська мова старша не тільки за всі слов’янські, включно з так званою старослов’янською, а й за санскритську, давньогрецьку, латинську й інші арійські».

(44–50) За евфонічністю (милозвучністю) науковці ставлять нашу мову на одне з перших місць у світі. Так, 1934 року на Всесвітньому конкурсі мов, що проводився у Франції, серед найкрасивіших і найбагатших мов назвали французьку, перську й українську. Милозвучність української мови досягається уникненням збігу голосних і приголосних, чергуванням звуків. Як підкреслюють дослідники, особливі краса та музикальність української мови є одним з найяскравіших проявів панестетизму, всеохопної любові до краси, що пронизує духовне та матеріальне буття українців.

(51–52) У сучасній українській культурі збереглися священні знаки-символи, історія виникнення яких сягає в глибину тисячоліть.

(53–55) Тризуб, державний символ України, є одним із найархаїчніших і найпоширеніших сакральних знаків людської цивілізації. Із тризубом зображалися грецький Посейдон, римський Нептун, індійські Шива та Вішну, скіфський Тагимасад.

(56–64) На території України знайдено наскельні малюнки із зображенням тризуба, датовані ІV–ІІІ тисячоліттями до нашої ери. Тризуб був відомий в Ольвії, Боспорському царстві, Урарту, Ірані, Індії, на Кавказі, його зображення використовували представники крито-мінойської культури (ІІІ–ІІ тисячоліття до нашої ери), гети (ІІІ–І тисячоліття до нашої ери), сармати, царські скіфи, руські князі. В Індії, у штаті Джаму і Кашмір, височить священна гора з трьома вершинами, яку індійці називають Трикута. У надрах гори заховане святилище богині Вайяну Деві — Великої Матері. Під охороною жерців, за трьома магічними каменями, знаходиться її велична бронзова фігура з тризубом у правій руці.

(65–73) Філософські гіпотези трактують цей знак як символічне зображення ідеї. Є думка, що тризуб — це символ державної влади. За іншими версіями — символ влади над трьома світами — небесним, земним і підземним, або ж символ-ключ до розуміння алфавітів земної писемності. Найґрунтовнішими видаються гіпотези, що шукають витоки тризуба в триєдності світобудови. Навколишній світ побудований на взаємодії трьох елементів: три типи кварків (елементарних частинок) утворюють атоми та молекули, що є основою всіх фізичних тіл; три кольори — жовтий, червоний, синій, — взаємодіючи, утворюють спектр веселки, багатобарвність світу; три напрямки виміру — ширина, довжина, висота — характеризують об’єм і простір світобудови.

(74–77) Гомер, описуючи у своїй «Іліаді» давніх жителів Північного Причорномор’я, дає їм характеристику «найсправедливіших серед людей». Конституція українського гетьмана Пилипа Орлика була неперевершеним правовим феноменом і однією з перших конституцій Європи.

(78–79) Кожна нація у великому плетиві світової історії веде свій малюнок, свій візерунок, творячи спільну духовну й матеріальну реальність, загальну тканину життя.

(80–83) Хочеться сказати разом з іншими: призначення України й українців — берегти Життя, утверджувати Істину, творити Добро, примножувати Красу. Місія України — бути джерелом духовної наснаги людства. У цьому її велич та її національна ідея.

За Світланою Гавриленко, «Дайджест Всеукраїнської експертної мережі» 838 слів

Засобом міжфразового зв’язку першого та другого речень тексту (рядки 1–2) є

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Шлях до національного самоусвідомлення

(1–4) Квітник життя людства на Землі складається з багатьох націй, народів, країн. Серед них немає гірших чи кращих, добрих чи злих, потворних чи вродливих. Кожна нація — це велика особистість, що несе в зернині своєї душі скарб великої любові, краси, добра, справедливості, гармонії.

(5–9) Кожна сучасна нація — це також і продукт історії, це потік, у який влилися свого часу інші великі чи малі нації й народи. Тому якщо первісні нації можна розглядати як ноти у своєму звучанні, то сучасні нації — це складні поліфонічні акорди. Або якщо первісні нації розглядати як чисті кольори спектру, райдужні кольори, то сучасні нації — це складні багатокольорові малюнки.

(10–13) Якими різними є люди, котрі приходять на Землю зі своїми завданнями й утілюють ці завдання настільки, наскільки це виявляється для них можливим завдяки комплексу обставин, такими різними є народи, нації, і кожна з них має свою місію, провідну ідею буття на цій Землі.

(14–19) Життя великих індивідуальностей — націй — підпорядковане законові ритму, відбувається відповідно до циклів. В історичному минулому нам відомі приклади, коли нації з’являлися та зникали, коли якась нація виявляла себе зі значною активністю, а потім віками жила тихо й непомітно… Є нації з великим історичним минулим, а є нації молоді, що проходять через етап становлення як цілісна людська спільнота.

(20–35) Етноісторичне коріння українського народу безпосередньо пов’язане з географічним положенням. Із прадавніх часів на землях сучасної України жили землероби. З геологічної точки зору, сучасна Україна розташована на одній з найстабільніших платформ світу й не була затоплена світовим океаном. За оцінками експертів, на території України розміщується понад 30 відсотків чорноземів світу. Українські ґрунти називають унікальним багатством загальнопланетарного значення. На цій землі завжди жили хлібороби, вони зрослися зі своєю ненькою-землею. Сучасні дослідження багатьох учених, які вивчають трипільську культуру, підтверджують спадкоємність культурних традицій, незважаючи на різноманітні міграційні процеси, що відбувалися протягом тисячоліть. Приходили та йшли далі племена завойовників і кочівників, але жителі цієї землі зберігали свої традиції та культуру. Їх називали різними іменами, проте етнічні ознаки залишалися незмінними. Не є випадковим, що вихідці з України за її межами (а таких сьогодні налічується близько 20 мільйонів осіб) селилися на територіях, найкраще придатних для хліборобства, — на Кубані, Алтаї, у Приамур’ї, на півдні Канади, півночі США, півночі Австралії, в Аргентині.

(36–37) Саме у ХХ столітті почали з’являтися наукові докази існування прадавніх коренів української нації, і це визнано у світі.

(38–43) Науковці називають українську мову однією з найдавніших і найдосконаліших мов світу. Польський учений-лінгвіст Михайло Красуський у праці «Прадавність української мови» (1880 рік) відзначив: «Тривалий час порівнюючи арійські мови, я переконався, що українська мова старша не тільки за всі слов’янські, включно з так званою старослов’янською, а й за санскритську, давньогрецьку, латинську й інші арійські».

(44–50) За евфонічністю (милозвучністю) науковці ставлять нашу мову на одне з перших місць у світі. Так, 1934 року на Всесвітньому конкурсі мов, що проводився у Франції, серед найкрасивіших і найбагатших мов назвали французьку, перську й українську. Милозвучність української мови досягається уникненням збігу голосних і приголосних, чергуванням звуків. Як підкреслюють дослідники, особливі краса та музикальність української мови є одним з найяскравіших проявів панестетизму, всеохопної любові до краси, що пронизує духовне та матеріальне буття українців.

(51–52) У сучасній українській культурі збереглися священні знаки-символи, історія виникнення яких сягає в глибину тисячоліть.

(53–55) Тризуб, державний символ України, є одним із найархаїчніших і найпоширеніших сакральних знаків людської цивілізації. Із тризубом зображалися грецький Посейдон, римський Нептун, індійські Шива та Вішну, скіфський Тагимасад.

(56–64) На території України знайдено наскельні малюнки із зображенням тризуба, датовані ІV–ІІІ тисячоліттями до нашої ери. Тризуб був відомий в Ольвії, Боспорському царстві, Урарту, Ірані, Індії, на Кавказі, його зображення використовували представники крито-мінойської культури (ІІІ–ІІ тисячоліття до нашої ери), гети (ІІІ–І тисячоліття до нашої ери), сармати, царські скіфи, руські князі. В Індії, у штаті Джаму і Кашмір, височить священна гора з трьома вершинами, яку індійці називають Трикута. У надрах гори заховане святилище богині Вайяну Деві — Великої Матері. Під охороною жерців, за трьома магічними каменями, знаходиться її велична бронзова фігура з тризубом у правій руці.

(65–73) Філософські гіпотези трактують цей знак як символічне зображення ідеї. Є думка, що тризуб — це символ державної влади. За іншими версіями — символ влади над трьома світами — небесним, земним і підземним, або ж символ-ключ до розуміння алфавітів земної писемності. Найґрунтовнішими видаються гіпотези, що шукають витоки тризуба в триєдності світобудови. Навколишній світ побудований на взаємодії трьох елементів: три типи кварків (елементарних частинок) утворюють атоми та молекули, що є основою всіх фізичних тіл; три кольори — жовтий, червоний, синій, — взаємодіючи, утворюють спектр веселки, багатобарвність світу; три напрямки виміру — ширина, довжина, висота — характеризують об’єм і простір світобудови.

(74–77) Гомер, описуючи у своїй «Іліаді» давніх жителів Північного Причорномор’я, дає їм характеристику «найсправедливіших серед людей». Конституція українського гетьмана Пилипа Орлика була неперевершеним правовим феноменом і однією з перших конституцій Європи.

(78–79) Кожна нація у великому плетиві світової історії веде свій малюнок, свій візерунок, творячи спільну духовну й матеріальну реальність, загальну тканину життя.

(80–83) Хочеться сказати разом з іншими: призначення України й українців — берегти Життя, утверджувати Істину, творити Добро, примножувати Красу. Місія України — бути джерелом духовної наснаги людства. У цьому її велич та її національна ідея.

За Світланою Гавриленко, «Дайджест Всеукраїнської експертної мережі» 838 слів

У тексті немає відповіді на запитання

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Шлях до національного самоусвідомлення

(1–4) Квітник життя людства на Землі складається з багатьох націй, народів, країн. Серед них немає гірших чи кращих, добрих чи злих, потворних чи вродливих. Кожна нація — це велика особистість, що несе в зернині своєї душі скарб великої любові, краси, добра, справедливості, гармонії.

(5–9) Кожна сучасна нація — це також і продукт історії, це потік, у який влилися свого часу інші великі чи малі нації й народи. Тому якщо первісні нації можна розглядати як ноти у своєму звучанні, то сучасні нації — це складні поліфонічні акорди. Або якщо первісні нації розглядати як чисті кольори спектру, райдужні кольори, то сучасні нації — це складні багатокольорові малюнки.

(10–13) Якими різними є люди, котрі приходять на Землю зі своїми завданнями й утілюють ці завдання настільки, наскільки це виявляється для них можливим завдяки комплексу обставин, такими різними є народи, нації, і кожна з них має свою місію, провідну ідею буття на цій Землі.

(14–19) Життя великих індивідуальностей — націй — підпорядковане законові ритму, відбувається відповідно до циклів. В історичному минулому нам відомі приклади, коли нації з’являлися та зникали, коли якась нація виявляла себе зі значною активністю, а потім віками жила тихо й непомітно… Є нації з великим історичним минулим, а є нації молоді, що проходять через етап становлення як цілісна людська спільнота.

(20–35) Етноісторичне коріння українського народу безпосередньо пов’язане з географічним положенням. Із прадавніх часів на землях сучасної України жили землероби. З геологічної точки зору, сучасна Україна розташована на одній з найстабільніших платформ світу й не була затоплена світовим океаном. За оцінками експертів, на території України розміщується понад 30 відсотків чорноземів світу. Українські ґрунти називають унікальним багатством загальнопланетарного значення. На цій землі завжди жили хлібороби, вони зрослися зі своєю ненькою-землею. Сучасні дослідження багатьох учених, які вивчають трипільську культуру, підтверджують спадкоємність культурних традицій, незважаючи на різноманітні міграційні процеси, що відбувалися протягом тисячоліть. Приходили та йшли далі племена завойовників і кочівників, але жителі цієї землі зберігали свої традиції та культуру. Їх називали різними іменами, проте етнічні ознаки залишалися незмінними. Не є випадковим, що вихідці з України за її межами (а таких сьогодні налічується близько 20 мільйонів осіб) селилися на територіях, найкраще придатних для хліборобства, — на Кубані, Алтаї, у Приамур’ї, на півдні Канади, півночі США, півночі Австралії, в Аргентині.

(36–37) Саме у ХХ столітті почали з’являтися наукові докази існування прадавніх коренів української нації, і це визнано у світі.

(38–43) Науковці називають українську мову однією з найдавніших і найдосконаліших мов світу. Польський учений-лінгвіст Михайло Красуський у праці «Прадавність української мови» (1880 рік) відзначив: «Тривалий час порівнюючи арійські мови, я переконався, що українська мова старша не тільки за всі слов’янські, включно з так званою старослов’янською, а й за санскритську, давньогрецьку, латинську й інші арійські».

(44–50) За евфонічністю (милозвучністю) науковці ставлять нашу мову на одне з перших місць у світі. Так, 1934 року на Всесвітньому конкурсі мов, що проводився у Франції, серед найкрасивіших і найбагатших мов назвали французьку, перську й українську. Милозвучність української мови досягається уникненням збігу голосних і приголосних, чергуванням звуків. Як підкреслюють дослідники, особливі краса та музикальність української мови є одним з найяскравіших проявів панестетизму, всеохопної любові до краси, що пронизує духовне та матеріальне буття українців.

(51–52) У сучасній українській культурі збереглися священні знаки-символи, історія виникнення яких сягає в глибину тисячоліть.

(53–55) Тризуб, державний символ України, є одним із найархаїчніших і найпоширеніших сакральних знаків людської цивілізації. Із тризубом зображалися грецький Посейдон, римський Нептун, індійські Шива та Вішну, скіфський Тагимасад.

(56–64) На території України знайдено наскельні малюнки із зображенням тризуба, датовані ІV–ІІІ тисячоліттями до нашої ери. Тризуб був відомий в Ольвії, Боспорському царстві, Урарту, Ірані, Індії, на Кавказі, його зображення використовували представники крито-мінойської культури (ІІІ–ІІ тисячоліття до нашої ери), гети (ІІІ–І тисячоліття до нашої ери), сармати, царські скіфи, руські князі. В Індії, у штаті Джаму і Кашмір, височить священна гора з трьома вершинами, яку індійці називають Трикута. У надрах гори заховане святилище богині Вайяну Деві — Великої Матері. Під охороною жерців, за трьома магічними каменями, знаходиться її велична бронзова фігура з тризубом у правій руці.

(65–73) Філософські гіпотези трактують цей знак як символічне зображення ідеї. Є думка, що тризуб — це символ державної влади. За іншими версіями — символ влади над трьома світами — небесним, земним і підземним, або ж символ-ключ до розуміння алфавітів земної писемності. Найґрунтовнішими видаються гіпотези, що шукають витоки тризуба в триєдності світобудови. Навколишній світ побудований на взаємодії трьох елементів: три типи кварків (елементарних частинок) утворюють атоми та молекули, що є основою всіх фізичних тіл; три кольори — жовтий, червоний, синій, — взаємодіючи, утворюють спектр веселки, багатобарвність світу; три напрямки виміру — ширина, довжина, висота — характеризують об’єм і простір світобудови.

(74–77) Гомер, описуючи у своїй «Іліаді» давніх жителів Північного Причорномор’я, дає їм характеристику «найсправедливіших серед людей». Конституція українського гетьмана Пилипа Орлика була неперевершеним правовим феноменом і однією з перших конституцій Європи.

(78–79) Кожна нація у великому плетиві світової історії веде свій малюнок, свій візерунок, творячи спільну духовну й матеріальну реальність, загальну тканину життя.

(80–83) Хочеться сказати разом з іншими: призначення України й українців — берегти Життя, утверджувати Істину, творити Добро, примножувати Красу. Місія України — бути джерелом духовної наснаги людства. У цьому її велич та її національна ідея.

За Світланою Гавриленко, «Дайджест Всеукраїнської експертної мережі» 838 слів

Для підтвердження своїх думок авторка залучає факти всіх перерахованих наук, окрім

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Містика київських потопів

(1–3) Чи хтось бачив, щоб над Києвом летів великий білий птах? Ні? Правда, небагато киян упізнали б лебедя. Більшості на небо ніколи й глянути. А я з дитинства пам’ятаю, як схвильовано видивлялися навесні білого лебедя старші сусідки.

(4–6) Зараз мало хто в Києві знає, як це стосується можливого потопу. Звісно, прикмети тепер не завжди працюють, зважаючи на екологію та «вдосконалення» природи. Лише Господь достеменно знає, як воно буде кожного разу насправді.

(7–16) А бувало по-всякому. Пам’ять поколінь донесла цікаві оповідки про те, як і чому заливало Київ; що віщувало шкоду від стихії та які містичні сили «відповідали» за провіщення чи відвернення лиха. У дитинстві я чула від мешканців київського Подолу все нові версії витівок Видибая — так називали Перуна, якого вкинули в Дніпро, коли хрестили киян. Що характерно, кияни зробили з нього не мстивого грізного діда, а віщуна, який міг допомогти. Скільки хлопчаків щоліта пірнало в районі Видубицького монастиря, скільки дітлахів нишпорило «печерами» в горі поруч, сподіваючись знайти золоті та срібні Перунові стріли! Навіть розповідали,що десь на горі жила ворожка, яка мала одну стрілу й використовувала її у своєму ремеслі. Однак усе ж не Видибай став провісником потопів.

(17–24) Героїнею відповідних віщувань була Либідь, сестра засновників Києва. Саме вона, перевтілена в білого птаха, попереджала про небезпеку від води. За старокиївськими переказами, Либідь, явившись як птах, що голосить, могла попередити праведну душу навіть тоді, коли хтось замірявся закладати будинок на підземних плавунах. А таких територій над річкою Либідь і в інших київських закутках було чимало. Бідних киян — мешканців Либідських мочар — описав Іван Нечуй-Левицький у «Київських прохачах»: раніше на тамтешніх непевних ґрунтах тільки бідняки та прохачі й селилися.

(25–28) Однак найбільше з тривогою та надією виглядали Либідь навесні, очікуючи водопілля. Деякі киянки навіть намагалися задобрити її, залишаючи гостинці в дуплах столітніх верб над водою. Душа княжни могла попередити і про біду, і про життєдайну воду.

(29–34) А починалося все так: за переказом, сестра засновників Києва Либідь була жрицею богині водної стихії Дани. Письменниця Наталена Королева у своїх «Легендах старокиївських» згадує про це, однак наділяє долю князівни напруженим, фатальним драматизмом. Старі ж кияни були переконані, що жила князівна Либідь довго та щасливо, сповна виконала свою місію жриці, а по смерті залишилася берегинею-заступницею киян.

(35–47) Цікаво, що певний час заступатися доводилося через дрібниці: хтось джерельце необачно замутив чи на річці насмітив. Але на початку смутних часів князівських незгод один із нащадків Ярославичів піддався на вмовляння купців трохи поглибити й розширити річку Почайну, щоб зручніше було підпливати важким суднам, переповненим крамом. Подейкується в переказі, що зробив він то за «мзду купецьку велику», бо хотів поставити собі новий терем. Пролетіла начебто тоді Либідь із жалібно-гнівним криком, і хазяйновиті кияни занепокоїлися, стали грудьми проти купців-зачинщиків і князя. І що ж: робіт з «удосконалення» Почайни не докінчили — відмовилися від «грішного діла». Судна тих купців потрощила буря на Дніпрі, яка невідомо звідки взялася серед погожого дня, а наступної весни сталося лихо на воді з кимось із князевих родичів. Сам же він залишився на весь вік зганьбленим і безталанним, бо обурені кияни прийшли з вилами під новий терем, що не пішов йому на користь…

(48–53) «Екологічний урок» був засвоєний і замолений, тривалий час кияни не потерпали від води. Були навали й пожежі, але нікому й на думку не спадало змагатися з природою, самовпевнено її гнуздати. Аж поки, крім варварського «зняття скальпу» із Замкової гори за наказом Петра І, щоб знищити саму згадку про княжу столицю, крім абсурдної, з огляду на особливості рельєфу, перебудови київських укріплень, — було задумано і масштабний, як на XVIII століття, проект «підкорення річки».

(54–62) Коли 1712 року задля зручнішого проходження барок почали перекопувати Почайнинську косу, що захищала Поділ від великої води, старі кияни — від князівських нащадків до майстрових подолян — обурилися, протестували й чекали клекоту Либеді. Але яке було діло до старосвітських «малоруських пліток» і «забобоннихпротестів» тодішній київській колоніальній адміністрації! Можливо, також «купці» переконали… Що сталося потім — відомо: перерізану косу Дніпро згодом розмив, від Почайни залишилося кілька озер, і відтоді Поділ стало періодично заливати з чималими збитками, смертельними хворобами від розмитих старих комунікацій, куди потрапляли води з-під цвинтарів, і розмоканням від цієї «мертвої» води осель.

(63–67) Як казали старі кияни, то кара й за наші гріхи, що не вберегли угіддя Либеді та свій предківський спадок від сваволі. Такі розмови я чула перед потопом 1970 року, коли залило значну частину Подолу, а вода в підвалах стояла подекуди років два. Бачити Либідь над Києвом не доводилося, однак сусідські родини про це розповідали.

(68–75) Останній (1979 року) потоп у Києві я зустріла вже школяркою. Із групою художньої школи виїздила в Гідропарк на етюди і якось побачила великого птаха на малюнку іншої дівчинки — киянки в першому поколінні, котра не знала про віщунку Либідь. На запитання, що це за птах, колежанка відповіла, що бачила лебедя в небі, тож і відтворила сумлінно на папері. Наступним запитанням стало, чи птах кричав, на що була заперечна відповідь. Розповідь викладачки про птаха й можливе витлумачення його появи було сприйнято як гарну казку, однак незабаром пів-Гідропарку залило.

(76–82) За старокиївським переказом, Либідь, яка мовчки пролітає над якоюсь київською місциною,— це вістка про півбіди, на відміну від гіршої ситуації, коли птах голосить. Якщо ж з’являється білим птахом у веселці — це провісник лагідної весни, коли вода до людей добра. Тоді кияни поспішали, поки веселка не погасне, набрати водиці з живого джерела: вона, осінена крилом Либеді, вважалася помічною багато в чому: проти хвороб; для дівчат, які нею вмивалися «на красу»; для «відливання» лиха від хати.

(83–84) Дай, Боже, бачити тільки добрі знаки над нашими домівками, але для цього треба і не робити лиха самим, і не допускати його від інших.

За Ольгою Недавньою, газета «Дзеркало тижня», 897 слів

Фразеологізмом у тексті є вислів

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Містика київських потопів

(1–3) Чи хтось бачив, щоб над Києвом летів великий білий птах? Ні? Правда, небагато киян упізнали б лебедя. Більшості на небо ніколи й глянути. А я з дитинства пам’ятаю, як схвильовано видивлялися навесні білого лебедя старші сусідки.

(4–6) Зараз мало хто в Києві знає, як це стосується можливого потопу. Звісно, прикмети тепер не завжди працюють, зважаючи на екологію та «вдосконалення» природи. Лише Господь достеменно знає, як воно буде кожного разу насправді.

(7–16) А бувало по-всякому. Пам’ять поколінь донесла цікаві оповідки про те, як і чому заливало Київ; що віщувало шкоду від стихії та які містичні сили «відповідали» за провіщення чи відвернення лиха. У дитинстві я чула від мешканців київського Подолу все нові версії витівок Видибая — так називали Перуна, якого вкинули в Дніпро, коли хрестили киян. Що характерно, кияни зробили з нього не мстивого грізного діда, а віщуна, який міг допомогти. Скільки хлопчаків щоліта пірнало в районі Видубицького монастиря, скільки дітлахів нишпорило «печерами» в горі поруч, сподіваючись знайти золоті та срібні Перунові стріли! Навіть розповідали,що десь на горі жила ворожка, яка мала одну стрілу й використовувала її у своєму ремеслі. Однак усе ж не Видибай став провісником потопів.

(17–24) Героїнею відповідних віщувань була Либідь, сестра засновників Києва. Саме вона, перевтілена в білого птаха, попереджала про небезпеку від води. За старокиївськими переказами, Либідь, явившись як птах, що голосить, могла попередити праведну душу навіть тоді, коли хтось замірявся закладати будинок на підземних плавунах. А таких територій над річкою Либідь і в інших київських закутках було чимало. Бідних киян — мешканців Либідських мочар — описав Іван Нечуй-Левицький у «Київських прохачах»: раніше на тамтешніх непевних ґрунтах тільки бідняки та прохачі й селилися.

(25–28) Однак найбільше з тривогою та надією виглядали Либідь навесні, очікуючи водопілля. Деякі киянки навіть намагалися задобрити її, залишаючи гостинці в дуплах столітніх верб над водою. Душа княжни могла попередити і про біду, і про життєдайну воду.

(29–34) А починалося все так: за переказом, сестра засновників Києва Либідь була жрицею богині водної стихії Дани. Письменниця Наталена Королева у своїх «Легендах старокиївських» згадує про це, однак наділяє долю князівни напруженим, фатальним драматизмом. Старі ж кияни були переконані, що жила князівна Либідь довго та щасливо, сповна виконала свою місію жриці, а по смерті залишилася берегинею-заступницею киян.

(35–47) Цікаво, що певний час заступатися доводилося через дрібниці: хтось джерельце необачно замутив чи на річці насмітив. Але на початку смутних часів князівських незгод один із нащадків Ярославичів піддався на вмовляння купців трохи поглибити й розширити річку Почайну, щоб зручніше було підпливати важким суднам, переповненим крамом. Подейкується в переказі, що зробив він то за «мзду купецьку велику», бо хотів поставити собі новий терем. Пролетіла начебто тоді Либідь із жалібно-гнівним криком, і хазяйновиті кияни занепокоїлися, стали грудьми проти купців-зачинщиків і князя. І що ж: робіт з «удосконалення» Почайни не докінчили — відмовилися від «грішного діла». Судна тих купців потрощила буря на Дніпрі, яка невідомо звідки взялася серед погожого дня, а наступної весни сталося лихо на воді з кимось із князевих родичів. Сам же він залишився на весь вік зганьбленим і безталанним, бо обурені кияни прийшли з вилами під новий терем, що не пішов йому на користь…

(48–53) «Екологічний урок» був засвоєний і замолений, тривалий час кияни не потерпали від води. Були навали й пожежі, але нікому й на думку не спадало змагатися з природою, самовпевнено її гнуздати. Аж поки, крім варварського «зняття скальпу» із Замкової гори за наказом Петра І, щоб знищити саму згадку про княжу столицю, крім абсурдної, з огляду на особливості рельєфу, перебудови київських укріплень, — було задумано і масштабний, як на XVIII століття, проект «підкорення річки».

(54–62) Коли 1712 року задля зручнішого проходження барок почали перекопувати Почайнинську косу, що захищала Поділ від великої води, старі кияни — від князівських нащадків до майстрових подолян — обурилися, протестували й чекали клекоту Либеді. Але яке було діло до старосвітських «малоруських пліток» і «забобоннихпротестів» тодішній київській колоніальній адміністрації! Можливо, також «купці» переконали… Що сталося потім — відомо: перерізану косу Дніпро згодом розмив, від Почайни залишилося кілька озер, і відтоді Поділ стало періодично заливати з чималими збитками, смертельними хворобами від розмитих старих комунікацій, куди потрапляли води з-під цвинтарів, і розмоканням від цієї «мертвої» води осель.

(63–67) Як казали старі кияни, то кара й за наші гріхи, що не вберегли угіддя Либеді та свій предківський спадок від сваволі. Такі розмови я чула перед потопом 1970 року, коли залило значну частину Подолу, а вода в підвалах стояла подекуди років два. Бачити Либідь над Києвом не доводилося, однак сусідські родини про це розповідали.

(68–75) Останній (1979 року) потоп у Києві я зустріла вже школяркою. Із групою художньої школи виїздила в Гідропарк на етюди і якось побачила великого птаха на малюнку іншої дівчинки — киянки в першому поколінні, котра не знала про віщунку Либідь. На запитання, що це за птах, колежанка відповіла, що бачила лебедя в небі, тож і відтворила сумлінно на папері. Наступним запитанням стало, чи птах кричав, на що була заперечна відповідь. Розповідь викладачки про птаха й можливе витлумачення його появи було сприйнято як гарну казку, однак незабаром пів-Гідропарку залило.

(76–82) За старокиївським переказом, Либідь, яка мовчки пролітає над якоюсь київською місциною,— це вістка про півбіди, на відміну від гіршої ситуації, коли птах голосить. Якщо ж з’являється білим птахом у веселці — це провісник лагідної весни, коли вода до людей добра. Тоді кияни поспішали, поки веселка не погасне, набрати водиці з живого джерела: вона, осінена крилом Либеді, вважалася помічною багато в чому: проти хвороб; для дівчат, які нею вмивалися «на красу»; для «відливання» лиха від хати.

(83–84) Дай, Боже, бачити тільки добрі знаки над нашими домівками, але для цього треба і не робити лиха самим, і не допускати його від інших.

За Ольгою Недавньою, газета «Дзеркало тижня», 897 слів

Назвою річки є в тексті слово

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Містика київських потопів

(1–3) Чи хтось бачив, щоб над Києвом летів великий білий птах? Ні? Правда, небагато киян упізнали б лебедя. Більшості на небо ніколи й глянути. А я з дитинства пам’ятаю, як схвильовано видивлялися навесні білого лебедя старші сусідки.

(4–6) Зараз мало хто в Києві знає, як це стосується можливого потопу. Звісно, прикмети тепер не завжди працюють, зважаючи на екологію та «вдосконалення» природи. Лише Господь достеменно знає, як воно буде кожного разу насправді.

(7–16) А бувало по-всякому. Пам’ять поколінь донесла цікаві оповідки про те, як і чому заливало Київ; що віщувало шкоду від стихії та які містичні сили «відповідали» за провіщення чи відвернення лиха. У дитинстві я чула від мешканців київського Подолу все нові версії витівок Видибая — так називали Перуна, якого вкинули в Дніпро, коли хрестили киян. Що характерно, кияни зробили з нього не мстивого грізного діда, а віщуна, який міг допомогти. Скільки хлопчаків щоліта пірнало в районі Видубицького монастиря, скільки дітлахів нишпорило «печерами» в горі поруч, сподіваючись знайти золоті та срібні Перунові стріли! Навіть розповідали,що десь на горі жила ворожка, яка мала одну стрілу й використовувала її у своєму ремеслі. Однак усе ж не Видибай став провісником потопів.

(17–24) Героїнею відповідних віщувань була Либідь, сестра засновників Києва. Саме вона, перевтілена в білого птаха, попереджала про небезпеку від води. За старокиївськими переказами, Либідь, явившись як птах, що голосить, могла попередити праведну душу навіть тоді, коли хтось замірявся закладати будинок на підземних плавунах. А таких територій над річкою Либідь і в інших київських закутках було чимало. Бідних киян — мешканців Либідських мочар — описав Іван Нечуй-Левицький у «Київських прохачах»: раніше на тамтешніх непевних ґрунтах тільки бідняки та прохачі й селилися.

(25–28) Однак найбільше з тривогою та надією виглядали Либідь навесні, очікуючи водопілля. Деякі киянки навіть намагалися задобрити її, залишаючи гостинці в дуплах столітніх верб над водою. Душа княжни могла попередити і про біду, і про життєдайну воду.

(29–34) А починалося все так: за переказом, сестра засновників Києва Либідь була жрицею богині водної стихії Дани. Письменниця Наталена Королева у своїх «Легендах старокиївських» згадує про це, однак наділяє долю князівни напруженим, фатальним драматизмом. Старі ж кияни були переконані, що жила князівна Либідь довго та щасливо, сповна виконала свою місію жриці, а по смерті залишилася берегинею-заступницею киян.

(35–47) Цікаво, що певний час заступатися доводилося через дрібниці: хтось джерельце необачно замутив чи на річці насмітив. Але на початку смутних часів князівських незгод один із нащадків Ярославичів піддався на вмовляння купців трохи поглибити й розширити річку Почайну, щоб зручніше було підпливати важким суднам, переповненим крамом. Подейкується в переказі, що зробив він то за «мзду купецьку велику», бо хотів поставити собі новий терем. Пролетіла начебто тоді Либідь із жалібно-гнівним криком, і хазяйновиті кияни занепокоїлися, стали грудьми проти купців-зачинщиків і князя. І що ж: робіт з «удосконалення» Почайни не докінчили — відмовилися від «грішного діла». Судна тих купців потрощила буря на Дніпрі, яка невідомо звідки взялася серед погожого дня, а наступної весни сталося лихо на воді з кимось із князевих родичів. Сам же він залишився на весь вік зганьбленим і безталанним, бо обурені кияни прийшли з вилами під новий терем, що не пішов йому на користь…

(48–53) «Екологічний урок» був засвоєний і замолений, тривалий час кияни не потерпали від води. Були навали й пожежі, але нікому й на думку не спадало змагатися з природою, самовпевнено її гнуздати. Аж поки, крім варварського «зняття скальпу» із Замкової гори за наказом Петра І, щоб знищити саму згадку про княжу столицю, крім абсурдної, з огляду на особливості рельєфу, перебудови київських укріплень, — було задумано і масштабний, як на XVIII століття, проект «підкорення річки».

(54–62) Коли 1712 року задля зручнішого проходження барок почали перекопувати Почайнинську косу, що захищала Поділ від великої води, старі кияни — від князівських нащадків до майстрових подолян — обурилися, протестували й чекали клекоту Либеді. Але яке було діло до старосвітських «малоруських пліток» і «забобоннихпротестів» тодішній київській колоніальній адміністрації! Можливо, також «купці» переконали… Що сталося потім — відомо: перерізану косу Дніпро згодом розмив, від Почайни залишилося кілька озер, і відтоді Поділ стало періодично заливати з чималими збитками, смертельними хворобами від розмитих старих комунікацій, куди потрапляли води з-під цвинтарів, і розмоканням від цієї «мертвої» води осель.

(63–67) Як казали старі кияни, то кара й за наші гріхи, що не вберегли угіддя Либеді та свій предківський спадок від сваволі. Такі розмови я чула перед потопом 1970 року, коли залило значну частину Подолу, а вода в підвалах стояла подекуди років два. Бачити Либідь над Києвом не доводилося, однак сусідські родини про це розповідали.

(68–75) Останній (1979 року) потоп у Києві я зустріла вже школяркою. Із групою художньої школи виїздила в Гідропарк на етюди і якось побачила великого птаха на малюнку іншої дівчинки — киянки в першому поколінні, котра не знала про віщунку Либідь. На запитання, що це за птах, колежанка відповіла, що бачила лебедя в небі, тож і відтворила сумлінно на папері. Наступним запитанням стало, чи птах кричав, на що була заперечна відповідь. Розповідь викладачки про птаха й можливе витлумачення його появи було сприйнято як гарну казку, однак незабаром пів-Гідропарку залило.

(76–82) За старокиївським переказом, Либідь, яка мовчки пролітає над якоюсь київською місциною,— це вістка про півбіди, на відміну від гіршої ситуації, коли птах голосить. Якщо ж з’являється білим птахом у веселці — це провісник лагідної весни, коли вода до людей добра. Тоді кияни поспішали, поки веселка не погасне, набрати водиці з живого джерела: вона, осінена крилом Либеді, вважалася помічною багато в чому: проти хвороб; для дівчат, які нею вмивалися «на красу»; для «відливання» лиха від хати.

(83–84) Дай, Боже, бачити тільки добрі знаки над нашими домівками, але для цього треба і не робити лиха самим, і не допускати його від інших.

За Ольгою Недавньою, газета «Дзеркало тижня», 897 слів

Синонімами до слова гнуздати (рядок 50) є всі слова, окрім

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Містика київських потопів

(1–3) Чи хтось бачив, щоб над Києвом летів великий білий птах? Ні? Правда, небагато киян упізнали б лебедя. Більшості на небо ніколи й глянути. А я з дитинства пам’ятаю, як схвильовано видивлялися навесні білого лебедя старші сусідки.

(4–6) Зараз мало хто в Києві знає, як це стосується можливого потопу. Звісно, прикмети тепер не завжди працюють, зважаючи на екологію та «вдосконалення» природи. Лише Господь достеменно знає, як воно буде кожного разу насправді.

(7–16) А бувало по-всякому. Пам’ять поколінь донесла цікаві оповідки про те, як і чому заливало Київ; що віщувало шкоду від стихії та які містичні сили «відповідали» за провіщення чи відвернення лиха. У дитинстві я чула від мешканців київського Подолу все нові версії витівок Видибая — так називали Перуна, якого вкинули в Дніпро, коли хрестили киян. Що характерно, кияни зробили з нього не мстивого грізного діда, а віщуна, який міг допомогти. Скільки хлопчаків щоліта пірнало в районі Видубицького монастиря, скільки дітлахів нишпорило «печерами» в горі поруч, сподіваючись знайти золоті та срібні Перунові стріли! Навіть розповідали,що десь на горі жила ворожка, яка мала одну стрілу й використовувала її у своєму ремеслі. Однак усе ж не Видибай став провісником потопів.

(17–24) Героїнею відповідних віщувань була Либідь, сестра засновників Києва. Саме вона, перевтілена в білого птаха, попереджала про небезпеку від води. За старокиївськими переказами, Либідь, явившись як птах, що голосить, могла попередити праведну душу навіть тоді, коли хтось замірявся закладати будинок на підземних плавунах. А таких територій над річкою Либідь і в інших київських закутках було чимало. Бідних киян — мешканців Либідських мочар — описав Іван Нечуй-Левицький у «Київських прохачах»: раніше на тамтешніх непевних ґрунтах тільки бідняки та прохачі й селилися.

(25–28) Однак найбільше з тривогою та надією виглядали Либідь навесні, очікуючи водопілля. Деякі киянки навіть намагалися задобрити її, залишаючи гостинці в дуплах столітніх верб над водою. Душа княжни могла попередити і про біду, і про життєдайну воду.

(29–34) А починалося все так: за переказом, сестра засновників Києва Либідь була жрицею богині водної стихії Дани. Письменниця Наталена Королева у своїх «Легендах старокиївських» згадує про це, однак наділяє долю князівни напруженим, фатальним драматизмом. Старі ж кияни були переконані, що жила князівна Либідь довго та щасливо, сповна виконала свою місію жриці, а по смерті залишилася берегинею-заступницею киян.

(35–47) Цікаво, що певний час заступатися доводилося через дрібниці: хтось джерельце необачно замутив чи на річці насмітив. Але на початку смутних часів князівських незгод один із нащадків Ярославичів піддався на вмовляння купців трохи поглибити й розширити річку Почайну, щоб зручніше було підпливати важким суднам, переповненим крамом. Подейкується в переказі, що зробив він то за «мзду купецьку велику», бо хотів поставити собі новий терем. Пролетіла начебто тоді Либідь із жалібно-гнівним криком, і хазяйновиті кияни занепокоїлися, стали грудьми проти купців-зачинщиків і князя. І що ж: робіт з «удосконалення» Почайни не докінчили — відмовилися від «грішного діла». Судна тих купців потрощила буря на Дніпрі, яка невідомо звідки взялася серед погожого дня, а наступної весни сталося лихо на воді з кимось із князевих родичів. Сам же він залишився на весь вік зганьбленим і безталанним, бо обурені кияни прийшли з вилами під новий терем, що не пішов йому на користь…

(48–53) «Екологічний урок» був засвоєний і замолений, тривалий час кияни не потерпали від води. Були навали й пожежі, але нікому й на думку не спадало змагатися з природою, самовпевнено її гнуздати. Аж поки, крім варварського «зняття скальпу» із Замкової гори за наказом Петра І, щоб знищити саму згадку про княжу столицю, крім абсурдної, з огляду на особливості рельєфу, перебудови київських укріплень, — було задумано і масштабний, як на XVIII століття, проект «підкорення річки».

(54–62) Коли 1712 року задля зручнішого проходження барок почали перекопувати Почайнинську косу, що захищала Поділ від великої води, старі кияни — від князівських нащадків до майстрових подолян — обурилися, протестували й чекали клекоту Либеді. Але яке було діло до старосвітських «малоруських пліток» і «забобоннихпротестів» тодішній київській колоніальній адміністрації! Можливо, також «купці» переконали… Що сталося потім — відомо: перерізану косу Дніпро згодом розмив, від Почайни залишилося кілька озер, і відтоді Поділ стало періодично заливати з чималими збитками, смертельними хворобами від розмитих старих комунікацій, куди потрапляли води з-під цвинтарів, і розмоканням від цієї «мертвої» води осель.

(63–67) Як казали старі кияни, то кара й за наші гріхи, що не вберегли угіддя Либеді та свій предківський спадок від сваволі. Такі розмови я чула перед потопом 1970 року, коли залило значну частину Подолу, а вода в підвалах стояла подекуди років два. Бачити Либідь над Києвом не доводилося, однак сусідські родини про це розповідали.

(68–75) Останній (1979 року) потоп у Києві я зустріла вже школяркою. Із групою художньої школи виїздила в Гідропарк на етюди і якось побачила великого птаха на малюнку іншої дівчинки — киянки в першому поколінні, котра не знала про віщунку Либідь. На запитання, що це за птах, колежанка відповіла, що бачила лебедя в небі, тож і відтворила сумлінно на папері. Наступним запитанням стало, чи птах кричав, на що була заперечна відповідь. Розповідь викладачки про птаха й можливе витлумачення його появи було сприйнято як гарну казку, однак незабаром пів-Гідропарку залило.

(76–82) За старокиївським переказом, Либідь, яка мовчки пролітає над якоюсь київською місциною,— це вістка про півбіди, на відміну від гіршої ситуації, коли птах голосить. Якщо ж з’являється білим птахом у веселці — це провісник лагідної весни, коли вода до людей добра. Тоді кияни поспішали, поки веселка не погасне, набрати водиці з живого джерела: вона, осінена крилом Либеді, вважалася помічною багато в чому: проти хвороб; для дівчат, які нею вмивалися «на красу»; для «відливання» лиха від хати.

(83–84) Дай, Боже, бачити тільки добрі знаки над нашими домівками, але для цього треба і не робити лиха самим, і не допускати його від інших.

За Ольгою Недавньою, газета «Дзеркало тижня», 897 слів

Трагічною була доля князівни Либеді за версією

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Містика київських потопів

(1–3) Чи хтось бачив, щоб над Києвом летів великий білий птах? Ні? Правда, небагато киян упізнали б лебедя. Більшості на небо ніколи й глянути. А я з дитинства пам’ятаю, як схвильовано видивлялися навесні білого лебедя старші сусідки.

(4–6) Зараз мало хто в Києві знає, як це стосується можливого потопу. Звісно, прикмети тепер не завжди працюють, зважаючи на екологію та «вдосконалення» природи. Лише Господь достеменно знає, як воно буде кожного разу насправді.

(7–16) А бувало по-всякому. Пам’ять поколінь донесла цікаві оповідки про те, як і чому заливало Київ; що віщувало шкоду від стихії та які містичні сили «відповідали» за провіщення чи відвернення лиха. У дитинстві я чула від мешканців київського Подолу все нові версії витівок Видибая — так називали Перуна, якого вкинули в Дніпро, коли хрестили киян. Що характерно, кияни зробили з нього не мстивого грізного діда, а віщуна, який міг допомогти. Скільки хлопчаків щоліта пірнало в районі Видубицького монастиря, скільки дітлахів нишпорило «печерами» в горі поруч, сподіваючись знайти золоті та срібні Перунові стріли! Навіть розповідали,що десь на горі жила ворожка, яка мала одну стрілу й використовувала її у своєму ремеслі. Однак усе ж не Видибай став провісником потопів.

(17–24) Героїнею відповідних віщувань була Либідь, сестра засновників Києва. Саме вона, перевтілена в білого птаха, попереджала про небезпеку від води. За старокиївськими переказами, Либідь, явившись як птах, що голосить, могла попередити праведну душу навіть тоді, коли хтось замірявся закладати будинок на підземних плавунах. А таких територій над річкою Либідь і в інших київських закутках було чимало. Бідних киян — мешканців Либідських мочар — описав Іван Нечуй-Левицький у «Київських прохачах»: раніше на тамтешніх непевних ґрунтах тільки бідняки та прохачі й селилися.

(25–28) Однак найбільше з тривогою та надією виглядали Либідь навесні, очікуючи водопілля. Деякі киянки навіть намагалися задобрити її, залишаючи гостинці в дуплах столітніх верб над водою. Душа княжни могла попередити і про біду, і про життєдайну воду.

(29–34) А починалося все так: за переказом, сестра засновників Києва Либідь була жрицею богині водної стихії Дани. Письменниця Наталена Королева у своїх «Легендах старокиївських» згадує про це, однак наділяє долю князівни напруженим, фатальним драматизмом. Старі ж кияни були переконані, що жила князівна Либідь довго та щасливо, сповна виконала свою місію жриці, а по смерті залишилася берегинею-заступницею киян.

(35–47) Цікаво, що певний час заступатися доводилося через дрібниці: хтось джерельце необачно замутив чи на річці насмітив. Але на початку смутних часів князівських незгод один із нащадків Ярославичів піддався на вмовляння купців трохи поглибити й розширити річку Почайну, щоб зручніше було підпливати важким суднам, переповненим крамом. Подейкується в переказі, що зробив він то за «мзду купецьку велику», бо хотів поставити собі новий терем. Пролетіла начебто тоді Либідь із жалібно-гнівним криком, і хазяйновиті кияни занепокоїлися, стали грудьми проти купців-зачинщиків і князя. І що ж: робіт з «удосконалення» Почайни не докінчили — відмовилися від «грішного діла». Судна тих купців потрощила буря на Дніпрі, яка невідомо звідки взялася серед погожого дня, а наступної весни сталося лихо на воді з кимось із князевих родичів. Сам же він залишився на весь вік зганьбленим і безталанним, бо обурені кияни прийшли з вилами під новий терем, що не пішов йому на користь…

(48–53) «Екологічний урок» був засвоєний і замолений, тривалий час кияни не потерпали від води. Були навали й пожежі, але нікому й на думку не спадало змагатися з природою, самовпевнено її гнуздати. Аж поки, крім варварського «зняття скальпу» із Замкової гори за наказом Петра І, щоб знищити саму згадку про княжу столицю, крім абсурдної, з огляду на особливості рельєфу, перебудови київських укріплень, — було задумано і масштабний, як на XVIII століття, проект «підкорення річки».

(54–62) Коли 1712 року задля зручнішого проходження барок почали перекопувати Почайнинську косу, що захищала Поділ від великої води, старі кияни — від князівських нащадків до майстрових подолян — обурилися, протестували й чекали клекоту Либеді. Але яке було діло до старосвітських «малоруських пліток» і «забобоннихпротестів» тодішній київській колоніальній адміністрації! Можливо, також «купці» переконали… Що сталося потім — відомо: перерізану косу Дніпро згодом розмив, від Почайни залишилося кілька озер, і відтоді Поділ стало періодично заливати з чималими збитками, смертельними хворобами від розмитих старих комунікацій, куди потрапляли води з-під цвинтарів, і розмоканням від цієї «мертвої» води осель.

(63–67) Як казали старі кияни, то кара й за наші гріхи, що не вберегли угіддя Либеді та свій предківський спадок від сваволі. Такі розмови я чула перед потопом 1970 року, коли залило значну частину Подолу, а вода в підвалах стояла подекуди років два. Бачити Либідь над Києвом не доводилося, однак сусідські родини про це розповідали.

(68–75) Останній (1979 року) потоп у Києві я зустріла вже школяркою. Із групою художньої школи виїздила в Гідропарк на етюди і якось побачила великого птаха на малюнку іншої дівчинки — киянки в першому поколінні, котра не знала про віщунку Либідь. На запитання, що це за птах, колежанка відповіла, що бачила лебедя в небі, тож і відтворила сумлінно на папері. Наступним запитанням стало, чи птах кричав, на що була заперечна відповідь. Розповідь викладачки про птаха й можливе витлумачення його появи було сприйнято як гарну казку, однак незабаром пів-Гідропарку залило.

(76–82) За старокиївським переказом, Либідь, яка мовчки пролітає над якоюсь київською місциною,— це вістка про півбіди, на відміну від гіршої ситуації, коли птах голосить. Якщо ж з’являється білим птахом у веселці — це провісник лагідної весни, коли вода до людей добра. Тоді кияни поспішали, поки веселка не погасне, набрати водиці з живого джерела: вона, осінена крилом Либеді, вважалася помічною багато в чому: проти хвороб; для дівчат, які нею вмивалися «на красу»; для «відливання» лиха від хати.

(83–84) Дай, Боже, бачити тільки добрі знаки над нашими домівками, але для цього треба і не робити лиха самим, і не допускати його від інших.

За Ольгою Недавньою, газета «Дзеркало тижня», 897 слів

Засобом міжфразового зв’язку четвертого та п’ятого речень тексту (рядок 2) є

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Містика київських потопів

(1–3) Чи хтось бачив, щоб над Києвом летів великий білий птах? Ні? Правда, небагато киян упізнали б лебедя. Більшості на небо ніколи й глянути. А я з дитинства пам’ятаю, як схвильовано видивлялися навесні білого лебедя старші сусідки.

(4–6) Зараз мало хто в Києві знає, як це стосується можливого потопу. Звісно, прикмети тепер не завжди працюють, зважаючи на екологію та «вдосконалення» природи. Лише Господь достеменно знає, як воно буде кожного разу насправді.

(7–16) А бувало по-всякому. Пам’ять поколінь донесла цікаві оповідки про те, як і чому заливало Київ; що віщувало шкоду від стихії та які містичні сили «відповідали» за провіщення чи відвернення лиха. У дитинстві я чула від мешканців київського Подолу все нові версії витівок Видибая — так називали Перуна, якого вкинули в Дніпро, коли хрестили киян. Що характерно, кияни зробили з нього не мстивого грізного діда, а віщуна, який міг допомогти. Скільки хлопчаків щоліта пірнало в районі Видубицького монастиря, скільки дітлахів нишпорило «печерами» в горі поруч, сподіваючись знайти золоті та срібні Перунові стріли! Навіть розповідали,що десь на горі жила ворожка, яка мала одну стрілу й використовувала її у своєму ремеслі. Однак усе ж не Видибай став провісником потопів.

(17–24) Героїнею відповідних віщувань була Либідь, сестра засновників Києва. Саме вона, перевтілена в білого птаха, попереджала про небезпеку від води. За старокиївськими переказами, Либідь, явившись як птах, що голосить, могла попередити праведну душу навіть тоді, коли хтось замірявся закладати будинок на підземних плавунах. А таких територій над річкою Либідь і в інших київських закутках було чимало. Бідних киян — мешканців Либідських мочар — описав Іван Нечуй-Левицький у «Київських прохачах»: раніше на тамтешніх непевних ґрунтах тільки бідняки та прохачі й селилися.

(25–28) Однак найбільше з тривогою та надією виглядали Либідь навесні, очікуючи водопілля. Деякі киянки навіть намагалися задобрити її, залишаючи гостинці в дуплах столітніх верб над водою. Душа княжни могла попередити і про біду, і про життєдайну воду.

(29–34) А починалося все так: за переказом, сестра засновників Києва Либідь була жрицею богині водної стихії Дани. Письменниця Наталена Королева у своїх «Легендах старокиївських» згадує про це, однак наділяє долю князівни напруженим, фатальним драматизмом. Старі ж кияни були переконані, що жила князівна Либідь довго та щасливо, сповна виконала свою місію жриці, а по смерті залишилася берегинею-заступницею киян.

(35–47) Цікаво, що певний час заступатися доводилося через дрібниці: хтось джерельце необачно замутив чи на річці насмітив. Але на початку смутних часів князівських незгод один із нащадків Ярославичів піддався на вмовляння купців трохи поглибити й розширити річку Почайну, щоб зручніше було підпливати важким суднам, переповненим крамом. Подейкується в переказі, що зробив він то за «мзду купецьку велику», бо хотів поставити собі новий терем. Пролетіла начебто тоді Либідь із жалібно-гнівним криком, і хазяйновиті кияни занепокоїлися, стали грудьми проти купців-зачинщиків і князя. І що ж: робіт з «удосконалення» Почайни не докінчили — відмовилися від «грішного діла». Судна тих купців потрощила буря на Дніпрі, яка невідомо звідки взялася серед погожого дня, а наступної весни сталося лихо на воді з кимось із князевих родичів. Сам же він залишився на весь вік зганьбленим і безталанним, бо обурені кияни прийшли з вилами під новий терем, що не пішов йому на користь…

(48–53) «Екологічний урок» був засвоєний і замолений, тривалий час кияни не потерпали від води. Були навали й пожежі, але нікому й на думку не спадало змагатися з природою, самовпевнено її гнуздати. Аж поки, крім варварського «зняття скальпу» із Замкової гори за наказом Петра І, щоб знищити саму згадку про княжу столицю, крім абсурдної, з огляду на особливості рельєфу, перебудови київських укріплень, — було задумано і масштабний, як на XVIII століття, проект «підкорення річки».

(54–62) Коли 1712 року задля зручнішого проходження барок почали перекопувати Почайнинську косу, що захищала Поділ від великої води, старі кияни — від князівських нащадків до майстрових подолян — обурилися, протестували й чекали клекоту Либеді. Але яке було діло до старосвітських «малоруських пліток» і «забобоннихпротестів» тодішній київській колоніальній адміністрації! Можливо, також «купці» переконали… Що сталося потім — відомо: перерізану косу Дніпро згодом розмив, від Почайни залишилося кілька озер, і відтоді Поділ стало періодично заливати з чималими збитками, смертельними хворобами від розмитих старих комунікацій, куди потрапляли води з-під цвинтарів, і розмоканням від цієї «мертвої» води осель.

(63–67) Як казали старі кияни, то кара й за наші гріхи, що не вберегли угіддя Либеді та свій предківський спадок від сваволі. Такі розмови я чула перед потопом 1970 року, коли залило значну частину Подолу, а вода в підвалах стояла подекуди років два. Бачити Либідь над Києвом не доводилося, однак сусідські родини про це розповідали.

(68–75) Останній (1979 року) потоп у Києві я зустріла вже школяркою. Із групою художньої школи виїздила в Гідропарк на етюди і якось побачила великого птаха на малюнку іншої дівчинки — киянки в першому поколінні, котра не знала про віщунку Либідь. На запитання, що це за птах, колежанка відповіла, що бачила лебедя в небі, тож і відтворила сумлінно на папері. Наступним запитанням стало, чи птах кричав, на що була заперечна відповідь. Розповідь викладачки про птаха й можливе витлумачення його появи було сприйнято як гарну казку, однак незабаром пів-Гідропарку залило.

(76–82) За старокиївським переказом, Либідь, яка мовчки пролітає над якоюсь київською місциною,— це вістка про півбіди, на відміну від гіршої ситуації, коли птах голосить. Якщо ж з’являється білим птахом у веселці — це провісник лагідної весни, коли вода до людей добра. Тоді кияни поспішали, поки веселка не погасне, набрати водиці з живого джерела: вона, осінена крилом Либеді, вважалася помічною багато в чому: проти хвороб; для дівчат, які нею вмивалися «на красу»; для «відливання» лиха від хати.

(83–84) Дай, Боже, бачити тільки добрі знаки над нашими домівками, але для цього треба і не робити лиха самим, і не допускати його від інших.

За Ольгою Недавньою, газета «Дзеркало тижня», 897 слів

У тексті немає мікротеми

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Містика київських потопів

(1–3) Чи хтось бачив, щоб над Києвом летів великий білий птах? Ні? Правда, небагато киян упізнали б лебедя. Більшості на небо ніколи й глянути. А я з дитинства пам’ятаю, як схвильовано видивлялися навесні білого лебедя старші сусідки.

(4–6) Зараз мало хто в Києві знає, як це стосується можливого потопу. Звісно, прикмети тепер не завжди працюють, зважаючи на екологію та «вдосконалення» природи. Лише Господь достеменно знає, як воно буде кожного разу насправді.

(7–16) А бувало по-всякому. Пам’ять поколінь донесла цікаві оповідки про те, як і чому заливало Київ; що віщувало шкоду від стихії та які містичні сили «відповідали» за провіщення чи відвернення лиха. У дитинстві я чула від мешканців київського Подолу все нові версії витівок Видибая — так називали Перуна, якого вкинули в Дніпро, коли хрестили киян. Що характерно, кияни зробили з нього не мстивого грізного діда, а віщуна, який міг допомогти. Скільки хлопчаків щоліта пірнало в районі Видубицького монастиря, скільки дітлахів нишпорило «печерами» в горі поруч, сподіваючись знайти золоті та срібні Перунові стріли! Навіть розповідали,що десь на горі жила ворожка, яка мала одну стрілу й використовувала її у своєму ремеслі. Однак усе ж не Видибай став провісником потопів.

(17–24) Героїнею відповідних віщувань була Либідь, сестра засновників Києва. Саме вона, перевтілена в білого птаха, попереджала про небезпеку від води. За старокиївськими переказами, Либідь, явившись як птах, що голосить, могла попередити праведну душу навіть тоді, коли хтось замірявся закладати будинок на підземних плавунах. А таких територій над річкою Либідь і в інших київських закутках було чимало. Бідних киян — мешканців Либідських мочар — описав Іван Нечуй-Левицький у «Київських прохачах»: раніше на тамтешніх непевних ґрунтах тільки бідняки та прохачі й селилися.

(25–28) Однак найбільше з тривогою та надією виглядали Либідь навесні, очікуючи водопілля. Деякі киянки навіть намагалися задобрити її, залишаючи гостинці в дуплах столітніх верб над водою. Душа княжни могла попередити і про біду, і про життєдайну воду.

(29–34) А починалося все так: за переказом, сестра засновників Києва Либідь була жрицею богині водної стихії Дани. Письменниця Наталена Королева у своїх «Легендах старокиївських» згадує про це, однак наділяє долю князівни напруженим, фатальним драматизмом. Старі ж кияни були переконані, що жила князівна Либідь довго та щасливо, сповна виконала свою місію жриці, а по смерті залишилася берегинею-заступницею киян.

(35–47) Цікаво, що певний час заступатися доводилося через дрібниці: хтось джерельце необачно замутив чи на річці насмітив. Але на початку смутних часів князівських незгод один із нащадків Ярославичів піддався на вмовляння купців трохи поглибити й розширити річку Почайну, щоб зручніше було підпливати важким суднам, переповненим крамом. Подейкується в переказі, що зробив він то за «мзду купецьку велику», бо хотів поставити собі новий терем. Пролетіла начебто тоді Либідь із жалібно-гнівним криком, і хазяйновиті кияни занепокоїлися, стали грудьми проти купців-зачинщиків і князя. І що ж: робіт з «удосконалення» Почайни не докінчили — відмовилися від «грішного діла». Судна тих купців потрощила буря на Дніпрі, яка невідомо звідки взялася серед погожого дня, а наступної весни сталося лихо на воді з кимось із князевих родичів. Сам же він залишився на весь вік зганьбленим і безталанним, бо обурені кияни прийшли з вилами під новий терем, що не пішов йому на користь…

(48–53) «Екологічний урок» був засвоєний і замолений, тривалий час кияни не потерпали від води. Були навали й пожежі, але нікому й на думку не спадало змагатися з природою, самовпевнено її гнуздати. Аж поки, крім варварського «зняття скальпу» із Замкової гори за наказом Петра І, щоб знищити саму згадку про княжу столицю, крім абсурдної, з огляду на особливості рельєфу, перебудови київських укріплень, — було задумано і масштабний, як на XVIII століття, проект «підкорення річки».

(54–62) Коли 1712 року задля зручнішого проходження барок почали перекопувати Почайнинську косу, що захищала Поділ від великої води, старі кияни — від князівських нащадків до майстрових подолян — обурилися, протестували й чекали клекоту Либеді. Але яке було діло до старосвітських «малоруських пліток» і «забобоннихпротестів» тодішній київській колоніальній адміністрації! Можливо, також «купці» переконали… Що сталося потім — відомо: перерізану косу Дніпро згодом розмив, від Почайни залишилося кілька озер, і відтоді Поділ стало періодично заливати з чималими збитками, смертельними хворобами від розмитих старих комунікацій, куди потрапляли води з-під цвинтарів, і розмоканням від цієї «мертвої» води осель.

(63–67) Як казали старі кияни, то кара й за наші гріхи, що не вберегли угіддя Либеді та свій предківський спадок від сваволі. Такі розмови я чула перед потопом 1970 року, коли залило значну частину Подолу, а вода в підвалах стояла подекуди років два. Бачити Либідь над Києвом не доводилося, однак сусідські родини про це розповідали.

(68–75) Останній (1979 року) потоп у Києві я зустріла вже школяркою. Із групою художньої школи виїздила в Гідропарк на етюди і якось побачила великого птаха на малюнку іншої дівчинки — киянки в першому поколінні, котра не знала про віщунку Либідь. На запитання, що це за птах, колежанка відповіла, що бачила лебедя в небі, тож і відтворила сумлінно на папері. Наступним запитанням стало, чи птах кричав, на що була заперечна відповідь. Розповідь викладачки про птаха й можливе витлумачення його появи було сприйнято як гарну казку, однак незабаром пів-Гідропарку залило.

(76–82) За старокиївським переказом, Либідь, яка мовчки пролітає над якоюсь київською місциною,— це вістка про півбіди, на відміну від гіршої ситуації, коли птах голосить. Якщо ж з’являється білим птахом у веселці — це провісник лагідної весни, коли вода до людей добра. Тоді кияни поспішали, поки веселка не погасне, набрати водиці з живого джерела: вона, осінена крилом Либеді, вважалася помічною багато в чому: проти хвороб; для дівчат, які нею вмивалися «на красу»; для «відливання» лиха від хати.

(83–84) Дай, Боже, бачити тільки добрі знаки над нашими домівками, але для цього треба і не робити лиха самим, і не допускати його від інших.

За Ольгою Недавньою, газета «Дзеркало тижня», 897 слів

Стиль тексту –

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Містика київських потопів

(1–3) Чи хтось бачив, щоб над Києвом летів великий білий птах? Ні? Правда, небагато киян упізнали б лебедя. Більшості на небо ніколи й глянути. А я з дитинства пам’ятаю, як схвильовано видивлялися навесні білого лебедя старші сусідки.

(4–6) Зараз мало хто в Києві знає, як це стосується можливого потопу. Звісно, прикмети тепер не завжди працюють, зважаючи на екологію та «вдосконалення» природи. Лише Господь достеменно знає, як воно буде кожного разу насправді.

(7–16) А бувало по-всякому. Пам’ять поколінь донесла цікаві оповідки про те, як і чому заливало Київ; що віщувало шкоду від стихії та які містичні сили «відповідали» за провіщення чи відвернення лиха. У дитинстві я чула від мешканців київського Подолу все нові версії витівок Видибая — так називали Перуна, якого вкинули в Дніпро, коли хрестили киян. Що характерно, кияни зробили з нього не мстивого грізного діда, а віщуна, який міг допомогти. Скільки хлопчаків щоліта пірнало в районі Видубицького монастиря, скільки дітлахів нишпорило «печерами» в горі поруч, сподіваючись знайти золоті та срібні Перунові стріли! Навіть розповідали,що десь на горі жила ворожка, яка мала одну стрілу й використовувала її у своєму ремеслі. Однак усе ж не Видибай став провісником потопів.

(17–24) Героїнею відповідних віщувань була Либідь, сестра засновників Києва. Саме вона, перевтілена в білого птаха, попереджала про небезпеку від води. За старокиївськими переказами, Либідь, явившись як птах, що голосить, могла попередити праведну душу навіть тоді, коли хтось замірявся закладати будинок на підземних плавунах. А таких територій над річкою Либідь і в інших київських закутках було чимало. Бідних киян — мешканців Либідських мочар — описав Іван Нечуй-Левицький у «Київських прохачах»: раніше на тамтешніх непевних ґрунтах тільки бідняки та прохачі й селилися.

(25–28) Однак найбільше з тривогою та надією виглядали Либідь навесні, очікуючи водопілля. Деякі киянки навіть намагалися задобрити її, залишаючи гостинці в дуплах столітніх верб над водою. Душа княжни могла попередити і про біду, і про життєдайну воду.

(29–34) А починалося все так: за переказом, сестра засновників Києва Либідь була жрицею богині водної стихії Дани. Письменниця Наталена Королева у своїх «Легендах старокиївських» згадує про це, однак наділяє долю князівни напруженим, фатальним драматизмом. Старі ж кияни були переконані, що жила князівна Либідь довго та щасливо, сповна виконала свою місію жриці, а по смерті залишилася берегинею-заступницею киян.

(35–47) Цікаво, що певний час заступатися доводилося через дрібниці: хтось джерельце необачно замутив чи на річці насмітив. Але на початку смутних часів князівських незгод один із нащадків Ярославичів піддався на вмовляння купців трохи поглибити й розширити річку Почайну, щоб зручніше було підпливати важким суднам, переповненим крамом. Подейкується в переказі, що зробив він то за «мзду купецьку велику», бо хотів поставити собі новий терем. Пролетіла начебто тоді Либідь із жалібно-гнівним криком, і хазяйновиті кияни занепокоїлися, стали грудьми проти купців-зачинщиків і князя. І що ж: робіт з «удосконалення» Почайни не докінчили — відмовилися від «грішного діла». Судна тих купців потрощила буря на Дніпрі, яка невідомо звідки взялася серед погожого дня, а наступної весни сталося лихо на воді з кимось із князевих родичів. Сам же він залишився на весь вік зганьбленим і безталанним, бо обурені кияни прийшли з вилами під новий терем, що не пішов йому на користь…

(48–53) «Екологічний урок» був засвоєний і замолений, тривалий час кияни не потерпали від води. Були навали й пожежі, але нікому й на думку не спадало змагатися з природою, самовпевнено її гнуздати. Аж поки, крім варварського «зняття скальпу» із Замкової гори за наказом Петра І, щоб знищити саму згадку про княжу столицю, крім абсурдної, з огляду на особливості рельєфу, перебудови київських укріплень, — було задумано і масштабний, як на XVIII століття, проект «підкорення річки».

(54–62) Коли 1712 року задля зручнішого проходження барок почали перекопувати Почайнинську косу, що захищала Поділ від великої води, старі кияни — від князівських нащадків до майстрових подолян — обурилися, протестували й чекали клекоту Либеді. Але яке було діло до старосвітських «малоруських пліток» і «забобоннихпротестів» тодішній київській колоніальній адміністрації! Можливо, також «купці» переконали… Що сталося потім — відомо: перерізану косу Дніпро згодом розмив, від Почайни залишилося кілька озер, і відтоді Поділ стало періодично заливати з чималими збитками, смертельними хворобами від розмитих старих комунікацій, куди потрапляли води з-під цвинтарів, і розмоканням від цієї «мертвої» води осель.

(63–67) Як казали старі кияни, то кара й за наші гріхи, що не вберегли угіддя Либеді та свій предківський спадок від сваволі. Такі розмови я чула перед потопом 1970 року, коли залило значну частину Подолу, а вода в підвалах стояла подекуди років два. Бачити Либідь над Києвом не доводилося, однак сусідські родини про це розповідали.

(68–75) Останній (1979 року) потоп у Києві я зустріла вже школяркою. Із групою художньої школи виїздила в Гідропарк на етюди і якось побачила великого птаха на малюнку іншої дівчинки — киянки в першому поколінні, котра не знала про віщунку Либідь. На запитання, що це за птах, колежанка відповіла, що бачила лебедя в небі, тож і відтворила сумлінно на папері. Наступним запитанням стало, чи птах кричав, на що була заперечна відповідь. Розповідь викладачки про птаха й можливе витлумачення його появи було сприйнято як гарну казку, однак незабаром пів-Гідропарку залило.

(76–82) За старокиївським переказом, Либідь, яка мовчки пролітає над якоюсь київською місциною,— це вістка про півбіди, на відміну від гіршої ситуації, коли птах голосить. Якщо ж з’являється білим птахом у веселці — це провісник лагідної весни, коли вода до людей добра. Тоді кияни поспішали, поки веселка не погасне, набрати водиці з живого джерела: вона, осінена крилом Либеді, вважалася помічною багато в чому: проти хвороб; для дівчат, які нею вмивалися «на красу»; для «відливання» лиха від хати.

(83–84) Дай, Боже, бачити тільки добрі знаки над нашими домівками, але для цього треба і не робити лиха самим, і не допускати його від інших.

За Ольгою Недавньою, газета «Дзеркало тижня», 897 слів

Жанр тексту –

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Наші обереги

(1–3) Повертаючись обличчям до духовної культури свого народу, ми наближаємося
до забутих джерел, які живили його дух, оберігали чистоту душі, були добрими
охоронцями в повсякденному житті.

(4–7) Людина є маленькою часточкою космосу — внутрішня її частина
підпорядкована вищим законам буття, гармонії Всесвіту. Проте, прийшовши на
землю у своїй тілесній оболонці, вона відчувала безсилля перед природою та
шукала захисту в ній.

(8–10) Наші давні предки обожнювали природу й вірили, що весь світ сповнений
добрими і злими духами. Намагаючись захиститися від зла, людина створила для
себе цілу систему оберегів. Що ж таке оберіг?

(11–14) Василь Скуратівський у книзі «Берегиня» зазначає: «Берегиня, обереги —
наші давні й добрі символи. Іхнє генетичне коріння сягає глибини століть… Маючи
такі прекрасні символи, народ зумів уберегти від забуття нашу пісню й думу, наш
історію й родовідну пам’ять…»

(15–18) За давніми уявленнями наших предків, світ складався з трьох частин: небесна
частина з божествами, що жили на ній, світилами (сонцем, місяцем і зорями); земна —
з людиною і землею, на якій вона живе; підземна — з духами зла, смертю, хворобами та
лихом і душами померлих родичів.

(19–30) На зорі цивілізації, придумавши житло, людина уявляла його також у трьох
вимірах: небесна частина — дах, середня частина — власне житло — і нижня,
яка містилась у землі. Тобто саме житло було прообразом Усесвіту, і кожна його
частина мала символічне значення. Вікна — це очі хати, через які людина
підтримувала зв’язок із небесним світом, божествами. Поріг — це межа між
зовнішнім і внутрішнім світом, а також межа між підземним світом — світом
померлих — і світом живої людини. Піч — домашнє вогнище. А вогонь був
священним, тому що він уважався доброю силою, що йде від сонця. Через комин
також здійснювався зв’язок із небесним світом, тому що через комин, уважали
наші предки, вилітає всяка нечисть із хати. Щоб захистити житло від зла, над
вхідними дверима часто вирізували знаки-обереги: кола, розетки — символи сонця,
хрести. Ці знаки наносили на сволок у хаті, а також на віконні рами.

(31–43) Традиційна українська хата, на думку Василя Скуратівського, є цілком
оригінальним витвором народу, самобутнім явищем в історії архітектури, високим
зразком будівельних, мистецьких, етичних та естетичних конструкцій. Зводячи
той чи інший тип житла, народні будівничі виробили цілу систему симетричних
прийомів з використанням унікальних і пропорційних силуетів. Не випадково
французький військовий інженер Гійом Лавассер де Боплан, мандруючи в XVII
столітті по Дніпру, захоплювався високим мистецтвом народного зодчества.
Інший іноземець — німецький географ Йоганн-Георг Коль, який 1838 року
побував в Україні, відзначав у своїх нотатках: «Українці живуть в охайних,
завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе.
Господині не задовольняються тим, що кожної суботи миють їх, як це роблять
голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати в Україні
виглядають вельми чепурно, немовби свіжовибілене полотно».

(44–58) Оберегами в давнину слугували й рушники, на яких були вишиті магічні
знаки. Уявлення наших предків про походження світу перейшли в художню мову
орнаментів. Магічний знак — Дерево життя, який траплявся найчастіше на рушниках
і відбивав уявлення наших пращурів про світ, також мав три частини: крона — це
небо, стовбур — матеріальний світ, людина; коріння — підземний світ, вода, змії
та все, що живе в землі. Над Деревом життя (Світовим деревом) на вишивках
зображалися зірки, що символізували зоряне небо. Чіткою лінією відмежовувався
від Дерева життя підземний світ, у якому все уявлялося в перевернутому вигляді
(квіти голівками донизу). Це особливо відбилося на похоронних рушниках, де
перевернуті вниз голівками квіти означали перехід покійного в інший світ. Під
мотивами Світового дерева завжди зображали зигзагоподібний орнамент чи
меандр, що символізував хвилі первісного океану, з якого виросло це дерево.
Меандри як знаки водної стихії зображалися з метою завоювати прихильність
цієї сили, непідвладної людині, і допомогти природним процесам (наприклад,
викликати дощ).

(59–62) Знаками-оберегами на рушнику були ромби, квадрати, трикутники,
що символізували родючість. Чотири пори року, чотири тижні місяця, чотири
фази людського життя (народження, юність, старість, смерть) виражалися в
геометричному орнаменті накладенням одних квадратиків на інші.

(63–72) Магічні знаки дістали відображення не лише в українській вишивці,
а й в орнаменті писанки. Яйце — це також, за давніми уявленнями наших
пращурів, символ Усесвіту. Історія писанки сягає в сиву давнину і пов’язана
з язичницьким культом уславлення вічного закону весняного пробудження
всього живого на землі. Група орнаментів, найбільш поширених на писанках, —
це знаки Всесвіту і сонця (солярні знаки). Знаки сонця на деяких писанках
виглядають як розетки (Пряшівщина, Лемківщина), на інших — як зорі
(Одещина); на подільських писанках вони реалістично представляють весняне
сонце. Проте одним із найдавніших варіантів цього знака слід уважати «павучки»,
поширені на Східному Поліссі, і «крутороги», характерні для всієї території України.

(73–80) У писанкових орнаментах часто використовується зображення сосонки —
трави, що найпершою з’являється на піщаних ґрунтах і плететься, наче змійка.
Ця деталь у писанкарстві пов’язана з культом небесного змія, який, як уважали
наші предки, запліднював усе живе на землі. Цей культ поступово зник після
запровадження християнства. Натомість з’явилися на писанках гілочки верби,
маки, усяка рослинність, що оживає й починає буйно квітнути навесні. Ці магічні
знаки та символи воскресіння природи були не випадковими. Вони уславлювали
життєдайні сили — сонце і воду, від яких залежали життя і добробут наших предків.

(81–83) Наші пращури міцно трималися духовних законів, вони перебували в
гармонії з природою, космосом, у гармонії з навколишнім світом, тому людина
була захищена від духовної руйнації.

За Лідією Вудвуд, 851 слово

Трискладовість, відповідно до тексту, є характерною для всіх наведених нижче понять, ОКРІМ

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Наші обереги

(1–3) Повертаючись обличчям до духовної культури свого народу, ми наближаємося
до забутих джерел, які живили його дух, оберігали чистоту душі, були добрими
охоронцями в повсякденному житті.

(4–7) Людина є маленькою часточкою космосу — внутрішня її частина
підпорядкована вищим законам буття, гармонії Всесвіту. Проте, прийшовши на
землю у своїй тілесній оболонці, вона відчувала безсилля перед природою та
шукала захисту в ній.

(8–10) Наші давні предки обожнювали природу й вірили, що весь світ сповнений
добрими і злими духами. Намагаючись захиститися від зла, людина створила для
себе цілу систему оберегів. Що ж таке оберіг?

(11–14) Василь Скуратівський у книзі «Берегиня» зазначає: «Берегиня, обереги —
наші давні й добрі символи. Іхнє генетичне коріння сягає глибини століть… Маючи
такі прекрасні символи, народ зумів уберегти від забуття нашу пісню й думу, наш
історію й родовідну пам’ять…»

(15–18) За давніми уявленнями наших предків, світ складався з трьох частин: небесна
частина з божествами, що жили на ній, світилами (сонцем, місяцем і зорями); земна —
з людиною і землею, на якій вона живе; підземна — з духами зла, смертю, хворобами та
лихом і душами померлих родичів.

(19–30) На зорі цивілізації, придумавши житло, людина уявляла його також у трьох
вимірах: небесна частина — дах, середня частина — власне житло — і нижня,
яка містилась у землі. Тобто саме житло було прообразом Усесвіту, і кожна його
частина мала символічне значення. Вікна — це очі хати, через які людина
підтримувала зв’язок із небесним світом, божествами. Поріг — це межа між
зовнішнім і внутрішнім світом, а також межа між підземним світом — світом
померлих — і світом живої людини. Піч — домашнє вогнище. А вогонь був
священним, тому що він уважався доброю силою, що йде від сонця. Через комин
також здійснювався зв’язок із небесним світом, тому що через комин, уважали
наші предки, вилітає всяка нечисть із хати. Щоб захистити житло від зла, над
вхідними дверима часто вирізували знаки-обереги: кола, розетки — символи сонця,
хрести. Ці знаки наносили на сволок у хаті, а також на віконні рами.

(31–43) Традиційна українська хата, на думку Василя Скуратівського, є цілком
оригінальним витвором народу, самобутнім явищем в історії архітектури, високим
зразком будівельних, мистецьких, етичних та естетичних конструкцій. Зводячи
той чи інший тип житла, народні будівничі виробили цілу систему симетричних
прийомів з використанням унікальних і пропорційних силуетів. Не випадково
французький військовий інженер Гійом Лавассер де Боплан, мандруючи в XVII
столітті по Дніпру, захоплювався високим мистецтвом народного зодчества.
Інший іноземець — німецький географ Йоганн-Георг Коль, який 1838 року
побував в Україні, відзначав у своїх нотатках: «Українці живуть в охайних,
завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе.
Господині не задовольняються тим, що кожної суботи миють їх, як це роблять
голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати в Україні
виглядають вельми чепурно, немовби свіжовибілене полотно».

(44–58) Оберегами в давнину слугували й рушники, на яких були вишиті магічні
знаки. Уявлення наших предків про походження світу перейшли в художню мову
орнаментів. Магічний знак — Дерево життя, який траплявся найчастіше на рушниках
і відбивав уявлення наших пращурів про світ, також мав три частини: крона — це
небо, стовбур — матеріальний світ, людина; коріння — підземний світ, вода, змії
та все, що живе в землі. Над Деревом життя (Світовим деревом) на вишивках
зображалися зірки, що символізували зоряне небо. Чіткою лінією відмежовувався
від Дерева життя підземний світ, у якому все уявлялося в перевернутому вигляді
(квіти голівками донизу). Це особливо відбилося на похоронних рушниках, де
перевернуті вниз голівками квіти означали перехід покійного в інший світ. Під
мотивами Світового дерева завжди зображали зигзагоподібний орнамент чи
меандр, що символізував хвилі первісного океану, з якого виросло це дерево.
Меандри як знаки водної стихії зображалися з метою завоювати прихильність
цієї сили, непідвладної людині, і допомогти природним процесам (наприклад,
викликати дощ).

(59–62) Знаками-оберегами на рушнику були ромби, квадрати, трикутники,
що символізували родючість. Чотири пори року, чотири тижні місяця, чотири
фази людського життя (народження, юність, старість, смерть) виражалися в
геометричному орнаменті накладенням одних квадратиків на інші.

(63–72) Магічні знаки дістали відображення не лише в українській вишивці,
а й в орнаменті писанки. Яйце — це також, за давніми уявленнями наших
пращурів, символ Усесвіту. Історія писанки сягає в сиву давнину і пов’язана
з язичницьким культом уславлення вічного закону весняного пробудження
всього живого на землі. Група орнаментів, найбільш поширених на писанках, —
це знаки Всесвіту і сонця (солярні знаки). Знаки сонця на деяких писанках
виглядають як розетки (Пряшівщина, Лемківщина), на інших — як зорі
(Одещина); на подільських писанках вони реалістично представляють весняне
сонце. Проте одним із найдавніших варіантів цього знака слід уважати «павучки»,
поширені на Східному Поліссі, і «крутороги», характерні для всієї території України.

(73–80) У писанкових орнаментах часто використовується зображення сосонки —
трави, що найпершою з’являється на піщаних ґрунтах і плететься, наче змійка.
Ця деталь у писанкарстві пов’язана з культом небесного змія, який, як уважали
наші предки, запліднював усе живе на землі. Цей культ поступово зник після
запровадження християнства. Натомість з’явилися на писанках гілочки верби,
маки, усяка рослинність, що оживає й починає буйно квітнути навесні. Ці магічні
знаки та символи воскресіння природи були не випадковими. Вони уславлювали
життєдайні сили — сонце і воду, від яких залежали життя і добробут наших предків.

(81–83) Наші пращури міцно трималися духовних законів, вони перебували в
гармонії з природою, космосом, у гармонії з навколишнім світом, тому людина
була захищена від духовної руйнації.

За Лідією Вудвуд, 851 слово

Слово, виділене в реченні «Маючи такі прекрасні символи, народ зумів уберегти від забуття нашу пісню й думу, нашу історію й родовідну пам’ять…» (рядки 12–14), ужито зі значенням

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Наші обереги

(1–3) Повертаючись обличчям до духовної культури свого народу, ми наближаємося
до забутих джерел, які живили його дух, оберігали чистоту душі, були добрими
охоронцями в повсякденному житті.

(4–7) Людина є маленькою часточкою космосу — внутрішня її частина
підпорядкована вищим законам буття, гармонії Всесвіту. Проте, прийшовши на
землю у своїй тілесній оболонці, вона відчувала безсилля перед природою та
шукала захисту в ній.

(8–10) Наші давні предки обожнювали природу й вірили, що весь світ сповнений
добрими і злими духами. Намагаючись захиститися від зла, людина створила для
себе цілу систему оберегів. Що ж таке оберіг?

(11–14) Василь Скуратівський у книзі «Берегиня» зазначає: «Берегиня, обереги —
наші давні й добрі символи. Іхнє генетичне коріння сягає глибини століть… Маючи
такі прекрасні символи, народ зумів уберегти від забуття нашу пісню й думу, наш
історію й родовідну пам’ять…»

(15–18) За давніми уявленнями наших предків, світ складався з трьох частин: небесна
частина з божествами, що жили на ній, світилами (сонцем, місяцем і зорями); земна —
з людиною і землею, на якій вона живе; підземна — з духами зла, смертю, хворобами та
лихом і душами померлих родичів.

(19–30) На зорі цивілізації, придумавши житло, людина уявляла його також у трьох
вимірах: небесна частина — дах, середня частина — власне житло — і нижня,
яка містилась у землі. Тобто саме житло було прообразом Усесвіту, і кожна його
частина мала символічне значення. Вікна — це очі хати, через які людина
підтримувала зв’язок із небесним світом, божествами. Поріг — це межа між
зовнішнім і внутрішнім світом, а також межа між підземним світом — світом
померлих — і світом живої людини. Піч — домашнє вогнище. А вогонь був
священним, тому що він уважався доброю силою, що йде від сонця. Через комин
також здійснювався зв’язок із небесним світом, тому що через комин, уважали
наші предки, вилітає всяка нечисть із хати. Щоб захистити житло від зла, над
вхідними дверима часто вирізували знаки-обереги: кола, розетки — символи сонця,
хрести. Ці знаки наносили на сволок у хаті, а також на віконні рами.

(31–43) Традиційна українська хата, на думку Василя Скуратівського, є цілком
оригінальним витвором народу, самобутнім явищем в історії архітектури, високим
зразком будівельних, мистецьких, етичних та естетичних конструкцій. Зводячи
той чи інший тип житла, народні будівничі виробили цілу систему симетричних
прийомів з використанням унікальних і пропорційних силуетів. Не випадково
французький військовий інженер Гійом Лавассер де Боплан, мандруючи в XVII
столітті по Дніпру, захоплювався високим мистецтвом народного зодчества.
Інший іноземець — німецький географ Йоганн-Георг Коль, який 1838 року
побував в Україні, відзначав у своїх нотатках: «Українці живуть в охайних,
завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе.
Господині не задовольняються тим, що кожної суботи миють їх, як це роблять
голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати в Україні
виглядають вельми чепурно, немовби свіжовибілене полотно».

(44–58) Оберегами в давнину слугували й рушники, на яких були вишиті магічні
знаки. Уявлення наших предків про походження світу перейшли в художню мову
орнаментів. Магічний знак — Дерево життя, який траплявся найчастіше на рушниках
і відбивав уявлення наших пращурів про світ, також мав три частини: крона — це
небо, стовбур — матеріальний світ, людина; коріння — підземний світ, вода, змії
та все, що живе в землі. Над Деревом життя (Світовим деревом) на вишивках
зображалися зірки, що символізували зоряне небо. Чіткою лінією відмежовувався
від Дерева життя підземний світ, у якому все уявлялося в перевернутому вигляді
(квіти голівками донизу). Це особливо відбилося на похоронних рушниках, де
перевернуті вниз голівками квіти означали перехід покійного в інший світ. Під
мотивами Світового дерева завжди зображали зигзагоподібний орнамент чи
меандр, що символізував хвилі первісного океану, з якого виросло це дерево.
Меандри як знаки водної стихії зображалися з метою завоювати прихильність
цієї сили, непідвладної людині, і допомогти природним процесам (наприклад,
викликати дощ).

(59–62) Знаками-оберегами на рушнику були ромби, квадрати, трикутники,
що символізували родючість. Чотири пори року, чотири тижні місяця, чотири
фази людського життя (народження, юність, старість, смерть) виражалися в
геометричному орнаменті накладенням одних квадратиків на інші.

(63–72) Магічні знаки дістали відображення не лише в українській вишивці,
а й в орнаменті писанки. Яйце — це також, за давніми уявленнями наших
пращурів, символ Усесвіту. Історія писанки сягає в сиву давнину і пов’язана
з язичницьким культом уславлення вічного закону весняного пробудження
всього живого на землі. Група орнаментів, найбільш поширених на писанках, —
це знаки Всесвіту і сонця (солярні знаки). Знаки сонця на деяких писанках
виглядають як розетки (Пряшівщина, Лемківщина), на інших — як зорі
(Одещина); на подільських писанках вони реалістично представляють весняне
сонце. Проте одним із найдавніших варіантів цього знака слід уважати «павучки»,
поширені на Східному Поліссі, і «крутороги», характерні для всієї території України.

(73–80) У писанкових орнаментах часто використовується зображення сосонки —
трави, що найпершою з’являється на піщаних ґрунтах і плететься, наче змійка.
Ця деталь у писанкарстві пов’язана з культом небесного змія, який, як уважали
наші предки, запліднював усе живе на землі. Цей культ поступово зник після
запровадження християнства. Натомість з’явилися на писанках гілочки верби,
маки, усяка рослинність, що оживає й починає буйно квітнути навесні. Ці магічні
знаки та символи воскресіння природи були не випадковими. Вони уславлювали
життєдайні сили — сонце і воду, від яких залежали життя і добробут наших предків.

(81–83) Наші пращури міцно трималися духовних законів, вони перебували в
гармонії з природою, космосом, у гармонії з навколишнім світом, тому людина
була захищена від духовної руйнації.

За Лідією Вудвуд, 851 слово

Родючість в орнаменті символізують зображення

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Наші обереги

(1–3) Повертаючись обличчям до духовної культури свого народу, ми наближаємося
до забутих джерел, які живили його дух, оберігали чистоту душі, були добрими
охоронцями в повсякденному житті.

(4–7) Людина є маленькою часточкою космосу — внутрішня її частина
підпорядкована вищим законам буття, гармонії Всесвіту. Проте, прийшовши на
землю у своїй тілесній оболонці, вона відчувала безсилля перед природою та
шукала захисту в ній.

(8–10) Наші давні предки обожнювали природу й вірили, що весь світ сповнений
добрими і злими духами. Намагаючись захиститися від зла, людина створила для
себе цілу систему оберегів. Що ж таке оберіг?

(11–14) Василь Скуратівський у книзі «Берегиня» зазначає: «Берегиня, обереги —
наші давні й добрі символи. Іхнє генетичне коріння сягає глибини століть… Маючи
такі прекрасні символи, народ зумів уберегти від забуття нашу пісню й думу, наш
історію й родовідну пам’ять…»

(15–18) За давніми уявленнями наших предків, світ складався з трьох частин: небесна
частина з божествами, що жили на ній, світилами (сонцем, місяцем і зорями); земна —
з людиною і землею, на якій вона живе; підземна — з духами зла, смертю, хворобами та
лихом і душами померлих родичів.

(19–30) На зорі цивілізації, придумавши житло, людина уявляла його також у трьох
вимірах: небесна частина — дах, середня частина — власне житло — і нижня,
яка містилась у землі. Тобто саме житло було прообразом Усесвіту, і кожна його
частина мала символічне значення. Вікна — це очі хати, через які людина
підтримувала зв’язок із небесним світом, божествами. Поріг — це межа між
зовнішнім і внутрішнім світом, а також межа між підземним світом — світом
померлих — і світом живої людини. Піч — домашнє вогнище. А вогонь був
священним, тому що він уважався доброю силою, що йде від сонця. Через комин
також здійснювався зв’язок із небесним світом, тому що через комин, уважали
наші предки, вилітає всяка нечисть із хати. Щоб захистити житло від зла, над
вхідними дверима часто вирізували знаки-обереги: кола, розетки — символи сонця,
хрести. Ці знаки наносили на сволок у хаті, а також на віконні рами.

(31–43) Традиційна українська хата, на думку Василя Скуратівського, є цілком
оригінальним витвором народу, самобутнім явищем в історії архітектури, високим
зразком будівельних, мистецьких, етичних та естетичних конструкцій. Зводячи
той чи інший тип житла, народні будівничі виробили цілу систему симетричних
прийомів з використанням унікальних і пропорційних силуетів. Не випадково
французький військовий інженер Гійом Лавассер де Боплан, мандруючи в XVII
столітті по Дніпру, захоплювався високим мистецтвом народного зодчества.
Інший іноземець — німецький географ Йоганн-Георг Коль, який 1838 року
побував в Україні, відзначав у своїх нотатках: «Українці живуть в охайних,
завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе.
Господині не задовольняються тим, що кожної суботи миють їх, як це роблять
голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати в Україні
виглядають вельми чепурно, немовби свіжовибілене полотно».

(44–58) Оберегами в давнину слугували й рушники, на яких були вишиті магічні
знаки. Уявлення наших предків про походження світу перейшли в художню мову
орнаментів. Магічний знак — Дерево життя, який траплявся найчастіше на рушниках
і відбивав уявлення наших пращурів про світ, також мав три частини: крона — це
небо, стовбур — матеріальний світ, людина; коріння — підземний світ, вода, змії
та все, що живе в землі. Над Деревом життя (Світовим деревом) на вишивках
зображалися зірки, що символізували зоряне небо. Чіткою лінією відмежовувався
від Дерева життя підземний світ, у якому все уявлялося в перевернутому вигляді
(квіти голівками донизу). Це особливо відбилося на похоронних рушниках, де
перевернуті вниз голівками квіти означали перехід покійного в інший світ. Під
мотивами Світового дерева завжди зображали зигзагоподібний орнамент чи
меандр, що символізував хвилі первісного океану, з якого виросло це дерево.
Меандри як знаки водної стихії зображалися з метою завоювати прихильність
цієї сили, непідвладної людині, і допомогти природним процесам (наприклад,
викликати дощ).

(59–62) Знаками-оберегами на рушнику були ромби, квадрати, трикутники,
що символізували родючість. Чотири пори року, чотири тижні місяця, чотири
фази людського життя (народження, юність, старість, смерть) виражалися в
геометричному орнаменті накладенням одних квадратиків на інші.

(63–72) Магічні знаки дістали відображення не лише в українській вишивці,
а й в орнаменті писанки. Яйце — це також, за давніми уявленнями наших
пращурів, символ Усесвіту. Історія писанки сягає в сиву давнину і пов’язана
з язичницьким культом уславлення вічного закону весняного пробудження
всього живого на землі. Група орнаментів, найбільш поширених на писанках, —
це знаки Всесвіту і сонця (солярні знаки). Знаки сонця на деяких писанках
виглядають як розетки (Пряшівщина, Лемківщина), на інших — як зорі
(Одещина); на подільських писанках вони реалістично представляють весняне
сонце. Проте одним із найдавніших варіантів цього знака слід уважати «павучки»,
поширені на Східному Поліссі, і «крутороги», характерні для всієї території України.

(73–80) У писанкових орнаментах часто використовується зображення сосонки —
трави, що найпершою з’являється на піщаних ґрунтах і плететься, наче змійка.
Ця деталь у писанкарстві пов’язана з культом небесного змія, який, як уважали
наші предки, запліднював усе живе на землі. Цей культ поступово зник після
запровадження християнства. Натомість з’явилися на писанках гілочки верби,
маки, усяка рослинність, що оживає й починає буйно квітнути навесні. Ці магічні
знаки та символи воскресіння природи були не випадковими. Вони уславлювали
життєдайні сили — сонце і воду, від яких залежали життя і добробут наших предків.

(81–83) Наші пращури міцно трималися духовних законів, вони перебували в
гармонії з природою, космосом, у гармонії з навколишнім світом, тому людина
була захищена від духовної руйнації.

За Лідією Вудвуд, 851 слово

Аргументами до тези «…саме житло було прообразом Усесвіту, і кожна його частина мала символічне значення» (рядки 21–22) є всі наведені нижче висловлення, ОКРІМ

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Наші обереги

(1–3) Повертаючись обличчям до духовної культури свого народу, ми наближаємося
до забутих джерел, які живили його дух, оберігали чистоту душі, були добрими
охоронцями в повсякденному житті.

(4–7) Людина є маленькою часточкою космосу — внутрішня її частина
підпорядкована вищим законам буття, гармонії Всесвіту. Проте, прийшовши на
землю у своїй тілесній оболонці, вона відчувала безсилля перед природою та
шукала захисту в ній.

(8–10) Наші давні предки обожнювали природу й вірили, що весь світ сповнений
добрими і злими духами. Намагаючись захиститися від зла, людина створила для
себе цілу систему оберегів. Що ж таке оберіг?

(11–14) Василь Скуратівський у книзі «Берегиня» зазначає: «Берегиня, обереги —
наші давні й добрі символи. Іхнє генетичне коріння сягає глибини століть… Маючи
такі прекрасні символи, народ зумів уберегти від забуття нашу пісню й думу, наш
історію й родовідну пам’ять…»

(15–18) За давніми уявленнями наших предків, світ складався з трьох частин: небесна
частина з божествами, що жили на ній, світилами (сонцем, місяцем і зорями); земна —
з людиною і землею, на якій вона живе; підземна — з духами зла, смертю, хворобами та
лихом і душами померлих родичів.

(19–30) На зорі цивілізації, придумавши житло, людина уявляла його також у трьох
вимірах: небесна частина — дах, середня частина — власне житло — і нижня,
яка містилась у землі. Тобто саме житло було прообразом Усесвіту, і кожна його
частина мала символічне значення. Вікна — це очі хати, через які людина
підтримувала зв’язок із небесним світом, божествами. Поріг — це межа між
зовнішнім і внутрішнім світом, а також межа між підземним світом — світом
померлих — і світом живої людини. Піч — домашнє вогнище. А вогонь був
священним, тому що він уважався доброю силою, що йде від сонця. Через комин
також здійснювався зв’язок із небесним світом, тому що через комин, уважали
наші предки, вилітає всяка нечисть із хати. Щоб захистити житло від зла, над
вхідними дверима часто вирізували знаки-обереги: кола, розетки — символи сонця,
хрести. Ці знаки наносили на сволок у хаті, а також на віконні рами.

(31–43) Традиційна українська хата, на думку Василя Скуратівського, є цілком
оригінальним витвором народу, самобутнім явищем в історії архітектури, високим
зразком будівельних, мистецьких, етичних та естетичних конструкцій. Зводячи
той чи інший тип житла, народні будівничі виробили цілу систему симетричних
прийомів з використанням унікальних і пропорційних силуетів. Не випадково
французький військовий інженер Гійом Лавассер де Боплан, мандруючи в XVII
столітті по Дніпру, захоплювався високим мистецтвом народного зодчества.
Інший іноземець — німецький географ Йоганн-Георг Коль, який 1838 року
побував в Україні, відзначав у своїх нотатках: «Українці живуть в охайних,
завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе.
Господині не задовольняються тим, що кожної суботи миють їх, як це роблять
голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати в Україні
виглядають вельми чепурно, немовби свіжовибілене полотно».

(44–58) Оберегами в давнину слугували й рушники, на яких були вишиті магічні
знаки. Уявлення наших предків про походження світу перейшли в художню мову
орнаментів. Магічний знак — Дерево життя, який траплявся найчастіше на рушниках
і відбивав уявлення наших пращурів про світ, також мав три частини: крона — це
небо, стовбур — матеріальний світ, людина; коріння — підземний світ, вода, змії
та все, що живе в землі. Над Деревом життя (Світовим деревом) на вишивках
зображалися зірки, що символізували зоряне небо. Чіткою лінією відмежовувався
від Дерева життя підземний світ, у якому все уявлялося в перевернутому вигляді
(квіти голівками донизу). Це особливо відбилося на похоронних рушниках, де
перевернуті вниз голівками квіти означали перехід покійного в інший світ. Під
мотивами Світового дерева завжди зображали зигзагоподібний орнамент чи
меандр, що символізував хвилі первісного океану, з якого виросло це дерево.
Меандри як знаки водної стихії зображалися з метою завоювати прихильність
цієї сили, непідвладної людині, і допомогти природним процесам (наприклад,
викликати дощ).

(59–62) Знаками-оберегами на рушнику були ромби, квадрати, трикутники,
що символізували родючість. Чотири пори року, чотири тижні місяця, чотири
фази людського життя (народження, юність, старість, смерть) виражалися в
геометричному орнаменті накладенням одних квадратиків на інші.

(63–72) Магічні знаки дістали відображення не лише в українській вишивці,
а й в орнаменті писанки. Яйце — це також, за давніми уявленнями наших
пращурів, символ Усесвіту. Історія писанки сягає в сиву давнину і пов’язана
з язичницьким культом уславлення вічного закону весняного пробудження
всього живого на землі. Група орнаментів, найбільш поширених на писанках, —
це знаки Всесвіту і сонця (солярні знаки). Знаки сонця на деяких писанках
виглядають як розетки (Пряшівщина, Лемківщина), на інших — як зорі
(Одещина); на подільських писанках вони реалістично представляють весняне
сонце. Проте одним із найдавніших варіантів цього знака слід уважати «павучки»,
поширені на Східному Поліссі, і «крутороги», характерні для всієї території України.

(73–80) У писанкових орнаментах часто використовується зображення сосонки —
трави, що найпершою з’являється на піщаних ґрунтах і плететься, наче змійка.
Ця деталь у писанкарстві пов’язана з культом небесного змія, який, як уважали
наші предки, запліднював усе живе на землі. Цей культ поступово зник після
запровадження християнства. Натомість з’явилися на писанках гілочки верби,
маки, усяка рослинність, що оживає й починає буйно квітнути навесні. Ці магічні
знаки та символи воскресіння природи були не випадковими. Вони уславлювали
життєдайні сили — сонце і воду, від яких залежали життя і добробут наших предків.

(81–83) Наші пращури міцно трималися духовних законів, вони перебували в
гармонії з природою, космосом, у гармонії з навколишнім світом, тому людина
була захищена від духовної руйнації.

За Лідією Вудвуд, 851 слово

Речення «Що ж таке оберіг?» (рядок 10) використано

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Наші обереги

(1–3) Повертаючись обличчям до духовної культури свого народу, ми наближаємося
до забутих джерел, які живили його дух, оберігали чистоту душі, були добрими
охоронцями в повсякденному житті.

(4–7) Людина є маленькою часточкою космосу — внутрішня її частина
підпорядкована вищим законам буття, гармонії Всесвіту. Проте, прийшовши на
землю у своїй тілесній оболонці, вона відчувала безсилля перед природою та
шукала захисту в ній.

(8–10) Наші давні предки обожнювали природу й вірили, що весь світ сповнений
добрими і злими духами. Намагаючись захиститися від зла, людина створила для
себе цілу систему оберегів. Що ж таке оберіг?

(11–14) Василь Скуратівський у книзі «Берегиня» зазначає: «Берегиня, обереги —
наші давні й добрі символи. Іхнє генетичне коріння сягає глибини століть… Маючи
такі прекрасні символи, народ зумів уберегти від забуття нашу пісню й думу, наш
історію й родовідну пам’ять…»

(15–18) За давніми уявленнями наших предків, світ складався з трьох частин: небесна
частина з божествами, що жили на ній, світилами (сонцем, місяцем і зорями); земна —
з людиною і землею, на якій вона живе; підземна — з духами зла, смертю, хворобами та
лихом і душами померлих родичів.

(19–30) На зорі цивілізації, придумавши житло, людина уявляла його також у трьох
вимірах: небесна частина — дах, середня частина — власне житло — і нижня,
яка містилась у землі. Тобто саме житло було прообразом Усесвіту, і кожна його
частина мала символічне значення. Вікна — це очі хати, через які людина
підтримувала зв’язок із небесним світом, божествами. Поріг — це межа між
зовнішнім і внутрішнім світом, а також межа між підземним світом — світом
померлих — і світом живої людини. Піч — домашнє вогнище. А вогонь був
священним, тому що він уважався доброю силою, що йде від сонця. Через комин
також здійснювався зв’язок із небесним світом, тому що через комин, уважали
наші предки, вилітає всяка нечисть із хати. Щоб захистити житло від зла, над
вхідними дверима часто вирізували знаки-обереги: кола, розетки — символи сонця,
хрести. Ці знаки наносили на сволок у хаті, а також на віконні рами.

(31–43) Традиційна українська хата, на думку Василя Скуратівського, є цілком
оригінальним витвором народу, самобутнім явищем в історії архітектури, високим
зразком будівельних, мистецьких, етичних та естетичних конструкцій. Зводячи
той чи інший тип житла, народні будівничі виробили цілу систему симетричних
прийомів з використанням унікальних і пропорційних силуетів. Не випадково
французький військовий інженер Гійом Лавассер де Боплан, мандруючи в XVII
столітті по Дніпру, захоплювався високим мистецтвом народного зодчества.
Інший іноземець — німецький географ Йоганн-Георг Коль, який 1838 року
побував в Україні, відзначав у своїх нотатках: «Українці живуть в охайних,
завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе.
Господині не задовольняються тим, що кожної суботи миють їх, як це роблять
голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати в Україні
виглядають вельми чепурно, немовби свіжовибілене полотно».

(44–58) Оберегами в давнину слугували й рушники, на яких були вишиті магічні
знаки. Уявлення наших предків про походження світу перейшли в художню мову
орнаментів. Магічний знак — Дерево життя, який траплявся найчастіше на рушниках
і відбивав уявлення наших пращурів про світ, також мав три частини: крона — це
небо, стовбур — матеріальний світ, людина; коріння — підземний світ, вода, змії
та все, що живе в землі. Над Деревом життя (Світовим деревом) на вишивках
зображалися зірки, що символізували зоряне небо. Чіткою лінією відмежовувався
від Дерева життя підземний світ, у якому все уявлялося в перевернутому вигляді
(квіти голівками донизу). Це особливо відбилося на похоронних рушниках, де
перевернуті вниз голівками квіти означали перехід покійного в інший світ. Під
мотивами Світового дерева завжди зображали зигзагоподібний орнамент чи
меандр, що символізував хвилі первісного океану, з якого виросло це дерево.
Меандри як знаки водної стихії зображалися з метою завоювати прихильність
цієї сили, непідвладної людині, і допомогти природним процесам (наприклад,
викликати дощ).

(59–62) Знаками-оберегами на рушнику були ромби, квадрати, трикутники,
що символізували родючість. Чотири пори року, чотири тижні місяця, чотири
фази людського життя (народження, юність, старість, смерть) виражалися в
геометричному орнаменті накладенням одних квадратиків на інші.

(63–72) Магічні знаки дістали відображення не лише в українській вишивці,
а й в орнаменті писанки. Яйце — це також, за давніми уявленнями наших
пращурів, символ Усесвіту. Історія писанки сягає в сиву давнину і пов’язана
з язичницьким культом уславлення вічного закону весняного пробудження
всього живого на землі. Група орнаментів, найбільш поширених на писанках, —
це знаки Всесвіту і сонця (солярні знаки). Знаки сонця на деяких писанках
виглядають як розетки (Пряшівщина, Лемківщина), на інших — як зорі
(Одещина); на подільських писанках вони реалістично представляють весняне
сонце. Проте одним із найдавніших варіантів цього знака слід уважати «павучки»,
поширені на Східному Поліссі, і «крутороги», характерні для всієї території України.

(73–80) У писанкових орнаментах часто використовується зображення сосонки —
трави, що найпершою з’являється на піщаних ґрунтах і плететься, наче змійка.
Ця деталь у писанкарстві пов’язана з культом небесного змія, який, як уважали
наші предки, запліднював усе живе на землі. Цей культ поступово зник після
запровадження християнства. Натомість з’явилися на писанках гілочки верби,
маки, усяка рослинність, що оживає й починає буйно квітнути навесні. Ці магічні
знаки та символи воскресіння природи були не випадковими. Вони уславлювали
життєдайні сили — сонце і воду, від яких залежали життя і добробут наших предків.

(81–83) Наші пращури міцно трималися духовних законів, вони перебували в
гармонії з природою, космосом, у гармонії з навколишнім світом, тому людина
була захищена від духовної руйнації.

За Лідією Вудвуд, 851 слово

Загальним щодо інших є зміст висловлення

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Наші обереги

(1–3) Повертаючись обличчям до духовної культури свого народу, ми наближаємося
до забутих джерел, які живили його дух, оберігали чистоту душі, були добрими
охоронцями в повсякденному житті.

(4–7) Людина є маленькою часточкою космосу — внутрішня її частина
підпорядкована вищим законам буття, гармонії Всесвіту. Проте, прийшовши на
землю у своїй тілесній оболонці, вона відчувала безсилля перед природою та
шукала захисту в ній.

(8–10) Наші давні предки обожнювали природу й вірили, що весь світ сповнений
добрими і злими духами. Намагаючись захиститися від зла, людина створила для
себе цілу систему оберегів. Що ж таке оберіг?

(11–14) Василь Скуратівський у книзі «Берегиня» зазначає: «Берегиня, обереги —
наші давні й добрі символи. Іхнє генетичне коріння сягає глибини століть… Маючи
такі прекрасні символи, народ зумів уберегти від забуття нашу пісню й думу, наш
історію й родовідну пам’ять…»

(15–18) За давніми уявленнями наших предків, світ складався з трьох частин: небесна
частина з божествами, що жили на ній, світилами (сонцем, місяцем і зорями); земна —
з людиною і землею, на якій вона живе; підземна — з духами зла, смертю, хворобами та
лихом і душами померлих родичів.

(19–30) На зорі цивілізації, придумавши житло, людина уявляла його також у трьох
вимірах: небесна частина — дах, середня частина — власне житло — і нижня,
яка містилась у землі. Тобто саме житло було прообразом Усесвіту, і кожна його
частина мала символічне значення. Вікна — це очі хати, через які людина
підтримувала зв’язок із небесним світом, божествами. Поріг — це межа між
зовнішнім і внутрішнім світом, а також межа між підземним світом — світом
померлих — і світом живої людини. Піч — домашнє вогнище. А вогонь був
священним, тому що він уважався доброю силою, що йде від сонця. Через комин
також здійснювався зв’язок із небесним світом, тому що через комин, уважали
наші предки, вилітає всяка нечисть із хати. Щоб захистити житло від зла, над
вхідними дверима часто вирізували знаки-обереги: кола, розетки — символи сонця,
хрести. Ці знаки наносили на сволок у хаті, а також на віконні рами.

(31–43) Традиційна українська хата, на думку Василя Скуратівського, є цілком
оригінальним витвором народу, самобутнім явищем в історії архітектури, високим
зразком будівельних, мистецьких, етичних та естетичних конструкцій. Зводячи
той чи інший тип житла, народні будівничі виробили цілу систему симетричних
прийомів з використанням унікальних і пропорційних силуетів. Не випадково
французький військовий інженер Гійом Лавассер де Боплан, мандруючи в XVII
столітті по Дніпру, захоплювався високим мистецтвом народного зодчества.
Інший іноземець — німецький географ Йоганн-Георг Коль, який 1838 року
побував в Україні, відзначав у своїх нотатках: «Українці живуть в охайних,
завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе.
Господині не задовольняються тим, що кожної суботи миють їх, як це роблять
голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати в Україні
виглядають вельми чепурно, немовби свіжовибілене полотно».

(44–58) Оберегами в давнину слугували й рушники, на яких були вишиті магічні
знаки. Уявлення наших предків про походження світу перейшли в художню мову
орнаментів. Магічний знак — Дерево життя, який траплявся найчастіше на рушниках
і відбивав уявлення наших пращурів про світ, також мав три частини: крона — це
небо, стовбур — матеріальний світ, людина; коріння — підземний світ, вода, змії
та все, що живе в землі. Над Деревом життя (Світовим деревом) на вишивках
зображалися зірки, що символізували зоряне небо. Чіткою лінією відмежовувався
від Дерева життя підземний світ, у якому все уявлялося в перевернутому вигляді
(квіти голівками донизу). Це особливо відбилося на похоронних рушниках, де
перевернуті вниз голівками квіти означали перехід покійного в інший світ. Під
мотивами Світового дерева завжди зображали зигзагоподібний орнамент чи
меандр, що символізував хвилі первісного океану, з якого виросло це дерево.
Меандри як знаки водної стихії зображалися з метою завоювати прихильність
цієї сили, непідвладної людині, і допомогти природним процесам (наприклад,
викликати дощ).

(59–62) Знаками-оберегами на рушнику були ромби, квадрати, трикутники,
що символізували родючість. Чотири пори року, чотири тижні місяця, чотири
фази людського життя (народження, юність, старість, смерть) виражалися в
геометричному орнаменті накладенням одних квадратиків на інші.

(63–72) Магічні знаки дістали відображення не лише в українській вишивці,
а й в орнаменті писанки. Яйце — це також, за давніми уявленнями наших
пращурів, символ Усесвіту. Історія писанки сягає в сиву давнину і пов’язана
з язичницьким культом уславлення вічного закону весняного пробудження
всього живого на землі. Група орнаментів, найбільш поширених на писанках, —
це знаки Всесвіту і сонця (солярні знаки). Знаки сонця на деяких писанках
виглядають як розетки (Пряшівщина, Лемківщина), на інших — як зорі
(Одещина); на подільських писанках вони реалістично представляють весняне
сонце. Проте одним із найдавніших варіантів цього знака слід уважати «павучки»,
поширені на Східному Поліссі, і «крутороги», характерні для всієї території України.

(73–80) У писанкових орнаментах часто використовується зображення сосонки —
трави, що найпершою з’являється на піщаних ґрунтах і плететься, наче змійка.
Ця деталь у писанкарстві пов’язана з культом небесного змія, який, як уважали
наші предки, запліднював усе живе на землі. Цей культ поступово зник після
запровадження християнства. Натомість з’явилися на писанках гілочки верби,
маки, усяка рослинність, що оживає й починає буйно квітнути навесні. Ці магічні
знаки та символи воскресіння природи були не випадковими. Вони уславлювали
життєдайні сили — сонце і воду, від яких залежали життя і добробут наших предків.

(81–83) Наші пращури міцно трималися духовних законів, вони перебували в
гармонії з природою, космосом, у гармонії з навколишнім світом, тому людина
була захищена від духовної руйнації.

За Лідією Вудвуд, 851 слово

У тексті НЕ розглядається символічне значення

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Наші обереги

(1–3) Повертаючись обличчям до духовної культури свого народу, ми наближаємося
до забутих джерел, які живили його дух, оберігали чистоту душі, були добрими
охоронцями в повсякденному житті.

(4–7) Людина є маленькою часточкою космосу — внутрішня її частина
підпорядкована вищим законам буття, гармонії Всесвіту. Проте, прийшовши на
землю у своїй тілесній оболонці, вона відчувала безсилля перед природою та
шукала захисту в ній.

(8–10) Наші давні предки обожнювали природу й вірили, що весь світ сповнений
добрими і злими духами. Намагаючись захиститися від зла, людина створила для
себе цілу систему оберегів. Що ж таке оберіг?

(11–14) Василь Скуратівський у книзі «Берегиня» зазначає: «Берегиня, обереги —
наші давні й добрі символи. Іхнє генетичне коріння сягає глибини століть… Маючи
такі прекрасні символи, народ зумів уберегти від забуття нашу пісню й думу, наш
історію й родовідну пам’ять…»

(15–18) За давніми уявленнями наших предків, світ складався з трьох частин: небесна
частина з божествами, що жили на ній, світилами (сонцем, місяцем і зорями); земна —
з людиною і землею, на якій вона живе; підземна — з духами зла, смертю, хворобами та
лихом і душами померлих родичів.

(19–30) На зорі цивілізації, придумавши житло, людина уявляла його також у трьох
вимірах: небесна частина — дах, середня частина — власне житло — і нижня,
яка містилась у землі. Тобто саме житло було прообразом Усесвіту, і кожна його
частина мала символічне значення. Вікна — це очі хати, через які людина
підтримувала зв’язок із небесним світом, божествами. Поріг — це межа між
зовнішнім і внутрішнім світом, а також межа між підземним світом — світом
померлих — і світом живої людини. Піч — домашнє вогнище. А вогонь був
священним, тому що він уважався доброю силою, що йде від сонця. Через комин
також здійснювався зв’язок із небесним світом, тому що через комин, уважали
наші предки, вилітає всяка нечисть із хати. Щоб захистити житло від зла, над
вхідними дверима часто вирізували знаки-обереги: кола, розетки — символи сонця,
хрести. Ці знаки наносили на сволок у хаті, а також на віконні рами.

(31–43) Традиційна українська хата, на думку Василя Скуратівського, є цілком
оригінальним витвором народу, самобутнім явищем в історії архітектури, високим
зразком будівельних, мистецьких, етичних та естетичних конструкцій. Зводячи
той чи інший тип житла, народні будівничі виробили цілу систему симетричних
прийомів з використанням унікальних і пропорційних силуетів. Не випадково
французький військовий інженер Гійом Лавассер де Боплан, мандруючи в XVII
столітті по Дніпру, захоплювався високим мистецтвом народного зодчества.
Інший іноземець — німецький географ Йоганн-Георг Коль, який 1838 року
побував в Україні, відзначав у своїх нотатках: «Українці живуть в охайних,
завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе.
Господині не задовольняються тим, що кожної суботи миють їх, як це роблять
голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати в Україні
виглядають вельми чепурно, немовби свіжовибілене полотно».

(44–58) Оберегами в давнину слугували й рушники, на яких були вишиті магічні
знаки. Уявлення наших предків про походження світу перейшли в художню мову
орнаментів. Магічний знак — Дерево життя, який траплявся найчастіше на рушниках
і відбивав уявлення наших пращурів про світ, також мав три частини: крона — це
небо, стовбур — матеріальний світ, людина; коріння — підземний світ, вода, змії
та все, що живе в землі. Над Деревом життя (Світовим деревом) на вишивках
зображалися зірки, що символізували зоряне небо. Чіткою лінією відмежовувався
від Дерева життя підземний світ, у якому все уявлялося в перевернутому вигляді
(квіти голівками донизу). Це особливо відбилося на похоронних рушниках, де
перевернуті вниз голівками квіти означали перехід покійного в інший світ. Під
мотивами Світового дерева завжди зображали зигзагоподібний орнамент чи
меандр, що символізував хвилі первісного океану, з якого виросло це дерево.
Меандри як знаки водної стихії зображалися з метою завоювати прихильність
цієї сили, непідвладної людині, і допомогти природним процесам (наприклад,
викликати дощ).

(59–62) Знаками-оберегами на рушнику були ромби, квадрати, трикутники,
що символізували родючість. Чотири пори року, чотири тижні місяця, чотири
фази людського життя (народження, юність, старість, смерть) виражалися в
геометричному орнаменті накладенням одних квадратиків на інші.

(63–72) Магічні знаки дістали відображення не лише в українській вишивці,
а й в орнаменті писанки. Яйце — це також, за давніми уявленнями наших
пращурів, символ Усесвіту. Історія писанки сягає в сиву давнину і пов’язана
з язичницьким культом уславлення вічного закону весняного пробудження
всього живого на землі. Група орнаментів, найбільш поширених на писанках, —
це знаки Всесвіту і сонця (солярні знаки). Знаки сонця на деяких писанках
виглядають як розетки (Пряшівщина, Лемківщина), на інших — як зорі
(Одещина); на подільських писанках вони реалістично представляють весняне
сонце. Проте одним із найдавніших варіантів цього знака слід уважати «павучки»,
поширені на Східному Поліссі, і «крутороги», характерні для всієї території України.

(73–80) У писанкових орнаментах часто використовується зображення сосонки —
трави, що найпершою з’являється на піщаних ґрунтах і плететься, наче змійка.
Ця деталь у писанкарстві пов’язана з культом небесного змія, який, як уважали
наші предки, запліднював усе живе на землі. Цей культ поступово зник після
запровадження християнства. Натомість з’явилися на писанках гілочки верби,
маки, усяка рослинність, що оживає й починає буйно квітнути навесні. Ці магічні
знаки та символи воскресіння природи були не випадковими. Вони уславлювали
життєдайні сили — сонце і воду, від яких залежали життя і добробут наших предків.

(81–83) Наші пращури міцно трималися духовних законів, вони перебували в
гармонії з природою, космосом, у гармонії з навколишнім світом, тому людина
була захищена від духовної руйнації.

За Лідією Вудвуд, 851 слово

Рядки 63–80 об’єднані мікротемою

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Вже треті півні проспівали...

(1–4) Кожен народ має свої звичаї, сфокусовані на етнічну специфіку. Але останнім часом відбулася відчутна девальвація — потужні країни з міцним корінням традицій «нав’язали» нам свої обряди, котрі значною мірою відрізняються від наших.

(5–8) Нині ледве не в усьому світі символи року позначаються китайською демонологією. Літолік символізують то «дерев’яна мавпа», то «вогняний дракон», то «білий тигр». Натомість єдиний птах у цьому ряду — півень, один з найулюбленіших для українців пернатих.

(9–15) Аби не бути голослівним, згадаймо наші національні традиції. Ще до впровадження християнства наші пращури віддавали цій птасі особливу шану. Якщо в інших народів (зокрема й сусідів-слов’ян) приносили в жертву своїм богам велетенських тварин, а подекуди й людей, то наші дайбожичі на величні свята — лише півнів. Один з літописів засвідчив, що вої на чолі з київським князем Ігорем, пропливаючи на човнах повз Хортицю, зупинялися біля священного капища й залишали півня.

(16–19) Півень як жертва виступає в казках, скажімо, у добре відомій оповіді про Котика й Півника: «Несе мене Лиска за темнії ліси, за синєє море, за крутії гори», — плаче-голосить Півник. У казках відобразилась ідея жертовності заради вічності життя, підтримання усталеного порядку.

(20–25) Чим же заслужив таку шану пернатий? Наші пращури вірили, що півень слугує надійним оберегом у господарстві — «якщо його бракує, то обов’язково заведеться сатана». У дохристиянських віруваннях уважалося, що когут народився з «мертвого» яйця, і тому він, обранець сонячного бога, щодосвіта викликає денне світло. Саме з цією метою люди вважали за обов’язок тримати в господарстві цю провісну птаху.

(26–34) Українці вірили, що чорні сили правують од півночі й до півнячого співу. Щойно зачується кукурікання — зникає всяка нечисть. Не випадково зберігся давній звичай: коли зводили нову оселю, то перед уходинами до світлиці запускали на ніч когута. Це символізувало, що досвітковий півнячий голос вижене з помешкання нечисту силу, а відтак родина убезпечиться від усіляких негараздів. Тому не дивно, що фронтони на дахах прикрашали різьбленими оберегами цієї птахи; їх вишивали й на рушниках, котрі вивішували над вхідними дверима, а почасти й на покуті, бо, як мовить народна приказка, «без півня і хата глуха».

(35–39) Аж ніяк не всі знають, що чумаки, вирушаючи в Крим по сіль, обов’язково брали з собою й когута. Він не лише вважався охоронцем од нечистої сили, а й був своєрідним будильником, — як птаха проспівала, мандрівники тут же знімали намети й вирушали в дорогу. До речі, у давніші часи, коли не вистачало годинників, досвіток визначали за півнячим кукуріканням.

(40–44) Образ птахи трапляється і в дитячому фольклорі. Пам’ятаєте віршик: «Два півники, два півники горох молотили...»? У казках півень виступає не тільки добрим господарем, але й ревним охоронцем свого чада від підступної лисиці. Не випадково найпопулярнішою іграшкою були півники- свистунці, що їх повсюди в Україні виліплювали з глини народні майстри.

(45–51) Нарешті, півні вважаються своєрідними провісниками й синоптиками. Селяни знали: якщо когут часто кукурікає біля вікна, то це вірна прикмета, що хтось із домашніх помре; коли ж на порозі — прийдуть несподівані гості. На них варто чекати й тоді, коли домашній охоронець обійде довкіл хати та прокукурікає: у який бік спрямує дзьоба, звідтіля і з’являться погостювальники. За таких випадків приказували: «Якщо дорогий гість, то нехай тобі буде золотий хвіст, а якщо буде поганий гість, то нехай одпаде і той хвіст».

(52–56) Загалом, господарі намагались обзавестися домашнім охоронцем, щоб він мав доброчинне оперення, адже кольорова символіка багато важила в українській міфології. Щоби домашній охоронець приносив злагоду та добробут, господарі намагалися обзавестися півнем не будь-якого кольору, а певного оперення — переважно золотавого.

(57–60) Будемо сподіватися, півник і далі приноситиме нам щастя, бо щодосвіта голосисто оповіщатиме нас про народження світлого дня. Одна з народних загадок рече: «Двічі родився, ні разу не хрестився, а чорт його боїться». Так воно й буде!

За В. Скуратівським, журнал «Берегиня»
600 слів

Аргументами до думки про те, що півень є одним з найулюбленіших птахів українців, можна вважати всі судження, ОКРІМ

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Вже треті півні проспівали...

(1–4) Кожен народ має свої звичаї, сфокусовані на етнічну специфіку. Але останнім часом відбулася відчутна девальвація — потужні країни з міцним корінням традицій «нав’язали» нам свої обряди, котрі значною мірою відрізняються від наших.

(5–8) Нині ледве не в усьому світі символи року позначаються китайською демонологією. Літолік символізують то «дерев’яна мавпа», то «вогняний дракон», то «білий тигр». Натомість єдиний птах у цьому ряду — півень, один з найулюбленіших для українців пернатих.

(9–15) Аби не бути голослівним, згадаймо наші національні традиції. Ще до впровадження християнства наші пращури віддавали цій птасі особливу шану. Якщо в інших народів (зокрема й сусідів-слов’ян) приносили в жертву своїм богам велетенських тварин, а подекуди й людей, то наші дайбожичі на величні свята — лише півнів. Один з літописів засвідчив, що вої на чолі з київським князем Ігорем, пропливаючи на човнах повз Хортицю, зупинялися біля священного капища й залишали півня.

(16–19) Півень як жертва виступає в казках, скажімо, у добре відомій оповіді про Котика й Півника: «Несе мене Лиска за темнії ліси, за синєє море, за крутії гори», — плаче-голосить Півник. У казках відобразилась ідея жертовності заради вічності життя, підтримання усталеного порядку.

(20–25) Чим же заслужив таку шану пернатий? Наші пращури вірили, що півень слугує надійним оберегом у господарстві — «якщо його бракує, то обов’язково заведеться сатана». У дохристиянських віруваннях уважалося, що когут народився з «мертвого» яйця, і тому він, обранець сонячного бога, щодосвіта викликає денне світло. Саме з цією метою люди вважали за обов’язок тримати в господарстві цю провісну птаху.

(26–34) Українці вірили, що чорні сили правують од півночі й до півнячого співу. Щойно зачується кукурікання — зникає всяка нечисть. Не випадково зберігся давній звичай: коли зводили нову оселю, то перед уходинами до світлиці запускали на ніч когута. Це символізувало, що досвітковий півнячий голос вижене з помешкання нечисту силу, а відтак родина убезпечиться від усіляких негараздів. Тому не дивно, що фронтони на дахах прикрашали різьбленими оберегами цієї птахи; їх вишивали й на рушниках, котрі вивішували над вхідними дверима, а почасти й на покуті, бо, як мовить народна приказка, «без півня і хата глуха».

(35–39) Аж ніяк не всі знають, що чумаки, вирушаючи в Крим по сіль, обов’язково брали з собою й когута. Він не лише вважався охоронцем од нечистої сили, а й був своєрідним будильником, — як птаха проспівала, мандрівники тут же знімали намети й вирушали в дорогу. До речі, у давніші часи, коли не вистачало годинників, досвіток визначали за півнячим кукуріканням.

(40–44) Образ птахи трапляється і в дитячому фольклорі. Пам’ятаєте віршик: «Два півники, два півники горох молотили...»? У казках півень виступає не тільки добрим господарем, але й ревним охоронцем свого чада від підступної лисиці. Не випадково найпопулярнішою іграшкою були півники- свистунці, що їх повсюди в Україні виліплювали з глини народні майстри.

(45–51) Нарешті, півні вважаються своєрідними провісниками й синоптиками. Селяни знали: якщо когут часто кукурікає біля вікна, то це вірна прикмета, що хтось із домашніх помре; коли ж на порозі — прийдуть несподівані гості. На них варто чекати й тоді, коли домашній охоронець обійде довкіл хати та прокукурікає: у який бік спрямує дзьоба, звідтіля і з’являться погостювальники. За таких випадків приказували: «Якщо дорогий гість, то нехай тобі буде золотий хвіст, а якщо буде поганий гість, то нехай одпаде і той хвіст».

(52–56) Загалом, господарі намагались обзавестися домашнім охоронцем, щоб він мав доброчинне оперення, адже кольорова символіка багато важила в українській міфології. Щоби домашній охоронець приносив злагоду та добробут, господарі намагалися обзавестися півнем не будь-якого кольору, а певного оперення — переважно золотавого.

(57–60) Будемо сподіватися, півник і далі приноситиме нам щастя, бо щодосвіта голосисто оповіщатиме нас про народження світлого дня. Одна з народних загадок рече: «Двічі родився, ні разу не хрестився, а чорт його боїться». Так воно й буде!

За В. Скуратівським, журнал «Берегиня»
600 слів

Знецінення українських національних традицій пояснено в тексті реченням

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Вже треті півні проспівали...

(1–4) Кожен народ має свої звичаї, сфокусовані на етнічну специфіку. Але останнім часом відбулася відчутна девальвація — потужні країни з міцним корінням традицій «нав’язали» нам свої обряди, котрі значною мірою відрізняються від наших.

(5–8) Нині ледве не в усьому світі символи року позначаються китайською демонологією. Літолік символізують то «дерев’яна мавпа», то «вогняний дракон», то «білий тигр». Натомість єдиний птах у цьому ряду — півень, один з найулюбленіших для українців пернатих.

(9–15) Аби не бути голослівним, згадаймо наші національні традиції. Ще до впровадження християнства наші пращури віддавали цій птасі особливу шану. Якщо в інших народів (зокрема й сусідів-слов’ян) приносили в жертву своїм богам велетенських тварин, а подекуди й людей, то наші дайбожичі на величні свята — лише півнів. Один з літописів засвідчив, що вої на чолі з київським князем Ігорем, пропливаючи на човнах повз Хортицю, зупинялися біля священного капища й залишали півня.

(16–19) Півень як жертва виступає в казках, скажімо, у добре відомій оповіді про Котика й Півника: «Несе мене Лиска за темнії ліси, за синєє море, за крутії гори», — плаче-голосить Півник. У казках відобразилась ідея жертовності заради вічності життя, підтримання усталеного порядку.

(20–25) Чим же заслужив таку шану пернатий? Наші пращури вірили, що півень слугує надійним оберегом у господарстві — «якщо його бракує, то обов’язково заведеться сатана». У дохристиянських віруваннях уважалося, що когут народився з «мертвого» яйця, і тому він, обранець сонячного бога, щодосвіта викликає денне світло. Саме з цією метою люди вважали за обов’язок тримати в господарстві цю провісну птаху.

(26–34) Українці вірили, що чорні сили правують од півночі й до півнячого співу. Щойно зачується кукурікання — зникає всяка нечисть. Не випадково зберігся давній звичай: коли зводили нову оселю, то перед уходинами до світлиці запускали на ніч когута. Це символізувало, що досвітковий півнячий голос вижене з помешкання нечисту силу, а відтак родина убезпечиться від усіляких негараздів. Тому не дивно, що фронтони на дахах прикрашали різьбленими оберегами цієї птахи; їх вишивали й на рушниках, котрі вивішували над вхідними дверима, а почасти й на покуті, бо, як мовить народна приказка, «без півня і хата глуха».

(35–39) Аж ніяк не всі знають, що чумаки, вирушаючи в Крим по сіль, обов’язково брали з собою й когута. Він не лише вважався охоронцем од нечистої сили, а й був своєрідним будильником, — як птаха проспівала, мандрівники тут же знімали намети й вирушали в дорогу. До речі, у давніші часи, коли не вистачало годинників, досвіток визначали за півнячим кукуріканням.

(40–44) Образ птахи трапляється і в дитячому фольклорі. Пам’ятаєте віршик: «Два півники, два півники горох молотили...»? У казках півень виступає не тільки добрим господарем, але й ревним охоронцем свого чада від підступної лисиці. Не випадково найпопулярнішою іграшкою були півники- свистунці, що їх повсюди в Україні виліплювали з глини народні майстри.

(45–51) Нарешті, півні вважаються своєрідними провісниками й синоптиками. Селяни знали: якщо когут часто кукурікає біля вікна, то це вірна прикмета, що хтось із домашніх помре; коли ж на порозі — прийдуть несподівані гості. На них варто чекати й тоді, коли домашній охоронець обійде довкіл хати та прокукурікає: у який бік спрямує дзьоба, звідтіля і з’являться погостювальники. За таких випадків приказували: «Якщо дорогий гість, то нехай тобі буде золотий хвіст, а якщо буде поганий гість, то нехай одпаде і той хвіст».

(52–56) Загалом, господарі намагались обзавестися домашнім охоронцем, щоб він мав доброчинне оперення, адже кольорова символіка багато важила в українській міфології. Щоби домашній охоронець приносив злагоду та добробут, господарі намагалися обзавестися півнем не будь-якого кольору, а певного оперення — переважно золотавого.

(57–60) Будемо сподіватися, півник і далі приноситиме нам щастя, бо щодосвіта голосисто оповіщатиме нас про народження світлого дня. Одна з народних загадок рече: «Двічі родився, ні разу не хрестився, а чорт його боїться». Так воно й буде!

За В. Скуратівським, журнал «Берегиня»
600 слів

У тексті немає відповіді на запитання

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Вже треті півні проспівали...

(1–4) Кожен народ має свої звичаї, сфокусовані на етнічну специфіку. Але останнім часом відбулася відчутна девальвація — потужні країни з міцним корінням традицій «нав’язали» нам свої обряди, котрі значною мірою відрізняються від наших.

(5–8) Нині ледве не в усьому світі символи року позначаються китайською демонологією. Літолік символізують то «дерев’яна мавпа», то «вогняний дракон», то «білий тигр». Натомість єдиний птах у цьому ряду — півень, один з найулюбленіших для українців пернатих.

(9–15) Аби не бути голослівним, згадаймо наші національні традиції. Ще до впровадження християнства наші пращури віддавали цій птасі особливу шану. Якщо в інших народів (зокрема й сусідів-слов’ян) приносили в жертву своїм богам велетенських тварин, а подекуди й людей, то наші дайбожичі на величні свята — лише півнів. Один з літописів засвідчив, що вої на чолі з київським князем Ігорем, пропливаючи на човнах повз Хортицю, зупинялися біля священного капища й залишали півня.

(16–19) Півень як жертва виступає в казках, скажімо, у добре відомій оповіді про Котика й Півника: «Несе мене Лиска за темнії ліси, за синєє море, за крутії гори», — плаче-голосить Півник. У казках відобразилась ідея жертовності заради вічності життя, підтримання усталеного порядку.

(20–25) Чим же заслужив таку шану пернатий? Наші пращури вірили, що півень слугує надійним оберегом у господарстві — «якщо його бракує, то обов’язково заведеться сатана». У дохристиянських віруваннях уважалося, що когут народився з «мертвого» яйця, і тому він, обранець сонячного бога, щодосвіта викликає денне світло. Саме з цією метою люди вважали за обов’язок тримати в господарстві цю провісну птаху.

(26–34) Українці вірили, що чорні сили правують од півночі й до півнячого співу. Щойно зачується кукурікання — зникає всяка нечисть. Не випадково зберігся давній звичай: коли зводили нову оселю, то перед уходинами до світлиці запускали на ніч когута. Це символізувало, що досвітковий півнячий голос вижене з помешкання нечисту силу, а відтак родина убезпечиться від усіляких негараздів. Тому не дивно, що фронтони на дахах прикрашали різьбленими оберегами цієї птахи; їх вишивали й на рушниках, котрі вивішували над вхідними дверима, а почасти й на покуті, бо, як мовить народна приказка, «без півня і хата глуха».

(35–39) Аж ніяк не всі знають, що чумаки, вирушаючи в Крим по сіль, обов’язково брали з собою й когута. Він не лише вважався охоронцем од нечистої сили, а й був своєрідним будильником, — як птаха проспівала, мандрівники тут же знімали намети й вирушали в дорогу. До речі, у давніші часи, коли не вистачало годинників, досвіток визначали за півнячим кукуріканням.

(40–44) Образ птахи трапляється і в дитячому фольклорі. Пам’ятаєте віршик: «Два півники, два півники горох молотили...»? У казках півень виступає не тільки добрим господарем, але й ревним охоронцем свого чада від підступної лисиці. Не випадково найпопулярнішою іграшкою були півники- свистунці, що їх повсюди в Україні виліплювали з глини народні майстри.

(45–51) Нарешті, півні вважаються своєрідними провісниками й синоптиками. Селяни знали: якщо когут часто кукурікає біля вікна, то це вірна прикмета, що хтось із домашніх помре; коли ж на порозі — прийдуть несподівані гості. На них варто чекати й тоді, коли домашній охоронець обійде довкіл хати та прокукурікає: у який бік спрямує дзьоба, звідтіля і з’являться погостювальники. За таких випадків приказували: «Якщо дорогий гість, то нехай тобі буде золотий хвіст, а якщо буде поганий гість, то нехай одпаде і той хвіст».

(52–56) Загалом, господарі намагались обзавестися домашнім охоронцем, щоб він мав доброчинне оперення, адже кольорова символіка багато важила в українській міфології. Щоби домашній охоронець приносив злагоду та добробут, господарі намагалися обзавестися півнем не будь-якого кольору, а певного оперення — переважно золотавого.

(57–60) Будемо сподіватися, півник і далі приноситиме нам щастя, бо щодосвіта голосисто оповіщатиме нас про народження світлого дня. Одна з народних загадок рече: «Двічі родився, ні разу не хрестився, а чорт його боїться». Так воно й буде!

За В. Скуратівським, журнал «Берегиня»
600 слів

Відповідно до тексту, півень виступає в усіх наведених значеннях, ОКРІМ

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Вже треті півні проспівали...

(1–4) Кожен народ має свої звичаї, сфокусовані на етнічну специфіку. Але останнім часом відбулася відчутна девальвація — потужні країни з міцним корінням традицій «нав’язали» нам свої обряди, котрі значною мірою відрізняються від наших.

(5–8) Нині ледве не в усьому світі символи року позначаються китайською демонологією. Літолік символізують то «дерев’яна мавпа», то «вогняний дракон», то «білий тигр». Натомість єдиний птах у цьому ряду — півень, один з найулюбленіших для українців пернатих.

(9–15) Аби не бути голослівним, згадаймо наші національні традиції. Ще до впровадження християнства наші пращури віддавали цій птасі особливу шану. Якщо в інших народів (зокрема й сусідів-слов’ян) приносили в жертву своїм богам велетенських тварин, а подекуди й людей, то наші дайбожичі на величні свята — лише півнів. Один з літописів засвідчив, що вої на чолі з київським князем Ігорем, пропливаючи на човнах повз Хортицю, зупинялися біля священного капища й залишали півня.

(16–19) Півень як жертва виступає в казках, скажімо, у добре відомій оповіді про Котика й Півника: «Несе мене Лиска за темнії ліси, за синєє море, за крутії гори», — плаче-голосить Півник. У казках відобразилась ідея жертовності заради вічності життя, підтримання усталеного порядку.

(20–25) Чим же заслужив таку шану пернатий? Наші пращури вірили, що півень слугує надійним оберегом у господарстві — «якщо його бракує, то обов’язково заведеться сатана». У дохристиянських віруваннях уважалося, що когут народився з «мертвого» яйця, і тому він, обранець сонячного бога, щодосвіта викликає денне світло. Саме з цією метою люди вважали за обов’язок тримати в господарстві цю провісну птаху.

(26–34) Українці вірили, що чорні сили правують од півночі й до півнячого співу. Щойно зачується кукурікання — зникає всяка нечисть. Не випадково зберігся давній звичай: коли зводили нову оселю, то перед уходинами до світлиці запускали на ніч когута. Це символізувало, що досвітковий півнячий голос вижене з помешкання нечисту силу, а відтак родина убезпечиться від усіляких негараздів. Тому не дивно, що фронтони на дахах прикрашали різьбленими оберегами цієї птахи; їх вишивали й на рушниках, котрі вивішували над вхідними дверима, а почасти й на покуті, бо, як мовить народна приказка, «без півня і хата глуха».

(35–39) Аж ніяк не всі знають, що чумаки, вирушаючи в Крим по сіль, обов’язково брали з собою й когута. Він не лише вважався охоронцем од нечистої сили, а й був своєрідним будильником, — як птаха проспівала, мандрівники тут же знімали намети й вирушали в дорогу. До речі, у давніші часи, коли не вистачало годинників, досвіток визначали за півнячим кукуріканням.

(40–44) Образ птахи трапляється і в дитячому фольклорі. Пам’ятаєте віршик: «Два півники, два півники горох молотили...»? У казках півень виступає не тільки добрим господарем, але й ревним охоронцем свого чада від підступної лисиці. Не випадково найпопулярнішою іграшкою були півники- свистунці, що їх повсюди в Україні виліплювали з глини народні майстри.

(45–51) Нарешті, півні вважаються своєрідними провісниками й синоптиками. Селяни знали: якщо когут часто кукурікає біля вікна, то це вірна прикмета, що хтось із домашніх помре; коли ж на порозі — прийдуть несподівані гості. На них варто чекати й тоді, коли домашній охоронець обійде довкіл хати та прокукурікає: у який бік спрямує дзьоба, звідтіля і з’являться погостювальники. За таких випадків приказували: «Якщо дорогий гість, то нехай тобі буде золотий хвіст, а якщо буде поганий гість, то нехай одпаде і той хвіст».

(52–56) Загалом, господарі намагались обзавестися домашнім охоронцем, щоб він мав доброчинне оперення, адже кольорова символіка багато важила в українській міфології. Щоби домашній охоронець приносив злагоду та добробут, господарі намагалися обзавестися півнем не будь-якого кольору, а певного оперення — переважно золотавого.

(57–60) Будемо сподіватися, півник і далі приноситиме нам щастя, бо щодосвіта голосисто оповіщатиме нас про народження світлого дня. Одна з народних загадок рече: «Двічі родився, ні разу не хрестився, а чорт його боїться». Так воно й буде!

За В. Скуратівським, журнал «Берегиня»
600 слів

Синонімом до слова «доброчинне» (рядок 53) є

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Вже треті півні проспівали...

(1–4) Кожен народ має свої звичаї, сфокусовані на етнічну специфіку. Але останнім часом відбулася відчутна девальвація — потужні країни з міцним корінням традицій «нав’язали» нам свої обряди, котрі значною мірою відрізняються від наших.

(5–8) Нині ледве не в усьому світі символи року позначаються китайською демонологією. Літолік символізують то «дерев’яна мавпа», то «вогняний дракон», то «білий тигр». Натомість єдиний птах у цьому ряду — півень, один з найулюбленіших для українців пернатих.

(9–15) Аби не бути голослівним, згадаймо наші національні традиції. Ще до впровадження християнства наші пращури віддавали цій птасі особливу шану. Якщо в інших народів (зокрема й сусідів-слов’ян) приносили в жертву своїм богам велетенських тварин, а подекуди й людей, то наші дайбожичі на величні свята — лише півнів. Один з літописів засвідчив, що вої на чолі з київським князем Ігорем, пропливаючи на човнах повз Хортицю, зупинялися біля священного капища й залишали півня.

(16–19) Півень як жертва виступає в казках, скажімо, у добре відомій оповіді про Котика й Півника: «Несе мене Лиска за темнії ліси, за синєє море, за крутії гори», — плаче-голосить Півник. У казках відобразилась ідея жертовності заради вічності життя, підтримання усталеного порядку.

(20–25) Чим же заслужив таку шану пернатий? Наші пращури вірили, що півень слугує надійним оберегом у господарстві — «якщо його бракує, то обов’язково заведеться сатана». У дохристиянських віруваннях уважалося, що когут народився з «мертвого» яйця, і тому він, обранець сонячного бога, щодосвіта викликає денне світло. Саме з цією метою люди вважали за обов’язок тримати в господарстві цю провісну птаху.

(26–34) Українці вірили, що чорні сили правують од півночі й до півнячого співу. Щойно зачується кукурікання — зникає всяка нечисть. Не випадково зберігся давній звичай: коли зводили нову оселю, то перед уходинами до світлиці запускали на ніч когута. Це символізувало, що досвітковий півнячий голос вижене з помешкання нечисту силу, а відтак родина убезпечиться від усіляких негараздів. Тому не дивно, що фронтони на дахах прикрашали різьбленими оберегами цієї птахи; їх вишивали й на рушниках, котрі вивішували над вхідними дверима, а почасти й на покуті, бо, як мовить народна приказка, «без півня і хата глуха».

(35–39) Аж ніяк не всі знають, що чумаки, вирушаючи в Крим по сіль, обов’язково брали з собою й когута. Він не лише вважався охоронцем од нечистої сили, а й був своєрідним будильником, — як птаха проспівала, мандрівники тут же знімали намети й вирушали в дорогу. До речі, у давніші часи, коли не вистачало годинників, досвіток визначали за півнячим кукуріканням.

(40–44) Образ птахи трапляється і в дитячому фольклорі. Пам’ятаєте віршик: «Два півники, два півники горох молотили...»? У казках півень виступає не тільки добрим господарем, але й ревним охоронцем свого чада від підступної лисиці. Не випадково найпопулярнішою іграшкою були півники- свистунці, що їх повсюди в Україні виліплювали з глини народні майстри.

(45–51) Нарешті, півні вважаються своєрідними провісниками й синоптиками. Селяни знали: якщо когут часто кукурікає біля вікна, то це вірна прикмета, що хтось із домашніх помре; коли ж на порозі — прийдуть несподівані гості. На них варто чекати й тоді, коли домашній охоронець обійде довкіл хати та прокукурікає: у який бік спрямує дзьоба, звідтіля і з’являться погостювальники. За таких випадків приказували: «Якщо дорогий гість, то нехай тобі буде золотий хвіст, а якщо буде поганий гість, то нехай одпаде і той хвіст».

(52–56) Загалом, господарі намагались обзавестися домашнім охоронцем, щоб він мав доброчинне оперення, адже кольорова символіка багато важила в українській міфології. Щоби домашній охоронець приносив злагоду та добробут, господарі намагалися обзавестися півнем не будь-якого кольору, а певного оперення — переважно золотавого.

(57–60) Будемо сподіватися, півник і далі приноситиме нам щастя, бо щодосвіта голосисто оповіщатиме нас про народження світлого дня. Одна з народних загадок рече: «Двічі родився, ні разу не хрестився, а чорт його боїться». Так воно й буде!

За В. Скуратівським, журнал «Берегиня»
600 слів

У тексті наводяться приклади з усіх перерахованих жанрів, ОКРІМ

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Вже треті півні проспівали...

(1–4) Кожен народ має свої звичаї, сфокусовані на етнічну специфіку. Але останнім часом відбулася відчутна девальвація — потужні країни з міцним корінням традицій «нав’язали» нам свої обряди, котрі значною мірою відрізняються від наших.

(5–8) Нині ледве не в усьому світі символи року позначаються китайською демонологією. Літолік символізують то «дерев’яна мавпа», то «вогняний дракон», то «білий тигр». Натомість єдиний птах у цьому ряду — півень, один з найулюбленіших для українців пернатих.

(9–15) Аби не бути голослівним, згадаймо наші національні традиції. Ще до впровадження християнства наші пращури віддавали цій птасі особливу шану. Якщо в інших народів (зокрема й сусідів-слов’ян) приносили в жертву своїм богам велетенських тварин, а подекуди й людей, то наші дайбожичі на величні свята — лише півнів. Один з літописів засвідчив, що вої на чолі з київським князем Ігорем, пропливаючи на човнах повз Хортицю, зупинялися біля священного капища й залишали півня.

(16–19) Півень як жертва виступає в казках, скажімо, у добре відомій оповіді про Котика й Півника: «Несе мене Лиска за темнії ліси, за синєє море, за крутії гори», — плаче-голосить Півник. У казках відобразилась ідея жертовності заради вічності життя, підтримання усталеного порядку.

(20–25) Чим же заслужив таку шану пернатий? Наші пращури вірили, що півень слугує надійним оберегом у господарстві — «якщо його бракує, то обов’язково заведеться сатана». У дохристиянських віруваннях уважалося, що когут народився з «мертвого» яйця, і тому він, обранець сонячного бога, щодосвіта викликає денне світло. Саме з цією метою люди вважали за обов’язок тримати в господарстві цю провісну птаху.

(26–34) Українці вірили, що чорні сили правують од півночі й до півнячого співу. Щойно зачується кукурікання — зникає всяка нечисть. Не випадково зберігся давній звичай: коли зводили нову оселю, то перед уходинами до світлиці запускали на ніч когута. Це символізувало, що досвітковий півнячий голос вижене з помешкання нечисту силу, а відтак родина убезпечиться від усіляких негараздів. Тому не дивно, що фронтони на дахах прикрашали різьбленими оберегами цієї птахи; їх вишивали й на рушниках, котрі вивішували над вхідними дверима, а почасти й на покуті, бо, як мовить народна приказка, «без півня і хата глуха».

(35–39) Аж ніяк не всі знають, що чумаки, вирушаючи в Крим по сіль, обов’язково брали з собою й когута. Він не лише вважався охоронцем од нечистої сили, а й був своєрідним будильником, — як птаха проспівала, мандрівники тут же знімали намети й вирушали в дорогу. До речі, у давніші часи, коли не вистачало годинників, досвіток визначали за півнячим кукуріканням.

(40–44) Образ птахи трапляється і в дитячому фольклорі. Пам’ятаєте віршик: «Два півники, два півники горох молотили...»? У казках півень виступає не тільки добрим господарем, але й ревним охоронцем свого чада від підступної лисиці. Не випадково найпопулярнішою іграшкою були півники- свистунці, що їх повсюди в Україні виліплювали з глини народні майстри.

(45–51) Нарешті, півні вважаються своєрідними провісниками й синоптиками. Селяни знали: якщо когут часто кукурікає біля вікна, то це вірна прикмета, що хтось із домашніх помре; коли ж на порозі — прийдуть несподівані гості. На них варто чекати й тоді, коли домашній охоронець обійде довкіл хати та прокукурікає: у який бік спрямує дзьоба, звідтіля і з’являться погостювальники. За таких випадків приказували: «Якщо дорогий гість, то нехай тобі буде золотий хвіст, а якщо буде поганий гість, то нехай одпаде і той хвіст».

(52–56) Загалом, господарі намагались обзавестися домашнім охоронцем, щоб він мав доброчинне оперення, адже кольорова символіка багато важила в українській міфології. Щоби домашній охоронець приносив злагоду та добробут, господарі намагалися обзавестися півнем не будь-якого кольору, а певного оперення — переважно золотавого.

(57–60) Будемо сподіватися, півник і далі приноситиме нам щастя, бо щодосвіта голосисто оповіщатиме нас про народження світлого дня. Одна з народних загадок рече: «Двічі родився, ні разу не хрестився, а чорт його боїться». Так воно й буде!

За В. Скуратівським, журнал «Берегиня»
600 слів

Засобом міжфразового зв’язку першого та другого речень тексту (рядки 1–4) є

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Вже треті півні проспівали...

(1–4) Кожен народ має свої звичаї, сфокусовані на етнічну специфіку. Але останнім часом відбулася відчутна девальвація — потужні країни з міцним корінням традицій «нав’язали» нам свої обряди, котрі значною мірою відрізняються від наших.

(5–8) Нині ледве не в усьому світі символи року позначаються китайською демонологією. Літолік символізують то «дерев’яна мавпа», то «вогняний дракон», то «білий тигр». Натомість єдиний птах у цьому ряду — півень, один з найулюбленіших для українців пернатих.

(9–15) Аби не бути голослівним, згадаймо наші національні традиції. Ще до впровадження християнства наші пращури віддавали цій птасі особливу шану. Якщо в інших народів (зокрема й сусідів-слов’ян) приносили в жертву своїм богам велетенських тварин, а подекуди й людей, то наші дайбожичі на величні свята — лише півнів. Один з літописів засвідчив, що вої на чолі з київським князем Ігорем, пропливаючи на човнах повз Хортицю, зупинялися біля священного капища й залишали півня.

(16–19) Півень як жертва виступає в казках, скажімо, у добре відомій оповіді про Котика й Півника: «Несе мене Лиска за темнії ліси, за синєє море, за крутії гори», — плаче-голосить Півник. У казках відобразилась ідея жертовності заради вічності життя, підтримання усталеного порядку.

(20–25) Чим же заслужив таку шану пернатий? Наші пращури вірили, що півень слугує надійним оберегом у господарстві — «якщо його бракує, то обов’язково заведеться сатана». У дохристиянських віруваннях уважалося, що когут народився з «мертвого» яйця, і тому він, обранець сонячного бога, щодосвіта викликає денне світло. Саме з цією метою люди вважали за обов’язок тримати в господарстві цю провісну птаху.

(26–34) Українці вірили, що чорні сили правують од півночі й до півнячого співу. Щойно зачується кукурікання — зникає всяка нечисть. Не випадково зберігся давній звичай: коли зводили нову оселю, то перед уходинами до світлиці запускали на ніч когута. Це символізувало, що досвітковий півнячий голос вижене з помешкання нечисту силу, а відтак родина убезпечиться від усіляких негараздів. Тому не дивно, що фронтони на дахах прикрашали різьбленими оберегами цієї птахи; їх вишивали й на рушниках, котрі вивішували над вхідними дверима, а почасти й на покуті, бо, як мовить народна приказка, «без півня і хата глуха».

(35–39) Аж ніяк не всі знають, що чумаки, вирушаючи в Крим по сіль, обов’язково брали з собою й когута. Він не лише вважався охоронцем од нечистої сили, а й був своєрідним будильником, — як птаха проспівала, мандрівники тут же знімали намети й вирушали в дорогу. До речі, у давніші часи, коли не вистачало годинників, досвіток визначали за півнячим кукуріканням.

(40–44) Образ птахи трапляється і в дитячому фольклорі. Пам’ятаєте віршик: «Два півники, два півники горох молотили...»? У казках півень виступає не тільки добрим господарем, але й ревним охоронцем свого чада від підступної лисиці. Не випадково найпопулярнішою іграшкою були півники- свистунці, що їх повсюди в Україні виліплювали з глини народні майстри.

(45–51) Нарешті, півні вважаються своєрідними провісниками й синоптиками. Селяни знали: якщо когут часто кукурікає біля вікна, то це вірна прикмета, що хтось із домашніх помре; коли ж на порозі — прийдуть несподівані гості. На них варто чекати й тоді, коли домашній охоронець обійде довкіл хати та прокукурікає: у який бік спрямує дзьоба, звідтіля і з’являться погостювальники. За таких випадків приказували: «Якщо дорогий гість, то нехай тобі буде золотий хвіст, а якщо буде поганий гість, то нехай одпаде і той хвіст».

(52–56) Загалом, господарі намагались обзавестися домашнім охоронцем, щоб він мав доброчинне оперення, адже кольорова символіка багато важила в українській міфології. Щоби домашній охоронець приносив злагоду та добробут, господарі намагалися обзавестися півнем не будь-якого кольору, а певного оперення — переважно золотавого.

(57–60) Будемо сподіватися, півник і далі приноситиме нам щастя, бо щодосвіта голосисто оповіщатиме нас про народження світлого дня. Одна з народних загадок рече: «Двічі родився, ні разу не хрестився, а чорт його боїться». Так воно й буде!

За В. Скуратівським, журнал «Берегиня»
600 слів

За стильовими ознаками текст є

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Антуан де Сент-Екзюперi

(1–8) Цей знаменитий поет-мислитель i пiлот-винахiдник став героїчною легендою Францiї, коли на змiну героям приходили виконавцi. Як живий, вiн усмiхається до нас сердечною усмiшкою в мiльйонах книг, позбавлених спокусливого сюжету i все ж таки чи не найбiльш читаних на всiх континентах. Вiн дивиться в Людину i шукає рiдної душi, щоб навести на свою хвилю. «Я люблю пробуджувати в людинi шляхетнi почуття. Можливо, у мене покликання вiдкривати джерела». Джерела любові й самопожертви, обов’язку й вiдповiдальності... Бо «бути людиною — означає бути за все вiдповiдальним».

(9–16) Один з перших вiдкривачiв повiтряних просторiв, Сент-Екзюперi зумiв нiби з висоти поглянути на сучасний свiт. Син вiку технiки й сам людина науки, вiн був «страшенно невдоволений турботами своєї цивiлiзацiї», яка гарячково пiдносила над людиною систему матерiальних винаходiв, забуваючи, що вони служитимуть лише опорою в пошуку духовних цiнностей. Вiчно тривожний i в щось заглиблений, вiн прозирав далеко крiзь свою епоху, позначену наступом фашизму, який «накидав прiоритет одного народу над iншими народами, однiєї думки над iншими думками».

(17–19) Екзюперi поважав розум, але думав, що «розум набуває цiнності лише тодi, коли служить любовi». Вiн неухильно йшов до великих iстин, упевнившись, що найголовнiшого очима не побачиш: найглибше бачиш тiльки серцем...

(20–24) Кожен новий твiр Екзюперi — це крок в опануваннi нової смуги життя. Тридцятi роки принесуть йому багато вiдкриттiв, бо це роки близького знайомства зi свiтом. Вiн їде до Iндокитаю, об’їздить Нiмеччину. Вiн довiряє лише власним очам: «Менi плювати на режим: найважливiше знати, який тип людини створюється тим ладом».

(25–30) Насувалася катастрофа, не просто на нього — на Францiю. I тут до нього приходять i стають над усiм думи про кризу цивiлiзацiї — «спадок вiрувань і знань, здобутих вiками, не завжди виправданих логiкою, але виправданих самих у собi, як шляхи, що кудись ведуть, бо вони вiдкривають людинi її внутрiшнi простори». Усi надiї письменник покладає на внутрiшню силу французького Опору.

(31–35) Екзюперi знав, що не можна жити вчорашнiм днем, не прозираючи в завтра: «Минулого не переробити, але теперiшнє лежить у безладдi, як матерiал пiд ногами будiвничого, i вам належить виковувати майбутнє». Крiзь тимчасовi, ще не розв’язанi вiйною проблеми вiн бачить найтривожнiшу: «Повернути людям духовний змiст, духовнi клопоти».

(36–39) У години самотності, що нагадувала самотнiсть пустелi, поринав на дно спогадiв i на розгойданих хвилях уяви плекав «Маленького принца». Вiн повертався в дитинство — крiзь десятки рокiв, наповнених болем утрат i гiркотою дум, — i вже не знаходив у ньому безтурботної радiсної усмiшки.

(40–46) Маленький принц дивиться на свiт дорослих мудрими очима: вiн усе розумiє. У своїх міжпланетних мандрiвках вiн натрапляє на тi самi феномени, якi оселилися на Землi. Тiльки вiн швидко проходить повз них зi смутною посмiшкою, бо навiки прикутий душею до своєї маленької планети. Вiн уміє приручати, по-дитячому серйозно допитуватися. Але висмiювати не вмiє: вiн сприймає серцем. Вiн прийшов з планети, де треба щодня виполювати баобаби. Бо коли їх не розпiзнати вчасно — потiм не позбудешся.

(47–52) Маленький принц розумiє бiльше за дорослих, бо вони дивляться на свiт до всього звиклими очима, i кожен заклопотаний лише собою. Тодi як «добре бачиш тiльки серцем». Вiн знає також, що люди на землi не знаходять того, чого шукають: «тим часом його можна було б знайти в єдинiй трояндi або в ковтку води». Цей сумний свiт примарився людинi, яка зрозумiла, що розгубила духовну спадщину й опинилася серед пустелi

(53–55) Тональнiсть казки гармонiює з настроями Екзюперi тiєї пори. Вiн жив одним прагненням — «брати участь»! «Мене почують тiльки тодi, коли я й мої товаришi будемо знову ризикувати життям за нашу справу».

(56–58) Було щось символiчне в тому, що востаннє летiв вiн над країною дитинства й останнього листа написав до матерi. 31 липня 1944 року з Корсики майор Екзюперi зробив свiй дев’ятий полiт, з якого не повернувся.

(59) До визволення Францiї не дожив мiсяця.

(60) Але вiн став її пiснею.

За Є. Сверстюком,
605 слів

За стильовими ознаками текст є

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Антуан де Сент-Екзюперi

(1–8) Цей знаменитий поет-мислитель i пiлот-винахiдник став героїчною легендою Францiї, коли на змiну героям приходили виконавцi. Як живий, вiн усмiхається до нас сердечною усмiшкою в мiльйонах книг, позбавлених спокусливого сюжету i все ж таки чи не найбiльш читаних на всiх континентах. Вiн дивиться в Людину i шукає рiдної душi, щоб навести на свою хвилю. «Я люблю пробуджувати в людинi шляхетнi почуття. Можливо, у мене покликання вiдкривати джерела». Джерела любові й самопожертви, обов’язку й вiдповiдальності... Бо «бути людиною — означає бути за все вiдповiдальним».

(9–16) Один з перших вiдкривачiв повiтряних просторiв, Сент-Екзюперi зумiв нiби з висоти поглянути на сучасний свiт. Син вiку технiки й сам людина науки, вiн був «страшенно невдоволений турботами своєї цивiлiзацiї», яка гарячково пiдносила над людиною систему матерiальних винаходiв, забуваючи, що вони служитимуть лише опорою в пошуку духовних цiнностей. Вiчно тривожний i в щось заглиблений, вiн прозирав далеко крiзь свою епоху, позначену наступом фашизму, який «накидав прiоритет одного народу над iншими народами, однiєї думки над iншими думками».

(17–19) Екзюперi поважав розум, але думав, що «розум набуває цiнності лише тодi, коли служить любовi». Вiн неухильно йшов до великих iстин, упевнившись, що найголовнiшого очима не побачиш: найглибше бачиш тiльки серцем...

(20–24) Кожен новий твiр Екзюперi — це крок в опануваннi нової смуги життя. Тридцятi роки принесуть йому багато вiдкриттiв, бо це роки близького знайомства зi свiтом. Вiн їде до Iндокитаю, об’їздить Нiмеччину. Вiн довiряє лише власним очам: «Менi плювати на режим: найважливiше знати, який тип людини створюється тим ладом».

(25–30) Насувалася катастрофа, не просто на нього — на Францiю. I тут до нього приходять i стають над усiм думи про кризу цивiлiзацiї — «спадок вiрувань і знань, здобутих вiками, не завжди виправданих логiкою, але виправданих самих у собi, як шляхи, що кудись ведуть, бо вони вiдкривають людинi її внутрiшнi простори». Усi надiї письменник покладає на внутрiшню силу французького Опору.

(31–35) Екзюперi знав, що не можна жити вчорашнiм днем, не прозираючи в завтра: «Минулого не переробити, але теперiшнє лежить у безладдi, як матерiал пiд ногами будiвничого, i вам належить виковувати майбутнє». Крiзь тимчасовi, ще не розв’язанi вiйною проблеми вiн бачить найтривожнiшу: «Повернути людям духовний змiст, духовнi клопоти».

(36–39) У години самотності, що нагадувала самотнiсть пустелi, поринав на дно спогадiв i на розгойданих хвилях уяви плекав «Маленького принца». Вiн повертався в дитинство — крiзь десятки рокiв, наповнених болем утрат i гiркотою дум, — i вже не знаходив у ньому безтурботної радiсної усмiшки.

(40–46) Маленький принц дивиться на свiт дорослих мудрими очима: вiн усе розумiє. У своїх міжпланетних мандрiвках вiн натрапляє на тi самi феномени, якi оселилися на Землi. Тiльки вiн швидко проходить повз них зi смутною посмiшкою, бо навiки прикутий душею до своєї маленької планети. Вiн уміє приручати, по-дитячому серйозно допитуватися. Але висмiювати не вмiє: вiн сприймає серцем. Вiн прийшов з планети, де треба щодня виполювати баобаби. Бо коли їх не розпiзнати вчасно — потiм не позбудешся.

(47–52) Маленький принц розумiє бiльше за дорослих, бо вони дивляться на свiт до всього звиклими очима, i кожен заклопотаний лише собою. Тодi як «добре бачиш тiльки серцем». Вiн знає також, що люди на землi не знаходять того, чого шукають: «тим часом його можна було б знайти в єдинiй трояндi або в ковтку води». Цей сумний свiт примарився людинi, яка зрозумiла, що розгубила духовну спадщину й опинилася серед пустелi

(53–55) Тональнiсть казки гармонiює з настроями Екзюперi тiєї пори. Вiн жив одним прагненням — «брати участь»! «Мене почують тiльки тодi, коли я й мої товаришi будемо знову ризикувати життям за нашу справу».

(56–58) Було щось символiчне в тому, що востаннє летiв вiн над країною дитинства й останнього листа написав до матерi. 31 липня 1944 року з Корсики майор Екзюперi зробив свiй дев’ятий полiт, з якого не повернувся.

(59) До визволення Францiї не дожив мiсяця.

(60) Але вiн став її пiснею.

За Є. Сверстюком,
605 слів

Найважливіше для Екзюпері, на переконання автора тексту, –

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Антуан де Сент-Екзюперi

(1–8) Цей знаменитий поет-мислитель i пiлот-винахiдник став героїчною легендою Францiї, коли на змiну героям приходили виконавцi. Як живий, вiн усмiхається до нас сердечною усмiшкою в мiльйонах книг, позбавлених спокусливого сюжету i все ж таки чи не найбiльш читаних на всiх континентах. Вiн дивиться в Людину i шукає рiдної душi, щоб навести на свою хвилю. «Я люблю пробуджувати в людинi шляхетнi почуття. Можливо, у мене покликання вiдкривати джерела». Джерела любові й самопожертви, обов’язку й вiдповiдальності... Бо «бути людиною — означає бути за все вiдповiдальним».

(9–16) Один з перших вiдкривачiв повiтряних просторiв, Сент-Екзюперi зумiв нiби з висоти поглянути на сучасний свiт. Син вiку технiки й сам людина науки, вiн був «страшенно невдоволений турботами своєї цивiлiзацiї», яка гарячково пiдносила над людиною систему матерiальних винаходiв, забуваючи, що вони служитимуть лише опорою в пошуку духовних цiнностей. Вiчно тривожний i в щось заглиблений, вiн прозирав далеко крiзь свою епоху, позначену наступом фашизму, який «накидав прiоритет одного народу над iншими народами, однiєї думки над iншими думками».

(17–19) Екзюперi поважав розум, але думав, що «розум набуває цiнності лише тодi, коли служить любовi». Вiн неухильно йшов до великих iстин, упевнившись, що найголовнiшого очима не побачиш: найглибше бачиш тiльки серцем...

(20–24) Кожен новий твiр Екзюперi — це крок в опануваннi нової смуги життя. Тридцятi роки принесуть йому багато вiдкриттiв, бо це роки близького знайомства зi свiтом. Вiн їде до Iндокитаю, об’їздить Нiмеччину. Вiн довiряє лише власним очам: «Менi плювати на режим: найважливiше знати, який тип людини створюється тим ладом».

(25–30) Насувалася катастрофа, не просто на нього — на Францiю. I тут до нього приходять i стають над усiм думи про кризу цивiлiзацiї — «спадок вiрувань і знань, здобутих вiками, не завжди виправданих логiкою, але виправданих самих у собi, як шляхи, що кудись ведуть, бо вони вiдкривають людинi її внутрiшнi простори». Усi надiї письменник покладає на внутрiшню силу французького Опору.

(31–35) Екзюперi знав, що не можна жити вчорашнiм днем, не прозираючи в завтра: «Минулого не переробити, але теперiшнє лежить у безладдi, як матерiал пiд ногами будiвничого, i вам належить виковувати майбутнє». Крiзь тимчасовi, ще не розв’язанi вiйною проблеми вiн бачить найтривожнiшу: «Повернути людям духовний змiст, духовнi клопоти».

(36–39) У години самотності, що нагадувала самотнiсть пустелi, поринав на дно спогадiв i на розгойданих хвилях уяви плекав «Маленького принца». Вiн повертався в дитинство — крiзь десятки рокiв, наповнених болем утрат i гiркотою дум, — i вже не знаходив у ньому безтурботної радiсної усмiшки.

(40–46) Маленький принц дивиться на свiт дорослих мудрими очима: вiн усе розумiє. У своїх міжпланетних мандрiвках вiн натрапляє на тi самi феномени, якi оселилися на Землi. Тiльки вiн швидко проходить повз них зi смутною посмiшкою, бо навiки прикутий душею до своєї маленької планети. Вiн уміє приручати, по-дитячому серйозно допитуватися. Але висмiювати не вмiє: вiн сприймає серцем. Вiн прийшов з планети, де треба щодня виполювати баобаби. Бо коли їх не розпiзнати вчасно — потiм не позбудешся.

(47–52) Маленький принц розумiє бiльше за дорослих, бо вони дивляться на свiт до всього звиклими очима, i кожен заклопотаний лише собою. Тодi як «добре бачиш тiльки серцем». Вiн знає також, що люди на землi не знаходять того, чого шукають: «тим часом його можна було б знайти в єдинiй трояндi або в ковтку води». Цей сумний свiт примарився людинi, яка зрозумiла, що розгубила духовну спадщину й опинилася серед пустелi

(53–55) Тональнiсть казки гармонiює з настроями Екзюперi тiєї пори. Вiн жив одним прагненням — «брати участь»! «Мене почують тiльки тодi, коли я й мої товаришi будемо знову ризикувати життям за нашу справу».

(56–58) Було щось символiчне в тому, що востаннє летiв вiн над країною дитинства й останнього листа написав до матерi. 31 липня 1944 року з Корсики майор Екзюперi зробив свiй дев’ятий полiт, з якого не повернувся.

(59) До визволення Францiї не дожив мiсяця.

(60) Але вiн став її пiснею.

За Є. Сверстюком,
605 слів

Згадуючи про «кризу цивілізації», яка так непокоїла Екзюпері (рядки 25-30), автор має на увазі

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Антуан де Сент-Екзюперi

(1–8) Цей знаменитий поет-мислитель i пiлот-винахiдник став героїчною легендою Францiї, коли на змiну героям приходили виконавцi. Як живий, вiн усмiхається до нас сердечною усмiшкою в мiльйонах книг, позбавлених спокусливого сюжету i все ж таки чи не найбiльш читаних на всiх континентах. Вiн дивиться в Людину i шукає рiдної душi, щоб навести на свою хвилю. «Я люблю пробуджувати в людинi шляхетнi почуття. Можливо, у мене покликання вiдкривати джерела». Джерела любові й самопожертви, обов’язку й вiдповiдальності... Бо «бути людиною — означає бути за все вiдповiдальним».

(9–16) Один з перших вiдкривачiв повiтряних просторiв, Сент-Екзюперi зумiв нiби з висоти поглянути на сучасний свiт. Син вiку технiки й сам людина науки, вiн був «страшенно невдоволений турботами своєї цивiлiзацiї», яка гарячково пiдносила над людиною систему матерiальних винаходiв, забуваючи, що вони служитимуть лише опорою в пошуку духовних цiнностей. Вiчно тривожний i в щось заглиблений, вiн прозирав далеко крiзь свою епоху, позначену наступом фашизму, який «накидав прiоритет одного народу над iншими народами, однiєї думки над iншими думками».

(17–19) Екзюперi поважав розум, але думав, що «розум набуває цiнності лише тодi, коли служить любовi». Вiн неухильно йшов до великих iстин, упевнившись, що найголовнiшого очима не побачиш: найглибше бачиш тiльки серцем...

(20–24) Кожен новий твiр Екзюперi — це крок в опануваннi нової смуги життя. Тридцятi роки принесуть йому багато вiдкриттiв, бо це роки близького знайомства зi свiтом. Вiн їде до Iндокитаю, об’їздить Нiмеччину. Вiн довiряє лише власним очам: «Менi плювати на режим: найважливiше знати, який тип людини створюється тим ладом».

(25–30) Насувалася катастрофа, не просто на нього — на Францiю. I тут до нього приходять i стають над усiм думи про кризу цивiлiзацiї — «спадок вiрувань і знань, здобутих вiками, не завжди виправданих логiкою, але виправданих самих у собi, як шляхи, що кудись ведуть, бо вони вiдкривають людинi її внутрiшнi простори». Усi надiї письменник покладає на внутрiшню силу французького Опору.

(31–35) Екзюперi знав, що не можна жити вчорашнiм днем, не прозираючи в завтра: «Минулого не переробити, але теперiшнє лежить у безладдi, як матерiал пiд ногами будiвничого, i вам належить виковувати майбутнє». Крiзь тимчасовi, ще не розв’язанi вiйною проблеми вiн бачить найтривожнiшу: «Повернути людям духовний змiст, духовнi клопоти».

(36–39) У години самотності, що нагадувала самотнiсть пустелi, поринав на дно спогадiв i на розгойданих хвилях уяви плекав «Маленького принца». Вiн повертався в дитинство — крiзь десятки рокiв, наповнених болем утрат i гiркотою дум, — i вже не знаходив у ньому безтурботної радiсної усмiшки.

(40–46) Маленький принц дивиться на свiт дорослих мудрими очима: вiн усе розумiє. У своїх міжпланетних мандрiвках вiн натрапляє на тi самi феномени, якi оселилися на Землi. Тiльки вiн швидко проходить повз них зi смутною посмiшкою, бо навiки прикутий душею до своєї маленької планети. Вiн уміє приручати, по-дитячому серйозно допитуватися. Але висмiювати не вмiє: вiн сприймає серцем. Вiн прийшов з планети, де треба щодня виполювати баобаби. Бо коли їх не розпiзнати вчасно — потiм не позбудешся.

(47–52) Маленький принц розумiє бiльше за дорослих, бо вони дивляться на свiт до всього звиклими очима, i кожен заклопотаний лише собою. Тодi як «добре бачиш тiльки серцем». Вiн знає також, що люди на землi не знаходять того, чого шукають: «тим часом його можна було б знайти в єдинiй трояндi або в ковтку води». Цей сумний свiт примарився людинi, яка зрозумiла, що розгубила духовну спадщину й опинилася серед пустелi

(53–55) Тональнiсть казки гармонiює з настроями Екзюперi тiєї пори. Вiн жив одним прагненням — «брати участь»! «Мене почують тiльки тодi, коли я й мої товаришi будемо знову ризикувати життям за нашу справу».

(56–58) Було щось символiчне в тому, що востаннє летiв вiн над країною дитинства й останнього листа написав до матерi. 31 липня 1944 року з Корсики майор Екзюперi зробив свiй дев’ятий полiт, з якого не повернувся.

(59) До визволення Францiї не дожив мiсяця.

(60) Але вiн став її пiснею.

За Є. Сверстюком,
605 слів

На переконання автора тексту, «тональність казки “Маленький принц” гармоніює з настроями Екзюпері тієї пори» (рядок 53), тому що письменник

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Антуан де Сент-Екзюперi

(1–8) Цей знаменитий поет-мислитель i пiлот-винахiдник став героїчною легендою Францiї, коли на змiну героям приходили виконавцi. Як живий, вiн усмiхається до нас сердечною усмiшкою в мiльйонах книг, позбавлених спокусливого сюжету i все ж таки чи не найбiльш читаних на всiх континентах. Вiн дивиться в Людину i шукає рiдної душi, щоб навести на свою хвилю. «Я люблю пробуджувати в людинi шляхетнi почуття. Можливо, у мене покликання вiдкривати джерела». Джерела любові й самопожертви, обов’язку й вiдповiдальності... Бо «бути людиною — означає бути за все вiдповiдальним».

(9–16) Один з перших вiдкривачiв повiтряних просторiв, Сент-Екзюперi зумiв нiби з висоти поглянути на сучасний свiт. Син вiку технiки й сам людина науки, вiн був «страшенно невдоволений турботами своєї цивiлiзацiї», яка гарячково пiдносила над людиною систему матерiальних винаходiв, забуваючи, що вони служитимуть лише опорою в пошуку духовних цiнностей. Вiчно тривожний i в щось заглиблений, вiн прозирав далеко крiзь свою епоху, позначену наступом фашизму, який «накидав прiоритет одного народу над iншими народами, однiєї думки над iншими думками».

(17–19) Екзюперi поважав розум, але думав, що «розум набуває цiнності лише тодi, коли служить любовi». Вiн неухильно йшов до великих iстин, упевнившись, що найголовнiшого очима не побачиш: найглибше бачиш тiльки серцем...

(20–24) Кожен новий твiр Екзюперi — це крок в опануваннi нової смуги життя. Тридцятi роки принесуть йому багато вiдкриттiв, бо це роки близького знайомства зi свiтом. Вiн їде до Iндокитаю, об’їздить Нiмеччину. Вiн довiряє лише власним очам: «Менi плювати на режим: найважливiше знати, який тип людини створюється тим ладом».

(25–30) Насувалася катастрофа, не просто на нього — на Францiю. I тут до нього приходять i стають над усiм думи про кризу цивiлiзацiї — «спадок вiрувань і знань, здобутих вiками, не завжди виправданих логiкою, але виправданих самих у собi, як шляхи, що кудись ведуть, бо вони вiдкривають людинi її внутрiшнi простори». Усi надiї письменник покладає на внутрiшню силу французького Опору.

(31–35) Екзюперi знав, що не можна жити вчорашнiм днем, не прозираючи в завтра: «Минулого не переробити, але теперiшнє лежить у безладдi, як матерiал пiд ногами будiвничого, i вам належить виковувати майбутнє». Крiзь тимчасовi, ще не розв’язанi вiйною проблеми вiн бачить найтривожнiшу: «Повернути людям духовний змiст, духовнi клопоти».

(36–39) У години самотності, що нагадувала самотнiсть пустелi, поринав на дно спогадiв i на розгойданих хвилях уяви плекав «Маленького принца». Вiн повертався в дитинство — крiзь десятки рокiв, наповнених болем утрат i гiркотою дум, — i вже не знаходив у ньому безтурботної радiсної усмiшки.

(40–46) Маленький принц дивиться на свiт дорослих мудрими очима: вiн усе розумiє. У своїх міжпланетних мандрiвках вiн натрапляє на тi самi феномени, якi оселилися на Землi. Тiльки вiн швидко проходить повз них зi смутною посмiшкою, бо навiки прикутий душею до своєї маленької планети. Вiн уміє приручати, по-дитячому серйозно допитуватися. Але висмiювати не вмiє: вiн сприймає серцем. Вiн прийшов з планети, де треба щодня виполювати баобаби. Бо коли їх не розпiзнати вчасно — потiм не позбудешся.

(47–52) Маленький принц розумiє бiльше за дорослих, бо вони дивляться на свiт до всього звиклими очима, i кожен заклопотаний лише собою. Тодi як «добре бачиш тiльки серцем». Вiн знає також, що люди на землi не знаходять того, чого шукають: «тим часом його можна було б знайти в єдинiй трояндi або в ковтку води». Цей сумний свiт примарився людинi, яка зрозумiла, що розгубила духовну спадщину й опинилася серед пустелi

(53–55) Тональнiсть казки гармонiює з настроями Екзюперi тiєї пори. Вiн жив одним прагненням — «брати участь»! «Мене почують тiльки тодi, коли я й мої товаришi будемо знову ризикувати життям за нашу справу».

(56–58) Було щось символiчне в тому, що востаннє летiв вiн над країною дитинства й останнього листа написав до матерi. 31 липня 1944 року з Корсики майор Екзюперi зробив свiй дев’ятий полiт, з якого не повернувся.

(59) До визволення Францiї не дожив мiсяця.

(60) Але вiн став її пiснею.

За Є. Сверстюком,
605 слів

Фразеологізм ужито в реченні

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Антуан де Сент-Екзюперi

(1–8) Цей знаменитий поет-мислитель i пiлот-винахiдник став героїчною легендою Францiї, коли на змiну героям приходили виконавцi. Як живий, вiн усмiхається до нас сердечною усмiшкою в мiльйонах книг, позбавлених спокусливого сюжету i все ж таки чи не найбiльш читаних на всiх континентах. Вiн дивиться в Людину i шукає рiдної душi, щоб навести на свою хвилю. «Я люблю пробуджувати в людинi шляхетнi почуття. Можливо, у мене покликання вiдкривати джерела». Джерела любові й самопожертви, обов’язку й вiдповiдальності... Бо «бути людиною — означає бути за все вiдповiдальним».

(9–16) Один з перших вiдкривачiв повiтряних просторiв, Сент-Екзюперi зумiв нiби з висоти поглянути на сучасний свiт. Син вiку технiки й сам людина науки, вiн був «страшенно невдоволений турботами своєї цивiлiзацiї», яка гарячково пiдносила над людиною систему матерiальних винаходiв, забуваючи, що вони служитимуть лише опорою в пошуку духовних цiнностей. Вiчно тривожний i в щось заглиблений, вiн прозирав далеко крiзь свою епоху, позначену наступом фашизму, який «накидав прiоритет одного народу над iншими народами, однiєї думки над iншими думками».

(17–19) Екзюперi поважав розум, але думав, що «розум набуває цiнності лише тодi, коли служить любовi». Вiн неухильно йшов до великих iстин, упевнившись, що найголовнiшого очима не побачиш: найглибше бачиш тiльки серцем...

(20–24) Кожен новий твiр Екзюперi — це крок в опануваннi нової смуги життя. Тридцятi роки принесуть йому багато вiдкриттiв, бо це роки близького знайомства зi свiтом. Вiн їде до Iндокитаю, об’їздить Нiмеччину. Вiн довiряє лише власним очам: «Менi плювати на режим: найважливiше знати, який тип людини створюється тим ладом».

(25–30) Насувалася катастрофа, не просто на нього — на Францiю. I тут до нього приходять i стають над усiм думи про кризу цивiлiзацiї — «спадок вiрувань і знань, здобутих вiками, не завжди виправданих логiкою, але виправданих самих у собi, як шляхи, що кудись ведуть, бо вони вiдкривають людинi її внутрiшнi простори». Усi надiї письменник покладає на внутрiшню силу французького Опору.

(31–35) Екзюперi знав, що не можна жити вчорашнiм днем, не прозираючи в завтра: «Минулого не переробити, але теперiшнє лежить у безладдi, як матерiал пiд ногами будiвничого, i вам належить виковувати майбутнє». Крiзь тимчасовi, ще не розв’язанi вiйною проблеми вiн бачить найтривожнiшу: «Повернути людям духовний змiст, духовнi клопоти».

(36–39) У години самотності, що нагадувала самотнiсть пустелi, поринав на дно спогадiв i на розгойданих хвилях уяви плекав «Маленького принца». Вiн повертався в дитинство — крiзь десятки рокiв, наповнених болем утрат i гiркотою дум, — i вже не знаходив у ньому безтурботної радiсної усмiшки.

(40–46) Маленький принц дивиться на свiт дорослих мудрими очима: вiн усе розумiє. У своїх міжпланетних мандрiвках вiн натрапляє на тi самi феномени, якi оселилися на Землi. Тiльки вiн швидко проходить повз них зi смутною посмiшкою, бо навiки прикутий душею до своєї маленької планети. Вiн уміє приручати, по-дитячому серйозно допитуватися. Але висмiювати не вмiє: вiн сприймає серцем. Вiн прийшов з планети, де треба щодня виполювати баобаби. Бо коли їх не розпiзнати вчасно — потiм не позбудешся.

(47–52) Маленький принц розумiє бiльше за дорослих, бо вони дивляться на свiт до всього звиклими очима, i кожен заклопотаний лише собою. Тодi як «добре бачиш тiльки серцем». Вiн знає також, що люди на землi не знаходять того, чого шукають: «тим часом його можна було б знайти в єдинiй трояндi або в ковтку води». Цей сумний свiт примарився людинi, яка зрозумiла, що розгубила духовну спадщину й опинилася серед пустелi

(53–55) Тональнiсть казки гармонiює з настроями Екзюперi тiєї пори. Вiн жив одним прагненням — «брати участь»! «Мене почують тiльки тодi, коли я й мої товаришi будемо знову ризикувати життям за нашу справу».

(56–58) Було щось символiчне в тому, що востаннє летiв вiн над країною дитинства й останнього листа написав до матерi. 31 липня 1944 року з Корсики майор Екзюперi зробив свiй дев’ятий полiт, з якого не повернувся.

(59) До визволення Францiї не дожив мiсяця.

(60) Але вiн став її пiснею.

За Є. Сверстюком,
605 слів

Пишучи про Екзюпері, автор

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Антуан де Сент-Екзюперi

(1–8) Цей знаменитий поет-мислитель i пiлот-винахiдник став героїчною легендою Францiї, коли на змiну героям приходили виконавцi. Як живий, вiн усмiхається до нас сердечною усмiшкою в мiльйонах книг, позбавлених спокусливого сюжету i все ж таки чи не найбiльш читаних на всiх континентах. Вiн дивиться в Людину i шукає рiдної душi, щоб навести на свою хвилю. «Я люблю пробуджувати в людинi шляхетнi почуття. Можливо, у мене покликання вiдкривати джерела». Джерела любові й самопожертви, обов’язку й вiдповiдальності... Бо «бути людиною — означає бути за все вiдповiдальним».

(9–16) Один з перших вiдкривачiв повiтряних просторiв, Сент-Екзюперi зумiв нiби з висоти поглянути на сучасний свiт. Син вiку технiки й сам людина науки, вiн був «страшенно невдоволений турботами своєї цивiлiзацiї», яка гарячково пiдносила над людиною систему матерiальних винаходiв, забуваючи, що вони служитимуть лише опорою в пошуку духовних цiнностей. Вiчно тривожний i в щось заглиблений, вiн прозирав далеко крiзь свою епоху, позначену наступом фашизму, який «накидав прiоритет одного народу над iншими народами, однiєї думки над iншими думками».

(17–19) Екзюперi поважав розум, але думав, що «розум набуває цiнності лише тодi, коли служить любовi». Вiн неухильно йшов до великих iстин, упевнившись, що найголовнiшого очима не побачиш: найглибше бачиш тiльки серцем...

(20–24) Кожен новий твiр Екзюперi — це крок в опануваннi нової смуги життя. Тридцятi роки принесуть йому багато вiдкриттiв, бо це роки близького знайомства зi свiтом. Вiн їде до Iндокитаю, об’їздить Нiмеччину. Вiн довiряє лише власним очам: «Менi плювати на режим: найважливiше знати, який тип людини створюється тим ладом».

(25–30) Насувалася катастрофа, не просто на нього — на Францiю. I тут до нього приходять i стають над усiм думи про кризу цивiлiзацiї — «спадок вiрувань і знань, здобутих вiками, не завжди виправданих логiкою, але виправданих самих у собi, як шляхи, що кудись ведуть, бо вони вiдкривають людинi її внутрiшнi простори». Усi надiї письменник покладає на внутрiшню силу французького Опору.

(31–35) Екзюперi знав, що не можна жити вчорашнiм днем, не прозираючи в завтра: «Минулого не переробити, але теперiшнє лежить у безладдi, як матерiал пiд ногами будiвничого, i вам належить виковувати майбутнє». Крiзь тимчасовi, ще не розв’язанi вiйною проблеми вiн бачить найтривожнiшу: «Повернути людям духовний змiст, духовнi клопоти».

(36–39) У години самотності, що нагадувала самотнiсть пустелi, поринав на дно спогадiв i на розгойданих хвилях уяви плекав «Маленького принца». Вiн повертався в дитинство — крiзь десятки рокiв, наповнених болем утрат i гiркотою дум, — i вже не знаходив у ньому безтурботної радiсної усмiшки.

(40–46) Маленький принц дивиться на свiт дорослих мудрими очима: вiн усе розумiє. У своїх міжпланетних мандрiвках вiн натрапляє на тi самi феномени, якi оселилися на Землi. Тiльки вiн швидко проходить повз них зi смутною посмiшкою, бо навiки прикутий душею до своєї маленької планети. Вiн уміє приручати, по-дитячому серйозно допитуватися. Але висмiювати не вмiє: вiн сприймає серцем. Вiн прийшов з планети, де треба щодня виполювати баобаби. Бо коли їх не розпiзнати вчасно — потiм не позбудешся.

(47–52) Маленький принц розумiє бiльше за дорослих, бо вони дивляться на свiт до всього звиклими очима, i кожен заклопотаний лише собою. Тодi як «добре бачиш тiльки серцем». Вiн знає також, що люди на землi не знаходять того, чого шукають: «тим часом його можна було б знайти в єдинiй трояндi або в ковтку води». Цей сумний свiт примарився людинi, яка зрозумiла, що розгубила духовну спадщину й опинилася серед пустелi

(53–55) Тональнiсть казки гармонiює з настроями Екзюперi тiєї пори. Вiн жив одним прагненням — «брати участь»! «Мене почують тiльки тодi, коли я й мої товаришi будемо знову ризикувати життям за нашу справу».

(56–58) Було щось символiчне в тому, що востаннє летiв вiн над країною дитинства й останнього листа написав до матерi. 31 липня 1944 року з Корсики майор Екзюперi зробив свiй дев’ятий полiт, з якого не повернувся.

(59) До визволення Францiї не дожив мiсяця.

(60) Але вiн став її пiснею.

За Є. Сверстюком,
605 слів

У тексті немає мікротеми

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Антуан де Сент-Екзюперi

(1–8) Цей знаменитий поет-мислитель i пiлот-винахiдник став героїчною легендою Францiї, коли на змiну героям приходили виконавцi. Як живий, вiн усмiхається до нас сердечною усмiшкою в мiльйонах книг, позбавлених спокусливого сюжету i все ж таки чи не найбiльш читаних на всiх континентах. Вiн дивиться в Людину i шукає рiдної душi, щоб навести на свою хвилю. «Я люблю пробуджувати в людинi шляхетнi почуття. Можливо, у мене покликання вiдкривати джерела». Джерела любові й самопожертви, обов’язку й вiдповiдальності... Бо «бути людиною — означає бути за все вiдповiдальним».

(9–16) Один з перших вiдкривачiв повiтряних просторiв, Сент-Екзюперi зумiв нiби з висоти поглянути на сучасний свiт. Син вiку технiки й сам людина науки, вiн був «страшенно невдоволений турботами своєї цивiлiзацiї», яка гарячково пiдносила над людиною систему матерiальних винаходiв, забуваючи, що вони служитимуть лише опорою в пошуку духовних цiнностей. Вiчно тривожний i в щось заглиблений, вiн прозирав далеко крiзь свою епоху, позначену наступом фашизму, який «накидав прiоритет одного народу над iншими народами, однiєї думки над iншими думками».

(17–19) Екзюперi поважав розум, але думав, що «розум набуває цiнності лише тодi, коли служить любовi». Вiн неухильно йшов до великих iстин, упевнившись, що найголовнiшого очима не побачиш: найглибше бачиш тiльки серцем...

(20–24) Кожен новий твiр Екзюперi — це крок в опануваннi нової смуги життя. Тридцятi роки принесуть йому багато вiдкриттiв, бо це роки близького знайомства зi свiтом. Вiн їде до Iндокитаю, об’їздить Нiмеччину. Вiн довiряє лише власним очам: «Менi плювати на режим: найважливiше знати, який тип людини створюється тим ладом».

(25–30) Насувалася катастрофа, не просто на нього — на Францiю. I тут до нього приходять i стають над усiм думи про кризу цивiлiзацiї — «спадок вiрувань і знань, здобутих вiками, не завжди виправданих логiкою, але виправданих самих у собi, як шляхи, що кудись ведуть, бо вони вiдкривають людинi її внутрiшнi простори». Усi надiї письменник покладає на внутрiшню силу французького Опору.

(31–35) Екзюперi знав, що не можна жити вчорашнiм днем, не прозираючи в завтра: «Минулого не переробити, але теперiшнє лежить у безладдi, як матерiал пiд ногами будiвничого, i вам належить виковувати майбутнє». Крiзь тимчасовi, ще не розв’язанi вiйною проблеми вiн бачить найтривожнiшу: «Повернути людям духовний змiст, духовнi клопоти».

(36–39) У години самотності, що нагадувала самотнiсть пустелi, поринав на дно спогадiв i на розгойданих хвилях уяви плекав «Маленького принца». Вiн повертався в дитинство — крiзь десятки рокiв, наповнених болем утрат i гiркотою дум, — i вже не знаходив у ньому безтурботної радiсної усмiшки.

(40–46) Маленький принц дивиться на свiт дорослих мудрими очима: вiн усе розумiє. У своїх міжпланетних мандрiвках вiн натрапляє на тi самi феномени, якi оселилися на Землi. Тiльки вiн швидко проходить повз них зi смутною посмiшкою, бо навiки прикутий душею до своєї маленької планети. Вiн уміє приручати, по-дитячому серйозно допитуватися. Але висмiювати не вмiє: вiн сприймає серцем. Вiн прийшов з планети, де треба щодня виполювати баобаби. Бо коли їх не розпiзнати вчасно — потiм не позбудешся.

(47–52) Маленький принц розумiє бiльше за дорослих, бо вони дивляться на свiт до всього звиклими очима, i кожен заклопотаний лише собою. Тодi як «добре бачиш тiльки серцем». Вiн знає також, що люди на землi не знаходять того, чого шукають: «тим часом його можна було б знайти в єдинiй трояндi або в ковтку води». Цей сумний свiт примарився людинi, яка зрозумiла, що розгубила духовну спадщину й опинилася серед пустелi

(53–55) Тональнiсть казки гармонiює з настроями Екзюперi тiєї пори. Вiн жив одним прагненням — «брати участь»! «Мене почують тiльки тодi, коли я й мої товаришi будемо знову ризикувати життям за нашу справу».

(56–58) Було щось символiчне в тому, що востаннє летiв вiн над країною дитинства й останнього листа написав до матерi. 31 липня 1944 року з Корсики майор Екзюперi зробив свiй дев’ятий полiт, з якого не повернувся.

(59) До визволення Францiї не дожив мiсяця.

(60) Але вiн став її пiснею.

За Є. Сверстюком,
605 слів

Засобом міжфразового зв’язку першого та другого речень тексту (рядки 1-4) є

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання
Олена Теліга

(1-5) У її елегантно-карбованих віршах, названих критикою «приватними листами світові»,
вимальовується яскравий образ людини, відданої ідеям національного відродження,
морального максималіста, апологета загальнолюдських цінностей. У цьому й полягав
сенс життя поетеси-антифашистки, розстріляної німецькими окупантами в
Бабиному Яру.

(6-13) Світогляд Олени Теліга формувався поступово. То була довга «одіссея»,
що починалася в Петербурзі. Тут, у сім’ї інженера-гідротехніка професора Івана
Шовгенева, і народилася Олена 1907 року. Потужні хвилі визвольних змагань,
що охопили Україну після Лютневої революції 1917 року, повернули родину
Шовгеневих до Києва, де дочка міністра УНР Олена навчалася в гімназії.
Під час більшовицького наступу 1919 року Центральна Рада змушена була
залишити Київ. Разом із нею виїхали й Шовгеневи. Згодом оселилися в Чехії,
де батько працював ректором Української господарської академії.

(14-20) У ті часи відбувся різкий злам у психіці майбутньої поетеси.
Усвідомивши себе українкою та непримиренним ворогом великодержавництва,
майбутня поетеса вступає до Українського педагогічного інституту в Празі.
Вона товаришує з Євгеном Маланюком, Олегом Ольжичем та іншими
письменниками «празької школи». У ліриці поетеси панує вічний бунт, протест
проти безбарвної «нудоти життя», її погляд знаходить «у тьмі глибокій блискавок
фанатичні очі, а не місяця мрійний спокій».

(21-26) Власне, ідеться про неоромантизм, що об’єднує «празьку школу»,
проявляючись у доробку кожного поета неповторними гранями: коли для
Юрія Клена це був певний нюанс, то для Маланюка, Ольжича, а ще більше
для Теліги - рідна стихія, поривання «кресати вогонь із кремнів». Героїзм
як найвища чеснота, як взірець людської гідності - то визначальний орієнтир
її життя і творчості, тісно пов’язаних із боротьбою за національне визволення рідного народу.

(27-31) Олена Теліга розвивала кращі традиції української літератури, передовсім Лесі
Українки. Як прихильник суворих ритмів, вона ніколи не втрачала жіночих інтонацій.
Роль жінки в житті нації - одна з головних тем лірики Теліги. Це не квола істота, не
рабиня, це дружина й помічник чоловіка-воїна, це новий тип особистості - вольової,
внутрішньо дисциплінованої натури, невтоленного життєлюба.

(32-41) Цей тип постав з особливостей національного духу української еміграції, яка
почала активно готуватися до відновлення історичної справедливості в рідному краї,
охопленому більшовицькими репресіями, розчленованому сусідніми країнами.
Це прискорило об’єднання розпорошених угруповань в ОУН. Обмежуватися
лише естетичними питаннями видавалось би за таких обставин неприпустимою
розкішшю. Водночас поети-емігранти, прихильники високої духовності, не дозволяли
собі перетворювати мистецтво на агітку. Про це, зокрема, писала Теліга в статті
«Прапори духа», пафос якої спрямовувався проти зловживання плакатністю, що не
має нічого спільного з лірикою. Головна мета, що її ставила поетеса в запальних
публіцистичний виступах, як і в ліриці, - будити національну свідомість.

(42-51) Розкол ОУН, що стався 1940 року внаслідок тактичних і персональних
розходжень, тяжко дався взнаки під час світової війни, послабив організовану
боротьбу українського народу проти німецьких окупантів. Це відчула на собі й
Олена Теліга, яка разом з Уласом Самчуком нелегально перейшла кордон між
Польщею та Галичиною. А 22 жовтня - вона вже в омріяному напівзруйнованому
Києві, де засновано Українську національну раду. Теліга як член референтури
культурної комісії створила «Спілку письменників». Водночас вона перебирає
редагування додатка «Література і мистецтво» при газеті - «Українське слово»
і готує його під свіжою, бойовою назвою «Литаври». Тут друкувалися талановиті
твори українських письменників, знищених сталінізмом, і письменників-емігрантів.

(52-60) Сіючи зерна національної самосвідомості в окупованому Києві, Теліга не
опублікувала жодного панегірика гітлерівцям, із презирством ставилася до одописців:
«Це, мабуть, ті ж самі писаки, що й Сталінові так щедрували». Певна річ, це не могло
не викликати підозри фашистів, які після невдалих спроб приборкання «Литаврів» на
початку 1942 року іх закрили. Ольжич намагався переконати Телігу виїхати з міста,
але вона категорично відмовлялася: «Я з Києва вдруге не поїду».
Знаючи про масові арешти українців і про те, що гестапо влаштувало засідку
в приміщенні Спілки письменників, вона пішла на чергове зібрання, де й була
заарештована.

(61-62) За свої 35 років поетеса не встигла видати жодної власної книжки, усі
вони вийшли посмертно; більша частина її віршів загубилася.

За Ю. Ковалевим (605 слів)

Розповідаючи про Олену Телігу, автор уживає слово одіссея (рядок 6), підкреслюючи, що

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання
Олена Теліга

(1-5) У її елегантно-карбованих віршах, названих критикою «приватними листами світові»,
вимальовується яскравий образ людини, відданої ідеям національного відродження,
морального максималіста, апологета загальнолюдських цінностей. У цьому й полягав
сенс життя поетеси-антифашистки, розстріляної німецькими окупантами в
Бабиному Яру.

(6-13) Світогляд Олени Теліга формувався поступово. То була довга «одіссея»,
що починалася в Петербурзі. Тут, у сім’ї інженера-гідротехніка професора Івана
Шовгенева, і народилася Олена 1907 року. Потужні хвилі визвольних змагань,
що охопили Україну після Лютневої революції 1917 року, повернули родину
Шовгеневих до Києва, де дочка міністра УНР Олена навчалася в гімназії.
Під час більшовицького наступу 1919 року Центральна Рада змушена була
залишити Київ. Разом із нею виїхали й Шовгеневи. Згодом оселилися в Чехії,
де батько працював ректором Української господарської академії.

(14-20) У ті часи відбувся різкий злам у психіці майбутньої поетеси.
Усвідомивши себе українкою та непримиренним ворогом великодержавництва,
майбутня поетеса вступає до Українського педагогічного інституту в Празі.
Вона товаришує з Євгеном Маланюком, Олегом Ольжичем та іншими
письменниками «празької школи». У ліриці поетеси панує вічний бунт, протест
проти безбарвної «нудоти життя», її погляд знаходить «у тьмі глибокій блискавок
фанатичні очі, а не місяця мрійний спокій».